Безпритульність та бродяжництво дітей як соціально-педагогічна проблема

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психолого-педагогічний факультет

Курсова робота на тему:

БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ ТА БРОДЯЖНИЦТВО ДІТЕЙ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади соціально-педагогічної роботи з безпритульними дітьми та дітьми, які займаються бродяжництвом

1.1 Характеристика явища дитячої безпритульності та бродяжництва

1.2 Причини та наслідки дитячої безпритульності та бродяжництва

1.3 Система державних та громадських інституцій, що займаються проблемами дитячої безпритульності

2. Зміст соціально-педагогічної роботи з подолання безпритульності та бродяжництва дітей

2.1 Технології соціально-педагогічної роботи з безпритульними дітьми та дітьми, які займаються бродяжництвом

2.2 Зарубіжний досвід соціально-педагогічної роботи з безпритульними дітьми

Висновки

Список використаних джерел

безпритульність бродяжництво діти соціальний

Вступ

Соціально-економічний занепад в суспільстві породив глибоку кризу сім'ї, сприяв посиленню таких хвороб суспільства, як алкоголізм, наркоманія, бездоглядність та ін. Створилася загроза руйнування сім'ї як соціального інституту. Сім'я зазнала деформації, а то й повного руйнування, і в першу чергу, від цього страждають діти, що нерідко виявляється в їх поведінці, яке не завжди відповідає соціальним нормам.

Становище дітей особливо обтяжливо там, де вони залишаються не тільки без нагляду батьків, а й виявляються викинутими на вулицю своїми батьками - алкоголіками, наркоманами, душевнохворими. Багато дітей залишають, перш за все, конфліктні сім'ї, біжать з дому від побоїв, погроз, образ, туляться на вокзалах, в метро, в інших громадських місцях. Психічна травма в дитячому віці може позначитися на подальшому формуванні особистості, руйнування соціальних підвалин і цінностей.

Офіційної статистики щодо кількості бездоглядних і безпритульних дітей в Україні, які виховуються переважно в умовах вулиці, немає. За даними Міністерства внутрішніх справ України, усього за підсумками 2003 р працівниками міліції до органів внутрішніх справ доставлено 24 тиснеповнолітніх за бродяжництво та 10 тис. за жебракування.

За даними Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді, за 2003 р у притулках для неповнолітніх перебувало 28 432 вихованців (у 2000 р. - 27 773, 2001-му - 28 477, 2002-му - 30 007). Кількість дітей, які потрапляють до притулків для неповнолітніх, останні три роки практично не змінюється, за винятком 2002 р.: з причин бродяжництва, бездоглядності, жебракування у 2003 р. потрапило до притулку для неповнолітніх 15 634 дитини, конфлікту в сім'ї - 3637, особистого звернення - 2650, вилучено з сім'ї кримінальною міліцією - 5842, загубилися, були підкинуті - 696 дітей. Проблема дитячої бездоглядності та безпритульності залишається актуальною для всіх регіонів нашої держави. Зокрема, за офіційними даними, на Чернігівщині кількість таких дітей станом на 01.01.2008 р., становила 2775 осіб. Абсолютна більшість із них (2157 дітей або 77,7%) належать до категорії соціальних сиріт, тобто сиріт при живих батьках, які з різних причин не дбають про власних дітей. Зауважимо, що тут не врахована специфічна категорія дітей групи соціального ризику щодо дитячої безпритульності та бездоглядності.

На теперішній час у монографіях, дисертаціях та інших наукових працях із соціальної педагогіки певною мірою висвітлено: науково-теоретичні засади соціально-правового, соціально-педагогічного та соціального захисту дитинства (Н. Агаркова, І. Звєрєва, А. Капська, О. Караман, М. Ковальчук, І. Ковчіна, І. Пєша,та інші); причини виникнення соціального явища дитячої бездоглядності та питання розробки соціально - педагогічних механізмів його локалізації (Т. Алєксєєнко, О. Безпалько, Л. Волинець, Л. Дулінова, А. Зінченко, А. Капська, Л. Мардахаєв, Ф. Мустаєва, І. Пінчук, та інші); особливості професійної діяльності соціального педагога з дезадаптованими категоріями дітей та технології соціально-педагогічної роботи з ними (Г. Бевз, Л. Артюшкіна, Т. Василькова, Ю. Василькова, Н. Заверико, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, А. Мудрик, Л. Завацька, Л. Рень, та інші).

Отже, аналіз наукових джерел та актуальність проблеми обумовили вибір теми курсової роботи "Безпритульність та бродяжництво дітей як соціально-педагогічна проблема".

Мета: вивчити специфічні особливості та причини виникнення таких соціальних явищ як дитячі безпритульність та бродяжництво і шляхи вирішення цієї проблеми в сучасному суспільстві.

Завдання дослідження:

1. Охарактеризувати явища дитячих безпритульності та бродяжництва.

2. Визначити причини та наслідки дитячих безпритульності та бродяжництва.

3. Описати систему державних та громадських інституцій, що займаються проблемами дитячої безпритульності.

4. Дослідити технології соціально-педагогічної роботи з безпритульними дітьми та дітьми, які займаються бродяжництвом.

5.Висвітлити зарубіжний досвід соціально-педагогічної роботи з безпритульними дітьми.

Об'єкт дослідження: бродяжництво та безпритульність дітей як негативне суспільне явище.

Предмет дослідження: особливості соціально-педагогічної діяльності з дітьми.

Основним методом дослідження є аналіз наукової психолого-педагогічної літератури і періодичних видань з вивчення даної проблеми в сучасному суспільстві.

1. Теоретичні засади соціально-педагогічної роботи з безпритульними дітьми та дітьми, які займаються бродяжництвом

1.1 Характеристика явища дитячої безпритульності та бродяжництва

Одним з найважливіших питань при розгляді теми є визначення основних понять і термінів, які є основоположними в ній.

Безпритульність ? це відсутність постійного житла у індивідів або сімей, що робить неможливим як ведення осілого способу життя, так і повноцінне соціальне функціонування. Як бродяжництво, так і бездомність ? явища, властиві людству на всьому протязі його існування.

Бродяжництво ? це соціальне явище, що характеризується поневірянням осіб без певного місця проживання протягом тривалого часу по території країни або в межах населеного пункту чи міста. За визначенням ЮНІСЕФ, "діти вулиці" ? це неповнолітні, для яких вулиця (в широкому розумінні слова, що містить і незайняте житло, і незаселені землі тощо) стала постійним місцем перебування [8, с. 268].

Дуже тісно пов'язані між собою поняття "дитяча безпритульність" і "дитяча бездоглядність".

Великий тлумачний словник подає таке визначення: "безпритульний - це той, хто не має притулку". Натомість, "бездоглядний ? це той, хто позбавлений догляду" [24, с. 89].

Найбільш слушним, з даної точки зору, є наступне визначення: "дитяча бездоглядність ? це суспільне явище, що заключається у відсутності необхідного догляду за дітьми з боку батьків та осіб, які їх замінюють, у відчуженні дітей від сім'ї, дитячого колективу й одночасно у байдужості батьків, вихователів до дітей".

Законом України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р. встановлено:

? безпритульні діти ? діти, які були кинуті батьками, самі залишили сім'ю чи дитячі заклади, в яких вони виховувались, і не мають постійного місця проживання [10, с. 122].

За Законом України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" наведені нижче терміни вживають в такому значенні:

? безпритульність ? стан людини, пов'язаний з неможливістю фактично проживати / перебувати у жилому приміщенні, на яке вона має право;

? безпритульні діти ? діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім'ю чи дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання [11, с. 87].

Звідси можна зробити загальний висновок про те, що всі ці поняття є доволі тісно пов'язаними між собою, деякі вчені їх взагалі ототожнюють.

Дещо ширшим є поняття "діти вулиці", яке включає, як складові, поняття поняття "безпритульність", "бездоглядність".

За визначенням Дитячого Фонду Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ), до "дітей вулиці" належать:

? діти, які не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

? діти, які підтримують контакт із сім'єю, але через бідність, перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (фізичне, сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці (бездоглядні діти);

? діти ? вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави) [6, c. 268 ? 269].

У підручнику за загальною редакцією Т. В. Семигіної та І. І. Миговича подається таке визначення: "діти вулиці" ? це діти, які законом не визнані позбавленими батьківського піклування, але можуть бути визнані сиротами, оскільки батьки з певних причин не займаються їхнім вихованням [15, с. 18]. Отже, в даному випадку поняття дітей вулиці подається у дещо звуженому вигляді (порівняно з визначенням ЮНІСЕФ), оскільки тут об'єктом уваги є лише ті діти, які офіційно не позбавлені батьківського піклування. Деякі фахівці з соціальної роботи не погоджуються з даним тлумаченням, оскільки до дітей вулиці відносяться і діти - сироти, і діти, батьки яких позбавлені батьківських прав через асоціальну поведінку, злочини, насилля в сім'ї тощо.

Тобто, всі діти, які з певних причин перебувають більшу частину доби, а іноді й цілодобово, на вулиці і не мають постійного місця проживання.

Спираючись на розглянуті дані, можна зробити висновок про те, що більш об'єктивним поняттям, яке охоплює в повній мірі всіх дітей, які перебувають за межами домівки, є поняття "діти вулиці".

Отже, "діти вулиці" ? це бездоглядні та безпритульні діти, які перебувають у несприятливих умовах соціалізації, розвитку, виховання, проживання, що часто є небезпечним для їхнього життя і здоров'я; до "дітей вулиці" належать бездоглядні діти і безпритульні діти.

1.2 Причини та наслідки дитячої безпритульності та бродяжництва

Офіційної статистики щодо кількості бездоглядних і безпритульних дітей в Україні, які виховуються переважно в умовах вулиці, немає. За даними Державного комітету у справах сім'ї та молоді, у державі налічується більше 100 тисяч дітей-сиріт до 18 років, з неофіційних джерел ? їх у двічі більше; причому, кожна восьма-девята дитина ? сирота при живих батьках; у більше як 60 тисяч неблаголучних сімей проживають і виховуються 136 тисяч дітей [17, с.33]. На жаль, дитяча безпритульність та бездоглядність стали негативною нормою суспільства.

Дослідник В.В. Козубовський звертає увагу на те, що частіше за все прагнення до втечі виявляється як реакція на якісь чинники травмуючого характеру вдома, у школі або підлітковому середовищі. Діти можуть покидати сім'ю через фізичне, психічне або сексуальне насилля близьких, через злидні, незабезпеченість у сім'ї, через образу на родичів внаслідок їхнього нерозуміння проблем чи переживань дитини.

Наразі дисфункціональна сім'я виступає головною детермінантою дитячої безпритульності. Дисфункціональна сім'я ? це сім'я, яка в силу зовнішніх умов та факторів нездатна здійснити свої основні функції, що впливає на становлення соціалізації та цілісний розвиток дитини. Безумовним критерієм дисфункціональної сім'ї є втрата нею виховної та соціалізуючої функцій. Найчастіше безпритульними стають неповнолітні, батьки яких залежні від алкоголю, наркотиків, схильні до протиправних дій, тобто мають асоціальну поведінку. Відповідно цей тип сімей називають асоціальними, маючи на увазі, що це сім'ї, в яких концентруються різні негативні фактори, такі як: пияцтво, алкоголізм, наркоманія, сварки, бійки, розбещена поведінка дорослих. Алкоголізм, наркоманія призводять до збіднення сім'ї, погіршення добробуту і повної деформації норм поведінки. Проявляючи соціальну пасивність і деградуючи в особистісному плані, алко- чи наркозалежна людина, перестає піклуватися про своє найближче оточення. Діти стають бездоглядними, у них втрачається почуття прив'язаності та поваги до батьків [25, с. 136].

Дітям у таких сім'ях не забезпечують належного фізичного, інтелектуального, емоційного розвитку, своєчасно не виявляються різні хвороби, завдають побоїв, виганяють з дому, через що у неповнолітніх формуються психопатичні риси характеру. Як правило, у таких дітей відсутній інтерес до навчання, часто трапляються пропуски занять. Відставання в навчанні викликає негативне ставлення з боку вчителів, однокласників. Своє «Я» такі діти та підлітки компенсують жорстокістю, агресією, конфліктами з однолітками, вчителями. Опинившись в ізоляції, вони починають шукати товаришів у вуличних компаніях, де збираються однолітки зі схожими долями та проблемами. У сім'ї дитина втрачає значимого дорослого, не знаходячи його і в інших сферах свого життя. Зразки ідентифікації вона знаходить у вуличній компанії. Зовнішніми способами захисту від психотравмуючої ситуації, викликаної відторгненням батьків, негативним ставленням вчителів та однокласників, стають вживання наркотиків, алкоголю, агресивна поведінка, бродяжництво. Несприятливі умови виховання, які змушують дитину йти на вулицю, зазвичай складаються у конфліктних сім'ях. До такого типу належать сім'ї зі стійкими конфліктами у взаємовідносинах між батьками, батьками і дітьми. Як підкреслює вчений І.В. Гребенніков, конфліктна сім'я ? це сім'я, де між подружжям існують постійні суперечки, де їхні інтереси, потреби, наміри і бажання вступають у протиріччя, породжуючи сильний і тривалий негативний емоційний стан. Конфліктні сім'ї можуть бути як «шумними», скандальними, так і «тихими», де стосунки подружжя характеризують повне відчуження, прагнення уникати взаємодії. У будь-якому випадку вплив такої сім'ї на формування особистості дитини буде негативним. Конфліктна атмосфера загострюється, негативні процеси розширюються і поглиблюються, збільшується їх частота. Це викликає невдоволення подружжя одне одним та шлюбом взагалі. У таких сім'ях спостерігається рівень низької внутрішньо-сімейної культури, часто принижується гідність особи, відсутнє почуття взаємоповаги. Життя у подібних умовах призводить до психологічного відчуження, створюється негативний емоційний мікроклімат у сім'ї. Все це погано впливає на духовну сферу членів сім'ї і може стати причиною появи нервово-психічних розладів у дитини [25, с. 215].

Часто трапляються конфлікти між батьками та дітьми підліткового віку. Відомо, що підлітковий вік ? це важливий період у житті дитини, пов'язаний із самоствердженням, і в той же час складний з точки зору взаємодії з батьками. Обмеження свободи, нав'язування думки, повчання негативно сприймаються підлітками, що призводить до непорозумінь, конфліктів. Втеча з дому як реакція протесту ? це спроба підлітка заявити про себе в умовах сім'ї, що обмежує його свободу та розвиток особистості.

Ризикованими з точки зору поширення дитячої бездоглядності є сім'ї з високим соціально-економічним рівнем життя. Діти у таких сім'ях знаходяться в ситуації дефіциту уваги з боку батьків. Батьки зазвичай ведуть активне публічне життя, а функції виховання перекладають на гувернерів, репетиторів. У сім'ї не вистачає часу на спільний відпочинок, спілкування, ігри. Дитина не задовольняє потреби в емоційній близькості з батьками, і це зрештою трансформується у відчуження та повну ізоляцію. Свої потреби у спілкуванні з батьками неповнолітній починає задовольняти у неформальному спілкуванні з ровесниками, що створює умови для формування асоціальної поведінки.

Однією з головних причин поширення явища дітей вулиці є жорстоке поводження з неповнолітніми в їхніх сім'ях. Зауважимо, що жорстоке поводження з дітьми визначають як навмисні дії (чи бездіяльність) батьків, вихователів чи інших осіб, які наносять шкоду фізичному або психічному здоров'ю дитини. Неповнолітні, особливо підлітки, до яких застосовується фізичне, сексуальне чи емоційне насильство, схильні давати чіткі реакції, які проявляються у втечах ; з дому, пошуку підтримки в асоціальних компаніях. Часто батьки самі примушують дітей до асоціальної поведінки: здійснювати крадіжки, жебракувати та бродяжити. Така поведінка з боку батьків по відношенню до дитини визначається як емоційне насильство [13, с. 77].

На жаль, практична робота з батьками бездоглядних та безпритульних дітей недостатньо розвинена. Зазвичай батьки йдуть на контакт у разі, коли їм пропонується матеріальна допомога. Проблеми у психологічному кліматі сім'ї батьками не визнаються, а звернення до спеціалізованого центру вони вважають зарахуванням до «дефективних» категорій. Тому мотивації до взаємодії із соціальними педагогами та соціальними працівниками немає. Отримавши певний вид соціально-психологічної допомоги у спеціалізованому центрі, дитина повертається в сім'ю, де проблеми залишаються, або ще більше загострюються. Без попередньої роботи з сім'єю фактично неможливо досягти позитивного результату у допомозі дитині.

Безпритульність тягне за собою важкі суспільні наслідки, такі як зростання правопорушень і злочинів серед неповнолітніх, проституція, алкоголізм, наркоманія, поширення гепатиту, туберкульозу та інших небезпечних захворювань.

Дослідження останніх років свідчать про зростання кримінальної активності неповнолітніх, чинник якої ? безпритульність або бездоглядність дітей. Найбільшу криміногенну небезпеку становить формування у сучасних підлітків потреби в алкоголі, що спонукає до пошуків будь-яких шляхів добування коштів для його купівлі, приводить до зняття соціального контролю, імпульсивної, неконтрольованої свідомістю поведінки. Сьогодні одним з характерних видів злочинності неповнолітніх є крадіжки, які становлять майже 85% від усіх учинених злочинів неповнолітніми.

За даними досліджень, більшість неповнолітніх до засудження мали звичку до вживання алкоголю та тютюнопаління, вживання наркотичних речовин, досвід випадкових статевих зв'язків. До того ж, значна кількість неповнолітніх які стоять на обліку або відбувають покарання набули першого досвіду вживання алкоголю у власній сім'ї, де пиячили батьки.

Отже, відсутність контролю з боку батьків, сімейне неблагополуччя є головною детермінантою бездоглядності та безпритульності дітей. Це, у свою чергу, має такі наслідки, як асоціальна поведінка, погіршення стану здоров'я, зростання дитячої злочинності.

1.3 Система державних та громадських інституцій, що займаються проблемами дитячої безпритульності

На даний час дітьми, які перебувають у стані бродяжництва, опікуються такі установи й організації:

? управління (відділи) у справах сім'ї та молоді регіональних і місцевих державних адміністрацій;

? служби у справах дітей;

? центри соціальних служб для молоді;

? кримінальна міліція у справах дітей;

? заклади охорони здоров'я;

? притулки для дітей;

- центри соціально-психологічної реабілітації;

? інтернати;

? громадські та благодійні організації [17, с. 58].

Управління у справах сім'ї та молоді здійснюють координацію роботи соціальних працівників з дітьми з неблагополучних сімей та узгоджують вирішення питань, що належать до компетенції різних установ. Вони проводять соціальний патронаж неблагополучних сімей, організовують рейди, різноманітні заходи (акції) гуманітарного характеру.

Служби у справах дітей, відповідно до покладених на них функцій, організовують розроблення і здійснення заходів, спрямованих на запобігання бездоглядності і безпритульності дітей; здійснюють контроль за умовами утримання і виховання дітей у спеціальних установах; організацією виховної роботи у навчальних закладах; утворюють притулки для дітей; беруть участь в утворенні спільно з управлінням охорони здоров'я центрів медико-соціальної реабілітації дітей тощо.

Центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (ЦСССДМ) здійснюють соціально-реабілітаційні заходи ти відновлення соціальних функцій, психічного та фізичного стану дітей, які зазнали жорстокості, насильства, ЦСССДМ проводять роботу, яка передбачає організацію масових, колективних та групових форм виховної роботи на вулиці. Іншими словами, це організація продуктивного дозвілля, у процесі якого здійснюється формування здорового способу життя, розкриття творчих навичок та здібностей. Важливим напрямком роботи ЦСССДМ у підтримці «дітей вулиці» є створення на базі притулків для дітей консультативних пунктів, шкіл соціальної адаптації, проведення соціально-психологічних тренінгів, культмасових благодійних акцій, а також надання організаційно-методичної допомоги педагогічному колективу притулку. Спеціалісти ЦСССДМ готують волонтерів до роботи з "дітьми вулиці".

Центри соціальних служб тісно співпрацюють з соціальними педагогами загальноосвітніх закладів. Спільно вони проводять різноманітні заходи по формуванню здорового способу життя. Соціальні педагоги шкіл ведуть облік неблагополучних сімей, дітей з девіантною поведінкою, що дозволяє скласти соціальний паспорт мікрорайону. Така інформація може бути корисною і необхідною для служб у справах дітей, ЦСССДМ. Залежно від проблем дітей соціальний педагог виконує посередницьку функцію, направляючи неповнолітніх до відповідних установ та організацій.

Кримінальна міліція у справах дітей займається розкриттям та профілактикою правопорушень. Працівники кримінальної міліції самостійно або спільно з іншими державними службами проводять рейди, «Діти вулиці», «Вокзал», «Підліток», «Жебракування», спрямовані на виявлення та затримання дітей-бродяг. Після затримання безпритульної чи бездоглядної дитини кримінальна міліція з'ясовує місце її проживання, причини бродяжництва. Залежно від того, чи скоювала дитина правопорушення, і якщо скоювала, то яке саме, її повертають у сім'ю, інтернат, доставляють у притулок або до приймальника-розподільника, направляють у виправну колонію (за рішенням суду) [13, с. 84].

Майже у кожної безпритульної дитини спостерігаються серйозні проблеми зі здоров'ям. Тому вона, потрапляючи до установи соціальної реабілітації, спочатку перебуває у карантинній групі, де лікарі закладу проводять обстеження та лікування, а у разі потреби направляють до місцевих закладів охорони здоров'я на стаціонарне лікування.

Соціально-педагогічна підтримка дітей вулиці здійснювалася безпосередньо у притулках.

У притулку для дітей згідно з «Типовим положенням про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх» дитина могла перебувати не більше 90 діб. За цей час дитині надавалася медична, психологічна, соціально-педагогічна, юридична допомога, визначалося подальше місце перебування дитини. У притулках формувалися групи за статевою ознакою та віковим критерієм. Таким чином, утворювалися групи хлопчиків, дівчаток підліткового віку та дітей дошкільного віку кількістю в середньому по 10 чоловік.

При цьому не враховувався один із головних, на нашу думку, критеріїв ? місце попереднього перебування дитини. За цим критерієм вихованців притулку умовно можна поділити на дітей, що перебували в сім'ї до того, як потрапили до соціального притулку, та дітей, що перебували на вулиці. Це зовсім різний контингент неповнолітніх, який вимагає різних підходів у роботі. Програма реабілітації вихованця притулку, яка має складатися спеціалістами, повинна включати як індивідуальну, так і групову форми роботи. Перебування дітей двох означених категорій разом, їхнє тісне спілкування може бути небезпечним. Адже це приводить до явища «соціального інфікування», коли діти з вулиці «заражають» дітей, що до притулку перебували в сім'ях, потягом до вільного життя, демонструючи особливості вуличної культури та розповідаючи про переваги їхнього вибору [13, с. 86].

Незважаючи на комплексний характер реабілітаційних заходів, що надавав притулок вихованцям, робота цих закладів була недостатньо ефективною. Про це свідчить той факт, що 27% з опитаних дітей-бродяг перебували у притулках по 2-3 рази, 15% дітей ? від чотирьох до дев'яти разів, десять разів і більше ? 14%. Причиною такої ситуації є невідпрацьований механізм взаємодії з середовищем, до якого направляють дитину з притулку, не здійснюється соціальний супровід вихованця.

Отже, технологія надання допомоги неповнолітньому у притулку мала незавершений характер, оскільки досягнуті у процесі виховання в закладі результати не закріплюються в майбутньому. У біологічній сім'ї чи інтернатному закладі, куди направляли дитину після притулку, не створювалися належні соціально психологічні умови для перебування дитини, і вона знову тікала на вулицю.

Центр соціально-психологічної реабілітації дітей (далі - центр) - заклад соціального захисту, що створюється для тривалого (стаціонарного) або денного перебування дітей віком від 3 до 18 років, які опинились у складних життєвих обставинах, надання їм комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги. У своїй діяльності центр керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, рішеннями відповідних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також положенням про центр.

Основними завданнями центру є:

- здійснення соціального захисту дітей, прийнятих до центру;

- надання дітям комплексу соціальних послуг;

- проведення соціально-педагогічної корекції з урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини;

- сприяння поверненню дитини до біологічної сім'ї;

- забезпечення відвідування дітьми загальноосвітніх або інших навчальних закладів чи індивідуальному навчанню з урахуванням потреб та можливостей дитини;

- сприяння формуванню у дітей власної життєвої позиції для подолання звичок асоціальної поведінки;

- надання психологічної та інших видів допомоги батькам (або особам, які їх замінюють) дітей, які перебувають в центрі, спрямованої на повернення дитини до сім'ї;

- розроблення рекомендацій з питань соціально-психологічної адаптації дитини для педагогічних та соціальних працівників і батьків.

Центр проводить свою діяльність за такими напрямами:

- соціально-психологічне діагностування;

- соціальна, психологічна, педагогічна реабілітація;

- адаптація до сімейного оточення;

- соціально-медична реабілітація та оздоровлення;

- правове забезпечення [17, с. 18].

Соціально-психологічне діагностування передбачає визначення соціально-психологічних особливостей дитини з метою оцінки її психоемоційного стану та прогнозування подальшого розвитку, встановлення та налагодження соціальних зв'язків дитини з найближчим оточенням. За результатами первинного соціально-психологічного діагностування розробляється індивідуальна програма реабілітації дитини та визначення напрямів допомоги.

Соціальна, психологічна, педагогічна реабілітація передбачає здійснення заходів виховного характеру, спрямованих на корекцію навчання, емоційного стану дитини, формування особистісних якостей, які сприятимуть інтеграції дитини у суспільство, оволодінню нею уміннями та навичками самообслуговування, правилами поведінки та спілкування з оточуючими.

Адаптація до сімейного оточення передбачає поглиблений аналіз соціальних та емоційних зв'язків дитини із сімейним та найближчим оточенням, проведення соціально-психологічної реабілітації, спрямованої на налагодження взаємовідносин з близькими людьми та адаптацію до сімейного оточення.

Соціально-медична реабілітація та оздоровлення передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на покращення здоров'я дитини, зокрема проведення корекції психічного стану, забезпечення оздоровлення, проведення інформаційно-просвітницької роботи серед дітей, батьків, персоналу закладу з питань здорового способу життя [17, с. 67].

Правове забезпечення передбачає встановлення (в разі потреби) особи дитини, іншої інформації про неї та її найближче оточення, інформування про влаштування дитини до закладу батьків або осіб, які їх замінюють, служби у справах дітей, якій підпорядковується центр; надання дітям або їх батькам, опікунам (піклувальникам), прийомним батькам, батькам-вихователям, іншим законним представникам консультацій з правових питань, інформування їх про можливість отримання безоплатної правової допомоги відповідно до Закону України "Про безоплатну правову допомогу"; сприяння органам опіки та піклування у подальшому влаштуванні дітей; представництво законних прав та інтересів дитини в суді (в разі потреби).

Завдання інтернатних закладів - створити сприятливі умови для постійного проживання та соціалізації дитини, яка або не має сім'ї, або проживання в сім'ї з тих чи інших причин неможливе. Мета загальноосвітніх інтернатних закладів - забезпечити всебічний розвиток особистості учня, виховання на основі розкриття і повної реалізації його потенційних можливостей, розумових та фізичних здібностей, талантів, виховання моральних якостей, формування громадянина України [13, с. 89].

Метою інтернатів є відновлення здоров'я, збагачення духовних і фізичних можливостей учнів, їхня соціальна адаптація і самовизначення. Загальноосвітні інтернатні заклади діють відповідно до Конституції України, Закону України про освіту, Положення про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад, цього Положення та власного статуту.

Загальноосвітній інтернатний заклад може мати у своєму складі: початкову і основну школи (1 і 2 ступені) або початкову, основну і старшу школу (1, 2 і 3 ступені).

Учні загальноосвітньої школи-інтернату, які закінчили основну школу і потребують подальшого лікування, продовжують його в закладах охорони здоров'я. Для учнів з 15 до 18 років, які повністю оволоділи освітнім мінімумом основної школи, виявляють бажання набути середню освіту і потребують подальшого тривалого перебування в умовах охоронно-лікувального режиму, створюється старша школа (3 ступінь).

Кожна з громадських та благодійних організацій самостійно визначає коло тих проблем, які вона намагатиметься вирішувати, ті види діяльності, які вона здійснюватиме. Найчастіше громадські організації практикують такі форми роботи: надання гуманітарної допомоги бездоглядним і безпритульним дітям (харчування, одяг тощо), соціальний патронаж кризових сімей, надання психологічних та юридичних консультацій, профілактико-виховна та просвітницька робота.

Основною метою діяльності громадських організацій, які здійснюють підтримку "дітей вулиці", є всебічна підтримка у кризових ситуаціях, надання соціально-психологічні реабілітації в недержавних притулках та центрах психологічної реабілітації; надання житла, харчування, одягу; оздоровлення в літніх таборах. Серед таких організацій можна виділити групу організацій, які вивчають проблему безпритульності на інформаційно-аналітичному рівні, виконують соціологічні дослідження, опитування з метою пошуку ефективних практичних форм та методів роботи з цією категорією дітей та їхніми родичами. Однак, відсутність співробітництва з відповідними державними структурами на місцях та на національному рівні не сприяє організації ефективної підтримки «дітей вулиці».

Останнім часом помітну роль у вирішенні проблеми безпритульних неповнолітніх в Україні відіграють засоби масової інформації. Телевізійні програми «Дитяча пошукова служба», «Милосердя», що створені телерадіокомпанією «Надзвичайні новини», і програма «Моя країна» не лише висвітлюють проблему, а й сприяють влаштуванню долі кожної конкретної дитини, яка опинилася в кризовій ситуації.

Незважаючи на роботу, що проводиться на державному та місцевому рівнях, взаємодію державних і громадських установ, це не вирішує проблему дитячої безпритульності та бездоглядності. Феномен «дітей вулиці» залишається гострою проблемою нашого сьогодення.

Отже, в межах нашої держави діє певна система соціального захисту і підтримки безпритульних дітей. Проблемами безпритульності в наш час займається ряд державних і благодійних організацій, однак на даний момент проблема безпритульності і бездоглядності дітей вирішується не на достатньому рівні.

2. Зміст соціально-педагогічної роботи з подолання безпритульності та бродяжництва дітей

2.1 Технології соціально-педагогічної роботи з безпритульними дітьми та дітьми, які займаються бродяжництвом

Технології соціальної роботи ? це одна із галузей соціальних технологій, що орієнтована на соціальне обслуговування, допомогу і підтримку громадян, які знаходяться у важкій життєвій ситуації [25, с.20].

Щодо роботи з "дітьми вулиці" можна застосувати різні технології соціальної роботи, але однією з найважливіших є соціальна профілактика, тому, що діти ? це одна з категорій населення, яка потребує її найбільше. Соціальна профілактика ? це свідома, цілеспрямована, соціально організована діяльність щодо запобігання можливим соціальним, психолого-педагогічним, правовим та іншим проблемам і досягнення бажаного результату [25,с.88]. Соціальна профілактика спрямована на запобігання несприятливому розвитку ти чи інших соціальних процесів у суспільстві, у даному випадку такого соціального явища, як "діти вулиці".

На сьогодні основними "постачальниками" "дітей вулиці" та бездоглядних дітей є неблагополуччя сім'ї, які характеризуються криміногенною обстановкою, асоціальною поведінкою дорослих, існуванням на межі убогості. Тому для ефективної організації діяльності щодо профілактики дитячої бездоглядності і безпритульності треба вчасно виявляти дітей, які проживають у сім'ях, де батьки виконують неналежним чином або не виконують зовсім обов'язки щодо виховання дітей. Важливою частиною системи заходів з ліквідації явища "дітей вулиці" є заходи, спрямовані на виявлення неповнолітніх, що належать до цієї категорії, надання їм термінової медичної, психосоціальної та іншої необхідної допомоги і подальше повернення їх у рідну сім'ю, або, якщо це з будь-яких причин неможливо, оформлення до спеціалізованих установ, які здійснюють соціальну реабілітацію.

Наступним напрямом роботи є подолання невизначеності. Напрямок реалізується у ситуації, коли дитина перебуває на стадії індиферентного стану, тобто живе на вулиці і не розглядає варіантів зміни свого способу життя. У такій ситуації метою роботи є подолання байдужості дитини до власної долі, пробудження бажання мати затишок, можливість спілкуватися з близькими чи рідними людьми, просто змінити обстановку тощо. Ця робота повинна спонукати дитину задуматися про своє майбутнє. Досвід спілкування з дітьми вулиці показує, що вони не думають, а найчастіше бояться думати про своє майбутнє, тому що не бачать виходу із ситуації, що склалася. Пробудження у дитини бажання змінити своє життя ґрунтується, насамперед, на реальній можливості зробити це. Такою реальною можливістю може бути наявність місця (центра), де дитині нададуть притулок, зрозуміють і допоможуть; це може бути варіант самостійного життя - працевлаштування, отримання житла. Рідше - це варіант повернення до сім'ї, на жаль, до цього часу, зазвичай, усередині сімейні стосунки остаточно зруйновані.

Закріплення за соціальним інститутом, як напрямок, реалізується на стадіях роздумів і підготовки, коли вдалося розбудити інтерес дитини до зміни способу життя. При цьому активізується спілкування таких дітей із соціальними працівниками. Діти звертаються за допомогою до соціально-психологічних реабілітаційних центрів, соціальних служб для молоді. Метою діяльності соціального працівника на цьому етапі є допомога дитині у поверненні до нормального життя [26, с. 238].

Соціальний супровід ? це вихід на своєрідний фініш: дитина повертається до рідної сім'ї або до сім'ї родичів, до інтернатної установи і починає самостійне життя. Цей період вимагає особливої уваги соціального працівника, який здійснює соціальний супровід дитини або сім'ї, до якої вона повернулася.

Соціальний супровід базується на принципах:

- добровільності в прийнятті допомоги, активної участі сім'ї або особи в подоланні складних життєвих обставин;

- поваги до людини, визнання її цінності незалежно від реальних досягнень та поведінки особистості;

- реалізації першочергового права дитини на зростання та виховання в сім'ї. Індивідуального та диференційованого підходу до кожної особи, кожної сім'ї з урахуванням їхніх потреб та особливостей;

- системності, комплексності, безоплатності, доступності соціальних послуг;

- толерантності та гуманізму, відповідальності за дотримання норм професійної етики;

- пріоритетності інтересів сім'ї в цілому й окремих її членів, збереження цілісності сім'ї.

Соціальний супровід передбачає:

- здійснення соціальної допомоги, надання соціальних послуг та соціальної реабілітації відповідно до потреб особистості та характеру самих проблем;

- соціальне виховання, що включає створення умов та проведення заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування соціально-позитивних ціннісних орієнтацій;

- психологічну, соціальну та юридичну підтримку, призначенням якої є надання професійної посередницької допомоги у розв'язанні різноманітних проблем;

- консультування, у процесі якого виявляються основні напрями подолання складних життєвих обставин;

- збереження, підтримку і захист здоров'я сім'ї чи особи, сприяння у досягненні поставленої мети і розкритті їх внутрішнього потенціалу тощо [25, с. 98].

У процесі здійснення соціального супроводу надаються:

- інформаційні послуги: надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації (довідкові послуги), а саме: про види соціальних виплат (якщо сім'я або особа має на них право відповідно до чинного законодавства); надання контактів служб або установ, куди необхідно звернутися по відповідну допомогу; про заклади, які можуть надати послуги, умови отримання соціальних послуг тощо;

- психологічні послуги: психологічна діагностика, спрямована на виявлення соціально-психологічних характеристик особистості; надання консультацій з питань психологічного здоров'я та поліпшення взаємин з навколишнім середовищем; обговорення проблем та надання порад з розв'язання соціальних та психологічних проблем; навчання долати труднощі та конфлікти з оточенням; сприяння в запобіганні виникненню непорозумінь та конфліктів між членами сім'ї; організація та координація психотерапевтичних груп та груп взаємодопомоги; психологічна корекція та психологічна реабілітація;

- соціально-педагогічні послуги: планування спільно із сім'єю чи особою заходів та дій щодо усунення причин, які спричинили складні життєві обставини, моніторинг виконання запланованих дій; виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів членів родини; просвітницька робота щодо всебічного і гармонійного розвитку дитини; особливостей розвитку сім'ї та сімейних стосунків; навчання батьків ефективним методам виховання, мобілізації власних ресурсів сім'ї для вирішення проблем надалі; допомога батькам у розв'язанні конфліктних ситуацій сімейного виховання; здійснення моніторингу захисту дитини від жорстокого поводження та насильства; педагогічне консультування з питань розв'язання педагогічних проблем сім'ї та її членів; влаштування дитини в клуб, секцію, гурток тощо;

- соціально-медичні послуги: посередництво в здійсненні профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів; консультації з питань збереження і зміцнення здоров'я; формування ідеології здорового способу життя й подолання шкідливих звичок; формування сексуальної культури і навичок захищених статевих відносин; профілактика туберкульозу, венеричних захворювань, ВІЛ/СНІДу; сприяння в підтримці та охороні здоров'я тощо;

- юридичні послуги: надання консультацій з питань чинного законодавства, гарантій та пільг; здійснення захисту прав та інтересів сім'ї чи особи; захист прав дитини;

- соціально-економічні послуги: допомога в залученні додаткових ресурсів для задоволення матеріальних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, що реалізуються у формі сприяння у наданні натуральної допомоги (забезпечення одягом та взуттям тощо); допомога в оздоровленні, сприяння в отриманні державних соціальних допомог, у наданні грошової допомоги, а також допомоги у вигляді грошових компенсацій; інформування з питань працевлаштування та сприяння цьому, навчання; посередництво в наданні гуманітарної допомоги тощо [26, с. 195].

Можна виділити деякі методи профілактики, які можуть використовувати соціальні педагоги стосовно проблеми дітей вулиці:

1. Профілактика домашнього насильства стосовно дітей. Саме насильство ( фізичне, сексуальне, психічне, економічне ), якого зазнає дитина в сім'ї, спонукає її до втечі. Тому слід займатися запобіганням жорстокому поводженню з дітьми з боку батьків та його усуненням.

2. Профілактика вживання наркотиків та алкоголю, допомога в позбавленні від шкідливих звичок. Вживання наркотичних, психотропних засобів та алкогольних напоїв ? це один із перших кроків на шляху дітей до вулиці і втрати колишніх соціальних зв'язків.

3. Залучення дітей із девіантною поведінкою до суспільно корисної праці. Зміна соціального неблагополучного оточення на сприятливе, залучення до соціально значущої діяльності в здоровому колективі однолітків і дорослих сприяють формуванню нових життєвих цінностей та естетичних орієнтирів у неповнолітніх з девіантною поведінкою.

4. Організація розвиваючого дозвілля дітей з девіантною поведінкою з сімей групи ризику. Відхилення в соціальному розвитку, етичний, інтелектуальний вакуум у дітей із девіантною поведінкою значною мірою детерміновані надлишком вільного часу. Суспільні об'єднання в змозі виправити ситуацію залучивши ці категорії дітей як об'єкт своєї діяльності. Слід створювати денні клуби, секції для підлітків, які вони можуть відвідувати замість того, щоб бути на вулиці. З дітьми у час їх перебування в клубі повинні працювати психологи, соціальні педагоги. Особливе значення для профілактики появи "дітей вулиці" має організація корисного дозвілля дітей у літній період, коли вони більше, ніж будь-коли, залишені сам-на-сам.

5. Важливим напрямом організації профілактики появи "дітей вулиці" та дитячої бездоглядності в діяльності суспільних об'єднань є реалізація комплексного підходу, що забезпечує діагностику соціуму і причин, що зумовлюють бездоглядність і безпритульність; організацію профілактичної допомоги на всіх стадіях розвитку; надання всього спектру соціальних послуг неповнолітнім групи ризику тощо [25, с. 85].

Аналіз суті стадій, що проходить дитина, і напрямків діяльності, що реалізує соціальний педагог або соціальний працівник, дозволяють стверджувати, що всю роботу з дітьми вулиці можна розділити на три великих етапи:

1. Профілактика можливого виходу дітей на вулицю.

2. Створення соціальних, психолого-педагогічних умов для повернення дитини з вулиці.

3. Сприяння закріпленню дитини за соціальним інститутом (сім'єю, прийомною сім'єю, загальноосвітніми установами інернатного типу тощо).

Отже, слід зазначити, що проведення повноцінної та ефективної роботи у сфері дитячої бездоглядності, може значною мірою сприяти вирішенню проблеми "дітей вулиці", що повинно стати найважливішим завданням органів соціального захисту населення і спеціалізованих установок для дітей, які потребують соціальної реабілітації та соціальної допомоги.

2.2 Зарубіжний досвід соціально-педагогічної роботи з бездоглядними та безпритульними дітьми

Для успішності процесів становлення і розвитку соціальної роботи і соціальної педагогіки в Україні величезне значення має вивчення, осмислення і адаптація досвіду, нагромадженого зарубіжними країнами, особливо країнами Західної Європи, США, Великою Британією.

Перші теоретичні аспекти соціальної роботи були розроблені Мері Річмонд (США) в її книзі „Дружній візит до бідняків: керівництво для працюючих в благодійних організаціях” (1899). Більшість дослідників соціальної роботи сходяться на думці, що у цій книзі обґрунтовані основні методи соціальної роботи.

Згодом у своїй наступній роботі „Соціальні діагнози” (1917 р.) Мері Річмонд більш детально схарактеризувала свій метод соціальної роботи, який згодом отримав назву „індивідуальний метод соціальної роботи”. Дана праця стала навчальним посібником для перших шкіл соціальної роботи, які виникли приблизно в цей час і займалися підготовкою професійних соціальних працівників [5, с. 18].

У США проводиться наступна робота з бездомними дітьми: функціонують притулки та гуртожитки, проводяться індивідуальні та групові консультації, бесіди з батьками, з метою повернення дитини в родину. Важливим елементом загальної стратегії турботи про безпритульних є забезпечення належного місця проживання, здатного замінити сім'ю. З цією метою в системі дитячих установ створена широка мережа притулків для дітей-сиріт і покинутих дітей, в яких вихователями є соціальні працівники. Ці установи функціонують на стаціонарній основі і виконують функції реабілітаційних центрів.

Кожен центр розрахований на 8-10 дітей. У США таких центрів налічується більше 200. При вирішенні проблем підлітка фахівці притулку прагнуть побачити в ньому не важковиховуваного а повноправного партнера.

У країнах Європи дитяча безпритульність розуміється по-різному. Зокрема, це поняття включає в себе не лише дітей, які не мають постійного житла. Так у Бельгії розрізняють три групи "дітей вулиці": діти, які протягом більшої частини дня жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні "діти вулиці", які живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місця перебування.

У багатьох країнах Європи, в тому числі і у Німеччині, в структуру соціальної роботи введені організатори вільного часу. Ці спеціалісти іменуються аніматорами. Термін цікавий тим, що він відбиває специфіку роботи такого керівника (фр. "animer" значить надихнути, спонукати до якоїсь діяльності). Аніматор намагається створити умови для цікавої діяльності, спонукає людину нею займатися. Він сприймається як член групи, який бере участь у її житті, а не знаходиться поза або поруч із нею, відповідальний за соціальне і культурне вдосконалення групи. Діяльність аніматора може бути різнобічною або мати визначену спеціальну спрямованість. Сучасний організатор вільного часу намагається завжди бути з дитиною, добре її знати і жити її інтересами. Часто, сам будучи особистістю, він створює і для інших умови стати такими. Це є важливо для дітей. Дитина уважно спостерігає за організатором і намагається наслідувати його. Будь-яка діяльність, що організовується, не є самоціллю. Це лише засоби для створення середовища, у якому кожна людина могла б успішно розвиватися. У такому випадку центр організації вільного часу сам по собі як заклад перетворюється в життєвий і привабливий осередок. Правильно організоване соціальне середовище дуже впливає на підвищення загального рівня розвитку особистості. Аніматор створює сприятливі умови для її вдосконалення і більш легкої інтеграції в суспільстві [5, с. 38].

У Німеччині декілька років діє єдина державна молодіжна програма, у рамках якої працюють служби соціального захисту дитинства і молоді. Одна з них - Консультаційна служба для підлітків і молоді створена в 1978 p. у Дюссельдорфі, Геттінгені і Мюнхені. Фінансується вона державою і муніципалітетом. Так, консультаційна служба Дюссельдорфа на 70% фінансується земельним урядом Північної Рейн-Вестфалії і на 15% муніципалітетом міста.

Приміщення служби містить кімнату відпочинку, кімнату бесід, молодіжний бар. Основні напрямки діяльності - психологічна допомога дітям і підліткам, батькам і вчителям у кризових ситуаціях, посередництво між роботодавцями і підлітками (наприклад, спільні походи з підлітками до адміністрації підприємства), всебічна допомога підліткам і молодим людям, що живуть поза сімґєю.

Ведеться робота із ресоціалізації - педагоги центру турбуються про підсудних, засуджених і звільнених, після звільнення супроводжують їх з увґязнення, встановлюють контакти з правоохоронними органами [5, с. 54].

Все більше уваги в Німеччині приділяється соціально-педагогічній діяльності в мікрорайоні, яка включає цілий комплекс соціально-педагогічних закладів. При цьому специфіка мікрорайону істотно визначає основний напрямок соціально-педагогічних зусиль (так, наприклад, у робочих кварталах акцент робиться на превентивну й освітню діяльність та консультаційно-терапевтичну в районах новобудов і т.д.). Старі квартали, де нерідко відсутні необхідні умови для нормального розвитку дітей і молоді, є потенційним осередком девіантної поведінки. Соціальний педагог робить ставку на роботу не з одиничним випадком, тобто клієнтом, що потребує його консультації, поради або допомоги, а цілими групами молоді, звичайно гомогенними з погляду соціально-економічних характеристик, яким потрібна дієва, радикальна допомога. Така допомога неминуче передбачає, окрім належної професійної підготовки соціального педагога і певні права, реальні можливості і, насамперед, власну чітку соціальну позицію. Аналіз соціальних причин безпритульності і педагогічної занедбаності є необхідною передумовою в цій роботі.

Багато аспектів соціально-педагогічної діяльності усе більше проникають і в загальноосвітні школи Німеччини. У ряді шкіл працюють штатні соціальні педагоги; вони є членами спеціальних рад із профорієнтації учнів, організації їхнього дозвілля, відпочинку, врегулювання конфліктів, налагодження контактів із батьками і т.д. Зростає кількість соціальних педагогів, зайнятих у системі так званої компенсаторної освіти і виховання, у школах із продовженим днем, інтернатах, дошкільних закладах. У Німеччині широко розповсюджені лікувально-профілактичні денні установи для дітей. Це напівстаціонарні організації, в яких діти перебувають з 8 до 17 годин. Дані установи відрізняються від притулків цільовими групами і спеціальним лікувально-профілактичним та терапевтичним обслуговуванням. Вони дозволяють не лише ліквідувати дефіцит у розвитку дитини і зменшити число порушень в його поведінці, але і зробити позитивний вплив на атмосферу в сім'ї за допомогою ради з батьками, сімейною терапією і, якщо необхідно, втручанням в кризу.

У Швеції дітей, які не контактують з батьками, проводять більше часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають "покинутими". Молодіжна політика цієї країни є елементом добре знаної "шведської моделі" економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді в різних галузях державної діяльності. [10, с. 25].

У Великій Британії осіб вулиці залежно від віку називають: "юні втікачі" ? діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; "молоді бездомні" ? особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; "ті, що сплять на вулиці" ? підлітки та молодь, які не мають постійного притулку і ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель.

...