Досвід роботи з формування у дітей раннього віку основних традицій українського дитинознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ФОРМУВАННЯ ЗНАНЬ ПРО ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДИТИНОЗНАВСТВА

1.1 Загальна характеристика дитинознавства в українській історико-етнографічній науці

1.2 Сутність поняття народного дитинознавства, його традиції

1.3 Використання народних традицій у роботі з дітьми в групах раннього віку

РОЗДІЛ 2. ДОСВІД РОБОТИ З ФОРМУВАННЯ У ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ ОСНОВНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДИТИНОЗНАВСТВА

2.1 Досвід використання традицій українського дитинознавства у вихованні дітей раннього віку до початку експерименту

2.2 Місце традицій українського дитинознавства в педагогічному процесі в групах раннього віку

2.3 Вплив традицій українського дитинознавства на виховання почуттів та різних якостей особистості

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Сучасний період розвитку суспільства в нашій незалежній державі відкриває широкі можливості для оновлення змісту освіти на основі принципу народності, що дасть змогу формувати духовно багате підростаюче покоління. У реалізації сучасних навчально-виховних завдань дитячого садка визначну роль може і повинна відігравати народна педагогіка. Значення активного застосування її в дошкільних закладах набуло сьогодні особливої актуальності у зв'язку з гуманізацією та демократизацією нашого життя. У другій половині XX проводилися психолого-педагогічні дослідження, присвячені вивченню етапів розвитку української народної педагогіки, її основних закономірностей, принципів, методів, засобів, форм виховання і розвитку української дитини від народження до вісімнадцяти років (Л. Артемова, А. Богуш, В. Кузь, Л. Лисенко, Т.Мацейків, Ю. Руденко, З.Сергійчук, Н.Сивачук, М.Стельмахович, Є.Сявавко), що є особливо значущими для наукового пошуку становлення дитинства як проблеми минулого та сьогодення. Ці праці мають важливе методологічне, історико-пізнавальне та прикладне значення для дошкільної педагогіки сьогодення.[3;4;8]

Автори цих робіт обґрунтовують дитинство як соціально-культурний феномен та особливий значущий віковий період у становленні людської особистості, а також наголошують на необхідності побудови сучасної системи національного виховання на принципах народності та природовідповідності і розвивають його як прилучення дітей до витоків української народної культури. [8]

Народне дитинознавство як складова народної педагогіки, за М. Стельмаховичем, концентрує в собі усталені погляди на дітей, емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, про закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці від народження й до фізіологічного дозрівання та включення в доросле життя.[27;28]

Перші роки життя, вважають сучасні дослідники (Г. Григоренко, П. Ігнатенко, В. Інжестойкова, В. Поплужний та ін.), закладають основи таких відчуттів і якостей характеру, які зв'язують її зі своїм історичним коренем, національним іменем та походженням і впливають на формування пам'яті родоводу, любові до своїх батьків, отчого дому, народу, на зародження національної свідомості, почуття відданості Батьківщині.[23;24] Тому слід створювати й розвивати дитячі садки на засадах української народної педагогіки й етнопедагогіки, традицій українського дошкілля. При цьому слід враховувати здобутки української педагогічної науки й передового досвіду дошкільного виховання, самобутності нашої педагогічної культури й національної вдачі української дитини, досягнень сучасного наукового прогресу.

Дитина як об'єкт наукового дослідження давно цікавить українське дитинознавство, етнографію, антропологію, етнологію, історію культури та соціологію. Перед кожною з цих дисциплін стоять важливі завдання, і жодна з них не може обминути тих проблем, що стосуються дитячого життя. Знання українського дитинознавства допомагає в підготовці майбутніх педагогів. Воно допомагає сформувати погляди про дітей, рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці. Українське дитинознавство дає змогу дізнатися про традиційні знання про дитину, як перший об'єкт виховання. Перед дитинознавством стоять багато завдань і воно не може обминути проблем, що стосуються дитячого життя.

Сьогодні здається майже неймовірним, що ще зовсім недавно ми могли жити відірваними від рідного слова, ходити по землі своїх предків, не помічаючи її краси і неповторності її річок та озер, лісів, гірських масивів, безмежних ланів та чудових краєвидів. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці виховання підростаючого покоління.

Народ із покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, свої історичні надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну, культуру. Кожна нація, кожен народ, кожна соціальна етнічна група має свої звичаї, свої традиції, що вироблялися впродовж багатьох століть, освячені віками і становлять національну культуру. Національна культура (як матеріальна, так і духовна) складається з цінностей, витворених як минулим, так і сучасними поколіннями.

Традиції (від лат. - передача) - це досвід, звичаї, вироби, погляди, смаки, напрями поведінки, що склалися історично й передаються від покоління до покоління, у традиціях поєднується минуле, сучасне та майбутнє. Звичаї - це загальноприйнятий порядок, правила, дії, які здавна існували у громадському житті, побуті, діяльності певного народ, суспільної групи, колективу. Це те, що стало звичним, засвоєним, загальновживаним, насущним. Народні традиції та звичаї - то дійсно невичерпна криниця досвіду, джерело, яке тече, всіх напуває і від цього не висихає, не міліє. Рік від року в ньому прибуває живляча та цілюща вода, яку всі п'ють, напиваються, стають здоровішими. Тож потрібно частіше пити зі струмків народних традицій, не каламутити це споконвічне джерельце, не закидати його камінням, як старе і віджите. Немов ці паростки народних українських традицій та звичаїв проростають з товщини матінки-землі й тягнуться до молодої порослі, до наших дітей, до маленьких дошкільнят. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони є результатом виховних зусиль протягом багатьох поколінь і виступають завжди незрівняним важливим засобом виховання. Через систему традицій та звичаїв український народ витворює себе, свою духовну, народну культуру, свій характер, національну психологію та самосвідомість у своїх дітей.[16;17]

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури Б.Грінченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народу. Г.Ващенко, О.Духнович, А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський підкреслювали, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений.[18;14]

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки окремі аспекти виховання учнів загальноосвітніх шкіл на національних культурних традиціях українського народу розглядались у дослідженнях А.Бойко, Р.Дзвінки,О.Дубасенюк, П.Ігнатенко, В.Кузя, Ю.Руденко, М.Стельмаховича, В.Струманського, В.Попружного, Г.Шевченко. Однак педагогічний потенціал національно-культурних традицій у початковій школі остаточно не розкриті.[32;33] Важливим елементом здійснення концепції національного-патріотичного виховання молоді є виховання підростаючого покоління на традиціях рідного народу. Ці традиції повинні закладатися у свідомість дітей з самого раннього віку, слідування ним повинно цілеспрямовано формуватися батьками та педагогами. Виховання дітей на традиціях народу вирішує відразу кілька виховних проблем:

виховання патріотизму, любові до рідного краю;

естетичне та моральне виховання дітей;

підготовка до самостійного життєвого вибору, творення й самотворення особистості;

формування громадянської свідомості.

Розпочинати цілеспрямоване виховання на народних традиціях необхідно починаючи з дитячого садка. Саме дитячий дошкільний заклад повинен стати важливим етапом формування справжнього, національно-свідомого українця. Виходячи з важливості вищесказаного було обрано тему курсової роботи: «Традиції українського дитинознавства та шляхи їх застосування в групах раннього віку»

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити шляхи формування знань дітей раннього віку про традиції українського дитинознавства.

Об'єктом дослідження: ознайомлення дітей раннього віку з основними традиціями українського дитинознавства.

Предмет дослідження - процес виявлення засобів і умов формування у дітей раннього віку основних понять про традиції українського дитинознавства.

Гіпотезою дослідження є: традиції українського дитинознавства, включені в педагогічний процес дитячого садка, можуть виконувати роль засобу формування у дошкільників різних почуттів та особистих якостей.

Відповідно до мети та гіпотези у дослідження розв'язуються такі завдання:

З'ясувати особливості та завдання ознайомлення з традиціями українського дитинознавства дітей раннього віку. Виявити критерії та показники знань дітей про традиції українського дитинознавства.

виявити зміст традицій українського дитинознавства і способи включення їх у виховний процес в групах раннього віку;

вивчити вплив традицій українського дитинознавства на становлення різних сторін особистості дошкільника.

Визначити завдання та методи ознайомлення дітей з традиціями українського дитинознавства

Обґрунтувати значення традицій українського дитинознавства для збагачення знань у дітей раннього віку.

український дитинознавство традиція виховання

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНЕ ФОРМУВАННЯ ЗНАНЬ ПРО ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДИТИНОЗНАВСТВА

1.1 Загальна характеристика дитинознавства в українській історико-етнографічній науці

Дослідження етнографів, які одними з перших почали досліджувати розвиток дитини у різних історичних формаціях, сприяли подоланню уявлень про дитинство як «натуральну стадію», що володіє деякими універсальними для всіх часів і народів властивостями.

Закономірним є те, що на характер та зміст розвитку і становлення періодів дитинства також здійснювали вплив конкретні соціально-економічні та етнокультурні особливості суспільства, в якому зростали діти. На цьому тлі теоретичного обґрунтування особливості становлення світу дитинства зацікавили та привернули до себе увагу і українських діячів. Як наслідок, з'являються наукові збірки, присвячені етнографії дитинства і в Україні. З середини XІX століття українські етнографи М. Грушевський, М. Дерлиця, А. Малинка, Н. Заглада, А. Онищук, В. Ястребов, Б. Лепкий, П. Чубинський, М. Максимович, М. Номис, П. Житецький та інші звернули свою увагу на зростання дитини у сільській родині. Серед цих досліджень, присвячених українській дитині, на наш погляд, особливо цінною і багатогранною є книга Марка Грушевського «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу», матеріали якої були схвалені З. Кузелею. На нашу думку, це етнографічне дослідження цінне ще й тим, що це була спроба описати становлення дітей в сім'ї, в суспільстві, їхні стосунки з дорослими членами та дитячими товариствами, суспільну роль і місце дітей в житті родини і сільської громади.[8]

Узагальнюючи народний виховний досвід, можемо стверджувати, що протягом багатьох віків народження дитини вважалося найвищим призначенням сім'ї: «Якби не діти, то жити ні на що». Згідно із звичаєвим правом, сім'я набувала чинності тільки за умови, якщо в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітність - нещастям: «Хата з дітьми - базар, а без них - цвинтар». «Горе з дітьми, а ще гірше без дітей було б», - казали в народі. Появу нового члена сім'ї селянин завжди вважав «гараздом», потішаючи себе, що коли «дасть Бог діти, дасть і на діти». У народі вважали, що «дитини рідної не купити», «діти Бог дає», «затим Діти - то Божа роса, що благодатно зрошує гірке існування селянина» [10; 21].

Виховання дітей повністю покладалося на сім'ю, вважалося, що від взаємин у сім'ї залежало великою мірою, якою виросте дитина. Про дітей судили по батьках: «Які мамка й татко - таке й дитятко», «Яке коріння - таке й насіння», «Який кущ - така й калина, яка мати - така й дитина».

Тому і вчити дітей починали змалечку і вважали, що «коли дитину не навчиш у пелюшках - не навчиш і в подушках». У перші роки життя дитини, догляд і виховання її цілком покладалося на матір. Але через її велику зайнятість хатніми справами, роботою в полі, на городі, догляд цей був далеко не достатнім. Народна педагогіка вимагала «розумної» любові до дітей, яка, очевидно, виражалася в тому, що «дитину треба так любити, щоб вона не знала цього»; не схвалювали також поблажливості у ставленні до дітей, про що можна судити з наступного: «дітей не добре так дуже пестити і волю їм давати. Дітей треба тримати в режимі» [3].

У багатьох розвідках знаходимо цікаву інформацію про раннє залучення дітей до праці і її розподіл відповідно до статево-вікових категорій. Дитина, яку мати не навчила вчасно працювати, стане «лобурякою», «занехаяну» дитину «не нагнеш ні до чого, ні призвичаєш» [26]. Тому «розумні баби і батьки, хоч і годину проведуть з дитиною, щоб її навчити грішка знать і розбирати, що то є у світі» [7]. У процесі виховання дітей за звичаєм і законом сільської громади не тільки батьки, але й інші дорослі мали право застосовувати фізичне покарання. «Дитина без прута не виросте» - казали в народі. І хоча у етнопедагогіці допускалися фізичні покарання, проте вважалося, що бити дитину по голові недопустимо («Не можна бити по голові, розум заб'єш»).

Спостерігаючи за становленням дітей, народ помічав значні відмінності між дітьми, які за своїми індивідуальними особливостями були дуже різні. Серед них вирізнялися діти, які «вдома все собі коло чогось, або струже, або само пічку строїть і не терпить, як йому хто помішає в його особистих справах»; є діти - мовчуни, які «щось собі усе на умі тримає і до всього докопується.

Такі все других за собою ведуть. Тим то вони подають надію, що з нього буде щось непросте» [33]. Були діти допитливі, кмітливі, які швидко все розуміли. Такі і собі питання задавали і дорослим. «Їх не б'ють, зазначає Грушевський, бо такі і самі все розуміють, другий раз шкоду не зроблять» [2; 31; 8]. Зустрічалися діти вдумливі, кмітливі, допитливі, які «заглядають у майбутнє, міркують, коли їм буде краще. Усякі випадки в селі, у сім'ї вони трактують по-своєму. Їх цікавить чи світ великий, чи його можна обійти, чого сонце увечері на землю сідає» [21].

Широту і багатоплановість української фольклорної спадщини (пісні, думи, легенди, казки, перекази і прислів'я) як створений протягом сторіч зразок народній творчості, що вводить наступні покоління у коло етичних та естетичних уподобань народу, представлено у посібниках науковців. Сучасні учені доходять висновку, що поза національною культурою українського народу, вивченням його історичного минулого неможливо успішно розв'язати проблеми становлення національної системи освіти, що має сформувати як особистість українську дитину, на розуміння феномену якої вказувала у свій час С. Русова: «Українська дитина є не дуже експансивна, вона занадто вразлива й Психолого-педагогічні проблеми сільської школи часто - густо ховається од інших своїми переживаннями...» [18; 26].

Педагог звертала увагу, що необхідно розуміти і враховувати цю особливість українських дітей: «До неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість, тоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість» [ 17]. Зазначимо, що фундатор українського дошкілля вела мову про дітей початку XX сторіччя. Проведені нами дослідження засвідчують, що сучасні діти відрізняються від дітей попередніх сторіч своїм світобаченням, обізнаністю, комунікативністю, на що необхідно зважати у процесі їхнього становлення сьогодні. Водночас, у надбаннях народної етнопедагогіки є такі чинники впливу на дитину, які з позиції сучасної педагогіки мають лише пізнавальне значення або є архаїчними, консервативними, марновірними, навіть жорстокими, і не можуть бути використані педагогами. Деякі звичаї неприйнятні з погляду сучасності. Вони лише цікаві як історичний матеріал, який характеризує наївну віру сільської родини, що прагнула забезпечити майбутнє дитини, прогнозуючи їй гарне майбутнє. Вирішення цієї суперечності потребує перегляду та продуманого відбору засобів народної педагогіки у вихованні сучасної дитини-дошкільника. Особливо доцільно з'ясувати змістовий аспект надбань української етнопедагогіки щодо дитинознавства, фізичного, розумового, морально-трудового та естетичного виховання дитини дошкільного віку, що є доцільними для використання в сучасних умовах родинного та суспільного виховання.

Ці наукові положення підтверджує і європейський досвід психолого-педагогічного супроводу дитини, допомога їй в інтеграції в суспільство, в соціум, в якому вона зростає. Зокрема, Олена Проскура, яка вивчала організацію педагогічного процесу у сучасному Песталоцці-Фребелівському Будинку у Берліні зазначає, що там педагог не той, хто вчить, а той, хто супроводжує. Він прагне бачити дитину та її родину в цілісному світі, де вона проживає, зі всіма її сильними та перспективними сторонами, які можна розвивати.[23; 24]

У народній педагогіці дитина - це незмінний центр виховного впливу:

Ох, діти! Діти! Діти! Велика Божа благодать! Народна педагогіка відводить важливу роль місцю і статусу дитини в соціальному житті. Добре виховані діти - щастя та доблесть батьків. У дітях -- успадкування справ батьків, продовження родини, народу, нації. У дітях - увіковічнення зв'язків між поколіннями; збереження історичної пам'яті, духовної та матеріальної культури, примноження здобутків попередніх поколінь. У дітях - безсмертя людства. Без дітей немає справжньої сім'ї, немає батьківства, материнства, немає виховання, не може бути і самої родинної педагогіки.

Діти - майбутнє народу, нації, утвердження її вічності. «Якщо твої наміри розраховані на рік - сій жито; якщо твої наміри розраховані на десятиріччя - саджай дерева; якщо твої наміри розраховані на віки - виховуй дітей» - вчить народна мудрість. У процесі багатовікової виховної практики наш народ накопичив величезну кількість знань про дітей. Узагалі ідея дітності - одна з центральних проблем у народній педагогіці. Народ завжди прихильно ставився до дитини. У народі кажуть, що ранок є найкращою порою доби, весна - року, а дитинство - життя. А ще кажуть, що людина двічі живе на світі: перший раз - у дитинстві, другий раз - у спогадах про нього.

Народні українські обереги зобов'язують мати, любити, берегти та правильно виховувати дітей. Народ порівнює дітей з ясними зірочками («Малі діти, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку»), квітами («Діти - як рожеві квіти»). Бажаючи комусь добра, українці завжди згадували дітей: «Година вам щаслива. Щоб ви бачили сонце, світ і дітей перед собою». Ідея дітності втілена в різних жанрах усної народної творчості. Це народні прислів'я, приказки, побажання, весільні пісні, новорічні щедрівки, вислови, колядки, казки, народні повір'я: «Май у кошарі барана й ягницю, а в запічку дітей копицю», «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори», «Як жнива, так і дитина нова», «Ой, є вдова близько двора, дев'ять синів породила, а десяту дочку Настусеньку», «Скажи, удово, скажи небого, скільки собі діток маєш? Ой, де куточок - то там синочок, а на печі - то дев'ять дочок, а ще ж бо не всі -- половина в овсі, чотирнадцять ячмінь в'яжуть».

Народні казки є теж свідченням багатодітності сім'ї. Наприклад: «Був один бідний чоловік. Той чоловік мав багато дітей» (Казка про бідного чоловіка й лисицю), «Був один бідний чоловік. А той чоловік мав 12 дітей» (казка про Мар'ю-царівну та Івана-царя), «Жила одна жона і мала стільки діточок, як на решеті дірочок. Не знала їм числа» (казка «Стільки діточок, як на решеті дірочок»). Наш народ схвально ставився до багатодітності: «Сім синів годую, всім щастя готую», «У кого дочок сім, то й щастя всім». Кількість майбутніх дітей народ намагався вгадати по кільцях на пучках пальців правої і лівої руки. Кущ калини на новому обійсті був символом краси, достатку, радості, багатодітності. Гніздо ластівки під дахом оселі і ластів'ята -- на добробут, на багатодітність. Поширеним у житті нашого народу є повір'я про добрих лелек, які приносять дітей, символізують родинне щастя й подружню злагоду.

Ставлення до дітей є мірилом гідності людини, її морального обличчя. Бездітна сім'я вважалася нещасливою, але батьки мріяли про дітей до глибокої старості. Не випадково у бездітного подружжя з'являється дитина, яка стає його єдиною втіхою і розрадою (казки «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «Івасик-Телесик»). Народ робив логічний висновок: якщо немає власних дітей, треба брати на виховання чужих, які втратили батьків. Народ засуджував дітовбивство, тих, хто цурається своїх дітей. Народ оцінює дітей як опору, міць, радість сім'ї, майбутніх трудівників, захисників рідної землі, велику надію батьків на спокійну старість. Народна педагогіка обстоює думку, що дітей у сім'ї повинно бути принаймні троє, одну дитину важко виховувати і перевиховувати: «Одинак, як не злодій, то пияк», «Де одинець, хазяйству кінець». Народна педагогіка ратує за багатодітність, вбачаючи в ній соціальний і педагогічний сенс; за щирість, співдружність, взаєморозуміння, дружбу і повагу між членами сім'ї. Крилатим є вислів «Любіться, як браття і сестри». Народна педагогіка засуджує розбрат між братами і сестрами, відстоює непорушні узи побратимства: Тим на світі хліб не родить, Що брат з братом не говорить. Тим на світі втрачається, Що брат сестри цурається.

Народна педагогіка підтримує любов, гуманне ставлення до дітей, її завжди хвилювала доля позашлюбних дітей, які не знали ласки батьків («Не байстрюкові гріх, а батькові»). Народна педагогіка з глибоким співчуттям ставиться до позашлюбної дитини, категорично виступає проти її засудження, приниження, кепкування з неї. Поза увагою не залишалася і доля дітей-сиріт. Зазначаючи, що дуже важко жити «дітям без роду, без плем'я, без совіту, без привіту», народ ніколи не втрачав надії на поліпшення їхнього становища. Мудра народна заповідь: кожна дитина повинна зростати й виховуватися в сім'ї. Не випадково сьогодні виникла ідея «сімейного дитячого будинку». Ця ідея свято виконувалась народом сотні років тому.

У народі велику увагу приділяли вибору опікунів. Це авторитетні, доброзичливі люди, які можуть виховувати чужу дитину як свою. Про доброго вітчима і добру мачуху народ говорить з глибокою пошаною: «Не ті батьки, які породили, а ті, що виховали».

На сучасному етапі в Україні проблеми української народної педагогіки та її місце у вихованні й навчанні дітей досліджує ціла плеяда науковців (Л. Андрушко, А. Богуш, В. Крижанівська, Н. Лисенко, Л. Мафтин, М. Стельмахович та ін.). За результатами цих досліджень визначені компоненти, які об'єднує в собі народна педагогіка. Це народне родинознавство, народне дитинознавство, батьківська педагогіка, народна дидактика, народна деонтологія.[3;4;20;23]

У багатогранному педагогічному процесі велику вагу має родинна педагогіка як первинна ланка виховання. Адже сім'я як найменший осередок народу здавна була виразником народно-педагогічної мудрості. У сім'ї дитина виховувалася рідною мовою, усім укладом родинного життя, домашнім побутом, атмосферою взаємин між старшими і молодшими. Це й закладало фундамент особистості дитини, живило її корінь духовності, моральності, патріотизму, громадянськості.

«Усі нахили дитини, її здоров'я, її характер, - вважала С. Русова, - усе це розвивається й зміцнюється в перші роки життя». Тому щира атмосфера в сім'ї, добросердечні стосунки між членами родини - основа майбутнього дитини, її духовності. Саме батьки повинні дати лад дитині, збудити усі здібності й викликати самостійну думку, задовольнити потребу активності й виховати добрі соціальні почуття. Знання й досвід народу щодо створення й збереження міцної, здорової й щасливої сім'ї об'єднує в собі народне родинознавство, а народну мудрість соціалізації дитини в сім'ї репрезентує батьківська педагогіка.[18;20]

Перші роки життя, вважають сучасні дослідники (Г. Григоренко, П. Ігнатенко, В. Інжестойкова, В. Поплужний та ін.), закладають основи таких відчуттів і якостей характеру, які зв'язують її зі своїм історичним коренем, національним іменем та походженням і впливають на формування пам'яті родоводу, любові до своїх батьків, отчого дому, народу, на зародження національної свідомості, почуття відданості Батьківщині.

Аналіз досліджень становлення дитинства в минулому та сучасні концепції розвитку дитинства дозволяють сьогодні доцільно використовувати засоби народної педагогіки, адаптувати їх до сучасного педагогічного супроводу і створити ефективні умови для становлення особистості дошкільника. Проте все це потребує подальших теоретичних обґрунтувань та експериментальних підтверджень, що і є предметом наших подальших пошуків.

1.2 Сутність поняття народного дитинознавства, його традиції

Сутність поняття народного дитинознавства, його традиції Українське народне дитинознавство дуже широке, багатогранне, побудоване на принципах природовідповідності, народності, гуманізму і індивідуального підходу до дітей. Чільне місце в ньому займають обряди та звичаї виховання дітей раннього віку, що пояснюється глибоким розумінням народом особливостей і значення цього періоду, мудрістю та любов'ю у ставленні до малят. За визначенням М.Стельмаховича, народне дитинознавство вміщує віками вироблені народом погляди на дитинство у цілому: «емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, закономірності перебігу фізіологічних сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів, особливості формування дитини як особистості» [8; 5].

Особливо доцільно з'ясувати змістовий аспект надбань української етнопедагогіки щодо дитинознавства, фізичного, розумового, морально-трудового та естетичного виховання дитини дошкільного віку, що є доцільними для використання в сучасних умовах родинного та суспільного виховання. Відтак, історико-пізнавальна цінність народного дитинознавства полягає в тому, що народ розумів, що не можна урівнювати світ дорослих і дітей, що потрібно з повагою ставитися до дитячого життя як неповторного, особливо цінного для дитини дошкільного віку. [17; 18]

Також важливо поєднувати науково-дослідницькі завдання з інноваційною практикою родинного та суспільного виховання, адекватно реагувати на актуальні виклики часу, вимоги суспільства, що істотно впливають на забезпечення найкращих умов для становлення особистості. Виходячи з наведеної вище інформації про дітей, у народній етнопедагогіці виділено такий важливий її компонент, як дитинознавство.

Коротко можна сказати, що народне дитинознавство - це сума психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу. Народне дитинознавство - це система психолого-педагогічних знань про дітей, нагромаджена народом протягом віків у процесі навчально-виховної практики батьків. Виховання дитини має починатися з перших днів її життя. Дитину треба не лише годувати й одягати, але й постійно розмовляти з нею - саме так засвоюється рідна мова з уст матері, дбати про її емоційний комфорт - дитина не повинна почувати себе зневаженою або покинутою. Велике значення має колискова пісня як коріння духовності дитини. В українській сім'ї старші діти завжди піклувалися про молодших, доглядали їх. Дітей рано залучали до праці по господарству, особливо в середньому й старшому віці.

Піклування про дітей завжди мало в Україні всенародний характер. Дітей-сиріт не кидали напризволяще, їх усиновлювали родини, сусіди або громада. Про дбайливе, любовне ставлення до дітей свідчить багатий український фольклор - колискові пісні, дитячі співанки, казки, байки, загадки, велика кількість дитячих ігор, зроблених дорослими й самими дітьми іграшок.[24;27]

На виховання дітей в українській сім'ї вирішальний вплив справляє родинна атмосфера. Там, де вона спокійна, гуманна і в той же час вимоглива, діти ростуть життєрадісними, працьовитими і дисциплінованими. Величезного значення має особистий авторитет батьків. Традиційний розподіл батьківських виховних ролей такий: батько - вимогливий, показує приклад фізичного загартування, професійної вмілості, громадського обов'язку; мати - чуйна, милосердна, вона розуміє найтонші порухи дитячої душі, захищає, втішає і оберігає дітей. Дідусь і бабуся - традиційно високоавторитетні члени сім'ї, вони вчать життєвої мудрості, передають свої професійні вміння і знання. Особливе значення має єдність вимог усіх старших членів сім'ї по відношенню до дітей. Якщо її немає, сподіватися на добре виховання немає чого.

Дитинознавство зосереджує в собі і погляди народу на формування та розвиток особистості дитини. Воно виступає як органічний компонент духовної культури нашого народу, української родинної етнопедагогіки. Наш народ мав глибокі знання внутрішньої природи дитини й виняткове вміння здійснювати підхід до неї на основі врахування вікових особливостей, статі, індивідуальних рис характеру.

У процесі багатовікової практики, контактів з дитиною і спостережень за нею наш народ нагромадив величезну кількість цінних знань про дітей. Однак науковці звернули на них увагу порівняно недавно. Наприкінці XIX - на початку XX століття на сторінках періодичної преси почали з'являтися повідомлення про родильну обрядовість і догляд немовлят (О. Малинко, О. Онищук, І. Барвінський, Д. Лепкий).[20; 25]

Інтерес до етнопедагогіки відновився на початку 1970-х років і пов'язаний з іменем В. Сухомлинського, який бачив у народі «живе вічне джерело педагогічної мудрості». Згодом українського дитинознавства певною мірою торкалися у своїх творах С Бабишін, Н. Гаврилюк, Г. Довженок, В. Скуратівський, М. Стельмахович, Є. Сявавко.[28; 30]

Відродження національної духовності ставить за мету вчитися в народу, запозичувати в нього багатющі знання та досвід, і в цьому річищі народне дитинознавство відіграє першорядну роль.

Якщо сказати коротко, то термін «народне дитинознавство», можна трактувати, як суму психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики трудящих. Вона концентрує у собі вироблені нашим народом погляди на дітей, емпірічні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства.

Дитинознавство включає традиційні погляди на віковий розвиток дітей і виступає як невід'ємна частка духовної культури нашого народу, як органічний компонент української родинної етнопедагогіки, в якій кожен вік людини має своє обличчя, своє призначення: дітей пестять, молодих навчають, виводять в люди, а до старих звертаються з порадою.

У процесі багатовікової практики безперервних конфліктів і спостережень український народ нагромадив величезну кількість надзвичайно цінних знань про дітей. У народі кажуть, що ранок є найкращою порою доби, весна - року, а дитинство - життя. А ще кажуть, що людина двічі живе на світі: перший раз - у дитинстві, а другий - у спогадах про нього. Тепер багато хто з нас ставить собі за мету вчитися в народу, запозичувати його багатющі знання та досвід з метою власного духовного зростання. І народному дитинознавству належить тут першорядна роль. То ж пригорщами черпаймо з його чистої криниці золоті скарби народної виховної мудрості.

Народна педагогіка пропагує любов і гуманне ставлення до дітей. Дитину треба пестити, приділяти їй велику увагу, віддавати тепло і ласку. Народне дитинознавство не релікт і не якийсь екзотичний музейний експонат для замилування, а могутній виховний засіб, який треба активно й постійно використовувати, бо в ньому сфокусований згусток колективного розуму народу. Тут усе продумано і зважено від великого до малого, до найменших дрібниць. Геній колективного народного розуму створив такі педагогічні шедеври, як народна казка, дитячий фольклор, дитячі ігри, іграшки та забавлянки; дав у розпорядження батьків і педагогів, кожної людини зокрема, таке могутнє знаряддя боротьби за життя, як рідна материнська мова, різні види народного мистецтва, ремесла, родинно-побутової культури, величезної суми найрізноманітних знань.

Дитинознавство - це сума психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу. У народній педагогіці дитина - це незмінний центр виховного впливу. Діти - майбутнє народу, нації, утвердження її вічності. У процесі багатовікової виховної практики наш народ накопичив величезну кількість знань про дітей. Узагалі ідея дітності - одна з центральних проблем у народній педагогіці. Народ завжди прихильно ставився до дитини. У народі кажуть, що ранок є найкращою порою доби, весна - року, а дитинство - життя. А ще кажуть, що людина двічі живе на світі: перший раз - у дитинстві, другий раз - у спогадах про нього.

Народні українські обереги зобов'язують мати, любити, берегти та правильно виховувати дітей. Дитинознавство зосереджує в собі і погляди народу на формування та розвиток особистості дитини.

А тепер про народні обереги дітей, дитинства й материнства. У народі так заведено, що кожна заміжня жінка повинна мати й виховувати дітей. Це природне прагнення підтримується сім'єю, рідними та близькими як морально, так і практично (піклування про вагітну). Майбутній матері не дозволяли виконувати важку роботу, дбали про поліпшення її харчування, намагалися створити в родині спокійну атмосферу. Народна педагогіка дає ряд настанов, про те, що дозволено, а що заборонено вагітній: не можна вживати спиртного, треба задовольняти всі її бажання. У народі намагалися вгадати, хто народиться. Коли в правому боці рухається дитина, то буде хлопчик, а в лівому - дівчинка. Народ високо цінує як синів, так і дочок: «Сини й дочки - одного дерева листочки», «Син - утіха батька, а дочка - матері», «Годуй сина для себе, а дочку для людей».

Досить своєрідним є погляд на дітей-«сьомчат». За повір'ям, «сьомчата» краще виховуються і володіють пророчою силою -«у семирічному віці побачать домовика». Це пов'язано з тим, що число 7 наділено магічним смислом. Серед народу жила віра в силу семирічних богатирів. Такий підхід до «сьомчат» у народному дитинознавстві позначений глибоким гуманізмом і вірою в те, що слабенька, немічна істота («сьомча») обов'язково виживе, виросте, стане гарною, розумною й сильною людиною.

В етнопедагогіці є цілий ряд звичаєвих настанов і обрядів як необхідної передумови успішного народження, здоров'я і благополуччя матері, дитини та їх щасливої долі. Комплекс обрядовості поділяється в народі на чотири групи: дородові звичаї і обряди, власне родильні, післяродові обрядові дії, що знаменують приєднання дитини до сім'ї, роду, громади.

Магічні дії, ритуали, звичаї під час весілля були спрямовані на забезпечення плодовитості подружжя, народження синів (розплітання коси молодим хлопчиком, влаштування першої постелі молодих на необмолочених снопах). Період вагітності був обставлений низкою оберегів: приховування вагітності від сторонніх, уникнення зустрічі з каліками, хворими, негарними на вигляд людьми, поганих вражень. Вагітна не повинна була дивитися на вогонь і померлого, бити тварин, брати щось чуже, сердитися, сваритися, гніватися. Вважалося, що поведінка матері, її психологічний стан безпосередньо впливають на здоров'я, розвиток, формування дитини ще до її народження. Звичай велів не відмовляти вагітній, задовольняти всі її бажання. Поява на світ нової людини вважалася великим таїнством. Пологи відбувались у домашніх умовах, але без сторонніх. Постіль породіллі відгороджували завісою, щоб уберегти її і немовля від поганих очей. Пологи приймала бабка-повитуха. Від її знань, умінь залежали значною мірою успішні роди, життя, здоров'я матері і дитини. Вона приймала дитину, відсікала пуповину хлопчикам на сокирі, поліні, а дівчинці - на веретені, гребені, щоб прищепити їм навички до основних видів сільськогосподарської праці; купала дитину, охрещувала хвору, вмираючу дитину; зав'язувала пуповину, промовляючи: «Зав'язую щастя, здоров'я і многії літа», «Зав'язую тобі щастя, і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий».

Перша купіль розглядалася як очищення дитини і охорона її від злих духів. Тут була виражена народна віра в силу води, слова і першого контакту дитини з різними життєво необхідними предметами. До першої купелі додавали свяченої води, вкладали лікарські трави, шматок хліба або трохи зерна, кидали срібні або золоті монети. Подекуди до першої купелі дівчаток доливали меду, молока, клали голку (гуцули), а хлопчикам клали свердло (бойки). У наш час до цих предметів додані ручка і олівець, аби дитина була розумною, добре вчилася. Коли хтось заходив до хати, він повинен був укинути в купіль якусь монету. Воду з першої купелі виливали в якийсь куток, куди ніхто не заходив. Бабка-повитуха проводила обряд «очищення» породіллі та себе. Цей обряд проводився зі свяченою або вперше зачерпнутою вранці з криниці водою. Бабка скроплювала породіллю, тричі давала їй надпити води. Породілля зливала на руки повитухи, обдаровуючи її (хліб, сіль, кусок полотна, хустка). Процедура очищення доповнювалась церковним ритуалом виводу через днів від пологів, після чого породілля вважалася повністю очищеною.

Подекуди зберігся обряд обсушування дитини біля палаючої печі (Закарпаття), запалювання свічки, світло якої оберігає від злих сил.

Після кількох днів після народження дитини породіллю відвідували заміжні жінки з поздоровленнями, обов'язковим принесенням традиційних продуктів (сиру, масла, калача, каші, сирих яєць). Це звичай прилучення дитини до родинного і позародинного колективу. Ця тенденція відвідування виражена і в інших післяродових актах: виборі імені (за церковним календарем або надання імені дідуся, бабусі, когось іншого з предків), хрещенні (хрещені батьки могли бути родичами або друзями. У куми запрошували кілька пар). Церковне хрещення супроводжувалося певними звичаями, магічними діями і замовляннями. Перед хрещенням дитину клали на кожух, на стіл, на піч, поміж буханцями хліба - це, за повір'ям, могло забезпечити дитині достаток, тісний зв'язок з домом, вберегти від зла. І тут головну роль відігравала баба-повитуха: готувала пелюшки, сповивала дитину, передавала її кумам, примовляючи: «Нате вам новонароджене, а нам принесіть молитвенне і хрещене». Дитину до хреста треба нести на правій руці, при ній мають бути традиційні обереги (часник, сіль, шматок хліба, а інколи і буханець).

Загальноприйнятим звичаєм в Україні є святкування народження дитини. Цей звичай у християнський час переважно приурочували до дня хрещення. На хрестини приносили подарунки: полотно, хліб, яйця, а в наш час ще й цукор та інші продукти. Частування гостей супроводжувалось примовляннями й побажаннями, а в деяких регіонах складовою хрестин були також спеціальні обрядові пісні. На Гуцульщині зберігся давній звичай обтинання дитині волосся на хрестинах, що символізує прилучення її до роду. Подекуди після хрестин проводили ще й калачини - в одне зі свят батьки дитини відвідували кумів з калачами, обдаровували їх.

Хрестини - це обід на честь новонародженого й поліжниці, який відбувається у всіх без винятків християнських народів. Кума разом з кумом сходяться разом щоб прийти на хрещення. Вони беруть з собою хліб. Вони приходять до дому хресника та оддають хліб бабі, та повинна взяти його та відрізати шматок, з ним піде кума з дитиною до хреста.

Потім приходять всі родичі та гості. Коли всі зберуться на стіл ставлять страви та могорич. Серед страв обов'язково повинна бути каша. На хрестини на стіл ставлять тільки найкращі страви. Горілку заварюють з медом та цукром. Вона повинна бути обов'язково на столі. Всі кланяються та дякують. Кума бажає здоров'я, щастя. Після цього всі встають з-за столу та дякують хазяїнам. Часто рідня дарує новонародженому гроші. Дитину купають до хрестин, а після них - на другий день. Хрестини не можна одкладати. Вони проходять у церкві, лише в окремих випадках хрестини проходять вдома. Батькам заборонено іти до хреста з дитиною.

Для хрещення найчастіше вибирають неділю. Під час хрещення якщо дитина чихнула, це значить що вона буде жити довго та щасливо, якщо крик або плач - добрий знак, а якщо дитина скривиться - це недобрий знак.

Після хрестин практикувалися різні охоронні дії для захисту дитини й матері від шкідливого впливу злих сил, «поганих очей». У колиску клали металеві гострі предмети (ніж, ножиці, голку). На руку дитині пов'язували червону стрічку - від «зурочин». Сповиту дитину перев'язували червоною крайкою. Через рік після народження дитини відбувався обряд першого постригу дитини. Ритуальні елементи: кум чи кума вистригали волосся над чолом, потилицею, вухом, потім достригали, ховали волосся або зберігали, пускали за водою або спалювали.

Основні мотиви всього комплексу народних звичаїв і обрядів - це успішне народження, здоров'я матері і дитини, благополуччя і щастя новонародженого.

Піклування про дитину розпочиналося відразу ж після народження. Своєрідного значення народна педагогіка надає сміху і плачу дитини: «Дитина, що не плаче, не буде довго жити», «Дитина, що багато кричить, буде довго жити», «Дитина не плаче, то мати не знає»; плачем немовля виявляє свою потребу. Батьків має непокоїти тихий, хворобливий плач (дитина довго не буде жити).

Народна педагогіка пропонує мудрі і прості засоби заспокоєння дитини від плачу: «Дитина плаче, мама мусить співати», дати забавку: «Голодна дитина забавку ламає». Організм дитини вимагає частого годування: «Дитина їла б щогодини». Українська народна педагогіка задовго до наукової довела, що у формуванні людини вирішальну роль відіграють перші роки її життя.

Вона вважає, що перпіоумовою гармонійного розвитку дитини є добре здоров'я і весела вдача; своєрідне значення має також і сміх дитини. Якщо дитина уві сні сміється, «їй добре, вона здорова». Щирий сміх народ розглядає як показник не тільки доброго здоров'я, а й доброї душі, гармонійні натури: «Недобрі не вміють сміятись». Батьки раділи, коли бачили дитину веселою, жвавою, усміхненою: «Дітки хоч голенькі, аби живенькі», «Веселий, як горобець», «Жвавий, як рибка в річці», «Весела, як весняний жайворонок». Ідеалом дитини в народному розумінні є: «Верткий, мов в'юн», «Живий, аж шкіра на ньому горить», «Маленьке, але важкеньке», «Хоч мале, та вузлувате», «Хоч мале, та натоптувате».[4; 7; 28]

У народному дитинознавстві враховуються таємниці душі дитини, духовний світ, особливості і динаміка вікових змін і життєвих функцій дитини. Існує близько 200 різних пестливих звертань до дітей: зозулька, кровинка, крихітка, голубчик, ангелятко, сонечко, зайчик, щебетунчик, рибка і т. ін. Народна педагогіка категорично забороняє ранити вразливу душу дитини. Стосовно дитини вживання лайливих слів виключається, не допускається також лихослів'я дорослих у присутності дитини.

«Українське дитинознавство» можна зробити висновок, що дитинознавство - це знання про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу.

1.3 Використання народних традицій у роботі з дітьми в групах раннього віку

Дошкільне дитинство є надзвичайно важливим періодом у становленні особистості. Саме в цьому віці найстрімкіше розвиваються фізичні та психічні якості дитини, формуються контури її як особистості [18]. Саме в цей час формуються фундаментальні якості людини, основи світосприйняття, ставлення до себе та свого місця в світі. Це стає можливим завдяки інтенсивному розвитку фізіологічних та психологічних якостей дітей у цей віковий період (відбувається становлення мовленнєвої діяльності, мислення, уяви).

Саме в період дошкільного дитинства закладаються основи свідомості і самосвідомості (дитина усвідомлює суспільні цінності, починає керуватися в своїй поведінці моральними нормами). Зокрема, цей час є найсприятливішим для формування в неї першооснов національної самосвідомості (етнізація), які включають усвідомлення своєї приналежності до нації, пробудження любові та поваги до національної мови, традицій, символіки, зародження фундаментальних рис національного характеру.

На значенні дошкільного дитинства особливий акцент роблять сучасні науковці. Зокрема О.Кононко визначає цей період як час виникнення та становлення особистості, закладання її ціннісного фундаменту, формування первинних світоглядних уявлень. Дослідниця класифікує дошкільне дитинство як унікальний віковий відрізок життя, протягом якого «...дитина за допомогою дорослого, через власну індивідуальну діяльність відкриває себе саму як біопсихологічну реальність»[9; 12]. На думку Н. Міщенка, вже «...з перших днів свого життя діти вбирають той національний і соціальний дух, який формує в них типові особистісні риси і якості, властиві своєму, а не іншому народові»[15].

Українське дитинознавство дає вичерпну психолого-педагогічну характеристику дітям кожного віку:

Новонароджена дитина -- пискля, муляточко, пискляточко.

Дитині шість тижнів - характеризуються дії дитини: «їсть першу кашу», «плакса», «гуляка», «сміюн», «плазунчик», «дибу-нець», «сокотун», «белькотун», «мовчун» та ін.

Дворічна дитина - «стригунець», «друга каша», «друге літо». Дитина повинна як слід ходити і говорити. Розпочинається справжній розумовий розвиток засобами казок, загадок, дражнилок. Дволітки швидко схоплюють усе почуте і побачене.

Трирічна дитина - повністю віддається іграм, розвагам, «пічкур», «третяк», «гулячок», «третє літо», «третя каша». Дуже любить гостинці, охоче купається. Діти схильні до пустотливих насмішок і жартів, ретельно копіюють старших. Дівчатка у своєму розвитку випереджають хлопчиків.

Чотирирічна дитина - «четвертак», «четвертачок», «четверта каша», «гульвіса», «метунець», «жевжик», «жирун» (пустун). Діти цього віку дуже рухливі, сміливі, прудкі. Вони розумніші й самостійніші. Не беруть якого-небудь гостинця, а замовляють наперед те, що вони хочуть. З інтересом чотирирічні сприймають фольклор, захоплюються дражнилками, дуже довірливі, водночас категоричні, знають домашні звичаї, активно підключаються до сімейних турбот, але ненадовго. Потяг до вуличних ігор та розваг дуже великий. Вміють проявляти свій характер. Спостерігається прояв критичності.

П'ятирічна дитина - «п'ятиліток», «п'ятак», «підпасочок», «беззубко».

Коли дитині виповнювалося шість років, у день її народження здійснювали обряд «постригу»: хлопчиків під чоловічу стать, а дівчаток - під жіночу. Широковідомим є вислів про те, що «в підлітка розум і серце часто не в ладу». Він свідчить, що народ, батьки тонко розуміли складнощі й суперечливості підліткового віку. Народ поступово виробляв у підлітків готовність виконувати вимоги, які висуваються до дорослих. Це відбувалося шляхом участі підлітка в різних видах трудової діяльності членів сім'ї, коли він орієнтується на дорослих - батьків, старших братів і сестер - як на взірець для наслідування. На плечі підлітка покладалась значна частина домашніх справ. Він починав замислюватись над питаннями, пов'язаними з вибором свого місця в житті, майбутньої професії. На процес формування особистості підлітка значною мірою впливає його контакт з ровесниками, а також самовиховання, яке стає в цьому віці досить активним.

В українському народному дитинознавстві найбільше уваги приділено психолого-педагогічній характеристиці дітей від народження до п'яти років. Такий підхід має свою об'єктивну основу. Народ емпіричним шляхом, завдяки багатовіковій виховній практиці дійшов висновку, що дитина найінтенсивніше росте і розвивається від народження до п'яти років. Цей віковий етап зумовлює хід подальшого виховання й поведінки дитини. Недаремно кажуть: «Від п'ятирічної дитини до дорослої людини тільки один крок. А від новонародженого до п'ятирічного - величезна відстань!». Батьки, матері, дідусі і бабусі шляхом щоденних спостережень інтуїтивно звертали увагу на виховання своїх дітей і онуків у ранньому віці, на виявлення їхніх нахилів і задатків. За народним переконанням, малу дитину карати не можна. Серед народу (гуцули) живе звичай визначати момент появи свідомості в дитини, кладучи перед нею одночасно монетку і ставлячи вогонь. Що візьме в першу чергу дитина?

Цей своєрідний спосіб випробовування на зрілість дає змогу визначити той момент у житті дитини, який можна й треба використати для виховання усвідомленого ставлення до етичних норм, формування вміння зіставляти предмети і явища, відрізняти добре від поганого.

В українців прийнято з ранніх років привчати дітей вітатися з людьми. Це розпочиналось і закріплювалось казками. Спільною характерною рисою всіх дітей є їхній природжений потяг до гри. Українська етнопедагогіка розглядає дитячу гру і народну іграшку як універсальні засоби формування особистості дитини в ранньому віці.

У наш час окреслилась тенденція до зниження дітності. Українська родина сьогодні має найнижчу народжуваність за всі часи її існування. Сьогодні на порядку денному -- повернення дітності сім'ї, відтворення українського народу, нації, повернення батьківської педагогіки, повернення українського дитинознавства. Народне дитинознавство не релікт і не якийсь екзотичний музейний експонат для замилування, а могутній виховний засіб, який треба активно і постійно використовувати, бо в ньому сфокусований згусток колективного розуму народу. Добра обізнаність з дитинознавством свого народу ставить нас на рівень цивілізованих народів світу.

Народ каже: «Три нещастя є в людини: старість, смерть і погані діти. Старість неминуча, смерть невблаганна, а від поганих дітей, як і від пожежі в будинку, можна вберегтися, не допустивши помилок у їхньому вихованні». У цьому велика роль дитинознавства - скарбниці психолого-педагогічних знань народу про дітей. Поєднання здобутків народного дитинознавства з досягненнями сучасної науки в галузі вікової та педагогічної психології становить той ідеальний варіант сплаву відомостей і засобів, який у разі його належного осмислення та широкого застосування на практиці батьками, вихователями, вчителями забезпечить реальні можливості для докорінної перебудови родинно-громадського виховання, допоможе націлити його в народне національне русло, на етнізацію дитини, формування громадянина з власним національним обличчям, характером і психологією, історичною пам'яттю, патріотичними почуттями, людською гідністю, національною свідомістю та самосвідомістю.