Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика

- розробити нове покоління підручників та інших навчально-методичних матеріалів;

- привести навчально-матеріальну базу військових навчальних закладів у відповідність до вимог програм підготовки військових фахівців;

- створити єдину інформаційну мережу СВО;

- продовжити державну акредитацію військових навчальних закладів.

На третьому етапі (2001-2005) передбачалося:

- продовжити об'єднання окремих ВВНЗ;

- удосконалити науково-методичне та матеріально-технічне забезпечення підготовки військових фахівців;

- привести систему підготовки науково-педагогічних працівників відповідно до потреб ЗС України;

- удосконалити державну акредитацію військових навчальних закладів.

Отже, створена на кінець 1996 р. СВО, в основному, задовольняла потреби ЗС України в офіцерах кадру та запасу з усієї номенклатури спеціальностей.

Визначальним для військової освіти за ухваленими рішеннями, якісними змінами та вагомістю став третій період, коли було ухвалено Державну програму реформування та розвитку ЗС України, затверджено Концепцію військової освіти в Україні.

Цей період характеризується:

- створенням єдиної СВО в Україні;

- ухваленням оптимальних рішень щодо інтеграції військової та цивільної освіти;

- подальшою оптимізацією мережі військових навчальних закладів, кафедр військової підготовки;

- введенням у дію нового Переліку спеціальностей і спеціалізацій підготовки військових фахівців;

- визначенням змісту військової освіти на основі загальнодержавних освітніх стандартів;

- подальшим удосконаленням правових засад функціонування СВО;

- створенням інфраструктури підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів для СВО;

- розробкою Концепції інформатизації військової освіти, впровадженням у ВПП сучасних педагогічних технологій;

- підвищенням ефективності комплексних науково-методичних досліджень з проблем військової освіти;

- розширенням міжнародного співробітництва у сфері військової освіти;

- оптимізацією управління СВО;

- розвитком матеріально-технічної бази ВВНЗ.

З метою подальшого розвитку та підвищення ефективності функціонування СВО, якісного нормативного та науково-методичного забезпечення навчального процесу у військових навчальних закладах Міністерства оборони, а також на виконання вимог Указу Президента України було створено Науково-методичний центр військової освіти Міністерства оборони України та розроблено Положення про його діяльність. Згідно з цим Положенням, на центр покладалися:

- наукове обґрунтування реалізації Концепції військової освіти, розроблення пропозицій стосовно нормативно-правового, інформаційного та навчально-методичного забезпечення навчального процесу в СВО;

- участь у проведенні та координації науково-методичної роботи ВВНЗ, наукових досліджень з проблем військової освіти;

- вивчення, узагальнення та поширення досвіду освітньої діяльності ВВНЗ, а також результатів роботи науково-педагогічних працівників;

- організація та участь у наукових конференціях, семінарах та ін.;

- координація виставкової діяльності ВВНЗ;

- участь у координації діяльності ВВНЗ у питаннях редакційно-видавничої та бібліотечної роботи;

- участь у координації діяльності ВВНЗ у галузі психолого-педагогічного супроводу навчального процесу та професійного відбору;

- участь у розробці нормативної бази та реалізації окремих завдань у галузі інформатизації військової освіти.

Також були визначені такі основні завдання міжнародного співробітництва у сфері військової освіти:

- удосконалення та розвиток національної СВО й забезпечення ЗС України кваліфікованими кадрами на основі впровадження передового досвіду та допомоги іноземних країн;

- поширення та оптимізація участі ЗС у міжнародних освітніх програмах;

- удосконалення організації та поширення підготовки іноземних військових фахівців у ВВНЗ України;

- застосування механізмів співробітництва з метою підготовки військових фахівців для системи міжнародного співробітництва ЗС України, а також для миротворчої діяльності.

У розділі 2 - “Досвід побудови систем військової освіти у розвинених країнах світу” - вперше здійснено аналіз та у систематизованому вигляді висвітлено військово-освітні системи провідних країн світу, а також виявлено провідні тенденції їх розвитку.

Для здійснення порівняльного аналізу розвитку військової професійної освіти зарубіжних країн були визначені ключові параметри, від яких значною мірою залежали ефективність та якість навчання і виховання військових фахівців. Ці параметри є загальними для СВО провідних зарубіжних країн світу. Важливим завданням у нашому дослідженні було здійснення порівняльного аналізу щодо виявлення загального та особливого у військовій освіті зарубіжних країн, ступенів і тенденцій її розвитку.

До ключових параметрів СВО провідних зарубіжних країн були віднесені:

- військова освіта в контексті національної безпеки і оборони держави;

- військова освіта як складова національної системи освіти;

- структура і функції військової освітньої системи;

- нормативно-правова основа функціонування СВО;

- структура і сутність педагогічної системи військових навчальних закладів;

- організація підготовки військових фахівців;

- співвідношення підготовки кадрових офіцерів і офіцерів запасу (резерву);

- управління СВО;

- ефективність СВО.

Відповідно до визначених ключових параметрів аналіз стану та розвитку військової професійної освіти зарубіжних країн на прикладі Російської Федерації, провідних країн НАТО та КНР здійснювався за такими складовими:

- структура військової освіти;

- система вищої та післядипломної військової освіти, підготовка офіцерських кадрів тактичної, оперативно-тактичної та оперативно-стратегічної ланок (за видами збройних сил);

- підвищення кваліфікації та перепідготовка офіцерських кадрів;

- підготовка офіцерів запасу (резерву).

Здійснений аналіз дав підстави для висновків, що в усіх розвинених країнах світу реалізується державна політика в галузі військово-професійної освіти щодо підготовки офіцерських кадрів і що основою її системного розвитку є орієнтація на захист національних інтересів та забезпечення національної безпеки держави. Обов'язковою вимогою у процесі підготовки офіцерів є спрямованість на реалізацію цілей і завдань, які викладені у воєнних доктринах держав.

У результаті порівняльного аналізу СВО розвинених країн можна простежити певні характерні риси та тенденції. Наприклад, розвиток і вдосконалення військової освіти сприяють ефективному виконанню ЗС таких основних завдань:

- забезпеченню достатньої боєздатності військ (сил) з одночасним скороченням їх кількісного складу за рахунок високоякісної підготовки військових фахівців;

- проведенню науково-технічних досліджень з метою розробки та модернізації озброєння і військової техніки, розвитку теорії та практики бойового застосування військ (сил).

Відомо, що збройні сили багатьох держав активно готуються брати участь у вирішенні миротворчих завдань, в евакуації своїх громадян і місцевого населення з районів воєнного конфлікту, у наданні гуманітарної допомоги та ін. З цією метою здійснюється підготовка офіцерського складу у військових навчальних закладах інших країн - переважно учасниць НАТО.

Для низки держав характерним є забезпечення національної політики, спрямованої на збереження та зміцнення позицій у глобальному масштабі, прагнення до стратегічної мобільності й можливості забезпечення доступу в зони інтересів шляхом перекидання морем або повітрям необхідних сил і засобів (США, Великобританія). Сьогодні на перший план висуваються завдання оперативного реагування на зміну політичної ситуації в життєво важливих для держав регіонах. Різке зростання ймовірності виникнення локальних криз і воєнних конфліктів підвищило актуальність підготовки офіцерських кадрів для сил швидкого реагування.

В основі ефективного функціонування СВО розвинених країн світу лежать чіткі правові механізми функціонування державної політики у сфері прийняття нормативно-правових актів, здійснюється систематичний і дієвий контроль за дотриманням чинного законодавства та узагальнення практики його застосування.

Динамічні процеси в галузі реформування управління СВО в зарубіжних країнах свідчать про тенденцію подальшої оптимізації функцій і структур управління нею з використанням функціонального моделювання, створення чіткої ієрархічної структури органів управління освітою.

У розділі обґрунтовується, що стратегія військової освіти в Російській Федерації та провідних країнах НАТО передбачає її багатоступеневість і неперервність протягом усієї служби фахівця - від підготовчих курсів перед вступом до військового навчального закладу, здобуття базової освіти зі ступенем бакалавра до вищої військової освіти та отримання ступеня магістра. Аналіз СВО в цих країнах свідчить, що вона дає можливість офіцерському складові протягом усієї військової служби періодично вдосконалювати свою професійну компетентність. Аналіз проблем сучасної освіти на міжнародному рівні в умовах конкретної держави переконливо засвідчує ефективність системи неперервної військово-професійної освіти. Це - початкова військова підготовка, підготовка за фахом, періодичне вдосконалення підготовки та перепідготовки (у військах, військових школах, коледжах тощо). При цьому передбачається використання широкої мережі спеціалізованих навчальних центрів родів військ, центрів практичної підготовки, курсів, полігонів для здобуття практичних умінь і навичок за посадовим призначенням.

У переважній більшості країн практична підготовка курсантів у ВВНЗ має чітку тенденцію поділу на первинну військову підготовку і спеціальну військову підготовку. ВПП складається, як правило, з двох частин: на території військового навчального закладу і в польових умовах. Майбутні офіцери, навчаючись у ВВНЗ, проводять значний час на стажуваннях у військах, а в процесі підвищення кваліфікації чи перепідготовки офіцерів залучають до участі в різноманітних військових навчаннях. У багатьох країнах після закінчення ВВНЗ видів військ або цивільного вищого навчального закладу й перед призначенням на посаду випускники продовжують свою практичну підготовку у військових училищах (школах) або навчальних центрах родів військ.

Керівний склад ЗС Російської Федерації та армій країн НАТО приділяють велику увагу процедурі комплексного військово-професійного відбору кандидатів для навчання у ВВНЗ, виходячи з їх психофізіологічних, інтелектуальних і фізичних здібностей. Мета цього процесу - виявити талановитих, здібних і відданих справі кандидатів у майбутні офіцери. Окрім того, для цих країн характерною є активно діюча система відрахування в процесі навчання нездатних до військової служби курсантів (слухачів).

Виявлення талановитих і відданих справі кандидатів у майбутні офіцери - це тільки перший крок. Другий - створення та запровадження моделей навчання. Спостерігається вплив концепції самореалізації особистості в практиці підготовки офіцерських кадрів, згідно з якою суттєво змінилися підходи до підготовки фахівців. Тепер вони більше орієнтовані на інтелектуальні здібності з урахуванням навчальних і наукових потреб особистості, на диференціацію та індивідуалізацію у навчанні, на застосування модульного навчання і рейтингової оцінки навчальної діяльності особистості. Поширюється практика підготовки військових фахівців за індивідуалізованими навчальними планами (у межах визначених стандартизованих вимог) з другого року навчання.

У навчальному процесі широко застосовуються:

- методи співпраці, діалогічної взаємодії, дослідження, проектування, моделювання, проблемного навчання;

- інформаційні комп'ютерні технології;

- планування, жорсткий контроль за навчальною діяльністю.

Реальні підходи до структури та змісту військової освіти в кожній державі продиктовані, насамперед, практичною необхідністю, що ґрунтується на розумінні національних інтересів, проблем безпеки, завдань ЗС та економічних можливостей. Зміст військової освіти в розвинених країнах орієнтований: по-перше, на оптимальне співвідношення гуманітарної, природничо-наукової, професійної та спеціальної складових у підготовці військових фахівців; по-друге, на вузьку спеціально-професійну спрямованість підготовки військових фахівців усіх рівнів і ланок управління з наближенням цієї підготовки (особливо практичної) до реальних потреб військ у мирний і воєнний час; по-третє, на підготовку військових фахівців з вищою освітою на засадах інтеграції з відповідними цивільними спеціальностями з урахуванням специфіки військово-професійної діяльності.

Відзначено, що інтеграційні процеси в СВО зарубіжних країн пов'язані не лише з інтеграцією військової та цивільної освіти з метою створення єдиної системи освіти, а і з об'єднанням окремих військових навчальних закладів в один університет. Таке об'єднання уможливлює значне скорочення витрат на підготовку військових фахівців, а також удосконалення організаційної структури навчального закладу. Військові академії традиційно поєднують стандарти вищої військової освіти зі стандартами вищої цивільної.

Російська Федерація та провідні країни НАТО приділяють велику увагу проблемі підготовки офіцерів запасу (резерву) і передусім - уніфікації системи цієї підготовки. Така підготовка здійснюється в усіх країнах, які дбають про захист свого суверенітету. Найбільш поширеною формою є навчання офіцерів на курсах позавійськової підготовки при цивільних ВНЗ, яке повністю фінансується державою. Це найбільш відпрацьована і дешевша система підготовки резервів, про що свідчить практика США, а також Великобританії та інших країн Західної Європи. Використання ВНЗ для підготовки офіцерського складу вважається досить перспективним та економічно ефективним і проводиться за двома напрямами:

- позавійськова підготовка для професійних армій;

- підготовка офіцерів резерву для ЗС, які комплектуються за змішаною системою.

Отже, зарубіжний досвід організації та вдосконалення військово-професійної освіти може бути корисним для вирішення проблем реформування вітчизняної СВО.

Друга частина монографії - “Системне дослідження військової освіти” - присвячена теоретико-концептуальним і методологічним засадам, зовнішнім і внутрішнім аспектам дослідження СВО і складається з трьох розділів.

У розділі 3 - “Військова освіта в соціокультурному середовищі” - обґрунтовано методологічні основи дослідження СВО та її місця і ролі в житті суспільства, які дають змогу розкрити координаційні та субординаційні зв'язки з іншими підсистемами суспільства, виділити її специфічні риси, властивості та ознаки. Визначено та проаналізовано вплив соціально-політичних, економічних, культурологічних і військових чинників на формування, становлення і розвиток вітчизняної СВО.

У розділі наголошується, що проведений у першій частині монографії аналіз історичного досвіду розвитку СВО в Україні та порівняльний аналіз побудови СВО в розвинених країнах світу, масштабних процесів трансформації та модернізації українського суспільства приводять, з одного боку, до усвідомлення необхідності адекватного відображення цих змін, що вирізняються масштабністю, глибиною і радикальністю, а з другого - до неможливості їх розробки в межах усталених традиційних підходів. Осмислення ролі й місця СВО необхідне лише у широкому соціокультурному контексті, включаючи зв'язки з національно-духовними інтересами, інтересами безпеки й оборони України. Йдеться про розробку концептуальних методологічних і ціннісних засад процесу реформування військової освіти в контексті загального процесу трансформації культурно-освітньої сфери суспільства. Це передбачає:

- з'ясування сутності та виділення всіх складників цього об'єкта і його зв'язків із навколишнім середовищем. Оскільки військова освіта є різновидом освіти фахової, яка, у свою чергу, є однією з підсистем освіти в цілому, то вона функціонує і розвивається за законами розвитку суспільного та культурного середовища, що її оточує. Щоб дослідити СВО, потрібно розкрити її зв'язки координації та субординації з іншими підсистемами суспільства;

- розкриття та виокремлення специфічних рис, властивостей та ознак військової освіти, розгляд її як самостійної цілісної соціальної системи, що складається з певних компонентів, які діалектично взаємодіють.

У розділі детально розглянуто сутність військової освіти, виокремлено її специфічні риси, властивості та ознаки, що роблять її системою, а також визначено місце, роль та функції військової освіти у суспільстві. Військова освіта є складовою частиною загальної державної освіти.

Система військової освіти - це соціальний інститут, що є складовою частиною державної системи освіти, покликаний забезпечити процес військової освіти, він складається певною мірою з організованої сукупності освітніх закладів, які реалізують військову освіту згідно з чинними нормативно-правовими основами, освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, встановленими державою, та органів управління освітою, що здійснюють керівництво діяльністю цих закладів. До складу цього соціального інституту, крім освітніх, можуть також входити інші заклади та установи (наукові, методичні, практичної підготовки), що забезпечують неперервну підготовку військових фахівців.

Суспільство засобами СВО здійснює такі види впливу:

- безпосередній контрольований соціальний вплив;

- опосередкований стихійний соціальний вплив;

- навчально-виховний вплив у процесі підготовки майбутніх військових фахівців, їх розвитку, самоствердження.

Ці впливи зумовлюють рівень соціалізації військових фахівців, зокрема, офіцерів за допомогою великої кількості чинників. Досліджені чинники можна об'єднати в такі чотири групи: мегачинники; макрочинники; мезочинники; мікрочинники.

У монографії розкрито зв'язок СВО з основними сферами життя суспільства, серед яких зазвичай виділяють: економічну; соціальну; політичну; духовну.

Виявлено, що економічна сфера впливає на СВО, по-перше, через загальний рівень життя, що виражається в ступені задоволення матеріальних і духовних потреб і запитів. По-друге, економічний розвиток і економічна могутність держави визначають кількісні та якісні параметри матеріально-технічного і фінансового забезпечення СВО. По-третє, відповідно до рівня економічного розвитку суспільства та держави і забезпечення соціального захисту суб'єктів СВО формуються їхні життєві стандарти, можливості та стимули до неперервної освіти.

Соціальна структура суспільства визначає рівні, темпи та зміст військової освіти. Водночас розвиток СВО зворотно впливає на соціальну структуру, змінюючи співвідношення між чисельністю військової інтелігенції та військової еліти відносно інших соціальних груп суспільства.

Серед етнокультурних чинників, які впливають на розвиток СВО, виділено менталітет, що визначає ставлення до навчальної праці, специфічних традицій, пов'язаних з останньою, статеворольову структуру суспільства.

Основоположним чинником впливу на СВО є держава з її владними функціями як ланка політичної системи суспільства. Це - вплив потрійний:

- соціально-прогнозований (проективний);

- соціально-контрольований;

- стихійний.

Військова освіта як складова загальнодержавної зумовлюються такими детермінантами:

- законодавчими та нормативними актами, що визначають схему організації та порядок функціонування цих закладів;

- певним спектром освітніх організацій;

- ресурсами - матеріальними, фінансовими, духовними, зокрема, особистісними;

- державною військово-освітньою політикою, що передбачає набір певних соціальних ролей, пріоритетів, заохочень і санкцій.

Особливої складності й важливості набуває вплив на військову освіту духовної сфери суспільства, який реалізується через систему духовних, соціальних, моральних і релігійних цінностей.

На базі попередніх досліджень експліковано структуру національних інтересів держави та показано роль ЗС України у її захисті. Обґрунтовано необхідність формування змісту та методології підготовки офіцерських кадрів для ЗС на основі національних інтересів країни і суспільства.

Розкрито зв'язок і взаємодію СВО та системи національної безпеки, що розглядається як такий стан життєдіяльності суспільного організму, за якого безперешкодно задовольняються життєво важливі потреби, інтереси, зберігаються й примножуються цінності (здебільшого - через підсистему освіти), здійснюються задуми і сподівання. Це забезпечується шляхом створення спеціальних підрозділів і структур, призначених протидіяти загрозам.

У розділі представлений аналіз основних напрямів взаємодії військової освіти та системи національної безпеки.

1. Система національної безпеки з погляду змістових компонентів тісно пов'язана з підсистемою військової освіти, містить інтелектуальну складову, яка в найширшому сенсі включає в себе широке й творче стратегічне мислення вищого військово-керівного складу, високу кваліфікацію офіцерів, достатній рівень освіти та культури особового складу для ведення сучасної збройної боротьби.

2. Підсистема військової освіти служить меті підвищення рівня інтелектуального компонента національної безпеки; вона висвітлює, прояснює такі кардинальні теоретичні питання, як характер майбутніх збройних змагань, основні напрями підготовки до них держави і війська. У системі навчальних закладів здійснюється підготовка вищої ланки офіцерів і генералів, які здатні практично вирішувати життєво важливі питання безпеки суспільства.

3. Підсистема військової освіти має бути в такий спосіб інтегрованою в національну загальноосвітню систему, щоб у разі оголошення воєнного чи надзвичайного стану вона забезпечувала загальну військову підготовку широкого профілю з різних спеціальностей, а в основному зміцнювала загальний інтелектуальний потенціал суспільства, частина якого може бути залучена для забезпечення його оборонних завдань.

4. Найголовнішим завданням підсистеми військової освіти в контексті національної безпеки є формування потужного кадрового потенціалу для ЗС України в єдності особистісного, науково-інтелектуального, морального та вольового компонентів, однак його реалізація залежить не лише від діяльності освітніх інституцій.

5. Проблема взаємозв'язку і взаємовпливу системи національної безпеки та оборони і підсистеми військової освіти достатньо складна й мало досліджена в теоретичному плані, а тому в майбутньому чекає на ґрунтовнішу розробку.

Розкрито мету, принципи і основні напрями інтеграції військової та цивільної освіти, головною метою якої визначено суттєве підвищення якості фундаментальної та загальнокультурної підготовки військових фахівців шляхом залучення досвідчених цивільних висококваліфікованих науково-педагогічних працівників і науковців, покращання науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення ВПП з використанням потенціалу цивільних ВНЗ, а також зменшення витрат на підготовку військових спеціалістів.

Згідно з “Концепцією військової освіти в Україні” військова освіта інтегрується у державну систему освіти на засадах єдиної законодавчої та нормативно-правової бази. Вона забезпечує підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрових військових фахівців та офіцерів запасу різних освітньо-кваліфікаційних рівнів для Збройних сил та інших військових формувань України. Основоположними підходами до розбудови СВО визначено такі:

- розвиток військової освіти як складової частини загальнодержавної системи освіти - один із пріоритетних напрямів будівництва ЗС України;

- військова освіта інтегрується в державну систему освіти на засадах єдиної законодавчої та правової бази;

- сучасний етап реформування військової освіти передбачає актуалізацію подальшого інтегрування військової та цивільної освіти.

Інтеграція військової та цивільної освіти - не просте, формальне включення низки військових навчальних закладів до складу потужних цивільних університетів та академій, а процес гармонійного об'єднання СВО і системи вищої цивільної освіти в єдину цілісну загальнодержавну систему освіти на засадах єдиної законодавчої та правової бази, системного і взаємовигідного характеру співпраці, комплексного використання інтелектуального потенціалу досвідчених науково-педагогічних працівників, науково-методичних напрацювань та сучасної навчально-матеріальної бази.

Передумовами інтеграції військової і цивільної освіти є:

- наявність законодавчої бази; потреба в модернізації СВО відповідно до вимог Державної програми реформування та розвитку Збройних сил України на період до 2005 р.;

- розробка єдиної державної системи стандартів освіти;

- тенденції входження української освіти в європейський і світовий освітній простір;

- достатня близькість за змістом загальнонаукових і загальноінженерних дисциплін у ВВНЗ та цивільних ВНЗ;

- необхідність приведення освітньо-кваліфікаційних рівнів і ступеневості освіти у відповідність до міжнародних вимог;

Основними напрямами інтеграції військової та цивільної освіти є:

- створення інтегрованих у систему загальнодержавної освіти військових навчальних структур (військових інститутів, відділень, факультетів, кафедр);

- участь представників військових навчальних закладів у науково-методичних комісіях з розробки ОПП для військових спеціальностей, споріднених із цивільними, зі створенням нормативної бази освіти та її науково-методичного забезпечення;

- співпраця військових і цивільних фахівців у проведенні ліцензування та акредитації військових навчальних закладів;

- спільне розв'язання проблеми допризовної та призовної підготовки юнаків до військової служби;

- створення єдиної СВО в Україні.

Визначено такі принципи інтеграції:

- системного підходу;

- єдиної правової бази;

- єдності управління об'єктами інтегрованої системи;

- єдності змісту і технології фундаментальної та загальнокультурної підготовки фахівців;

- комплексного ефективного використання науково-педагогічного, навчально-методичного та матеріально-технічного потенціалу об'єктів інтеграції;

- спільної розробки державних стандартів освіти щодо ОКХ та ОПП;

- урахування специфіки підготовки військових фахівців;

- підтримки та оновлення навчально-матеріальної бази цивільних ВНЗ за рахунок господарської, науково-технічної діяльності і платних послуг;

- економічної доцільності інтеграції за критерієм “ефективність-вартість”;

- відкритості для цивільного контролю;

- неперервності розвитку інтегрованої системи, її розширення та модернізації.

Серед основних напрямів інтеграції військової та цивільної освіти одним із пріоритетних визнано поєднання підготовки військових і цивільних фахівців у спільних навчальних закладах. Як перспективний напрям запропоновано також включення низки ВВНЗ до складу потужних комплексів цивільних університетів та академій.

Визначено структуру інтегрованої СВО і три основні схеми підготовки військових фахівців у рамках цієї системи:

- “курсант-офіцер”,

- “студент-курсант-офіцер”,

- “студент-офіцер”.

У розділі 4 - “Теоретико-концептуальні основи створення системи військової освіти” - здійснено теоретико-методологічне обґрунтування сучасної вітчизняної СВО на засадах гуманістичної філософії освіти та з урахуванням передового зарубіжного й вітчизняного досвіду, обґрунтовано сутність і зміст базових понять і категорій підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти. Розкрито основні підходи до розробки парадигмальних засад СВО. У розділі сформульовано зміст нової військово-освітньої парадигми, розкрито її основні риси, обґрунтовано сукупність сучасних концептуальних принципів і підходів до становлення СВО, змісту підготовки військових фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів і ланок управління.

Парадигма освіти є інтегрованою сукупністю найбільш загальних засадних системотворчих ідей і принципів, що визначають теоретико-методологічні основи педагогічної теорії та освітньої практики. У структурі освітньої парадигми окреслюються: світоглядно-філософська основа, що містить систему світоглядних, методологічних принципів і цінностей; сукупність педагогічних закономірностей і стандартизованих схем освітньої діяльності.

Необхідність нової парадигми військової освіти зумовлена зміною характеру суспільного устрою, його економіко-технологічної бази, суттєвим уточненням мети соціального та освітнього поступу, якісними та кількісними змінами у військово-освітньому просторі, появою якісно нових вимог до професійного рівня підготовленості військових фахівців. Її необхідність також зумовлена потребою розробки концептуальних основ процесу реформування всієї СВО, переосмислення попереднього досвіду її створення з урахуванням сучасних реалій.

Розроблена парадигма військової освіти базується на розумінні природи людини як центру соціальної культурно-освітньої реальності, радикальному переосмисленні сенсу самої освітньої діяльності майбутнього військового фахівця. Вона ґрунтується на гуманістичному розумінні ідеалів освіченості військового фахівця, способів соціокультурного спадку й адаптації та покликана до життя новими типами взаємовідносин суб'єктів ВПП, а також низкою інших чинників.

Доведено, що сучасна парадигма військової освіти являє собою діалектичну єдність таких чотирьох основних компонентів:

- буттєвого (відображає буття військової освіти та вплив таких суттєвих чинників, як держава, наука, техніка, культура, ЗС, громадські інституції);

- ціннісного (пов'язано з обґрунтуванням ідеалів, норм і пріоритетних цінностей менталітету захисників Батьківщини, обґрунтуванням цілей і моделей військових фахівців);

- пізнавального (передбачає обґрунтування предмета та категорійно-понятійного апарату на засадах гуманістичної філософії військової освіти);

- праксеологічного (пов'язано з організацією втілення нової військово-освітньої парадигми у практику підготовки військових фахівців).

Обґрунтовано такі найважливіші пріоритети нової парадигми військової освіти:

- випереджувальний розвиток СВО в сучасному суспільстві;

- спрямованість СВО на забезпечення національної безпеки та оборони країни;

- формування особистості військового фахівця, здатної творчо й ефективно діяти в складних та екстремальних умовах мирного і воєнного часу;

- фундаменталізація як категорія якості освіти та освіченості особистості;

- гуманістична система цінностей та етичних норм, відносин між науково-педагогічними працівниками і курсантами (слухачами);

- інноваційні підходи до організації ВПП.

Важливим аспектом нової військово-освітньої парадигми є поняття “фундаменталізація” як категорія якості освіти та освіченості особистості. Завдання фундаменталізації освіти полягає в забезпеченні оптимальних умов для формування гнучкого та багатогранного наукового мислення, різних способів сприйняття дійсності, створення внутрішньої потреби до саморозвитку і самоосвіти протягом усього життя людини. Її основу мають скласти система та структура освіти, пріоритетом яких є не прагматичні, вузькоспеціалізовані знання, а методологічно важливі, довготривалі та інваріантні, що мають сприяти цілісному сприйняттю навколишнього світу, інтелектуальному розвиткові особистості, її адаптації до соціально-економічних і технологічних змін.

Доведено, що однією з головних складових реформування військової освіти є її Концепція як система поглядів на цілі, структуру, зміст і розвиток СВО в руслі єдиної державної політики щодо захисту державних інтересів і забезпечення національної безпеки України.

Основними цілями Концепції військової освіти в Україні є:

- збереження та примноження досягнень вищої військової школи України;

- зміцнення її науково-педагогічного потенціалу;

- забезпечення ефективної підготовки військових фахівців, формування в них високих моральних якостей громадянина України та захисника Вітчизни;

- зменшення витрат на підготовку військових фахівців.

Концепція побудована на таких основних засадах:

1. Військова освіта інтегрується в державну систему освіти на засадах єдиної законодавчої і нормативно-правової бази. Вона забезпечує підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрових військових фахівців і офіцерів запасу різних освітньо-кваліфікаційних рівнів для ЗС та інших військових формувань України.

2. Навчально-виховний процес у ВНЗ єдиної СВО будується з урахуванням специфіки військової служби і спрямований на реалізацію змісту освіти на певних освітньо-кваліфікаційних рівнях на підставі державних стандартів освіти та їхніх складових - стандартів військово-професійної освіти.

3. Невід'ємною складовою частиною діяльності ВВНЗ є наукова діяльність, яка має забезпечувати відповідність змісту освіти сучасним досягненням у галузі науки, техніки та культури; розвиток фундаментальних, пошукових і прикладних досліджень у пріоритетних напрямах науково-технічного прогресу, теорії та практики будівництва ЗС та інших військових формувань України; підвищення боєздатності, створення принципово нових зразків озброєння та військової техніки.

4. Навчально-матеріальна база ВВНЗ призначена забезпечити курсантів (слухачів) необхідним комплексом матеріальних і технічних засобів, будівель і споруд відповідно до навчальних планів і програм, сучасних технологій і методик навчання, а також проведення наукових досліджень і підготовку науково-педагогічних кадрів.

Показано, що відповідно до Концепції створено єдину СВО, яка є складовою державної системи освіти. Наголошується, що вона також визначає її структуру, головні завдання, принципи її функціонування, організацію діяльності та управління нею.

Функціонування єдиної СВО забезпечується:

- створенням необхідної нормативно-правової бази військової освіти;

- підготовкою у ВВНЗ фахівців з певних професійних напрямів та спеціальностей з урахуванням специфіки їхньої професійної діяльності;

- координацією діяльності єдиної СВО відповідними органами управління в межах установлених повноважень;

- узгодженням порядку комплектування ВВНЗ постійним і змінним складом;

- фінансуванням підготовки військових фахівців у цих закладах за відповідним механізмом.

Управління єдиною СВО здійснюється з урахуванням таких принципів:

- централізації управління військовою освітою;

- суміщення прав центральних органів виконавчої влади;

- розподілу функцій управління між центральними органами виконавчої влади, замовниками та навчальними закладами в межах повноважень;

- поєднання принципів єдиноначальності та самоврядування.

Керівництво підготовкою військових фахівців в єдиній СВО здійснюють Міністерство освіти і науки та інші центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані ВВНЗ, на основі рекомендацій Координаційної ради - колегіального дорадчого органу.

Військова освіта є ступеневою системою неперервного навчання військових фахівців від початкової військової підготовки молоді до навчання офіцерів оперативно-стратегічного рівня.

Структура підготовки військових фахівців має такі складові:

- початкову військову підготовку молоді;

- професійну військову підготовку;

- вищу освіту військових фахівців;

- підвищення кваліфікації та перепідготовку офіцерських кадрів.

У розділі здійснено поглиблений аналіз основних рівнів підготовки військових фахівців у ВВНЗ. Це - тактичний; оперативно-тактичний; оперативно-стратегічний.

Охарактеризовано такі рівні вищої військової освіти:

- військова освіта за програмою молодших спеціалістів;

- вища військово-спеціальна освіта;

- вища військова оперативно-тактична освіта;

- вища військова оперативно-стратегічна освіта.

Методологія формування змісту підготовки військових фахівців передбачає розробку моделей їхньої діяльності, алгоритмів оцінки рівня готовності до виконання функціональних обов'язків за посадою, методик професійного відбору кандидатів для навчання і на цій підставі - розробку моделей підготовки військових фахівців, які й мають визначати зміст цієї підготовки. Такі моделі є, по суті, замовленнями на підготовку військових фахівців і відображаються в державних нормативних документах - ОКХ і ОПП.

Формування змісту військової освіти розглядається як комплексна проблема. Обґрунтовано теоретико-методологічні основи змісту підготовки військових фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів, визначено джерела, структуру, закономірності, детермінанти та принципи змісту військової освіти, а також сутність теоретичного і практичного навчання.

У розділі 5 - “Методологічні основи проектування та дослідження системи військової освіти” - використано системний підхід для проектування СВО, створено її узагальнену модель, обґрунтовано методологічні основи стратегічного планування підготовки військових фахівців.

Дано визначення поняття “система військової освіти” як сукупності взаємопов'язаних складових, що функціонує відповідно до притаманних їй закономірностей і принципів, призначена для підготовки військових фахівців, зміцнення бойової готовності ЗС і створення матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей в інтересах забезпечення національної безпеки та оборони України.

Алгоритм системного дослідження складається з п'яти основних стадій:

- формування загальних уявлень про систему;

- формування поглиблених уявлень про систему;

- моделювання системи;

- супровід системи;

- врахування особливостей створення нової системи.

На стадії проектування СВО та аналізу ефективності її функціонування фундаментальне місце посідає функціональне моделювання на засадах нової інформаційної технології, важливою особливістю якої є поступове нарощування рівнів деталізації (декомпозиції) в міру створення функціональних діаграм, що відображають модель. Наведено версію побудови фрагмента функціональної моделі системи та показано, що така модель оптимізує управлінські процеси.

Основними структурними складовими СВО визначено:

- мережу закладів освіти та науково-методичних установ;

- нормативно-правову базу військової освіти;

- органи управління військовою освітою.

Зазначено, що системотворчим елементом у СВО є її цілі. Ступінь досягнення останніх порівняно з витратами на їх реалізацію представлено як ефективність. Оцінку ефективності функціонування системи введено як одну з основних її складових, що дає змогу на основі комплексного аналізу розвитку процесів та отриманих результатів коригувати функціонування системи в цілому, стан її елементів і характер зв'язків між ними, управляти зазначеними процесами.

Головні цілі СВО:

- забезпечення ефективної підготовки військових фахівців відповідно до державного замовлення;

- зміцнення обороноздатності держави та морально-психологічного потенціалу ЗС України;

- розвиток фундаментальних і прикладних наук;

- удосконалення нормативно-правової бази СВО;

- підвищення якості управління освітою;

- оптимізація мережі військових навчальних закладів і науково-методичних установ;

- формування позитивного ставлення громадськості до ЗС;

- забезпечення компенсації фінансових витрат на утримання СВО.

Достатню увагу приділено розкриттю змісту основних функцій СВО, якими є цілепокладання, освітня, наукова, навчально-методична, управлінська, контрольна й коригувальна.

Обґрунтовано такі напрями розвитку СВО:

- оптимізація структури системи,

- забезпечення якісного співвідношення навчальної та виховної складової процесу військової освіти,

- формування нового змісту військової освіти,

- кадрове забезпечення системи,

- вдосконалення управління військовою освітою.

У розділі сформульовані принципи стратегічного планування розвитку СВО і підготовки військових фахівців. Основу стратегічного планування становить процес взаємного узгодження військово-політичних цілей держави, наявних фінансових, матеріальних і людських ресурсів із завданнями СВО.

Основою методологічного підходу до планування розвитку СВО і розробки напрямів підготовки військових фахівців є технологія системного воєнно-економічного обґрунтування та аналізу. Показано, що вирішення проблем, пов'язаних із процесом реалізації етапів стратегічного планування напрямів розвитку СВО, може дати відчутний ефект за умови застосування сучасних інформаційних технологій, які дають можливість підвищити ступінь об'єктивності управлінських рішень. З метою підвищення якості такого планування в основу запропонованої методології реалізації етапів стратегічного планування розвитку СВО покладено метод аналізу ієрархій. Ця методологія є замкнутою логічною конструкцією і за допомогою простих правил забезпечує проектування та дослідження складних систем (проблем) з одночасним досягненням оптимальних результатів.

Третя частина - “Теоретичні та практичні аспекти функціонування системи військової освіти” - складається з трьох розділів, в яких представлено теоретичне обґрунтування педагогічної системи ВВНЗ як основної складової СВО, викладено основні положення щодо управління нею, здійснено аналіз основних її складових, визначено сучасні тенденції та перспективи розвитку.

У розділі 6 - “Теорія і практика функціонування військового навчального закладу як основної складової системи військової освіти” - здійснено дослідження педагогічної системи ВВНЗ, ефективності її функціонування та проблеми якості підготовки військових фахівців.

Розглянуто сутність, структуру та функції ВВНЗ як основної складової СВО. Визначено права, сферу відповідальності та основні завдання ВВНЗ, розкрито специфічні особливості його функціонування порівняно з цивільними ВНЗ.

На теоретичному рівні розглянуто проблему сутності педагогічної системи ВВНЗ, яка розглядається як сукупність взаємопов'язаних елементів, включених у попередньо спроектований ВПП для забезпечення досягнення цілей підготовки військових фахівців із заданими якостями, відповідно до державного замовлення та в інтересах задоволення освітньо-наукових потреб особистості. Розкрито її структуру, головною складовою якої є ВПП.

Розглянуто організаційні засади ВПП, що включають організацію та розробку комплексу нормативних документів і регламентують його перебіг: ОКХ військового фахівця, ОПП підготовки військового фахівця, навчальні плани та робочі навчальні програми підготовки військових фахівців зі встановлених спеціальностей (спеціалізацій), тематичні плани вивчення навчальних дисциплін, розклад навчальних занять та іспитів, індивідуальні навчальні плани курсантів (слухачів), комплексний план формування військово-професійних навичок і вмінь виховної роботи курсантів (слухачів) та розраховані на весь період навчання типові план-схеми формування у курсантів (слухачів) високих морально-бойових і професійних якостей.

Визначено такі основні елементи ВПП: цілі; зміст; принципи, методи та засоби; діагностика досягнення цілей; навчальна, наукова та позанавчальна діяльність курсантів (слухачів); моніторинг якості підготовки військових фахівців і рейтингова оцінка їхньої діяльності.

Дано загальну характеристику всім структурним складовим педагогічної системи ВВНЗ, які систематизовано і зведено у два великі блоки: перший визначає потенційний стан системи, другий - її функціональність. Серед складових першого блоку особливу увагу приділено процесові формування змісту освіти, проведенню військово-професійного відбору, розкриттю соціально-психологічного портрета курсанта (слухача) та колективу курсантів. Серед елементів, які визначають потенційний стан педагогічної системи, важливе місце посідають професіограма та її складові: психограма; модель спеціаліста; ОКХ.

Обґрунтовано методичні засади ВПП у ВВНЗ, основу яких складають: розробка методичних матеріалів для проведення всіх видів навчальних занять; написання підручників, навчальних посібників та інших дидактичних матеріалів; обґрунтування та впровадження нових технологій навчання; проведення навчально-методичних зборів і нарад, науково-методичних конференцій і семінарів, засідань кафедр, учених рад факультетів, інструкторсько-методичних, показових, відкритих, пробних і методичних занять; проведення педагогічних експериментів і втілення їхніх результатів у ВПП, вивчення та реалізація передового педагогічного досвіду та досвіду бойової підготовки військ (сил); розробка засобів діагностики та методик їхнього використання.

Функціональність педагогічної системи ВВНЗ визначають: педагогічна технологія; ефективне управління; оцінка та аналіз ефективності функціонування педагогічної системи. Ефективність її функціонування розглядається як ступінь досягнення курсантами (слухачами) цілей освіти згідно з вимогами державного замовлення на підготовку військових фахівців і розроблених професіограм з урахуванням при цьому фінансових, матеріальних, психофізіологічних і часових витрат. Рівень досягнення цілей освіти постійно діагностується з використанням відповідних засобів діагностики, зокрема і психодіагностики.

Обґрунтовано показники якості підготовки військових фахівців, визначено її показники, що є основою для рейтингового оцінювання їхньої діяльності. До узагальнених критеріїв, які характеризують якість, віднесено:

- рівень сформованості особистісних і передусім інтелектуальних якостей;

- дієвість засвоєних знань;

- рівень сформованості фізичних і психофізіологічних якостей;

- рівень сформованості морально-ділових і громадянських якостей;

- рівень виконання вимог статутів ЗС України у повсякденній діяльності.

Обґрунтовано методичні основи підготовки до захисту кваліфікаційної роботи бакалавра, дипломного завдання, дипломного проекту, дипломної роботи спеціаліста, кваліфікаційної роботи магістра. Розроблено діагностику рівня якості освітньо-професійної підготовки на державних іспитах.

У розділі 7 - “Управлінські аспекти функціонування системи військової освіти” - розкриваються теоретичні та методичні основи управління СВО, формування державного замовлення на підготовку військових фахівців і система ліцензування, акредитації та інспектування ВВНЗ.

Теорія управління військовою освітою розробляє найбільш ефективні шляхи й засоби досягнення цілей військової освіти, виконує пізнавальну та прогностичну функції, виробляє й використовує на практиці свою методологію і науковий апарат, оперує властивими їй категоріями (рис. 7). Предметом її дослідження є закони, принципи, системи, форми і методи управління, зокрема, соціологічні, організаційні, інформаційні, психологічні, економічні та правові.

Управління СВО, базуючись на об'єктивних законах і використовуючи новітні досягнення соціальних, психологічних і правових наук, інформатики та системного аналізу, спрямовано на вирішення таких основних завдань:

- виявлення та дослідження законів управління і розробка основних принципів управління;

- виявлення проблем і визначення найбільш ефективних напрямів подальшого вдосконалення та розвитку системи управління, організаційних форм і методів управління;

- вивчення та узагальнення досвіду управління СВО;

- розробка методів дослідження проблем розвитку управління СВО, критеріїв і методів оцінки ефективності управління;

- розкриття основних суперечностей у галузі управління.

Запропоновано структуру сучасної теорії управління СВО та зазначено, що вона є складовою частиною державного управління та забезпечує взаємодію управлінських органів, ВВНЗ, наукових і науково-методичних установ та інших організацій.

Проаналізовано такі головні цілі управління СВО:

- забезпечення якісним кадровим ресурсом системи національної безпеки країни, в тому числі підготовкою, перепідготовкою й підвищенням кваліфікації військових кадрів для комплектування військ (сил);

- підготовка наукових і науково-педагогічних працівників відповідних організацій;

- підготовка фахівців державних органів управління, керівників підприємств оборонної промисловості держави;

- удосконалення СВО, підвищення якості та ефективності її функціонування;

- виконання фундаментальних і науково-прикладних досліджень для зміцнення обороноздатності країни та її ЗС.

До основних принципів управління СВО віднесено законність, об'єктивність, комплексність, системність, гласність, поєднання єдиноначальності й колегіальності в процесі управління.

За характером дій виділяють такі методи управління:

- економічні,

- організаційно-адміністративні,

- соціально-психологічні.

Водночас методи управління поділяються на такі види:

- організаційно-стабілізуючі;

- організаційно-технологічні;

- організаційно-розпорядчі.

Прогнозування управління допомагає суб'єктові:

- забезпечити оптимальний вибір цілей і засобів їх досягнення;

- визначити основні потреби для майбутньої діяльності та можливості їх задоволення;

- проаналізувати та розпізнати можливі негативні наслідки тих чи інших тенденцій у розвитку системи або навколишнього середовища.

Зазначено, що важливим етапом управління є його планування, визначення напрямів і цілей розвитку освітніх процесів, розробка відповідних програм, за допомогою яких мають вирішуватися тактичні та стратегічні завдання СВО у певному часовому діапазоні.

Для реалізації заходів, передбачених плануванням і досягненням бажаного стану об'єкта управління, потрібно здійснити низку таких організаційних заходів:

- загальноорганізаційних;

- матеріально-технічного забезпечення;

- економіко-фінансового розвитку, обліку й контролю;

- правового забезпечення;

- соціально-правового та психологічного захисту учасників системи;

- мотиваційних.

Ефективність управління СВО досягається за умови:

- демократичності;

- науковості;

- доступності;

- ідеологічної спрямованості;

- відповідності змісту військової освіти призначенню військових навчальних закладів, потребам держави і курсантів (слухачів);

- нерозривність військової освіти з національною культурою;

- спрямованість управління на вирішення поточних питань, моделювання та забезпечення перспективного функціонування СВО.

Технологія управління СВО передбачає виконання таких послідовних процедур:

- діагностичне цілепокладання: діагноз; формування “дерева цілей” і кінцевої мети, що закладається; стратегія дії; конкретні завдання;

- затвердження рішень: виявлення проблемної ситуації - моделювання варіантів дії - прогностичне проектування моделі - вибір оптимального варіанту - прийняття рішення;

- організації соціальної дії: розподіл завдань між виконавцями; правове, кадрове, ідеологічне та інше забезпечення; координація і регулювання процесу виконання; контроль;

- аналіз результатів: зіставлення запланованих і досягнутих результатів; виявлення нових проблемних ситуацій; початкове формування нової мети (“дерева цілей”).

До системи управління СВО належать органи управління різних ієрархічних рівнів: органи державного управління; органи військового управління, яким підпорядковані ВВНЗ; органи управління ВВНЗ; факультети та підпорядковані їм навчальні підрозділи; кафедри.

Поліпшення системи управління СВО передбачає:

- створення єдиної інформаційної мережі;

- удосконалення наявного порядку підпорядкування військових навчальних закладів;

- створення системи державної оцінки діяльності військових навчальних закладів, якості загальноосвітньої та фахової підготовки військових фахівців через систему акредитації, інспектування, державних екзаменаційних комісій;

- розвиток і вдосконалення всіх напрямів діяльності військових навчальних закладів і наукових установ, стимулювання через економічні й правові важелі їх самовдосконалення і саморозвитку.

При створенні СВО важливим є формування державного замовлення на підготовку військових фахівців, яке є вихідною нормативною базою для її побудови та функціонування, визначення мережі військових навчальних закладів, оптимального розташування їх на території України, а також для визначення взаємин і поділу функцій з питань підготовки офіцерських кадрів між вищою військовою і цивільною школами.

...