Взаємодія сім’ї та дошкільного навчального закладу у вихованні дошкільника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Взаємодія дошкільного закладу з сім'єю

1.1 Сім'я та її виховна функція

1.2 Проблеми сімейного виховання у спадщині видатних педагогів

1.3 Особливості сімейного виховання дошкільників

1.4 Організація спільної діяльності сім'ї та дошкільного закладу

1.5 Зміст, організація й методика співпраці ДНЗ та батьків

Розділ 2. Емпіричне дослідження особливості взаємодії ДНЗ і сім'ї

2.1 Аналіз методів дослідження взаємодії ДНЗ і сім'ї

2.2 Результати дослідження взаємодії ДНЗ і сім'ї

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. "Дошкільне дитинство" - унікальний період у житті людини, коли формується здоров'я, здійснюється розвиток особистості.

У той же час це період, у плині якого дитина перебуває в повній залежності від навколишніх дорослих - батьків, педагогів. Тому неналежний відхід, поведінкові, соціальні й емоційні проблеми, що виникають у цьому віці, приводять до важких наслідків у майбутньому.

Відповідно до Закону "Про освіту" і Типовим положенням про дошкільний навчальний заклад одним з основних завдань, що стоять перед дитячим садом, є "взаємодія з родиною для забезпечення повноцінного розвитку дитини".

Тому необхідно мати активний курс на створення єдиного простору розвитку дитини, як у ДНЗ, так й у родині. Педагог у ДНЗ повинен працювати таким чином, щоб батьки могли: перебороти авторитаризм і побачити світ з позиції дитини; досягти розуміння того, що не можна дитину порівнювати з іншими дітьми; довідатися сильні й слабкі сторони розвитку дитини й ураховувати їх; бути емоційною підтримкою дитині.

За тисячолітню історію людства зложилися дві галузі виховання підростаючого покоління: сімейне й суспільне. Здавна ведеться суперечка, що важливіше в становленні особистості: родина або суспільне виховання? Одні великі педагоги схилялися на користь родини, інші віддавали пальму першості суспільним закладам.

Тим часом, сучасна наука має у своєму розпорядженні численні дані, що свідчать про те, що без шкоди для розвитку особистості дитини неможливо відмовитися від сімейного виховання, оскільки його сила й дієвість непорівнянні ні з яким, навіть дуже кваліфікованим вихованням у дитячому навчальному закладі або школі [3].

Для забезпечення сприятливих умов життя й виховання дитини, формування основ повноцінної, гармонійної особистості необхідні зміцнення й розвиток тісного зв'язку й взаємодії дитячого закладу й родини.

Ідея взаємозв'язку суспільного й сімейного виховання знайшла своє відбиття в ряді нормативно-правових документів, у тому числі в "Концепції дошкільного виховання", "Положенні про дошкільний навчальний заклад", Законі "Про освіту"[20].

У складних економічних умовах, в яких перебуває Україна, змінюється динаміка та структура сім'ї. На кожному етапі розвитку вона має свої специфічні особливості та типові проблеми. В наслідок чого, велика кількість сімей в Україні перебуває у кризовому стані і неспроможна якісно виконувати свої функції, що часто призводить до конфліктів й ін [13].

Так, у законі "Про освіту" записано, що "батьки є першими педагогами. Вони зобов'язані закласти основи фізичного, морального й інтелектуального розвитку особистості дитини в ранньому віці".

Відповідно до цього міняється й позиція дошкільного навчального закладу в роботі з родиною. Кожний дошкільний навчальний заклад не тільки виховує дитину, але й консультує батьків з питань виховання дітей. Педагог дошкільного навчального закладу - не тільки вихователь дітей, але й партнер батьків по їхньому вихованню.

Професор Г. Ващенко включав родинне (сімейне) виховання до системи національного виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів як родинне виховання не вживав.

Закон України «Про дошкільну освіту» визначає дошкільну освіту як цілісний процес, який спрямований на формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду» [19, с. 5]. У вищезгаданому законі зазначено завдання виховання в сучасних умовах, а саме: „виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля” [19, с. 6].

У Законі України «Про дошкільну освіту», зокрема у статтях 8, 36 йдеться про підвищення якісного рівня освітньо - виховної роботи з дітьми, який має забезпечувати дошкільний заклад у тісній співдружності з батьками. Тому саме від вихователів батьки потребують кваліфіковану допомогу з питань виховання.

Підсумовуючи, можна сказати, що державні документи України про освіту і виховання спрямовують вищі педагогічні заклади на перегляд змісту підготовки фахівців дошкільної освіти та націлюють педагогів дошкільного закладу на співпрацю з сім'єю.

Концептуальні основи сімейного виховання досліджувались у різні періоди розвитку суспільства. Ще у давнину людство прийшло до розуміння необхідності спеціальної підготовки батьків до виховання дітей. Класики педагогічної думки: П. Каптерев, Я. Коменський, П. Лесгафт, А. Макаренко, Й. Песталоцці, М. Рубінштейн, С. Русова, Ж. Руссо, В. Сухомлинський, К. Ушинський та інші - розглядали проблеми сімейного виховання.

Мета - науково обґрунтувати питання взаємодії сім'ї та дошкільного навчального закладу.

Відповідно до мети визначено задачі:

1. З'ясувати стан досліджуваної проблеми взаємодії ДНЗ із сім'єю у педагогічній теорії і практиці роботи ДНЗ.

2. На основі аналізу та узагальнення філософської, психолого-педагогічної літератури уточнити сутність і структуру поняття «сім'я»

3. Розглянути організацію спільної діяльності сім'ї та дошкільного закладу.

4. Виявити взаємодію сім'ї і ДНЗ у вихованні дітей.

Об'єкт - умови виховання дітей дошкільного віку.

Предмет - взаємодія сім'ї та дошкільного навчального закладу у вихованні дошкільника.

Методи дослідження: спостереження, вимірювання, порівняння, опису, анкетування.

Також проводились такі методики: «Малюнок сім'ї», «Батько сім'ї», «Які ви батьки?»

Вибірка дослідження: надійність і вірогідність дослідження забезпечувалися репрезентативністю вибірки 12 дітей дошкільного віку, 12 батьків, ДНЗ № 41 м. Чернівці, "Центр розвитку дитини" із застосуванням методів, релевантних меті і завданням дослідження.

Розділ 1. Взаємодія дошкільного навчального закладу з сім'єю

1.1 Сім'я та її виховна функція

З перших днів свого життя дитина починає поступово всмоктувати в себе навички вживання у світ і виживання у ньому, опановувати соціальний досвід (соціалізується). Макрокосм цього світу на перших порах зведений до середовища сім'ї, яка передусім несе відповідальність за виховання дитини. Глибинний зміст, масштаб і сила цієї відповідальності обумовлені соціальним статусом сім'ї.

З часом дитина розширює сферу своєї взаємодії зі світом, на неї спрямовують свої впливи різноманітні соціальні інститути, які доповнюють, урізноманітнюють виховні зусилля сім'ї. На етапі дошкільного дитинства провідним соціальним інститутом, покликаним забезпечити різнобічний розвиток дитини, є система дошкільних навчальних закладів. Гармонійна взаємодія їх із сім'єю є запорукою повноцінності буття дитини, розкриття і реалізації її потенціалу, виходу на нові орбіти соціальної реальності. І все-таки найвища відповідальність за виховання дітей у цій взаємодії належить сім'ї.

В усі часи і серед різних народів родинне виховання було і є незмінною цінністю, головною духовною основою життя нації, могутнім соціальним феноменом, який найтісніше об'єднує людей, неперевершеним чинником самовиявлення людини в усіх її аспектах: немовля, дитина, підліток, юнак (дівчина), чоловік (жінка), син (дочка), дідусь, бабуся, онук та ін [25].

Сім'я - мала соціально-психологічна група, члени якої пов'язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю [8].

Соціальна роль сім'ї обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення. Будучи одним із найважливіших елементів суспільства, значною мірою залежачи від процесів і тенденцій у ньому, сім'я є відносно автономним соціальним інститутом, що зумовлює її соціальну стійкість, захищеність, навіть недоступність для соціальних експериментувань. Як і кожне соціальне явище, вона також розвивається. Сім'я, як і дошкільний навчальний заклад, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання, вона є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і транслювання культурних цінностей від покоління до покоління [1, с. 9].

Сім'я виконує різноманітні зовнішні і внутрішні функції. З огляду на особливості соціального буття сім'ї, виокремлюють такі провідні її функції:

- виховна функція. Полягає вона у задоволенні індивідуальних потреб у батьківстві та материнстві, самореалізації особистості в дітях. Стосовно суспільства виховна функція сім'ї забезпечує соціалізацію підростаючого покоління;

- господарсько-побутова функція. Спрямована вона на задоволення матеріальних потреб членів сім'ї, забезпечення умов для збереження і зміцнення їхнього здоров'я, організацію відпочинку;

- емоційна функція. Реалізація її задовольняє потребу людини у визнанні, любові, турботі, психологічному захисті;

- функція духовного спілкування. Забезпечує взаємне розуміння і духовне збагачення особистості;

- функція формування досвіду соціального життя. У сім'ї особистість здобуває первинні знання і навички взаємодії з людьми, поведінки в суспільстві, набуває досвіду соціального контролю за виконанням його норм і правил;

- сексуально-еротична функція. Забезпечує продовження роду, задовольняє потреби індивіда у сексуальному житті. Порушення функцій сім'ї може бути пов'язане з політичними, соціально-економічними умовами її життя, особистісними якостями її членів, особливостями їхніх взаємин. Неблагополуччя у сім'ї породжує проблеми у розвитку дітей [27].

У сучасній сім'ї особлива роль належить функціям духовного спілкування, емоційної підтримки, виховній функції, оскільки суспільство, навчально-виховні заклади не можуть забезпечити таких унікальних умов для емоційно-духовного життя особистості, якими володіє сім'я. Саме завдяки проживанню в сім'ї, цілеспрямованим її зусиллям людина пізнає, осягає свою людську сутність, обов'язки перед іншими людьми, передусім перед батьками і дітьми, утверджує в собі все людське. Для цього вона повинна виростати в сім'ї, в якій витає дух любові, всі чуйно, турботливо ставляться одне до одного. Адже уроки доброти, любові, здатність до співпереживання неможливо почерпнути з книжок. Ці якості виробляються в дитині передусім під час її взаємодії з найближчими їй людьми. Відчуваючи любов до себе, спостерігаючи, у чому це виявляється, дитина вчиться любити інших людей. А любов до дитини виростає із взаємної любові батьків, від уроків любові, отриманих ними у своєму дитинстві, від щирості їхніх стосунків зі своїми батьками.

Особливості виховної функції сім'ї полягають у тому, що вона одночасно виховує дорослих і дітей та реалізується у таких трьох головних аспектах:

Становлення, розвиток, виховання дитини як особистості, сприяє розвитку її здібностей. Сім'я репрезентує дитині суспільство, забезпечує передавання їй соціального досвіду, охороняє її права [26].

Сфера виховання, яка має бути присутня у кожній сім'ї, буде нормальною лише тоді, коли буде відтворена цілісна, міцна, чиста, сім'я -- сім'я як моральна основа суспільства [45].

Здійснення виховного впливу сім'ї на кожного індивіда впродовж усього його життя. Кожна сім'я має свою систему виховання, засновану на певних ціннісних орієнтаціях. Спочатку несвідомо, орієнтуючись на почуття близьких людей, дитина починає розуміти, що в її поведінці їх радує, а що засмучує. Пізніше у неї формуються уявлення про те, що є прийнятним у сім'ї, а дорослішаючи, вона починає усвідомлювати принципи, на яких вибудовуються стосунки в її сім'ї, порівнювати їх з ідеальною, на її погляд, системою.

Спонукання дітьми саморозвитку, самовдосконалення своїх батьків та інших родичів. Дитина є невичерпним джерелом життєвих успіхів, емоційних стимуляторів для дорослих. Ледь з'явившись на світ, вона значно розширює його горизонти для своїх батьків, вносить у їхнє життя багато нового. Підростання, дорослішання дитини потребує нових знань, виховних умінь і навичок доросли, реалізації своєї соціальної ролі на більш високому рівні. Виховуючи дитину, батьки самі повинні поводитися на рівні вимог, які їй пред'являють. Очевидно, на цьому ґрунтуються твердження, що не сім'я соціалізує дитину, а дитина соціалізує дорослих [41].

Отже, у дошкільні роки дитина повністю ототожнює себе зі своєю сім'єю, передусім із батьками; її емоційний світ майже цілком залежить від атмосфери в сім'ї. Саме тут вона пізнає й опановує моделі моральної поведінки, взаємодії з іншими людьми, природою, на основі всього вище сказаного виробляє своє світобачення навколишнього середовища.

1.2 Проблеми сімейного виховання у спадщині видатних педагогів

Сім'я та школа є тими важливими інститутами соціалізації, які паралельно з громадськістю, дитячими й молодіжними об'єднаннями сприяють прилученню індивіда до культури та формують його як повноправного громадянина суспільства, особистість з притаманними їй якостями, цінностями, характером.

В дітях слід виховувати чесність і дисципліну. Дітям потрібно розповідати історії, які подають і описують власні високоморальні вчинки та позитивні якості попередніх поколінь [14].

Важливе значення у творенні емоційного світу дитини має сім'я, в умовах якої відбувається становлення особистості, укріплюються її якості, здібності, таланти. За умов тісної співпраці сім'ї з іншими виховними центрами нахили дітей постійно розвиватимуться, вдосконалюватимуться.

Першими зародками педагогічної теорії були праці грецьких і римських філософів: Сократа, Платона, Аристотеля, які поширювали прогресивні ідеї про творення державної системи освіти, розширення змісту навчання, виховання дітей дошкільного віку в сім'ї. Одним із перших в історії педагогіки необхідність активної участі батьків у вихованні дітей, велике виховне значення сім'ї відстоював Аристотель, якому, до речі, належить і перша спроба вікової періодизації.

В епоху Відродження поширюється педагогіка гуманізму, що характеризується критикою попередньої середньовічної системи схоластичної освіти, посиленням уваги до людини. Це зумовлює пошук нових форм організації освіти і виховання. З метою всебічного розвитку особистості педагоги намагаються оптимально поєднати переваги сімейного та шкільного виховання шляхом заборони тілесних покарань, врахування вікових та психологічних особливостей дитини, поглиблення і розширення змісту освіти.

Загальну проблему взаємодії сім'ї та дошкільного навчального закладу висвітлено у багатьох сучасних наукових дослідженнях: Л. Загик, В. Іванової, О. Кононко, В. Котирло, Т. Кулікова, С. Ладивір, Т. Маркової, В. Маішевої, В. Нечаєвої, Л. Островської, Т. Поніманської та інших. Відомий педагог В. Сухомлинський закликав учителів вихователів вчити батьків справі виховання: «Учіть батьків мистецтва виховання як найблагороднішої, найлюдянішої, найвищої творчості, як виконання високого громадянського обов'язку»[42].

Концептуальні основи сімейного виховання досліджувались у різні періоди розвитку суспільства. Ще у давнину людство прийшло до розуміння необхідності спеціальної підготовки батьків до виховання дітей. Класики педагогічної думки: П. Каптерев, Я. Коменський, П. Лесгафт, А. Макаренко, Й. Песталоцці, М. Рубінштейн, С. Русова, Ж. Руссо, В. Сухомлинський, К. Ушинський та інші - розглядали проблеми сімейно виховання.

В. О. Сухомлинський твердив, що зміцнення сім'ї, удосконалення родинного виховання - одна з найважливіших соціальних проблем, від розв'язання якої залежатиме майбутнє нашого суспільства, моральне обличчя молоді [35].

Серед освітніх діячів другої половини XVIII - початку XIX ст. одним із тих, хто відстоював питання співпраці сім'ї та школи у вихованні дітей, був швейцарець Й. Песталоцці - представник соціальної педагогіки і водночас палкий прихильник сімейного виховання. Цю суперечність легко збагнути, якщо взяти до уваги, що Песталоцці трактував сім'ю як перший елементарний осередок соціального виховання, наголошуючи, однак, що школи не можуть охопити виховання людини в цілому, замінити собою повністю сім'ю, вони можуть служити лише доповненням до сімейного виховання. А зв'язок між сім'єю та школою є очевидним і необхідним. У створених ним закладах ("Установа для бідних" в Нейгофі, "Притулок для сиріт" у Станці, Бургдорфський інститут) Песталоцці виконував роль турботливого батька, згуртовував вихованців в одну сім'ю. Не розкриваючи детально педагогічних поглядів ученого, зазначимо, що саме в Станці у нього зароджується ідея елементарної і освіти, за допомогою якої кожна сільська жінка могла б дати своїй дитині найпотрібніші знання.

Елементарна освіта в Песталоцці поділяється на інтелектуальну, фізичну й моральну. За його переконанням, всі ці три сторони освіти повинні здійснюватися в нерозривній єдності, причому починаючи з першого дня життя людини. Виходячи з того, що "час народження дитини є першою годиною її навчання" [29.с.80], Песталоцці висуває вимогу - різнобічно й гармонійно розвинути всі природні сили і здібності людини. Стосовно розумової освіти, то її елементи, як, зрештою, й фізичної та моральної, закладаються в сім'ї, проте мова йде не про загальне навчання, яке здійснюється в школі, а про виділення в процесі ознайомлення учнів з предметами найпростіших елементів для спостереження, оволодіння якими сприятиме розвиткові логічного мислення дітей та успішному здобуттю ними освіти в майбутньому. Тому педагог виділяє такі елементи навчання як число, форма, назва, ігноруючи, проте, низку інших суттєвих ознак і властивостей предмета.

В контексті розроблення ученим завдань морального виховання варто наголосити й на тому, що він вперше дав глибоку розробку методики вивчення дітей, розробив схеми проведення спостережень, підведення підсумків та висновків. Він настоює на необхідності ведення щоденника учителями і, що цікаво, пропонує вносити в нього й записи батьків, які також зобов'язані спостерігати за поведінкою дітей у вільний від занять час. Така співпраця батьків і вчителів, за переконанням Песталоцці, уможливить правильний аналіз поведінки дітей та їх окремих рис. Вивчення задатків дітей, їх здібностей, нахилів рекомендує батькам і вчителям проводити в комплексі, цілісно В історії української педагогічної думки питання співпраці сім'ї та школи має свої глибокі корені. Уже в епоху родового суспільства в перших виховних закладах слов'янських народів - "будинках молоді" - вихованці знайомилися з історією свого роду, традиціями, моральними нормами [30, с. 5].

З прийняттям християнства в Київській Русі спостерігається активізація освітньої діяльності, проте на початку розвитку шкільної справи не доводиться говорити про співпрацю сім'ї та школи, оскільки, коли в 988 р. князь Володимир наказав віддавати дітей знаті "в ученье Божье", то це наштовхнулося на несприйняття з боку батьків, та й у новостворених навчальних закладах діти були ізольовані від домашнього впливу. Аж в кінці ХІ - на початку XII ст., коли у пам'ятках давньоруської писемності з'являється термін "навчання грамоти", що було аналогічне елементарній початковій освіті, заможніші батька жертвують кошти на утримання такого типу шкіл [21].

В контексті висвітлюваної теми зазначимо, що у XV - XVI ст., час захоплення польською культурою, значна частина незаможної селянства й міщанства вчила своїх дітей у церковних школах або мандрівках дяків, оплачуючи курс навчання, оскільки міцно трималися своєї віри, так як вбачали в ній запоруку збереження своєї національності.

Особливе місце в історії розвитку освіти в Україні посідають братства, які стали на захист православної віри й національної культури, засновували свої школи: в Перемишлі, Рогатині, Києві, Вінниці, Львові, Луцьку та інших містах. Організація навчального процесу Львівської братської школи зафіксована у Статуті, який став зразком для інших братських шкіл. Стосовно питання, що нами висвітлюється, то Статутом було передбачено такий порядок прийому учня у школу: коли батько приводив сина, то зобов'язаний був підписати угоду з учителем, в якій зазначалося, чого школа має навчити учня; крім того, визначалися обов'язки батьків чи опікунів - сприяти навчанню та вихованню своєї дитини. Угода підписувалася у присутності двох свідків, якими найчастіше були сусіди. До обов'язків батьків відносилася й перевірка домашніх завдань, виконаних сином-учнем [43].

Дотримуючись хронології", наведемо міркування Дмитра Туптала (св. Дмитрій Ростовський), вихованця Києво-Могилянської колегії, про плекання дітей в сім'ї: "Мала дитина подібна до дошки, приготовленої для картини (порівняй з Дж. Локком - душа дитини нагадує "чисту дошку"): який образ намалює на ній мистець, такий назавжди й залишиться. Так і дитина: яке виховання дадуть їй батьки, якого способу життя ЇЇ навчать - богоугодного чи богоненависного, янгольського чи бісівського, в такому вона й залишиться на все життя".

Саме родина є першою школою для дитини, де закладається мова. Першими вчителями перших слів є мати-батько.

Найважливішу роль у вихованні завжди відводили матері. У народі казали: "Тільки в світі правди, що «Рідная мати», В дитини пальчик заболить, а в матері - серце", "Що мати навчить, то й батько не перевчить». Так вважали і галицькі педагоги, громадські діячі початку XX ст. Зокрема, І. Бартошевський писав: "Мати відіграє загалом важливішу роль при вихованні дитини, ніж батько, оскільки батько найчастіше занятий, змушений працювати на утримання цілої родини, а інколи не вистачає йому потрібних властивостей або охоти. Мати є для дитини найкращою учителькою моральності, прищеплення любові до Бога та ближнього" прикмети добрі (наприклад, лагідність і доброта серця, працьовитість, ощадність, справедливість, побожність, скромність, вірність і т.д.) як і злі (гнівливість, марнотратство, легкодушність і т.д.) швидше від матері, ніж віл батька переходять па дітей. Навіть талант до науки, музики тощо більше унаслідують по матері ніж по батьку". Наслідки відсутності матері дуже красномовно вказано у цих рядках: "Діти, виховані без тепла, материнської любові бувають звичайно похмурі, самозакохані, злі, скриті і піддатливі до скоєння гріха; їх душа подібна на тінистий закуток, до якого не доходить промінь сонця і в якому водяться жаби, змії, оводи та інші гидкі створіння" [ 44].

З огляду на те, що виховання - дуже відповідальна справа, І. Бартошевський застерігав від сліпої материнської любові, яка може привести до розвитку такої негативної якості як розпещеність. З цього приводу він зазначав: "Розпещена дитина не зможе колись у світі з відповідною силою духа боротися з труднощами І перепонами, що зустрічатимуться на шляху".

Важливу роль у вихованні дисциплінованості І.Бартошевський відводив батьку: "Без участі батька материнська любов може легко виродитись у велику поблажливість і уступчивість дитині. То ж саме батько при своїй фізичній силі, духовній вищості є для дитини першим авторитетом, якого вона має безумовно поважати" [23].

Народна педагогіка виходить з того, що виховання дитини слід розпочинати в ранньому віці. Таке виховання, на думку Г. Ващенка, власне, слід розпочинати з раннього дитинства, основою для якого повинна слугувати гідна поведінка самих батьків та злагода в родинному житті, що потверджується словами самого педагога: "Дійсно любов і згода, що панують у родині, роблять життя її приємним і щасливим навіть за несприятливих зовнішніх умов і закладають основи для розвитку у дітей доброї вдачі, що є однією з передумов щасливого життя у зрілому віці. Особливо велике значення у родинному житті мають перші роки життя дитини і навіть умови народження її. Численні факти свідчать про те, що діти, які народилися в ненормальних умовах, або ті, що жили ненормальним утробним життям, часто в дозрілому віці мають великі хиби фізичні й психічні, а іноді - навіть родяться каліками. Усе це треба мати на увазі батькам, коли вони хочуть, щоб їхні діти виросли здоровими, працездатними й розумними" [12] .

Народна педагогіка, сповідувана Г. Ващенком, широко використовує принцип природо відповідності, який в свою чергу висуває інші виховні принципи. Серед них - принцип гуманності у ставленні до дитини. Традиційне поняття, сформоване у народу в сиву давнину, що дитина, як і всі живі істоти, вимагає піклування від батьків, протягом віків доповнюється емпіричним знанням дитячої психології, а з прийняттям християнства підсилюється впливом релігійної моралі, яка розглядає дитину як дар божий. Найбільш природо відповідним вихованням українська народна педагогіка вважає виховання в сім'ї.

Сім'я, на думку народу, може забезпечити нормальний розвиток дитини, ЇЇ всебічне виховання. Українська народна педагогіка задовго до наукової довела, що у формуванні людини вирішальну роль відіграють перші роки її життя. Така педагогіка особливо високо підносить авторитет жінки-матері. Великої поваги заслуговує жінка й тому, що на ній лежить головна турбота про виховання дітей. Основним фактором виховання, як уже говорилося, в українській педагогіці є сім'я. Сім'ї відводиться роль первісного колективу, де в перші роки життя дитина формується і де в основному здійснюється її підготовка до життя. З сім'ї дитина виносить перші враження, поведінка членів сім'ї є першим прикладом для наслідувана дитиною. Від взаємин у сім'ї великою мірою залежить, якою буде дитина у своєму ставленні до людей. В сім'ї здійснюється перше трудове, моральне, естетичне, патріотичне виховання підростаючого покоління, і воно тим успішніше, чим розумніше будуються взаємини в ній [12.с. 314-315].

"Друга, дуже важлива справа у родинному вихованні, наголошує Г. Ващенко, - це релігія, яка в усьому нашому суспільстві відсутня. А саме родинна школа - то практика релігійного життя. Ту закладаються перші навички молитви Хресного знамені, перше бачення ікони як символу всюди присутності Бога. Саме в родині практикується релігійне життя - молитва вранці і ввечері, в родинній школі релігія схоплюється, практикується, бачиться в щоденному; житті, як цінну вартість, як конечність, як потребу для життя людини й її гідності" [11, 129].

У педагогічній спадщині Г. Ващенка робиться акцент на поєднанні перших понять про Бога з молитвою. "Всі розмови з» дитиною в дошкільному віці про Бога зводяться до однієї теми: все нам дав Бог і дерева, й сонце, й воду, і звірят. Ми його не бачимо, але він нам усе дав. Про нього нагадують нам ікони, до яких молимось. Цей Бог дав нам усе, бо Він нас любить. Він наш Батько - Отець. Він хоче, щоб ми були добрі і любили Його. Ось такою повинна бути "програма" родинного католицизму для батьків" [11, 130].

Занепад релігійності в родині викликає занепад найкращого суспільства. Є цілий ряд релігійних нагод чи подій в родині, що мають виховне значення. Такими є молитви за померлих своїх рідних, предків, річниці їхньої смерті чи всякі інші родинні ювілеї, що повинні на першому місці мати релігійно-молитовний характер.

Подальшим завданням родинної школи є любов до книжки. Потім - плекання таких чеснот, як пошана до старших, допомога старшим і релігійність, милосердя, особиста чистота, любов до порядку, ощадність, доброта, гарна поведінка за столом, у розмові, в товаристві, різні практичні щоденні функції, правдомовність, готовність допомогти, щирість, а також патріотизм, любов до рідної історії. Це формується тільки в родині.

Таких міркувань стосовно релігійного родинного виховання притримувався Г. Ващенко. Як у вихованні в цілому, так і у вихованні релігійному, - наголошував Г. Ващенко, - перше слово належить родині. Основним засобом для цього є приклад дорослих, як уже за­значалося вище, бо слово тут, хоч і має силу, але далеко не першочергову. Отже, оточення, в якому живе дитина, на думку Г. Ващенка, мусить бути у всьому християнським [11, 136-137].

Вчений робить акцент на релігійному вихованні дитини, яке розпочинається з перших років її життя дитини і поглиблюється в дошкільному періоді. В цьому вихованні провідну роль відіграють родина і дошкільні навчальні заклади як одне органічне ціле. Також велику роль в релігійному вихованні дітей дошкільного віку, на думку педагога, відіграє природа, якщо підхід до цього питання є вмілим з боку родини і педагога [11, 137].

Як стверджує вчений, негативний вплив у родинному вихованні має розходження батьків у своїх вимогах до дітей, що спричиняє дезорієнтацію дитини та підриває авторитет батьків. У родинному вихованні дитини потрібно йти середнім шляхом, тобто уникати зайвої суворості і не покладатися на природу, задовільнити тільки здорові потреби дитини, застосовуючи при цьому певну дисципліну" [9, 126].

Професор Г. Ващенко включав родинне (сімейне) виховання до системи національного виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів як родинне виховання не вживав. У систему національного виховання повинно входити також родинне виховання, причому мати повинна бути увільнена від праці до трьох років після народження дитини, бо ніщо не зможе замінити материнської любові, так необхідної в тому віці для в щеплення тієї властивості в душу дитини. Це зумовлює в свою чергу знання педагогіки і дитячої психології, без чого сліпа любов може призвести до звихнення дитячої психіки. До повного виховного процесу мусить бути міцний зв'язок між школою і родиною, виховними молодечими організаціями, які можуть мати великий доповнюючий вплив на виховання волі, характеру й патріо­тизму. Наслідуючи українські національні традиції, педагог закликає виховувати в юнацтва "моральну чистоту, свідомість дівочої та юнацької честі, стриманості, підкорення статевих почувань принципам моралі". Його хвилює плекання наших традицій щодо виховання у молоді потреб здорового родинного життя, пошани до батьків і взагалі до старших, що він вважає основою державного і суспільного ладу [9,141].

Такими вбачає переконання Г. Ващенка в педагогічній концепції родинного виховання дослідниця А. Бойко.

В основі народного виховання лежить трудовий принцип… Першим обов'язком батьків народна педагогіка вважає підготовку) молоді до праці, а згідно з принципом природо-відповідності у навчання і вихованні, до праці необхідно привчати з раннього дитинства.

Невід'ємним та обов'язковим компонентом гармонійного розвитку підростаючих поколінь, за традиціями народної педагогіки, є естетичне і фізичне виховання. Фізичне виховання - один з найдавніших і найважливіших складників цілеспрямованого впливу на підростаюче покоління. У народній педагогіці чітко визначено мету фізичного виховання: зміцнення здоров'я і сприяння правильному фізичному розвитку. Фізичне виховання дітей розпочинається з перших днів і життя дитини. Мати допомагає природному розвитку дитини, тренуючи з раннього віку м'язи, скеровуючи рухи і відповідним вправлянням сприяючи розвитку в кожному з м'язів більшої сили і міцності, а в усьому організмі - більшої стійкості, спритності [11, 315].

Як складову частину родинного виховання Г. Ващенко розглядає виховання поваги до батьків і старших. Розлад у родинних взаєминах, на його думку, не тільки заслуговує на осуд. Він підриває педагогічні позиції сім'ї, вкрай негативно впливає на виховання потомства, риє прірву між батьками та дітьми, сіє ворожнечу між родичами й свояками, знецінює високі духовно-моральні вартості, ослаблює міць держави, нації [11, 138].

Серед українських педагогів XX ст. найбільш глибоке і повне обгрунтування питання виховної ролі сім'ї знаходимо у працях В.Сухомлинського - педагога-новатора, гуманіста за своєю природою. Як директор Павлиської середньої школи (Кіровоградська обл.), Василь Олександрович проводив активну науково-дослідницьку роботу, працював у різноманітних галузях педагогіки. "В ранньому дитинстві людина повинна пройти велику школу тонких, сердечних, людяних взаємовідносин. Ці взаємовідносини - найголовніше моральне багатство сім'ї, - переконаний вчений [12,343].

Тому він підгримував тісні стосунки з сім'ями своїх вихованців та заохочував до цього весь педагогічний колектив. Як приклад - організація і функціонування батьківської школи, в темах занять якої на першому місці розмова про те, як зробити дитину щасливою. Ця проблема стрижневою у багатьох статтях В. Сухомлинського. У них, а також у практичній педагогічній діяльності він доходить висновку, що для справжнього щастя треба навчити людину працювати, і для цього потрібні зусилля як сім'ї, так і школи. Взагалі для педагогічної спадщини Василя Олександровича, як і для його праці, характерним є паралельний розгляд виховного впливу школи та батька-матері. Які б питання він не піднімав - культ книжки, самовиховання, взаємостосунки хлопчиків і дівчат, інтелектуальна освіта - завжди наголошує, що "ні школа без сім'ї, ні сім'я без школи не можуть справитися з найтоншими, найскладнішими завданнями становлення людини". Школу в Павлиші, яку він очолював, можна назвати справді школою-родиною, настільки переплелися в ній стосунки батьків, учителів, дітей.

Проблеми родинності і сьогодні відіграють важливу роль у діяльності національної школи. Адже родинне виховання повинно стати основою життєдіяльності школи, а тому новий тип національної школи в Україні визначається як школа-родина. Здоровою є лише та родина (школа), в якій вчителі люблять дітей, а діти з пошаною і любов'ю ставляться до вчителів (батьків), оточуючих і живуть у згоді між собою. Школа, яка будується на таких принципах і є майбутнім нашого суспільства, основою життєдіяльності народу.

Українська національна школа-родина дає можливість виховати дітей етнічно-національно усвідомленими, із засвоєними загальнолюдськими цінностями (родина, праця, здоров'я, гуманність, воля, мова народу, історична пам'ять тощо). Школа-родина дає можливість навчити дітей жити в полі культурному.

У процесі виховання людської особистості діє багато сил, до яких передусім належать: по-перше, сім'я, а в сім'ї найтонший і наймудріший скульптор -- мати; по-друге, особа педагога з усіма його духовними багатствами й цінностями, з його мудрістю, знаннями, уміннями, захопленнями, життєвим досвідом, інтелектуальними, естетичними, творчими потребами, інтересами, прагненнями; по-третє, колектив (дитячий, підлітковий, юнацький) з усією його могутньою силою виховного впливу на кожну особу; по-четверте, сама особа вихованця, тобто його самовиховання; по-п'яте, духовне життя вихованця в світі інтелектуальних, естетичних і моральних цінностей -- я маю на увазі передусім книжку; по-шосте, зовсім непередбачені скульптори (підліток, з яким ваш вихованець подружив на вулиці; родич чи близький знайомий, який приїхав на тиждень у гості й полонив маленьку людину на все життя радіотехнікою чи мріями про зоряні світи) [18].

1.3 Особливості сімейного виховання дошкільників

В сім'ї дитина отримує перші уявлення про себе та інших людей, розвиває необхідні для життя соціальні почуття, навички спілкування і спільної діяльності.

Унікальні виховні можливості сім'ї впливають на людину протягом усього її життя..

Універсальний, постійний виховний вплив сім'ї на особистість є наслідком дії таких чинників:

1. Безкорислива любов до дитини, яка вселяє їй почуття захищеності, створює атмосферу душевності, соціального і життєвого оптимізму. Взаємини дітей і дорослих у сім'ї є справжньою школою почуттів, найважливішим фактором, що формує емоційно-мотиваційну сферу дошкільника, його ставлення до людей і життя. Все це є важливими передумовами розвитку індивідуальності дитини.

2. Природне включення дитини у найрізноманітніші людські стосунки. Відбувається це передусім завдяки участі дитини у спільних з дорослими видах діяльності. Багатоплановість життєвих ситуацій, які виникають в сімейному житті дитини, неможливо змоделювати в жоднім досконалій виховній системі.

3. Багато рольова структура сімейного колективу, яка забезпечує багатогранність, постійність і тривалість його виховного впливу. Цей вплив відбувається у процесі взаємодії дитини і дорослих за найрізноманітніших життєвих ситуацій, щодня повторюється у різних формах.

4. Можливість набуття дитиною позитивного досвіду І переживання негативних почуттів. Усе це відбувається в атмосфері довіри, гуманного ставлення до дитини, які є необхідними для набуття почуття впевненості, відповідальності,уміння долати життєві негаразди, гідно поводитись за будь-яких обставин.

Головне, щоб дитина сприймала сім'ю як фактор емоційного затишку, внутрішнього комфорту, гарантією того що за будь-яких умов вона знайде тут розуміння, підтримку і захист [2].

У сім'ї дитина вперше пізнає почуття ревнощів. Вона повинна навчитися визнавати свої негативні почуття, уміти тактовно стримувати, вгамовувати їх. Як зауважував П. Лесгафт, «таємниця сімейною виховання у тому і полягає, щоб дати дитині самій розгортатися, робити все самій». Тому дорослі повинні «завжди дивитись до дитини з першого дня появи її на світ, як до людини, з повним визнанням її особистості...».

Характерною особливістю виховного впливу сім'ї є його первинність. Йдеться про те, що сім'я є першим джерелом цього впливу, а, як зазначав Ж.-Ж. Руссо, кожен наступний вихователь значно слабше впливає на дитину, ніж попередній. Крім того, процес виховання в сім'ї є більш природним, ніж у виховному закладі. Взаємодія у сім'ї передбачає ширші можливості для дитини бути суб'єктом діяльності, ніж у дошкільних навчальних закладах, у яких вона є більш зарегламентованою [17].

Виховні можливості сім'ї можуть бути реалізовані за наявності відповідних об'єктивних і суб'єктивних умов.

До об'єктивних умов реалізації виховного потенціалу в сім'ї належать:

--рівень матеріального достатку сім'ї (рівень і структура використання доходів, матеріальні умови життєдіяльності);

--забезпеченість дитячими дошкільними навчальними закладами, школами, закладами охорони здоров'я;

--кількість і склад

Суб'єктивними умовами реалізації виховного потенціалу сім'ї є:

--громадянська спрямованість і культура батьків, їхнє прагнення бути авторитетними для своїх дітей, виховувати їх як гармонійних особистостей;

--загальний культурний потенціал, традиції, моральні та духовні цінності сім'ї;

--місце дитини в сімейному колективі, моральний авторитет батьків в її очах;

--педагогічна культура батьків.

Політична, соціально-економічна нестабільність деструктивно впливають на соціальне самопочуття сім'ї, породжують нервозність, апатію, соціальний песимізм дорослих або їх гіпертрофоване ставлення до матеріальних чинників буття, що неминуче позначається на формуванні внутрішнього світу дітей. Адже, переймаючись пошуком джерел існування або нагромадженням багатства, батьки все менше приділяють уваги моральним чинникам функціонування сім'ї. Із матеріальними аспектами пов'язаний авторитет батька в сім'ї, оскільки він за традиційним розподілом тендерних ролей відповідальний за це. Нерідко зниження його авторитету у складні періоди життя пов'язане з не цілком тактовною поведінкою матері. Часто батьки або хтось один із них змушені шукати заробітки) далеко від дому, що породжує властиві неповним сім'ям проблеми, передусім позбавляє дітей спілкування, душевного тепла, зразків соціальної поведінки.

За твердженням психологів, неповна сім'я є одним з найпотужніших джерел психогенних переживань особистості (неврозів, гострих афективних реакцій, ситуативно обумовлених порушень поведінки). Психічно травмує дітей розлучення батьків та їхня боротьба за дитину чи, навпаки, збайдужіння до дитини одного з них. Розлучення породжує проблему дозованого спілкування, дитини як засіб підтвердження любові до неї та інші болісні явища. Часто переживання дитини посилює психічна травма того з батьків, з ким вона залишилася [40].

Відчуття дошкільником неповноцінності сім'ї, в якій він виховується, може позначитися на його статевій соціалізації, розвитку очікувань стосовно власної майбутній сім'ї. У дівчинки формується підсвідоме уявлення про те що без батька її діти можуть обійтися, тобто повноцінна сім'я не стає головною цінністю її життя. Хлопчик за такої ситуації має матір за зразок чоловічої поведінки у сім'ї, оскільки вона перебирає на себе роль захисника, хазяїна створювача і розпорядника матеріальних благ. За таких умов він виростає малоініціативним, несміливим, йому не вистачає необхідних для дорослого життя чоловічих якостей, що в майбутньому плодитиме проблеми формування його дітей [24].

Труднощі виховання дітей у молодих сім'ях полягають у:

--нерозумінні батьками самоцінності дошкільного дитинства, його значення для формування особистості дитини;

--не сформованості у батьків педагогічної рефлексії -- вміння аналізувати, критично оцінювати власну виховну діяльність, знаходити причини педагогічних помилок, неефективності методів, які вони використовують, тощо;

--орієнтації на виховання з дитини «генія», намагання реалізувати в дитині власний невикористаний, як вони вважають, потенціал, упущені ними життєві шанси. виховний сімейний дошкільник педагог

Молоді батьки часто вдаються до авторитарного виховання, вважають покарання найефективнішим виховним засобом, пред'являють суперечливі вимоги до поведінки дитини, непослідовно, суб'єктивно оцінюють її дії, що породжує або надмірну жорстокість у ставленні до неї, або вседозволеність.

Взаємини, тактику виховання дітей у сім'ї можна віднести до одного з таких типів:

--диктат. Такі взаємини засновані на жорсткій регламентації поведінки дитини, суворому контролі за нею, використанні покарань, погроз тощо. Як правило, у таких сім'ях діти живуть у страху, постійно лицемірять, брешуть, наслідком чого стають різноманітні відхилення у їхній поведінці;

--опіка. Вдаючись до такої тактики, батьки намагаються відгородити дитину від життєвих реалій,, намагаються все вирішувати за неї, задовольняти її потреби і примхи. За таких умов дитина позбавлена змоги формувати в собі необхідні для подальшого життя психологічні, вольові якості, об'єктивно оцінювати себе, свої можливості й інших людей, цілеспрямовано працювати над собою. Усе це деформує її внутрішній світ, систему цінності, різко занижує або завищує її вимоги до оточення.

-- мирне співіснування на засадах невтручання. Цю тактику характеризують максимальне дистанціювання.

Це породжує відчуження дітей і батьків. Діти, не маючи від батьків належної підтримки, будучи позбавленими необхідних для їх становими зразків соціальної поведінки, часто почуваються складно у ситуаціях, з якими легко справлятимуться їх однолітки, які виростали у сприятливіших педагогічних умовах. У них можливі образи на своїх батьків за байдужість до них.

— Співробітництво. Така тактика взаємин у сім'ї, виховання дітей є найпродуктивнішою, оскільки батьки намагаються бути їхніми соратниками, є відкритими і щирими з ними, охоче впускають їх у свій світ. Між ними немає таємниць, недовіри. За таких умов діти охоче експериментують, шукають, пробують себе, не боячись помилитися і бути за це покараними. Батьки охоче допомагають у всіх справах, вміло підводять дітей до вирішення проблем, завдяки чому діти відкривають у собі все нові можливості, здобувають упевненість у своїх силах. А участь у справах батьків збагачує їх соціальним досвідом, розширює світ, окреслює їм соціальну перспективу, яка часто є орієнтиром їхнього розвитку.

Дещо своєрідно тлумачить особливості виховного впливу батьків на своїх дітей зарубіжна педагогічна науки, яка розрізняє такі його стилі:

а)авторитарний стиль -- регламентація батьками поведінки дітей відповідно до стандартів;

б)пермісивний стиль -- відсутність контролю за рол витком, вихованням і життєдіяльністю дитини, що може бути зумовлена надмірною любов'ю до неї, недостатнім досвідом батьків, побоюванням втручатися в її розвиток, переоцінкою її можливостей;

в)авторитативний стиль -- контроль за поведінкою дитини відповідно до її потреб з одночасним спрямуванням її розвитку, допомогою їй, визнанням її прав і можливостей. Цей стиль вважають оптимальним [41].

Особливо збагачує виховний потенціал сім'ї участі, у вихованні дітей представників різних поколінь (бабусь дідусів), які мають більший життєвий досвід, більше накопиченого часу, ніж батьки. За правильної поведінки батьків стосунки їхніх дітей з бабусями і дідусями є емоційно близькими. Адже часто дідусі й бабусі ласкавіші у спілкуванні з онуками, ніж батьки [33].

Старше покоління менш-більше орієнтоване на те, щоб онуки повноцінно провели своє дитинство, батьки здебільшого розглядають, шкільний вік своїх дітей як підготовку до успіхів у дорослому житті, намагаючись урізноманітнити її заняттями іноземними мовами, спортом, музикою та ін. Там, де існує гармонія поглядів і впливів на розвиток, становлення дитини, вона має найбільше шансів повноцінно сформуватися як гармонійна особистість [4].

Особливу роль у сімейному вихованні, соціалізації дитини відіграють родинні традиції і звичаї. Традиція -- історично складені порядки, способи, правила поведінки, що передаються від покоління до покоління. Сімейні традиції регламентують створення сім'ї, появу дитини, подружні, батьківські стосунки, ведення домашнього господарства, організацію дозвілля, вшанування пам'яті предків. Вони призначені слугувати зміцненню сімейно-родинних зв'язків як механізму передачі таких особистих і соціальних цінних якостей, як любов, вірність, доброта, взаєморозуміння, щирість. До них належать спільні заняття певними видами трудової діяльності, передавання родинних реліквій (документів, нагород, пам'ятних речей), складання родовідного дерева тощо. Звичаї -- безпосередні приписи певних дій у конкретних ситуаціях, що відтворюють сімейні стосунки у життєдіяльності наступних поколінь. Стосуються вони як зовнішніх (прихід у гості, прийом гостей, пошанування предків), так і внутрішніх (колискова і поцілунок надобраніч, побажання доброго ранку тощо) форм поведінки [39].

Традиції та звичаї є взаємопов'язаними у реальному житті. Традиції є більш динамічним і багатоманітним явищем родинного життя, ніж звичаї, вони створюють простір для творчого використання звичаїв. Регулюючи прості форми взаємин у сім'ї, звичаї доповнюють традиції, однак вони не настільки динамічні, як традиції [28].

Отже, щирі стосунки між членами сім'ї, безпосередність почуттів одне до одного є джерелом формування гармонійної, самодостатньої особистості дитини, а також збагачення взаємин дорослих, стимулювання їхнього самовиховання.

1.4 Організація спільної діяльності сім'ї та дошкільного навчального закладу

Процеси демократизації в системі освіти, її варіативність, інноваційні програми обумовили необхідність пошуку рішення проблем взаємодії дошкільного навчального закладу з родиною, створення умов для підвищення педагогічної культури батьків.

Практики й дослідники виявили й сформулювали в цьому зв'язку наступні протиріччя:

- між правами й обов'язками батьків і невмінням ними користуватися;

- між потребою батьків на освітні послуги й відсутністю умов їхнього надання;

- між прагненням батьків до активної діяльності в дошкільному навчальному закладі й строго регламентованим характером діяльності закладу;

- між низьким рівнем педагогічної культури й недостатніх знань основ психології батьками й відсутністю систем навчання їх у дошкільних навчальних закладах.

Зміцнення й розвиток тісного зв'язку й взаємодії різних соціальних інститутів (дитячий сад, родина, суспільство) забезпечують сприятливі умови життя й виховання дитини, формування основ повноцінної, гармонійної особистості [3].

На сучасному етапі в основу спільної діяльності родини й дошкільного навчального закладу закладені наступні принципи:

- батьки й педагоги є партнерами у вихованні й навчанні дітей;

- це єдине розуміння педагогами й батьками цілей і завдань виховання й навчання дітей;

- допомога, повага й довіра до дитини як з боку педагогів, так і з боку батьків;

- знання педагогами й батьками виховних можливостей колективу й родини, максимальне використання виховного потенціалу в спільній роботі з дітьми;

- постійний аналіз процесу взаємодії родини й дошкільного навчального закладу, його проміжних і кінцевих результатів.

Ідея взаємозв'язку суспільного й сімейного виховання, а також взаємної відповідальності педагогів, батьків й суспільства знайшла своє відбиття в ряді нормативно-правових документів, у т.ч. в "Концепції дошкільного виховання", "Положенні про дошкільний навчальний заклад", Законі "Про освіту", "Концепції модернізації освіти" [6].

Так, у Законі "Про освіту" записано, що батьки є першими педагогами. Вони зобов'язані закласти основи фізичного, морального й інтелектуального розвитку особистості дитини в ранньому віці.

Відповідно до цього міняється й позиція дошкільного навчального закладу в роботі з родиною. Кожен ДНЗ не тільки виховує дитину, але й консультує батьків з питань виховання дітей. У цьому зв'язку дошкільний навчальний заклад повинен визначати умови роботи з батьками, вдосконалювати зміст, форми й методи співробітництва ДНЗ й родини у вихованні дітей з урахуванням умов, варіативних освітніх програм і запитів родин.

Педагог дошкільної установи - не тільки вихователь дітей, але й партнер батьків по їхньому вихованню [31].

Про необхідність створення міцного союзу школи й родини писав у свій час В.А. Сухомлинський: "Без виховання дітей, без активної участі батька й матері в житті школи, без постійного духовного спілкування дорослих і дітей неможлива сама родина як первинний осередок нашого суспільства, неможлива школа як найважливіша навчально-виховна установа й неможливий моральний прогрес суспільства".

"Питання про роботу з батьками - це велике й важливе питання. Отут треба піклуватися про рівень знань самих батьків, про допомогу їм у справі самоосвіти, озброєння їх відомим педагогічним мінімумом, їхній практиці в дитсадках, залученні їх до цієї роботи" (Н.К. Крупська) [ 10].

В 50-70 р. вивчалися умови морального виховання дітей у родині (Л.В. Загик, Т.А. Маркова, Л.К. Пелипенко, В.Я. Титаренко), які виявили залежність рівня спрямованості поводження з однолітками від їхнього положення в сімейному колективі.

...