Становлення та розвиток системи підготовки дефектологічних кадрів для закладів спеціальної освіти України (1918-1941 рр.)

Размещено на http://allbest.ru

ІНСТИТУТ СПЕЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

13.00.03 - Корекційна педагогіка

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Становлення та розвиток системи підготовки дефектологічних кадрів для закладів спеціальної освіти України (1918-1941рр.)

Шевченко Олена Едуардівна

КИЇВ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті спеціальної педагогіки АПН України.

Науковий керівник -доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

БОНДАР Віталій Іванович,

Інститут спеціальної педагогіки АПН України, директор

Офіційні опоненти: - доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

ЯРМАЧЕНКО Микола Дмитрович, радник Президії АПН України

- кандидат педагогічних наук, доцент

СУПРУН Микола Олексійович,

заступник начальника кафедри

психолого-педагогічних основ

роботи з персоналом,

Київський юридичний інститут

Міністерства внутрішніх справ України

Провідна установа - Слов'янський державний педагогічний

університет, кафедра корекційної педагогіки

та спеціальної психології

Захист відбудеться “22“червня 2004 р. о 1530 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.450.01 в Інституті спеціальної педагогіки АПН України (04060, Київ, вул. М.Берлинського, 9).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту спеціальної педагогіки АПН України за адресою: 04060, Київ, вул. М.Берлинського, 9.

Автореферат розіслано “21“ травня 2004 р.

Вчений секретар Колупаєва А.А. спеціалізованої вченої ради

Размещено на http://allbest.ru

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Кардинальні зміни у соціально-економічному та культурному житті України на початку ХХІ століття зумовлюють підвищені вимоги до освітнього рівня її громадян. Реалізація завдань щодо оновлення галузі національної освіти, знайшла відображення в Державній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), Законі України “Про освіту”. Значна роль у цьому процесі відводиться підготовці нової формації педагогічних працівників. Зокрема, у Державній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття) зазначається, що “педагогічні працівники мають стати основною рушійною силою відродження та створення якісно нової національної системи освіти. З огляду на це головна увага має зосереджуватися на підготовці нового покоління педагогічних працівників, підвищенні загальної культури, професійної кваліфікації та соціального статусу педагога до рівня, що відповідає його ролі у суспільстві”.

Як відомо, підготовка та перепідготовка педагогічних кадрів для потреб спеціальної школи здійснюється на базі педагогічних університетів (інститутів) та обласних інститутів післядипломної освіти. Кожен із цих напрямів освіти педагогів у різні роки був предметом посиленої уваги вчених-дефектологів, які зробили вагомий внесок у розробку теорії та методології підготовки майбутніх дефектологів, обґрунтування закономірностей, особливостей, принципів, методів їх навчання та висвітлення основних тенденцій розвитку системи фахової освіти дефектологічних кадрів (Д.І.Азбукін, С.Д.Забрамна, Н.Ф.Засенко, А.А.Колупаєва, В.А.Лапшин, С.П.Миронова, Н.М.Назарова, В.І.Селівестров, Е.П.Синьова, С.М.Соколова, С.М.Шаховська та ін.).

Значно менше уваги приділялося дослідженням історико-педагогічних аспектів цієї проблеми. Частково окремі структурні чи змістові складові процесу підготовки фахівців-дефектологів розкрито у дослідженнях Д.І.Азбукіна (1950), В.І.Бондаря (1980, 1983), А.І.Живіної (1975), Х.С.Замського (1974), Н.Ф.Засенко (1996), В.А.Ковшикова, М.І.Нікітіної, Л.С.Волкової (1994), І.П.Колесника (2000), В.А.Лапшина (1990), В.А.Феоктистової (1987, 1990), М.Д.Ярмаченка (1975, 1991) та ін.

За останні роки важливі аспекти історії розвитку спеціальної освіти в Україні були об'єктом дисертаційних досліджень, висновки і результати яких враховувалися нами в роботі: В.І.Бондар (“Развитие теории и практики профессионально-трудового обучения учащихся вспомогательных школ Украины /1917-1990 г./”); Л.К.Одинченко (“Розвиток спеціальної освіти розумово відсталих учнів в Україні /1918-1941 рр./”); В.В.Золотоверх (“Становлення та розвиток дошкільних закладів для дітей з психофізичними вадами в системі спеціальної освіти України”). У цих дослідженнях розвиток спеціальної освіти в Україні розглядається в контексті проблем підготовки дефектологічних кадрів як важливої умови реалізації ідеї корекційно-компенсаторного навчання дітей дошкільного і шкільного віку. Ґрунтовне вивчення проблеми формування професійної готовності педагога-дефектолога до корекційно-виховної роботи з розумово відсталими дітьми було проведено С.П.Мироновою. Значення цього дослідження полягає в тому, що автором науково обґрунтовано модель спеціаліста олігофренопедагога дошкільних закладів, визначено компоненти його діяльності, розкрито вплив спеціальних дисциплін на формування професійних якостей майбутніх дефектологів.

Характерно, що у більшості досліджень акцентувалася увага на організації цього процесу в СРСР, аналізі змісту навчальних планів, виявленні закономірностей та особливостей підготовки дефектологів у Росії. Водночас багато аспектів, які стосуються виникнення та функціонування системи підготовки, перепідготовки фахівців-дефектологів в Україні, розкривалися фрагментарно, розрізнено як у науково-теоретичному, так і в хронологічному плані.

Історіографічний аналіз проблеми дає підстави стверджувати, що за роки незалежності України не проводилося комплексне дослідження процесу підготовки педагогічних кадрів як системи, що охоплює зміст, структуру, технології, організаційні та теоретико-методичні засади діяльності вищих закладів освіти. Ці процеси не представлено в часі та просторі. Між тим, таке дослідження може значно поповнити інформацію про генезис системи підготовки майбутніх дефектологів з моменту виникнення і до оформлення в самостійну цілісну систему.

Недостатня теоретична розробленість цієї проблеми, важливість об'єктивного осмислення історичного досвіду, накопиченого в Україні за радянський період, необхідність реформування системи підготовки майбутніх дефектологів на основі творчого використання спадщини минулого й зумовило вибір теми дисертаційної роботи.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1918 по 1941 рр. За вихідну межу взято 1918 р., оскільки в цей час було зроблено перші кроки у підготовці дефектологів в Україні (у літературних джерелах вперше згадується про роботу курсів з підготовки вчителів-дефектологів на базі найкращих шкіл Києва, Харкова). Верхня межа дослідження зумовлена тим, що на 1941 р. в Україні фактично було створено цілісну систему освіти дефектологів та функціонували усі її підсистеми: здійснювалася денна, вечірня та заочна підготовка спеціалістів у вузі; проводилася курсова підготовка та перепідготовка фахівців-дефектологів; було започатковано аспірантуру. Таким чином наше дослідження охоплює майже двадцятирічний період генезису освіти дефектологічних кадрів і розглядається як багатоскладовий, цілісний процес становлення і розвитку системи підготовки педагогічних кадрів для потреб спеціальних шкіл.

Об'єкт дослідження - процес підготовки та підвищення кваліфікації працівників спеціальних закладів освіти України (1918-1941рр.).

Предмет дослідження - становлення та розвиток системи підготовки дефектологічних кадрів для спеціальних закладів України (1918-1941рр.).

Мета дослідження - здійснити цілісний структурно-змістовий аналіз розвитку складових системи підготовки кадрів дефектологів у визначений період, виявити та проаналізувати регіональні особливості та основні тенденції цього процесу.

Відповідно до предмета і мети поставлено такі завдання дослідження:

- простежити історичний шлях, виявити основні тенденції, структурні та змістові особливості розвитку складових системи підготовки кадрів дефектологів;

- з'ясувати соціально-економічні, політичні, культурні фактори, що вплинули на розвиток та функціонування системи освіти кадрів дефектологів в Україні; дефектолог кадри навчальний заклад

- систематизувати та узагальнити основні організаційно-педагогічні чинники функціонування навчальних закладів, на базі яких здійснювалася підготовка спеціалістів-дефектологів у зазначений період;

- визначити етапи розвитку системи підготовки і перепідготовки педагогів для потреб спеціальної школи.

Методологічну основу дослідження становлять положення і принципи загальнонаукового пізнання про об'єктивний та історичний підхід до аналізу процесів розвитку системи навчання, про взаємозв'язок і взаємозумовленість педагогічних і соціокультурних явищ та необхідність їх вивчення в конкретно-історичних умовах суспільного життя; положення про соціально-історичну зумовленість змісту освіти, зв'язок теорії і практики, об'єктивного і суб'єктивного. Історико-педагогічний аналіз системи підготовки дефектологічних кадрів базувався на філософських принципах історизму, діалектики, детермінізму, системності.

На різних етапах дослідження використовувався комплекс методів: теоретичні, історико-логічні, конкретно-пошукові (теоретичний аналіз, синтез, систематизація документів, архівних джерел і науково-педагогічної літератури); конструктивно-генетичні (висвітлення суспільно-політичних, соціально-економічних, культурно-національних передумов виникнення системи підготовки дефектологів); порівняльно-зіставні (зіставлення й порівняння подій, явищ і фактів, простеження генезису поглядів стосовно досліджуваної проблеми, порівняльний аналіз навчальних планів); історико-ретроспективні (характеристика організаційних засад, принципів, змісту, форм і методів діяльності різних навчальних закладів у період з 1918 по 1941 рр.).

Джерельна база дослідження. Основними історико-педагогічними джерелами фактичного матеріалу дисертаційного дослідження стали:

- документальні матеріали інформаційних збірників наказів і розпоряджень МО України, бюлетені і вісники НКО УРСР (УСРР), протоколи, звіти, листування керівних органів освіти, державні накази та розпорядження УРСР (УСРР) та СРСР про спеціальну школу та підготовку педагогічних кадрів;

- наукові, публіцистичні, дидактичні, історичні праці провідних українських та російських педагогів (Д.І.Азбукіна, В.І.Бондаря, Н.М.Гупана, Н.М.Дем'яненко, І.Г.Єременка, А.І.Живіної, Х.С.Замського, І.П.Колесника, В.К.Майбороди, О.В.Сухомлинської, В.А.Феоктистової, М.Д.Ярмаченка та ін.), звіти, виступи та статті (В.М.Бехтєрєва, А.В.Володимірського, Я.П.Ряппо, І.П.Соколянського, М.М.Тарасевича) з проблем підготовки дефектологічних кадрів;

- публікації періодичних видань (“Педологія”, “Вестник психологии, криминальной антропологии, педологии”, “Спеціальна школа”, “Шлях освіти” (“Комуністична освіта”), “Народное образование в СССР”, “Народна освіта України”, “Педагогическое образование”, “На путях к новой школе”, “ Вопросы изучения и воспитания личности”, “Вопросы педагогики”, “Вопросы педиатрии (педологии) и охраны материнства и детства”, “Питання дефектології”, “Вопросы дефектологии”, “Дефектология”, “Дефектологія” та ін.);

- документи фондів Центрального державного архіву вищих органів влади України (Ф. 166, Ф. 342), Київського міського державного архіву (Ф. Р-346), архіву Національного педагогічного університету ім. Драгоманова (Ф. Р-346), Харківського обласного архіву (Ф. Р-4293).

Наукова новизна і теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що: вперше здійснено системний аналіз організаційних і теоретико-методичних засад розвитку системи підготовки кадрів дефектологів в Україні; виявлено динаміку розвитку її складових залежно від соціально-культурних умов суспільного життя протягом двох десятиріч і відповідність системи такої підготовки вимогам суспільства; здійснено системний аналіз змісту, напрямів, форм і методів педагогічної роботи у навчальних закладах, на базі яких проводилася підготовка фахівців дефектологів; визначено основні етапи розвитку системи їх підготовки у період 20-30-х років; розкрито основні тенденції та особливості функціонування складових системи підготовки дефектологічних кадрів на кожному етапі. До наукового обігу введено маловідомі та раніше невідомі архівні документи, історичні факти, пов'язані з розвитком і функціонуванням навчальних закладів України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що фактичний матеріал та основні положення і висновки сприятимуть збагаченню історико-педагогічних знань, усвідомленню діяльності вищих закладів освіти з підготовки кадрів дефектологів в Україні як історико-педагогічного явища. Зібраний і проаналізований матеріал, результати дослідження можуть використовуватися у процесі оновлення вузівських курсів з історії корекційної педагогіки, у практиці роботи сучасної вищої школи, подальших наукових дослідженнях з історії корекційної педагогіки.

Вірогідність результатів дослідження забезпечується методологічним і теоретичним обґрунтуванням основних положень; використанням принципів історизму, системності та об'єктивності; комплексним підходом до висвітлення проблеми; якісним і системним аналізом архівних документів і першоджерел, статистичних матеріалів, керівних документів; застосуванням комплексу методів дослідження, адекватних меті, предмету й завданням.

Апробація результатів. Основні положення й висновки дослідження повідомлялись та обговорювалися на засіданнях лабораторії логопедії Інституту спеціальної педагогіки АПН України (2000, 2001, 2003), розкривались у виступах на Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених-дефектологів Інституту спеціальної педагогіки АПН України “Сучасні технології та індивідуальні методи дослідження проблем корекційно-компенсаторного навчання і виховання дітей з особливими потребами: методологія, досвід, практика” (м. Київ, 2002) та ювілейній науковій сесії до 10-річчя Інституту спеціальної педагогіки АПН України “Спеціальна освіта в Україні: погляд у майбутнє” (м. Київ, 2004). Апробація результатів дослідження здійснювалась шляхом публікацій матеріалів у фахових науково-методичних виданнях.

Публікації. Зміст основних положень дисертаційного дослідження висвітлено в 4 одноосібних публікаціях автора у фахових виданнях.

Обсяг і структура дисертації. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та архівних матеріалів, додатків. Обсяг дисертації - 252 сторінки; основний текст - 185 сторінок; список використаних джерел - 17 сторінок, 292 найменування (113 літературних джерел і 179 архівних справ); додатки охоплюють 48 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання і хронологічні межі; розкрито наукову новизну, ступінь розробки проблеми, теоретичне і практичне значення результатів дослідження.

У першому розділі - “Історико-теоретичні аспекти становлення системи підготовки дефектологічних кадрів” - розкрито культурно-педагогічні передумови зародження ідеї підготовки педагогічних кадрів для роботи з дефективними дітьми у дореволюційний період; проаналізовано суспільно-політичні, соціально-економічні та історико-педагогічні чинники розвитку організаційних форм, структурних компонентів і змістового складу системи підготовки спеціалістів-дефектологів в Україні у 20-ті роки ХХ ст.

У другій половині ХІХ ст., завдяки самовідданій діяльності прогресивних педагогів та лікарів у Росії, почали відкриватися перші заклади для аномальних дітей. Педагоги та лікарі, які працювали у цих закладах, не мали спеціальної підготовки, досвід роботи з дітьми здобувався власною практикою. Окремі з них, з метою поповнення професійного досвіду, проходили стажування за кордоном (М.П.Лебедєва, К.Х.Маляревська, В.П.Кащенко, К.К.Грачова, Ольга та Олена Сікорські). Було очевидним, що успішність навчально-виховної роботи визначається рівнем підготовки спеціалістів-дефектологів.

Вперше ідею підготовки педагогів для потреб спеціальних закладів було озвучено на Другому з'їзді російських діячів з технічної і професійної освіти (1896), який відбувся у Петербурзі, та розвинуто на наступних з'їздах і конференціях. Прогресивні педагогічні ідеї щодо підготовки дефектологічних кадрів стали поштовхом для відкриття курсів, заснованих за ініціативи та на кошти приватних осіб: дворічні курси з підготовки сурдопедагогів на базі Петербурзького училища глухих (1897); курси при Всеросійському опікунстві глухонімих з підготовки сурдопедагогів (1900); перші приватні курси сестер-нянь К.К.Грачової, на базі яких готувався персонал для роботи з різними категоріями розумово відсталих дітей (1900); курси з підготовки психологів-дослідників, педологів, педагогів для дефективних дітей, вихователів і педагогів для глухонімих дітей, персоналу з догляду за дефективними дітьми (1907), 6-ти тижневі курси з підготовки вчителів для допоміжної школи (1911) на базі психоневрологічного інституту та ін.

У 1914 р. в Одесі відкрилася науково-практична лабораторія при Камері суду для неповнолітніх злочинців, яка розглядала медико-педагогічні та медико-юридичні питання, а з 1916 р. на її базі систематично проводилися лекції з проблем педології для слухачів фребелівських курсів, курси для лікарів і педагогів народних шкіл, а також для груп осіб, які бажали присвятити себе педології. Згодом лабораторія перетворилася у педологічний інститут. Багатий досвід науково-практичної, дослідницької та навчальної роботи, накопичений за роки існування лабораторії, було використано у післяжовтневий період при підготовці дефектологів і лікарів, які працювали з аномальними дітьми.

Аналіз науково-літературних джерел свідчить, що офіційна влада не визнавала та фінансово не підтримувала ініціативи щодо навчання аномальних дітей, а тим більше - підготовки відповідних спеціалістів. В умовах байдужості уряду до проблем цих дітей, загальної економічної та політичної кризи, що склалась у Росії на початку ХХ ст., підготовка спеціалістів-дефектологів не могла набути системності, мала стихійний характер і залежала від філантропічних пожертв.

З 20-х років ХХ ст., після встановлення в Україні влади більшовиків, у системі державної освіти почали створюватися спеціальні заклади для дітей з вадами психофізичного розвитку, осмислювалася сутність і природа дитячої дефективності, соціальна значущість суспільної допомоги цим дітям, а відтак, - і потреба у підготовці відповідних спеціалістів.

Найважливішою історико-педагогічною подією цього етапу стало започаткування у 1920 р. на базі вищого інституту народної освіти ім. Драгоманова факультету лікарської педагогіки, деканом якого було призначено Ф.З.Шнеєрсона. На факультеті готували спеціалістів широкого профілю, випускники отримували кваліфікацію “Педагогічні працівники спеціальних шкіл для глухих, сліпих і розумово відсталих дітей”. У 1921/1922 навчальному році, у зв'язку з реорганізацією навчальних підрозділів Київського ІНО, створюється факультет соціального виховання із лікарсько-педагогічним відділом, на базі якого готувалися спеціалісти-педагоги для роботи з “розумово-дефективними, морально-дефективними, глухонімими та сліпими дітьми”. Деканом цього відділу з 1921 по 1924 навчальні роки було призначено Г.С.Костюка.

З метою удосконалення змісту навчання у 1922/1923 навчальному році відбулись структурні зміни у роботі лікарсько-педагогічного відділу факультету соціального виховання. По-перше, визнавалося, що концентричний розподіл матеріалу, що давав можливість готувати до кінця 1-го року навчання практиканта, 2-го року - вихователя, 3-го року - інструктора закладів для дефективних дітей, в цілому ефективний, але не виправдав себе у тих умовах. По-друге, наголошувалося, що програми перевантажені зайвими предметами. Після реформування факультету соціального виховання основна (загальноосвітня та педагогічна) підготовка студентів проходила на І і ІІ курсах спільно для шкільного та лікарсько-педагогічного відділів, спеціалізація відбувалася на останньому, ІІІ курсі. Крім того, майбутні педагоги-дефектологи проходили річне стажування у спеціальній школі. У 1923\1924 навчальному році термін навчання на лікарсько-педагогічному відділі факультету соціального виховання було продовжено до чотирьох років. При цьому перші три курси були спільними для всіх відділів факультету, а спеціалізація здійснювалася на ІV курсі.

У 1924 р. лікарсько-педагогічний відділ факультету соціального виховання було закрито. За звітом Київського ІНО (1924) лікарсько-педагогічний відділ закінчило 35 осіб. Всього за чотири роки його функціонування відбулося два випуски і підготовлено 65 педагогів-дефектологів. Це дало початок розвитку вищої освіти кадрів дефектологів в Україні. Внаслідок майже щорічного реформування роботи лікарсько-педагогічного відділу, в міру накопичення досвіду, до навчального процесу вносилися структурно-змістові корективи. Проте така нестабільність не давала змоги якісно планувати роботу зі студентами та перевіряти її результати.

На цьому етапі здійснювалася підготовка педагогів дефектологів широкого профілю, які мали працювати у шкільних і дошкільних спеціальних закладах з різними категоріями аномальних дітей. В умовах цієї “універсальної” підготовки студенти отримували поверхові знання та елементарні навички практичної роботи. Аналіз структури та змісту навчального процесу свідчить, що у 20-х роках ХХ ст. не відбувався розподіл студентів-дефектологів на секції: сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка та логопедія, що було значним недоліком української системи підготовки дефектологічних кадрів у вищій школі.

Важливою формою освіти майбутніх дефектологів стали курси з підготовки кадрів, підвищення кваліфікації та стажування лікарсько-педагогічного персоналу. Така робота проводилася на базі своєрідних за структурою та організаційними формами закладів: Одеської науково-дослідної кафедри педології (педологічний інститут) та лікарсько-педагогічних кабінетів міст Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава.

Історія розвитку Одеського педологічного інституту пов'язана зі створенням в Одесі (1914) науково-практичної лабораторії при Камері суду для малолітніх злочинців. У листопаді 1921 р. Одеський педологічний інститут було перейменовано у науково-дослідну кафедру педології з одним факультетом - педологічним. Деканом цього факультету призначено М.М.Тарасевича. Структурними складовими кафедри педології вважалися Одеський обласний лікарсько-педологічний кабінет та обласний колектор для дефективних дітей. Починаючи з 1920 р. на його базі проводилися наукові конференції співробітників педологічного інституту, які могли відвідувати усі бажаючі. Одним із завдань кафедри, окрім науково-дослідницької роботи, стала підготовка кваліфікованих спеціалістів-педологів і дефектологів. У 1921 р. відбувся перший набір на короткострокові курси (34 студенти та 20 вільних слухачів.

На Всеукраїнській педагогічній конференції (1922) було висловлено пропозицію про надання Одеській науково-дослідній кафедрі педології статусу центру підвищення кваліфікації та науково-практичного стажування педагогів і лікарів з дефектології та педології. На педологічному факультеті почали функціонувати вищі трирічні курси, навчально-допоміжна база яких охоплювала: лабораторію експериментальної психології; лікарсько-педологічний кабінет; дослідний колектор для дефективних дітей; науково-показове кіно; бібліотеку. У навчальному плані кількість лекційних годин на ІІ і ІІІ курсах пропорційно зменшувалася за рахунок збільшення практичних і семінарських занять. Вдень слухачі брали участь у навчальній і виховній роботі спеціальних закладів або працювали у лікарсько-педологічному кабінеті, у вечірні години слухали лекції.

Аналіз навчального плану свідчить про достатньо високий рівень підготовки, якої набували слухачі на трирічних педологічних курсах. Тому цілком обґрунтованим стало прийняте на засіданні факультетської комісії Одеського педологічного факультету (1923) рішення про надання педологічним курсам статусу вищого навчального закладу з підвищення кваліфікації педагогів і лікарів спеціальних закладів з терміном навчання в три роки та кількістю кандидатів на зарахування до 100 осіб. Проте, незважаючи на значну потребу у кваліфікованих педагогах-дефектологах, ініціатива факультетської комісії не отримала підтримки з боку уряду. Вивчення архівних матеріалів показало, що майже за півроку (29.02.24 - 8.08.24) успішна робота Одеського педологічного факультету, де того часу навчалося 112 осіб, була розвалена. Цей епізод свідчить про негативний вплив соціально-політичних умов на становлення системи освіти дефектологів.

Важливою віхою у підготовці дефектологічних кадрів стало прийняття 16 жовтня 1922 р. Кодексу законів про народну освіту УСРР, згідно з яким лікарсько-педагогічні кабінети отримали офіційний статус. У 1923 р. в чотирьох містах відкрилися лікарсько-педагогічні кабінети: у Києві (керівник проф. А.В.Володимирський); у Харкові (керівник проф. В.П.Протопопов); в Одесі (керівник проф. М.М.Тарасевич); у Катеринославі (керівник доктор І.М.Левінсон). На їх базі активно розпочалася підготовка та перепідготовка педагогічного персоналу спеціальних закладів. 21 травня 1924 р. усім завідувачам лікарсько-педагогічних кабінетів було надіслано єдиний навчальний план, що можна вважати першою спробою уніфікувати процес підготовки спеціалістів-дефектологів. З метою більш повного охоплення практичних працівників курсовою перепідготовкою, в міста, де не функціонували лікарсько-педагогічні кабінети, для самостійного опрацювання, надсилалися програми, плани занять, конспекти методичної літератури.

На початку 1920 р. в Україні питання допомоги дефективному дитинству та підготовки кадрів для роботи у цій галузі (одночасно з НКО) розв'язувалося в системі Наркомозу. Зокрема до шкільно-санітарного відділу Наркомозу входило 3 підвідділи, один з яких мав назву “Виховання та лікування дефективних дітей” і поділявся на 2 секції: фізично дефективних і розумово та морально дефективних. Одним із завдань цих секцій стала організація курсів з підготовки працівників для закладів розумово та морально дефективних дітей та курсів для шкільно-санітарних лікарів. За ініціативи шкільно-санітарного відділу Наркомозу з 15 травня 1920 р. розпочали роботу 3-х місячні курси, на яких навчалося 100 стипендіатів-лікарів та 25 cтипендіатів-педагогів. По закінченні навчання курсанти мали 6 місяців працювати в одному із закладів Наркомозу для дефективних дітей.

Щоб запобігти дублюванню функцій НКО та Наркомозу, І.О.Соколянський у доповіді “Про дефдитинство” (1924) висловив думку щодо розмежування діяльності установ Наркомосу й Наркомозу. Він рекомендував передати функції обстеження у дитячі поліклініки з тим, щоб зосередити увагу лікарсько-педагогічних кабінетів на підвищенні кваліфікації педагогічних працівників та удосконаленні навчального процесу у спеціальних закладах.

Одержані в процесі дослідження матеріали свідчать, що на початку 20-х років ХХ ст. у Києві в системі Наркомозу функціонували лікарсько-педагогічний інститут для дефективних дітей та санітарно-педологічний інститут, діяльність яких була пов'язана із підготовкою (в тій чи іншій формі) працівників галузі дефективного дитинства. У Київському лікарсько-педагогічному інституті для дефективних дітей системи Наркомозу, заснованому у 1900 р., вивчалися проблеми виховання та утримання дітей з вадами розвитку. З 1920 по 1924 рр. тут проводилися практичні заняття для студентів спочатку факультету лікарської педагогіки Київського ВІНО, а пізніше - і для студентів лікарсько-педагогічного відділу факультету соціального виховання Київського ІНО. Завідувала роботою інституту Л.В.Разнатовська. У цей же час у Києві функціонувала санітарно-педагогічна амбулаторія, яка з 1923 р. була реорганізована у санітарно-педологічний інститут. На його базі відбувалося стажування студентів медичного інституту та лікарсько-педагогічного відділу факультету соціального виховання Київського ІНО, здійснювалася систематична робота з підготовки та перепідготовки працівників охорони здоров'я та освіти. Роботою інституту керувала губернський лікар-педагог Л.В.Писарєва.

У другій половині 20-х років ХХ ст. відбулося скорочення чисельності кандидатів на навчання за різними формами підготовки й перепідготовки. Зниження уваги до підготовки педагогів-дефектологів пояснювалося офіційною владою тимчасовими соціально-економічними проблемами, дефіцитом коштів, необхідністю розв'язання інших невідкладних завдань (введення обов'язкового початкового навчання) та ін. Як вихід із кризового стану, органам народної освіти рекомендувалося, насамперед, першу чергу, здійснювати облік “старих” кадрів і залучати їх до роботи у спеціальних закладах. Окрім того, гальмівним фактором став необґрунтований висновок НКО України про те, що “продукція факультетів соціального виховання ІНО і педагогічних шкіл вважалася за задовільну і навіть трохи за перебільшену”. Внаслідок бездіяльності НКО України підготовка педагогів для роботи із “дефективним дитинством” обмежувалася діяльністю лікарсько-педагогічних кабінетів досвідних станцій міст Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава.

Проте, незважаючи на низку соціально-економічних труднощів цього етапу, робота з підготовки дефектологічних кадрів не припинялася, що давало змогу зберегти накопичений досвід.

У другому розділі - “Розвиток організаційних форм системи підготовки дефектологічних кадрів України в 1929 - 1941 рр.” здійснено аналіз якісних і структурних змін, що відбувалися у системі підготовки спеціалістів-дефектологів у зазначений період.

Соціокультурні умови, що склалися в Україні на початку 30-х років ХХ ст., потребували реформування системи освіти дефективних дітей. НКО України був розроблений “План розвитку мережі установ для дефективних дітей на 1929/1930 - 1932/1933 операційні бюджетові роки”. В одному з його підрозділів “Підготовка та перепідготовка педкадрів для установ дефективного дитинства” наголошувалося, що наявність у республіці фахівців-дефектологів не відповідає встановленому кадровому мінімуму, що гальмує розширення мережі спеціальних закладів. З огляду на це рекомендувалося розширювати підготовку дефектологічних кадрів у вищих педагогічних навчальних закладах і на курсах.

Відповідно до окреслених завдань, підготовка фахівців-дефектологів із вищою освітою мала розпочатися в трьох містах України (Київ, Харків, Полтава). Аналіз архівних джерел вказує на те, що у Харківському ІСВ випускникам педолого-педагогічного факультету планувалося присвоювати кваліфікацію “Педагогічний працівник установ дефективного дитинства”. Проте, наприкінці 1930/1931 навчального року 44-м студентам, випускникам ІІІ курсу, присвоювалася кваліфікаційна категорія лише педологічного профілю. Кваліфікацію дефектолога вони не отримали, оскільки навчальним планом педолого-педагогічного факультету Харківського ІСВ не передбачалося вивчення предметів дефектологічного циклу. Інформацію щодо підготовки дефектологів у Полтаві в архівних джерелах не виявлено.

Розширення мережі спеціальних шкіл, зумовлене прийняттям Закону про загальне обов'язкове початкове навчання дефективних дітей, передбачало забезпечення цих закладів кваліфікованими педагогічними кадрами. Діючі вищі педагогічні заклади не задовольняли потреб спеціальних шкіл у спеціалістах цього профілю, а рівень їхньої підготовки не відповідав новим вимогам. У 1929/1930 навчальному році на дефектологічному відділі факультету соціального виховання Київського ІНО поновлюється підготовка дефектологів. У наступному 1930/1931 навчальному році факультет соціального виховання Київського ІНО перетворюється у Київський інститут соціального виховання, структурним підрозділом якого стає педолого-педагогічний факультет із дошкільним, дефектологічним і педолого-педагогічним відділами. Випускники дефектологічного відділу цього факультету отримували кваліфікацію “Організатор педагогіки дефективного дитинства”. На цьому етапі вузівської підготовки не враховувався принцип фуркації. Як і раніше розподіл студентів на секції (сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка) не відбувався. Натомість здійснювалася підготовка універсальних фахівців широкого профілю. У 1932 р. за цим профілем було випущено 23 фахівці, а зарахування на наступний навчальний рік збільшено майже у тричі. Одначе й ця кількість майбутніх фахівців не задовольняла наявних у республіці потреб.

У процесі аналізу історико-педагогічних джерел було встановлено, що керівництво Інституту соціального виховання розробило проект структурної реорганізації, в якому передбачався відхід від принципу універсалізації. Зокрема, планувалося створення самостійного дефектологічного факультету з відділами: сурдопедагогіка, тифлопедагогіка та олігофренопедагогіка. Проте цю пропозиція не було підтримано НКО УСРР і не реалізовано практично.

10 липня 1933 р. питання про підготовку педагогічних кадрів і мережу педагогічних закладів на 1933/1934 навчальний рік розглядалося колегією НКО УСРР. Було визначено нову номенклатуру профілів підготовки педагогічних працівників, а Інститут соціального виховання реорганізовано у педагогічний інститут у складі історичного, мовно-літературного, фізико-математичного, біохімічного та географічного факультетів. Як не дивно, але серед них не виявлено дефектологічного факультету. Як вихід із такої ситуації НКО України, пропонував організувати на базі вищих педагогічних закладів стаціонарні курси з підготовки вихователів, вчителів спеціальних шкіл з терміном навчання від 1-го до 2-х років. Таким чином дефектологічний відділ при Київському ІНО припинив роботу у 1933 р. За час його існування вищу дефектологічну освіту отримали лише 64 особи. Деканом відділу з 1929 по 1931 рр. був призначений Г.С.Костюк, а з 1932 по 1934 рр. - Д.Ф.Ніколенко.

Ретроспективне дослідження та аналіз архівних матеріалів дають змогу виокремити особливості підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів для потреб спеціальної школи:

- наявність аналогічних ситуацій на різних етапах становлення системи підготовки і перепідготовки дефектологічних кадрів, зумовлених соціально-економічними обставинами та неузгодженістю дій керівників закладів вищої освіти і НКО УСРР;

- уніфікація навчальних планів і програм підготовки відповідних фахівців, що стримувало розвиток нових підходів до організації навчально-виховного процесу в закладах вищої школи, накопичення досвіду цієї роботи та впровадження у практику на наступних етапах;

- невідповідність окремих директивних рішень і практичних дій НКО УСРР об'єктивним потребам республіки, зокрема, необґрунтоване обмеження контингенту студентів - майбутніх дефектологів;

- неузгодженість теоретичного і практичного навчання, багатопрофільність навчальних планів спричиняли порушення наступності та низький рівень підготовки відповідних фахівців до корекційного навчання учнів.

Внаслідок цих особливостей, як теоретичні, так і практичні аспекти підготовки студентів-дефектологів зводилися до мінімуму, що не відповідало специфіці їхньої майбутньої діяльності. Серед елективних курсів, які пропонувалися студентам, бракувало предметів міждисциплінарного характеру, які б враховували потенційні навчально-розвивальні (корекційні) можливості шкільних дисциплін та особливості позакласної виховної роботи інтернатних закладів.

Позитивним історико-педагогічним явищем стало започаткування у 1931 р. нової організаційної форми вузівської підготовки педагогів-дефектологів на базі Київського вечірнього освітянського університету, який функціонував 3,5 роки. ВОУ складався з шести факультетів, серед яких був і дефектологічний. Курс навчання на факультеті тривав 4 роки (по 9 навчальних місяців на рік). Студенти отримували завдання у формі вступних лекцій, самостійно опрацьовували матеріал, а професорсько-викладацький склад здійснював контроль за виконанням самостійної роботи під час індивідуальних співбесід. Аналіз роботи ВОУ свідчить, що завдяки такій організації навчального процесу майбутні вчителі засвоювали програмовий матеріал на рівні денного відділення.

За штатними розкладами у закладах спеціальної освіти передбачалася й посада лікаря. На факультеті ОХМАДИТу Харківського медичного інституту готували лікарів для роботи у спеціальних закладах. Під час дослідження з'ясувалося, що вони отримували не лише фахову, а й педагогічну підготовку за спеціально розробленими програмами.

Нова освітня політика потребувала подальшого розширення різних форм підготовки майбутніх дефектологів і підвищення якості їхньої професійної освіти. Визначальною особливістю цього етапу став масово-репродуктивний підхід до курсової підготовки педагогічного персоналу. Завдяки цьому компенсувався дефіцит дефектологічних кадрів. Протягом ІІ-ї п'ятирічки (1932/1933 - 1935/1936 рр.) на курсах готувалися педагогічні кадри для шкіл-інтернатів, екстернатів, дитячих садків, які за новими штатними розкладами (залежно від категорії дефективності) мали виконувати посадові обов'язки вчителів-груповодів, вчителів ІЗО, музики, фізкультури, вихователів, інструкторів з розвитку слуху, інструкторів з праці, піонерватажків.

Паралельно із підготовкою нових кадрів активно проводилася робота з підвищення їхньої кваліфікації. 4 лютого 1933 р. Київський обласний відділ народної освіти видав розпорядження “Про засоби підвищення кваліфікації робітників установ дефективного дитинства”. Для цього часу характерний активний пошук і творче застосування різних форм підвищення кваліфікації педагогічних працівників спеціальних закладів з урахуванням об'єктивних місцевих особливостей, зокрема, змісту роботи, категорій працівників, які підлягали підвищенню кваліфікації, матеріальних можливостей та ін.

Курсова підготовка та підвищення кваліфікації педагогів-дефектологів України у першій половині 30-х років ХХ ст. проводилася на базі лікарсько-педологічних інститутів фізичної дефективності міст Одеси, Харкова, Києва, Дніпропетровська, лікарсько-педологічного кабінету Харкова та кабінетів індивідуальної педагогіки досвідно-педагогічних станцій м. Києва та м. Дніпропетровська.

Одеський лікарсько-педологічний інститут відігравав важливу роль у підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців-дефектологів. Інститут наслідував основні напрями діяльності лікарсько-педагогічного кабінету Одеської досвідної станції НКО, який 23 жовтня 1929 р., згідно постанови Раднаркому УСРР, було реорганізовано у лікарсько-педологічний інститут. Його директором став проф. М.М.Тарасевич. На базі інституту кожні 6 місяців функціонували курси, де отримували підготовку педагоги спеціальних закладів усіх регіонів України. За планом НКО України (1931) інститут отримав доручення підготувати понад тисячу нових педагогів-дефектологів. У 1933 р. економічно-організаційні негаразди завадили роботі Одеського лікарсько-педологічного інституту і його плідна науково-педагогічна діяльність призупинилася.

У Києві робота з підготовки та перепідготовки дефектологів здійснювалася на базі кабінету індивідуальної педагогіки, який входив до складу Київської досвідно-педагогічної станції. Науково-педагогічна робота кабінету була багатоаспектною і не зводилася лише до організації та проведення курсів для стажерів, педагогів спеціальних закладів, котрі прагнули підвищити свою кваліфікацію. На базі Київської досвідно-педагогічної станції з 1932 р. працювала окрема дефектологічна група, одним із найважливіших аспектів діяльності якої стало підвищення кваліфікації педагогів-дефектологів: проводилися збори, конференції, на яких виголошувалися інформаційні доповіді, відбувався обмін досвідом, аналізувалися окремі клінічні випадки, обговорювалися методичні та практичні питання щодо виховання та навчання дефективних дітей.

Під час дослідження ми з'ясували, що з 1929 по 1933 р. у курсовій роботі відбувся відхід від універсалізації. При складанні навчальних планів враховувся принцип фуркації - відбувалося секційне розгалуження одержуваної спеціалізації (олігофренопедагогіка, сурдопедагогіка, тифлопедагогіка). До цього часу такий розподіл ні у вищій школі, ні у курсовій підготовці не здійснювався. Аналіз історико-педагогічної літератури, нормативних документів, періодичних видань та архівних матеріалів свідчить, що вже наприкінці 20-х - на початку 30-х років у навчальний процес впроваджувалися прогресивніші форми підготовки і підвищення кваліфікації педагогів спеціальних закладів, які сприяли розвиткові творчої педагогічної майстерності: лекції, конференції, семінари регіонального та центрального рівнів; заочний інструктаж, практична робота з методичними виданнями, колективне чи індивідуальне листування; організація екскурсій та відряджень до установ, ознайомлення з їх роботою, огляд кабінетів, участь у роботі лабораторій, студій, майстерень; розробка наукової чи методичної проблематики студентами та її захист.

Постанова НКО УСРР від 2 листопада 1935 р. “Про заходи у справі підготовки і підвищенні кваліфікації вчителів шкіл дефективного дитинства” стала своєрідним поштовхом для подальшого розвитку системи підготовки дефектологічних кадрів. Удосконаленню підлягали всі її складові. З 1 вересня 1936 р. при Київському педагогічному інституті передбачалося відкриття дефектологічного факультету із контингентом набору до 60 осіб і здійснення підготовки та підвищення кваліфікації педагогічного персоналу на курсах. Заходи, передбачені постановою, були прогресивними для того часу: втілення їх у життя могло б стати значним внеском у вирішення кадрових питань спеціальних шкіл.

Проте суб'єктивізм та збочення, що панували у 30-ті роки, негативно позначалися на розвитку системи підготовки кадрів дефектологів. Після виходу 4 липня 1936 р. наказу НКО УРСР щодо виконання постанови ЦКВКП(б) “Про педологічні викривлення у системі наркомосів”, було закрито або розформовано всі заклади, діяльність яких пов'язувалася з педологією. Результатом бездумної ліквідації педології як науки стала втрата цінного досвіду організації підготовки дефектологів та закриття багатьох закладів, на базі яких педагоги набували відповідної кваліфікації та підвищували свій фаховий рівень. Внаслідок цього постанову щодо відкриття дефектологічного факультету при Київському педагогічному інституті у 1936 р. не було втілено в життя.

Після виходу 20 серпня 1939 р. постанови РНК УРСР про загальне обов'язкове навчання дефективних дітей робота з підготовки спеціалістів-дефектологів у вищій школі поновлюється. Ця постанова стимулювала діяльність НКО у справі підготовки висококваліфікованих дефектологічних кадрів. Зокрема, у вересні 1939 р. при Київському педагогічному інституті ім. О.М.Горького відкрилося денне відділення дефектологічного факультету з контингентом 60 осіб. Деканом факультету було призначено П.Г.Мельникова.

Дослідження підтверджує, що на цьому етапі розвитку вищої дефектологічної освіти поглиблювалася загальнопедагогічна та загальноосвітня підготовка студентів, відбувався відхід від принципу універсалізації. Випускники дефектологічного факультету, окрім фахової спеціалізації (олігофренопедагог, сурдопедагог, тифлопедагог), отримували кваліфікацію вчителя української мови, фізики та математики загальноосвітньої і спеціальної шкіл. Введення подвійного профілю підготовки дефектологів в Україні розпочалося з 1940 р.

Вагомим внеском у розширення чисельності майбутніх дефектологів стала організація на базі дефектологічного факультету Київського педагогічного інституту (1940) заочного відділення з контингентом до 100 осіб (50 - сурдопедагогів, 20 - тифлопедагогів, 30 - олігофренопедагогів) та заочного відділення педолого-дефектологічного факультету Харківського педагогічного інституту (1935) (згадується в описах Харківського Обласного архіву, проте, справа із цими матеріалами не збереглася). Також вперше розпочалася підготовка науковців-дефектологів в аспірантурі на базі Київського та Харківського педагогічних інститутів (1940).

Важливою формою дефектологічної освіти на цьому етапі залишалася курсова підготовка. Вивчення державних документів дає підставу стверджувати, що для вирішення кадрової проблеми організовувалися численні курси, на які, згідно з розпорядженням НКО УРСР, направлялися педагоги з усіх областей України. За період з 1935 по 1940 рр. державними органами влади приймалися постанови, якими визначалися та координувалися різні аспекти роботи цих курсів в Україні (постанова НКО УСРР “Про заходи у справі підготовки і підвищення кваліфікації вчителів шкіл дефективного дитинства” (1935), постанова РНК УРСР “Про заходи забезпечення загальним обов'язковим навчанням глухонімих і сліпих дітей” (1938), постанова РНК УРСР ”Про організацію річних курсів підготовки вчителів для шкіл глухонімих і сліпих дітей” (1938), постанова НКО УРСР ”Про організацію тримісячних курсів підготовки вихователів шкіл глухонімих, сліпих і допоміжних шкіл” (1940), постанова НКО УРСР “Про організацію набору слухачів на Харківські річні курси підготовки вчителів шкіл глухонімих на 1939/1940 навчальний рік” (1939) та ін.). У другій половині 30-х років на базі курсів готувалися вчителі-дефектологи 1-4 та 5-8 класів допоміжної школи, вчителі 1-4 та 5-8 класів шкіл глухонімих і вчителі 1-5 та 6-7 класів шкіл сліпих.

Провідними установами, на базі яких проводилась курсова підготовка та перепідготовка кадрів дефектологів у другій половині 30-х та на початку 40-х років, стали: Київська обласна досвідно-педагогічна станція, яка 10 серпня 1938 р. за постановою РНК УРСР була реорганізована у Київський центральний науково-методичний кабінет спеціальних шкіл; Харківський науково-дослідний інститут дефектології; Харківська педагогічна школа, на базі якої у 1939 р. відкрився відділ спеціальних шкіл та Одеська дефектологічна станція.

Таким чином, наведені у дослідженні факти, висновки та узагальнення дають підстави розглядати створену у зазначений період систему підготовки і перепідготовки майбутніх дефектологів як підґрунтя ідеї сучасної вищої дефектологічної освіти. Творче використання історичного досвіду має визначати напрями подальшої роботи педагогічних університетів щодо вдосконалення змісту, структури, технологій і форм організації підготовки дефектологів з урахуванням сучасних тенденцій розвитку спеціальної освіти.

ВИСНОВКИ

Розвиток системи підготовки і післядипломної педагогічної освіти кадрів дефектологів на сучасному етапі значною мірою залежить від того, наскільки він збагачений досягненнями минулого. Це положення є актуальним, коли йдеться про педагогіку вищої спеціальної освіти - галузь людського знання, яка не лише використовує досвід минулого з метою удосконалення сучасної практики, а й функціонує у зв'язку з необхідністю перенесення його в нові умови суспільного розвитку.

Ретроспективний аналіз досліджуваної проблеми дає змогу виділити етапи розвитку системи підготовки й перепідготовки педагогів в Україні: перший (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) - накопичення знань у галузі спеціального навчання, визначення пріоритетних напрямів і умов його здійснення; другий (1918 - 1924 рр.) - формування організаційних форм і принципів побудови національної системи підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів з урахуванням потреб спеціальних закладів України; третій (1925 - 1928 рр.) - узагальнення набутого досвіду з метою реформування системи підготовки і перепідготовки майбутніх дефектологів, уніфікації навчально-виховного процесу вищої педагогічної школи; четвертий (1929 - 1933 рр.) - удосконалення всіх складових цієї системи і змістове їх наповнення; п'ятий (1934 - 1941 рр.) - створення цілісної системи науково-педагогічних закладів, на базі яких здійснювалася підготовка і перепідготовка майбутніх дефектологів, її варіативність.

Культурологічні, соціально-економічні та політичні умови, що склалися в Україні за радянських часів, стали системоутворюючими факторами, які зумовили започаткування та розвиток перших форм підготовки та перепідготовки дефектологічних кадрів. Особливість цієї системи полягала в тому, що з виникненням перших державних спеціальних закладів більшість спеціалістів у 20-х - 30-х роках ХХ ст. готувалася на базі різноманітних курсів, які відкривалися при навчальних і наукових закладах. Термін навчання коливався від 1-го місяця до 3-х років. До освітнього цензу осіб, яких зараховували на курси, висувалися високі вимоги: обов'язкова середня педагогічна освіта або повна середня освіта та педагогічний стаж роботи в школі не менше 2-х років. На навчання зараховувалися також особи, які закінчили педагогічну школу чи учительський інститут. Це свідчить про високий рівень загальноосвітньої та загальнопедагогічної підготовки майбутніх дефектологів.

Дослідженням встановлено, що у 20-х - 30-х роках ХХ ст. історично склалася тенденція, згідно якої провідна роль у підготовці та перепідготовці педагогічного персоналу для роботи в закладах із глухими дітьми належала навчальним закладам м. Харкова, зі сліпими - м. Києва, з розумово відсталими - м. Одеси, а пізніше й м. Києва.

Важливим аспектом дослідження цього періоду став аналіз структури і змісту навчальних планів вищих педагогічних закладів і курсів. Дослідженням доведено, що різноманітність термінів навчання майбутніх дефектологів, часте, а іноді й невмотивоване змістове наповнення навчальних планів другорядними предметами, обмеженість годин на вивчення профільних предметів, дисбаланс між аудиторними заняттями, самоосвітою та педагогічною практикою, зумовлювали безперервний пошук засобів удосконалення навчально-виховного процесу. Водночас соціально-економічні та політичні негаразди спричинювали поспішність і непослідовність дій НКО УРСР. На зниження рівня підготовки педагогів для потреб спеціальних закладів впливали такі, виявлені нами, особливості: структура, зміст, форми підготовки та перепідготовки педагогів дефектологів детермінувалися партійними та урядовими постановами відповідно до загальної мети освітньої політики 20-х - 30-х років ХХ ст.; уніфікувався навчально-виховний процес закладів вищої школи та курсів; утверджувалися ідеї та принципи авторитарності, упередженого контролю як за роботою цих закладів, так і за “поглядами” вчених-педагогів.

Основними напрямами вдосконалення навчальних планів стали: усунення багатопредметності наприкінці 20-х - на початку 30-х років; збільшення кількості годин на проведення педагогічної практики; встановлення раціональнішого співвідношення між теоретичним навчанням і практичною роботою студентів; посилення уваги до вивчення спеціальних методик, вилучених із навчальних планів у 1923 р.; поглиблення змісту спеціальної, загальноосвітньої та загальнопедагогічної підготовки майбутніх дефектологів у другій половині 30-х - на початку 40-х років ХХ ст.