Адиктивні моделі поведінки дитини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

адитивний педагогічний дитина

Людське життя знаходить свій прояв у поведінці і діяльності. Складне взаємопереплетіння цих форм активності дуже часто приводить до того, що їх важко розрізнити. Людині притаманна розумова поведінка, але багато наших вчинків згодом стають звичками, тобто автоматичними діями. Іншими словами, звичка - це дія, виконання якої стає потребою.

Враховуючи важливу властивість нервової системи легко формувати і закріплювати звички, навіть у тому разі, коли вони є непотрібними чи шкідливими (куріння, вживання алкоголю та ін.), можливо стверджувати, що процес розумового управління звичками є, по суті, управління поведінкою. В силу зазначених вище природних властивостей психіки автоматично напрацьовувати і закріплювати стереотипи і форми поведінки (звички) деструктивні форми поведінки стають для людини стилем життя, основними формами поведінки позбавитися яких дуже складно для окремого індивіда.

Діти із властивими їх віку чуттєвістю виявляються найбільш незахищеними і психологічно безпомічними перед життєвими труднощами. Не маючи достатніх навичок для їх рішення, не вміючи чи небажаючі обирати адаптивні способи зняття напруги, вони можуть прибігати до адиктивних засобів. У зв'язку з цим велика увага практичних психологів приділяється проблемі адикції і адиктивної поведінки дітей, яка як одна з форм деструктивної (руйнуючої) поведінки наносить шкоду не тільки молодій людині, а й усьому суспільству.

Ще кілька років тому необхідно було доводити саме існування феномену комп'ютерної адикції та її зв'язок із такими проблемами, як девіантна поведінка підлітків, психічні розлади у них тощо. Сьогодні ці проблеми вже відійшли до ряду тих, що потребують ретельних досліджень. Так відомий психолог Ф. Василюк пише: «Індустрія віртуалістики дала зараз ціле покоління нервових хлопчиків, героїв комп'ютерних ігор, для яких інформаційна комп'ютерна реальність є дійсністю в більшій мірі, ніж реальність тілесно-матеріальна» [1].

Враховуючи вищесказане, ми вважаємо, обрана теми курсової роботи є актуальною.

Предметом нашої роботи є адикція дітей різного шкільного віку.

Основна мета роботи - розгляд самого поняття адиктивна поведінка та визначення соціально-педагогічної профілактики у процесі роботи з дітьми.

Методи дослідження:

- опрацювання наукових джерел,

- методи порівняння, узагальнення, класифікації,

- дослідження передового досвіту

Завдання роботи:

- розглянути теоретичні підходи науковців до поняття і визначення адикції і адиктивної поведінки;

- охарактеризувати види і прояви адиктивної поведінки, чинники що впливають на її формування;

- розглянути результати досліджень і опитувань які були проведені в школах.

- визначити профілактичні заходи, спрямовані на подолання адиктивної поведінки.



1. Поняття, сутність та види адикції

1.1 Підходи до визначення понять «адикція» і «адиктивна поведінка»

Адикція і адиктивна поведінка є відносно новими поняттями і на сьогоднішній час серед психологів існує багато розбіжностей у їх визначенні. Наприклад, Є.П. Ільїн розуміє під адитивною поведінкою, поведінку, яка обумовлена «шкідливими звичками підлітків та юнацтва»; (від addiction - пагубна звичка за тлумаченням Ільїна) [10; с. 111]. Згідно до словника англійської мови addiction - схильність. Звичайно ж поняття адикції і адитивної поведінки набагато ширше, і, можливо його зовсім не слід прираховувати до девіантних форм поведінки. На думку С. Смагіна, шкідливі звички, про які говорить Ільїн, у дітей і підлітків ще не існують як стійкі психічні звички, а навпаки, відбувається тотальна ломка часових (отриманих від батьків та ін.) норм поведінки, установлень, стереотипів [36; с. 155]. У дійсності стійкі психічні прив'язаності, звички з'являються набагато пізніше, у зрілому віці і утворюються вони на руїнах порушеного раніше і знову набутого досвіду.

Більшість авторів (Акопов, Короленко, Тимофєєва ін.), які займаються проблемами адитивної поведінки вважають, що це одна з форм деструктивної (руйнуючої) поведінки, яка виражається у прагненні до відходу від реальності шляхом зміни свого психічного стану через вживання деяких речовин чи постійній фіксації уваги на окремих предметах чи активностях (видах діяльності), що супроводжується розвитком інтенсивних позитивних емоцій. При чому, такі форми адиктивних реалізацій, як алкоголізм, наркоманія, - розглядаються цими авторами як хвороба, до виникнення яких привели адиктивні форми поведінки.

Термін «адиктивна поведінка» був запропонований американським дослідником В. Міллером (1984 р.) та поширений для використання у вітчизняній наркологічній практиці С. Кулаковим (1989) і А. Лічко (1991) щодо означення зловживань індивідом наркотичними речовинами ще до сформованості в нього психофізичної залежності. Пізніше зміст цього поняття було доповнено, перенесено в психолого-педагогічну практику для означення ситуацій, що пов'язані зі зловживанням різноманітних речовин особистістю, які спричиняють відхилення в її поведінці. Адиктивна поведінка є однією з форм девіантної поведінки - поведінки, яка відрізняється від загальновизначеної норми психічного здоров'я, права, культури чи моралі.

Процес прив'язаності настільки захоплює людину, що починає управляти його життям. Людина стає безпомічною перед своєю пристрастю. Вольові зусилля слабшають і не дають змоги протистояти адикції.

Вибір адитивної стратегії поведінки обумовлюється труднощами адаптації до проблемних життєвих ситуацій (складні соціально-економічні умови, багато чисельні розчарування, руйнування ідеалів, конфлікти в родині і на виробництві, утрата близьких, різка зміна звичних стереотипів тощо).

Реальність така, що прагнення до психологічного і фізичного комфорту не завжди можливо реалізувати. Для нашого часу є характерним те, що дуже стрімко йде зростання змін у всіх сферах суспільного життя. Сучасній людині доводиться приймати велику кількість рішень в одиницю часу. Навантаження на системи дуже великі. Основоположник теорії стресу Г. Сельє, кажучи про адаптацію, пише; «Велика здібність до пристосування чи адаптації, - от що робить можливим життя на всіх рівнях складності. Це основа підтримки постійності внутрішнього середовища і опору стресу» [38; с. 17].

Є два способи виживання: боротьба і адаптація. Адиктивна особистість шукає свій універсальний і надто однобокий спосіб виживання - відхід від проблем. Природні адаптаційні можливості адикта порушені на психологічному рівні.

Першою ознакою цих порушень є відчуття психологічного дискомфорту. Психологічний комфорт може бути порушений за різними причинами, як внутрішніми, так і зовнішніми. Перепади настрою завжди супроводжують наше життя, але люди по-різному відчувають і сприймають ці становища і по-різному на них реагують.

Одні готові протистояти долі, брати на себе відповідальність за те що відбувається і приймати рішення, інші з важкістю переносять навіть короткочасні і незначні коливання настрою та психічного тонусу. Такі люди мають низьку витривалість до фрустрацій. У якості способу встановлення психічного комфорту, вони обирають адикцію, намагаючись штучно змінити психічний стан і одержати суб'єктивно приязні емоції [37; с. 451].

Таким чином складається ілюзія рішення проблеми. Подібний спосіб «боротьби» з реальністю закріплюється в поведінці людини і стає стійкою стратегією взаємодії із дійсністю.

Приваблюваність адикції для людини в тому, що вона являє собою шлях найменшого опору. Складається суб'єктивне враження, що таким чином, звертаючись до фіксації на якихось предметах чи діях, можливо не думати про свої проблеми, забути про тривогу, піти від важких ситуацій, використовуючи різні варіанти адитивної реалізації.

Форми такої поведінки різноманітні і відокремлюються один від другого засобами адикції, а також за наслідками для життя людини (біологічними, особистісними і соціальними). Це може бути епізодичне чи регулярне вживання будь-яких речовин (алкоголю, тютюну, наркотиків, продуктів побутової хімії, медикаментів, солодощів), комп'ютерні і азарті ігри, заняття екстремальними видами спорту, трудоголізм тощо.

Незалежно від обраного засобу адикції, метою адитивної поведінки є втеча від самотності, нудьги, емоційних і міжособистісних проблем, зняття напруженості і переживання інтенсивних емоцій.



1.2 Види адитивної реалізації, механізм розвитку і деструктивна сутність адиктивної поведінки

Бажання змінити настрій по адиктивному механізму, досягається за допомогою різних адиктивних агентів. До таких агентів відносяться речовини, які змінюють психічний стан: алкоголь, наркотики, лікарські препарати, токсичні речовини. До штучної зміни настрою сприяє також захоплення такими видами активності: азарті ігри; комп'ютер; секс; переїдання чи голодування; робота (трудоголізм); постійне прослуховування ритмічної музики, переважно на низьких частотах; телевізор; політика, релігія, сектантство; маніпуляції зі своєю психікою; нездорове захоплення літературою у стилі «фентезі», «дамські романи» тощо. Найбільш деструктивним видом адикції серед дітей є суіцидальна поведінка. Види адитивної поведінки мають свої специфічні особливості і прояви, вони не рівнозначні за своїми наслідками, але всі вони мають типовий механізм розвитку і закріплення [30; c. 4].

Пояснюючи сутність будь-якої психологічної залежності, дослідники відштовхуються від природного прагнення людини до духовного комфорту та її невміння подолати труднощі на шляху до бажаного. Індивід жадає яскравих вражень, але в житті мало можливостей для цього; він хоче бути захищеним від тривог і страхів, а тривожність і страхи стають його звичними станами; хоче бути сильним і бадьорим, але вантаж депресивних переживань знесилює його; прагне мати задоволення від успіхів в роботі, але життєві обставини та умови праці схиляють до песимізму. Через нерозвиненість механізмів адаптації до життя людина починає пошуки адитивного агента, за допомогою якого можна хоча б на деякий час заглибитися в «альтернативний стан». Це може бути гра, фільм, алкоголь, наркотик тощо. Адитивний агент стає незмінним супутником людини, яка поступово звикає до нього і не здогадується й про можливість потрапити в залежність. Починається шлях до формування іншого життя - адитивного: хімічні або інформаційні задоволення, які людина обрала з часом потребують все більшої дози адитивного агента, що за механізмом зворотного зв'язку призводить до того, що розірвати ланцюги залежності сама людина вже не в змозі. Таким чином психологічна сутність залежності полягає у невмінні керувати своїм психоемоційним станом.

Без перебільшення можна сказати, що проблема адиктивного настановлення стосується всіх, хоча за своєю суттю адитивна поведінка - неповноцінний адаптивний механізм, недосконалий спосіб пристосування до умов діяльності і життя, які виявилися занадто складними для пересічного індивіда. Залежність розглядають як спробу втекти від реальної дійсності у яскравий динамічний сусідній простір, де можна відпочити від негараздів життя й порадіти, але з якого можна повернутися до реальної дійсності.

Адитивний підхід до рішення проблемних ситуацій зароджується в глибинах психіки, він характеризується установленням емоційних відносин, емоційних зв'язків не з іншими людьми, а з неживими предметами чи активністю. При формування адиктивного підходу відбувається заміна міжособистісних емоційних відносин проекцією емоцій на предметні сурогати. На розумовому рівні вони використовують для самозахисту механізми, які звуться «мисленням по бажанню». Це проявляється в тому, що людина всупереч логіці причинно-слідчих зв'язків, вважає реальним, допускає до себе, до області своїх переживань лише те, що відповідає його бажанням, зміст мислення при цьому в свою чергу підлеглий емоціям, які в адикта теж штучно збіднені і, скоріше являють собою не повноцінну картину, а лише деякі емоційні [19; c. 41] здвижки

Таким чином, можна сказати, що початок формування адиктивного процесу відбувається на емоційному рівні. Висхідна точка - переживання гострої зміни психічного стану у вигляді підвищеного настрою, почуття радості, екстазу, незвичайного підйому, відчуття драматизму, ризику у зв'язку з певними діями (приймання речовин, які змінюють психічний стан, переживання у зв'язку із ситуацією ризику в азартній грі, почуття незвичайного хвилювання при знайомстві з будь-якою колекцією ін.) і фіксація у свідомості цього зв'язку. У людини, яка відчула подібні емоції, з'являється зрозуміння того, що існують доступі способи достатньо скоро і без особливих зусиль змінити свій психічний стан.

Наступний етап адитивної поведінки характеризується формуванням визначеної послідовності звертання до засобів адикції. Встановлюється визначена частота реалізації адитивної поведінки. Вона залежить від багатьох факторів: особливостей особистості, особливостей виховання, культурного рівня, соціального середовища, змін звичних стереотипів та ін.

На третьому етапі адитивний ритм стає стереотипним, звичним типом реагування, методом вибору при зустрічі з вимогами реального життя. У зв'язку з цим буває тяжко, чи зовсім неможливо переконати людину з розвинутою адиктивною поведінкою у неправильності, безпеці його підходів. Розмова з такими людьми, як зазначає С. Смагін, відбувається у двох плоскостях, які не торкаються одна одної: логічної і емоціональної [35; с. 158].

Те, що є очевидним в логічній площині, не впливає на «мислення по бажанню» людини з адиктивною поведінкою. Наприклад, можна сказати людині з адиктивною алкогольною поведінкою (алкогольний адикт): «Неможна вирішити будь-що за допомогою алкоголю, це ілюзія, само обманювання, які ще більше ускладнять ваше життя і доведе до алкоголізму» Адикт на формально-логічному рівні погоджується з вами, але це не відображає його дійсну внутрішню настанову, яка залишається адиктивною і продуцирує свою формулу, яка виправдовує кожну випивку в залежності від нових обставин (щоб зігрітися, щоб підняти настрій, щоб захиститися від простуди, щоб покращити обмін речовин тощо). Спосіб адиктивної реалізації із засобу поступово перетворюється на мету і стає стилем життя.

Четвертий етап повна домінація адитивної поведінки. Відбувається повне погруження в адиктивний процес, остаточне відчуження і ізоляція від суспільства. Адикт нічого не залишає від свого внутрішнього світу. Залишається лише зовнішня оболонка.

Форми адикції можуть змінюватися, що робить ілюзію вирішення проблем ще більш усталеною і сильнішою. Це небезпечно не тільки для самого адикта, а й для тих, хто його оточує. Адиктивна реалізація замінює дружбу, любов, інші види активності. Вона поглинає час, сили, енергію та емоції до такого ступеню, що адикт стає неспроможним підтримувати рівновагу в житті, включатися в інші форми активності, отримувати задоволення від спілкування з іншими людьми, розвивати інші сторони особистості, виявляти симпатії, співчуття, емоційну підтримку навіть самим близьким людям.

Загальнолюдський досвід, соціальні норми, цінності, знання і способи діяльності усвоююється і особистість формується у спілкуванні з іншими людьми. Адикт відгороджує себе від цих процесів, перестає збагачувати свій життєвий досвід, порушуючи тим самим важливіші функції спілкування.

Виникають взаємні труднощі у процесі сумісної діяльності адикта з іншими людьми. Потреба у самопізнанні, самоутвердженні особи з адитивними особливостями реалізуються перш за все у своєму контакті з адитивними агентами, але не в спілкуванні. Поряд із дисфункціональними процесами в спілкуванні, порушуються, перекручуються і втрачають цінність такі значимі механізми міжособистісної перцепції, як ідентифікація, емпатія, рефлексія. Таким чином, втрачається здатність ставити себе на місце партнера, співчувати, уявляти, яким тебе сприймають оточуючі [20; с. 463].

Адикт обмежує в собі основні потенціали, які характеризують особистість: комунікативний, пізнавальний, моральний, творчий і естетичний. Отже, намагання втекти від проблеми і ілюзія комфорту прирікає адикта на особистісний застій, неспроможність чи повний крах.

Оточуючи адикта люди починають відчувати все більш наростаюче незадоволення з приводу такої його поведінки, зростають і посилюються конфлікти. Намагаючись уникнути складних конфліктних ситуацій, адикт навпаки все більш поширює зону конфлікту і збільшує частку невирішених проблем, що в значному ступеню ускладнює життя не тільки самого адикта, а й близьких йому людей.

П'ятий етап носить вже характер катастрофи. Адиктивна поведінка руйнує і психіку, і біологічні процеси. Це стосується, наприклад, осіб з наркозалежністю: інтоксикація поражає органи і системи в цілому, викликає виснаження усіх життєво важливих ресурсів.

Оскільки адиктивна реалізація вже не приносить попереднього задоволення і не викликає бажаної зміни настрою, стан адикта в цілому характеризується апатією і подавленістю. Наступає період загальної кризи, духовного спустошення, що в значної мірі може ускладнити психокорекцію чи зробити її повністю безсильною.

1.3 Вплив соціального середовища на формування адитивної поведінки дитини

Сім'я - це самий перший інститут соціалізації дитини. В родині діти опановують азбуку людського спілкування, а через неї і азбуку людських взаємостосунків. Функціональне призначення сім'ї складається із важливих елементів. Чим більше функцій у кожної окремої сім'ї, тим багатіше внутрішньо сімейні стосунки. Дисфункційні родини руйнують не тільки відносини, а й особистісні властивості. Патерни поведінки, засвоєні у таких сім'ях не можуть сприяти укріпленню цілісності особистості дитини і адекватному сприйняттю самого себе та інших людей. Для дітей з дисфункційних сімей ускладнені такі значущі для особистості процеси, як сприйняття об'єктивної складності оточуючого світу, повноцінна адаптація до мінливих умов дійсності, вміння брати на себе відповідальність і робити вибір [8; c. 65].

У зв'язку з проблемою адиктивної поведінки особливу значущість має емоційна функція, яка реалізується у задоволенні потреб членів сім'ї в симпатії, повазі, емоційній підтримці, психологічному захисті. З порушенням емоційної стабільності можуть розвинутися та закріпитися такі явища як підвищена тривожність, жах перед дійсністю, зазублення почуття небезпеки і недовіра до оточуючих.

Формування у дитини ворожості у відносинах до батьків, недовіри може бути викликане виявленням батьками неповаги до дитини, занадто великі вимоги, систематичне покарання. Таке відношення може згодом бути перенесено й на інших оточуючих, за утруднить для дитини процес соціалізації.

Велике значення у формуванні адитивного механізму адиктивної поведінки у дітей і підлітків має батьківське програмування. Тому, якщо самим батькам властивим є відчувати жах перед реальністю і шукати розради і захисту у відчутті контакту з адиктивними агентами, то й діти успадкують і цей жах, і спосіб захисту, тобто уникнення реальності. Зовсім не обв'язково, наприклад, що якщо один чи обидва батьки алкоголіки, то і підліток стане алкоголіком, але алкоголізм батьків породжує соціальні проблеми у дитини.

Особливої уваги заслуговує проблема співзалежності. Сім'ї з адитивними батьками продукують людей двох типів: адиктів і тих, хто піклується про адиктів. Таке сімейне виховання створює певну сімейну долю, яка виявляється в тому, що діти в цих сім'ях становляться адиктами, одружуються з адиктами. У такому випадку на адиктивну поведінку хвора уся сім'я в цілому. У таких родинах дітям передають свій стиль поведінки. Поведінкові стратегії співзалежних осіб сприяють розвитку адитивного процесу: занадто велика лояльність до адикта, бажання виправити поведінку адикта, зберегти добру репутацію сім'ї тощо.

Великий вплив на повсякденне життя і перспективи розвитку дитини виявляє школа. На школу покладаються важливіші функції: передача знань, культурних і моральних традицій і цінностей, допомогу в соціальній адаптації і виробленні адекватної соціальної поведінки, сприянні особистісного становлення. Але не завжди школа виконує свої функції. Більш того, деякі освітянські системи і підходи можуть сприяти формуванню і закріпленню адитивних механізмів [15].

Традиційна освіта саме несе на собі адиктивні риси - риси, спрямовані на розходження із дійсністю. Перш за все це виявляється у подачі учбового матеріалу поза інтеграцією з реальним світом, орієнтуванні на пріоритетність знань учбових предметів, акцентуванні корисності знань у контрасті з міжособистісними стосунками. Нівелювання значущості міжособистісних стосунків може виходити з того, що учеників націлюють на всепоглинаючу учбову працю, яка активно підкріплюється вчителями і батьками. Це призводить до того, що у підлітків не залишається часу для себе, для своїх інтересів, для спілкування із ровесниками. Замість того, щоб відбувалося розумне знайомство із дійсністю, відбувається відрив від реальності. Так поступово формується невміння жити «тут і зараз». Не набувши необхідного досвіду у зустрічах з реальністю і її проблемами, дитина виявляється безпомічною при зустрічі з реальними проблемами і хоче уникнути їх будь-якими засобами. Практика показує, що дуже часто саме відмінники, становлячись дорослими, обирають найтяжкі форми адитивної поведінки - алкоголізм та наркотики.

Важлива роль в учбовому процесі належить педагогу. На жаль багато сучасних педагогів вносять свій вклад у деформацію особистості дитини.

Не менш важливим інститутом соціалізації є засоби масової інформації. Їх заслуга велика у багатьох сферах суспільного життя: культурі, політиці, економіці, вихованні. Але поряд з цим, вони вносять свій вклад у відрив людей від реальності, пропонуючи цілу індустрію готових думок і зразків поведінки.

Телебачення у більшому ступеню сприяє тому, що люди розучуються спілкуватися. Члени сім'ї можуть увечері після роботи і навчання збиратися біля екранів те декілька часів дивитися телепрограми, залишив проблеми і інтереси один одного без вирішення та обговорення. Багато хто, знаходять у телебаченні ефективний, на їх погляд, спосіб уникнення проблем. Вони вирішують і обговорюють проблеми героїв «мильних серіалів», життя яких далеко від реального. Емоціональна подача матеріалу може сприяти швидкому і міцному освоєнню подібних формул [31 с. 16;].

Важливу роль в історії, культурі і моральному кодексі суспільства відіграє релігія. Релігія може стати великою силою, яка допомагає пройти життєвий шлях, але разом з цим вона може стати і силою, яка уводить людей від дійсності. Іноді, непомітно для себе людина опиняється в тенетах якоїсь релігійної секти, деструктивної по своїй суті. У молоді це може виявитися у відчуженні від близьких, друзів, супроводжуватися залишенням навчання, покиданням родини. У членів сект розвивається психологічна залежність і духовна залежність від проповідників. Після почуттів під час релігійних процедур «кайфу», виникає потреба знову і знову відчути це почуття, що витісняє інші природні потреби. Таким чином людина відрікається від реального земного життя, що веде до психічного і фізичного самознищення.

Вагомим соціальним чинником, якій сприяє формуванню адитивної поведінки є само суспільство. Радикальні зміни у всіх сферах життя суспільства, криза політичного, економічного і духовного життя є стресогенним фактором для психіки великої кількості людей і в першу чергу молоді. Утрата у кризовий час почуття внутрішнього комфорту, рівноваги, впевненості у майбутньому є для багатьох вирішальним фактором у виборі адиктивної стратегії поведінки у відповідь на вимоги середовища. Зростає рівень алкоголізації і наркотизації суспільства і все більше в ці адикції втягується молодь.

Розглянемо причини, механізм формування і наслідки адиктивної поведінки підлітків на зразку такого поширеного у сучасному суспільстві виді адитивної реалізації, як комп'ютерна залежність.



2. Профілактика роботи з дітьми адитивної поведінки

2.1 Особливості профілактики адиктивної поведінки дітей

Особливо актуальною для вирішення соціально-педагогічних проблем, попередження яких є простішим, ніж подолання їх негативних наслідків, є соціально-педагогічна профілактика. Термін «профілактика» (з грец. - попередження) - це комплекс науково-обґрунтованих і своєчасно застосованих дій, спрямованих на попередження вживання наркотичних засобів підлітками, виникнення пов'язаних з цим психологічних, соціокультурних відхилень. Соціально-педагогічна профілактика - це система форм, методів, засобів соціального виховання, спрямованих на створення оптимальної соціальної ситуації розвитку підлітків, яка сприятиме прояву їхньої активності в різних видах соціально значущої діяльності.

Залежно від вибору об'єкта впливу виділяють такі типи соціально-педагогічної профілактики:

1. Загальна профілактика - охоплює школярів певної вікової групи в загальноосвітньому навчальному закладі та спрямована на подолання найбільш загальних, універсальних факторів і причин уживання наркотичних засобів.

2. Спеціальна профілактика - орієнтована на підліткові групи, котрі знаходяться в умовах, які підвищують імовірність загострення цієї проблеми (підлітки групи ризику).

3. Індивідуальна профілактика - спрямована на окремих підлітків з метою подолання специфічних для них проблем.

Залежно від того, на якому етапі розвитку проблеми та її впливу на підлітків проводяться профілактичні заходи, виділяють такі види соціально педагогічної профілактики: первинна, вторинна й третинна. Первинна спрямована на попередження проблеми задовго до можливого моменту її виникнення, на створення сприятливих умов розвитку, навчання, виховання, адаптації підлітка до умов навчального закладу. Вторинна або рання профілактика ґрунтується на результатах діагностики соціальної ситуації розвитку конкретного підлітка, і є як індивідуальною, так і колективною в плані корекції системи його життєдіяльності. Третинна профілактика - це цілеспрямована діяльність з метою попередження переходу відхилень у поведінці у важковиховуваність. Третинна профілактика містить заходи, які проводяться з підлітками, котрі мають відхилення в поведінці та спрямована на попередження несприятливих їх наслідків.

У профілактиці наркоманії вченими виділяється два види: загальна та індивідуальна.

Загальна профілактика наркоманії - комплекс заходів щодо виявлення причин, які породжують протиправне діяння, і умов, що сприяють здійсненню правопорушень, з подальшим їх усуненням з метою формування вільного від наркотиків суспільства.

Основними напрямами загальної антинаркотичної профілактики в навчальних закладах мають бути:

- упровадження інноваційних методик профілактики наркоманії та ВІЛ/СНІДу з метою формування здорового способу життя підлітків та вміння чинити опір негативному тиску однолітків;

- виявлення серед молоді лідерів, які за принципом «рівний-рівному» могли б інформувати своїх однолітків, проводити з ними семінари, круглі столи, тренінги;

- проведення навчальних ігор та вправ з метою розвитку у дітей навичок спілкування, уміння працювати в групі, планувати свій день, тиждень, місяць, рік тощо.

Індивідуальна профілактика наркоманії - сукупність заходів впливу на окрему особу з метою недопущення зловживання нею наркотичними засобами і психотропними речовинами з використанням правових, соціальних, психологічних, медичних та інших методів впливу.

Основна мета індивідуальної профілактичної роботи з неповнолітніми:

уживання вичерпних заходів для запобігання першій спробі вжити наркотики, сприяти повній відмові від них у разі початку немедичного їх уживання.

Ця робота повинна проводитися в межах вирішення загального завдання індивідуального впливу на підлітка, що полягає в нейтралізації негативних якостей особистості.

Форми виявлення підлітків категорії «групи ризику» різноманітні:

- особисті спостереження вчителів, соціальних педагогів та психологів;

- чергові медичні обстеження підлітків;

- спеціалізовані групові заняття, рольові ігри, психологічні тренінги;

- відвідування місця проживання підлітків; інформація соціальних служб;

- проведення працівниками органів внутрішніх справ рейдів у місцях концентрації молоді: дворах, парках, скверах, підвалах, нежилих приміщеннях.

На основі термінології ВОЗ у визначенні видів профілактики та особливостей об'єкта профілактичного впливу виділяються такі види педагогічної профілактики адиктивної поведінки: (рис. 2)

Первинна профілактика передбачає виховання антинаркогенної спрямованості особистості учня, його морально-психологічної стійкості як основного характерологічного утворення, що відіграє вирішальну роль у критичних ситуаціях, ситуаціях вибору, пропозиції наркогенних речовин. Завданнями первинної профілактики є:

для молодшого шкільного віку.

1) формувати моральні поняття, що пов'язані з почуттями бережливого ставлення до себе, відповідальності за власні вчинки;

2) виховувати вміння усвідомлювати себе частиною родини, розуміти власні можливості;

3) формувати уявлення щодо позитивного та негативного досвіду людської поведінки у відношеннях до самого себе та інших людей;

4) формувати необхідні загальні та специфічні психологічні уміння та навички, що є основою формування морально-психологічної стійкості людини;

5) попереджувати ранні прояви неправильних уявлень дитини про деякі шкідливі звички;

для учнів підліткового віку.

1) виховувати правильне розуміння природи наркогенних речовин, особливостей їх впливу на ЦНС людини, віддалених наслідків зловживань;

2) формувати поняття про морально-психологічну стійкість особистості як основу здорового способу життя;

3) виховувати культуру потреб, бажань, захоплень підлітків;

4) формувати поняття про норми моралі у вихованні власної стійкості до деяких антиособистісних захоплень - паління, пияцтва, наркоманії, токсикоманії;

5) виховувати критичне ставлення до деяких атрибутів НМС;

6) виховувати свідоме бережливе ставлення до свого здоров'я, власного організму, формувати уміння раціонально використовувати його психологічні можливості;

7) стимулювати саморегуляцію власних психофізичних можливостей особистості шляхом її включення у позитивну альтернативу фізичних та психологічних випробувань, загартування, тренінгу;

8) формувати науково обґрунтовані уявлення про анатомо-фізіологічні та психологічні зміни, що відбуваються в організмі у ситуаціях стресу, інформаційних перевантажень, аутотренінгу, самопсихотерапії, умінь самоконтролю та самооцінки у поведінці;

9) формувати основи моральних звичок індивідуальної поведінки та прийняття рішення у ситуаціях можливих зловживань наркогенними речовинами;

для старшокласників:

1) формувати досвід антинаркогенно - спрямованої поведінки учнів, імунітету до негативного впливу пронаркогенної інформації та антиособистісно - спрямованих форм поведінки;

2) формувати чіткі уявлення старшокласників про значущість власного життя, психофізіологічні можливості організму, наслідки впливу наркогенних речовин;

3) створювати умови для самореалізації та самоствердження особистості шляхом її включення у позитивну альтернативну діяльність;

4) формувати чіткі наукові поняття про природу наркогенних речовин, біохімічні механізми їх впливу на організм; наукове розуміння станів наркотичної та алкогольної ейфорії, абстинентного синдрому тощо; формувати психологічну готовність особистості до спілкування у ситуаціях можливої алкоголізації та наркотизації; виховувати правильні уявлення особистості про морально-психологічні та юридичні норми, що регламентують ситуації, пов'язані зі зловживанням наркогенними речовинами.

Реалізація вказаних завдань здійснюється шляхом антинаркогенної освіти у процесі вивчення навчальних дисциплін на основі включення до змісту навчального предмету відповідної антинаркогенної інформації та у позакласній виховній роботі.

Вторинна профілактика передбачає в основному діагностування та виявлення залежності підлітків від наркоречовин.

Основними завданнями вторинної профілактики є:

1) визначення рівнів інформованості підлітків про дію наркогенних речовин на людський організм та наслідки їх вживання;

2) вивчення можливих умов та факторів, що сприяють виникненню схильності до адиктивної поведінки;

3) виявлення таких індивідуально-психологічних станів особистості, що передують проявам адиктивної поведінки;

4) вивчення виділених умов і факторів виникнення схильності особистості до адиктивної поведінки, станів, що їй передують і на цій основі встановлення осіб групи «ризику»;

5) діагностика мотивів адиктивної поведінки підлітків;

6) визначення найбільш чутливих, сенситивних до виховного впливу компонентів у структурі особистості учня (рис характеру, особливостей темпераменту, інтересів тощо).

Визначені завдання зумовлюють різноманітність методів психолого-педагогічної діагностики та перелік основних заходів вторинної профілактики:

- вивчення особових справ учнів, включаючи довідку про стан здоров'я;

- знайомство з сім'єю, вивчення її соціально-психологічного клімату;

- бесіди з іншими вчителями - предметниками;

- спостереження за поведінкою підлітка на уроці та у позанавчальній діяльності за такими параметрами: успішність, відношення до навчання, до праці, до товаришів, до себе, до близьких, батьків, участь у суспільному житті класу, школи, навички культури поведінки;

- організація безпосереднього спілкування з такими підлітками;

- спостереження за індивідом групи «ризику» у педагогічно значущих ситуаціях.

Третім видом профілактики адиктивної поведінки є система заходів, спрямованих на корекцію поведінки учня, його перевиховання, переорієнтацію та реабілітацію хворих на алкоголізм та наркоманію. Здійснюється на основі результатів організаційно-аналітичних заходів вторинної профілактики.

Завданнями третинної профілактики є:

- на основі встановлених груп «ризику» здійснювати індивідуальний виховний профілактичний вплив на особистість учня шляхом використання доцільного та професійно виваженого арсеналу відповідних педагогічних засобів;

- створення сприятливих для корекції адиктивної поведінки учнів умов соціального оточення, психологічного клімату, позитивного психологічного самопочуття тощо.

Зокрема у загальноосвітній школі педагогічна профілактика адиктивної поведінки учнів може здійснюватись за умови міцної взаємодії між класним керівником, вчителем-предметником, психологом, медпрацівником, при необхідності і спеціалістами медичної (лікар-нарколог) та правоохоронної (служба у справах неповнолітніх, кримінальна міліція) служб.

Стосовно організації заходів щодо попередження зловживання наркогенними речовинами можна назвати такі соціально-виховні інститути:

а) школу як головну організаційну ланку;

б) сім'ю (батьків), за умови їх міцної взаємодії зі школою;

в) спеціальні: медичну (лікар - нарколог, шкільний лікар), юридичну (служба у справах неповнолітніх, правоохоронні органи) та психологічну (шкільний психолог) служби, що відіграють роль консультативних одиниць та безпосередніх учасників пропаганди спеціальних знань, організації відповідних спостережень за учнями, допомоги батькам, організації окремих виховних заходів антинаркогенного спрямування тощо;

г) громадські організації (шефські, за місцем проживання, як консультанти та безпосередні учасники виховного процесу.

Важливою психолого-педагогічною умовою функціонування запропонованої системи педагогічної профілактики адиктивної поведінки підлітків є діагностико корекційне забезпечення навчально - виховного процесу на основі спільної діяльності педагогічного колективу, психологічної та медичної служби, які забезпечують здійснення профілактичного моніторингу (систематичного контролю і відстеження показників можливих умов та факторів наркогенного ризику; діагностику осіб, схильних до адиктивної поведінки та тих, що мають досвід наркотизму, забезпечуючи при цьому гарантію психосоціального розвитку особистості, її душевного благополуччя, індивідуальності); формування психологічної грамотності учасників навчально-виховного процесу, соціального і педагогічного середовища, інтелектуальне і духовне зростання, саморозвиток і самореалізацію кожної особистості.

2.2 Діагностико-корекційне забезпечення системи педагогічної профілактики

Важливою психолого-педагогічною умовою функціонування запропонованої системи педагогічної профілактики адиктивної поведінки підлітків є діагностико корекційне забезпечення навчально - виховного процесу на основі спільної діяльності педагогічного колективу, психологічної та медичної служби, які забезпечують здійснення профілактичного моніторингу (систематичного контролю і відстеження показників можливих умов та факторів наркогенного ризику; діагностику осіб, схильних до адиктивної поведінки та тих, що мають досвід наркотизму, забезпечуючи при цьому гарантію психосоціального розвитку особистості, її душевного благополуччя, індивідуальності); формування психологічної грамотності учасників навчально-виховного процесу, соціального і педагогічного середовища, інтелектуальне і духовне зростання, саморозвиток і самореалізацію кожної особистості.

Діагностико - корекційне забезпечення системи педагогічної профілактики адиктивної поведінки підлітків передбачає:

1) створення високоякісних діагностико-моніторингових підсистем пофакторного вивчення адиктивності неповнолітніх;

2) розробку і практичне впровадження інваріантних програм корекційно-виховного вітливу на дітей різних вікових категорій та однотипних груп з відповідною наркогенною орієнтацією;

3) досконале володіння педагогом (на основі співпраці з психологом) засобами психолого-педагогічної діагностики та корекції, включаючи кваліфіковану постановку психолого-педагогічного діагнозу, професійну інтерпретацію системних даних, використання необхідного корекційно - виховного інструментарію.

Особливою ланкою у системі педагогічної профілактики адиктивної поведінки учнів є планомірна і систематична робота з батьками. Ефективним в межах вказаної проблеми є використання різноманітних форм роботи - батьківських університетів, тематичних батьківських зборів, колективних та індивідуальних бесід, спеціальних зустрічей з представниками медичних та правоохоронних органів, загально шкільних батьківських конференцій, диспутів, обговорення реальних ситуацій наркотизації на основі результатів психолого-педагогічної діагностики стилю взаємин у сім'ї, емоційного контакту з батьками тощо. Така робота має здійснюватись паралельно з відповідною профілактичною роботою з дітьми, адекватною рівню їх розвитку, віку, але дещо випереджати її за змістом. Це є умовою успішної взаємодії школи і сім'ї у спільній профілактичній роботі антинаркогенного спрямування.

З метою забезпечення успішного функціонування запропонованої системи педагогічної профілактики адиктивної поведінки учнів та координації зусиль різноманітних державних, адміністративних, відомчих відділів та структур (наркологічної служби, служби у справах неповнолітніх, Центру соціальних служб для молоді), що мають відношення до вирішення питань профілактики адиктивної поведінки молоді, необхідно створити інформаційно-методичний центр педагогічної профілактики адиктивної поведінки.

Враховуючи те, що заходи педагогічної профілактики сьогодні мають дещо ситуаційний характер, який виключає системність і послідовність у їх здійсненні, а отже і високу результативність, завданням центру є надання необхідної організаційно-методичної, інформаційної, консультативної, психолого-педагогічної допомоги психологам, вчителям, сім'ям, особам, що мають досвід адиктивної поведінки, громадським організаціям.

Програма вивчення особистості, поєднуючи найбільш загальні питання характеристики підлітка і спеціальні, що орієнтують вихователя на визначення та розуміння можливих умов та факторів розвитку у підлітка схильності до адиктивної поведінки, може надати допомогу педагогові у плануванні діяльності профілактичного характеру, доборі матеріалу відповідного змісту, доцільних форм роботи у даному напрямку, педагогічно обґрунтованих методів виховного впливу на особистість підлітка. Залежно від особливостей його поведінки і розвитку та обставин педагогічної ситуації може використовуватись під відповідним кутом зору оцінка інформації для будь-якого вікового періоду.

Програма вивчення особистості школяра (різного віку) включає такі розділи: особливості соціально-психологічного клімату сім'ї,

індивідуально - типологічні особливості школяра,

соціально-психологічний статус у колективі:

Особливість роботи та визначені завдання зумовлюють різноманітність методів психолого-педагогічної діагностики. Професор Капська А.Й. [] рекомендує використовувати такі:

- повікову стандартизовану анкету В.М. Бенюмова для вивчення особливостей сімейного оточення учня;

- спостереження за спеціальною індивідуальною програмою на предмет визначення можливих умов і факторів адиктивної поведінки;

- невербальну тестову методику Ровена для вивчення інтелекту;

- методику ПДО А.Є Лічко для визначення типу акцентуації характеру;

- методику вивчення інтересів за К.К. Платоновим;

- методику вивчення інтересів школярів за О.Я. Польською;

- методику визначення самооцінки за А.В. Петровським;

- методику вивчення поведінки учня на уроці за Д.В.Ніколенко;

- методику вивчення особливостей міжособистісних стосунків в учнівському колективі за А.В. Петровським, А.Л. Коломийським;

- методику визначення типу темпераменту за Г. Айзенком.

2.3 Досвід соціально - педагогічного дослідження

З допомогою соціологічних досліджень здійснюється подальше пізнання об'єктивних законів розвитку і функціонування соціальних організмів і спільностей людей і визначаються шляхи і форми використання нагромаджених знань на практиці. Соціологічні дослідження не можна ототожнювати з економічними, юридичними і іншими видами досліджень. Специфіка будь-якого соціального дослідження обумовлюється, насамперед, об'єктом і предметом науки, в межах якої здійснюється.

Структурно процес будь-якого соціологічного дослідження ділиться на етапи:

а) розробку програм досліджень;

б) збирання емпіричного матеріалу;

в) опрацювання матеріалів дослідження (статистичні і математичні); г) аналіз результатів дослідження і розробка рекомендацій.

Соціологічні дослідження виконують пізнавальні функції. По-перше, інформаційну, що дозволяє одержати первинні дані про індивідів і спільності, їх потребах, інтересах, орієнтаціях, мотивах, фактах реальної і вербальної поведінки, про суспільну і громадську думку та ін.; по-друге, в конкретних ситуаціях дослідження створюють інформаційну базу для пізнання соціальної дійсності.

Важливіша особливість емпіричного соціологічного дослідження полягає в тому, що використовуються специфічні методи збирання інформації, що дозволяє вести якісний аналіз соціальних проблем, становище суспільної думки, особливості суспільної, групової свідомості людей та ін. Виділяється чотири основних методи емпіричного соціологічного дослідження: аналіз документів, спостереження, опит і соціальний експеримент, що розділяються в залежності від становлення фактів свідомості, а також способу їх фіксації, шляхів та методів їх використання.

2.4 Організація і проведення дослідження щодо проблем профілактики адиктивної поведінки

Дослідження відношення до наркотиків учнів загальноосвітніх навчальних закладів.

Певна антинаркогенна виховна робота з учнями середніх навчальних закладів здійснюється під час вивчення літератури, географії, історії, біології тощо. Особливе місце в антинаркогенному вихованні учнів належить курсу анатомії, фізіології та гігієни людини, кожна тема якого дає змогу говорити про шкідливість наркогенних речовин для організму людини та її діяльності. На уроках правознавства розглядаються правові основи боротьби з наркоманією.

Дієвим засобом антинаркогенної виховної роботи зі школярами є використання конкретних прикладів.

У позакласній антинаркогенній роботі використовують різноманітні методи і форми: бесіди, лекції, диспути, конференції тощо. Для підготовки і проведення вибіркового виховного заходу важливо передусім з'ясувати ставлення учнів до вживання тютюну, алкоголю і наркотиків, неабияку роль відіграє й позиція вчителя.

Приводимо приклад дослідження, проведеного соціальним педагогом загальноосвітньої школи з подальшим використанням результатів аналізу анкети в проведенні профілактичних заходів щодо наркогенної залежності учнів цієї школи.

Проблема дослідження. В житті сучасного суспільства особливо гостро постала проблема пов'язана з наркоманією. Особливо велике розповсюдження ця негативна звичка отримала в середовищі молоді. Наркоманія негативно впливає не тільки на життя суспільства в цілому, а також на життя та діяльність особи окремо. На даний час ця проблема стала дійсно глобальною. По статистичним даним, розповсюдження такої негативної звички як наркоманія в великих масштабах, в окремих країнах, пов'язано з нестабільністю політичної та економічної ситуації, з наявністю великої кількості криз та недосконалістю економічного та політичного механізмів. Відносно нашої країни ця проблема є особливо актуальною і розповсюдження її пов'язано з низькою культурою суспільства. З даною проблемою повинно боротися не тільки суспільство, але й кожна людина повинна усвідомлювати для себе велику шкоду від наркоманії і намагатися боротися з цією негативною звичною. Тільки після цього можна говорити про рішення поставленої проблеми.

Мета дослідження. Мета дослідження полягає у вивченні розповсюдження наркоманії серед молоді. А також, зібрати якомога більше інформації про поставлену проблему.

Завдання дослідження. Завданням дослідження є: за допомогою соціологічного опитування зібрати інформацію про наркотики та наркоманію і з'ясувати причини розповсюдження наркоманії, та шляхи вирішення даної проблеми.

Гіпотези. Наркоманія глибоко вкоренилась серед молоді; Більшість випадків вживання наркотичних засобів молодими людьми пов'язане з метою підвищити свій настрій, а причиною, через яку вони почали вживати наркотики є бажання спробувати; Наркотичні засоби шкодять здоров'ю.

Спосіб збору інформації. Було проведено вибіркове дослідження за допомогою анкетування, що не претендує на високу репрезентативність Анкети заповнили 30 осіб: 20 хлопців та 10 дівчат. (Додаток 1)

Зроблено висновки, що гіпотеза про те, що наркоманія глибоко вкоренилася серед школярів не справдилася, регулярно вживають наркотики лише 10% респондентів; з'ясувалося, що причиною першого вживання наркотиків є спроба зняти стрес (10%), бажання спробувати (27%), вплив компанії (37%), а також серед 7% респондентів з'ясувалося, що причиною може бути бажання стати старшим, бажання нових відчуттів та інші; більшість респондентів вважають, що наркотики - це порок, якого важко позбутися.

Всі респонденти погодились з тим, що наркотики мають згубну дію на організм людини.

Далі подаємо копію бланку анкети, використаної в цьому дослідженні.

Друже!

Прошу виділити небагато часу для цієї анкети і відповісти на декілька запитань. Анонімність та конфіденційність гарантується. Більшість питань припускають однозначну відповідь, тільки там, де є вказівки можливі декілька варіантів відповіді; питання, що не відносяться до вас можна пропускати. Дякую!

1. Чи вживали Ви коли - не будь нехай навіть слабкий наркотик?

а) так;

б) ні.

2. В якому році Ви спробували вперше наркотики?

а) до 15 років;

б) від 16 до 20 років;

в) після 20 років.

3. Через яку причину Ви вирішили вжити наркотики?

а) вплив компанії;

б) спроба зняти стрес;

в) бажання попробувати;

г) свій варіант відповіді________________________

4. Які найсильніший наркотик Ви вживали (вживаєте)?

а) «травку»;

б) «ангідрид»;

в) свій варіант відповіді________________________

5. Чи завжди Ви можете відмовитись від пропозиції вжити наркотик?

а) так;

б) не завжди;

в) ні.

6. Як Ви вважаєте, наркотики шкодять здоров'ю?

а) так;

б) ні.

7. Ви регулярно вживаєте наркотики?

а) так;

б) ні.

Вкажіть вашу стать:

а) жіноча;

б) чоловіча.

2.5 Дослідження у фокус - групі

Цей метод соціологічного дослідження є найефективнішим і досить гнучким у вивченні цінностей, орієнтацій, проблем стану молодіжної свідомості в сучасних умовах. Саме тому ми і вибрали його для з'ясування відношення до наркотиків старшокласників ЗОШ І-ІІІ ступенів №1, №4, №8 м. Бориспіль.

Метод «фокусовані групові інтерв'ю» в Україні вперше почав застосовуватись у 1992 р. У таких інтерв'ю зазделегіть визначалась загальна тематика бесіди і певне коло відкритих запитань. На відміну від групових інтерв'ю, сфокусоване групове інтерв'ю - не просто чергування запитань інтерв'юера і відповідей респондентів, а своєрідна дискусія. Респонденти мають більше свободи у виборі форми вираження своїх почуттів і думок щодо заданої теми. Застосування сфокусованих інтерв'ю стимулює виникнення нових запитань, а предмет розмови може бути несподіваних обрисів, у цьому гнучкість методу. Дискусія спроможна краще показати різноманітність думок, ніж масове опитування, оскільки тема сприймається тут динамічно завдяки впливові людей один на одного під час спілкування. Важливою умовою плідного використання сфокусованих групових інтерв'ю є комфортність обстановки. Важливо, щоб кожен учасник фокус-групи не був скутий, обмежений часом, відчував увагу до себе, зумів налаштуватися на тому, що цікавить дослідника, мав змогу трохи відпочити під час дискусії. Іншою особливістю методу є те, що дискусія має сфокусований характер. Це означає, що тема дискусії, логіка і форма запитань визначаються зазделегіть і фіксуються в інструкції ведучого. Запитання обов'язково мають бути відкритими. Ведучий має спрямувати дискусію в русло необхідної теми, оскільки підходи до відповідей не завжди можна передбачити. Збирання інформації відбувається в процесі спостереження за обговоренням пропонованих запитань, а також за невербальною поведінкою. В цьому метод близький до спостереження. Думки учасників сприймаються не самі собою, а у вербальному і невербальному контексті дискусії: адже учасники під час дискусії можуть як змінювати власну думку, так і використовувати думки один одного.

Третьою особливістю цього методу є те, що групова інтеракція, яка виникає під час дискусії, дає змогу дослідникові одержати інформацію не лише про те, що люди думають з приводу тієї чи іншої проблеми, а й про те, чому вони так думають. У процесі дискусій ведучий просить підкріпити висловлювання фактами виходячи з особистого досвіду. Це надає висловлюванням більш обгрунтованого характеру і дає змогу дослідникові робити висновки щодо їхньої мотивації. Отже, можна говорити, що групова інтеракція дає змогу розкрити досвід, переживання та сподівання.

...