Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КРИВОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

КРИВОРІЗЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

«Видатнi українськi просвiтителi 18 cт.

Педагогiчнi погляди Г. Сковороди. М. Козачинського, Ф. Прокоповича»

Студентки

III курсу групи МХК - 11

Кiсельової О.О.

Кривий Ріг - 2014

Зміст

Вступ

1. Біографія

1.1 Феофан Прокопович

1.2 Михайло Козачинський

1.3 Григорiй Сковорода

2. Педагогiчнi погляди

2.1 Феофан Прокопович

2.2 Михайло Козачинський

2.3 Григорiй Сковорода

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

В кінці XVII ст. в Україні співали: "Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас на Вкраїні: нема панів, нема ляхів, не буде й і змін..."

Та ці слова зайвий раз підкреслюють, що всяка пісня є всього лиш поетичною формою мрії. Насправді ж як соціальна, так і політична нерівність в Україні ніколи не переводились. Прикладом того є відношення до українського народу кожного нового політичного режиму.

Дійсно, як Польща в 1569 р., так тепер Росія в 1783 р. не тільки повністю закріпачила селян, а й був ліквідований Юріїв день. Одночасно відбувався наступ самодержавства і на українські міста. Якщо за Польщі багато українських міст користувались магдебурзьким правом, то вже в 1775 р. міське самоврядування в Україні було скасоване, а за декілька років перед тим першим було арештовано весь магістрат і забрано грамоти Києва.

Церковний характер освіти в Україні. Київо-Могилянська академія і колегії. Київ мав провідне місце в духовному житті українського народу ще з першої половини XVII ст. і утримував його до кінця XVIII ст. Церква протягом цього століття ще зберігає одне з головних своїх призначень--бути вогнищем освіти.

Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові, Переяславі та Харкові. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харківський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість професорів і колегіуму були вихованцями Києво-Могилянської академії, деякий час тут викладав відомий український філософ Г.Сковорода. З 1768 р. у колегіумі запроваджено нові класи: математики, географи, рисунку, артилерії, геодезії, що відповідало новим потребам.

Проте з другої половини XVIII ст. освіта, як і вся українська культура, почала поступово занепадати. Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його у великоруську націю. Тому дедалі жорстокіше переслідувалася українська культура, заборони на все українське були фронтальними. Багата, соковита, пісенна українська мова оголошувалась «малороссийским наречием». З 1721 p. набуло чинності курське розпорядження про заборону друкованого слова в Україні. У знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церква, що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. Пізніше у зв'язку із закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже нанівець було зведено початкову освіту. За даними загальноросійського перепису 1897 p., кількість неграмотних в Україні становила 83,6 %. педагогічний сковорода прокопович козачинський

Український народ, як і будь-який інший, має власну систему виховання, він в ході історичного розвитку створив самобутні підходи до процесу навчання, підготовки молоді до дорослого життя, формування з них патріотів власної землі, активних та свідомих громадян, працелюбних людей. Під впливом інтеграційних процесів спостерігається прискорене зближення української освіти з світовими та європейськими зразками, копіювання теоретичної спадщини іноземних науковців та мислителів. Тому зараз, як ніколи, прийшов час згадати майбутні здобутки національного навчання і виховання, які завжди вигідно відрізняли нас від інших народів.

1. Бiографiя

1.1 Феофан Прокопович

Феофан Прокопович народився в Києві 1677 p. Рано втратив рідних, жив під опікою дядька, професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Дядько рано віддав хлопчика на навчання до Академії. Вчився він залюбки, легко, але на останніх курсах його спіткало лихо -- помер дядько. Напевно, через матеріальні нестатки він залишив Академію і вирушив у подорож по Європі, яку почав з Польщі, а закінчив у Римі, де в колегії Святого Афанасія навчався три роки. За окремими джерелами, після її закінчення був висвячений на кардинала, але в 1701 p. потайки залишив Рим і повернувся в Україну.

З 1705 p. Ф. Прокопович викладає в Києво-Могилянській академії, де читає курси поетики, риторики, філософії, теології, робить спробу трактувати їх з матеріалістичних позицій, виступає проти авторитаризму й догматики. Займається драматургією, пише сатиричні п'єси, в яких висміює зажерливість, пияцтво, розбещеність, жадібність, невігластво. У трагікомедії “Володимир” колеги легко впізнають себе в художніх образах Жеривола, Курояда, Піара. Ставлення їх до молодого професора, м яко кажучи, було не найкращим. Вони організовують дискусії, щоб звинуватити Ф. Прокоповича в єресі. Та, на щастя, у нього на той час уже був могутній покровитель -- Петро І, який при близькому знайомстві побачив, що їхні погляди на церкву збігаються, відповідають духу реформ. Петро І забирає Ф. Прокоповича до Петербурга, де той стає радником царя у справах освіти та надійним помічником у боротьбі з боярською і церковною опозицією.

У Петербурзі Ф. Прокопович сходиться з Я. Брюсом, В. Татищевим, Я. Кантемиром та іншими прогресивними діячами російської науки і культури, організовує літературно-філософський гурток -- “ученую дружину”, стає одним із засновників Всеросійської Академії наук.

Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в Україну найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відродження, Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди проходили червоною ниткою у філософських концепціях Ф. Прокоповича. Його твори активно консолідували прогресивні сили, формували загальну ідейну платформу. Він зробив спробу відділити філософію від теології, щоправда, на рівні ідеалістичних систем, коли ідея Бога відокремлюється від особистісної форми і переходить у філософський абсолют. У коло його інтересів входили проблеми просвітницької абсолютистської держави, що відображали інтереси буржуазії та дворянства. Твори Ф. Прокоповича, В. Татищева, Я. Кантемира були тим грунтом, на якому виросли Г. Сковорода, М. Ломоносов та інші просвітники XVIII ст.[1].

1.2 Михайло Козачинський

Народився в 1699 р. у м. Ямпіль Вінницької області в родині шляхтича.У 1733 р. закінчив Київську академію. Шість років працював як просвітник у Сербії (1733--1738). Був префектом, учителем риторики, поетики словено-латинської школи у Карловицях, де написав трагедію «Король Урош п'ятий» (1733), в якій розповів про смерть останнього сербського царя, а також про «занепад сербського царства». Твір було опубліковано в переробці учня М. Козачинського -- І. Райча в Буді в 1798 р. У Сербії він популяризував церковнослов'янську граматику М. Смотрицького.

З 1740 р. -- чернець, з 1745 р. -- архімандрит Видубицького монастиря, з 1746 р. -- ігумен Красногорського монастиря в м. Гадячі, з 1748 р. -- архімандрит Святотроїцького монастиря у м. Слуцьку.

Після повернення в Україну був спочатку професором філософії, а з 1739 по 1746 р. -- префектом Київської академії. Протягом цього часу прочитав три курси філософії.

М. Козачинський -- автор двох барокових п'єс (одну з них -- «Благоутробіє Марка Аврелія» поставив на сцені у Києві (1744) і праці «Філософія Аристотелева» (1745). З 1748 р. перебував у Білорусії, читав проповіді, писав історико-полемічні праці. Прочитані ученим академічні курси філософії зберігаються в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського.

Один з таких курсів, що його розпочав читати М. Козачинський 18 квітня 1744 p., названий ним «Психологічні проблеми моральної філософії або етики». Психологія вчинку сконцентрувалася в логічному осередку психологічної системи й визначила тлумачення всіх головних особливостей, породжених психологічною природою людини.

У своєму «Попередженні студентам» М. Козачинський виклав світоглядні настановлення щодо розуміння щастя як вихідного пункту в дослідженні мотиву доброчесності. За взірець пропонував брати тих людей, для кого філософія невіддільна від життя, а саме їхнє життя є втіленням певної філософії.

Найважливішим природним правом людини М. Козачинський вважав право на життя, свободу совісті, право приватної власності і право вибору (де немає вибору, там немає свободи), оскільки на цих засадах тримається будь-яка форма правління. Дію «природного закону» визнав настільки обов'язковою і необхідною, що порушити її не міг навіть Бог, інакше б він суперечив сам собі.

Етичні погляди М. Козачинського розвивалися в річищі тієї тенденції, яка склалася в курсах етики могилянських професорів XVIII ст., тенденції розриву між мораллю та офіційною релігією, підкреслення самостійної цінності земного життя. Обов'язок етики -- шукати і навчати, що таке щастя, тобто блаженство, досяжне для людини в її земному житті. Етика для М. Козачинського була наукою, тісно пов'язаною із земним життям людини, вона не тільки коментує і пропагує наявні правила та моральні норми, а й вивчає моральний стан суспільства, дає практичні рекомендації щодо вдосконалення його врегулювання.

Розкрити достоїнства етики означає зіставити її з кінцевою метою людини, тобто з ідеєю Бога. Отже, кожна людина, на думку М. Козачинського, має гостру потребу в моральній філософії. Він блискуче розвивав ідею поєднання божественного з людським -- проблему, яку порушували й інші мислителі в Україні, а найбільше учень М. Козачинського -- Г. Сковорода.

Помер 15 серпня 1755 р. у Слуцьку.[2].

1.3 Григорiй Сковорода

Народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Батьки відзначалися побожністю, миролюбством, гостинністю, чесністю. Зростаючи у середовищі мудрої праведності, їхній син з ранніх літ відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань. У 1738 році батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії. Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх однолітків. У 1742 році його запрошують до придворної співацької капели в Петербург. Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання. Людина виняткових здібностей і гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академії глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур, досконало опанував кілька іноземних мов, серед яких були латинська, грецька, німецька. У 1750 році трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон, з якої Григорій Савич скористався. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї і ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядів майбутнього філософа. Три роки тривала ця експедиція, повернувшись після якої в Україну, Г.Сковорода займається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох. Саме за недотримання усталених методів викладання його звільняють від цієї діяльності. Після цього Г.Сковорода тривалий час працює придворним учителем у поміщика Степана Томари на Переяславщині. Він довго не погоджувався на таку службу, але, хитрощами заманений і заведений до панської садиби, змушений був усе-таки пристати на непривабливу пропозицію. Любов, привітна приязнь, якою відзначався колишній вельможа, більш за все впливали на Григорія Савича. Залишаючись при дворі, він був сповнений щиросердним бажанням стати корисним людям. Ці роки відзначилися поглибленим зближенням з життям народу, його внутрішнім єством, і це допомагало йому у пізнанні як самого себе, так і навколишнього світу. Часто у вільні від основних обов'язків години він мандрував околицями села: гаї, діброви, поля були співрозмовниками або співучасниками його роздумів. Усе більше і більше віддаляючись від суєтності, він з хвилюючим самозреченням наближався до найпривабливішого свого пристанища -- любомудрості. З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі. Протест і несприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення. Понад чверть століття, «переповнюючись живим відчуттям істини», мандрує він містами і селами Лівобережної України, часто перебираючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання й досвід духовного самопізнання. З 1753 по 1785 рік Г.Сковорода пише переважну більшість своїх поетичних творів, що склали збірку «Сад Божественних пісень». Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя. Так, у «трудах праведних», і скінчив свій життєвий шлях один з найгеніальніших філософів світу Григорій Савич Сковорода. Помер він 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині -- Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет i філософ заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, та не спіймав». Таким чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю і марнотою. Серед загальної атмосфери кволого духу української нації XVIII століття яскравим зблиском стало життя будителя нації, філософа і поета Григорія Савича Сковороди. Здається, з самісінького дна політичного занепаду, в час майже повної руїни колишньої величі з'явилася постать, що уособлювала найкращі якості нашого народу: незламність духу, волелюбство, мудрість, подвижництво. Геній народу, втілений у постать мандрівного філософа-вчителя, пробуджував колективний розум і запалював його до прагнення й утвердження існування в дусі. Вроджене відчуття і набуті знання досить швидко виробилися у Г.Сковороди у непохитне переконання, що животворящим началом людини є її дух. Самопізнання, заглиблення у свій внутрішній світ, уміння слухати себе, голос своєї совісті дозволяють правильніше й чіткіше осягнути покликання людини на цій землі, викристалізувати думки і почуття, аби навести духовний лад у своїй душі. Бо тільки в чистоті, несуєтності, благоговійності й мудрості можна почути істинний голос свого внутрішнього «я», голос духу. Феномен постаті Григорія Савича Сковороди -- у дивовижному гармонійному поєднанні краси тілесної й духовної. У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога. Окрім того, філософ постійно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенціал, який лише необхідно спрямувати у потрібне русло, на справі Божі: пізнання і творчість. У своїх філософських творах великий мислитель розмірковував над основами буття. Вроджена чутливість, схильність до роздумів, здібність до знань, любов до праці -- все це сприяло формуванню особ-ливого внутрішнього світу, наповненого істинною мудрістю, справ-жніми почуттями. Це й дозволило йому визначити чітку систему поглядів на щоденне земне існування. Показником такої справжньої мудрості стало його переймання загальним станом духовності свого суспільства, йому було замало того, що він збагнув, відкрив для себе сенс і радість буття, йому боліло зубожене існування своєї нації. Бажання допомогти, наставити на путь істинний своїх ближніх штовхало його в нові й нові ман-дрівки, аби нести просвітницьке, рятівне слово спасіння спраглим душам. «Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети... Як здоров'я має свою точку не зовні, а всередині тіла, так мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров'ям її та нашим блаженством. Здоров'я тіла є не що інше, як мир тілесний, як мир сердечний є пожива на здоров'я душі, і як здоров'я родиться після очищення з тіла шкідливої й зайвої мокроти, матері всіх хвороб, так і серце, очищуване від підлих світських гадок, що турбують думку, починає проглядати схований усередині себе скарб щастя свого, відчуваючи, ніби після хвороби, бажання поживи своєї, подібне до нашого горіха, який зачинає зерно життя свого в звичайному колоску. Оцих-то, хто починає себе пізнавати, закликає премудрість божа у дім свій, на гостину...» Одержимий ідеєю духовного відродження української нації, мудрець виношує у своїй ментальності образ справжнього громадянина своєї держави. У філософському трактаті «Жінка Лотова» Г.Сковорода говорить про подвійне народження людини: один раз фізично, а другий -- духовно. Ця, вдруге народжена, «...людина вільна. У висоту, вглиб, вшир літає без меж. Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Провидить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає у майбутнє, ходить по поверхні океану, ввіходить зачиненими дверима. Очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, левова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність ягняти, швидкість сокола, журавлина бадьорість. Тіло її -- діамант, смарагд, сапфір, яшма, кришталь і рубін. Над головою її літає седмиця божих птахів: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистосердя. Голос її -- голос грому...» Перед нами словесний портрет мовби ідеальної людини, виплеканий уявою і досвідом філософа, що втілив у ньому найкращі моральні та фізичні якості. Увесь творчий доробок Григорія Сковороди, який включає 17 філософських творів, 7 перекладів, збір-ник «Сад Божественних пісень», «Байки Харківські», -- це єдина система поглядів, єдина філософія. Свого часу І.Франко назвав Г.Сковороду «національним філософом», оскільки він дав вираження глибоким і суттєвим духовним цінностям нації. Мудрість Г.Сковороди вирішальною мірою була виплекана премудрістю віри. Насамперед це стосується розуміння смерті. Воно узгоджується з догматами віри: смерть як вінець життя і двері в безсмертя. «Треба своєчасно приготувати собі зброю проти цього ворога не різного роду міркуваннями, бо вони не дійсні, але спокійним узгодженням своєї волі з волею Творця. Такий душевний мир готується заздалегідь, він зростає тихо у тайні серця, зміцнюється почуванням зробленого добра». Усвідомлюючи своє покликання й часове призначення пробудження духу нації, Григорій Савич Сковорода кожним словом, кожним кроком, кожним помислом виконував свою місію. Власним життям він канонізував високі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, добролюбство, прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього. Цим утверджувалися моральні підмурки нового українського суспільства. Творча спадщина великого філософа стала невичерпним джерелом мудрості й життєдайної наснаги для українського народу на довгі-довгі віки. Вона злободенна й сьогодні. Вона актуальною буде і завтра. Межі духовному вдосконаленню людини так і не визначено.[3].

2. Педагогiчнi погляди

2.1 Феофан Прокопович

Погляди Ф. Прокоповича на людину, мораль, мистецтво, державу і церкву безпосередньо пов'язані з його суспільною діяльністю і спрямовані на обгрунтування реформ Петра І, про що вже не раз вказувалось у літературі. Зокрема, Ю. Ф. Самарін зазначає, що Петро «знайшов у Феофані людину, близьку йому за характером і за спрямованістю думок, людину, що могла зрозуміти його й служити йому не як \78\примусове знаряддя, а як вільний його сподвижник, сповнений спільним переконанням» ¹. Петрові потрібний був гострий розум Феофана, його енциклопедична освіченість, талан спритного дипломата і тонкого політика, а особливо -- його відраза до старовини, яка захищалась боярсько-церковними колами, Адже «Феофан, ще навіть яе залучений до здійснення різних реформ царя, не милував у своїх насмішках невігластва, прихованого зовнішньою глибокодумністю, святенництва, лицемірства та іншого» .

Як відомо, Феофан, маючи великий потяг до занять наукою, не хотів кидати Академії з її бібліотекою, з її атмосферою ідейного спілкування, палких обговорень наукових проблем тощо. Він розумів, що адміністративні посади не дадуть йому виявити себе як вченого. Цілий рік він зволікав з від'їздом, однак був змушений підкоритись наказові царя.

Прокопович прибув до Петербурга в той час, коли там події розгорталися з небаченою до того швидкістю. Справа царевича Олексія, питання про престолонаслідування, Ніштадтський мир і нові походи, коронування Катерини, заснування Академії наук, спуск нових кораблів, побудова нових мануфактур і заводів тощо -- все це не проходило повз Феофана, без його похвали чи осуду. Він, як і видатні діячі Відродження, дійсно жив у гущі інтересів свого часу. В складних умовах політичних перипетій, злету й падіння царедворців Прокопович не розгубився і відразу ж зайняв позицію, яку зберігав до кінця життя. Він добре знав свою справу і, підтримуючи Петра порадою, словом, проповіддю, відгукувався на найжагучіші проблеми тогочасної Росії. Особливо схвалював і підтримував Прокопович реорганізацію державного й церковного управління, розвиток інженерної й архітектурної справи, побудову промислових підприємств. «Чи хочемо бачити користь? -- говорить він в одній з похвал Петра. -- ...Дивимось... на заводи мінеральні, доми монетні, лікарські аптеки, полотняні, шовкові й суконні мануфактури, на предивні паперові млини, на різних кораблів купецьких будування й на інші численні, у нас раніше не бувалі мистецтва і для зручності з місця на місце пересування зведені перекопами ріки й покапані канали» .

Ще з більшою повнотою ідеї, які пов'язують поступ, добробут, користь народів з освітою, висловлені Прокоповичем у «Духовному регламенті», який читав і схвалив Петро. «Якщо подивимось через історії як через зорові труби на віки, що пройшли мимо, -- читаємо там, -- побачимо все гірше в темних, ніж у світлих ученнях, часах.., бо вчення добре й ґрунтовне є всякої користі як вітчизни, так і церкви наче корінь, сім'я й основа» .

Маючи намір створити Академію наук, Петро І саме Прокоповичеві доручає скласти проект підготовчої установи -- учбового закладу університетського типу, який би готував російську молодь для наступних занять в галузі науки, Проект було створено. Прокопович пропонував назвати майбутній заклад «Петергартен» або «Петрів сад» . Принагідно зауважимо, що Феофан просив віддати на спорудження будівлі для цього закладу кошти, які були призначені на побудову великої кам'яної церкви у Смоленську. Але згодом, з метою максимального виграшу часу був прийнятий інший проект -- одночасного створення Академії наук з допоміжними учбовими закладами. «Хоча в свій час, -- говорить про Прокоповича Ю. X. Копелевич, -- він пропонував Петрові більш поступовий шлях впровадження наук, але в період організації Академії він вже був серед її покровителів» . Прокопович належав до тих «визначних державних діячів, на підтримку яких завжди могла розраховувати Академія наук» .

Будучи протектором щойноствореної Академії наук, Прокопович чимало зробив для розвитку в ній математики і дослідного природознавства, оскільки він, як ніхто інший серед тодішніх вітчизняних мислителів, добре усвідомлював хибність схоластичних, умоглядних методів. Він і сам прагнув стояти на рівні тогочасного природознавства. Про це свідчать такі факти. В описі математичних та фізичних приладів, які по смерті Прокоповича були передані Академії наук , згадується багато астрономічних приладів, зокрема армілярна сфера, що демонструвала рух планет за системою Коперніка, глобуси, навігаційні прилади, мікроскопи, яких у той час у Росії було ще дуже мало, тощо. Про те, що Прокопович вів астрономічні спостереження за допомогою телескопа, зокрема дзеркального телескопа системи Грегорі, дізнаємось з протоколів конференції Академії наук, де зберігся запис: «7 серпня 1734 р. За вимогою пана архієпископа Новгородського грегоріанська труба була доставлена неподалік від Петергофа. Після того як за допомогою названої труби були проведені деякі експерименти, вона була привезена назад» .

Саме від виховання залежить, на думку мислителя, добробут і моральний стан як окремої людини, так і суспільства в цілому. Але це не єдине, що поєднує Прокоповича з поглядами гуманістів на освіту. Як і вони, Феофан вважав, що освіта повинна бути загальною для всіх, незалежно від маєтного та іншого становища чи статі. Він наполягав на тому, що жінки не менше, ніж чоловіки, здатні оволодівати вершинами наук і посідати найвищі державні посади.

Для того щоб зробити початки грамоти загальнодоступними, треба звернутись по допомогу до простонародної мови, -- твердить Прокопович в «Первом учений отроком». Він вважає, що такою ж мовою повинні писатись художні твори, ставитися спектаклі в театрах тощо.

Мислитель розглядав людину як мікрокосм, що є скороченим відтворенням макрокосму, і вважав, що вона прекрасна не тільки своїм духовним єством, а й тілесним. Ці погляди відбилися і в етичному вченні Прокоповича, зокрема в розумінні ним щастя, добра і зла. Щастя людини він вбачає вже. не стільки в досягненні потойбічного царства божого, скільки в цілком земних речах і обставинах, «Оскільки складається людина з душі й тіла, то, щоб бути щасливою, треба їй обидва мати в доброму стані. А тому, по-перше, повинна вона бути й розумом чудовою, й волею бездоганною, й здоров'ям обдарованою тілесним, під іменем якого розміщення й красу розуміти потрібно» . Прокопович вказує, що досягнення щастя пов'язане з задоволенням життєвих потреб людини. Проблема потреб та засобів їх задоволення перебуває в центрі його етичного вчення. Блага він поділяє на зовнішні і внутрішні. «Зовнішнє благо людське полягає, -- пише він, -- в цілковитому достатку того, що для життя є потрібним і приємним. До цього належать особливо зручність, краса, приємність місця, добре повітря, здорова їжа, родючість землі та ін. Що ж що того, що деякі смертні придбати намагаються прикраси, розкоші, музику, багатства та інше, то вони є або знаряддя для здобування добра, або деяка допомога проти бідності» . Внутрішнє благо -- це сама людина, її здоров'я, вихованість, моральність. Етичне вчення Прокоповича не засуджує нагромадження багатств, а виправдує. Моральному осудові він піддає лише розкіш, тобто «погане застосування» багатств, що видно з його твору «Христової про блаженства проповіді тлумачення» та ін. Ці погляди цілком випливають з класової позиції мислителя -- захисника інтересів буржуазії, що народжувалась. Крім того, нагромадження багатств передбачало вкладання капіталів в побудову заводів, мануфактур, в торгівлю, що стимулювало розвиток науки і також імпонувало поглядам Прокоповича.

Вважаючи, що освіта і виховання є основою суспільного поступу, добробуту і моральності, Прокопович у своїх тво рах нещадно критикує невігластво, обскурантизм, марновірства, забобони. Твори Прокоповича «Христової про блаженства проповіді тлумачення», «Духовний регламент», указ, написаний ним разом з Петром «Про звання чернече», розвивають критичний напрям у ставленні до ченців та духівництва. Тут справа вже торкається не тільки обмеження вступу у ченці, а й секуляризації монастирських маєтностей, підпорядкування церковної влади світській.

Цілком закономірно, що реакційне духівництво виступило проти Прокоповича. Виступ розпочався не після написання «Духовного регламенту», а за багато років до того, на початку викладацької діяльності Прокоповича. Як видно зі «Справи про Феофана Прокоповича», що була розпочата 1726 р. в «Таємній канцелярії» на підставі доносів реакційного духівництва, його ще в Києві звинувачували в єретизмі, у підриві церкви та її догматів, в посяганні на давньоруське благочестя. В цій «Справі» читаємо: «А як він у тому вчительстві ствердився, почав київських і малоросійських жителів, дітей і дорослих людей запрошувати до себе й навчати своєму єретизмові, і численні єресі в народі сіяти, і без кінця гудити і ганьбити православну кафоличну церкву і оселю Печерську, і на мощі святих угодників, і на мироточиві голови, і на освячену воду єретичну свою отруту блювати і чин священиків і ченців ганьбити і лаяти» . З цього ж документа дізнаємося, що Прокопович «святі чудотворні місця і святих чудотворців Києво-Печерських без ліку ганьбив і говорив: «Мужики, мовляв, своїх же мужиків нав'ялили і самі їм кланяються і інших спокушають і до ідолопоклонства ведуть...» Про голови мировоточиві, дуже сміючись, не раз казав: «Ченці, мовляв, печерські -- облудники; накупивши олії, наливають її на ті мертві голови і ту олію продають неосвіченому й темному народові» .

Вийшовши з середовища небагатих городян, Прокопович досяг високого становища завдяки своєму розумові, освіченості, політичним, дипломатичним та іншим здібностям. Тому, звичайно, вія тяжів не до феодальної верхівки, до окремих представників якої іноді підлещувався, щоб здійснити свої плани, а до тих людей нешляхетного походження, які, виконуючи важливі державні справи, набули ваги в часи Петра І. Це -- вчені, дипломати, митці, лікарі, купці, мануфактуристи тощо, тобто люди як на той час забезпечені, до яких він (як і Жан-Жак Руссо) міг застосовувати поняття народ, відрізняючи його від черні Виборюючи право таких людей на гідність перед аристократами, Прокопович вельми негативно ставився до рабського схилення перед останніми. «Гидке і рабське підлабузництво, -- говорить він, -- що хоч і не бачить у своїх панів справжніх і великих чеснот, змушене вигадувати їх» (Рит., 29). «Ми підніжок ніг твоїх, топчи наші голови, ми лижемо твої стопи» -- для Прокоповича -- огидні вирази (Рит., 29).

Але, критикуючи духовну культуру феодального суспільства, Прокопович не доходив до критики його основ, тобто феодальної експлуатації і передусім характерного для Росії кріпосництва. Ці ідеї прозвучать майже через сто років у творах Радіщева й декабристів.

Звичайно, мислитель розумів, що суспільство поділяється на бідних і багатих. Він виступав проти надмірного визиску бідних і розкоші нероб, з, так би мовити, гуманно-ліберальних позицій. «Викликає в нас гнів і те.., -- пише Прокопович, -- коли хтось пригнічує бідних; наприклад, ради власного задоволення або власної користі вимагає податків, зневажає суди, вбиває, віддає на тортури» (Рит., 135 зв.). «Годиться проти розкоші, -- продовжує він, -- кидати всі громи божого гніву, суду, смерті, пекельного вогню...» (Рит., 185 зв.). З осудом ставиться він до захоплення козацьких земель козацькою старшиною. Натяк на це є в «Розмові громадянина з селянином та дячком», в якій йдеться про те, що одна з дійових осіб хоче захопити в сусіда Немина його маєтність.

Прокопович не засуджує кріпацтво в цілому, він тільки проти надмірної підневільної праці. Зокрема, Феофан говорить, що змушувати людину працювати понад силу є гріхом, що дорівнює вбивству .

Він виступає не проти рабства взагалі, а лише за його пом'якшення, закликаючи водночас слуг до сумлінної праці на своїх панів. Пан, говорить Прокопович, зобов'Іязаний (гримати своїх рабів і слуг у вірі істинній, «карати по-батьківськи з наміром виправлення їх, а не для задоволення серця лютого, не обтяжувати надміріною службою чи роботою, з селян зайвих податків не брати, а зі слуг зайвого не утримувати. Слугам же і рабам, зобов'язаним панам своїми любов'ю і страхом синівським, слід служити чи працювати не лінуючись, не брехати, не красти, не лихварити, а особливо добро панське наче справді своє оберігати» .

Але якщо Прокопович і не дійшов до заперечення економічних і соціальних основ феодального ладу, то це не означає, що об'єктивно його філософські праці, літературно-публіцистичні твори і суспільна діяльність не готували передумов для розвитку буржуазних відносин. Адже буржуазія як клас в Росії ще тільки зароджувалась у надрах феодального суспільства і саме потребувала сильної держави, розвитку науки, піднесення людської гідності вченого, купця, ремісника, усіх громадян, які досягають успіхів в житті завдяки своїй освіченості, здібностям, діловитості, спритності.

Спадщина Ф. Прокоповича свідчить про докорінні зміни, що відбувалися в свідомості російського суспільства на рубежі XVII і XVIII ст., передусім про розклад середньовічного схоластичного світогляду. Це виявляється зокрема в тому, що у творах Прокоповича на елементи схоластики напластовуються ідеї, які характерні для вищих щаблів історико-філософського розвитку -- Відродження, Реформації, Просвітництва.

Прокопович -- мислитель-ідеаліст. Однак його спадщина привертає увагу тим, що в ній наявні певні кроки відходу від ідеалізму до натуралістичного пантеїзму і деїзму, які дали змогу наступним поколінням вітчизняних мислителів зробити дальший крок від пантеїзму і деїзму до матеріалізму. Адже в цей час відбувався, як говорив згодом Ф. Енгельс, процес наповнення ідеалістичних систем матеріалістичним змістом.

У курсах Прокоповича відображається зміна основи категоріальної структури мислення, предмета філософії, внутрішньої субординації підрозділів філософської науки, яка була пов'язана з доланням протилежності небесного і земного, божественного і людського. Філософія перестає бути пропедевтикою богопізнання і все більше звертається до вивчення природи і людини. Це зумовлює і зміну методів пізнання та його критеріїв, оскільки природознавство та інші науки вже не можуть задовольнятись авторитарно-догматичним способом доведення, що грунтується на Біблії та творах отців церкви, а тому все частіше звертаються до відчуттів, розуму, експерименту.

Однак при всій вагомості онтологічна і гносеологічна проблематика не є основною в творчості мислителя. У перехідні періоди історії завжди найбільшої гостроти досягає питання про політичну владу. Вчення Прокоповича про державу, спрямоване проти влади бояр і церкви, дає відповідь на це питання того часу. Апелюючи до особистого внеску в систему суспільних цінностей і особистої чесноти, воно по-новому висвітлює місце людини в державному устрої, відкидаючи феодальні критерії оцінки людини.

Прокопович -- ще не мислитель Нового часу. Але його критицизм до всього старого і віджилого допоміг розчистити і підготовити грунт для наступних вітчизняних мислителів, які пішли значно далі Прокоповича на шляху розвитку філософії Просвітництва.[4].

2.2 Михайло Козачинський

У своїх філософських творах Михайло Козачинський висловлював багато цікавих педагогічних ідей. Першим у вітчизняній науковій літературі він називав людську душу свідомістю ; вказував на той факт, що цілеспрямована діяльність людини взагалі й виховна зокрема різняться від інстинктивних дій тварин тим, що людина, перш ніж щось зробити, усвідомлює мету дії і засоби, необхідні для її реалізації, причому пізнає зв'язки між метою й засобами. Так само й виховання людини має спиратися на чітко визначену мету й користуватися відповідним чином дібраними засобами, які дають змогу цю мету реалізувати. Отже, вчений обстоював думку про те, що природа людини полягає в цілеспрямованій діяльності. Людський зародок несе в собі, переконаний просвітитель, тільки «потенції» розумової діяльності. У процесі подальшої взаємодії дитини з оточенням через повторення розумових актів з таких потенцій формуються навички, а потім і здатність, тобто потенції досконаліші, які виявляються в щораз легше виконуваних діях. Інтелект як потенція, та інтелект як здатність, удосконалена через навички -- це не те саме. Завдяки навичкам виникає «друга природа» людини, яка разом із «загальною природою людини» становить одне індивідуальне ціле, або особистість. Таким чином, розвивається особистість людини й одночасно активізуються розумові процеси.

Прогресивна сторона вчення, яку запропонував Михайло Козачинський, полягала в тому, що він вважав риси, які характеризують особистість, не чимось готовим, природженим, а таким, що виростає з природи людини в процесі її виховання,

діяльності та самовиховання. Індивідуальні особливості, що становлять особистість людини, не є, на його думку, простою механічною сукупністю. Суперечливі властивості, що виникають у процесі виховання й діяльності, взаємно знищують одна одну, інші підтримують одна одну й таким чином виникає певна їхня структура. У своєму курсі етики вчений називав ці властивості звичками, розуміючи під останнім слід, залишений у людині частим повторенням вольових дій, або навичками волі, що є схильністю до дій, спрямованих на досягнення блага й уникнення лиха. Що є справжнім благом чи лихом і як домогтися блага або ухилитися від лиха, людина дізнається на власному досвіді або на підставі суспільного досвіду інших, який передається за допомогою освіти й виховання. Стійкі схильності до дій, спрямованих на досягнення блага й уникнення лиха, Михайло Козачинський називав чеснотами або доброчинностями ; на досягнення уявного блага, яке на ділі буває справжнім лихом, або навіть для досягнення і справжнього блага, але шкідливим для суспільства способом -- пороками. Завдання освіти й виховання полягає в тому, щоб сформувати в молодих поколінь потяг до доброчинностей і огиду до пороків. Живучи в першій половині XVIII ст., Михайло Козачинський не міг пояснити походження етичних правил. Але прогресивність його поглядів полягала в тому, що творцем цих правил він вважав людину, наголошував на можливості прищеплення їй усіх суспільнонеобхідних рис за допомогою виховання. Учений виділяв чотири основні чесноти, які утворюють «добру структуру» особистості : розсудливість, справедливість, поміркованість і хоробрість. Відповідно, є чотири види основних труднощів у боротьбі за досягнення справжнього блага й уникнення лиха. Перша -- це знати практично, що таке благо і як його раціонально досягти, що таке лихо і як його найкраще уникнути. Навчаючись цього, людина набуває знання, яке і стає першою стійкою рисою її характеру, робить розсудливою. Друга трудність полягає в тому, що людина, прямуючи до блага, не повинна шкодити інтересам інших, руйнуючи, таким чином, суспільні зв'язки. Цю трудність вона перемагає, якщо в неї виховується звичка «віддавати кожному своє», або справедливість. Третя трудність -- це «зберігання міри», оскільки «є міра в предметах і є, нарешті, певні межі, по той бік яких… не може існувати правильне». Коли людська діяльність переходить ці межі, благо перетворюється на зло. Виходом є виховання поміркованості, тобто звички утримуватися від переходу меж блага, що їх пізнала розсудливість. Взагалі чесноти, або доброчинності, не діють окремо одна від одної. Розсудливість супроводжує всі чесноти. Але чесноти не зводяться до розсудливості, як помилково думав Сократ. Тут потрібні нахили волі, адже можна знати, що є щось погане, і все-таки його робити, коли немає звички стримуватися. Справа в тому, зазначає Михайло Колачинський, що людині часто доводиться боротись із схильністю до шкідливих, але сильних чуттєвих пристрастей. Для переборення їх мало знати, що вони шкідливі, а треба ще виробити в собі протилежну їм звичку, або чесноту поміркованості, яка утримувала б людину в межах блага і не дозволяла переступити цю межу.

Четверта трудність, яку необхідно побороти в прямуванні до блага, є страх перед такою боротьбою. У процесі подолання страху в людини виробляється така риса характеру, яка називається хоробрістю. Михайло Козачинський неодноразово підкреслював, що чесноти не є чимось природженим. Вони формуються в людини шляхом виховання й відповідної діяльності. Звідси теза : «Тверджу : чеснота не є від природи… але від вправи… Діючи справедливо, ми стаємо справедливим». Основні чесноти, відповідно до вчення Михайла Козачинського, охоплюють низку часткових якостей особистості. Так, до складу розсудливості входять : пам'ять як сукупність практичного досвіду в тій чи іншій галузі діяльності ; інтелект як здатність навчатися й легко знаходити засоби для досягнення мети ; вміння робити висновки із загальних правил, застосовуючи їх у конкретних випадках ; завбачливість, обачність як вміння зважувати обставини, в яких доводиться діяти ; обережність як уміння обминати небезпеки в прямуванні до мети. Ці якості -- результат важкого і цілеспрямованого освітньо-виховного процесу, постійних вправ і повторень, самовдосконалення особистості. Протилежною розсудливості рисою є нерозсудливість, що містить у собі такі негативні якості, як схильність до необдуманої діяльності, метушливість, недбайливість, необачність, хитрощі, підступність, обман. Вони здебільшого є результатом або неправильного виховання, або його відсутності. До складових справедливості вчений відносить любов до батьків, до рідного краю, слухняність, правдивість, захист скривджених, вдячність, щедрість, ввічливість, приязнь, доброзичливість і релігійність. Поміркованість об'єднує витримку, стриманість, скромність, чесність, почуття міри в їжі, напоях та інших чуттєвих насолодах, душевну чистоту. Протилежна їй риса -- непоміркованість, характерними проявами якої є похітливість, обжерливість, пияцтво, безсоромність, надмірна гордість, чванливість. Хоробрість може виявлятися у двох видах діяльності : нападі та обороні. Хоробрість в обороні й витримка є важливішою чеснотою, ніж хоробрість у нападі, бо вимагає більшої сили волі. Протилежними хоробрості є такі риси, як боягузтво й зарозумілість ; зарозумілість виявляється в нерозумінні хоробрості й зухвальстві. Порочними рисами є також нерозумна впертість, слабодухість і нетерплячість.

Михайло Козачинський докладно розглянув кожну з цих моральних рис, але його міркування стосувалися більше моралі, ніж шляхів її формування. З педагогічного погляду цікавішими є думки про властивості чеснот. Їх, вважає вчений, три : ступінь розвитку чеснот, зв'язки між ними, неоднакова вартість. Михайло Козачинський вирізняв три ступені розвитку чеснот : ступінь витримки, ступінь поміркованості, ступінь героїчний. На ступені витримки перебуває людина-початківець, коли вона чинить опір частим і сильним пристрастям. Ступінь поміркованості має місце там, де людина легше поборює свої пристрасті, які крім того, вже не такі сильні й часті, як у початківця. Третій, найвищий ступінь чесноти має той, хто не відчуває ніяких труднощів у переборенні пристрастей, які його вже майже не турбують. Михайло Козачинський розрізняв також три ступені розвитку порочних рис характеру. Перший полягає в тому, що людина знає, як треба себе поводити, проте йде за гіршим, не вміє подолати своїх пристрастей. На другому ступені, непоміркованості й моральні поняття про добро і зло настільки розмиті, що людина «ледве… оцінює краще». Третій ступінь характеризується здичавінням, людина поступово скочується до рівня тварини. Цікавими з погляду виховання характеру є також і думки Михайла Козачинського про зв'язок між чотирма основними чеснотами, що створює «добру структуру» особистості й залежить від ступенів їхнього розвитку. На першому й другому ступенях вони необов'язково пов'язані між собою, оскільки ще не є досконалими. Хтось може бути розсудливим і справедливим, але непоміркованим і не хоробрим. Воїн може бути хоробрим, але непоміркованим. Зате на третьому, героїчному, ступені розвитку чесноти, всі ці риси тісно переплітаються. Автор наводить такий приклад : суддя не може бути стійким і непохитним, якщо він не озброєний трьома іншими чеснотами. Неблагородний братиме хабарі, нехоробрий дасть себе злякати погрозами, непоміркований піддасться спокусам. Отже, «чесноти в героїчному стані пов'язані між собою». Пороки також можуть бути взаємопов'язані, але вони й знищують один одного, чого не трапляється з чеснотами. Розсудливість пов'язана з рештою чеснот і не може без них існувати, бо вона є навичкою інтелекту, а три інші -- це навички волі. Воля ж не може хотіти того, чого вона не знає. Таким чином, характер -- це схильність не лише волі, а й інтелекту, причому інтелекту практичного, який вказує волі мету діяльності й засоби для її досягнення. Відтак розвиток розумових здібностей дитини є, відповідно до поглядів просвітителя, першочерговим завданням педагогів і вихователів. Викликає інтерес ставлення вченого до проблем мови як знакової системи й засобу спілкування. Слова філософ вважав результатом суспільної домовленості між людьми. У «Філософії Арістотелевій…» Михайло Козачинський писав : « Заслуговує на увагу питання, яке ретельно досліджується, аж до викорінення марновірств, які дивним способом проникають в душі людей. Для того, щоби цього не було, стверджую : у словах немає ніякої природної сили для того, щоби заміняти речі, а також спонукати до… зцілення і захворювання… бо слова мають формальне значення внаслідок домовленості між людьми й тому вони є штучним означенням речей… Зроби висновок, що якщо словами принаджують демонів і примушують діяти, то словам приписують те, чого в них немає…». Красномовним є й той факт, що Михайло Козачинський був одним з перших українських дослідників діяльності першодрукаря Івана Федорова. Паралельно з педагогічною працею просвітитель не полишав літературної творчості, був штатним академічним віршописцем. Добре відомі його шкільні драми «Благоутробіє Марка Аврелія Антоніна кесаря римськаго…» і «Образ пристрастей світу цього». В останньому творі, присвяченому видатному культурно-освітньому діячеві, митрополиту Рафаїлу Заборовському, Михайло Козачинський висвітлив стан розвитку науки та шкільництва в Україні й Росії. У той час в Україні на перший план виступала класична ода. Зразками цього жанру можуть бути оди Михайла Козачинського на честь імператриці Єлизавети Петрівни та, особливо, оди, подані в збірці «Радісні почування муз», що побачила світ у 1796 р. Віршований панегірик цариці префект створив у 1744 р. на честь її приїзду до Києва разом з Олексієм Розумовським. Вірші були прочитані «від Академії Київської» біля тріумфальних воріт при в'їзді до Києво-Печерської лаври. Панегірик написаний «тригубним діалектом», тобто церковнослов'янською, польською і латинською мовами з віршованим додатком під назвою «Журнал, або Опис років і преславних перемог імператора Петра Великого» з метою прославлення Єлизавети, «даби всяк відав, якого сім'я плід, якого древа вітка, якого сонця промінь, якого найхоробрішого батька мужньо-сильніша люб'язніша дочка самодержавствує скіпетр держави Російської».

З приводу приїзду цариці Михайло Козачинський написав і згадувану вже драму-мораліте «Благоутробіє Марка Аврелія Антоніна кесаря римськаго…», яка була поставлена 5 вересня 1744 р., в день народження Єлизавети, у стінах академії «учнями-юнаками». Твір, відповідно пристосований до особи цариці, мабуть їй сподобався, як і академічний диспут з розкішно підготовленими тезами та хвалебними віршами префекта. Імператриця «пожалувала» академії 1 тисячу карбованців (у той же час Києво-Печерській лаврі -- 10 тисяч). Напевно, префект розраховував на щедрішу допомогу його дітищеві. Наступного, 1745 р., на день іменин Олексія Розумовського, Михайло Козачинський написав віршами і прозою трактат-панегірик під довжелезною й улесливою назвою. Тези диспуту, як і інші панегірики, читав студент Григорій Щербицький, згодом професор і префект Київської, а також професор Московської слов'яно-греко-латинської академій. Окрім науково-педагогічної та літературної діяльності, багато уваги просвітитель приділяв організації навчально-виховного процесу в академії, матеріальному забезпеченню студентів. Ця багатогранна робота знаходила як численних прихильників, так і впливових недругів. У 1746 р. за підтримку митрополита Рафаїла Заборовського в його протидії Синодові, що намагався остаточно позбавити київських учених можливості друкувати свої твори в Україні, Михайла Козачинського було усунуто з посад професора й префекта, і відправлено «на відпочинок» до Видубицького монастиря. З 1748 р.-- він архімандрит Слуцького Троїцького монастиря й, водночас, намісник митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії в тій частині України, що була під владою Речі Посполитої. За словами одного з сучасників, просвітитель «бездоганно завершив своє життя» 4 серпня 1755 р. Поховали його на цвинтарі Слуцької архімандрії.[5].

2.3 Григорiй Сковорода

Багатий досвід викладацької діяльності та життєвих спостережень Григорія Сковороди узагальнено на сторінках підручника “Начальная дверь ко хрістіянскому добронравию”, у якому вперше викладено його погляди на моральність людини. У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода приділяв головну увагу людині й її суті, суспільству та його поступу. В розумінні Сковороди людина («мікрокосм») і природа («макрокосм») мали внутрішню й зовнішню сторони. Концепція “трьох світів” Сковороди виглядає наступним чином. Макрокосм (перший світ) включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний. Другим є малий світ - мікрокосм - світ людини. Третім з "трьох світів" є символічний світ, що ототожнюється Сковородою із Біблією. Біблії також приписується існування двох натур - зовнішньої і внутрішньої.

Сковорода вважає, що представлені в Біблії легенди - це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, брехня, з одного боку, але в них закладене таємниче значення, корисне і повчальне знання - з іншого. Принцип двох натур мислитель відносив і до людини. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовянм», а зовнішню - просто «телесность». Величезним досягненням Г. Сковороди була ідея необхідності вивчення природних здібностей людини та їх вірного використання в системі суспільного поділу праці. Ця ідея отримала назву природного виховання. Критично ставлячись до існуючої системи виховання і навчання, він розробив свої принципи, що базувалися на «сродности», як основі формування суспільно необхідної людини. Виховання, на думку Сковороди, повинно бути святим обов'язком батьків, на яких покладались «две суть главныя... должности» - «благо родить и благо научить». Удосконалення нахилів, задатків, «природи» необхідно кожній людині, незалежно від її становища в суспільстві. «Воспитание и убогим нужно есть», - писав Сковорода. Обов'язком учителів він вважав врахування «природи» дітей, допомогу в удосконаленні уроджених здібностей. Одним із важливих важелів у вихованні підростаючого покоління Г.Сковорода вважав принцип - навчити вдячності дітей батькам. Невдячність, на його думку, зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства. Своє становище в суспільстві, на думку Сковороди, кожна людина зобов'язана визначити сама, відповідно «сродности» - природної схильності до праці. Невміння і небажання більшості осіб із панства керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, їх прагнення різними методами одержати незаслужені чини, звання, високі нагороди, матеріальні цінності та інші блага, тобто «несродньїй труд», як вважав Сковорода, були причинові соціальної нерівності і зла. Ідея Сковороди про забезпечення всіх і кожного «сродним трудом» передбачала зміну соціального життя шляхом перетворення праці в найвищу насолоду людини. Праця мала бути її природною необхідністю, головним обов'язком і моральною потребою, а праця по «сродности» - джерелом і запорукою всенародного щастя, основою процвітання суспільства. Соціально-професійну структуру суспільства Сковорода розглядає статично: є набір “сродностей” і відповідних їм суспільних видів діяльності - професій, посад тощо. Виступаючи прихильником найбільш сміливих наукових концепцій, великий просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не разум от книг, но книги от разума родились», - писав він. Все корисне і потрібне людині Сковорода називав прекрасним. Під красою ж розумів не зовнішню сторону суб'єкта, а його внутрішню суть. В житті людей вважав красивими поступки, відповідні природні здібності. Мистецтво, поезія, музика повинні служити самопізнанню, а не бути самоціллю. Найбільш мудрим вихователем людини Г. Сковорода визнавав саме життя: «Взглянь на род человеческий. Он ведь есть книга, книга же черная, содержащая беду всякого рода, аки волны, восстающия непрестанно на море. Читай ее всегда и поучайся, купно же будто из высокия гавани на беснующийся океан взирай и забавляйся». Світогляд і просвітительська діяльність Г. Сковороди віддзеркалювалися в його поетичній творчості. Через пісні, кантати і псалми він викладав свої філософські та педагогічні погляди, таврував соціальне зло, прославляв природу, волелюбність людини. Сковорода - проповідник поміркованого способу життя; він осуджує нагромадження багатства, прагнення до фізичних насолод, бо жити зароди цілі “петь, пить и есть не есть дело”. Це не робить людину щасливою, вона подібна до шершня, на відміну від бджоли, котра “есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося”. Важливою Сковорода визначав необхідність надання освіти жінкам, що є радикальним поглядом у порівнянні з тогочасними традиціями суспільства. Але він наполягав на обмеженості жіночої освіти лише необхідними для існування і повсякденного спілкування знаннями.[6].