Поняття про особистість, її розвиток та формування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство Освіти і Науки України

ДНВЗ КНУ(Криворізткий Педагогічний Інститут)

Факультет мистецтв

Художньо-графічне відділення

Поняття про особистість, її розвиток та формування

Підготували:

Студенти гр. Ом 12-1-2:

Андрійко Ксенія

Бойко Сергій

Шилова Дар'я

Кривий ріг 2013



Зміст

1. Інформаційний блок

1.1 Поняття про особистість, її розвиток та формування

1.2 Роль спадковості у формуванні особистості

1.3 Роль середовища й діяльності в розвитку особистості

1.4 Роль виховання й навчання в розвитку особистості

1.5 Вікові особливості психічного та фізичного розвитку особистості

2. Практичний блок

2.1 Приклади впливу спадковості на розвиток особистості

2.2 Досягнення сучасної генетики в галузі клонування. Особисте ставлення

2.3 Аналіз прикладу, з родини Бахів, передачі таланту спадково

3. Рефлексивний блок

3.1 Обґрунтування поняття: людина, індивід, індивідуальність, особистість

3.2 Співвідношення соціального та біологічного в розвитку особистості

3.3 Сутність різноманітних теорій розвитку особистості

4. Блок вільного обміну інформацією

4.1 Приклади з особистого досвіду, які підтверджують провідну роль виховання в розвитку особистості

4.2 Особистість вчителя, як засіб розвитку особистості

4.3 Особистістю народжуються, чи стають

5. Блок для самоконтролю

Список використаної літератури



1. Інформаційний блок

1.1 Поняття про особистість, її розвиток та формування

Дитина уже зі свого народження всіма своїми особливостями (будова тіла забезпечує можливість прямого ходіння, структура мозку -- можливість розвитку інтелекту, будова руки -- перспективу використання знарядь праці тощо) підтверджує свою належність до людського роду, що фіксується в понятті “індивід”.

Індивід (лат. individuum -- неділимий) -- людина як представник людської спільноти, соціуму (групи, класу, нації тощо).

За сучасною класифікацією людей індивід займає проміжне становище (людина, індивід, особистість, індивідуальність). Це поняття, не будучи ще суто соціальним, все-таки містить у собі більше соціальних особистостей, ніж ним володіє біологічна сутність. Індивід є суспільно-історичним утворенням, здатним діяти усвідомлено. Характеристика його передбачає сукупність природних задатків, набутих знань, соціального досвіду, які виявляються у поведінці та діяльності.

У дитини, як і в дорослої людини, співіснують біологічні й соціальні якості, що характеризують її як біологічну істоту.

Біологічні якості -- все те, що охоплюється поняттям “організм”. Вивчається дитячою фізіологією, яка виявляє причинні звґязки між функціями організму б період його росту.

У розвитку дитини є два періоди інтенсивного росту тулуба і формування скелета. Перший відбувається у 6-- 7-річному, другий -- у 13--14-річному віці. Під час першого періоду хлопчики ростуть швидше, ніж дівчатка, під час другого -- дівчатка випереджають хлопчиків на 1--1,5 року, але згодом хлопчики знову випереджають дівчаток за показниками фізичного розвитку -- стають вищими, сильнішими.

Паралельно з ростом організму відбувається процес статевого дозрівання. У 6--7-річному віці спостерігається перше зацікавлення своєю та протилежною статтю, у 13-- 14 років настає період статевого дозрівання. Він проходить три стадії: допубертатну (лат. pubertos -- статева зрілість), якій властивий усталений інтерес до протилежної статі, пубертатну (поява здатності до запліднювання у хлопчиків і дітонародження в дівчаток), постпубертатну (здатність до нормального статевого життя). До біологічного в людині відносять і процес акселерації (прискореного розвитку; лат. aseleratio -- прискорення).

Біологічний розвиток тісно повґязаний з виявом якостей та особливостей, які не належать до біологічної природи людини. Так, з 1,5-місячного віку дитина починає усміхатися, коли бачить інших людей, потім поступово вчиться розмовляти, набуває навичок поводження з різними предметами. Згодом вона починає засвоювати знання, моральні норми та правила. Характерно, що мова, навички, звички, поведінка у дітей, які живуть у різних соціальних та побутових умовах, відрізняються. Це свідчить про те, що риси і якості людей не програмуються біологічно, а формуються в процесі життя, характеризуючи її соціальний розвиток.

Соціальною істотою людина стає в процесі формування особистості дитини як майбутнього члена суспільства. Відбувається цей процес паралельно з біологічним розвитком людини. Наприклад, у 7--8-річному віці соціальною якістю більшості дітей є рефлексія -- самооцінювання вчинків та дій. У 13--14 років у звґязку з фізичним розвитком і статевим дозріванням виникає основна соціальна якість підліткового віку -- почуття дорослості, а звідси і криза віку -- неслухняність, так звана “автономна” моральність, відрив від батьків, прагнення проводити час серед однолітків.

Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, повґязану із засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить.

Особистість -- соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.

Виявляється вона і формується в процесі свідомої діяльності й спілкування. Поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуального, неповторного.

Структура особистості багатогранна. Найхарактернішими її компонентами є скерованість (вибіркове ставлення людини до дійсності); можливості (сукупність здібностей, яка забезпечує успіх діяльності); характер (комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до себе, до суспільства); самоуправління (утвердження самосвідомості особистості, що здійснює саморегуляцію: підсилення або послаблення діяльності, самоконтроль, корекцію дій і вчинків, планування життя й діяльності).

Особистість характеризують такі ознаки:

-- розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);

-- відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);

-- свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);

-- особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);

-- індивідуальність (несхожість на інших).

Особистість визначають неповторні фізичні якості, психічні процеси, темперамент, риси характеру, здібності, її потреби, інтереси. Вони позначаються на її пізнавальній діяльності, навчанні, праці, вчинках, ставленні до себе, взаєминах з іншими.

Своєрідність психіки, особистісна неповторність індивіда визначає індивідуальність.

Індивідуальність -- сукупність зовнішніх та внутрішніх особливостей людини, що формують її своєрідність, відмінність від інших людей.

Вона постає як цілісна характеристика людини -- оригінальність, самобутність її психічного складу, -- будучи тим особистим “Я”, за яким пізнають, характеризують та оцінюють людину як особистість. Виявляється у здібностях людини, в основних потребах, інтересах, схильностях, рисах характеру, у почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в типі темпераменту, в особливостях емоційної та вольової сфер тощо. Передумовою формування людської індивідуальності є анатомо-фізіологічні задатки, які перетворюються в процесі розвитку і виховання, породжуючи широку варіативність виявів індивідуальності.

Розвиток людини -- процес становлення особистості, вдосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання й навчання.

Він має різні форми (анатомо-фізіологічну, психічну та соціальну) і відбувається на основі взаємодії дитини з середовищем. Розвиток супроводжується кількісними змінами людської істоти, тобто збільшенням одних і зменшенням інших її ознак (фізичного росту організму, розмірів його окремих органів, ваги тіла, мґязової сили тощо). Кількісні зміни зумовлюють зміни якісні -- виникнення нових ознак, особливостей і зникнення старих. Найпомітніші ці зміни в утробному періоді розвитку людини, коли її організм за короткий час із зародкової клітини перетворюється на людську істоту.

У психічному розвитку кількісні зміни виявляються у збільшенні з віком кількості навичок, асоціацій, розширенні уявлень, знань про навколишній світ, пасивного й активного словника, обсягу уваги, сприйняття, памґяті, швидкості реакцій тощо. Розвиток психічних функцій відбувається нерівномірно, в ньому чергуються фази прискорення й уповільнення, подібно до фізичного розвитку.

Якісних змін зазнають як окремі психічні процеси, так і психіка загалом. Виявляються вони у процесах запамґятовування і відтворення, створенні уявлень про ситуації, яких не було у попередньому досвіді дитини. Якісних змін зазнають мислення, мовлення, емоції, потреби тощо. На основі засвоюваних знань і суспільного досвіду виникають та розвиваються нові якості особистості -- самостійна діяльність, самопізнання, моральні, естетичні та інтелектуальні почуття, ускладнюються і вдосконалюються психічні процеси, розвиваються здібності. Успішний розвиток дитини великою мірою залежить від змісту, спрямованості мотивів, якими вона керується у навчанні та праці.

Близький до розвитку людини інший процес -- формування особистості, в якому основним є соціальний чинник.

Формування особистості -- процес соціального розвитку молодої людини, становлення Ті як субґєкта діяльності, члена суспільства, громадянина.

Відбувається цей процес завдяки засвоєнню гуманітарних дисциплін, виховному впливу сімґї, школи, суспільства, взаємодії з мистецькими явищами, здатності людини пристосовуватися до зовнішнього оточення, участі у громадському житті, свідомій її підготовці до самостійного дорослого життя.

1.2 Роль спадковості у формуванні особистості

Під спадковістю прийнято розуміти здатність людського організму під час відтворення потомства передавати йому свої ознаки, тобто сукупність певних задатків, які започатковані не лише безпосередньо батьками, а й пов'язані з глибинними коренями обох родів.

Носіями спадковості є гени (від гр. genos - походження). У генотипі - своєрідному генетичному коді - зберігається і передається вся інформація про властивості організму. Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, стадії його дозрівання, будову нервової системи, динамічність нервових процесів. Успадковані задатки типу нервової системи стають основою для формування певного типу темпераменту: меланхолічного, флегматичного, сангвіністичного, холеричного. Ззовні спадковість спостерігається в успадкуванні рис батьків чи й віддаленіших поколінь: рис обличчя, постаті, рухів, кольору волосся, очей, шкіри. Успадковуються від батьків також такі суто фізичні задатки, як група крові, резус-фактор. Незмінним є генетично запрограмоване поєднання в організмі різних білків. На жаль, дітям передається також схильність до певних хвороб: венеричних, шизофренії, цукрового діабету, хвороби крові (гемофілії) та інших. Генетика виявила понад 1500 спадкових аномалій людини. У зв'язку з цим батьки повинні пам'ятати, що, дбаючи про своє здоров'я, вони турбуються про здоров'я своїх майбутніх дітей. Особливо небезпечний вплив на них справляє зловживання батьків алкоголем, наркотичними речовинами, палінням.

Фізіологи та психологи схиляються до думки, що вродженими в людини є не готові здібності, а тільки потенційні можливості для їхнього розвитку - задатки. Самі по собі вони ще не зумовлюють відмінних рис особистості, але можуть впливати на вироблення певних навичок, форм поведінки, швидкості вироблення умовних рефлексів. За відсутності сприятливих умов для їхнього розвитку або не сформованості рефлексу цілі на такий розвиток вони взагалі можуть не виявлятися.

У суперечці про співвідношення біологічного й соціального в людині траплялися думки, які дуже багато залишали на частку виховання і дуже мало на частку спадковості. Так відомий радянський учений-генетик М.П.Дубінін стверджував: "Той ідеальний (тобто соціальний) зміст, який наповнює психіку в ході становлення особистості, не записаний у генетичній програмі людини. Мозок має безмежні можливості для сприйняття різнобічної соціальної програми, забезпечує універсальну готовність новонародженого підключитися до суспільної форми руху матерії. Реалізувати належним чином цей колосальної значимості потенціал - завдання виховання... Жодних генів для духовного змісту людини не існує, риси людської психіки формуються за допомогою суспільно практичної діяльності людей. Розуміння цього відкриває величезні перспективи для підготовки та формування нової людини. Багато чого залишається тут не використаним, це стосується, зокрема, розвитку особистості у ранньому віці (до двох років). особистість виховання спадковість

Однак багато вчених схиляються до думки про успадкування інтелектуальних здібностей - основи розвитку розумових і пізнавальних сил. Про "природжений інтелект" писав у свій час академік А.М.Колмогоров: "Талант, обдарованість, скажімо, в роботі в галузі математики, фізичного експерименту, конструювання нових приладів дані від природи не всім. Жодна наполеглива праця не може замінити цю природну обдарованість"

Намагання перебільшувати роль тієї чи іншої складової у балансі біологічного і соціального спостерігалися не раз.

Ще на початку XX ст. на основі досліджень В.М.Бехтерева, Дж.Болдуїна, Е.Меймана, А.П.Нечаева, В.Прейєра, Г.С.Холла та ін. сформувалась особлива наука про дітей - педологія (від гр. paidos - дитина), яка пов'язувала розвиток дитини насамперед із спадковістю. Абсолютизуючи роль спадковості в долі людини, педологія ігнорувала власну діяльність учнів, провідну роль виховання і навчання в розвитку дитини. Помилковим виявився її дуалістичний підхід до розуміння природи людини як біосоціальної істоти. Людина, вважали педагоги, має біологічний "фундамент" і соціальну "надбудову", що пізніше викликало заперечення. Наприклад, на думку С.Л.Рубінштейна, розвиток людини - не надбудова соціального начала над природним, а процес "становлення природи людиною". Педологія як наука була заборонена в тодішньому СРСР постановою ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 року "Про педологічні перекручення у системі наркомосів". її розгром звів проблему спадковості до ламаркських уявлень про монопольний вплив середовища і цілеспрямованого виховання.

Нинішній же стан розвитку генетики засвідчує, що в людській психіці немає жодного компонента, який був би лише природним або соціальним (А.В.Брушлинський). Спадковість, середовище, виховання - три взаємозв'язані чинники розвитку, які покликані діяти гармонійно за умови оптимального їхнього використання. За умови ж переоцінки одного з двох або обох зовнішніх чинників, як і їхньої недооцінки, така гармонійність порушується. Однак педагогічні аспекти досліджень закономірностей людського розвитку, які охоплюють вивчення трьох основних проблем - успадкування інтелектуальних, спеціальних задатків та здібностей, моральних якостей, залишаються неоднозначними. Якщо, наприклад, педагоги-матеріалісти стверджують, що відмінності у типах вищої нервової діяльності змінюють лише протікання розумових процесів, суттєво не впливаючи на рівень самої інтелектуальної діяльності, створюють "можливості виховання необмеженими" для розвитку інтелекту людини з нормальним мозком (М.П.Дубінін), то педагоги-ідеалісти упевнені, що людська природа не підлягає удосконаленню, оскільки завдяки біологічній спадковості існує інтелектуальна нерівність людей. Водночас загальновизнаною у педагогічних колах є думка, що спадковість нерідко створює несприятливі умови для розвитку інтелекту дитини (успадковані психічні захворювання, в'ялі клітини кори головного мозку в дітей алкоголіків тощо).

У пошуках практичних шляхів інтелектуального розвитку особистості педагоги-матеріалісти, погоджуючись із біологічною нерівністю в інтелектуальному спадку, наголошують на необхідності створення рівних умов для розвитку кожної дитини, оскільки правильно організоване навчання повинно стимулювати його. Прихильники протилежного підходу впевнені, що навчання повинно йти за розвитком, оскільки лише допомагає визріванню того, що закладене природою.

Задатки -- природні особливості людини, які є передумовою для розвитку індивіда.

Вони впливають на швидкість виникнення умовних рефлексів, вироблення навичок, форм поведінки, становлення темпераменту, але самі по собі не зумовлюють особливостей особистості. Якщо немає сприятливих суспільних умов, чи людина не займається відповідною діяльністю, вони взагалі можуть не виявлятися. Щоб стати талановитим художником або композитором, потрібні не тільки природні дані, а й певні умови суспільного життя (наприклад, родина Бахів, у якій було шість поколінь видатних композиторів і музикантів. їх музичні здібності зумовлені домінантним геном та соціальними умовами -- раннім музичним вихованням). Спадково передаються інтелектуальні здібності -- основа розвитку розумових і пізнавальних сил. Генетики довели, що люди здатні до необмеженого духовного розвитку завдяки можливостям мозку. Проте інтелектуальний розвиток відбувається лише за активної розумової діяльності. Тому важливо якомога раніше виявляти задатки до різних видів діяльності й створювати відповідні умови для їх розвитку.

Спадковість може бути причиною не лише ранньої обдарованості, а й розумового відставання. Виховують таких дітей у спеціальних школах, в яких навчання відбувається за спеціальними програмами.

Крім спадковості на формування особистості впливає і середовище, -- все, що оточує дитину протягом усього життя: природні чинники (клімат, природні умови та ресурси); сімґя, близьке оточення; соціальні умови існування. Погіршення чи поліпшення стану середовища значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну і моральну сферу.

Середовище поділяють на: а) мегасередовище, яке для дитини має інформаційно-світоглядний характер і ототожнюється в її свідомості з поняттями космос, планета; б) макросередовище, що ототожнюється з поняттями етнос, суспільство, країна, держава; в) мезосередовище, що ототожнюється з уявленнями про своє місто або село, навколишню місцевість, рідний край, засоби масової інформації, приналежність до певної субкультури; г) мікросередовище, що є безпосереднім оточенням індивіда: сімґя, клас, школа, компанія, сусіди, ровесники, громадські, приватні, державні організації.

Потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання. У середовищі, під його впливом людина соціалізується.

Спеціальні задатки (математичні, літературно-художні, спортивні, лінгвістичні тощо) можуть реалізуватися або не реалізуватися залежно, як уже згадувалося, від двох причин:

1) наявності відповідних можливостей і обставин для "їхньої реалізації;

2) сформованості у процесі життєтворчості рефлексу цілі на таку реалізацію.

Суперечливі погляди вчених викликає проблема успадкування моральних якостей особистості. Хоч, як стверджував М.П.Дубінін, жодних "генів для духовного змісту" людини не існує, сьогодні чимало вчених виявляють схильність до теорії "природженого зла", оскільки генетика засвідчує існування кореляційної залежності між певними успадкованими дефектами і відхиленнями у психіці та моральній поведінці. Підтверджують це й довготривалі народні спостереження, які знаходять свій відбиток у народній творчості, зокрема, у прислів'ях. Наприклад: "Яка гребля - такий млин, який батько - такий син". Серед учених, які визнають можливості успадкування моральних якостей та зв'язаних з ними ціннісних орієнтацій, - академіки М.М.Амосов, П.К.Анохін, відомі генетики В.П.Ефроїмсон, П.В.Сімонов.

Однак, незважаючи на різноманітність підходів, загальновизнаним у генетиці є висновок, що впродовж тривалих геологічних епох людська сутність зазнає жорсткої генної регламентації.

На жаль, не зовсім вивченими залишаються генетичні аспекти проблеми унікальної для кожної людини інтуїтивно діючої інтенції (від лат. intentio - устремління) - тобто певної неусвідомленої цілеспрямованості мислення та діяльності. Адже, як відомо, згідно з ідеєю релятивістсько-плюралістичної філософії безпосередня життєдіяльність будь-якої людини визначається не знаннями про закономірності цієї діяльності в усвідомлено-логічній формі, а тією "живою інтенцією", яка, будучи первинною щодо мови і недоступною для розкриття логічними формами пізнання, є своєрідним першопочатком долі людини, тим первородним зерням, у яке закладений потенціал первинного руху та зростання.

1.3 Роль середовища й діяльності в розвитку особистості

Середовище -- комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на лю-дину і значною мірою впливають на її розвиток.

Середовище, що оточує людську особистість, можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і до-машнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку лю-дини. Природне середовище, у тому числі клімат, різно-манітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб життя людини і характер її трудової діяльності.

Соціальне середовище як сукупність суспільних і психо-логічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мі-рою. Тому потенційні можливості навколишнього середо-вища слід уміло використовувати в процесі виховання.

«Головна справа виховання якраз у тому й полягає, -- вважав відомий психолог С. Рубінштейн, -- щоб тисяча-ми ниток зв'язати людину з життям -- так, щоб з усіх бо-ків перед нею поставали завдання, для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається. Це важливо тому, що головне дже-рело всіх моральних негараздів, усіх відхилень у поведін-ці -- це та душевна порожнеча, яка утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує, від-ходять убік, відчувають себе в ньому сторонніми спостері-гачами, готовими на все махнути рукою, -- тоді все їм стає ні до чого».

У середовищі людина соціалізується. Соціалізація -- процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціаль-ний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспіль-ству й соціальним групам, до яких він належить, а з ін-шого -- активно залучається до системи соціальних зв'яз-ків і набуває соціального досвіду.

Всі теорії розвитку особистості можна поділити на три групи згідно поєднання факторів розвитку.

* Представники біологічного напрямку рахують, що людина народжується з набором відповідних моральних та етичних якостей, таких як :доброта, злість, чесність, брехливість, порядність, агресивність, жорстокість та інші. Представниками цієї течії є: М. Монтессорі, К. Лоренц, Е. Фромм, А. Чічерліх.

* Представники соціологічного напрямку вважають, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є середовище, а головним - вплив сім'ї. До них належали : Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро та інші.

* Представники теорії конвергенції дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та інші) мають біологічну природу, а спрямованість інтереси, здібності формуються під впливом середовища. До них відносяться Д. Шаттлеворт, Піаже та інші.

Залежно від поглядів на роль спадковості чи середовища в розвитку особистості представники цих педагогічних теорій відводять різну роль вихованню: від визнання його повного безсилля до активного втручання в поведінку особистості. Правильним вірогідно є те, що особистість треба виховувати з врахуванням біологічних факторів і впливу соціального середовища.

Мета соціалізації -- до-помогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній, енергетичній, інформаційній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозумі-ти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефек-тивнішого самовизначення в суспільстві. При цьому лю-дина прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдос-коналення2.

Соціалізація залежить від багатьох чинників, які мож-на звести до трьох груп:

1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос);

2) мезочинники (етно-культурні умови і тип поселення, в яких живе і розвива-ється людина);

3) мікрочинники (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні органі-зації, товариства однолітків, засоби масової комунікації та інші інститути виховання).

Вони різною мірою безпосеред-ньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюються в умовах науково-технічної революції самі, змінюється і їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.

Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення дитини поза школою (вплив двору, вулиці). Особливим є вплив сусідів на вихо-вання дітей у родині, адже від них найшвидше можна от-римати і допомогу, і розумну пораду («Хороший сусід -- найближча родина»). Підтримуючи добрі стосунки з сусі-дами, батьки вводять дітей у громадське життя, навчають їх жити з людьми і для людей, любити свою націю та по-важати інші народи.

Родинна педагогіка вчить батьків не тільки того, як використовувати сусідські стосунки у вихованні дітей, а й як учити їх будувати розумні взаємини з однолітками у дворі. Адже тут дитина шліфує свій характер, позбуваєть-ся недоліків.

Цього вона не досягла б, перебуваючи тіль-ки в оточенні дорослих. Щоправда, на вулиці збираються не лише ідеальні діти. Тому «у цій справі треба виявляти обережність, але й не бути боягузом. У запалі веселих ди-тячих ігор і забав, що гартують тіло, відточують розум і радують душу, навряд чи так легко дитина може зіпсува-тися.

Спеціальної виховної роботи щодо їх профілактики по-требують такі патологічні явища суспільного життя, як пияцтво, наркоманія, паління, хабарництво, злодійство, рекет, проституція. Про методику виховної роботи з фор-мування у школярів несприйнятливості до цих негативних явищ йтиметься далі.

Певний позитивний виховний вплив на розвиток осо-бистості мають і засоби масової інформації -- телебачен-ня, радіо, преса -- як один з компонентів соціального ото-чення.

Повідомляючи про соціальне значущі факти, яви-ща, події, процеси, вони виховують у підростаючого, поко-ління певне ставлення до цієї інформації, сприяють його Духовному збагаченню, соціальному зростанню, вироблен-ню в нього правильного ставлення до життя, активної життєвої позиції.

Зрештою, все це позначається на пози-тивному ставленні до навчальної праці як основного виду Діяльності учня.

Використовуючи засоби масової інформації у виховно-му процесі, педагогам і батькам слід мати на увазі, що ок-ремі телепередачі або статті у газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше школяр оби-рає сам, який телефільм дивитися, проте йому не завжди легко розібратися в побаченому на екрані, зробити пра-вильні висновки. Тому нерідко він схвально сприймає те, що викривають автори фільму, а відтак намагається наслі-дувати «телегероя». З огляду на таку психологію сприй-мання побаченого, найнебезпечнішими для виховання під-ередовище покоління є зарубіжні серіали бойовиків, що заполонили український телеекран. Педагоги повинні до-помагати школярам правильно оцінювати побачене чи прочитане.

Середовище - буває біологічне і соціальне.

Основною характеристикою біологічного середовища є його фізичні дані, що включають повітря, воду, їжу, оточуючу природу. Тобто, біологічне середовище включає оптимальний рівень розвитку організму відповідно до кліматичних умов.

Соціальне середовище визначає формування особистості не само по собі, а в залежності від того, як складаються відношення цієї особистості з оточуючими її людьми. Взаємовідношення особистості з середовищем характеризуються не

Роль діяльності, активності та спілкування в розвитку особистості

Суб'єкт -- це той, хто проводить активну діяльність щодо об'єкта. У педагогіці суб'єктом є педагог, який проводить активну роботу з виховання учнів як своїх об'єктів. Тепер набуває поширення диференціація та індивідуалізація виховання, щоб перетворити об'єкт на суб'єкт виховного процесу.

Об'єкт -- це той, хто протистоїть суб'єкту в його діяльності. У навчальній і пізнавальній діяльності об'єктом є той матеріал, що вивчається або досліджується.

У педагогіці об'єктом для вчителя є учень, який сидить на уроці, слухає вчителя, виконує вправи в класі та домашні завдання.

Сучасна демократична система виховання не обмежу ється пасивною роллю учня. Відбувається постійний пошук джерел творчості вчителя, підвищення ролі суб'єкта в навчально-виховному процесі, а також шляхів перетворення учня з об'єкта на суб'єкт самовиховання чи перевиховання (коли воно потрібне).

Діяльність -- важлива форма вияву активного ставлення людини до навколишньої дійсності.

На анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості впливають такі види діяльності: ігрова, навчальна, трудова, творча, спортивна, художня, громадська, а також праця із самообслуговування.

Спілкування -- один з універсальних способів вияву групової форми буття людей. Спілкування буває таких видів: особистість-особистість, особистість-група, особистість-колектив, група-група, група-колектив. За змістом воно може бути ділове (формальне) і особисте (неформальне).

Важливою умовою розвитку і нормування особистості є вияв нею активності в цьому процесі. Активність може виявлятися в діях, у пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, у впливі на оточення, у впливі на самого себе (у самовихованні).

* Слово «активність» походить від латинського і означає діяльний, енергійний, ініціативний. Активна людина прагне до живої участі у всьому. У словнику Даля є доповнення до визначення активності: «Активний діяльний, діючий, живий, життєвий, не задубілий, не мертвий». Отже, активність визначається через діяльність. Цих два поняття вченими часто ототожнюються. Активність -- не природжена риса, вона може змінюватися з розвитком особистості, зміною соціального середовища. Біологічна активність є передумовою для соціальної. В. О. Сухомлинський вважав, що активність людини свідчить про її переконаність. Поняття активності складне. З точки зору біології -- це пристосування до навколишнього середовища, фізіології -- це регулятивна функція мозку, психології -- зміна поведінки і своїх психічних властивостей, гносеології -- діяльне пізнання, педагогіки -- це риса людини, яка виявляється в готовності, у прагненні до самостійної діяльності, а також у якості здійснення діяльності та виборі оптимальних шляхів для досягнення мети.

Внутрішніми стимулами активності є потреби, інтереси особистості. Потреба -- джерело активності. Де немає потреби, не може бути мови про активність.

Мета як закон визначає засоби і характер дій людини, бо будь-яка діяльність є реалізацією мети. Велике значення в реалізації мети мають мотиви діяльності -- внутрішні збудники, а також інтереси -- орієнтація на зв'язки з дійсністю. Активність пов'язана з волею, вольовими діями, тобто усвідомленням досягнення мети. Отже, активність -- це певний психологічний стан, який зумовлений потребами, мотивами, інтересами. Пасивної діяльності не буває, буває пасивний стан людини.

Активність буває громадянська, пізнавальна, трудова. Завдання вчителя -- збудити у своїх вихованців допитливість, інтерес.

Є різні рівні активності:

-потенційна активність -- готовність і прагнення до діяльності;

- вищий рівень активності -- реалізована активність -- це енергійна, інтенсивна, ініціативна, самостійна, творча діяльність. Така активність має ситуативний, епізодичний характер, швидко гасне;

- висока активність -- спрямована, системна, на основі комплексу потреб, інтересів, ідеалів. Спрямованість особи -- це єдність психічного і соціального. Потрібно формувати в учнів спрямованість у головних видах діяльності, усвідомлення себе як творчої особистості, здатної правильно діяти в нестандартних ситуаціях, оцінці та виборі варіантів рішень, захисті творчих проектів.

1.4 Роль виховання й навчання в розвитку особистості

Окрім спадковості, важливими взаємозв'язаними чинниками розвитку та формування особистості є середовище, виховання та навчання.

Як уже відомо, спадковість може бути причиною не лише ранньої обдарованості, а й розумового відставання. Тому названі чинники покликані поряд зі створенням зовнішніх умов для розвитку нормальних та обдарованих дітей хоча б частково компенсувати наслідки спадковості розумово відсталих.

Виховання як чинник розвитку дитини відрізняється від середовища тим, що коли останнє стихійно впливає на цей розвиток, то виховання у всіх випадках діє цілеспрямовано. Хоч внаслідок внутрішніх суперечностей розвитку дитини їй притаманний відомий у психології "саморух", але напрямок його визначається зазвичай суспільством, яке спрямовує його за допомогою народних традицій та історично створених соціальних інститутів освіти.

У вітчизняній психології розроблена система поглядів, згідно з якими психічний розвиток дитини із самого початку опосередковується, організовується і спрямовується вихованням та навчанням, які можна вважати важливою формою психічного розвитку учня. Ще Л.С.Виготський, стверджуючи, що педагогіка повинна орієнтуватися на завтрашній день дитячого розвитку, увів до наукового обігу спеціальне поняття - 1Тзона найближчого розвитку". У ній на кожному етапі свого розвитку дитина отримує можливість розв'язувати під керівництвом дорослих або з розвинутими дітьми певну низку проблем, які пізніше розв'язуватиме самостійно завдяки тому, що здатність до цього виникла внаслідок спільних дій у цій "зоні найближчого розвитку".

Ефективність розвитку і формування особистості підвищується за умови, якщо вона стає не лише об'єктом, а й суб'єктом виховання. Це можливе тоді, коли педагогам або батькам вдається не нав'язувати вихованцю зовні шляхи його розвитку, а виводити їх із нього як складно організованої системи, спираючись на внутрішні тенденції її розвитку.

У ході виховання та навчання відбуваються процеси привласнення та відтворення людиною суспільно й історично заданих здібностей.

Виховання й навчання сприяють:

1. Розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних здібностей, набуттю нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини. Не змінюючи успадкованих фізичних і психічних особливостей, вони сприяють їх загартуванню, зміцненню гальмівних процесів, зміцненню й динамізації нервових процесів, внесенню певних коректив у процес формування особистості.

2. Розвитку умінь переборення внутрішніх суперечностей відповідно до особливостей суспільного розвитку. Це відбувається у процесі постановки нових цілей, завдань і вимог перед вихованцями, спонукаючи їх до пошуку способів подолання труднощів. Пасування перед суперечностями, ухилення від необхідності переборювати їх, спричиняють затримки психічного розвитку, які нерідко набувають кризового характеру. Найчастіше виникають вони там, де дорослі не помічають нових потреб, інтересів, фактів, тенденцій у житті дитини, її невдоволення умовами, способом життя, який вона вже переросла, що затримує її гармонійне існування і розвиток, внаслідок чого й виникають кризи (прояви негативізму, протидії вимогам дорослих, конфлікти).

3. Психічному розвитку людини. До цього процесу належать осмислення, систематизація, узагальнення інформації, засвоюваної під час різних видів діяльності. Такий розвиток постає як цілісні якісні зміни особистості, внаслідок яких людина виробляє і виявляє в собі здатність засвоювати складнішу інформацію, виконувати складніші завдання і реалізовувати нові вміння, самостійно здобувати знання.

4. Інтелектуальному, творчому розвитку особистості. Мисленнєві здібності краще розвиваються там, де вчитель правильно організовує навчальну діяльність, використовуючи у процесі навчання проблемні ситуації, сприяючи самостійному вирішенню творчих завдань. Російський психолог Лев Виготський (1896--1934), стверджуючи, що навчання є основним фактором розвитку особистості, запропонував поняття -- «зона найближчого розвитку», в якому відображено внутрішній зв'язок між навчанням та психічним розвитком індивіда. Його сутність полягає у тому, що на кожному етапі свого розвитку дитина може вирішувати певне коло проблем лише під керівництвом дорослих або разом з підготовленішими дітьми. Потім такі дії вона виконуватиме самостійно, але здатність до цього виникає внаслідок спільних дій у процесі навчання, зміст, форми і методи якого зосереджені саме у «зоні найближчого розвитку».

5. Розвитку здатності до спілкування з оточуючими, завдяки чому дитина вчиться, набуває навиків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе. У спілкуванні як формі взаємодії вона засвоює різні види рольової поведінки, визначає своє місце в колективі. Успішність виховання і навчання залежить від виконуваних дитиною колективних завдань та ставлення до них, внутрішньої позиції, прагнень та устремлінь. Дитина по-різному переживає успіхи й невдачі у діяльності та поведінці, внаслідок чого у неї можуть виникати позитивні й негативні переживання, посилюватися чи послаблюватися зацікавленість певними видами діяльності. Переживання, почуття дитини опосередковують вплив оточення на її поведінку та діяльність, моральний досвід. Позитивна мотивація поведінки і діяльності зумовлює закріплення засвоюваних норм, сприяє їх перетворенню на внутрішні засоби регуляції. Завдяки їй формується важлива підструктура особистості -- спрямованість -- система стійких життєвих потреб, мотивів, інтересів, прагнень, стимулюючих переживань. Формування спрямованості є обов'язковою умовою моральної поведінки, яка регулюється узагальненими і стійкими моральними рисами характеру людини, що розвиваються в процесі виховання і навчання;

6. Розвитку потреб людини. Виховання і навчання покликані розвивати вищі людські потреби (у духовному спілкуванні,співпраці з іншими людьми, у моральній поведінці, знаннях, творчості тощо). Розвиток їх і пов'язаних з ними почуттів сприяє формуванню світогляду, рис характеру моральної людини, здатності до саморегуляції поведінки і діяльності. Тільки впливи, які виражають потребу дитини, спираються на її активність, є цінними у вихованні й забезпечують її розвиток.

7. Розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється, будучи не лише об'єктом, а й суб'єктом виховного процесу. Під впливом виховання й навчання формуються свідомість і самосвідомість, власне «Я», що опосередковує усі виховні впливи; активізується самопізнання, вироблення якостей, що відповідають ідеалам, життєвій меті. Індивід починає працювати над собою, вдосконалювати себе завдяки власній діяльності, формуючи характер і волю, інші позитивні якості. Змінюючи себе, особистість змінює умови й обставини свого життя і розвитку.

1.5 Вікові особливості психічного та фізичного розвитку особистості

З метою активного керівництва й управління процесами розвитку педагоги вже в далекому минулому здійснювали спроби класифікації періодів людського життя. Відомо цілий ряд розробок періодизацій розвитку (Коменський, Штрац, Бюллер, Горолок, Левітов, Ельконін, Пршигода, Ванек, Шванцара), до того ж їх кількість зростає, оскільки неможливо побудувати універсальну систему, яка ґрунтувалася б лише на одному критерії.

Найпоширенішою нині є періодизація, яка ґрунтується на виділенні вікових особливостей. Віковими особливостями називаються характерні для певного періоду життя анатомо--фізіологічні і психічні якості. Сутність вікових особливостей наочно розкривається на прикладі фізичного розвитку людини. Ріст, зростання ваги, поява молочних зубів, а потім зміна їх, статеве дозрівання та інші біологічні процеси здійснюються в певні вікові періоди з незначними відхиленнями. Оскільки біологічний і духовний розвиток людини взаємопов'язані між Собою, то з віком відповідні зміни відбуваються і в психічній сфері. Поступово здійснюється соціальне дозрівання, проявляється динаміка духовного розвитку особистості. Це й слугує природною основою для виділення послідовних етапів розвитку людини і складання вікової періодизації.

Е. Еріксон виділив 8 стадій у розвитку людини: немовля (з моменту народження до одного року),ранній вік ( 1 - 3 роки), дошкільний вік (3 - 6, 7 роки) підлітковий вік (7-12 років), юність (13 - 18 років),рання зрілість (третє десятиліття), середній вік (четверте і п'яте десятиліття життя), пізня зрілість(після шостого десятку років життя). Кожен вік або період розвитку людини характе-ризується наступними показниками (Л.С.Виготський, Д.Б.Ельконін):

а) певною соціальною ситуацією розвитку або конкретною формою відносин, в які вступає людина з іншими людьми в даний період;

б) основним чи провідним видом діяльності;

в) основними психічними новоутвореннями (від окремих психічних процесів до властивостей особистості).

Для педагогіки школи теоретичне й практичне значення має періодизація життя й розвитку людини шкільного віку. Заслуговує на увагу періодизація шкільного віку, запропонована академіком Б.Т.Лихачовим:

1. Від народження до одного року - раннє немовля. Це період початкового пристосування, початкової адаптації.

2. Від 1 до 3 років - власне немовля. Один з найплідніших і найінтенсивніших періодів накопичення дитиною соціального досві-ду, становлення фізичних функцій, психічних властивостей і процесів.

3. Від 3 до 6 років - раннє дитинство - період переходу до дитинства, інтенсивного накопичення соціально значимого досвіду в соціальному просторі, формування основних рис характеру і ставлення до навколишнього світу. Всі три періоди -- від народження до 6 років -- називають ще перед-дошкільним або дошкільним. Систематичне навчання в дитячому садку і школі для багатьох дітей починається з 6 років. Воно здійснюється з урахуванням того, що психофізіологічна, морально-вольова готовність дітей - до систематичної навчальної праці, інтелектуальної, фізичної, емоційної напруги наступає до 7 років.

4. Від 6 до 8 років - власне дитинство. В цей період завер-шується початкове визрівання фізіологічних і психологічних структур головного мозку, здійснюється подальше накопичення фізичних, нервово-фізіологічних та інтелектуальних сил, які забезпечують готовність до повноцінної систематичної навчальної праці.

5. Від 8 до 11 років - перед-підлітковий період - час зрілого дитинства, накопичення фізичних і духовних сил для переходу до отроцтва. Разом з періодом дитинства цей період має ще й назву молодший шкільний вік.

6. Від 11 до 14 років - отроцтво, підлітковий вік - новий якісний етап у становленні людини. Найхарактернішими рисами його є: з точки зору фізіології - статеве дозрівання, психології - особистісна самосвідомість, свідомий вияв індивідуальності. Цей період називають ще середнім шкільним віком.

7. Від 14 до 18 років -- юнацький вік - період завершення фізичного й психічного дозрівання, соціальної готовності до суспільно корисної продуктивної праці і громадянської відповідальності. Дівчата і юнаки -- старші школярі - отримують певну підготовку в галузі психології та етики сімейного життя [21, 84 - 85].

І.П.Підласий запропонував таку періодизацію.

Психологічна періодизація: 1. Пренатальний період. 2. Період народження (до 6 тижнів життя дитини). 3. Грудний період (до 1 p.). 4. Повзунковий період (1-3 pp.). 5. Дошкільний вік (3-6 pp.). 6. Шкільний вік (6-11 pp.). 1. Пубертатний період (11 - 15 pp.). 8. Юнацький вік (15-20 pp.).

Педагогічна періодизація: 1. Немовля (1-ий рік життя). 2. Перед-дошкільний вік (від 1 до 3 pp.). 3. Дошкільний вік (від З до 6 pp.): а) молодший дошкільний вік (3 - 4 pp.); б) середній дошкільний вік (4-5 pp.); в) старший дошкільний вік (5-6 pp.). 4. Молодший шкільний вік (6-10 pp.). 5. Середній шкільний вік (10 - 15 pp.). 6. Старший шкільний вік (15 - 18 pp.).

Основою педагогічної періодизації слугують стадії фізичного й психологічного розвитку, з одного боку, і умови, в яких здійснюється виховання, -- з другого.

У кожний з вікових періодів становлення дитини важливо досягти необхідної для цього періоду повноти розвитку, психофізіологічної й духовної зрілості, яка не завжди співпадає з віковими межами та вимогами шкільного навчання. Так, шестирічки в кінці періоду все ще неготові до систематичних занять у школі. А старшокласники потребують більш рішучого й інтенсивного залучення їх до суспільного життя і продуктивної праці з метою забезпечення ефективної моральної, фізичної і громадянської зрілості. Будь-які спроби форсування розвитку дітей за рахунок надмірного навантаження в ранньому віці неминуче сприяють перевантаженню і перевтомлюванню, фізичним і психічним ушкодженням.

Характеризуючи кожний з відзначених вікових періодів розвит-ку дітей з точки зору їх духовно-морального становлення, академік Б.Т.Лихачов відзначив недостатність досвіду реальних суспільних стосунків у дошкільнят і молодших школярів. Цим він пояснює велике тяжіння до накопичення вражень, прагнення зорієнтуватися у житті, утвердити себе. Дошкільнята і молодші школярі здатні оцінити і цінують моральні якості іншої людини, особливо турботу, увагу, інтерес до себе. Вони оцінюють ці якості утилітарно-практично, а людську красу розрізняють за зовнішніми, привабливими ознаками.

Період дошкільного й молодшого шкільного дитинства є найважливішим для розвитку естетичного сприймання і формування морально-естетичного ставлення до життя. У цьому віці інтенсивно здійснюється формування властивостей і якостей особистості, які зберігаються у більш чи менш незмінному вигляді на все життя.

Найскладнішим є підлітковий період. Підлітки ще недалеко відійшли від молодших школярів, але вже перейшли бар'єр самосвідомості. Їх ще досить сильно приваблюють зовнішні форми життєвих явищ, але цікавлять вже й змістові їх аспекти. У сприйманні морально-естетичного образу іншої людини панує функціонально-романтичний підхід. Естетично підліток оцінює не лише зовнішній вигляд, але й окремі моральні якості -- мужність, відвагу, активність, вірність, справедливість, рішучість. Однак, підліток може захопитися й асоціальним типом поведінки, псевдоромантичним образом життя людей, які здійснюють правопорушення. Тому підлітковий період вимагає особливої уваги з боку дорослих та індивідуального підходу.

Не менш складним є й юнацький вік, коли завершується фізичне дозрівання людини, виникають реальні умови для її психічної і морально-естетичної зрілості.

Відзначаючи умовність і певну динамічність виділених періодів, необхідно звернути увагу на нове явище, яке сприяло перегляду меж між певними віковими групами. Мова йде про так звану акселерацію, що поширилась в усьому світі. Акселерація (від латинського "акселераціо" - прискорення) - це прискорений фізичний і частково психічний розвиток в дитячому й підлітковому віці. Біологи пов'язують акселерацію з фізіологічним визріванням організму, психологи - з розвитком психічних функцій, а педагоги -- з духовним розвитком і соціалізацією особистості.

До появи акселерації в 50-60-х pp. XX ст. фізичний і духовний розвиток дітей і підлітків був збалансований. В результаті акселерації, що наступила в 70-х pp. фізіологічне дозрівання організму починає випереджати темпи розумового, психічного, соціального розвитку. Утворюється невідповідність, яку можна виразити так: тіло росте швидше, ніж визрівають психічні функції, які є основою інтелектуальних, соціальних, моральних якостей. До 13-ти -- 15-ти років у дівчаток, а до 14-ти - 16-ти років у хлопчиків фізіологічний розвиток організму завершується і майже досягає рівня дорослої людини, чого не можна сказати про духовний розвиток.

Дорослий організм потребує задоволення "дорослих" фізіологічних потреб у тому числі й статевих, соціальний розвиток гальмується і вступає в конфлікт з бурхливо прогресуючою фізіологією. Виникає напруга, яка обумовлює значні психологічні перевантаження, підліток шукає шляхи її усунення і вибирає такі, які підказує його ще не зміцнений розум. У цьому полягають найважливі-ші суперечності акселерації, яка створила чимало труднощів як для самих підлітків, котрим важко впоратися з наявними змінами, так і для дорослих - батьків, учителів, вихователів. І, якщо з суто технічними проблемами акселерації -- забезпечення шкіл новими меблями, учнів відповідним одягом і т.д. -- ще якось впоралися, то в галузі морально-етичних наслідків акселерації і, в першу чергу, тих, що виявилися в широкому розповсюдженні статевих контактів серед неповнолітніх з усіма негативними наслідками, проблеми залишилися.

Про темпи акселерації свідчать наступні дані: за три десятиліття зріст у підлітків збільшився в середньому на 13--15 сантиметрів, а вага - на 10-12 кілограмів у порівнянні з їхніми ровесниками 50-х років.

Серед основних причин акселерації називають: загальні темпи прискорення життя, поліпшення матеріальних умов, підвищення якості харчування й медичного обслуговування, покращення догляду за дітьми в ранньому віці, позбавлення багатьох тяжких дитячих хвороб. Відзначаються й інші причини - радіоактивне забруднення навколишнього середовища, що спочатку сприяло прискоренню росту, а з часом, як показують досліди з рослинами і тваринами, ослабленню генофонду; зменшення кількості кисню в атмосфері, що сприяло розширенню грудної клітки, а за цим і зростання всього організму. Очевидно, акселерація обумовлена комплексом впливів багатьох факторів. З середини 80-х років акселерація у всьому світі загальмувалась, темпи фізіологічного зростання дещо знизилися.

Взагалі, дослідження в галузі людського розвитку виявили ряд важливих закономірностей, без урахування яких не можна спроектувати й організувати ефективну навчально-виховну діяльність. Практична педагогіка ґрунтується на таких закономірностях фізичного розвитку:

1. В юному віці фізичний розвиток людини здійснюється швидше й інтенсивніше; з часом темпи розвитку уповільнюються.

2. Фізіологічно дитина розвивається нерівномірно: в одні періоди - швидше, в інші - повільніше.

3. Кожен орган людського тіла розвивається у властивому лише йому темпі; в цілому частини тіла розвиваються нерівномірно і непропорційно.

З фізичним нерозривно пов'язаний і духовний розвиток, в динаміці якого також мають місце помітні коливання, обумовлені нерівномірністю визрівання нервової системи і розвитку психічних функцій. Дослідження показують, що суттєві відмінності між людьми виражаються, в рівні інтелектуальної діяльності, структурі свідомості, потребах, інтересах, мотивах, поведінці, рівневі соціального розвитку.

...