Національна освіта України

У багатьох регіонах України інтелігенція збирала кошти на влаштування навчальних закладів чи курсів для підготовки педагогічних кадрів. Земства стояли на тому, щоб організувати вчительські школи і не дати попам верховодити в них. По земствах навіть мужицькі депутати були проти підпорядкування шкіл церкві.

Царський уряд через Міністерство освіти й чиновницький апарат обмежував, пригнічував народну освіту, робив її засобом денаціоналізації. Та попри офіційні заборони й переслідування передова інтелігенція виборювала право українського народу на освіту рідною мовою. Активна просвітницька позиція громадських діячів, літераторів, педагогів повільно, але неухильно виводила освітянську справу з пригнічення та занепаду.

Західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст. в основному становило духівництво. Священики були єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в Австро-Угорській імперії. Вища освіта в Західній Україні стала синонімом освіти богословської. Так, на початку 1840 р. з майже 400 студентів Львівського університету та інших закладів 295 навчались теології, інші вивчали філософські дисципліни, що входили до курсу богослов'я. Із 43 книг, виданих протягом 1837 -- 1850 рр. українською мовою, 40 були написані священиками.

Лише в другій половині XIX ст. вагомим чинником в Західній Укра їні стає світська інтелігенція -- вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Переважна більшість священиків були бідні сільські люди, котрі за своїм інтелектуальним рівнем ледве піднімались над селянами. Лише в таких містах, як Перемишль і Львів (центри церковної адміністрації), були заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні, що давало змогу брати участь у культурному житті. Тонкий прошарок освічених західних українців -- людей за суттю своєю провінційних і консервативних -- з недовірою сприймав нові ідеї. Для освіченої української верхівки привабливою і престижною була польська культура. Українець, який поліпшував свій матеріальний, юридичний чи освітній статус, соромився користуватися «мовою селянства». Послуговувалися польською, а українською розмовляли лише з селянами.

Про занепад української мови свідчить ліквідація у 1809 р. україномовного факультету у Львівському університеті. Студенти самі просили замінити українську мову німецькою, бо на всіх інших факультетах викладали німецькою. Разом з тим поступово почало щиритися коло українців, які сприймали ідеї національного відродження.

З 1817 р. інспектором шкіл Перемиської єпархії був Іван Могильницький. Він виступав за повернення української мови в народні школи та проти духовних утисків українського народу. У трактаті «Відомістьо руском языці» обстоював самостійність української мови, яка своїм віком, рівнем розвитку та історичним значенням не поступається жодній зі слов'янських мов, а тому її не можна розглядати як мішанину, що виникла з польської, великоруської та інших слов'янських мов, як це зумисне робили деякі польські та російські вчені. Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови, підготував і видав кілька підручників для українських народних шкіл.

Натхненником і проводирем національно-культурного відродження в Західній Україні у першій половині XIX ст. був Маркіян Шашкевич. Разом з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем він створив гурток «Руська трійця», що ставив перед собою широкі культурно-просвітницькі завдання. Велике значення у справі відродження українського шкільництва і культури мала створена Я. Головацьким «Грамматика руского языка» (1849), що спиралася на мовну практику Галичини. Вона була основним навчальним посібником у школах до 1862 р.

Трійця публікувала альманах «Русалка Дністрова» вперше на західноукраїнських теренах живою народною мовою, що справило визначальний вплив на розвиток нової української літератури на народно-мовній основі.

Австро-Угорський уряд якийсь час дозволяв створювати культурно-освітні організації, видавати книги національними мовами. В 1848 р. у Львові виникло товариство «Головна Руська рада», яке ставило за мету запроваджувати в школах «руські мови», домагалось дозволу українцям обіймати урядові посади, зрівняння в правах українського духівництва з польським.

Особливу роль у піднесенні просвітницького руху в Галичині відіграв літературно-освітній осередок «Галицько-руська матиця», заснований у Львові 1848 р. Осередок видавав книги загальноосвітнього і морально-релігійного змісту, шкільні підручники і наукові збірки. За своїм складом і поглядами він був різнорідним, проте в цілому позитивно вплинув на розвиток національної культури в Східній Галичині. Попри цензуру «Галицько-руська матиця» видала понад 80 книжок.

Літературне товариство «Просвіта», створене 1868 р. у Львові, також мало на меті піднесення народної освіти та популяризацію знань, які сприяли духовному й інтелектуальному відродженню нації, пробудженню національної свідомості. «Просвіта» відкривала бібліотеки -- читальні, видавала навчальні посібники для середньої школи.

Рух за національне відродження Закарпаття очолили представники місцевого уніатського духівництва. їхня програма ставила вимоги легалізації культурно-освітньої роботи рідною мовою. Низка видатних діячів, будителів, сприяла піднесенню культури цього краю. Але українізація Закарпаття тривала недовго. Австрійський уряд, побоюючись заворушень серед підпорядкованих слов'янських народів, посилив угорський вплив. Угорська мова дістала права державної в адміністративних, духовних установах та школах. Серед закарпатської інтелігенції стався розкол: частина її пройнялася угорськими настроями, частина -- москвофільськими. Останні повірили в могутність Росії, яка при душила угорське повстання 1848 -- 1849 рр., і сподівались на те, що вона зможе захистити українців від угорського гноблення.

Поняття «український народ» викликало у багатьох українців скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливу більш престижної російської чи польської культури. На Лівобережжі, де сильні були традиції козаччини, процес національного відродження йшов легше, у Галичині доводилося долати опір греко-католицької верхівки. Зрештою невтомна діяльність кращих представників інтелігенції, будителів XIX ст., досягла того, що після століть обмежених контактів Східної та Західної України з'явився посилений взаємний інтерес. Розпочався процес національної інтеграції

3. Педагогіка Олександра Духновича

Олександр Васильович Духнович (1803 -- 1865) -- один з найвизначніших закарпатських будителів, педагог, письменник, організатор народного шкільництва, громадський діяч. Він зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної педагогічної думки. О. Духнович народився в сім'ї священика. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії деякий час працював домашнім вчителем. Усвідомлюючи економічну, політичну і культурну відсталість краю, злиденне життя русинів, єдиним порятунком вважав освіту, школу: «Усі русини жебраки, їм ніщо не допоможе, крім школи». Тому прагнув освітянською діяльністю зарадити своєму народові. Працюючи протягом 1844 -- 1856 рр. у Пряшівській єпархії, О. Духнович заснував товариство «Литературное заведение», яке видавало альманахи, календарі, організував більше 70-ти шкіл для народу, викладав у них, писав шкільні підручники та популярні книжки з історії, граматики, географії. Склав і видав перший в Україні підручник з педагогіки «Народная педагогия в пользу училищ, и учителем сельских» (1857), в якому найбільш цілісно викладена його концепція розвитку освіти в краї. Олександр Духнович першим на Закарпатті застосував термін «народна педагогіка». Він вважав освіту найважливішим засобом перетворення суспільства і обстоював ідеї народності у вихованні. Важливою ознакою народності Олександр Духнович вважав рідну мову, виступав за створення системи виховання відповідно до історичних і національних традицій народу.

Мету і завдання школи Олександр Духнович вбачав у формуванні особистості громадянина і патріота. Відповідно до цих завдань він розробив основи розумового, морального і фізичного виховання дітей та молоді.

У процесі розумового виховання учні мають засвоїти певне коло знань, що розвинуть їхні пізнавальні здібності. Ці знання стануть у пригоді в майбутній практичній діяльності, бо освіта не самоціль.

У початковій школі треба вчити географію, ботаніку, зоологію, сучасні іноземні мови, землеробство, садівництво, бджільництво. Таке надто широке для початкової школи коло знань пояснювалось прагненням Олександра Духновича забезпечити в єдиному доступному для українського населення типі школи на Закарпатті ґрунтовну підготовку учнів.

Розумове виховання слід тісно пов'язувати з моральним, у процесі якого діти вчаться розрізняти в житті чесне і нечесне. О. Духнович закликав виховувати в дітях почуття власної гідності, порядність, милосердя, доброзичливість, людяність, правдивість, дисциплінованість.

Олександр Духнович особливо наголошував на вихованні в молодого покоління працьовитості. Він звертав увагу нате, що до праці треба підходити як до важливого засобу фізичного виховання та інтелектуального розвитку. У зв'язку з цим Олександр Духнович розробив систему трудового навчання і виховання, приділивши велику увагу праці дітей і молоді у сільському господарстві. Важливе значення також надавалося фізичному вихованню як необхідній умові загартування і підготовки до трудової діяльності. Цьому мала сприяти чітка система «природних (фізичних)вправ».

З повагою і водночас вимогливо ставився Олександр Духнович до особи вчителя, від якого значною мірою залежали результати виховання. Він повинен мати справжнє покликання до педагогічної професії, добре знати предмет, який викладає, бути високоморальною людиною, вміти вибирати найкращі методи навчання.

Ефективність праці вчителя певного мірою залежить від того, як виховуються діти в сім'ї. Олександр Духнович зробив помітний внесок у розвиток теорії родинного виховання.

Завдання батьків, наголошував він, дбати про фізичний розвиток дітей, прищеплювати необхідні гігієнічні навички, виховувати дітей у дусі любові до праці. Батьки повинні давати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання у школі.

Педагогічна спадщина Олександра Духновича вдало поєднує як народну педагогіку, так і загальні педагогічні положення. Свого часу вона послужила розвитку вітчизняної педагогічної думки і не втратила значення для сучасної освіти, навчання й виховання.

Размещено на Allbest.ru