Соціально-педагогічна робота з дітьми, які залишилися без опіки батьків

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Соціально-педагогічна робота з дітьми, які залишилися без опіки батьків"

Вступ

Кожна дитина має право на виховання в сімейному оточенні, незалежно від того, може її біологічна родина забезпечити нормальні умови життя та виховання чи ні, і чи здатні батьки належним чином виконувати свої обов'язки. Щодо дітей, які за певних життєвих обставин залишилися без батьківського піклування ? обов'язок забезпечення їхнього розвитку бере на себе держава.

Складна соціально-економічна ситуація в українському суспільстві безпосередньо впливає на один з найбільш важливих його елементів - українські сім'ї. Число дітей, позбавлених батьківського піклування зростає. Страшно те, що більшість їх складаю соціальні сироти, тобто діти, покинуті батьками напризволяще. Вони зазвичай відстають у розвитку, легко стають живильним середовищем для прояву різних форм девіантної поведінки.

За сучасних умов кількість дітей, залишених без піклування батьків, зростає з кожним роком. Сирітство -- одна з тих проблем, які вкрай гостро стоять перед нашим суспільством. В Україні щороку збільшується кількість дітей різного віку, залишених без піклування батьків. Реальну картину сирітства в Україні визначити складно.

Актуальність цієї проблеми в період змін і перебудов, які переживає сучасне українське суспільство, зумовило вибір теми даної курсової роботи: «Соціально-педагогічна робота з дітьми, що залишилися без опіки батьків»

Об'єктом дослідження курсової роботи є діти, що залишилися без піклування батьків. Предмет дослідження - форми діяльністі соціального педагога з дітьми, позбавленими батьківського піклування.

Мета роботи - розглянути теоретичні основи соціально-педагогічної діяльності з дітьми, що залишилися без піклування батьків. Відповідно до висунутої мети були поставлені наступні завдання:

1. Вивчити наукову, соціально - педагогічну, соціально - психологічну літературу з теми дослідження;

2. Розглянути проблеми виникнення сирітства в Україні; Висвітити і розкрити зміст основних проблеми дітей, залишених без піклування батьків;

3. Систематизувати та узагальнити основні шляхи розв'язання даних проблем проблем;

4. Розглянути сучасний стан соціально-правового захисту дітей, залишених без піклування батьків;

5. Проаналізувати особливості соціально-педагогічної діяльності з дітьми, позбавленими батьківського піклування;

6. Розкрити форми опікування дітей, позбавлених батьківського піклування, охарактеризувати державні заклади утримання та сімейні форми виховання дітей, порівняти їх.

Методи дослідження: аналіз наукової літератури та нормативно-правових документів, узагальнення досвіду роботи соціальних працівників та соціальних педагогів у визначеній сфері діяльності. Дане дослідження здійснено на основі теоретичних методів - аналіз та зіставлення змісту наукового доробку вітчизняної та зарубіжної соціології; спеціальних методів - якими є порівняльний, статистичний, спеціально-юридичний, конкретно-соціологічний, метод системного аналізу, структурно-функціонального.

Практична значущість полягає в тому, що дане дослідження може стати у нагоді соціальним педагогам та фахівцям, які працюють з з дітьми, що залишилися без опіки батьків. Матеріали та результати дослідження можуть бути використані студентами під час підготовки до семінарських занять, що стосуються даної проблематики, а також для при написанні наукових, курсових та дипломних робіт. Дана курсова робота, на мою думку, виступає засобом правового та соціального виховання і отримання знань про основні напрямки соціально-педагогічної робота з дітьми, що залишилися без опіки батьків. Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 43 позиції.

1.Діти позбавлені батьківського піклування - актуальна проблема сучасного суспільства

1.1. Причини виникнення сирітства

соціальний педагог сирітство

Сучасне сирітство в своїй більшості - це наслідок недостатньої уваги суспільства до соціальних проблем сімей, у яких є діти. Причини, через які діти залишаються без батьківської опіки найрізноманітніші, але наслідок один - дитина позбувається права на сімейне виховання.

Сьогодні, на жаль, можна стверджувати, що соціальне сирітство є глобальною проблемою в українському суспільстві. Ускладнює ситуацію з дітьми-сиротами і прогресуюча тенденція до порушення структури сім'ї, погіршення виховної роботи з дітьми та батьками.

Заступник Міністра соціальної політики України Лідія Дроздова на Міжнародній конференції з питань захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, яка відбулася у Києві 7-8 листопада 2012 року повідомила, в Україні продовжує збільшуватися кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються у сімейних формах виховання: опіка, піклування, прийомні сім`ї, дитячі будинки сімейного типу. Якщо на кінець 2010 року у сімейних формах виховувалася 72081 дитина (73,4% від загальної кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування), то станом на 1 жовтня 2012 року - 74306 дітей (77,4%).

Загальновідомо, що державна система опіки та піклування в Україні не відповідає реаліям сьогодення та не забезпечує в повному обсязі гарантії прав дитини у відповідності до Конвенції ООН про права дитини.

Очевидно, що набагато легше попередити проблему, ніж вирішувати її. Тому доцільним є здійснення профілактики соціального сирітства в сім'ї. Це потребує як системного дослідження цього феномену, передумов та негативних чинників, що впливають на його появу, так і дослідження проблеми сімейного виховання. Говорячи про важливість останнього, М. Карамзін, справедливо зазначав: „Без хороших батьків немає хорошого виховання, незважаючи на всі школи, інститути й пансіони”.

Проблема соціального становлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, постала перед психолого-педагогічною наукою досить гостро.

Не випадково у наукових статтях і працях багатьох авторів (О. Антонова-Турченко, Л. Волинець, Н. Іванова, Н. Комарова, Є. Рибінський) порушуються питання про вимоги щодо створення умов соціалізації таких дітей. Окремі аспекти соціального становлення дітей, позбавлених батьківського піклування, розроблялися багатьма вченими. Так, на підставі аналізу психодіагностики і педагогічних досліджень визначалися особистісні якості дітей; визначення таких термінів, як „безпритульні” „діти вулиці” „бездоглядні” „бездомні” „діти, позбавлені батьківського піклування” „соціальні сироти” „неповнолітні групи ризику” тощо, можна знайти у працях сучасних українських (С. Толстоухова, І. Пінчук) вчених у галузі психології, педагогіки та соціальної роботи. Проблемам сирітства, причинам зростання соціального сирітства та соціальними наслідками позбавлення дітей батьківської опіки присвячені праці вчених С. Воскобойнікової, Б. Кобзаря, А.Ліханова, Н. Міщенко, А. Нечаєвої, Є. Рибінського, В. Яковенка.

Під сирітством найчастіше розуміють соціальне явище, зумовлене наявністю у суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишились без піклування батьків внаслідок позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними, безвісно відсутніми.

Близьким до поняття сирітства є соціальне сирітство - соціальне явище, обумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов'язків стосовно неповнолітньої дитини.

Отже, поняття сирітства охоплює як категорії дітей-сиріт, так і соціальних сиріт, а відтак можемо стверджувати, що поняття соціального сирітства є відповідно вужчим за поняття сирітства в цілому.

Л.В Вейландє вважає що соціальне сирітство - це аномальне явище, результат соціальних потрясінь у житті суспільств, яке характеризується дефіцитом громадських та державних інститутів, які забезпечують дотримання основних прав та свобод дитини; явище, яке свідчить про кризу інституту сім'ї, негативний вплив соціуму на формування особистості у соціальному, моральному, інтелектуальному та фізичному плані.

Соціальне сирітство неможливо розглядати як явище тільки психологічне чи соціальне. Це поняття є досить інтегральним, що відображає різні прояви соціального та психолого-педагогічного неблагополуччя особистості, незалежно від його першопричин, природи та ступеню прояву.

Сутність «соціального сирітство» трактується як особливий стан дитинства, обумовлений його місцем в умовах певної соціальної структури, у системі соціальних відносин суспільства, що розглядає усіх дітей, які залишилися без належної опіки та виховання, поза залежністю від соціального статусу батьків.

Загальноприйнято вважати дітьми-сиротами дітей у віці до 18 років, у яких померли обоє або один із батьків. У той же час соціальні сироти - це діти, що мають біологічних батьків, але вони з певних причин не займаються вихованням дитини і не піклуються про неї. У цьому випадку турботу про дітей також бере на себе суспільство і держава.

Безперечним є той факт, що вплив сім'ї на дитину домінуючий, унікальний, а багато в чому й незамінний. Формування особистості відбувається в природних умовах, вихователі тут - найближчій найдорожчі для дитини люди, з якими вона постійно спілкується і яким повністю довіряє. Саме в сім'ї беруть початок світогляд, ідейні й моральні переконання, етичні й естетичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтації; дитина вперше долучається до рідної мови, історії та культури свого народу, його традицій, звичаїв, обрядів, усього укладу життя. Сім'я є запорукою її психічного здоров'я.

В теперішній час у нашій країні до «соціальних сиріт» відносять такі групи неповнолітніх:

· безпритульні діти, діти які не мають постійного місця проживання у зв'язку із втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих в сім'ї;

· діти яких вигнали з дому батьки;

· бездоглядні діти - діти які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів ( родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

· діти-втікачі із виховних установ - діти які зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

· діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленням у психічному та особистісному розвитку;

· діти які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці - діти позбавлені систематичного батьківського піклування; аутсайдери шкільних колективів;

· діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, діти з діагнозом дромоманія - схильність до бродяжництва та подорожування.

Як бачимо, виховання дітей в сім'ї не завжди носить успішний характер, що, в свою чергу, призводить до поширення соціального сирітства. Вчені називають багато причин виникнення соціального сирітства. Зважаючи на це, доцільною видається їх класифікація. Виходячи з того, що середовищем появи соціальних сиріт є сім'я, класифікацію причин виникнення соціального сирітства доцільно проводити за двома критеріями. До першої групи слід віднести фактори, що здійснюють зовнішній негативний вплив на сім'ю, а до другої - внутрішні негативні чинники, що можуть з'явитися в середовищі сім'ї, в тому числі і внаслідок впливу зовнішніх факторів.

Зовнішні причини виникнення соціального сирітства обумовлені соціально-економічними умовами, що складаються в державі. Для них є характерними такі ознаки, як об'єктивність виникнення, залежність безпосередньо від держави. До таких причин слід віднести інфляцію, безробіття, економічну нестабільність, бідність, зростання злочинності, збройні конфлікти, злочинні акти тощо. Більше половини молодих сімей не мають окремого житла навіть через 10 років подружнього життя, майже половина сімей проживає з батьками в незадовільних для виховання дітей житлових умовах. Сьогоднішні несприятливі соціально-економічні умови в Україні негативно впливають на стабільність навіть благополучних сімей. Погіршення матеріально-побутових умов, зубожіння, втрата роботи тощо викликають у людей почуття незахищеності, страху перед майбутнім. Все це призводить до наростання напруги в сім'ї, негативно позначається на вихованні дітей.

Внутрішні причини виникнення соціального сирітства, на відміну від зовнішніх, утворюються безпосередньо в середовищі сім'ї. Для них є характерними такі основні ознаки, як суб'єктивність виникнення і існування та залежність від зовнішніх негативних факторів. Їх поява здебільшого обумовлена внутрішніми сімейними проблемами. Проте і зовнішні фактори (несприятлива соціально-економічна ситуація в державі, безробіття тощо) часто стають каталізаторами негативних процесів в середині сім'ї. До таких причин відносять позашлюбне народження дитини, відмову від новонароджених немовлят, погані матеріальні та житлові умови, помилки у вихованні, жорстокість і знущання з боку батьків, поширення алкоголізму, наркоманії, ув'язнення батьків, а також неповну сім'ю, стан морально-психологічного клімату тощо.

Крім вище розглянутих причин залишення дітей без батьківського піклування можна виділити ще :

- морально-етичні (асоціальний спосіб життя батьків, різні види залежності, примушення дітей до жебракування, злочинні діяння батьків, різноманітні форми насильства, спрямованого на дітей);

- психологічні (суб'єктивні) - раннє або позашлюбне материнство; дисфункційність сім'ї (неповна, новоутворена, багатодітна, сім'я інвалідів), нездорова емоційна атмосфера в сім'ї, конфліктність її членів;

- медичні - наявність хвороб у батьків, що унеможливлюють виконання батьківських обов'язків.

Відомим є той факт, що у статус соціальної сироти діти можуть потрапити відразу після народження (відмова від новонароджених немовлят у пологовому будинку). В більшості випадків такі факти можна пояснити соціальною незрілістю матері, котра народжує дитину. Подібне поводження, як правило, характерне для неповнолітніх матерів і жінок, що не мають стійкої позиції в житті і постійного місця проживання - наприклад, для біженців, іноземних робітників, жінок, що займаються проституцією. Також, на думку багатьох спеціалістів, соціальні сироти є результатом легковажного ставлення дівчат-підлітків до вагітності та її наслідків, намагання приховати від близьких факт народження дитини, що часто є наслідком глибокого порушення психічного стану матері, її світосприйняття тощо. Проте найчастіше це пов'язано все ж таки з асоціальною поведінкою матері.

Відстежити всі можливі причини відмови від дитини важко, оскільки вони є надто різними. Скажімо, у багатьох випадках відмова матері від новонародженої дитини у заявах на ім'я головного лікаря пояснюється «поганим матеріальним станом» сім'ї породіллі. Досить часто відмовляються також і від хворої новонародженої дитини.

Діти більш старшого віку можуть виявитися покиненими у результаті пияцтва батьків, що веде до розпаду особистості, до соматичних і психічних захворювань або смерті. Такі діти потрапляють під нагляд органів опіки і піклування, органів соціального захисту населення, а звідти - в центри (відділення) реабілітації неповнолітніх. У число безпритульних дітей входять покинуті діти, що знаходяться поза піклуванням відповідних органів, частково діти, що втекли з дому, біженці і т.д. Також діти можуть бути позбавленими батьківського піклування у зв'язку з тривалою хворобою батьків, що перешкоджає їм виконувати батьківські обов'язки, відбуттям покарання у місцях позбавлення волі.

У силу різноманітних причин діти часто самі полишають сім'ю або заклади соціального обслуговування. Таких дітей називають дітьми-втікачами. По-перше, мова може йти про певні вроджені психічні відхилення, що ведуть до психологічної нестійкості, схильності до номадизму (кочування). По-друге, подібні схильності можуть бути результатом набутого захворювання, ослаблення нервової системи, неадекватної соціалізації або дефектів виховання. Найчастіше прагнення до втечі виявляється як реакція на якісь чинники травмуючого характеру вдома, у школі або в підлітковому середовищі. Діти можуть залишати сім'ю через фізичне, психічне або сексуальне насилля близьких, примушення їх до жебрацтва, через злидні і незабезпеченість у сім'ї, через образу на родичів внаслідок їх нечутливості або нерозуміння проблем чи переживань дитини.

У сучасній Україні бездоглядні діти стали значною соціальною проблемою. Протягом останніх десяти років, коли країна зіткнулась із стрімкою зміною цінностей, кількість бездоглядних та занедбаних дітей та молоді значно збільшилось.

Одна із головних причин дитячої бездоглядності є міграції українських громадян у західноєвропейські країни у пошуках працевлаштування. У таких випадках, коли один або обоє батьків виїхали закордон, діти залишаються під опікою інших родичів, сусідів або опікунів, а в короткий час опиняються на вулиці. Батьки, які мали б мати вплив на дітей, відсутні, а їхні діти не є досить свідомі, щоб належно вчитися та працювати.

Діти не відчувають контролю, пропускають навчання у школі, стають постійними клієнтами комп'ютерних клубів, нічних клубів, починають палити та вживати наркотичні засоби, алкоголь, підпадають під вплив вуличних банд, торговців наркотиками. Перші напрацювання з проблеми наслідків трудової міграції з'явилися у 2002-2004 рр. Цікавим є напрацювання дослідників з проблеми взаємозв'язку відсутності батьків і схильності дитини до девіантної поведінки Брутман В.Н. Причини соціального сирітства / В.Н.Брутман // Соціальна робота.-1994. - №5. - С.11-12.

Дане дослідження підтвердило існуючі теорії, в основі яких лежить ідея про вирішальну роль раннього дитинства у виникненні відхилень у поведінці. Прихильники цієї думки вважають, що процес формування особистості закінчується у ранньому дитинстві і під впливом несприятливих соціальних факторів у дитини вже може сформуватися підсвідома готовність до асоціальної поведінки.

Крім того, через складність соціального життя зростає кількість дітей, соціальний статус яких невизначений, оскільки є невизначеним щодо них факт наявності чи відсутності батьківського піклування. Наприклад, такими є бездоглядні діти, які тривалий час перебувають поза батьківським піклуванням, і перебувають сам на сам з проблемами виживання. До цієї ж групи дітей можна віднести і тих, які тривалий час виховуються в інтернатних закладах і батьки яких, хоч і не позбавлені батьківських прав, але не цікавляться їхнім життям.

Недосконалість сьогоденного буття призводить до нових, не передбачених чинним законодавством причин поширення соціального сирітства. Так, наприклад, останнім часом дедалі частіше трапляються випадки, коли батьки приводять своїх дітей до притулків для дітей, медичних закладів залишають їх там, відмовляючись при цьому виконувати стосовно них свої батьківські обов'язки.

У психологічному аспекті наслідки соціального сирітства важко недооцінювати. До соціально-психологічних наслідків впливу соціального сирітства на дітей відносять: появи глибоко депресивного стану, небажання спілкуватися ; дратівливість, агресивність, тривожність дитини, відсутність довіри до навколишнього світу; поява шкільної дезадаптації та девіантних проявів у поведінці.

1.2 Особливості соціально-педагогічної діяльності з дітьми, позбавленими батьківського піклування

Проблема соціалізації вихованців дитячих будинків - одна з найважливіших проблем сучасного сирітства.

Учений-психолог Л.М. Шипіцина зазначає, що найважливішими складовими реабілітації дітей-сиріт спеціальних (корекційних) закладів є:

- рання соціальна адаптація;

- розвиток особистості дитини з максимальним використанням її реабілітаційного потенціалу та компенсаторних можливостей;

- розвиток особистості дитини шляхом формування навичок спілкування;

- інтеграція у суспільство на правах повноцінних членів.

Для неповнолітніх особливо важливу роль відіграє референтна група, тобто їхнє найближче оточення. У більшості випадків - це сім'я.

Поширеними є випадки, коли діти залишають родину через фізичне,

Психічне, сексуальне насилля, через злидні та незабезпеченість сім'ї. Так діти стають безпритульними, ночують у підвалах, незаселених будинках, на вокзалах. Засоби для життя здобувають жебракуванням, проституцією, дрібними крадіжками і участю у злочинній діяльності дорослих.

Робота з такою категорією дітей полягає в доставці у притулки і центри для реабілітації неповнолітніх, у лікуванні й оздоровлені, у соціально-психологічній реабілітації, у педагогічній корекції, відновленні (якщо це доцільно і відповідає інтересам дитини) сімейних зв'язків. Та в більшості випадків батьків позбавляють опіки над дитиною.

На думку дослідників, соціально-педагогічна робота з неповнолітніми носить специфічний характер, що проявляється у процесі перших контактів соціального педагога з дітьми. Діти перебувають у пригніченому стані, зумовленому різкою зміною звичного способу життя, переживаннями, пов'язаними з вирішенням їхньої долі урізних інстанціях, розривом колишніх міжособистісних зв'язків.

Психотравмуюче значення має невизначеність становища, побоювання, тривога щодо умов перебування в новій установі. Значна частина дітей мають відхилення у розвитку особистості, стані доров'я, у поведінці.

Аналізуючи поведінку та вчинки дитини, її взаємини з навколишнім світом, особливу увагу варто звернути на її мотиви, зовнішні обставини та стан. Це дозволить встановити, що замкнутість, пасивність, байдужість можуть бути наслідком пригнічення особистості. Злісні порушення дисципліни, а часом просто хуліганські вчинки, свідчать про психологічну травму, про зовнішню жорстокість дитини. Аналіз багатьох учинків виявляє егоїзм, нездатність співчувати, крайній індивідуалізм.

Діти, чиїх батьків з різних причин позбавили батьківських прав, матимуть проблеми з психікою та здоров'ям; це діти, які не отрималиматеринської любові і не відчули душевного тепла, їм довелося зазнати багато горя і несправедливості у своєму житті, а іноді вони вже зневірилися і втратили будь-яку надію. Соціальний педагог повинен навчити цих дітей позитивно сприймати життя, вірити в добро, любов, власні сили, допомогти їм знайти своє місце у цьому складному світі і реалізувати свої можливості.

Особливості дітей-сиріт віку немовлят, котрі мають відхилення у психофізичному розвитку, навіть на фоні незначної органічної симптоматики (порушення нервово-рефлекторної діяльності, уповільнення темпу розвитку сенсорних і рухових функцій, навичок самообслуговування, мовлення і т.д.), дають підстави для встановлення первинного діагнозу затримки психічного розвитку (ЗПР). Такий діагноз не є безумовним та остаточним, але дає можливість окреслити напрямки медико-психолого-педагогічної та соціальної корекції розвитку особистості дитини, яка залишилась без батьків.

Проблема навчання і виховання дітей-сиріт і дітей, котрі залишились без батьківської опіки, тісно пов'язана з питаннями розширення кола їх спілкування, формування правильних взаємин з оточенням, підвищення їх функціональних і соціально-адаптивних можливостей, забезпечення належного рівня життєвої компетентності.

Дослідження особливостей соціально-адаптивних реакцій розумово відсталих дітей, які потрапляють до спеціальних дошкільних закладів, засвідчують, що негативний перебіг адаптації в дитячих будинках характерний для 70 % дітей, а в дитячих садках - для 10 %. Несприятливий перебіг адаптації виявляється у значних змінах психоемоційної сфери, вегетативної регуляції, у формуванні глибоких нервово-психічних розладів, зростанні негативних емоцій, звуженні функціональних можливостей, перенапруженні регуляторних механізмів. При розробленні нових підходів і принципів соціальної адаптації розумово відсталих дітей-сиріт і дітей, які залишились без батьківської опіки, слід розглядати особистість дитини як суб'єкт і об'єкт, як мету виховання і його результат. Такий підхід дає змогу говорити про процес керування розвитком особистості і розглядати розумово відсталу дитину як активно діючу особистість.

Для вирішення цієї проблеми найважливішими слід вважати такі завдання:

- створення сприятливих умов, наближених до домашніх, які забезпечують ефективний психосоціальний розвиток особистості;

- моральне виховання дитини - як основу формування особистості і підготовки до майбутнього самостійного життя;

- індивідуальне спілкування - як основу всієї корекційно-педагогічної роботи.

Розвиток і корекція особистості розумово відсталої дитини-сироти вимагають організації й удосконалення освітньої системи, створення нових моделей навчання і виховання, які включають в себе аспекти формування багатоваріативної освітньої системи, що дає можливість для вибору освітньої програми відповідно до розвитку дитини, а також створення системи діагностики особистості.

Важливим елементом корекційно-педагогічної роботи у закладах для сиріт є формування в дітей навичок спілкування. Спілкування в усіх аспектах необхідне для взаєморозуміння, попередження та розв'язання конфліктних ситуацій, різних асоціальних явищ. Особливого значення набуває розвиток у розумово відсталих дітей-сиріт емоційно-мотиваційних установок щодо себе, оточення, однолітків і дорослих людей.

Головним завданням дефектолога стає формування в розумово відсталої дитини-сироти потреби у спілкуванні. Необхідно не лише навчити дитину йти на контакт, а й навчити її ввічливості, доброзичливості, емоційної підтримки, вміння погоджуватись, обмінюватись досвідом, знаннями з метою встановлення нормальних взаємин у колективі. Власне через спілкування розумово відсталі діти-сироти набувають першого соціального досвіду комунікативної діяльності.

Соціальна адаптація у суспільстві неможлива без оволодіння людиною загальноприйнятими комунікативними навичками. Не вміючи спілкуватися з оточенням й однолітками, не маючи постійного зразка для спілкування різних людей між собою (крім педагогів й обслуговуючого персоналу), діти не можуть повноцінно розгортати сюжетну гру, відчувають труднощі при вирішенні спеціально створених ситуацій. Обмеження в соціальному досвіді зумовлюють необхідність проведення спеціальної роботи з формування мовленнєвих і немовленнєвих засобів спілкування, починаючи з перших місяців перебування дітей у закладі.

Психолого-педагогічне обстеження вихованців, які щойно прибули до спеціальних дитячих будинків, доводить, що вони вирізняються цілою низкою психічних й особистісних особливостей, своєрідністю поведінки.

Настороженість, недовіра до дорослого, намагання захиститися від нього характеризують поведінку дітей-новачків.

Порівнюючи поведінку дітей-новачків у дитячому будинку і дитячому садку, можна дійти висновку, що першим значно важче адаптуватись до нового життя, вони виявляють цілковиту неготовність до встановлення психосоціальних контактів із новими людьми. Досить тривалий час (протягом року) педагоги дитячих будинків налагоджують з дітьми дружнє спілкування, формують у них позитивне ставлення до дорослих. Діти не тільки відстають у вмінні поводитись на заняттях, вони тривожні, почасту плачуть, вимагають до себе підвищеної уваги. Вони майже не вміють грати, малювати, не володіють елементарними математичними уявленнями, погано орієнтуються у просторі кімнати. Спостерігається значне відставання в сенсорному розвитку: діти погано розрізняють кольори, форму, розміри предметів, мають значні труднощі у мовленнєвому розвитку.

Проведені Н.Д. Соколовою (1991) спостереження засвідчуюь, що діти, котрі потрапили до спеціального дитячого будинку, перебували раніше в умовах дериваційної життєвої ситуації, тобто значною мірою були позбавлені необхідних для їх психосоціального розвитку педагогічних умінь. Виходячи з цього, головним завданням педагогічного колективу дитячого будинку повинно стати створення умов, спрямованих, насамперед, на подолання численних проявів деривації. Цим визначається провідний напрям корекційно-виховної та реабілітаційної роботи - створення всебічних умов з метою збагачення психофізичного розвитку дітей, формування різноманітного досвіду як у сфері діяльності, так і в практиці соціальних відносин.

Таким чином, діти, перш за все вихованці спеціального дитячого будинку, потребують середовища, яке стимулювало б їх психосоціальний розвиток і створювало б сприятливі умови для становлення їхньої особистості.

Аналіз літератури свідчить, що хоча загалом розвиток дитини-сироти відбувається за загальними для дітей законами, для неї, однак, характерними є значні відхилення у стані здоров'я та цілий ряд психосоціальних особливостей. Це, в свою чергу, потребує спеціальних умов догляду, інтелектуального розвитку, медичного обслуговування, соціальної взаємодії. Тим часом сучасна структура всіх видів закладів для дітей із відхиленнями в розвитку єдина і не враховує специфіки контингенту дітей-сиріт.

Отже, для вирішення корекційно-виховних завдань необхідна докорінна організаційна перебудова роботи з дітьми-сиротами, які мають проблеми у розвитку. Потрібно також створювати спеціальні педагогічні умови, які сприятимуть всебічному розвитку розумово відсталих дітей. В основі таких умов має лежати багатопланове за формою спілкування дорослих і дітей, визначними елементами якого є емоційна насиченість, доброзичливість, належний рівень культури та витримки дорослого, активність.

Враховуючи зазначене вище, соціальний педагог повинен:

· знати історію особистих справ дитини;

· обговорювати минуле сімейного життя дитини, якщо в неї є така потреба;

· знати деталі стосунків дитини з родичами, бабусями, дідусями, тітками, дядьками, старшими братами, сестрами;

· займатися пошуком нової родини;

· сприймати дитину такою, як вона є. Проте необхідно акцентувати її увагу на позитивних рисах характеру, сприяти розвитку, індивідуальних здібностей;

· залучати дітей до участі в різноманітних заходах, однак з урахуванням різнотипних ролей дитини. не обмежуючись тим, що добре виходить (танці, участь у театральних постановках, декламування віршів, режисерування). Дуже важливо допомогти дитині бути в ситуації успіху, граючи різні соціальні ролі;

· довіряти дітям, вірити в їхні можливості, розвивати здібності і таланти дитини, формувати адекватну самооцінку; робота з дітьми, що залишилися без опіки батьків обговорювати з кожною дитиною її майбутнє, дорослеt життя, коригувати його негативне прогнозування, будувати плани на майбутнє;

· виховувати в дітей, позбавлених батьківського піклування, впевненість у своїх силах, у здатності реалізувати свої мрії, стати повноцінною особистістю.

Для досягнення позитивних змін у поведінці і діяльності неповнолітніх профілактична та корекційна робота соціального педагога в притулку здійснюється за такою соціально-педагогічною технологією:

· всебічна діагностика особистості вихованця (характер, стосунки з референтною группою, причини негативної поведінки і проблеми) ;

· формування мети та визначення завдань корекційної та профілактичної роботи;

· вибір шляхів корекції та профілактики;

· визначення змісту роботи з неповнолітнім шляхом застосування готових або власних технологій;

· вибір ефективних засобів, прийомів і методів для роботи;

· визначення форм соціально-педагогічної діяльності з неповнолітніми;

· корекційна та профілактична робота; оцінка результатів проведеної роботи. При незадовільному результаті слід повернутись до завдання, переглянути його, внести необхідні зміни і пройти наступні кроки знову.

Отже, у роботі з дітьми, позбавленими батьківського піклування, соціальний педагог повинен виконувати певні професійні функції. Дослідженням проблеми займались Л.М. Артюшкіна та А.О. Поляничко, які виділили дві основні професійні функції соціального педагога:

· соціально-терапевтичну, яка спрямована на своєчасне подолання кризових ситуацій та проблем неповнолітніх на основі самоусвідомлення особистістю ставлення до себе, до оточуючих та навколишнього середовища;

· охоронно-захисну, яка спрямована на реалізацію соціально-правового захисту дітей.Для цього соціальний педагог повинен добре орієнтуватися у правовому механізмі захисту дітей.

На мою думку, до переліку функцій слід додати організаційно-посередницьку. Вона забезпечує налагодження взаємодії соціального педагога з дитиною, її родичами, державними та недержаними організаціями, до компетенції яких входить вирішення проблем дітей, які залишилися без піклування батьків. Для реалізації організаційно-посередницької функції важливо, щоб соціальний педагог розвивав власні комунікативні здібності, добре володів технікою міжособистісного спілкування. Поєднання всіх трьох

функцій забезпечить більш продуктивну роботу соціального педагога з дітьми, позбавленими батьківського піклування.

2. Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування

2.1 Нормативно-правова база соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

У суперечливих умовах розвитку України найбільш незахищеними виявилися діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, вихованці дитячих будинків та шкіл-інтернатів різного типу.

Відповідно до частини третьої статті 52 Конституції України "утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу". Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Здобутком України є приведення в цілому національного законодавства стосовно дітей до міжнародних норм, Конвенції ООН про права дитини.

Зокрема статтею 25 Закону України "Про охорону дитинства" встановлено, що діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, мають право на особливий захист і допомогу з боку держави.

Сімейний кодекс України акцентує значну увагу на проблемі захисту дітей і передбачає кілька форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування. Норми Кримінального та Адміністративного кодексів України визначають підстави кримінальної чи адміністративної відповідальності за правопорушення та злочини стосовно дітей.

Нормативними документами, що визначають правові, організаційні, соціальні засади та гарантії держав-ної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, також є :

· Закон України "Про освіту" від 23 травня 1991 року;

· Закон України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 1993 року;

· Закон України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" від 2005 року. Цей Закон визначає правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа, і є складовою частиною законодавства про охорону дитинства;

· Закон України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" від 2005 року, (набув чинності 01.01.2006 р.). Цей Закон визначає загальні засади соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей, забезпечує правове регулювання відносин у суспільстві, які спрямовані на реалізацію безпритульними дітьми прав і свобод, передбачених Конституцією та законодавством України, створює умови для діяльності громадських та благодійних організацій, що працюють у сфері соціального захисту населення;

· Постанова Кабінету Міністрів України від 28.01 2004 року „Про затвердження Типового положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей";

· Постанова Кабінету Міністрів України N 905, від 8 жовтня 2008 р., „Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей";

· Постанова Кабінету Міністрів України N 866, від 24 вересня 2008 р. „Питання діяльності органів опіки та піклування, пов'язаної із захистом прав дитини";

· Розпорядження Кабінету Міністрів від 11 травня 2006 „Про схвалення Концепції Державної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування";

· Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування затверджене Наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерства соціальної політики України 10.09.2012 ;

· 22 жовтня 2012року Президент України підписав Указ «Про Національний план дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава", яким затверджено розроблену Міністерством Національну стратегію профілактики соціального сирітства на період до 2014 року.

Важливим досягненням державної політики соціального захисту дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є визнання на державному рівні недосконалості їх державного утримання. Це зумовлено тим, що способи, методи їх діяльності, форми утримання та виховання в них дітей, не відповідають сучасним вимогам виховання та міжнародним нормам.

В зв'язку з цим, було розроблено основні напрямки реалізації реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Вони визначені Концепцією державної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, їх соціального захисту, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 травня 2006 року та власне державною цільовою соціальною Програмою реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2007 р., які офіційно започаткували процес реалізації реформування системи закладів утримання дітей зазначеної категорії.

7-8 листопада 2012 у Києві відбулася Міжнародна конференція з питань захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також розвитку сімейних форм виховання «Сирітству - ні! Системний підхід в роботі з дітьми та сім'ями». Її організував Фонд «Розвиток України» спільно із Всеукраїнською громадською організацією «Україна без сиріт» при підтримці Міністерства соціальної політики України та Уповноваженого Президента України з прав дитини. Протягом двох днів на форумі обговорюватимуться питання ефективного співробітництва держави й громадських організацій у сфері профілактики соціального сирітства і забезпечення права дитини на сім'ю, плюси й мінуси відміни таємниці усиновлення, а також досвід реформування інтернатних установ.

Отже, можна сказати, що соціальний захист дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні на теоретичному та законодавчому рівнях забезпечений досить ґрунтовно. Державною владою враховані майже всі аспекти для покращення життя знедолених дітей, для забезпечення їх повноцінного особистісного розвитку та повної соціалізації у суспільстві, набутті необхідних навичок для подальшого життя та створення сім'ї. Але на жаль, як і майже все в нашій країні більшість сказаного залишається лише на папері, адже будь-які реформи потребують перш за все великої матеріальної підтримки з боку держави, а зважаючи на нинішній стан світової економіки взагалі і України зокрема, можна сказати, що ще не скоро все заплановане буде виконано в повному обсязі.

2.2 Форми опікування дітей-сиріт

Відповідності до ст.52 Конституції України, утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу . Для здійснення цієї функції в Україні діє ціла система форм утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, залежно від їх віку і стану здоров'я, призначення яких - забезпечити оптимальні умови їх життєдіяльності. Складовими цієї системи є державні заклади та сімейні форми виховання.

Під сімейними формами утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування слід розуміти законодавчо визначені форми організації життєзабезпечення дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які передбачають їх утримання та виховання в сім'ї (усиновлення, встановлення опіки і піклування, прийомна сім'я, дитячий будинок сімейного типу). Кожна дитина має право на виховання в сімейному оточенні незалежно від того, чи може її біологічна родина забезпечити нормальні умови життя та виховання, чи батьки неналежним чином виконують свої обовязки. Щодо дітей, які за певних життєвих обставин залишилися без батьківського піклування, то обовязок забезпечення їхнього розвитку й виховання бере на себе держава. Розвиток саме сімейних інститутів улаштування дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що в останні роки набув загальнодержавного значення, є життєво необхідною умовою.

Усиновлення (удочеріння) - здійснюване на підставі рішення суду прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина.

Усиновлення проводиться виключно в інтересах дитини. Це юридичний факт, в результаті вчинення якого між усиновлювачем і його родичами, з одного боку, та усиновленою особою - з другого, виникають такі самі права й обов'язки, як і між батьками та дітьми, іншими родичами за походженням.

Усиновлення на підставі рішення суду охоплює такі випадки:

1. усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином України;

2. усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка також є громадянином України;

3. усиновлення в Україні іноземцями та особами без громадянства дитини, яка є громадянином України;

4. усиновлення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживає на території нашої держави, громадянами України або іноземцями та особами без громадянства.

Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей. Усиновлення, яке не відповідає інтересам дитини, може бути визнане недійсним або скасоване за рішенням суду (ст. 236-239 СК).

Під умовами усиновлення розуміють встановлені сімейним законодавством України вимоги, додержання яких обов'язкове під час здійснення цього юридичного факту:

1. Щоб усиновлення відповідало своєму призначенню, воно повинно провадитися виключно в інтересах дитини.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 208 СК усиновленою може бути дитина. Дитина, яка не досягла 14 років, вважається малолітньою. Неповнолітньою є дитина віком від 14 до 18 років. Особи, які досягли повноліття, мають повну цивільну дієздатність і, як правило, не можуть бути усиновлені.

Повнолітня особа може бути усиновлена лише за наявності двох умов: 1) якщо вона є сиротою; 2) якщо вона позбавлена батьківського піклування. Усиновленою не може бути особа, батьки якої померли після досягнення нею повноліття, але за свого життя належним чином виконували батьківські обов'язки.

Дитина, покинута у пологовому будинку, в іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати звідти батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку (ст. 209).

3. Закон пред'являє певні вимоги до осіб, які можуть бути усиновлювачами (ст. 211 СК). Насамперед усиновлювачами можуть бути повнолітні дієздатні громадяни України та іноземці, здатні забезпечити виховання усиновлених дітей.

Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років. Кількість дітей, яких може усиновити один усиновлю-вач, не обмежується. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж 18 років (ч. 2 ст. 211 СК).

4. Усиновлення дитини відбувається за вільною згодою її батьків (ч. 1 ст. 217 СК), яка може бути дана лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Письмова згода батьків на усиновлення по-свідчується нотаріусом. Для усиновлення дитини потрібна також її згода, яка дається у формі, що відповідає вікові дитини. Усиновлення проводиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або за станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення.

Усиновлення дитини проводиться без згоди батьків, якщо вони: 1) невідомі; 2) визнані безвісно відсутніми; 3) визнані недієздатними; 4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

5. Необхідна згода дитини на її усиновлення, яка дається у формі, що відповідає її вікові (ч. 1 ст. 218 СК).

Якщо на обліку дітей для можливого усиновлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть бути, як правило, роз'єднані при усиновленні.

Посередницька комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства забороняється.

Відповідно до ст. 226 СК право на таємницю усиновлення мають як усиновлювач, так і усиновлена дитина. Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, у тому числі й від неї самої, факту її усиновлення (ч. 2 ст. 226 СК) з метою створення найсприятливіших умов для проживання дитини у сім'ї усинов-лювача. Відповідно до ч. 3 ст. 226 СК усиновлена дитина після досягнення нею 14 років має право на одержання інформації щодо свого усиновлення.

Закон не тільки забороняє розголошувати таємницю усиновлення, а й встановлює кримінальну відповідальність за це. Так, згідно з ч. 1 ст. 168 КК розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача карається штрафом до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини.

Опіка (піклування) - є особливою формою державної турботи про дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування. Опіка встановлюється для забезпечення виховання дітей, які в результаті смерті батьків, невиліковної хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав або з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів.

Переоцінити важливість інституту опіки та піклування неможливо, особливо на сучасному етапі розвитку нашого суспільства, який характеризується кризовими явищами соціально-економічного характеру. Оскільки опіка (піклування) являє особливу форму державної турботи про нужденних осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки, потребують сторонньої допомоги.

Згідно з чинним законодавством України, а саме ст. 55 ЦК України, опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Відповідно до ст. 243 СК опіка призначається над дітьми, які не досягли 14 років, а піклування -- над дітьми у віці від 14 до 18 років.

Спільним для усиновлення і опіки є те, що вони покликані гарантувати створення сприятливих умов життєзабезпечення дитини. З метою повноцінного розвитку дитини при встановленні опіки правовий зв'язок дитини з біологічними батьками та близькими родичами не припиняється. Ця обставина значно спрощує умови передачі дитини під опіку, робить таку форму влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, більш доступною для створення оптимальних умов виховання у сім'ї.

Опікуни, як правило, обираються із осіб, близьких підопічному. Такий підхід має історично сформовані традиції та виважений характер, розрахований на збереження дитиною наявних родинних зв'язків. Причому для встановлення опіки необхідна згода опікуна. Ця вимога носить суто педагогічний аспект, оскільки виключає можливість примусового встановлення опікунських обов'язків і підтверджує виваженість рішення та прийняття зобов'язань щодо виховання дитини.

Завдання опіки над дитиною формулюються як право та обов'язок опікуна виховувати підопічного, піклуватися про його здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати до праці, здійснювати захист його прав та інтересів. При визначенні особи опікуна враховується не тільки його бажання, а й готовність та спроможність здійснювати відповідні обов'язки у процесі соціального виховання дитини-сироти. Як і при усиновленні, встановлено ряд обмежень щодо осіб, які не можуть призначатися опікунами (піклувальниками). Зазначені особливості встановлення опіки (піклування) пов'язані із необхідністю виконувати основне завдання опіки - створити найбільш сприятливі умови сімейного життєзабезпечення дитини, яка через певні причини позбавлена можливості виховуватися у власній родині.

Прийомна сім'я - це сім'я, яка добровільно взяла з закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей для виховання і спільного проживання. Загальна кількість рідних та прийомних дітей у родині не повинна перевищувати п'яти чоловік.

Метою створення прийомних сімей є забезпечення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Прийомні діти влаштовуються в сімю до досягнення вісімнадцятирічного віку або до закінчення навчання професійно - технічних чи вищих навчальних закладів, але не пізніше досягнення ними 23-річного віку.

Створення прийомних сімей дозволяє вирішувати питання тимчасового влаштування долі дитини, батьки якої за певних обставин(хвороба, засудження тощо) певний проміжок часу не можуть займатися вихованням. У такому випадку дитина влаштовується у прийомну сімю на той проміжок часу, поки родина не справиться з проблемами, які не дозволяють біологічним батькам займатися дитиною, забезпечувати необхідний рівень життя і розвитку.

Особливістю прийомної сімї як альтернативної форми сімейного влаштування дітей, які залишились без батьківського піклування, є те що:

· дитина, яка виховується в прийомній сімї, не позбавляється статусу дитини - сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, за нею залишаються всі пільги передбачені законодавством для таких категорій дітей;

...