Національна освіта України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

З Історії педагогіки України

Національна освіта України

1.Освіта за часів козаччини

Козацьку християнську демократичну республіку започаткувало козацьке вояцтво, яке сформувалось на протидію польсько-литовському та турецько-кримському поневоленню. Перші літописні свідчення про морські десанти запорозьких козаків на Чорному морі проти турків і татар датуються 1492 роком. За одним тлумаченням, слово «козак» тюркською мовою означає «воїн». За іншим, козаками називали сміливців, які ходили в знелюднені татарською навалою степи за дичиною, медом та іншими дарунками природи. Згодом ці люди -- «уходники» -- створювали зимові стоянки -- січі, де боронилися і з яких нападали на татар, відбиваючи награбоване добро.

Запорозька республіка розмірами дорівнювала території Англії, і об'єднувала землі нинішніх Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської і частково Донецької областей. Там постійно проживало більш як 200 тисяч чоловік у 4 тисячах слобід, зимівників і хуторів. Основними промислами були скотарство, рибальство й бортництво.

Завдяки народній національній освіті Запорозька Січ стала джерелом української духовності.

Україна мала державних і громадських діячів, переконаних у тому, що шлях до самостійності лежить не тільки через військово-політичні змагання, а й через освіту. Лише освічений народ, свідомий свого історичного покликання, береже національну мову як одну з підвалин духовності нації і лише такий народ може стати вільним.

За часів козаччини склалася певна система освіти в Україні: початкова, середня й вища ланки. Існувала досить струнка система освітніх закладів: братські школи, Острозька й Києво-Могилянська академії, колегіуми в Чернігові, Переяславі, Новгороді Сіверському й Харкові, монастирські, парафіяльні, полкові, січові школи. Діяли друкарні, бібліотеки. Запорозькі козаки у 1766 р. на загальній військовій раді ухвалили відкрити школи при церквах майже всіх парафій. Це був час, коли в імперській Росії Катерина II заявила, що «черні не потрібно давати освіту».

Іван Огієнко зазначає, що на Вкраїні з'являється багато книг: «Широкою річкою пливуть ці книжки з-за кордону, не меншою ж річкою пливуть вони зі своїх друкарень (яких тоді зародилася сила)... Україна дала тоді силу книжок зо всіх боків науки і займала по своїй культурі друге місце серед всього слов'янського миру -- уступаючи перше місце тільки полякам».

Існування різних типів шкіл враховувало соціальний, матеріальний і релігійний стан населення.

Першу школу на землях «вольностей Війська Запорозького» було відкрито в 1576 р. Поблизу нинішнього Новомосковська Дніпропетровської області запорожці спорудили фортецю, а в ній -- дерев'яну церкву, шпиталь і загальну школу, в якій навчалися всі охочі -- малолітні й дорослі.

Пізніше, 1602 р. у цій фортеці козаки заснували Пустинно- Миколаївський військовий монастир, при якому існувала школа. Називалась вона монастирською. У 1760 р. в цій школі двоє учителів навчали 87 учнів -- немало як на ті часи. Монастирська школа готувала читців і співаків для всіх церков і парафій Запорозького краю.

Найбільш поширеними у початковій ланці освіти були церковно-парафіяльні школи. Вони діяли при церквах, котрі обслуговували козаків, що проживали в паланках, на слободах, зимівниках, хуторах. Школи починали працювати в кожному населеному пункті одночасно з його заснуванням. Ось як описували парафіяльну школу сучасники: «Містилась вона в окремій хаті, де стояли три довгих столи. Кожен стіл відводився окремому класові: за першим читали буквар, за другим -- часослов, за третім -- псалтир. За двома останніми столами (класами) вчили й письма. Учні були різного віку -- від хлопчиків 7 -- 8 років до дорослих козаків. З третього класу набирали охочих до січової школи, де тричі на тиждень вчили церковного співу. Взимку вчилися в хаті, а влітку -- просто неба. До школи ходило до 30 -- 40 учнів... Тривалість перебування у кожному класі залежала від здібностей учня. Закінчення класу школярем було традиційним святом». Школи були джерелом високого на той час рівня грамотності.

Чимало дітей здобували початки грамоти у мандрівних дяків -- учителів. Часто це були учні й студенти Києво-Могилянської академії. Створювалась дяківська школа в селі досить демократичним шляхом. Вибір на посаду вчителя відбувався так: кожен з дяків залазив на дзвіницю, а батьки учнів збиралися довкола і ставили йому запитання. З'ясовували ораторські здібності претендента, його знання псалмів, колядок, любов до дітей. Якщо відповіді задовольняли громаду, вона укладала з дяком угоду, в якій фіксувалися обов'язки його та батьків.

Навчання у школах відбувалося рідною мовою. Предметами навчання були старослов'янська та українська (руська) мови, письмо, лічба, закон божий, співи.

Збереглися настанови -- правила вчителів -- дяків школярам:

* входиш до школи, поклонися на всі боки, усе зайве заховай, щоб тебе кожен похвалив, а вчитель полюбив;

* змолоду не лінуйся вчитися; чого навчився в юності, те згодиться у старості;

* непосидючий у школі нічого не навчиться;

* не вибігай без причини під час шкільної години;

* слухай учителя свого, знайдеш багато мудрого в нього;

* говори те, що завчив, а не порожні байки;

* на заняттях будь уважним;

* добра кожному бажай і чим можеш допомагай;

* усього, з чого сварка виникає, стережися;

* не принижуй брата свого, що немиле самому, не чини нікому;

* як прийдеш до рідного дому, вклонися усім, усе на місце поклади, що вивчив -- розкажи.

По закінченні строку, передбаченого угодою, мандрівний дяк -- учитель ішов далі.

Одночасно з формуванням національної школи інтенсивно розвивалося мистецтво (живопис, архітектура, писанкарство) та різні промисли. Навколо майстрів -- ремісників створювалися народні професійні школи ремесел і мистецтв. Великий виховний вплив на дітей мали такі види народного мистецтва, як вишивання, музика, танці, фольклорні співи. Про українських живописців Павло Аленський у 1655 р. писав: «...в Києві єсть сила дуже гарних козацьких малярів, великих знавців свого діла, що вживають всяких хитрощів та розумних вигадок, аби зняти правдиві портрети з людського обличчя».

У добу козацтва система початкової освіти мала своєрідні навчальні заклади -- січові і полкові школи. На Запорожжі січова школа складалася з двох відділів: в одному навчалися козаки, які прагнули стати дяками, паламарями, дияконами; в другому -- підлітки -- майбутні козаки. Вчили їх тут грамоти, арифметики, військової справи, співів. Навчалися у січовій школі доти, доки оволодівали передбаченими для вивчення знаннями та вміннями.

Школярі обирали своє керівництво січової школи (управу), до складу якого входили отаман і кухар. Причому отамана обирали окремо для дорослих і для підлітків. Кошовий отаман наглядав за навчальним процесом. Керував навчанням у школі представник Покровського монастиря. Він займався не тільки педагогічною наставницькою діяльністю, а й наглядав за здоров'ям школярів і регулярно доповідав кошовому отаману про хід навчального процесу і про прикрі випадки.

Головна козацька школа була відкрита 1659 р. на Чортомлицькій Січі. В ній навчалося 50 малолітніх учнів і 30 молодиків. Ось що місти ла, зокрема, «Козацька читанка» XVII ст.: «... багато літературних творів, відомостей з юридичних, історичних, географічних наук. Серед текстів -- «Переяславські статті 1659 р.», прийняті тоді, коли гетьманом України був Юрій Хмельницький (1659 -- 1663 рр.). Тут розкривається мета скликання Переяславської Ради в 1659 р., називаються історичні діячі, які взяли в ній участь. Підручник містить конкретні факти, події, імена людей, які творили історію рідного краю. Подається матеріал, який розкриває обов'язки перед державою гетьмана, старшини, всього козацького війська. Вміщені також відомості про різні народи і держави світу -- Аравію, Царство Китайське та ін.».

В усіх адміністративних центрах, де стояли козацькі полки (Умань, Брацлав, Чернігів, Суми, Ізюм, Фастів та ін.), створювалися полкові школи, подібні до січових. В них так само панували дух козацтва, демократичні засади, ідеї народної педагогіки.

Ідеї та принципи козацької педагогіки впливали на формування стійких козацьких об'єднань -- громад, товариств, братств, побратимств. Такі об'єднання захищали права й інтереси не тільки окремої особистості чи групи людей, а й усього українського народу. Учні мали досить широкі права. Оскільки в запорозьких школах термін навчання не був встановлений, охочі могли залишатися в них скільки хотіли. Учень міг будь-коли залишити школу і займатися іншою справою. До вчительської праці в запорозьких школах іноді залучали старших учнів, які успішно навчалися. Учні, в міру засвоєння ними шкільної премудрості, самі ставали вчителями і навчали інших. Таких учнів -- учителів називали «виростками шкільними», «смолодиками».

Ґрунтовно в січовій школі вивчали арифметику і геометрію. Цього вимагали будівництво військових укріплень, фортець, флоту, жвава торгівля. Знання з географії та астрономії, уміння орієнтуватися на місцевості по зорях були необхідні в далеких військових походах, плаванні на «чайках» по Чорному морю, в торгівлі з іншими народами та країнами. Особливо детально вивчалася географія своєї та сусідніх держав. У головній січовій школі, яка стояла на рівні найкращих братських шкіл, вивчали також латинську мову, поетику, риторику, навчали навіть складати латинською мовою вірші. Особливе місце в школах Запорозької Січі займало військово-фізичне виховання учнів. Хлопчиків учили «Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти». Важливе місце відводилося умінню плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою за допомогою очеретини та ін. По закінченні січових шкіл найздібніші учні вступали до Києво-Могилянської академії. Частина випускників працювала церковнослужителями і вчителями в козацьких школах джур. Від своїх наставників джури переймали науку жити й перемагати в екстремальних умовах, високе військове мистецтво. Разом з джурами випускники січових шкіл жили в куренях і продовжували вдосконалювати бойове мистецтво.

Козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювалась фізично й духовно. Діяла система відбору і вишколу молодих людей для козацької служби. Досвідчені козаки, козацькі старшини перевіряли витривалість новобранців щодо спраги і холоду, дощу, снігу, браку одягу, їжі тощо. У дніпровських плавнях і в лісах, у степу, на водних просторах Дніпра молодь під керівництвом досвідчених козаків загартовувалася, вчилася володіти зброєю. Фізична підготовка передбачала також участь у веслярських змаганнях. Та щоб стати справжнім запорозьким козаком, треба було на «чайках» здійснити подорож по Чорному морю. Спиртним у походах не зловживали. П'яниць карали суворо. їх, як свідчить Боплан, викидали у море. Запорозька Січ славилась дисциплінованістю свого війська, за що іноземці її часто називали українською Спартою.

Практику учні проходили на полях битв. Найпідготовленіших козаки брали з собою в походи, де на ратному полі вони вдосконалювали свої бойові навички. Цілі покоління володіли мистецтвом двобою. Його елементи -- складні акробатичні вправи, багато ударів руками й ногами, численні специфічні прийоми, наприклад «повзунці», «голубці», «тинки», «пістоль», «розніжка», «шулик», реалізація яких вима гає гнучкості, блискавичної реакції. Це мистецтво лягло в основу козацького танцю -- гопака.

Система козацької боротьби «гойдок» була призначена для розвідників -- пластунів. За цією системою борець «приклеювався» до суперника, повторював усі його рухи, а в разі помилки нападав на нього, і брав у полон чи знешкоджував. Козацька боротьба «спас» мала не атакуючий, а суто оборонний характер з відпрацюванням блокування дій супротивника. Козаки боролися також «навкулачки», «на ременях», «навхрест», «на палицях».

Вершиною козацьких бойових мистецтв було «характерництво» (відоме ще під назвою «господар ночі»). Характерники вміли залякати ворога, навіяти йому інформацію про свою силу і непереможність, про те, що козака не бере ні куля, пі шабля, ні вогонь, ні вода. Такі козаки могли проникнути непоміченими у ворожий табір, наробити там лиха і неушкодженими повернутися до своїх. Характерники спеціальними вправами досягали такого стану, коли бойові удари супротивника не відчувалися. Вони миттєво концентрували внутрішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар нападника. Такі здібності мали справжні велетні духу і тіла. Усі види козацької боротьби ґрунтуються на правилах і принципах народної моралі, етики.

Існував «кодекс лицарської честі», який передбачав:

* любов до батьків, рідної мови;

* вірність у дружбі та коханні;

* готовність захищати слабших, молодших;

* непохитну вірність ідеям справедливості, свободи і незалежності особистості, народу, держави;

* жертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

* розвиток власних фізичних і духовних сил, волі;

* готовність боротися до загину за волю, честь і славу України.

Того, хто нехтував козацькими законами життя, суворо карала громада.

1754 р. Яків Гнатюкович організував на Січі першу школу для підготовки полкової старшини, військових канцеляристів та різних адміністративних осіб для урядування в паланках.

Українська козацька система виховання -- самобутнє явище, аналогів їй не було в усьому світі. Вона мала кілька ступенів.

Перший ступінь -- дошкільне родинне виховання на основі національних традицій, звичаїв, обрядів, християнської моралі. У козацьких сім'ях панував культ Батька й Матері, Бабусі й Дідуся, Роду й Народу.

Батько виховував у сина твердість, витривалість, мужній характер, лицарські якості. Батько -- це захисник сім'ї, роду, творець історії, державності. Козацька сім'я відзначалась глибоким демократизмом, рівноправністю чоловіка і жінки, духовними традиціями. Керуючись лицарськими чеснотами, чоловік робив поступки дружині в розв'язанні сімейно-побутових питань, створював їй психологічний комфорт. Це благотворно впливало на виховання дітей.

Другий ступінь козацького виховання -- родинно-шкільний. У ко зацьких, братських та інших типах шкіл найвищий статус мали родинні духовні цінності, які переростали в загальнонаціональні.

Третій ступінь козацького виховання молоді, яка прагнула знань -- здобуття вищої освіти у вітчизняних колегіумах і академіях, у відомих університетах Європи. Відомості про це знаходимо у Івана Огієнка: «Коли Україна приєдналась до Москви, особливо коли Київ одпав од Польщі, Польща заборонила українцям їздити до себе в науку. З того часу українці почали їздити до західних університетів ще більше ніж раніше. І це стало ділом звичайним. Навчалися в університетах Падуанськім, Лондонськім, Лейпцизькім, особливо Геттінгенськім, Паризькім, училися в Кенігсберзі, в Римі та по інших місцях».

Молоді люди, виховані на європейському рівні, брали активну участь у розбудові освіти, науки і культури України, очолювали національно-визвольний рух українців.

У ті часи у школах «панувала різка». Запорожці ж з любов'ю ставилися до дітей. Методика роботи в їхніх школах була гуманною. У навчально-виховній роботі велике значення мали позитивний приклад учителя і дорослих, умовляння, роз'яснення, а також «самовільне поняття» та «словесне катування».

Значну увагу запорожці приділяли естетичному вихованню. На Запорожжі високо цінували уміння грати на музичних інструментах, співати, танцювати. В Україні було кілька шкіл козацького мистецтва. Діяли спеціальні школи полкової музики. У 1737 р. музичну школу -- училище (класи бандури, скрипки, гуслів) відкрито в місті Глухові. Музичні відділення діяли при загальноосвітніх школах Війська Запорізького.

Своєрідним видом «зброї» була військова музика, яку досконало розвинула Запорозька Січ. Як сигнали в походах і боях використовувалися звуки духових та ударних інструментів: труби, сурми, тулумбаса (литаври), барабанів та бубнів. У Війську Запорозькому існувала система сигналів, які в потрібний час трубачі виконували в походах, боях та під час урочистих зустрічей послів чи інших високих гостей. У ході сутичок з ворожим військом застосовувалась психічна атака: сильні, як гарматні постріли, звуки набату разом із гуркотом тулумбасів та барабанів викликали у ворога паніку і примушували до втечі.

До складу козацької військової музики входив струнний інструмент кобза (бандура). Кобзарі мали власний репертуар. Кобзарство -- унікальне явище, яке не має аналогів у світовій історії. Це видатне мистецтво і духовний здобуток козацтва. На території запорозького центру кобзарського мистецтва в різний час були написані думи «Козак Голота», «Маруся Богуславка», історичні пісні, зокрема, «Зажурилась Україна, бо нічим прожити».

Сторінки історії засвідчують, що козацька громада та її керівники були люди культурні та письменні. Так, у XVII ст. лубенський полковник Іван Кулябка розробив проект козацьких шкіл, схвалений гетьманом і рекомендований іншим полковникам: «Щоб такому прикладу слідувати і чекати за це підвищення від вищого уряду... похвали і нагород». Представники козацької верхівки -- гетьмани, полководці, сотники -- мали вищу освіту, вивчали українську і світову філософію, володіли іноземними мовами: латинською, грецькою, шведською, польською, німецькою, французькою тощо.

Усі рядові козаки у дитинстві навчалися в полкових чи січових школах, де поряд з військовими знаннями отримували загальноосвітню підготовку з читання, письма, арифметики, співів. Крім цих шкіл, діяли вже згадані вище братські й парафіяльні школи, дяківські й монастирські. Ніде в світі не було в ті часи такої демократичності в набутті освіти: навчатися могли всі. Здібні до наук вчилися в разі потреби коштом громади навіть у вищих навчальних закладах.

Державні управлінські структури, козацька старшина активно підтримували навчання українською мовою в козацьких школах та високий статус цих шкіл у суспільстві. Козацькі школи боронилися від русифікації. Козачата у віці від 5 до 13 років навчалися читання, граматики за «Букварем», «Часословом», «Псалтирем», «Октоїхом» українською мовою. Від 9 до 18 років вони вчилися писати.

На Запорожжі, де не діяли царські закони Московії про заборону скомороства, при школах силами учнів були створені українські народні театри -- вертепи. Вони давали вистави при дворах парафіян, на хуторах та у зимівниках воїнів -- запорожців. Учні зустрічали співом запорожців з бойових походів, прославляли їхні звитяги. У святкові дні вони читали перед старшиною і козаками вірші, співали, колядували під вікнами. На Різдво -- ходили по куренях і заставах із «Зіркою», а увечері під Новий рік -- з «Меланкою». Учні грали веселі святкові інтермедії, співали канти, читали монологи, вірші рідною українською мовою.

У козацькій системі виховання утверджувався культ людини і природи. Виховні засоби були настільки високоефективними (позитивний приклад дорослих, роз'яснення, умовляння, «словесне катування»), що діти чуйно ставилися до всього на землі: і до живих істот, і до рослин. Система виховання культивувала глибокі гуманістичні засади особистості. Козацька педагогіка, реалізована в козацьких сім'ях, січових, полкових і братських школах, стала найвищим досягненням національної системи виховання.

Вершинних успіхів досягла українська національна система навчання й виховання в епоху великого національного Відродження (XVI -- перша половина XVIII ст.). Цей період став зоряним часом її розвитку. Козацько-гетьманська епоха забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії й практики -- козацьку педагогіку.

Всю територію України вкривала густа мережа дяківських, церков них, монастирських, братських, козацьких шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел, в яких установилися гуманістичні принципи роботи.

Запорозьке козацтво надавало підтримку братствам. Так, гетьман Петро Сагайдачний допоміг Львівському братству одержати право викладати «сім вільних наук» у своїй школі: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.

Українська освіта сягнула європейського рівня, встановилися міжнародні культурні й наукові зв'язки України з країнами Європи. Під захистом козацьких збройних сил виникали численні національні організації, громади, братства, які стали освітньо-духовними центрами розвитку науки і культури в Україні. Кіш і козаки ретельно добирали вчителів, пильнували за їхньою поведінкою і працею, неформально цікавились життям школи. Вчителі мали високий авторитет і повагу. Вони як рівноправні члени козацького побратимства отримували звання «військового служителя» і необхідне матеріальне забезпечення. Таке ставлення до вчителя на Запорожжі позитивно відрізнялося від ставлення до його колег на Заході.

У період піднесення освіти викристалізувалась козацька еліта. Протягом 1,5 століття тривала тотальна мобілізація всіх ресурсів -- матеріальних, соціальних, моральних, політичних, духовних і культурних, що уможливило появу козацької еліти. Культурні етапи Острог -- Львів -- Київ піднесли її до рівня тих завдань, які перед нею поставила історія: виконувати обов'язки провідної верстви нації.

Серед представників козацької еліти, які лишили помітний слід в історії України, переважають вихованці Острозької і Києво-Могилянської академій -- найкращих вітчизняних освітніх закладів.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний -- дипломат, один з найвидатніших полководців, який майже чверть віку (1598 -- 1622) тримав гетьманську булаву Війська Запорозького. Освіту здобув у Острозькій академії.

За гетьмана Сагайдачного кошти на утримання шкіл виділяла Січ. Традиційно віддавали «узаконену звичаєм частину» платні, провіанту, прибутків з крамниць і шинків, рибних і звіриних ловів. Також віддавали на школу частину при розподілі воєнної здобичі. На січову школу виділяли також частку із царського жалування, як грошового, так і хлібного.

За Петра Сагайдачного в структурі козацької старшини з'явилася незвична для часів європейського Середньовіччя виборна посада -- отаман січової школи. Отаманів обирали учні. Шкільним отаманом мала бути людина не лише грамотна, а й «цікава», тобто допитлива і вчена. На Запорожжі керівництво і контроль за роботою шкіл здійснювали світські особи, під наглядом начальника січових церков. Загальне управління усіма школами зосереджувалось у руках кошового отамана, безпосереднє здійснював начальник «світської» освіти дітей, тобто обраний на цю посаду старшина, якому надавалося звання «військового служителя».

Гетьман Сагайдачний був вірним поборником національної системи виховання, постійним і щедрим меценатом освітніх закладів.

Перед смертю він у присутності нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба і київського митрополита Іова Борецького склав тестамент, заповідаючи все своє майно на освітньо-навчальні та релігійно-церковні благодійні цілі Київському та Львівському братствам, щоб із доходів тримати «ученого магістра (учителя), в грецькім язику досвідченого, на науку і увічення (виховання) діток українських і виховання бакалаврів (студентів) учених на вічні часи». Гетьмана Петра Сагайдачного поховано на території Братського монастиря на Подолі «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних».

Славетний організатор і керівник визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гноблення гетьман Богдан (Зіновій) Хмельницький (1648--1657) був добре освіченою людиною. Вчився у Київській братській школі, єзуїтській школі в місті Ярославі над Сеймом. Володів польською, латинською, турецькою, французькою і татарською мовами. Грав на бандурі, виконував народні пісні, думи.

Богдан Хмельницький згуртував навколо себе велику групу освічених людей -- вихованців Києво-Могилянського, Львівського, Острозького, Варшавського, Краківського колегіумів, випускників Оксфордського та Падуанського університетів. Вісімдесят соратників гетьмана відзначені історією як люди надзвичайних здібностей, вони були на рівні діячів передових європейських країн.

Гетьманська держава, започаткована універсалами Богдана Хмельницького в межах визначених нею чітких кордонів України, за 116 років існування мала 17 гетьманів. Кожний з гетьманів жертвував великі кошти на освітню справу: національне шкільництво, науку, мистецтво.

Козацьке товариство також всіляко піклувалося про матеріальне забезпечення освіти: кіш відводив для школи приміщення, ділянку землі для її двору, при школі будували спеціальні курені -- інтернати для учнів. У запорозьких школах навчалися не тільки діти запорожців, які жили на землях Січі, а й сироти, яких родичі брали на виховання, та діти -- сироти католиків та іудеїв, яких запорожці привозили на Січ з походів, щоб зробити з них воїнів і навернути до православної віри.

Свої власні приміщення мали і школи, відкриті в паланках. Козаки дбали про створення нормальних умов для навчання і життя учнів. Піклувалося козацтво і про здоров'я школярів: влітку учнів вивозили на луки, на свіже повітря, на свіжу воду.

Пожертви на школу вважалися святою справою. Про це свідчать козацькі хроніки. З документів коша Січі Запорозької відомо, що січовий полковник Кодацької паланки Степан Блакитний пожертвував 1000 турецьких лір на школу та шпиталь. На кошти кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського у Петриківській слободі збудовано церкву і козацьку школу. Козак Полтавського куреня Григорій Щербина подарував під школу власну хату. Навіть дрібні козаки, якщо їм вдалося зробити якісь заощадження, дарували їх на освіту. А коли козак помирав, то «за звичаєм» певну частину свого майна заповідав на школу.

Гетьман Лівобережної України Іван Мазепи (1687 -- 1709) навчався в Києво-Могилянській академії, єзуїтському колегіумі у Варшаві. Коштом польського короля Яна-Казіміра в Голландії, Франції, Німеччині та Італії вивчав основи фортифікації, гарматну справу та інші науки. Іван Мазепа обстоював державність України. Будучи гетьманом, взяв Києво-Могилянську академію під свою опіку, підняв її значення до рівня європейського університету. Його коштом збудовано для академії нове триповерхове приміщення, Чернігівський колегіум перетворено на вищу школу. В деяких селах і містах він будував власним коштом школи і друкарні, «щоб українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти».

Резиденція гетьмана -- місто Батурин -- була культурно-освітнім центром України до її варварського знищення Олександром Меншиковим.

Гетьман Іван Мазепа листувався з багатьма європейськими ученими та політичними діячами. Він досконало володів польською, латинською, італійською, німецькою, французькою, татарською мовами. Був композитором, поетом. Мав бібліотеку, в якій зібрав найкращі вітчизняні та зарубіжні видання. Особисто опікувався козацькими літописами: за його розпорядженням розшифровували й реставрували старі хроніки -- «діаріуші». Власними коштами заохочував літописців. Відомі козацькі літописи Григорія Граб'янки і Самовидця, доведені до 1709 р. Своїм політичним хистом і культурою Іван Мазепа підніс авторитет гетьманської влади, виявився щедрим меценатом мистецтва, науки і освіти. Недаремно його гетьманування тривало 22 роки.

Гетьман Іван Скоропадський (1708--1722) був близьким соратником і однодумцем Івана Мазепи. Його гетьманування припало на дуже тяжкий для України час. Після полтавської поразки з церковних амвонів проголошувалася анафема Івану Мазепі. В Україні указами Петра І викорінювалось усе, що мало в собі ідеї державної незалежності, української самобутності. Гетьман Іван Скоропадський робив усе, що міг, щоб полегшити ситуацію. В цей час підтримка української освіти потребувала не тільки матеріальних коштів, а й великої громадянської мужності. Всупереч указу Петра І від 1720 р. про заборону друкування книжок українською мовою Іван Скоропадський підтримував українські друкарні. Він перебував у таємних зносинах з ідейним спадкоємцем Івана Мазепи Пилипом Орликом і через довірених осіб брав участь у виробленні першої української Конституції. Іван Скоропадський, як і його брати Ілля та Петро, а потім і сини Михайло, Іван та Яків, учився в Києво-Могилянській академії.

Ще один вихованець Києво-Могилянської академії -- сподвижник Івана Мазепи, гетьман України в еміграції Пилип Орлик, -- автор першої в Україні демократичної конституції «Пакти і Конституція законів та вольностей Війська Запорозького». Текст Конституції було оголошено в Січі 5 квітня 1710 р. на урочистостях з приводу обрання Пилипа Орлика гетьманом. Уряд Петра І переслідував його як небезпечну для самодержавства особу, внаслідок чого гетьман перебував у еміграції. 16 статей Конституції передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави; забезпечення демократичних прав людини; визнання непорушності складових чинників правового суспільства. Лише за таких умов, вважав Пилип Орлик, можливий культурний розвиток народу.

Тільки країна з великим історичним досвідом розвитку освіти і виховання, захисту прав і свобод особистості та всього народу могла породити конституцію Пилипа Орлика, це видатне явище європейської і світової політичної, державної і правозахисної думки. До речі, конституція Сполучених Штатів Америки з'явилася лише через 65 років після конституції Пилипа Орлика.

Останній гетьман Лівобережної України Кирило Розумовський (1750 -- 1764) мав ґрунтовну освіту. Навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. У 22 роки він був обраний гетьманом Лівобережної України. При молодому гетьманові активізувалася просвітницька діяльність. За кількістю шкіл на кожну тисячу населення Україна мала один з найвищих показників у тогочасній Європі. Кирило Розумовський бажав підняти освіту в Україні на вищий щабель. Для цього він розробив проект заснування університетів у Батурині, Чернігові, Новгороді-Сіверському. В проекті зазначалось, що вступати до вищих навчальних закладів могли навіть кріпаки, не кажучи вже про козаків та міщан. Для підготовки обдарованих абітурієнтів при університетах передбачалося відкриття гімназій. Викладання мало вестися не лише українською, а й латинською мовами. Для «незаможних дітей шляхетських та всякого стану людей, здібних до науки», планувалося 40 стипендій за рахунок гетьмана. Запровадженню цих освітніх проектів перешкодила колонізаторська політика цариці Катерини II, яка заборонила викладання українською мовою в освітніх закладах, а 1764 р. ліквідувала гетьманський уряд і Кирила Розумовського відправила у відставку.

Історія свідчить, що численні громади, братства, національні організації виникли під захистом козацьких збройних сил. Чимало з них перетворилися в центри розвитку науки і культури України, де плекався генофонд нації.

Ці осередки ширили демократичні засади в поневоленій Україні. Кожна родина мала козака за взірець для виховання своїх дітей. Вільнолюбивий дух козацтва, відроджені стародавні традиції позначилися на вихованні не лише хлопчиків, а й дівчаток.

Самостійне життя та господарювання підкріплювало рівноправність жінки з чоловіком. Українки мали право виступати в суді, чого не було на той час у жодній з європейських країн. Жінка могла сама обирати нареченого. Звичайним явищем було розірвати шлюб за ініціативою жінки, про що збереглися документи 1564 р. Такий статус жінки зумовив і здобуття нею освіти. Численні документи свідчать, що українське жіноцтво було грамотне.

Подорожуючи Україною в 1654 р., архідиякон Павло Алепський писав: «По всій Козацькій землі, дивній та гарній, ми помітили прекрасну рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати й знають порядок церковних служб. У країні козаків дітей більше ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти». Він же у 1656 р. зазначав: «У козацькому краї в кожнім місті та кожнім селі побудовані дома для бідних та сиріт... Священики навчають сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися по вулицях...»

Українці не залишали без опіки осиротілих дітей за будь-яких часів: чи то монголо-татарська навала, чи інше лихоліття.

Жінок на Січ не допускали. Але козак поважав дружину, повернувшись додому, де вона порядкувала, радився з нею, звірявся на її рішення. Шануючи гідність жінки, козацтво підносило її інтереси до інтересів усього народу і Батьківщини.

Представниці української аристократії брали участь у підписанні найважливіших державних угод. Збереглися документи за підписами дружин гетьманів України. Зокрема Петра Конашевича-Сагайдачного, Данила Виговського. Освічені та добре виховані жінки козацької старшини вміли гідно приймати послів і спілкуватися з ними.

Права жінки й повага до неї як до матері роду виявлялися в тому, що вона ставила свій підпис поряд з підписом чоловіка. А у разі втрати чоловіка підпис його дружини важив більше, ніж підписи дорослих синів. При укладанні цивільних угод підпис матері ставився першим, що засвідчує її право очолювати родину. За козаччини, як і за інших часів, жінка залишалася берегинею родинного вогнища. Цьому сприяв стиль і традиції подружнього життя українців. В. Ізмайлов у своєму «Путешествіи вь полуденную Россію, вь письмахь» (1800, 1802) зазначав, що стосункам в українській родині притаманні любов, взаємоповага і довір'я. «Взаємна любов створює в їхньому домашньому господарстві кращу гармонію і порядок, ніж влада і послуху нас (росіян)...», -- писав він. У такій атмосфері природно втілювались ідеали народної педагогіки: працьовитість, повага до старших, гідність, самостійність, волелюбність, патріотизм.

В. Ізмайлов відмічав: «Українці люблять свою батьківщину і її славу, бо... слава ця завжди була тісно зв'язана з обов'язком патріотизму».

Після унії 1596 р. католицька церква посилила тиск на духовність українського народу, почала прибирати до рук освіту. Православна церква, доброчинні громадські організації, братства, боронячись, започатковували національні українські школи, друкарні, навколо яких групувалися освічені люди, вчені.

Активними просвітительками були жінки. Так, Софія Чарторийська влаштувала у своєму маєтку в Рахманові (на Волині) друкарню і сама перекладала з грецької на українську мову богослужбові книги.

Черниця Флорівського монастиря у Києві Парасковія Кучинська подарувала Київському братству землі під Старокиївською горою. Тут в останній чверті XVI ст. засновано Богоявленську братську школу, в якій була унікальна бібліотека старовинних книг, папірусів та літописів (1614 р. школа й бібліотека згоріли).

Вже згадувалася київська меценатка Галшка Гулевичівна (Лозка), якав 1615 р. підписала місцевому братству дарчу на свої спадкові землі на Подолі, щоб на них збудували монастир, шпиталь, притулок для прочан та приміщення школи для дітей міщан, шляхти і сиріт. З кола шанованих осіб вона визначила Ісайю Копинського для негайної забудови й заснування на подарованих землях школи. Ця школа стала початком Києво-Могилянської академії, яка була першим і протягом майже сторіччя єдиним вищим навчальним закладом у Східній Європі.

Природний розум, освіченість, культура, витонченість, самостійність, свободолюбство і статус лідерства в родині та суспільстві допомагали українській жінці зберігати гідність та здобувати любов і пошану навіть у тих краях, куди вони потрапляли як бранки. У 1520 р. під час нападу кримських татар потрапила у полон і була продана до султанського гарему Настя Лісовська -- донька священика з Рогатина. П'ятнадцятирічна дівчина полонила султана гнучким розумом, духовністю, вмінням знайти й дати добру, мудру пораду. Грізний і войовничий Сулейман І був до того ж і освіченим -- знав, крім східних, ще й слов'янські мови. Саме тому йому імпонувала освіченість та витонченість Насті-Роксолани. Ставши дружиною султана, вона відігравала значну роль у політичному житті Османської імперії 20 -- 50-х років XVI ст.

Нажахана яничарами Європа засилала до Стамбула послів, шукаючи протекції Роксолани. Вона складала сповнені мудрості й гнучкості дипломатичні листи, вражаючи європейських послів знанням латинської мови. Завдяки милій, скромній, чарівній Роксолані (епітети французького дипломата) Султан дав перший посольський прийом в історії турецької дипломатії.

Користуючись безмежною любов'ю та шаною Сулеймана І, Роксолана отримала його щиросердне запевнення не грабувати більше України. Власноручні листи з цією радісною звісткою вона надіслала польському королю. Два з них збереглися донині.

В оточенні Роксолани були талановиті поети, художники, зодчі, філософи, народні мудреці, співаки. Вона сприяла будівництву шкіл -- медресе у Туреччині, писала вірші. Роксолана володіла багатьма мовами Сходу і Європи. Це, безумовно, тішило владного султана. Водночас Роксолана залишалася вірною і єдиною дружиною султана, доброю матір'ю їхньому сину Селіму, який згодом успадкував владу і здобутки батька.

Козацька доба залишила фольклорну спадщину, яка відображала, окрім іншого, й родинні стосунки та виховні ідеали.

Упродовж двох століть Запорозьке козацтво відігравало прогресивну роль в історії не тільки українського народу, а й народів Європи. За козацьких часів численні навчально-виховні заклади готували інтелектуальну еліту, яка самовіддано працювала в ім'я науки, культури, освіти. Це літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі. Подив і захоплення в усьому світі викликав республіканський лад Запорозької Січі -- виборність гетьманів, отаманів, полковників та іншої козацької старшини, демократичні традиції національного самоврядування і судочинства.

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. між Московською державою і Польщею Україну було поділено на Правобережну, що відійшла до Польщі, і Лівобережну, що стала провінцією Росії. Нові господарі не дбали про будівництво української державності й освіти.

У 1722 р. за указом Петра І утворено Малоросійську колегію -- російський державний орган управління Лівобережною Україною. В 1764 р. Катерина II остаточно ліквідувала гетьманщину, а в 1775 -- Запорозьку Січ. Було здійснене масове виселення українців з південних регіонів і переселення туди багатьох тисяч росіян та німецьких колоністів.

З утратою політичної й державної незалежності України вітчизняна система виховання зазнавала удару за ударом. Польські, російські, австро-угорські реакціонери прагнули знищити українську систему освіти. Закривалися українські школи, колегіуми, занепадала вища освіта, заборонялася українська мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, релігію, традиції та звичаї. Нищили національну свідомість, самобутню державність і культуру. Тисячі освічених людей, культурних діячів виїхали з України, зокрема в Росію. Україна усе більше перетворювалася у провінцію з відсталою від вимог часу освітою.

2. Стан народної освіти в Україні в II половині XVIII та у XIX столітті

З кінця XVIII до початку XX ст. протягом майже 150 років українці перебували під владою двох імперій: Російської (Центральна, Південна, Східна Україна) та Австрійської (Галичина, Буковина, Закарпаття). Будь-які спроби національно-визвольного руху знищувалися «в зародку». У поширенні знань серед народних мас і відповідно у формуванні самосвідомості підпорядкованих народів обидві імперії вбачали загрозу своєму пануванню. Тому імперські уряди всіляко перешкоджали розвиткові системи освіти, проникненню знань в національні регіони.

Російський царат і його ідеологи намагались обмежити народну освіту елементарною грамотою та лічбою, денаціоналізувати її зміст. 1835 р. міністр народної освіти С. Уваров у доповідній записці цареві Миколі І вимагав звузити шкільні програми, заборонити викладання української мови, посилити в школах релігійне виховання й активно боротися з опозиційними настроями серед учителів та учнів. Монарх власноручно написав резолюцію: «Цілком відповідає моїм думкам і прагненням. Суворо дотримуватися цього плану, ні в чому не послабляти і не відступати». Школі намагалися надати утилітарного напряму.

Російський царат розглядав Україну як частину російських земель. Навіть на медалі, випущеній на честь імператриці Катерини II у 1793 p., було викарбовано: «Я повернула те, що було відірване». Царський уряд прагнув документально довести своє право на панування в Україні. Та деякі його дії спричинили несподівані наслідки. Так, створена Бібіковим у 1843 р. Археографічна комісія призначена була для того, щоб довести, що Україна з незапам'ятних часів була російською. Натомість комісія, вперше систематизувавши українські архівні матеріали, виявила неросійське минуле краю.

Самодержавний уряд імперської Росії цілеспрямовано й методично винищував українську мову, про це свідчить низка указів, постанов, виданих до керівництва чиновникам освіти. Зокрема, у постанові цензурного комітету від 30 травня 1859 р. йшлося про «друкування українського тексту російськими літерами», 19 червня 1859 р. попечитель Київського навчального округу повідомляв про «обов'язкове використання російських літер у творах українською мовою». З 1855 року розпочато поступову заміну посад у західних губерніях чиновниками з російських губерній та переведення місцевих учителів у російські губернії.

Певні позитивні зрушення намітилися в 60-ті роки XIX ст. після скасування кріпацтва. Уряд Росії накреслив програму вдосконалення системи народної освіти. Було прийнято «Положення про жіночі училища» (1860), «Загальний статут імперських російських університетів» (1863), «Положення про початкові народні училища» (1864), «Статут гімназій і прогімназій» (1864) та багато інших просвітницьких документів. Проте вже в наступне десятиліття, і особливо в 80-ті роки, виникла низка обмежень у справі навчання й виховання молоді. З'явилися циркуляри, які забороняли приймати до гімназій дітей з бідних верств населення. Плата за навчання була доступна лише представникам заможних класів. До того ж діти з бідних сімей не мали часу вчитися, бо передчасно залучалися до фізичної праці, щоб допомогти сім'ї вижити. У тогочасній періодичній пресі часто з'являлися повідомлення про голод і дитячу смертність.

Граф С. Уваров ототожнював просвіту народу з вогнем, з яким жартувати небезпечно. В особливо принизливому становищі була жінка. Вважалося, що їй не потрібна освіта, коло її інтересів обмежувалось сім'єю й побутом. До 1872 року забороняли приймати жінок до вищих навчальних закладів.

освіта український національний духнович

Проте в умовах інтенсивного економічного розвитку країни попит на освіту постійно зростав, це спонукало прогресивні національні сили протистояти антидемократичним намірам царського уряду.

Тогочасна шкільна політика викликала занепокоєння кращих представників вітчизняної інтелігенції, які розгорнули активну діяльність, спрямовану на розвиток української культури й освіти. Серед них історик, громадський діяч, просвітитель Михайло Драгоманов, письменники Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Павло Грабовський, Стефан Васильченко, видатні вчені Микола Пирогов, Дмитро Менделєєв, Ілля Мечніков, педагоги Костянтин Ушинський, Микола Корф, Василь Водовозов, Михайло Бунаков, Василь Вахтеров. Вони піднімали суспільство па загальну боротьбу та активізували діяльність у навчальних закладах.

Передова українська інтелігенція, виборюючи право українського народу на освіту рідною мовою, знайшла енергійного захисника в особі тодішнього міністра освіти О. Головіна, призначеного на цю посаду завдяки рекомендації ліберально налаштованого великого князя Костянтина Миколайовича. О. Головін виступав за допущення української мови у початкові школи, за розповсюдження Євангелія в українському перекладі. Але ці елементарні поступки О. Головіна наштовхнулися на рішучий спротив міністра внутрішніх справ П. Валуєва та святішого синоду. П. Валуєв заявляв, що малоросійської (української) мови взагалі немає. 1863 р. з'явилося розпорядження царського уряду, підготовлене П. Валуєвим, так званий Валуєвський циркуляр, яким заборонялося друкувати релігійні та навчальні книги і викладати у школах українською мовою.

Переляканий розвитком українського національного руху цар Олександр II створив урядову комісію для вироблення програми боротьби з ним. Серед низки заходів комісія запропонувала вислати М. Драгоманова та П. Чубинського за межі України, не випускати літературу і вилучити з шкільних бібліотек книжки, написані українською мовою або українофілами, заборонити викладання в початкових класах будь-яких дисциплін українською мовою, замінити учителів -- українців на росіян. У Миргородській гімназії Полтавської губернії висіла табличка: «В стенах гимназии запрещается говорить воспитанникам на малорусском языке».

Цар Олександр II, якого прославляли як реформатора і визволителя селян з кріпацтва, підтримав рекомендації комісії і 1876 р. в німецькому містечку Емс підписав указ, який доповнив Валуєвський циркуляр. Указ завдав тяжкого удару розвиткові української культури, яка почала бурхливо відроджуватися і виховала геніальну плеяду українських письменників. Багатомільйонний народ, його культура виявилися поза законом. 12 березня 1882 p. видано положення про поліцейський нагляд за представниками прогресивної педагогічної громадськості.

Помилився Пантелеймон Куліш, який сподівався на те, що росіяни займуться політикою, а українцям дадуть змогу вільно розвивати власну культуру. Емський указ підірвав віру в свою справу багатьох діячів і талановитих людей, які відроджували національну культуру. Микола Костомаров вважав, що «українська мова поза хатнім вжитком широкої долі не матиме».

Реакційні вчені намагалися довести, що окремої української мови взагалі не існує. «Малорусский язык есть не более как одно из наречий русского языка», -- заявляв професор Т. Флоринський у «Киевских университетских известиях» (1898 р.). Самодержавний уряд проводив політику насильницької русифікації населення. Ця політика офіційно здійснювалась через шкільні відомства, зокрема, заборонялось використовувати українські книжки для «первоначального чтения».

Більшість українських літературних творів писали російськими буквами, які передавали українську фонетику. Так видані й книжки Івана Котляревського, творчість якого має основоположне значення в історії становлення пової української літературної мови.

Реакційні заходи царського уряду перешкоджали створенню української національної школи, гальмували поширення грамотності серед простого люду, який розмовляв живою народною українською мовою. У 60 -- 90-ті роки XIX ст. в Україні майже не існувало шкіл з українською мовою навчання. Міністри освіти С. Уваров і Д. Толстой домагалися повної русифікації усіх неросійських народів у складі імперії. У Києві було відкрито російський університет святого Володимира. «Університет -- моє творіння, -- зазначав С. Уваров. -- Алея першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії».

Д. Толстой відверто визначав політику царського уряду: «Настоящую цель народного образования для инородческих национальностей должна составлять ассимиляция этих народов в русском народе». Він видав два циркуляри. В них категорично заборонялося приймати на посади викладачів історії, словесності, географії середніх та вищих навчальних закладів осіб української національності. Попечителю навчального округу в «малорусских губерниях» наказувалося позбутися викладачів -- українофілів у гімназіях та університетах.

Антидемократична спрямованість урядової шкільної політики робила життя і умови діяльності народного вчителя нестерпними. Тому в найбільш поширених церковнопарафіяльних школах часто викладали малограмотні відставні солдати і дяки. Царат намагався перетворити народних вчителів у вірнопідданих провідників своєї політики. Чесних учителів, які гідно виховували підростаюче покоління, переслідували царські чиновники. Адже такі вчителі самі були для учнів взірцем нової людини і, за словами М. Драгоманова, могли виховати «нову породу людей», національно свідомих, з демократичним і гуманістичним світоглядом.

Тодішнє Міністерство освіти встановило систему поліцейського нагляду за викладачами не лише в казенних школах, а й у приватних. Над учителями постійно висіла загроза звільнення з роботи за неблагонадійність. Народний учитель перебував у принизливій залежності від численних наглядачів: шкільних інспекторів, служителів церкви, сільської та повітової влади.

Незважаючи на ці заходи демократична інтелігенція та освічена молодь активно боролися за поліпшення стану народної освіти, пробуджували свідомість учителів. Поступово формувалася система підготовки учительських кадрів. Серед перших учительських семінарій відомі Коростишівська (1869), Херсонська (1871), Акерманська (1872), Переяславська (1878). У Західній Україні діяли Львівська, Чернівець ка, Мукачівська, Ужгородська учительські семінарії. Для міських училищ кадри готували в учительських інститутах. Перший з них було відкрито 1874 р. у Глухові.

Прогресивні громадські діячі та передові педагоги, студентство Київського університету, захищаючи справжню освіту для народу, запропонували створити недільні початкові школи для неписьменних або малописьменних підлітків і дорослих. В жовтні 1859 року за попечительства Миколи Пирогова була відкрита перша в Києві (і в Російській імперії) недільна школа. Вона налічувала 110 учнів віком від 5 до 30 років; мала два класи: нижчий (перше і друге відділення) і вищий. Заняття відбувалися щонеділі та у святкові дні з 10 до 14 години. Студенти викладали безкоштовно.

В середині XIX ст. недільні школи стали найпоширенішою формою набуття грамотності. В них викладали Закон Божий, грамоту, письмо, арифметику, малювання. Студенти застосовували ефективні методи навчання, щоб прискорити опанування грамоти.

У більшості недільних шкіл навчання проводилося рідною мовою, яка тоді вважалася «мужицькою, холопською».

Школи ці не лише поширювали освіту, вони сприяли зближенню інтелігенції з народом, були осередками зародження національних ідей.

Офіційна педагогіка не визнавала недільні школи, уряд не допомагав, вважаючи їх «шкідливими закладами, що загрожують громадському спокою». Попечитель Київського навчального округу видав циркуляр директорам гімназій «Об усилении надзора над воскресными школами». Уряд і чиновники від самого початку шкодили недільним школам. Спершу звузили навчальну програму, «щоб було не ширше церковно-приходських шкіл». А в 1862 р. уряд розпорядився закрити недільні школи.

З 70-х років XIX ст. позитивне значення у справі народної освіти мали земства. Вони організували широку шкільну мережу, дбали про підготовку вчителів, давали кошти на утримання шкіл. За положенням 1864 р. всі школи підлягали міністерству народної освіти або синоду.