Становлення та розвиток соціальної педагогіки як науки в Україні (20-90-ті рр. ХХ ст.)

Перший етап (20-ті - перша половина 30-х рр. ХХ ст.) у дослідженні представлено як етап інтенсивної розробки соціально-педагогічної теорії і практики.

У дисертації встановлено, що на цьому етапі плідному розвитку соціально-педагогічної науки сприяли процеси інтеграції в єдину систему наук про людину, серйозні наукові досягнення в галузі антропологічних наук і всебічне ретельне дослідження соціального оточення та умов життя індивіда.

Соціально-педагогічну теорію і практику означеного етапу збагатили висновки як українських учених (В.Арнаутов, А.Володимирський, А.Готалов-Готліб, М.Григор'єв, О.Залужний, А.Макаренко, Я.Мамонтов, С.Моложавий, О.Попов, В.Протопопов, Я.Різник, С.Русова, Я.Ряппо, С.Сірополко, І.Соколянський, Я.Чепіга та ін.), так і зарубіжних (Д.Дьюі, Р.Зейдель, П.Наторп, Т.Циглєр та ін.), щодо аналізу зв'язків соціальної педагогіки з іншими науками про людину, визначення сутності, мети, основних завдань, термінів, понять, принципів, закономірностей цієї науки та методів наукового пізнання.

Установлено, що саме в цей час вітчизняна соціально-педагогічна наука збагатилася новими термінами, поняттями (“педагогічне середовище”, “педагог-соціолог”, “соціальна педагогіка”, “педагогіка середовища”, “суспільна педагогіка”, “соціологічна педагогіка”, “педагогізація середовища”, “соціалізація”, “виховуюче середовище” та ін.), загальнонауковими (партійності, історизму та науковості), загальнопедагогічними (цілісного підходу, паралельної дії, зв'язку школи з життям, виховання в колективі, індивідуального підходу тощо) та власне соціально-педагогічними (захисту соціальних прав дитини, виховуючої поведінки та ін.) принципами, різноманітними опитувальними методами (тести, тести-колізії, анкети тощо).

Центральне місце в дослідженні відведено діяльності Українського науково-дослідного інституту педагогіки, який організаційно оформився в 1926 році в Харкові. Проаналізовано зміст роботи відділу, що займався безпосередньою розробкою питань соціально-педагогічної науки - відділу соціального виховання.

Узагальнення періодичних видань та архівних даних дало можливість стверджувати, що до найбільш актуальних проблем, котрі вивчалися відділом соціального виховання на означеному етапі, належали: методологія педагогіки (М.Григор'єв); метод тестів та його використання в педагогіці (В.Кукіль); установи для правопорушників і їх місце в системі соціального виховання (С.Мухіна); соціально занедбані школярі (Н.Велецька); родина та її роль у соціальному вихованні (І.Соколянський); дитинство як соціальне явище (О.Попов); виховання для суспільства, через суспільство і силами суспільства (І.Соколянський); структура, закони розвитку та методи вивчення колективу (О.Залужний); дитяча “дефективність” і соціально-правова охорона неповнолітніх (І.Соколянський) та деякі інші.

Таким чином, цей етап можна вважати педагогічно цінним, навіть епохальним у розвитку соціально-педагогічної теорії і практики. Він характеризується підходом до соціальної педагогіки як до самостійної галузі педагогічного знання й детальною розробкою її провідних категорій.

Проте відзначено й недоліки, які заважали прогресивному розвитку соціальної педагогіки: відсутність праць з методології науки; ототожнення об'єкта і предмета цієї науки; розпливчасте тлумачення мети соціально-педагогічної науки; вузьке розуміння її функцій; перебільшення значення опитувальних методів взагалі та анкет зокрема; недооцінка методу експерименту; ототожнення понять “метод”, “форма” і ”фактор” суспільного виховання тощо.

Другий етап (друга половина 30-х -- перша половина 50-х рр. ХХ ст.) визначається як етап накопичення практичного досвіду соціальної роботи.

На основі аналізу архівних джерел, урядової документації та науково-педагогічної літератури встановлено, що цей етап був одним із реакційних етапів у розвитку педагогічної науки взагалі. Він характеризувався руйнуванням соціальної педагогіки, обмеженням наукових досліджень рамками школи, забороною використання опитувальних методів (тестів, анкет тощо), методів оцінки психічного розвитку дітей та загальнонаукових принципів (гуманізму, демократизму й народності), скасуванням низки соціально-педагогічних посад (позашкільного вихователя в школі, організатора дозвіллєвої сфери та ін.), вилученням із наукового обігу соціологічних термінів і понять (навіть основного терміна “соціологія”).

Проте, незважаючи на офіційну заборону розробки соціально-педагогічної теорії, соціально-педагогічна практика продовжувала активно розвиватися і вдосконалюватися. Так, у зв'язку з Великою Вітчизняною війною значно розширюється мережа закладів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені батьківської опіки (дитячі будинки різних типів -- дошкільні, шкільні, змішані, лікувальні, колгоспні тощо), започатковуються нові заклади (школи-інтернати, суворівські військові училища та ін.), уточнюється зміст соціально-педагогічної діяльності.

Отже, цей етап супроводжується, з одного боку, офіційною відмовою від соціально-педагогічної теорії, а з іншого, -- інтенсивним накопиченням досвіду організації соціально-педагогічної діяльності.

Третій етап (друга половина 50-х -- перша половина 80-х рр. ХХ ст.) обґрунтовується в дисертації як етап відродження соціальної педагогіки в системі наук про людину.

У дослідженні встановлено, що повернення до розробки соціально-педагогічної теорії на цьому етапі було пов'язане: з процесами лібералізації та демократизації суспільства; з масовим проведенням реформ у різних галузях життя; з бурхливим розвитком науки і техніки; з включенням педагогіки до системи наук про людину; з визнанням автономності розвитку педагогіки як науки; з організацією комплексних досліджень з проблем виховання за участю педагогів, психологів, філософів, юристів і економістів; з бурхливим розвитком психології; з відродженням соціології та створенням мережі соціологічних лабораторій; з всебічним вивченням питань розвитку цієї науки в зарубіжних країнах; з необхідністю усунення суперечностей, які виникли між розвитком науки та вимогами суспільства та деякими іншими прогресивними тенденціями.

У дисертації виявлено, що вивчення соціальної педагогіки в системі людинознавчих наук сприяло: розширенню її зв'язків з іншими науками (встановленню тісних контактів з математичною логікою, теорією інформації й кібернетикою); частковій “реабілітації” і впровадженню до наукового обігу як уже відомих міждисциплінарних термінів та понять (“середовище”, “соціалізація”, “соціум”, “соціологія” тощо), так і нових (зокрема “мікросередовище”); дослідженню впливів не тільки мікро-, але й макрофакторів на процес становлення особистості. На цьому етапі більш детально розробляються питання функцій соціально-педагогічної науки, відбувається систематизація соціально-педагогічних законів, розробляються нові завдання, виявляються закономірності цієї науки, на основі яких уточнюються та повертаються до соціальної педагогіки заборонені в 30-ті рр. ХХ ст. загальнонаукові принципи (детермінізму, об'єктивності, цілісності, поваги й довіри до дитини, виховання в діяльності, історизму, єдності виховання і самовиховання). Учені звертаються до проблем розробки методологічних засад соціально-педагогічної науки, систематизації методів наукового пізнання. Для здійснення ефективної соціальної діяльності важливим було повернення та вдосконалення опитувальних методів (наприклад, їх радили доповнювати іншими методами вивчення особистості дитини - аналізом письмових завдань, описом вільного часу дітей тощо), використання нових методів наукового дослідження (моделювання, статистики).

Але слід відзначити, що на означеному етапі недостатня увага приділялась науковому обґрунтуванню мети соціальної педагогіки, її завдань, специфіки взаємодії суб'єктів соціальної діяльності тощо.

Четвертий етап (друга половина 80-х -- 90-ті рр. ХХ ст.) -- це етап розвитку соціальної педагогіки як системи.

Організаційно-педагогічні зміни означеного етапу - посилення інтеграції педагогіки з соціологією; широка розробка питань виховання у філософській літературі; масова організація роботи з дітьми за місцем мешкання; офіційне введення як у зарубіжних країнах, так і в Україні спеціальностей “соціальний працівник” та “соціальний педагог”; упровадження різноманітних комплексів і служб та деякі інші чинники -- сприяли більш широкому тлумаченню сутності соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання.

У розділі з наведенням фактичних даних доводиться, що розвиток соціальної педагогіки на цьому етапі був тісно пов'язаний: з подальшим розширенням зв'язків досліджуваної науки з іншими науками про людину (демографія, статистика, етнопедагогіка тощо); з чітким розподілом основних категорій соціально-педагогічної науки на теоретичні й практичні; з подальшими процесами уточнення відомих термінів і понять (“педагогічне середовище”, “соціальне середовище”, “виховуюче середовище” та ін.) й уведенням нових (“соціально-педагогічний комплекс”). На досліджуваному етапі розширюються та угруповуються функції соціальної педагогіки як науки, вдосконалюються її методологічні засади (розробляються рівні методологічного знання, підходи тощо); збагачуються принципи і вже існуючі наповнюються соціально-педагогічним змістом. Учені відмовляються від теорії марксизму-ленінізму, окремих загальнонаукових принципів (партійність, зв'язок розвитку науки і державної політики). Соціально-педагогічна практика вимагає збагачення методів вивчення особистості дитини (монографічне дослідження сім'ї, метод “складання сімейного паспорта” та ін.), визнання школи центром активної виховної роботи.

У третьому розділі -- “Зміст та форми соціально-педагогічної діяльності з неповнолітніми на різних етапах розвитку соціально-педагогічної теорії” -- на основі вивчення архівних джерел, наукової літератури і періодичних видань узагальнено досвід роботи соціального педагога з різними категоріями дитячого населення; здійснено порівняльний аналіз складових змісту соціально-педагогічної діяльності на різних етапах розвитку цієї теорії.

З метою отримання більш об'єктивної картини розвитку вітчизняної соціально-педагогічної науки в дисертації також проаналізовано надбання світової соціально-педагогічної практики.

Наведені в дослідженні факти свідчать, що напрями, форми і методи соціально-педагогічної роботи визначаються особливостями об'єктів і суб'єктів впливу. У цьому контексті в дисертації проаналізовано сутність і співвідношення понять “соціальний педагог”, “соціальний працівник” та “фахівець з соціальної роботи”. Проведений аналіз дозволяє констатувати, що поняття “соціальний працівник” значно ширше порівняно з поняттям “соціальний педагог”, а поняття “фахівець з соціальної роботи” взагалі об'єднує означені групи спеціалістів.

Згідно з головною концептуальною ідеєю провідним суб'єктом соціально-педагогічної діяльності є соціальний педагог. До цієї групи фахівців відносять людей, які мають спеціальну соціально-педагогічну освіту та здійснюють свою діяльність переважно в школах й інших освітніх закладах, тобто мова йде про спеціаліста, який працює з дітьми та молоддю. Установлено, що функції соціальних педагогів на різних етапах розвитку соціальної педагогіки як науки виконували брати й сестри соціальної допомоги, вихователі-обстежувачі, вчителі, інспектори соціального виховання, працівники кабінетів соціальної педагогіки, організатори позакласної й позашкільної роботи, організатори комунальних служб, вихователі кімнат школяра, керівники підліткових клубів та ін.

У розділі також з'ясовано функції (попереджувально-профілактична, охоронно-захисна, соціально-терапевтична, виховна та ін.) і визначено групи загальнопедагогічних, психологічних, соціологічних, історичних, юридичних, економічних, культурологічних, філологічних та власне соціально-педагогічних знань і вмінь, котрі необхідні соціальному педагогу для успішної організації своєї діяльності на різних етапах розвитку соціально-педагогічної науки в Україні.

Об'єктами діяльності соціального педагога є: безпритульні (сироти, напівсироти, бездомні та бездоглядні діти); діти з “особливими потребами” (глухі, слабочуючі, сліпі, слабобачачі, розумововідсталі, сліпоглухонімі, глухонімі); діти девіантної поведінки (наркомани, алкоголіки, схильні до скоєння злочину та самогубств, повії, неповнолітні правопорушники); діти, які тимчасово опинились у кризовому стані (жертви злочину, втікачі).

У зв'язку з тим, що ці питання вимагають свого спеціального всебічного вивчення, зміст соціально-педагогічної діяльності з підлітками, котрі тимчасово опинились у кризовому стані, повіями та дітьми, що схильні до самогубств, у дисертації не розглядається.

Відомо, що до одного із складних періодів розвитку особистості дитини, який найбільшою мірою підлягає негативним впливам, належить підлітковий вік. Виходячи з цього, основними об'єктами діяльності соціального педагога визначаються саме підлітки.

У дисертації з'ясовано, що значний практичний інтерес для сучасного фахівця з соціальної роботи становлять: досвід соціальних педагогів з організації профілактичної, охоронно-захисної, виховної, лікувальної, корекційної, реабілітаційної та допоміжної роботи з різними категоріями дітей підліткового віку; зміст і форми діяльності різноманітних фондів допомоги, товариств та комітетів у справі допомоги дітям, пильнувально-розподільчих пунктів, дитячих будинків, шкіл-інтернатів та тимчасових притулків у період, який вивчається (20-90-ті рр. ХХ ст.).

У роботі також схарактеризовано зміст соціально-педагогічної діяльності сучасних благодійних організацій, фондів та центрів м.Харкова, які працюють з бездоглядними підлітками, дітьми девіантної поведінки та підлітками з особливими потребами (центр допомоги дітям “Жайворонок”, “Школа вільного розвитку”, благодійний фонд “Сподіванка” та деякі інші).

Значне місце в дисертації відведено визначенню внеску А.Макаренка в розробку питань соціально-педагогічної теорії і практики. Аналіз праць ученого та архівних джерел дозволяє дійти висновку, що заслуга А.Макаренка перед соціально-педагогічною теорією полягає у визначенні вченим сутності соціальної педагогіки як науки про соціальне виховання та її зв'язків з психологією і правознавством, розширенні завдань соціальної педагогіки (виховання бездоглядних дітей, розробка ефективних форм і методів соціально-педагогічної діяльності та ін.), збагаченні цієї науки провідними принципами (поєднання вимогливості та поваги до особистості, виробничо-трудового навчання й виховання, принцип паралельної дії, здійснення індивідуального підходу, розвитку особистості в колективі та ін.), методами виховного впливу (“метод пожвавлення прямих асоціацій”, “метод встановлення організованої свободи або дисципліни порядку”, “метод вибуху” та деякі інші), з'ясуванні особливостей використання методів заохочення і покарання, розробці вимог до особистості вчителя-вихователя. А.Макаренко зробив певну “ревізію” й існуючих у той час в соціальній педагогіці методів та прийомів, зокрема вчений справедливо обґрунтував недоцільність використання в роботі з підлітками такого прийому, як заборона, котрий, за справедливим переконанням автора, викликав у вихованців лише негативну реакцію.

Водночас проведений аналіз свідчить, що до спадщини А.Макаренка як у 20-ті рр. ХХ ст., так і в наш час серед науковців спостерігається неоднозначне ставлення, зокрема в поглядах сучасних дослідників простежується дві точки зору. Наприклад, Ю.Азаров вважає соціально-педагогічну теорію і практику вченого такою, що втратила свою актуальність. А інша група науковців (Л.Гриценко, І.Зязюн, В.Моргун, Б.Наумов, М.Окса, Л.Попова, А.Фролов, М.Ярмаченко та ін.) слушно стверджує, що ця система актуальна і для сьогодення, вона постійно розвивається і вдосконалюється.

Вважаємо, що А.Макаренко здійснив значний внесок у розробку багатьох питань педагогічної теорії і практики, важливих як для загальної педагогіки, так і для соціальної. Тому його педагогічна спадщина вимагає подальшого всебічного вивчення, критичного сучасного аналізу та творчого використання.

Авторський підхід до організації соціально-педагогічної діяльності з бездоглядними дітьми, “важкими у виховному відношенні дітьми” та їхніми батьками має місце і в основі педагогічної спадщини В.Сухомлинського. Вчений дослідив причини та фактори, які сприяли виникненню негативних явищ у молодіжному середовищі (вживання алкоголю, хуліганство тощо), визначив зміст соціально-педагогічної роботи з “важкими” дітьми, обґрунтував необхідність широкого використання словесних методів, які необхідні й у діяльності соціального педагога, розширив вимоги до виховної бесіди, обґрунтував доцільність комплексного використання методів соціально-педагогічного впливу. Слід також звернути увагу на те, що всі теоретичні положення В.Сухомлинського були всебічно перевірені в практиці роботи Павлиської середньої школи.

У дослідженні значну увагу приділено питанням організації діяльності соціального педагога з підлітками, котрі схильні до правопорушень, та неповнолітніми злочинцями. У розділі встановлено, що до найбільш цікавого і плідного етапу, який характеризується підходом до проблеми дитячої злочинності як до соціально-педагогічної, належить початковий етап розвитку соціальної педагогіки як науки (20-ті -- перша половина 30-х рр. ХХ ст.), котрий суттєво вплинув на подальше вивчення цього питання і в наш час.

У дисертації доведено, що на означеному етапі зміст діяльності соціального педагога з підлітками, які схильні до скоєння злочину, був надзвичайно широким і включав: профілактичну (відкриття дитячих будинків та гуртожитків для цієї категорії дітей; залучення їх до діяльності в позашкільних закладах, дитячого руху), допоміжно-захисну (створення і пропагування кодексу дитячого права; надання “дітям вулиці” медико-педагогічної, соціальної й консультаційної допомоги), діагностичну (вияв неблагополучних сімей, встановлення фізичних і психічних захворювань у дітей, вияв відхилень у їхньому розвитку) та перевиховну роботу.

Здійснений аналіз архівних даних та наукових джерел дозволяє стверджувати, що процес перевиховання відбувався вже в спеціально створених для цього закладах закритого типу (колектори, основні та допоміжні дитячі будинки, трудові колонії для хлопців і дівчат, гуртожитки для правопорушників, ізолятори, ізоприймальники, дитячі будинки для морально знівечених дітей, будинки підлітків з примусовим режимом та ін.) й полягав у нормалізації психічного стану підлітка шляхом включення його до активної трудової та суспільної діяльності.

Значна увага в розділі приділена й еволюції змісту соціально-педагогічної роботи з дітьми “з особливими потребами” (сліпі, глухі, сліпоглухонімі, каліки). Виявлено, що на початковому етапі розвитку соціальної педагогіки (20-ті -- перша половина 30-х рр. ХХ ст.) організацією цієї діяльності з означеною категорією дітей займалися лікарсько-педагогічні кабінети, кабінети індивідуальної педагогіки та психологічні лабораторії.

Установлено, що здійсненню науково обґрунтованої соціально-педагогічної практики в досліджуваний період заважали: відсутність чітко визначених мети і завдань цієї діяльності для різних категорій “аномальних” дітей; вживання термінів, що принижували людську гідність (зокрема “дефективні діти”) та ін.

Особливу увагу в дисертації приділено внеску І.Соколянського в соціально-педагогічну теорію й практику. У цьому контексті проаналізовано зміст діяльності школи-клініки для сліпоглухонімих дітей, яка була заснована вченим у м. Харкові ще на початку 20-х рр. ХХ ст.

З метою більш глибокого вивчення питань організації соціально-педагогічної діяльності з дітьми, які мають певні вади у своєму розвитку, схарактеризовано й сучасний зміст соціально-педагогічної роботи зі сліпими дітьми, котрий накопичено в Харківській обласній гімназії-інтернаті для сліпих дітей ім.В.Короленка. Порівняльний аналіз дозволяє стверджувати, що і сучасні заклади для дітей з особливими потребами у своїй діяльності широко використовують досвід, який було накопичено І.Соколянським.

У розділі на основі вивчення значної кількості архівних джерел та науково-педагогічної літератури проаналізовано ефективні форми і методи соціально-педагогічної роботи з різними категоріями дитячого населення на виділених етапах розвитку соціально-педагогічної теорії, зокрема схарактеризовано найбільш поширені в соціально-педагогічній науці організаційні форми виховного впливу (колективну, групову, індивідуальну).

Установлено, що до оригінальних форм індивідуальної соціально-педагогічної допомоги в означений період (20-90-ті рр. ХХ ст.) належали: “прийомна сім'я”; індивідуальне шефство офіційних органів внутрішніх справ, курсантів, студентів ВНЗ, підприємств, колгоспів над підлітками-правопорушниками; телефон невідкладної психологічної допомоги -- “Телефон Довіри”; кабінети “Довіри”; пошта довіри й деякі інші. Серед педагогічно цінних форм колективної діяльності соціального педагога з неповнолітніми виділено “годину класного керівника” та різноманітні комплекси (соціально-педагогічні, школи-комплекси тощо).

У дисертації також дано характеристику оптимальних методів соціально-педагогічного впливу за провідними напрямами діяльності соціального педагога: профілактично-пояснювальний (бесіда, переконання, роз'яснення тощо); корекційно-діяльнісний (включення в діяльність, вправа та ін); реабілітаційний (створення позитивної громадської думки, створення ситуації успіху тощо); соціально-терапевтичний (психодрама, ігротерапія, логотерапія, арттерапія та ін.); допоміжний (консультація-розмова).

У четвертому розділі -- “Творче використання прогресивних ідей соціальної педагогіки в сучасних умовах України” -- визначено можливості використання творчих знахідок соціально-педагогічної теорії і практики в сучасних умовах української держави та виявлено прогностичні тенденції розвитку цієї науки в ХХІ столітті.

На основі вивчення прогресивних здобутків соціальної педагогіки на різних етапах її розвитку дійшли висновку, що сучасна соціально-педагогічна теорія і практика збагатилася окремими педагогічно цінними ідеями, поняттями, концепціями, котрі були накопичені ще на початковому етапі розвитку досліджуваної науки (20-ті -- перша половина 30-х рр ХХ ст.). До них належать: провідні соціально-педагогічні принципи (поєднання вимогливості та поваги до особистості; індивідуального підходу; захисту соціальних прав людини, співробітництва); вимоги до соціальних педагогів (їхні професійні знання та вміння); організація змісту роботи дитячих закладів (приймальники-розподільники, дитячі притулки, дитячі будинки для дітей “з особливими потребами”); методи педагогічного впливу (“метод вибуху”, “реконструкції характеру”, “перебудови свідомості”, “створення ситуації успіху”) та медико-психологічного (психодрама, консультація-розмова); види соціально-педагогічної діяльності (так звана “вулична робота”).

У дисертації з'ясовано, що подальших наукових розробок в сучасних умовах України вимагають питання зв'язку соціальної педагогіки з психотехнікою, зокрема впровадження її методів в соціально-педагогічну теорію і практику, реалізації окремих принципів (наприклад, принципу “утримуючого виховання”), здійснення педагогізації населення, вивчення дитячого руху, виховання соціальних почуттів та ін.

Здійснити ефективний вплив на особистість дитини сучасному фахівцю з соціальної роботи допоможуть: рекомендації вчених минулих років щодо поєднання опитувальних методів з іншими методами наукового пізнання; педагогічно цінні методи вивчення дитини (“соціальної історії клієнта”, “складання соціального паспорта мікрорайону”, “дублювання анкет” та інші); досвід роботи соціального педагога з сім'єю (ознайомлення батьків з правами й обов'язками дітей, питаннями соціального виховання, соціально-правової охорони неповнолітніх та з особливостями організації їхнього дозвілля), який було накопичено ще на початковому етапі розвитку соціальної педагогіки як науки.

Особливе значення для фахівців з соціальної роботи на сучасному етапі розвитку суспільства має з'ясування змісту соціально-педагогічної діяльності з безпритульними і бездоглядними дітьми (проведення кампанії влаштування бездоглядних голодних дітей серед населення та ін.), вивчення досвіду установ, які проводили плідну роботу з питань профілактики дитячої безпритульності й бездоглядності (гуртожитки, ночліжки, напівінтернати тощо), та програм проведення тижнів і місячників допомоги дітям (здійснення контролю над патронованими дітьми, відрахування коштів та проведення акцій на користь дітей).

Дослідженням установлено, що свого творчого використання в сучасних умовах розвитку української держави потребують і такі питання, як: зміст соціально-педагогічної діяльності з дітьми девіантної поведінки; організація трудового виховання в закладах для дітей з особливими потребами; зарубіжний досвід організації соціально-педагогічної діяльності (створення готельних будинків, організація дитячих селищ, започаткування шкіл соціотерапії для неповнолітніх); ефективні вітчизняні (“метод пожвавлення прямих асоціацій”, “метод організованої свободи або дисципліни порядку”) і зарубіжні (“сімейна терапія”, “корекція поведінки”) методи соціально-педагогічного впливу.

У дисертації науково обґрунтовано та угруповано прогностичні тенденції подальшого розвитку й удосконалення соціальної педагогіки як науки в ХХІ столітті, а саме:

- інтеграційні, які полягають у збагаченні зв'язків соціальної педагогіки з іншими науками, особливо з філософією, психологією, соціологією, кібернетикою, фізикою, у доцільному обґрунтуванні й координації наукових знань у систему, а також у подальшому вдосконаленні методологічних засад соціально-педагогічної науки;

- гуманістичні, що, як відзначає В.Кремень, вимагають реалізації людиноцентриської позиції в розвитку сучасного світу, розуміння людини як найвищої цінності, реалізації права кожного стати і лишатися самим собою відповідно до природних здібностей;

- удосконалення наукового апарату з метою подальшого розвитку соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання, розробки провідних концепцій, правил, гіпотез, ідей, вивчення наукових фактів, визначення соціально-педагогічних законів, осмислення нових соціально-педагогічних моделей і технологій діяльності соціального педагога, що, безумовно, буде вимагати уточнення, переосмислення та формулювання нових принципів цієї науки;

- збагачення змісту соціально-педагогічної діяльності з урахуванням факторів впливу на особистість, які пов'язані з усебічним вивченням мегафакторів (планета, світ, космос) на розвиток людини, виявленням нових груп факторів впливу на формування особистості, а також сфер професійної діяльності соціального педагога (він, як лікар, буде потрібен в усіх галузях народного господарства - в банку, на виробництві, у ВНЗ, дитячих садках, на біржах праці та ін.), що вимагає вдосконалення методів вивчення особистості та методів виховного впливу на неї. Згідно із законом України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” (2001) особливої уваги заслуговують питання розробки змісту соціально-педагогічної діяльності з молоддю і дітьми, які тимчасово опинилися в кризовому стані.

Свого подальшого розв'язання вимагають і проблеми започаткування нових (школа соціотерапії, будинки готельного типу та ін.) й удосконалення вже відомих форм соціально-педагогічної діяльності (опіка, патронат, усиновлення), обмежене використання яких у сучасних умовах має об'єктивний характер (матеріальна скрута, людська жорстокість тощо);

- удосконалення структури соціально-педагогічного знання. Як засвідчує аналіз наукових джерел, структура соціальної педагогіки в прогностичному варіанті має включати: історію соціальної педагогіки, зарубіжну соціально-педагогічну науку, соціальну педагогіку дошкільного віку, шкільного віку та соціальну педагогіку дорослих, технології соціальної роботи з різними категоріями людей, управління соціально-педагогічною діяльністю та ін.;

- створення постійно діючої системи підготовки кадрів, з метою забезпечення їхньої професійної компетентності, що передбачає розробку технологій реаліізації основних компонентів: мотиваційного, когнітивного, процесуального, аналітичного та ін.

Узагальнення результатів соціально-педагогічного пошуку, аналіз джерельної бази дає підстави зробити такі висновки:

1. У дисертації відповідно до мети, концептуальних положень і завдань дослідження простежено розвиток соціальної педагогіки як науки в Україні у 20-90-х рр. ХХ ст. та представлено його у вигляді ретроспективного цілісного аналізу соціально-педагогічної теорії і практики.

1.1. Аналіз довідкової, науково-педагогічної літератури та праць з наукознавства дозволив визначити соціальну педагогіку як науку, яка вивчає сутність соціального виховання, його закономірності, принципи і методи, а також розкрити основні категорії цієї науки (об'єкт, предмет, мету, завдання, методологічні засади, методи наукового пізнання) й обґрунтувати концепцію її змісту, форм і методів.

1.2. Порівняльний аналіз основних наукових категорій соціальної і загальної педагогіки переконливо довів, що соціальна педагогіка -- самостійна галузь педагогічного знання, яка має свої особливості: вивчення проблем особистості й соціуму в єдності; ознайомлення з явищами суспільного життя під специфічним педагогічним кутом зору; використання форм і методів інших наук про людину тощо.

Проте вивчення підходів до визначення місця соціальної педагогіки в системі наук про людину дозволяє стверджувати, що це питання і на сьогоднішній день є складним, дискусійним і до кінця не розв'язаним.

1.3.Проведений аналіз і зіставлення основних соціально-педагогічних термінів та понять свідчить, що соціальна педагогіка широко використовує як міждисциплінарні терміни (“соціалізація”, “соціум”, “соціальне середовище”, “соціальна робота”), так і власні поняття (“соціальне виховання”, “соціально-педагогічна діяльність” та ін.).

2. На основі визначення сутності соціальної педагогіки як науки, вивчення еволюційного шляху її розвитку, з'ясування зв'язків соціальної педагогіки з іншими науками про людину встановлено, що на різних етапах історичного розвитку держави соціальна педагогіка має суттєві відмінності в меті, змісті та підходах до організації соціально-педагогічної діяльності.

2.1.На основі принципу історизму, покладеного в основу дослідження, визначено суспільно-політичні (війни, революційні події, постійна зміна уряду та ін.), соціально-економічні (занепад промисловості і сільського господарства, зростання дитячої безпритульності, масове зубожіння населення тощо) й організаційно-педагогічні (започаткування науково-дослідних установ, масове проведення психолого-педагогічних з'їздів, випуск науково-педагогічної літератури і періодичних видань тощо) чинники, які сприяли становленню соціальної педагогіки як науки в Україні в кінці Х1Х -- на початку ХХ ст.

2.2.Виходячи з особливостей суспільно-політичного розвитку країни, рівня розвитку науки, ступеня зв'язку соціальної педагогіки з іншими науками про людину, кількості науково-педагогічних закладів, специфіки суб'єктно-об'єктних стосунків, ступеня розробки наукового апарату обґрунтовано етапи розвитку соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання: 20-ті -- перша половина 30-х рр. ХХ ст.; друга половина 30-х -- перша половина 50-х рр. ХХ ст.; друга половина 50-х рр. -- перша половина 80-х рр. ХХ ст.; друга половина 80-х -- 90-ті рр. ХХ ст.

2.3.Установлено, що інтенсивною розробкою соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання супроводжується початковий етап розвитку досліджуваної науки (20-ті -- перша половина 30-х рр. ХХ ст.), якому притаманні широкі зв'язки соціальної педагогіки з іншими науками про людину, визначення її предмета, мети, завдань, законів і закономірностей, вдосконалення принципів, розробка нових і вдосконалення змісту вже відомих соціально-педагогічних термінів і понять, визначення провідних факторів соціалізації особистості, розробка й широке впровадження різноманітних методів вивчення особистості дитини.

Соціально-педагогічна практика цього етапу характеризується визначенням об'єктів та суб'єктів виховного впливу, започаткуванням широкої мережі закладів для різних категорій дітей, визначенням провідних напрямів і функцій діяльності соціального педагога, започаткуванням нових видів (соціально-педагогічна робота на вулиці), форм роботи (“прийомна сім'я”, опіка, патронат), масовим використанням як педагогічних, так і медико-психологічних методів впливу на особистість.

2.4. Наступному етапу (друга половина 30-х -- перша половина 50-х рр. ХХ ст.) притаманне інтенсивне накопичення практичного досвіду соціальної роботи, незважаючи на офіційне припинення пошуків науковців з питань вивчення соціально-педагогічної теорії й практики, зневажливе ставлення до педагогіки як “наукоподібної” дисципліни, вилучення з наукового обігу соціологічних термінів і понять, скасування більшості педагогічних посад.

2.5.Третій етап (друга половина 50-х -- перша половина 80-х рр. ХХ ст.) пов'язаний з відродженням соціальної педагогіки в системі людинознавчих наук, що сприяло суттєвому розширенню її зв'язків з іншими науками про людину, використанню в соціальній педагогіці як уже відомих міждисциплінарних термінів та понять, так і розробці нових, угрупуванню соціально-педагогічних законів, факторів становлення особистості й методів наукового пізнання, розширенню загальнонаукових принципів досліджуваної науки, поверненню і вдосконаленню опитувальних методів.

Соціально-педагогічна практика означеного етапу характеризується зведенням змісту соціально-педагогічної діяльності тільки до здійснення виховної роботи в середній загальноосвітній школі; відмовою від медико-психологічних методів впливу; зневажливим ставленням до педагогічної бесіди; визнанням учителя провідним суб'єктом соціально-педагогічної діяльності.

2.6.Дослідження довело, що наступний етап (друга половина 80-х -- 90-ті. рр. ХХ ст.) супроводжувався інтенсивною розробкою соціальної педагогіки як системи (розширенням її міжнаукових зв'язків, угрупованням функцій, широкою розробкою методології, збагаченням термінів, принципів (зверненням до принципів гуманізації, індивідуального підходу тощо), методів вивчення особистості дитини та факторів її соціалізації, вдосконаленням змісту соціально-педагогічної діяльності (розширенням об'єктів соціально-педагогічного впливу, збагаченням напрямів, форм, методів, функцій діяльності соціального педагога).

3.Проведене дослідження дозволило визначити й провідні тенденції розвитку соціальної педагогіки як науки в Україні в 20-90-ті рр. ХХ ст. До найбільш плідних серед них можна віднести: антропологічну спрямованість соціальної педагогіки; поступове розширення її предмета, методологічних засад, закономірностей, принципів, методів і наповнення їх соціально-педагогічним змістом; широке використання соціальною педагогікою міжнаукових закономірностей, принципів, термінів, понять та методів роботи; тяжіння методів досліджуваної науки до соціології, соціальної психології, педагогічної соціології та ін.; поступовий перехід соціально-педагогічної науки від колективного виховання до індивідуальних форм впливу; тісний зв'язок між соціально-педагогічною теорією і практикою; широке залучення до справи виховання різноманітних Міністерств та громадськості; врахування прогресивних надбань соціально-педагогічної науки попередніх років та деякі інші.

4.Заслуговують на вивчення і творче використання такі педагогічно цінні наробки соціальної педагогіки 20-90-х рр. ХХ ст., як: соціально-педагогічні принципи (“утримуючого виховання”); методи вивчення особистості дитини (“соціальної історії клієнта”, “складання соціального паспорта мікрорайону”, “дублювання анкет” та ін.); методи соціально-педагогічного впливу (“пожвавлення прямих асоціацій”, “організованої свободи або дисципліни порядку”, “сімейної терапії”, “корекції поведінки”).

Актуальними є й питання вивчення досвіду роботи соціального педагога з сім'єю, організації трудового виховання в закладах для дітей “з особливими потребами” та досвіду організації соціально-педагогічної діяльності в зарубіжних країнах (готельні будинки, дитячі селища, школи соціотерапії), які накопичено соціально-педагогічною наукою на різних етапах її становлення і розвитку тощо.

5.До прогностичних тенденцій розвитку соціально-педагогічної теорії та практики в Україні в ХХІ столітті віднесено:

- інтеграційні, які полягають у подальшому розширенні зв'язків соціальної педагогіки з іншими науками, збагаченні її методологічних засад та здійсненні інтеграції наукового знання;

- гуманістичні, що передбачають глибоке наукове обґрунтування в соціально-педагогічній теорії принципу гуманізму і розробку конкретних шляхів його реалізації;

- удосконалення наукового апарату, які пов'язані з висуненням нових гіпотез, ідей, соціально-педагогічних моделей, концепцій, технологій тощо;

- збагачення змісту соціально-педагогічної діяльності з урахуванням факторів впливу на особистість з метою подальшого вивчення впливу мегафакторів на людину, розширення інститутів соціалізації особистості, збагачення напрямів, форм і методів соціально-педагогічної діяльності як з дітьми, так і з молоддю тощо;

- удосконалення структури соціально-педагогічного знання шляхом поступового збагачення соціально-педагогічної науки знаннями технології соціальної роботи, управління соціально-педагогічною діяльністю та ін.;

- створення постійно діючої системи підготовки кадрів з метою забезпечення професійної компетентності соціальних педагогів.

Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем, що пов'язані з розвитком соціально-педагогічної теорії і практики в Україні. Серед перспективної тематики подальшого науково-педагогічного дослідження проблеми визначено: співвідношення соціальної педагогіки та соціальної роботи; зміст діяльності соціального педагога з дітьми, що схильні до самогубств; зміст соціально-педагогічної роботи з повіями; напрями, форми і методи соціально-педагогічної діяльності з дітьми, які тимчасово опинилися в кризовому стані; еволюція змісту діяльності фахівців з соціальної роботи; еволюція змісту соціально-педагогічної діяльності з дітьми-втікачами; зміст соціально-педагогічної роботи церкви; соціально-педагогічна діяльність державних організацій і громадських об'єднань; зміст підготовки фахівців з соціальної роботи на різних етапах розвитку суспільства; становлення і розвиток етики та стандартів соціально-педагогічної діяльності; порівняльний аналіз напрямів роботи вітчизняних і зарубіжних соціально-педагогічних шкіл; зміст діяльності Української Асоціації соціальних педагогів і соціальних працівників; особливості розвитку соціально-педагогічної науки на сучасному етапі та ін.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Монографії:

Штефан Л.А. Соціально-педагогічна теорія та практика в Україні (20-90-ті рр. ХХ ст.). -- Харків: ТОВ “ТО Ексклюзив”, 2002. -- 264 с.

Статті в наукових фахових виданнях:

Штефан Л.А. Вопросы развития творческих способностей школьников в педагогическом наследии В.А.Сухомлинского // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки. -- Київ -- Запоріжжя, 1999. -- Вип.15. -- С.26-29.

Штефан Л.А. Проблема “важких” дітей в педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського // Педагогіка та психологія. -- Харків: ХДПУ, 1999. -- Вип.10. -- Ч.2. -- С.84-87.

Штефан Л.А. Визначення сутності соціальної педагогіки як науки в працях сучасних дослідників // Гуманізація навчально-виховного процесу. -- Слов'янськ: Видавничий центр СДПІ, 2000. -- Вип. ІХ. -- С.10-18.

Штефан Л.А. Зміст соціальної роботи на різних етапах розвитку соціально-педагогічної науки (20-90-ті рр. ХХ ст.) // Теоретичні питання освіти та виховання. -- Київ: Видавничий центр КДЛУ, 2000. -- Вип. 11. -- С.101-104.

Штефан Л.А. Місце соціальної педагогіки в системі педагогічних наук // Теоретичні питання освіти та виховання. -- Київ: Видавничий центр КДЛУ, 2000. -- Вип.12. -- С.19-22.

Штефан Л.А. Організація соціального виховання в Україні (20-ті рр. ХХ ст.) // Теорія та методика навчання та виховання. -- Харків: ХДПУ, 2000. -- Вип. 6. -- С.22-27.

Штефан Л.А. Особливості соціально-педагогічної теорії, її функції та принципи // Засоби навчальної та науково-дослідної роботи. -- Харків: ХДПУ, 2000. -- Вип.14. -- С.93-101.

Штефан Л.А. Питання морально-духовного виховання особистості в історії соціальної педагогіки (кінець Х1Х -- початок ХХ ст.) // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. -- Київ: Пед. думка, 2000. -- Кн.ІІ. -- С.186-192.

Штефан Л.А. Питання підготовки соціальних працівників в Україні в 20-30-ті рр. ХХ ст. // Вісник Житомирського педагогічного університету -- Житомир: Житомирський державний педагогічний університет, 2000. -- Вип. 6. -- С.121-125.

Штефан Л.А. Проблема сімейного виховання у вітчизняній та зарубіжній соціально-педагогічній науці (ХУ11 ст. -- 60-ті рр. ХХ ст.) // Гуманізація навчально-виховного процесу. -- Слов'янськ: Видавничий центр СДПІ, 2000. -- Вип. Х. -- С.43-51.

Штефан Л.А. Сутність соціальної педагогіки як науки (історичний аспект) // Теорія та методика навчання та виховання. -- Харків: ХДПУ, 2000. -- Вип.5. -- С.5-13.

Штефан Л.А. В.О.Сухомлинський про соціально-педагогічну роботу з обдарованими дітьми// Педагогіка та психологія. -- Харків: ХДПУ, 2000. -- Вип.10. -- Ч.3. -- С.65-70.

Штефан Л.А. Творча діяльність соціального працівника в сім'ї та школі (20-30-ті рр. ХХ ст.). // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки. -- Київ -- Запоріжжя, 2001. -- Вип. 20. -- С.145-150.

Штефан Л.А. Гуманістична спрямованість соціально-педагогічної діяльності з неповнолітніми правопорушниками в Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.) // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. --- Київ: ВіРА Інсайт, 2001 -- Кн.ІІ. -- С. 229-235.

Штефан Л.А. До витоків соціальної роботи в Україні (Х1Х -- початок ХХ ст.) // Науковий вісник Чернівецького університету.-- Чернівці: Рута, 2001. -- Вип. 127. -- С.201-204.

Штефан Л.А. Зміст підготовки фахівця з соціальної роботи в Україні на початку ХХ ст. // Педагогіка та психологія. -- Харків: ХДПУ, 2001. -- Вип.19. -- Ч.І. -- С. 42-45.

Штефан Л.А. Розробка питань соціального виховання в працях вітчизняних і зарубіжних педагогів (історичний аспект) // Теорія та методика навчання та виховання. -- Харків: ХДПУ, 2001. -- Вип. 8. -- С.76-84.

Штефан Л.А. В.О.Сухомлинський про удосконалення змісту соціально-педагогічної діяльності в середній школі та сім'ї // Наукові записки. -- Серія: Педагогічні науки. -- Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2001. -- Вип. 32. -- Частина І. -- С. 215-219.

Штефан Л.А. Форми і методи діяльності соціального педагога з дітьми, що мають фізичні і розумові вади (20-30-ті рр. ХХ ст.) // Гуманізація навчально-виховного процесу.-- Слов'янськ: Видавничий центр СДПІ, 2001. -- Випуск Х111. -- С.30-36.

Штефан Л.А. С.Т.Шацький про зв'язок школи з соціальним оточенням дитини // Педагогіка та психологія. -- Харків: ХДПУ, 2001. -- Вип.17. -- С.173-181.

Штефан Л.А. Етапи становлення вітчизняної соціально-педагогічної науки // Рідна школа.-- 2002. -- червень. -- С.76-78.

Штефан Л.А. Напрями соціально-педагогічної роботи з бездоглядними та безпритульними неповнолітніми дітьми в Україні (50-90-ті рр. ХХ ст.) // Теорія та методика навчання та виховання. -- Харків: ОВС, 2002. -- Вип.9. -- С.138-146.

Штефан Л.А.Особливості розвитку соціальної педагогіки як науки в 70-80-ті рр. ХХ ст. // Соціалізація особистості.-- К.: Логос. 2002. -- Том ХУІ. -- С.23-33.

Штефан Л.А. Соціально-педагогічна діяльність І.О.Соколянського з дітьми, що мають психофізиологічні особливості // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. -- Харків: ХДАД, 2002. -- №6. -- С.46-52.

26.Штефан Л.А. К.Д.Ушинський про сутність педагогічної науки // Засоби навчальної та

науково-дослідної роботи. -- Харків: “ОВС”, 2002. -- С.79-83.

Публікації в інших виданнях:

Штефан Л.А., Танько Т.П. Наступність у роботі дитячих установ та початкових шкіл як умова підвищення навчально-виховного процесу // Шляхи підвищення навчально-виховного процесу в школі та педвузі. -- Харків: ХДПУ, 1994. -- Ч.1. -- С.120-126. -- 0,15 авт. арк.

Штефан Л.А., Попова Л.Д. До витоків розробки методів навчання в історії вітчизняної дошкільної педагогіки (1945 - 1960 рр.) // Актуальні проблеми дидактики середньої та вищої школи. -- Харків: ХДПУ, 1996. -- С.86-91. -- 0,2 авт. арк.

Штефан Л.А., Ушинська О.Г. Становлення та розвиток дошкільних закладів в Україні // Інформаційно-методичний вісник. -- Харків, 1996. -- Вип. 12. -- С.121-126. -- 0,2 авт. арк.

Штефан Л.А. Форми контролю педагогічної практики студентів у середніх педагогічних навчальних закладах України (20-30-ті рр. ХХ ст.) // Контроль навчально-пізнавальної діяльності школярів і студентів. -- Харків: ХДПУ, 1997. -- Вип.1. -- С.152-157.

Штефан Л.А. Питання “важкого” підлітка в педагогіці 20-х рр. ХХ ст. // Педагогіка та психологія. -- Харків: ХДПУ, 1998. -- Вип.8. -- С.126-128.

Штефан Л.А. Питання виховання особистості на засадах народності в педагогічній спадщині Г.С.Сковороди // Педагогіка та психологія. -- Харків: ХДПУ, 1998. -- Вип.6. -- С.27-31.

Штефан Л.А. Становлення та розвиток ідей соціального виховання // Наукові записки психолого-педагогічного факультету. -- Полтава: ПДПІ, 1998.-- С.73-77.

Штефан Л.А. Теоретичні питання підготовки кадрів дошкільного профілю в середніх педагогічних навчальних закладах України (1917-1941 рр.) // Джерело педагогічної майстерності. -- Харків, 1998. -- Вип.1. -- С. 4-6.

Штефан Л.А. Форми організації соціального виховання в Україні в 20-ті рр. ХХ ст. // Соціалізація особистості. -- К.: НПУ, 1998. -- С. 285-289. -- 0,2 авт. арк.

Штефан Л.А. Проблема соціально-педагогічного захисту неповнолітніх в Україні (20-ті рр. ХХ ст.) // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. -- Харків: ХХПІ, 1999. -- №9. -- С.26-30.

Штефан Л.А. Розробка питань соціальної педагогіки в 20-ті рр. ХХ ст. // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. -- Харків: ХХПІ, 1999. -- №11. -- С.25-31.

Навчально-методичні праці

Штефан Л.А., Відченко А.Г., Танько Т.П. Розвиток середньої освіти на Харківщині в ХІХ ст. // Рідний край. Навчальний посібник з народознавства. -- Харків: Основа, 1994. -- С.410-417. -- 0, 22 авт. арк.

Педагогічна Харківщина: Довідник. -- Харків: Видавництво Круглова, 1997. -- 160 с. -- 0,4 авт. арк.

Штефан Л.А., Відченко А.Г., Білецька С.В. Семінарські заняття з курсу історії педагогіки. -- Харків: ХДПУ, 1998. -- 31с. -- 0, 65 авт. арк.

Матеріали конференцій:

Штефан Л.А., Пономарьова Г.Ф. Становлення та розвиток дошкільної педагогічної освіти в Україні // Матеріали Всеукр. конф. “Психолого-педагогічна підготовка вчителя у педагогічних вузах”. -- Харків: ХДПУ, 1994. -- С.166-168. -- 0,1 авт. арк.

Штефан Л.А., Відченко А.Г. До питання формування професійної майстерності вчителя в історико-педагогічній науці // Матеріали міжвузів. конф. “Формування професіоналізму майбутніх педагогів в умовах педагогічного вузу”. -- Кривий Ріг: КрДПІ, 1992. -- Ч.2 -- 176-178. -- 0,1 авт. арк.

Штефан Л.А., Відченко А.Г. Народная педагогика о роли семьи в духовном формировании личности // Материалы Всесоюз. конф. “Народная педагогика и современные проблемы воспитания”. -- Чебоксары, 1991. -- С.64-66. -- 0,1 авт. арк.

Штефан Л.А. Організація соціально-педагогічної діяльності в Україні в 20-ті рр. ХХ ст. // Наук.-практ. конф. молодих вчених: -- Харків: “ОВС”, 2000. -- Вип.1 -- С.21-23. -- 0,12 авт. арк.

Штефан Л.А. Методологические основы социальной педагогики К.Д.Ушинского // Материалы Всерос. конф. “Принципы народности и православия в педагогической системе К.Д.Ушинского и развитие современного образования”. -- Ч.1. -- Курск: Изд-во Курск. гос. пед. ун-та, 2001. -- С.114-116.

Штефан Л.А. Робота соціального педагога з питань оздоровлення сучасного суспільства // Матеріали Міжнар. конф. “Освіта і доля нації”. -- Харків: ХДПУ, 2001. -- Вип. 8. -- С. 165-166.

Штефан Л.А. Співвідношення біологічного і соціального у вихованні особистості (історичний аспект) // Матеріали Всеукр. конф. “Актуалізація ідей антропоцентризму в умовах реформування загальноосвітньої і вищої школи”. -- Секції 111 - 1У. -- Полтава -- 2001.- С.46-50.

АНОТАЦІЯ

Штефан Л.А. Становлення та розвиток соціальної педагогіки як науки в Україні (20-90-ті рр. ХХ ст.) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди, Харків, 2003.

У дисертації відтворено еволюцію соціальної педагогіки як самостійної галузі наукового знання в Україні в 20-90-х рр. ХХ ст. На основі аналізу конкретно-історичних обставин та зв'язків соціальної педагогіки з іншими науками про людину визначено й обґрунтовано етапи розвитку цієї науки: 20-ті -- перша половина 30-х рр. ХХ ст. -- етап інтенсивної розробки соціально-педагогічної теорії і практики; друга половина 30-х -- перша половина 50-х рр. ХХ ст. -- етап накопичення практичного досвіду соціальної роботи; друга половина 50-х - перша половина 80-х рр. ХХ ст. -- етап відродження соціальної педагогіки в системі наук про людину; друга половина 80-х -- 90-ті рр. ХХ ст. -- етап розвитку соціальної педагогіки як системи. Розкрито сутність соціальної педагогіки як науки, суспільно-політичні, соціально-економічні й організаційно-педагогічні передумови її зародження. Узагальнено зміст, провідні напрями, форми та методи соціально-педагогічної діяльності з різними категоріями дітей на кожному з основних етапів розвитку соціально-педагогічної теорії. Виявлено й схарактеризовано провідні тенденції розвитку соціально-педагогічної науки в досліджуваний період. Визначено перспективи творчого використання прогресивних ідей соціально-педагогічної теорії і практики в сучасних умовах України. Виявлено і угруповано прогностичні тенденції розвитку цієї науки в ХХІ столітті. Введено до наукового обігу значну кількість невідомих і маловідомих архівних документів, окремих фактів та теоретичних положень, які пов'язані з еволюцією соціально-педагогічної теорії й практики в Україні.

...