Нормативно-правова документація у сфері освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Навчально-науковий інститут вищої школи економіки та менеджменту

Навчальна практика

з дисципліни: "Університетська освіта"

на тему: "Нормативно-правова документація у сфері освіти"

Роботу виконав: студент І курсу

заочного факультету гр. ЕПЕКзпр - 12

Мельник Є.М.

Перевірив: доцент кафедри Кучерук Т.Г.

Донецьк - 2013 г.

Зміст

1. Статті Конституції України про освіту

2. Закон України про освіту

3. Закон України про вищу освіту

4. Національна доктрина розвитку освіти

5. Міністерство освіти та науки України

6. Болонський процес

7. Велика Хартія університетів

8. Лісабонська конвенція

9. Сорбонська декларація

10. Болонська декларація "Зона європейської вищої освіти"

11. Празька конвенція

12. Берлінська конвенція

13. Бергенська конвенція

14. Лондонська конвенція

15. Конференції 2009-2012

16. Система оцінювання ECTS



1. Статті Конституції України про освіту

Освіта - основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Ці положення містять 27 статей, що стосуються законодавчої бази, основних принципів освіти, мови, органів управління освітою, державні стандарти тощо.

Розділ II

СИСТЕМА ОСВІТИ

Цей розділ містить 22 статті стосовно системи освіти, яка складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Розділ III

УЧАСНИКИ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ

У розділі висвітлено 10 статей про учасників навчально-виховного процесу. До них відносяться:

· діти дошкільного віку, вихованці, учні, студенти, курсанти,

· слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти;

{Абзац другий статті 50 в редакції Закону N 2628-III (2628-14) від 11.07.2001}

· керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні

· працівники, спеціалісти

· батьки або особи, які їх замінюють, батьки - вихователі

· дитячих будинків сімейного типу

· представники підприємств, установ, кооперативних, громадських

· організацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі.

Розділ IV

ФІНАНСОВО-ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ, МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНА БАЗА НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Цей розділ містить 3 статті щодо фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти, яке здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Розділ V

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Навчальні заклади, наукові, науково-виробничі установи системи освіти, органи державного управління освітою мають право укладати договори про співробітництво, встановлювати прямі зв'язки із навчальними закладами, науковими установами системи освіти зарубіжних країн, міжнародними організаціями, фондами тощо відповідно до чинного законодавства України.

Розділ VI

МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про освіту, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ VII

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОСВІТУ

Посадові особи і громадяни, винні в порушенні законодавства про освіту, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України.

2. Закон України про освіту

В Законі України "Про освіту" містяться ті основні принципи і положення, на основі яких визначається стратегія і тактика реалізації законодавчо-закріплених ідей розвитку освіти в Україні.

Ці положення адресуються одночасно і суспільству, і самій системі освіти, і особистості, забезпечуючи як "зовнішні" соціально-педагогічні умови розвитку системи освіти, так і "внутрішні" власне педагогічні умови її повноцінної життєдіяльності.

Відзначимо ці положення: гуманістичний характер освіти; пріоритет загальнолюдських цінностей; вільний розвиток особистості; загальна доступність освіти; безплатність загальної освіти; всебічний захист того, хто навчається; особливе значення в управлінні, функціонуванні і розвитку школи має збереження єдності державно-національного, культурного і освітнього простору; свобода і плюралізм в освіті; відкритість освіти; демократичний, державно-громадський характер управління освітою; світський характер освіти в державних, муніципальних освітніх закладах; здобуття освіти рідною мовою; зв'язок освіти з національними і регіональними культурами і традиціями; наступність освітніх програм; варіативність освіти; розмежування компетенції суб'єктів системи.

Центральною ланкою системи освіти в Україні є загальна середня освіта, до складу якої входять: середні загальноосвітні школи, школи з поглибленим вивченням окремих предметів, гімназії, ліцеї, вечірні школи, освітні заклади інтернатного типу, спеціальні школи для дітей з вадами у фізичному і психічному розвитку, позашкільні навчальні заклади.

Головним завданням загальноосвітніх навчальних закладів є: створення сприятливих умов для розумового, морального, естетичного і фізичного розвитку особистості; формування наукового світогляду; засвоєння учнями системи наукових знань про природу, суспільство, людину, її працю, прийомів самостійної діяльності.

Закон України "Про освіту" має сім розділів:

I. Загальні положення (ст. 1-27).

ІІ. Система освіти (ст. 28-49).

ІІІ. Учасники навчально-виховного процесу (ст. 50-60).

IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база закладів освіти (ст. 61-63).

V. Міжнародне співробітництво (ст. 64).

VI. Міжнародні договори (ст. 65).

VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту (ст. 66).

У преамбулі до закону "Про освіту" відзначено, що "метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями [5, 43].

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народностями.

Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного і культурного розвитку суспільства [Там же].

У першому розділі розкриваються: завдання законодавства України про освіту; права громадян на освіту; державна політика в галузі освіти; основні принципи освіти; мова освіти; навчально-виховний процес і громадсько-політична діяльність у закладах освіти; державні навчально-виховні заклади і церква; управління освітою і громадське самоврядування в системі освіти; органи державного управління освітою і повноваження органів управління освітою; повноваження Вищої атестаційної комісії і місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у галузі освіти; державні стандарти освіти; органи громадського самоврядування і самоврядування навчально-виховних закладів; умови створення навчально-виховних закладів; наукове і методичне забезпечення освіти; керівник закладу освіти; психологічна служба в системі освіти; соціально-педагогічний патронаж у системі освіти, участь діячів науки, культури та представників інших сфер діяльності в навчально-виховній роботі; організація медичного обслуговування, харчування в навчально-виховних закладах, забезпечення безпечних і нешкідливих умов навчання, праці та виховання; документи про освіту.

У другому розділі "Система освіти" розкриті положення про структуру системи освіти (дошкільне виховання, загальну середню освіту, професійну освіту, вищу освіту, післядипломну підготовку - стажування, клінічну ординатуру тощо, аспірантуру, докторантуру, підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів; позашкільне навчання і виховання, самоосвіту).

У третьому розділі розкриваються права і обов'язки учасників навчально-виховного процесу - вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів; вихователів, вчителів, викладачів, практичних психологів, соціальних педагогів, майстрів виробничого навчання, методистів, педагогічних працівників позашкільних закладів, наукових, інженерно-технічних працівників, навчально-допоміжного персоналу; батьків або осіб, що їх замінюють, батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу; представників підприємств, установ, кооперативних, громадських організацій і фондів, асоціацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі.

У розділі IV розкриваються положення про фінансову і господарську діяльність закладів, установ, організацій, підприємств системи освіти, про їх матеріально-технічну базу, фінансування наукових досліджень.

Розділи V і VI визначають міжнародні договори та міжнародне співробітництво навчально-виховних закладів і органів управління освітою.

У заключному VII розділі визначається відповідальність службових осіб і громадян за порушення законодавства про освіту.

Реалізація Закону України "Про освіту" обумовлена цілим рядом труднощів і суперечностей, які значною мірою пов'язані з істотними змінами концепції розвитку нашого суспільства, зі спробами ввійти в ринкові відносини, зі змінами ціннісних орієнтацій, освітніх і життєвих потреб людини. Особливу тривогу викликає стан здоров'я дітей і підлітків, зокрема, у зв'язку з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС.

За експертними оцінками вчених-педагогів у нашій державі лише 35-40 % учнів старших класів здатних засвоїти програму загальноосвітньої школи з усіх предметів. Дані соціологічних досліджень свідчать про низьку навчально-методичну забезпеченість навчальних закладів середньої освіти. Існує ряд інших важливих проблем.

3. Закон України про вищу освіту

Цей Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

4. Національна доктрина розвитку освіти

Освіта - основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є найбільш масштабною і людиномісткою сферою українського суспільства, визначальним чинником його політичної, соціально-економічної, культурної й наукової організації. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний і економічний потенціал народу, виховує патріота і громадянина України.

Освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності української держави на міжнародній арені. Освіта і наука є найголовнішими умовами утвердження України на світовому ринку високих технологій.

За роки незалежності на основі Конституції України в державі визначено нові пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, розпочато практичне реформування галузі згідно з Державною національною програмою "Освіта. Україна XXI століття".

Водночас темпи і глибина перетворень не повною мірою задовольняють потреби суспільства, держави й особистості. Актуальною є проблема доступності якісної освіти впродовж життя для всіх громадян, забезпечення національного характеру освіти. Потребують постійного оновлення зміст освіти та організація навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Критичним є стан фінансування освіти і науки. Потребує особливої підтримки освіта у сільській місцевості, навчання дітей з особливими потребами. Необхідно докорінно змінити і оновити матеріальну базу, здійснити комп'ютеризацію навчальних закладів, впровадити інформаційні технології, забезпечити сучасні підходи до підготовки і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, запровадити нові економічні та управлінські механізми розвитку освіти. Усі ці проблеми вимагають першочергового розв'язання.

XXI століття висуває до освіти нові вимоги. Глобалізація, швидка зміна технологій, утвердження пріоритетів сталого розвитку суспільства зумовлюють зростання ролі освіти. Людство помітно змінює орієнтації в напрямі розвитку демократії, піднесення гідності особистості, її культури, національної самоідентифікації, толерантності, розвитку в умовах ринкових відносин, утверджує їх як ознаки нової світової динаміки. Нагальною потребою і передумовою прогресивного поступу людства є подолання згубних наслідків технократизму. Життя в умовах демократії, ринку, новітніх науково-інформаційних технологій стає реальністю. Все це зумовлює потребу радикальної модернізації освіти.

В Україні має стверджуватися стратегія прискореного, випереджувального інноваційного розвитку освіти і науки; повинні забезпечуватись умови для розвитку, самоствердження і самореалізації особистості впродовж життя.

Національна доктрина є державним документом, що визначає стратегію і основні напрями розвитку освіти у першій чверті XXI століття.

5. Міністерство освіти та науки України

МОН України - центральний орган виконавчої влади України. Утворений 28 лютого 2013 року шляхом реорганізації міністерства освіти і науки, молоді та спорту України ^[1] в Міністерство освіти і науки України та Міністерство молоді та спорту України.

МОН було головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

6. Болонський процес

Зміни, що відбуваються сьогодні на теренах Європи та світу, зумовлені процесами глобалізації, становленням інформаційного суспільства, посиленням міграційних процесів, мобільності ринку праці, міжкультурних обмінів, а головне об'єктивно сформованою потребою навчитися "жити разом", зберігаючи власну етнічну, культурну, релігійну самобутність і різноманітність, і, водночас, розуміючи і поважаючи один одного.

Для сучасної Європи характерними є потужні інтеграційні процеси, які охоплюють різні галузі суспільного життя. Поряд з принциповими змінами соціально-економічного характеру спостерігаються тенденції гармонізації системи європейської вищої освіти і формування загальноєвропейського освітнього простору.

Європейська вища освіта має багатовікову традицію, яка була започаткована ще у середньовічних університетах. Такий університет був продуктом саме західноєвропейської середньовічної цивілізації. Першим Європейським університетом традиційно вважається Болонський університет, що виник на базі Болонської юридичної школи. Роком її виникнення називають 1088 рік. Засновником вважається видатний правознавець того часу Ірнерій, який вперше почав читати римське право широкій аудиторії. Але справжнє зростання значення Болонської школи починається з середини ХІІ століття. Статус університету їй було надано спеціальною хартією, яку оприлюднив у 1158 році імператор Фридрих І Барбаросса. Болонський університет був дуже популярним закладом освіти, про що свідчить велика кількість учнів, які там навчались. Наприклад, у ХІІІ столітті кількість учнів Болонського університету сягала 10 тисяч. Інші найстаріші університети Європи: Кембрідж (1209), Окфорд (2-а половина ХІІ - початок ХІІІст.), Паризький - Сорбонна (1215), Саламанкський (1218), Лісабонський (1290), Празький - Карлів університет (1348), Краківський (1364), Віденський (1365), Гейдельберзький (1386). К 1500 року у Європі існувало вже 80 університетів.

Перші середньовічні університети являли собою корпорації студентів-школярів (школяр - від лат. scolarius) та викладачів-магістрів (магістр - від лат. magister - начальник, наставник), звідки пішла й назва цих закладів - Universitas magistrorum et scolarium. Студенти та викладачі (колеги) мешкали у гуртожитках - колегіумах, коледжах, де відбувалися й заняття, які мали форму лекцій та диспутів.

Типовий середньовічний університет складався з чотирьох факультетів - підготовчого (факультет мистецтв) та трьох вищих - правового, медичного та теологічного. На факультеті мистецтв, який згодом отримав назву філософського, викладали так звані сім вільних мистецтв, які поєднувалися у тривіум (trivium) - граматика, риторика, діалектика (логіка) та квадривіум (quadrivium) - арифметика, геометрія, астрономія, музика. Після оволодіння курсом тривіума та складання відповідного іспиту школяреві присуджувався ступінь бакалавра мистецтв. Бакалавр в розумінні академічного звання ввійшов у практику з XIII століття в західноєвропейських університетах. Уперше це звання було введено на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм IX для відзначення тих студентів, які витримали відповідний іспит та блискуче захистили диспут і, як наслідок, отримали право носити червону камилавку. З часом це звання почало застосовуватися на інших факультетах і розповсюдилося по всій Західній Європі. У XV столітті бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів - ліценціата, магістра або доктора на богословському, юридичному, медичному та інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів. В Україні ступінь бакалавра проіснував до 1869 року.

Після оволодіння курсом квадривіума студент отримував ступінь магістра мистецтв. Ступінь магістра присуджувалася випускникам університетів після складання усних іспитів та публічного захисту дисертації, схваленої факультетом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання "доктор".

Доктор спочатку виступав як первосвященик, згодом як викладач, а з XII століття термін почав використовуватися як науковий ступінь для вчених. Як науковий ступінь уперше почав надаватись Болонським університетом у 1130 році. Ступінь "доктор богослов'я" почав надавати Паризький університет у 1231 році. Спочатку ступені "доктор" та "магістр" були рівнозначними. Лише з XVI століття на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь "доктор", тоді як філософи надавали перевагу ступеню "магістр". З кінця XVIII століття філософські факультети більшості університетів також визнали докторство вищим науковим ступенем. Вимоги, які висувалися університетами різних країн були різними. Здебільшого, складали університетський екзамен у формі письмового твору на задану тему чи співбесіди щодо написання твору й іспит з різних дисциплін. Після цього докторант мав надати дисертацію, яку треба було публічно захистити.

Таким чином, в університетах історично склалися 2 цикли підготовки - перший - початковий та другий - завершальний. Перший цикл дає змогу отримати ступінь бакалавра, а другий - магістра. Після завершення повного курсу вищої освіти за допомогою аспірантури здобувається ступінь доктора наук. освіта болонський євроінтеграційний документ

Реформи, направлені на гармонізацію вищої освіти Європи, не мають на меті зруйнувати європейські здобутки та традиції, які складалися віками, а навпаки, переоцінити та зберегти найкращі з них, такі як, наприклад, двоступенева система освіти, автономність вищих навчальних закладів, мобільність студентів та викладачів.

Загальна мета всіх освітніх реформ - підвищення мобільності населення країн Європи для переходу від інтеграції держав до реальної інтеграції самих громадян країн Євросоюзу.

При замкнутому внутрішньодержавному розвитку європейських країн виникла ситуація, коли всі кордони між країнами відкриті, грошові одиниці однакові, а переміщення населення усередині цих кордонів із метою тривалого проживання або одержання роботи залишається як і раніше досить скрутним. В Європі існують цілі зони, де є низький рівень безробіття і спостерігається брак робочої сили з цілого комплексу професій. При цьому, зовсім поруч, у сусідній країні, існує велике безробіття, а перехід робочої сили з однієї зони в іншу не відбувається. Громадяни іншої країни не приймаються на роботу через те, що вони мають диплом про вищу освіту іншої держави. Спостерігається ситуація, коли продовжують зберігатися неформальні кордони, які не дають можливості подальшого об'єднання. Повноцінної інтеграції країн Європи поки не існує. Ось чому необхідне реформування національних систем вищої освіти країн Європи, створення прозорого європейського наукового та освітнього простору.

Початком процесу гармонізації системи європейської вищої освіти вважається 19 червня 1999 року, коли у місті Болонья міністрами 29 європейських країн було підписано Болонську декларацію, але фактично формування ідей європеїзації вищої освіти почалося майже півстоліття тому, задовго до червня 1999 року.

Відзначимо, що європейський простір вищої освіти формувався впродовж останніх 40 років і мав свою передісторію. Фламандські автори Курт де Віт та Верховен виділяють три періоди у розвитку тенденцій європеїзації вищої школи у другій половині минулого століття.

Перший період, який датується 1957-1982 роками, розпочався після Римського договору 1957 року. Згідно з яким діяльність Європейського союзу у галузі освітньої політики обмежувалася заохоченням співпраці між державами-членами без втручання у зміст навчального процесу й організацію освітніх систем, поважаючи їхню культурну та мовну різноманітність. Європейська спільна конференція міністрів освіти 1971 року визначила п'ять основних моментів загальноєвропейського виміру у освітніх системах:

- взаємне визнання дипломів;

- обґрунтування ідей формування європейського університету;

- кооперація вторинної і вищої освіти;

- створення європейського центру розвитку освіти;

- заснування необмеженого державними кордонами інституту вищої освіти.

У 1976 році була презентована програма дій, яка складалася з шести пунктів і була результатом розвитку попередніх п'яти головних положень: доступ до вищої школи; визнання дипломів; загальні програми навчання; короткі освітні програми; інформаційна політика; європейський університетський інститут.

Перший період розвитку передісторії Болонського процесу визначається рядом наступних європейських конвенцій, які були розроблені та прийняті починаючи з 1950-х років. Це:

· Європейська конвенція про еквівалентність дипломів, які забезпечують доступ до університетів (1953 р.);

· Європейська конвенція про еквівалентність періодів університетської освіти (1956 р.);

· Європейська конвенція про академічне визнання університетських кваліфікацій (1959 р.);

· Міжнародна конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів в арабських та європейських держав басейну Середземного моря (1976 р.);

· Конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у країнах Європейського регіону (1979 р.)

Другий період приходиться на 1983-1992 роки, протягом якого уточнювалися мета, задачі та проблеми кооперації вищої освіти на просторах Європейського союзу. Під лозунгом "Сприяння вільній мобільності викладачів, студентів та дослідників" розгорталися відомі проекти COMET (програма, яка направлена на посилення взаємодії вищої освіти та промисловості), ERASMUS (програма з розробки узгоджених між вищими навчальними закладами різних країн учбових планів та програм), LINGUA (програма, мета якої поширення масового оволодіння однією європейською мовою), TEMPUS.

Подією планетарного масштабу наприкінці другої декади вересня 1988 року стало святкування 900-річчя Болонського університету. Заснований у 1088 році під назвою Європейський університет, він відігравав надзвичайно важливу роль у розвитку науки та культури всього світу, залишаючись вірним європейській, сутності та стимулюючи розвиток інтеграційних процесів європеїзації освіти в XXI столітті. До цієї події експертами було підготовлено й узгоджено історичний документ - Хартію Університетів, який 18 вересня в урочистій обстановці підписали присутні на святкуванні ректори європейських університетів. У Хартії було проголошено фундаментальні засади, які раз і назавжди мають бути основою призначення університетів як центрів культури, знань і досліджень.

Третій період передісторії Болонського процесу був пов'язаний з підписанням Маастріхстського договору (1992 рік). Саме у цей час підсилюється звучання ідеї про європейське громадянство, відповідно до якої кожен громадянин країни-члена Європейського союзу має громадянські права цього суспільства (вільне переміщення, висунення своєї кандидатури на виборах до комунальних органів тощо). У зв'язку з чим виразнішим стає поглиблення ідей європеїзації вищої освіти.

У подальших документах цього періоду, передусім у програмному документі ЮНЕСКО "Реформи вищої освіти" (1995 рік), було проаналізовано об'єктивні умови та суб'єктивні фактори, які спричинили поглиблення розвитку інтеграційних процесів освіти і економіки, освітніх систем Європи, висвітлені можливості та проблеми становлення єдиного європейського освітнього простору. Виділялись також правові, соціально-економічні, лінгвістичні проблемні фактори, що обмежували європейську мобільність, зростаючу роль освіти та професіональної підготовки як принципової умови економічного та соціально-економічного розвитку сучасного суспільства.

У цей самий період визначаються три головні фактори впливу на освіту - інформаційне суспільство, інтернаціоналізація, науковий та технічний світ, акцентується увага на необхідності вироблення узгодженої освітньої політики, яка б сприяла створенню: системи освіти впродовж усього життя; підвищенню випереджувальної ролі освіти; стимулюванню виробництва знань; зближенню освіти й економіки, посиленню ролі освіти в розвитку особистості; оволодінню випускниками не менш ніж трьома європейськими мовами; подоланню перешкод, які гальмують європейську мобільність.

19 червня 1999 року підписанням міністрами освіти 29 країн Європи декларації, згодом названої Болонською, закінчується передісторичний період гармонізації структури європейської вищої освіти і розпочинається той процес, який ми знаємо як Болонський. Свою назву цей процес отримав на честь італійського міста Болонья. Саме в Болонському університеті була прийнята Болонська декларація, яка стала поворотним пунктом у розвитку вищої школи Європи і виражає пошук спільного європейського підходу до вирішення спільних проблем вищої освіти.

Як і передісторичний період, так і період розвитку Болонського процесу можна поділити на декілька етапів.

Перший етап визначається підписанням самої Болонської декларації. Цим актом міністри освіти узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти та домовились про створення єдиного Європейського простору вищої освіти до кінця 2010 року. Документом було задекларовано 6 загальних принципів процесу гармонізації європейської вищої освіти.

Принципово важливими на цьому етапі є висновки та рекомендації численних конференцій і семінарів експертів, зокрема Гельсінського семінару з проблем отримання ступеня бакалавра (Фінляндія, лютий 2001 рік) та конференції керівників університетів у місті Саламанка (Іспанія, березень 2001 рік). На цих форумах обговорювалися проблеми реформування освітніх систем європейських країн з метою підготовки рекомендацій до наступного саміту міністрів вищої освіти країн Болонської співдружності у Празі (травень 2001 року).

Другий етап розвитку Болонського процесу розпочинається з підписання Празького комюніке 19 травня 2001 року. На саміті міністрів були підтверджені задачі, визначені Болонською декларацією та виокремлено важливі елементи формування Європейського простору вищої освіти. Зокрема, в Празькому комюніке додатково була визначена пріоритетність такого напряму, як навчання впродовж усього життя. Міністри відзначили, що стратегія навчання впродовж усього життя повинна стати віч-на-віч із проблемами конкурентоспроможності та використанням нових технологій, поліпшенням соціальної єдності, рівних можливостей і якості життя. Університетам було запропоновано більш активно приймати участь у розробці навчальних програм, академічний зміст яких співвідносився би з вимогами надійного працевлаштування. Саме в Празі було визначене коло організацій, які повинні активно брати участь в реалізації принципів Болонського процесу (Європейська асоціація університетів, студентська асоціація тощо), а також було запропоновано в рамках підготовки наступного циклу проводити офіційні "болонські" семінари з гарантій якості освіти та акредитації.

Третій етап Болонського процесу розпочинається з Берлінського комюніке, що було підписано на відповідному саміті у Берліні 18-19 вересня 2003 року. Принципово нове рішення Берлінського саміту - поширення загальноєвропейських вимог і стандартів вже й на докторські ступені. Була запропонована формула триступеневої освіти (3-5-8), згідно з якою не менше трьох років відводиться для отримання рівня "бакалавр", не менше п'яти - для рівня "магістр" та не менше восьми для отримання вченого ступеня "доктор філософії". На саміті також приділялася особлива увага важливості контролю і дотримання європейських стандартів якості освіти на усьому просторі. Ці стандарти в Європі розробляє і підтримує відома міжнародна організація, що має назву "Європейська мережа з гарантування якості". Було розроблено додаткові модулі, курси та навчальні плани з європейським змістом, відповідною орієнтацією та організацією. Наголошено на важливій ролі, яку мають відігравати вищі навчальні заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя. Зазначено, що європейський простір вищої освіти та європейський простір дослідницької діяльності - дві взаємопов'язані частини спільноти знань.

Наступний, четвертий, етап розвитку Болонського процесу розпочинається із саміту, який було проведено міністрами освіти країн-учасників Болонського процесу 19-20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія). Учасники зустрічі підвели підсумки роботи за останні два роки та сформулювали пріоритетні задачі до саміту 2007 року, а саме: розробка наднаціональної системи кваліфікаційних вимог; прийняття стандартів та керівних принципів забезпечення якості; визнання вищої освіти спільних наукових ступенів; впровадження навчання протягом усього життя у системи вищої освіти. Оскільки до 2005 року заявлений період Болонського процесу склав рівно половину, в комюніке знайшло відображення питання про його розвиток після 2010 року, в тому числі у контексті привабливості загальноєвропейського простору вищої освіти та спільної праці з іншими континентами, розробки стратегії "зовнішнього виміру".

Важлива подія конференції в Бергені - це підписання Україною Болонської декларації.

17-18 травня 2007 року у Лондоні відбувся ще один саміт міністрів освіти країн, що підписали Болонську декларацію, який розпочав п'ятий етап розвитку Болонського процесу. На саміті була проведена оцінка трьох пріоритетних напрямів у європейській системі вищої освіти: багаторівневість системи навчання; впровадження стандартів і принципів забезпечення якості освіти; впровадження національних кваліфікаційних стандартів. Особливістю Лондонської зустрічі міністрів стало повернення до початкової задачі Болонського процесу - розвитку мобільності та підготовки спеціальних докладів країн по цій темі до 2009 року (заходи, які були прийнятті на національному рівні в інтересах розвитку мобільності студентів та співробітників, включаючи оцінку їх ефективності).

Конференція міністрів у Лондоні стала підготовкою до 2010 року щодо стабільного фінансування вищих навчальних закладів та забезпечення їх автономності.

На всіх етапах було проголошено, що цей процес добровільний; полісуб'єктний; такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури; такий, що не нехтує національні особливості освітніх систем різних країн Європи; багатоваріантний; гнучкий; відкритий та поступовий.

Отже, Болонський процес - це історично зумовлений процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи. Навіть стислий історичний екскурс доводить, що Болонський процес не виник раптово. Він - результат узагальнення, цілеспрямованого колективного осмислення об'єктивних соціально-економічних і політичних процесів і їх взаємодії з освітніми системами. Це - ще один доказ того, що знання, наука і навчання є не лише загальнолюдськими потребами, а й результатом зусиль багатьох людей і країн, їхні досягнення і здобутки мають бути загальнолюдським надбанням, вони не можуть бути ізольованими, замкненими ні за своєю природою, ні сутністю. Його мета - створення до 2010 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи.

Європейська співдружність і європейська вища школа пройшла майже піввіковий шлях до прийняття Болонської декларації. Формування європейського простору вищої освіти, зближення його цілей, стандартів, моделей стали адекватною відповіддю вищої школи на зростаючу конкуренцію у світі, особливо з північноамериканським регіоном (США, Канада). Одночасно з політичним об'єднанням країн Європи у Євросоюз напрацьовувалася концепція створення єдиного європейського освітнього і наукового простору. Висвітлюючи проблему гармонізації архітектури системи європейської вищої освіти, доцільно охарактеризувати основні положення Болонської декларації.

В основі цього інтеграційного процесу, що став передісторією Болонського процесу, лежать наступні важливі документи:

1. Велика Хартія Університетів (1988 рік);

2. Лісабонська конвенція (Лісабон, 1997 рік);

3. Сорбонська декларація (Париж, Сорбонна, 1998 рік);

4. Болонська декларація (Болонья, 1999 рік).

7. Велика Хартія університетів

Велика Хартія Університетів була прийнята у Болонському університеті на з'їзді європейських ректорів, скликаного з приводу святкування 900-річчя найстарішого учбового закладу Європи 18 вересня 1988 року.

Цей невеликий за розміром документ (біля 2 сторінок), офіційний текст якого виконано латинською мовою, має три тематичні рубрики: Proemium, Principia ac fundamenata, Instrumenta. В Хартії підкреслена особлива роль університетів у сучасному світі як центрів культури, знань та досліджень.

Основні принципи:

· Автономність університетів. Університет - це автономний інститут у серці суспільства, що створює, оцінює і передає культуру за допомогою наукових досліджень і навчання та, що має бути морально й інтелектуально незалежними від будь-якої політичної і економічної влади;

· Тісний зв'язок процесу навчання та дослідження. Навчання не повинне відставати від суспільних потреб, що змінюються, і прогресу наукових знань;

· Свобода дослідження, навчання та викладання. Це головний принцип існування університету. Будучи завжди відкритими для діалогу, університет є ідеальним місцем спілкування професорів, готових до передачі своїх знань і добре забезпечених усім необхідним для цього, і студентів, які здатні та прагнуть збагатити свій розум цими знаннями;

· Охорона цінностей європейського гуманізму. Університет - це довірена особа європейських гуманістичних традицій, постійною турботою якого є примноження знань та, перетинаючи географічні і політичні бар'єри, підтверджувати життєву необхідність для різних культур пізнання та впливу одна на одну;

· Реалізація основних задач в області досягнення універсальних знань поза географічних і політичних кордонів, взаємне пізнання та взаємодія різних культур.

Як інструменти здійснення зазначених цілей - принципів можна виокремити:

· наявність засобів та коштів, що відповідають сучасним запитам;

· відбір професорського складу та надання викладачам статусу відповідно до принципу єдності педагогічної і навчально-пізнавальної діяльності;

· надання студентам гарантій, необхідних свобод та умов для досягнення ними культурних та освітніх цілей;

· розвиток сучасних навчальних проектів між європейськими університетами;

· стимулювання мобільності викладачів та студентів;

· досягнення рівнозначності дипломів, кваліфікацій, ступенів, екзаменів при безумовній повазі до національних особливостей та неупередженого відношення до них.

Велика Хартія стала справжнім кредо європейських університетів, відданості якої присягають всі академічні відомства континенту. Проголошені в Хартії задачі та інструменти їх досягнення відтворюються у тій чи іншій формі з різною акцентуацією у підсумкових документах будь-яких зустрічей, присвячених європейській чи світовій освіті.

8. Лісабонська конвенція

Подальша розробка концепцій гармонізації архітектури європейської системи вищої освіти зафіксована у Лісабонській конвенції 1997 року та в Сорбонській декларації 1998 року, де були поставлені питання про формування відкритого європейського простору у сфері вищої освіти; прозорість, легкість і зрозумілість дипломів, ступенів і кваліфікацій; орієнтацію переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр - магістр); використання системи кредитів (ECTS); міжнародне визнання бакалавра і надання йому права вибору форми подальшого навчання, зокрема в магістратурі чи аспірантурі; стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для зближення систем освіти та формування європейського простору вищої освіти. В обох документах містився заклик щодо підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти стосовно освіти США. Нагальною стала потреба вироблення єдиних стандартів вищої освіти, підняття рівня кваліфікаційних вимог до фахівців, які здобувають вищу освіту, щоб бути конкурентоспроможною в галузі освіти та припинити відтік студентів і молодих вчених до США.

Конвенцію про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в європейському регіоні, розроблено і прийнято 54 державами на дипломатичній конференції в м. Лісабон (Португалія) 11 квітня 1997 року. Звідси і її назва - Лісабонська конвенція.

Вона містить угоди про:

· компетенцію державних органів;

· визнання кваліфікацій, що дають доступ до вищої освіти;

· основні принципи оцінки кваліфікацій;

· визнання періодів навчання;

· визнання кваліфікацій вищої освіти;

· інформацію про оцінку вищих навчальних закладів і програм.

Лісабонська конвенція декларує наявність та цінність різноманітних освітніх систем та переслідує мету створення умов, за яких більшість людей, скориставшись усіма цінностями та досягненнями національних систем освіти та науки, можуть бути мобільними на європейському ринку праці. Громадянам нової Європи повинні бути доступні загальні цінності освіти, науки та культури всіх її країн.

Головною метою Лісабонської конвенції стало формування правового поля вищої освіти Європи та полегшення визнання документів про освіту різних країн.

9. Сорбонська декларація

У подальшому принципи Лісабонської конвенції та Сорбонської декларації стали основою "Всесвітньої декларації з вищої освіти для XX століття: підходи та практичні заходи", яку було вироблено Всесвітньою конференцією з вищої освіти 1998 року, а також - механізму гармонізації архітектури системи європейської вищої освіти, запровадженому документами Болонського процесу.

25 травня 1998 року міністри освіти Франції, Великої Британії, Німеччини та Італії підписали в Парижі (Сорбонна) спільну декларацію, направлену на гармонізацію національних систем вищої освіти. Її головними тезисами стали:

· формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи;

· міжнародне визнання і міжнародний потенціал систем вищої освіти безпосередньо пов'язані з прозорістю та зручністю дипломів, ступенів, кваліфікацій;

· орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти та визнання;

· використання системи кредитів (ECTS);

· міжнародне визнання першої ступені вищої освіти (бакалавр);

· надання випускникам першого ступеня права вибору продовження навчання з метою отримання диплому магістра або доктора;

· підготовленість магістрів та докторів до навчально-пізнавальної діяльності;

· підтвердження Лісабонської декларації;

· формування європейського простору вищої освіти;

· консолідація позиції, яку займає Європа у світі, шляхом постійного удосконалення та оновлення освіти, доступної всім громадянам Європейського союзу.

Сорбонська декларація не порушує питань гармонізації змісту освітніх програм, учбових планів та засобів навчання, а напроти, підкреслює різноманітність національних розбіжностей та необхідність поважного відношення до них. Вона орієнтована на інтеграцію Європи, кладе в основу три ключові вирази: мобільність, визнання, доступ до ринків праці. Це також заклик до підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти. Сорбонська декларація не була спробою обмежити культурне або освітнє різноманіття і не має в собі ідей, які припускають подібне її тлумачення, а цей документ треба розглядати як такий, що надав первинного поштовху процесу консолідації європейського простору вищої освіти у контексті загальноєвропейського процесу і який пізніше отримав назву Болонського.

10. Болонська декларація "Зона європейської вищої освіти"

Фактично ці три документи підготували ґрунт для більш рішучих дій. Позитивна реакція на Сорбонську декларацію дозволила перейти до ширших дій. Так, 19 червня 1999 року в місті Болоньї (Італія) пройшла зустріч міністрів освіти, які від імені урядів своїх країн підписали документ, що отримав назву "Болонська декларація". Якщо Сорбонська декларація була прийнята міністрами лише чотирьох держав, то під Болонською декларацією поставили свої підписи вже керівники освітніх систем 29 країн, у тому числі і тих, які не входять у Європейське співтовариство. На відміну від Сорбонської декларації, у якій йшлося про гармонізацію, у Болонський це поняття не використовується. Тут йдеться вже про дії, які можуть сприяти необхідній конвергенції та більшій прозорості кваліфікаційних структур у Європі.

Декларація на офіційному рівні започаткувала процес створення європейського простору вищої освіти. Переймаючись проблемами конкурентоспроможності та привабливості європейської системи вищої освіти, міністри проголосили задачі, що є першочерговими та мають бути досягнуті в межах першого десятиріччя. А саме:

· Введення двоступеневого навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: до одержання першого академічного ступеня (бакалавр) і після (магістр), при цьому тривалість навчання на першому циклі має бути не менше трьох і не більше чотирьох років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра або докторського ступеня;

· Запровадження кредитної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти системи обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS (Європейська система перезарахування кредитів), зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції "навчання впродовж усього життя";

· Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка повинна ґрунтуватися не на тривалості і змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти;

· Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького складу й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців. Особливо підкреслюється необхідність організації певного періоду навчання за кордоном по програмам спільних академічних ступенів, а також для вивчення іноземних мов, щоб студенти могли повністю реалізувати свій потенціал з точки зору європейської ідентичності, громадянства та можливості працевлаштування;

· Забезпечення працевлаштування випускників. Важливе положення Болонського процесу - орієнтація на кінцевий результат: знання і вміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці. Для цього планується загальне використання Додатку до диплому, рекомендоване ЮНЕСКО;

· Забезпечення привабливості загальноєвропейського простору вищої освіти для решти світу.

Болонською декларацією були також запроваджені регулярні зустрічі (конференції) міністрів освіти європейських країн, які залучилися до процесу створення єдиного європейського простору вищої освіти. Традиційні зустрічі міністрів освіти країн - учасниць Болонського процесу, які проходять 1 раз в 2 роки з метою оцінки досягнутого та узгодження нових пріоритетів, закінчуються підписанням відповідних комюніке, за яким можна прослідкувати зміни та доповнення до Болонської декларації, які очевидно є відповіддю освіти на ті зовнішні виклики, які з'являються рік від року.

В умовах, коли вища освіта стає не тільки високорентабельною сферою бізнесу, в якій першу позицію займають США, але й визначає успіх розвитку країн, Європа може розраховувати на успішну конкурентоспроможність в цій області лише як єдине ціле.

Прийняття Болонської декларації - це ще один доказ того, що зміни в освіті не якесь раптове відкриття, а скоріше - результат поступового усвідомлення взаємодії процесів європейської економічної та політичної інтеграції, результат розвитку ідей та інновацій у сфері освіти, які передували Болонській декларації та стали її основою. У Болонській декларації знайшли свою конкретизацію головні напрями розвитку європейських університетів із урахуванням досвіду та відповідно до цивілізаційного процесу початку XXI столітті.

11. Празька конвенція

У травні 2001 року в Празі до БП приєдналися нові країни: Хорватія, Кіпр, Ліхтенштейн та Турція. Міністри прийняли так зване Празьке комюніке, яке встановлює основні напрямки роботи на наступні 2 роки, до наступної Конференції міністрів з питань БП у Берліні у 2003 році.

Важливо зазначити, що Празький саміт вніс декілька нових елементів у БП:

- студенти були визнані повними рівноправними партнерами у процесі прийняття рішень, а ESIB стала консультативним членом Bologna follow-up group (разом із Радою Європи, Європейською асоціацією університетів та EURASHE);

- було наголошено на соціальному вимірі БП;

- була висвітлена ідея того, що вища освіта є суспільною продукцією і суспільною відповідальністю.

Між 2001 та 2003 роками була організована навіть більша кількість "Болонських семінарів". Пан Павел Згага (бувший Міністр освіти Словенії, один з тих, хто підписав Болонську декларацію) був обраний Головним Доповідачем (його доповідь на Берлінській конференції міністрів можна знайти тут); Європейська асоціація університетів розробила ІІІ Звіт щодо тенденцій у вищій освіті (Trends III report), а також розпочала Проект якості культури у закладах вищої освіти та запустила Спільну кваліфікаційну програму (joint masters programme); Національні спілки студентів Європи (ESIB) завершили декілька студентських оглядів щодо впровадження Болонської декларації; Європейська комісія підтримала декілька Європейських проектів (the Tuning project, the TEEP project), пов'язаних із забезпеченням якості тощо.



12. Берлінська конвенція

З нових країн було прийнято до БП (Албанія, Андорра, Боснія та Герцеговина, Ватикан, Росія, Сербія та Монтенегро і "бувша Югославська республіка Македонія"). Таким чином, загальне число країн, залучених до БП, склало 40. Було також вирішено, що всі країни-учасниці Європейської культурної конвенції можуть приймати участь у БП при заяві щодо вступу та задовільному плані по впровадженню Болонських цілей у своїй системі вищої освіти. Крім звітування про роботу у 2001-2003 рр. та визначення цілей подальшої роботи, Берлінське комюніке також визначає:

що дослідження є важливою частиною вищої освіти у Європі, а Зона європейської вищої освіти та Зона європейських досліджень є двома стовпами суспільства, заснованого на знанні. У подальшому необхідно звернути особливу увагу на навчання докторів наук, яке необхідно включити у БП;

що до часу їх наступної зустрічі міністри досягнуть успіхів у таких основних областях: забезпечення якості, двоциклова система, офіційне визнання наукових ступенів та визначення періодів навчання;

наступна Конференція міністрів відбудеться у Бергені у 2005 році.

Групі по перевірці виконання БП (Bologna follow-up group) було запропоновано звернути особливу увагу на 2 цілі:

забезпечення якості - на це було видано мандат ENQA, EUA, ESIB, EURASHE;

структура кваліфікаційних рівнів.

13. Бергенська конвенція

У травні 2005 року на Конференції міністрів у Бергені було запрошено ще 5 країн (Арменія, Азербайджан, Молдова та Україна) у якості нових країн-учасниць БП. Таким чином, загальна кількість учасників БП зросла до 45. Було також прийняте рішення розширити коло консультативних членів БП за рахунок Пан-європейської структури міжнародної освіти (Education International (EI) Pan-European Structure), Європейської асоціації забезпечення якості вищої освіти (the European Association for Quality Assurance in Higher Education (ENQA)) та Спілки конфедерацій промисловців та роботодавців Європи (the Union of Industrial and Employers' Confederations of Europe (UNICE)). Бергенська зустріч підтвердила зміну дій із створення планів на майбутнє на практичне втілення у життя, а саме:

прийняття спільної структури кваліфікаційних рівнів Зони європейської вищої освіти з обов'язковою розробкою національних структур кваліфікаційних рівнів до 2010 року - початок робіт із даного питання назначено на 2007 рік;

...