Особливості використання методів стимулювання в соціально-педагогічній діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені М. П. ДРАГОМАНОВА

Кафедра соціальної педагогіки

Інституту соціальної роботи та управління

КУРСОВА РОБОТА

з технологій соціально-педагогічної роботи

на тему: «Особливості використання методів стимулювання в соціально-педагогічній діяльності»

Студентки 3 курсу 31СППП групи

напряму підготовки Педагогічна освіта

спеціальності «Соціальний педагог. Практичний психолог»

Мунтян Р.П.

м. Київ - 2015 рік



Зміст

Вступ

Розділ І. Теоретичні засади стимулювання пізнавального інтересу у виховних процесах

1.1 Організаційний етап підготовки стимулювання пізнавального інтересу

1.2 Когнітивний та заключний етапи підготовки стимулювання пізнавального інтересу

Розділ ІІ. Практичні засади використання методів стимулювання пізнавального інтересу

2.1 Базові стимули пізнавального інтересу

2.2 Допоміжні методи стимулювання, особливості їх практичного застосування

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність досліджуваного питання пояснюється тим, що без пізнавального інтересу у дітей важко досягти позитивних результатів навчання і виховання. Важливе місце належить саме стимулювання такого пізнавального процесу. Тому педагогам варто знати і застосовувати різноманітні методи стимулювання пізнавального процесу.

Древньогрецьке слово «стимулус» не з благородних: так колись називали довгу загострену палку, якою поганяли биків і мулів. «Стимулювати» в сучасному розумінні значить «підштовхувати, спонукати людину до чого-небудь». Так уже ми влаштовані, що без постійних нагадувань і спонукань, власних або зовнішніх зусиль, а часто і прямого примушення не можемо зрушитися з місця, недостатньо активно працюємо, живемо через інерцію. «Доки грім не пролунає, мужик не перехреститься», свідчить російське прислів'я, що виникло, треба вважати, не без основ і що відбило глибинну сутність людської натури. Був час, коли недбайливе ставлення до справи розцінювалося як проста лінь і для подолання цього ускладнення застосовувався такий ж простий і природний засіб примушення, що виступав в різних формах і видах і що пустило глибоке коріння в історії людських відносин. Багато праці витратили вчені щоб намацати головні нитки в найскладніших тенетах людської душі. Згодом прийшло і розуміння різноманітності впливів на людину, спонукати якого до активної діяльності примітивними понуканням ставало все важче. Вільна і незалежна особистість, захищена Хартією про права, вимагає іншого підходу. Рівень теоретичних досліджень в області стимулювання досить високий. Тим часом мало знайдеться факторів, порівнянних зі стимулюванням по ефективності свого впливу на продуктивність педагогічного процесу. Місце стимулювання в першій трійці найбільш впливових причин говорить саме за себе. Потреби, мотиви, стимули - ягоди одного поля. Можна довго сперечатися про ієрархію цих понять, місце і роль їх в системі, чим в основному і займаються теоретики, безсумнівно одне: стимули спираються на потреби і мотиви, невіддільні від них. Важливо підкреслити, що людина, звичайно, відчуває одночасну дію різних потреб і мотивів, і поступає відповідно до найбільш сильного спонукання. Але може трапитися так, що одночасно діють з однаковою силою різнонаправлені потреби і мотиви, які вступають між собою в конфлікт. У цих випадках людина постає перед необхідністю вибирати з декількох можливих напрямів те, по якому він буде діяти. Не останню, а можливо, навіть головну роль при цьому виконують стимули, їм відводиться роль «спускового гачка» в здійсненні наміру. Ще важливіше їх значення в конфліктній ситуації, коли з одного боку стоять мотиви, що мають для людини етичне значення (почуття обов'язку, відповідальності), а з іншого боку протилежні потреби, раціонально менш цінні, але емоційно більш привабливі. Зробити вибір, визначитися, ухвалити правильне рішення і діяти в потрібному напрямі допомагають стимули. Вибір стимулу, по якому навчатися треба, але не дуже хочеться діяти, вимагає спеціальних зусиль, які в свою чергу пов'язані з свідомим подоланням протистоячих спонук. Це дуже важкий процес, з яким не завжди справляється і доросла людина, а тим більше учень.

Одного лише розуміння того, як треба поступити, далеко не досить. Нерідко виявляється, що інтелект іде на поводі емоційних переживань, пов'язаних з безпосередніми спонуками, і тоді учень шукає і знаходить виправдання для вибору більш привабливої лінії поведінки. Вирішують справу знову ж правильно підібрані і застосовані стимули.

навчання стимулювання пізнавальний інтерес



Розділ І. Теоретичні засади стимулювання пізнавального інтересу у виховних процесах

1.1 Організаційний етап підготовки стимулювання пізнавального інтересу

Отже, починаючи з організаційного етапу, вчителеві необхідно формувати ціннісні орієнтації учнів на використання всіх можливостей у самовдосконаленні та соціально-психологічні установки (готовність) до їх реалізації в умовному та реальному процесі життєдіяльності. В основу цієї роботи покладається актуалізація знань про духовні, моральні та матеріальні цінності людства і свого народу, що сприяє самовдосконаленню і є визначальною умовою поліпшення особистого та соціального буття. Методи виховання сприяють реалізації його основних принципів і, здебільшого, трактуються як способи досягнення мети у справі формування, вдосконалення особистості. Існує кілька класифікацій методів виховання, але немає остаточної. Вони найчастіше поєднуються у групи, які орієнтовно можна представити так: методи переконання, тренувальні методи (методи вправ), методи стимулювання поведінки, методи самовиховання [5].

Методи стимулювання застосовуються педагогами для активізації діяльності особистості або пробудження її до діяльності.

Стимулювати - «значить спонукати, давати поштовх, імпульс думці, почуттям, діям».

У якості стимулу може виступати педагогічна вимога, висловлена в різних формах у залежності від того, які особливості характеру переважають у учня; означена перспектива, що орієнтує на необхідність долати труднощі на шляху до досягнення поставленої мети. Вона полягає у постановці привабливої цілі, яка спонукає вихованців до її виконання; змагання, організовувані для загального посилення працездатності колективу, виховання волі і характеру; схвалення і осуд, спонукаючи до виправлення недоліків, продуманого спілкування, виважених вчинків; громадська думка, як «активна і впливова сила» в основі якої лежить «суспільне судження, головним чином оціночного характеру» тощо. Громадська думка може формуватися у разі наявності індивідуального, колективного і соціального факторів взаємодії.

До методів стимулювання також відносяться заохочення і покарання.

Заохочення втілює у собі педагогічний вплив на особистість через позитивну характеристику чи оцінку її діяльності. Воно сприяє розвитку бажання самовдосконалюватись, правильно орієнтуватись у подіях та ситуаціях. Особливо впливовим є колективне схвалення, яке помножує активність особистості, спонукає до подальшої роботи. Щоб заохочення мало якісний вплив, воно повинно бути безпомилковим, чітко обґрунтованим, пронизаним доброзичливістю.

Покарання коректує поведінку учня, викликає хвилювання, почуття сорому, бажання не повторювати допущених помилок. Воно направляє його поведінку, розвиває і посилює вольові якості і характер. Вибір міри покарання залежить від індивідуальних особливостей особистості, яка здійснила порушення, якостей її характеру і, відповідно, від рівня авторитету куратора, який прагне через покарання вплинути на свідомість студента. Застосовуючи метод покарання педагог має спиратись на колективну та громадську думку.

Заохочення і покарання вимагають від професорсько-викладацького складу педагогічної майстерності, направленої на корекцію дій, вчинків, поведінки загалом. Покарання варто застосовувати тільки у випадку встановлення провини, не користуючись при цьому здогадками. У випадку крайньої необхідності варто привернути увагу колективу студентів до негативного вчинку ровесника і заручитись їх підтримкою.

Корекція поведінки безпосередньо спрямована на поведінкові зміни і має практичний характер. Серед інших переваг варто підкреслити великий спектр можливостей, наочну результативність методів корекції.

У практиці корекційного виховання використовуються як загальні, так і спеціальні методи. Корекція особистості вимагає застосування індивідуалізованих методів виховання, які відповідають психологічним особливостям учня. Вона ґрунтується на ретельному вивченні особистості, діагностиці його сильних та слабких сторін, постійному аналізі результатів корекції.

Серед спеціальних методів корекційної роботи варто виділити такі методи як суб'єктивно-прагматичний, метод природних наслідків, метод відшкодування, метод корекції через працю (трудовий метод) та інші.

Зокрема, суть суб'єктивно-прагматичного методу виховання обумовлена зростаючою автономією особистості в сучасному світі. Даний метод заснований на створенні таких умов, коли бути невихованим, неосвіченим, порушувати дисципліну і громадський порядок стає невигідно.

Конкретні модифікації суб'єктивно-прагматичного методу такі: контракти, які укладають вихованці з вихователями, де чітко визначаються обов'язки сторін; особисті картки самовдосконалення (програми самовиховання), які складаються педагогами і батьками; диференційовані групи за інтересами, які робляться платними для посилення особистої зацікавленості; моніторинг, тобто безперервне спостереження за поведінкою, соціальним розвитком вихованця за допомогою новітніх технічних засобів; тести вихованості, соціальної зрілості, громадянськості, що накладаються на ігри (змагання, конкурси), які постійно проводяться; штрафи (у балах), які відповідають цілком реальним покаранням - за неправильну поведінку, позбавлення певних свобод, привілеїв тощо. Цей метод ще не оформився остаточно та поки що мало використовується на практиці [3].

Загалом, стратегічними цілями корекції поведінки можна вважати: формування конструктивної мотивації (позитивних цінностей, орієнтація на виконання соціальних вимог та самозбереження), інтеграція індивідуального досвіду, підвищення стійкості до стресів та розширення ресурсів особистості, удосконалення саморегуляції, вироблення життєво важливих навичок та умінь, розширення соціальних звуків та позитивного соціального досвіду, підвищення рівня соціальної адаптації. В такому разі не досить нагадувати дітям, який буде урок зараз і що відбуватиметься на ньому. Важливіше, аби учні самі визначили, що вони вже досягли на даний момент і які почуття у них викликає цей рівень, чи задоволені вони собою і чи мають зупинятися на досягнутому. Отже, основною педагогічною метою цього етапу є емоційне стимулювання позитивних почуттів дітей, які їм дадуть змогу зафіксувати у свідомості відповідні можливості навчальної діяльності, її цінність для подальшого самовдосконалення та готовність використовувати все можливе в цьому плані, що буде запропоноване вчителем під час вивчення цієї дисципліни. Як показує шкільна практика, сьогодні запізно орієнтуватися на вікові обмеження молодших школярів. Діти народжуються з гарними розумовими здібностями, однак батьки, які займаються вихованням дитини з моменту появи на світ і не мають спеціальної педагогічної підготовки, а потім працівники дошкільних закладів, учителі початкової школи, що не своєчасно підвищують свій професійний рівень і не ознайомлюються з якісними змінами психічних особливостей наступних поколінь, загальмовують розвиток актуальної зони дитини та не забезпечують своєчасний перехід її в зону найближчого розвитку. Найчастіше педагогічні працівники обмежуються тільки вимогами навчальної програми і, відтак, недостатньо уваги приділяють вивченню особливостей та можливостей психіки дітей молодшого шкільного віку, а також завдань, що складають зміст їхнього найближчого розвитку. У дітей, які народилися в 90-их роках, і це фактично основний склад учнів сучасної початкової школи, психологами та педагогами відмічаються певні характерні вікові відмінності, що відрізняють їх від попередніх поколінь. Це переважно позитивні зміни, які дають змогу учневі сприйняти, осмислити, усвідомити та зрозуміти більш складні явища за спрощеної подачі інформації. Крім того, діти цього вікового періоду дуже цікавляться всіма кількісно-якісними змінами, що природно визначається наявністю кризового періоду життя. Ця цікавість за позитивного стимулювання стає для дитини важливим рішенням у самопізнанні та вдосконаленні. І в цьому, плані найважливішим є постійне створення умов виникнення навчально-пізнавальних потреб дитини, які б сприймалися нею як потреби самовдосконалення. Можна з певністю сказати, що сучасний учень молодшого шкільного віку не тільки здатен зрозуміти за кваліфікованого пояснення, а й потребує найпростіших знань про свою психіку та особистісні утворення. За їх відсутності потреба в самоудосконаленні не усвідомлюється учнем і не стимулює виникнення потреби в самоствердженні себе в ролі суб'єкта пізнавальної діяльності, як провідного засобу навчання. Таким чином втрачається не тільки навчачально-пізнавальний інтерес, а й можливість педагога спиратися на нього в своїй роботі. В цьому контексті неприпустимим є зміщення акцентів у педагогічній діяльності з позитивних змін учня на негативні, отже висвітлення позитивних надбань дитини на організаційному етапі - психолого-педагогічна умова успішної реалізації будь-якої форми здійснення навчального процесу. За такого підходу ефективними стають колективні форми роботи на початку уроку, що дають змогу учневі ототожнити себе з більшістю встигаючих учнів, мета яких - самовдосконалення за рахунок навчальної діяльності. Так групова емоційно насичена відповідь школярів на запитання: «Хто ми є?» - передбачає відповідь, як оцінку своїм прагненням стати досконалими членами високорозвиненого суспільства. Діти визначають, що їм необхідно зробити, аби досягти успіху. Це дає змогу педагогові не тільки формувати колективні та індивідуальні соціальне значимі навчально-пізнавальні установки, а й відпрацьовувати логіку організаційного етапу, що стає сталою навичкою сприйняття своєї ролі під час виконання дітьми будь-якої справи. Підкріпленням позитивного стимулювання на цьому етапі має бути виконання учнями посильних самостійних чи колективних завдань, що мають підтвердити у свідомості дитини наявність відповідних змін. Це підготовчий етап до створення основних суперечностей між програмними вимогами, носієм яких є вчитель, та недостатніми можливостями учнів задовольнити їх за рахунок своїх досягнень. Ця суперечність створюється на основі введення дітей у ситуацію виконання наступного завдання, яке є звичним за формою, однак по суті потребує тих знань та умінь, які ще не сформовані у дитини і які відповідають сучасним програмним вимогам з відповідної навчальної дисципліни. Коли учень стикається з такою конфліктною ситуацією, почуття задоволення своїм рівнем змінюється на протилежне за модальністю, що має вирішальне значення для послідовних позитивних змін. Дитина, як і доросла людина, ніколи не змінюватиме те, чим вона задоволена на даний момент. Отже, створення ситуації особистого незадоволення межею своїх актуальних досягнень - необхідна умова здійснення мотиваційного та цільового етапів. Однак слід відзначити, що враховуючи індивідуальні особливості кожного учня, вчитель має чітко вирахувати оптимальний час ситуації емоційної напруги, аби не допустити емоційної перенапруги, що призводить до розчарувань, втрати пізнавального інтересу, формування негативних комплексів тощо. Він на цьому етапі має сприйматися учнями як великий гуманіст, друг, помічник, який не тільки вказує шлях, яким учень має удосконалюватися, а й допомагає пройти ним з найменшими моральними, інтелектуальними та фізичними затратами, що дуже важливо під час формування вмінь учнів ефективно будувати будь-яку діяльність, а відтак і своє життя. Основним завданням педагогічного впливу на цьому етапі є перехід попередніх суперечностей у наступні: між зовнішніми (педагогічними) та внутрішніми (особистісними) вимогами учня до рівня своїх знань, умінь та навичок, а також їх послідовна інтеграція як психологічне новоутворення дитини. Ця робота потребує керованого аналізу одних та інших вимог з послідовною оцінкою їх учнями як: внутрішніх - недостатніх, так і зовнішніх - необхідних і достатніх для самовдосконалення та. наступного життя. При цьому педагог має переконати учня, що основна проблема криється не в його неповноцінності, а у відсутності тих вимог, що актуалізувалися цим завданням, і що за відповідного бажання учня та допомоги вчителя їх легко реалізувати. Для цього вчителеві достатньо правильно побудувати евристичну бесіду, або створити програвання чи вирішення життєвої ситуації, що яскраво показує дітям, для чого необхідно навчитися розв'язувати задачі з двома чи кількома невідомими, вміти користуватися правилом грамотного мовлення, володіти тією чи іншою інформацією. За таких обставин емоційний стан учня закономірно змінюється в бік позитивної модальності, що зумовлюється появою у школяра надії на те, що він зможе, бо здібний, а також впевненості в тому, що це вкрай необхідно для його подальшого життя. Слід зазначити, що попередня робота не є самодостатньою, а лише створює умови для подальшого природного управління навчально-пізнавальною діяльністю учня, котрий вважатиме себе повноцінним її суб'єктом лише тоді, коли сам визначить відповідну мету. Для цього вчитель має актуалізувати в свідомості дитини: за рахунок чого вона може виконати свої вимоги і що конкретно для цього їй необхідно зробити. Який тип уроку не реалізовувався б учителем, він має на цьому етапі разом з учнями оцінити та визначити особистісні перетворення. Підхід це не новий, однак передбачає сприйняття учнем самого себе як особистості, з якою рахуються і думка якої вирішальна у самовизначенні, що дає змогу дитині усвідомлювати свій, керований учителем, вибір як самостійний, а, отже, необхідний до реалізації. Таким чином з інтегративно-цільового педагог має перевести дітей на пізнавальний, тобто когнітивний етап уроку.

1.2 Когнітивний та заключний етапи підготовки стимулювання пізнавального інтересу

Провідним протиріччям когнітивного етапу є невідповідність між бажаннями, чи то претензіями учнів та їх знаннями про те, за рахунок чого і яким чином їх задовольнити, яким шляхом піти, за яких умов він буде ефективним тощо. Тут дуже важливо звернути увагу дітей на роль засобів та методів навчання, що обираються, як способів їх використання у самостійній роботі чи взаємодії вчителя й учня. Наприклад, учитель запевняє школяра, або ж нагадує йому, що визначальним засобом навчання є інформація, яку можна отримати з різних джерел та опрацювати різними способами. Встановлюючи за допомогою тестів, комп'ютерних технологій стан та особливості ефективного опрацювання інформації, учень свідомо обирає її носія та спосіб вивчення, визначає наслідки, до яких має дійти в певний проміжок часу. Таким чином , почуття незадоволення своїми знаннями, невпевненості тощо змінюються на почуття самоповаги учня та впевненості в тому, що свою долю людина вирішує сама, і надії на те, що в будь-який момент їй допоможе вірний друг та помічник - учитель. Такий емоційно привабливий навчальний процес забезпечує формування стійких навчально-пізнавальних потреб не стільки в оцінках, скільки в результатах та різних видах пропонованої вчителем діяльності, яка дає змогу почуватися в ролі учня - як дорослої, відповідальної людини. На заключному етапі організаційної та навчальної діяльності вчитель констатує позитивні особистісні зміни кожного учня та сприяє соціально-психологічному вдосконаленню сформованих надбань у позаурочний час.



Розділ ІІ. Практичні засади використання методів стимулювання пізнавального інтересу

2.1 Базові стимули пізнавального інтересу

Розгляду конкретних стимулів виховання і навчання краще за все покластися на думку американського професора м. Оверстріта, висловлене в його повчальній книзі «Вплив на поведінку людини». Професор прямо і стверджує, що в основі нашої поведінки лежать наші таємні бажання... Найкраща порада, яку можна дати тим, хто поставить собі задачею умовити когось здійснити той або інший вчинок будь те в діловому світі, в сім'ї, в школі або політиці, зводиться до наступного: спочатку примусьте вашого співрозмовника пристрасно чогось побажати. Той, хто зможе це зробити, завоює весь світ, а хто не зможе той залишиться в самотності. Ось чому стимули, які рекомендується знаходити і застосовувати вчителям, спираються на тонкі, делікатні «підштовхування» певних дій, що вчаться до виконання, і виключають відкритий «тиск», грубе силування. Спирайтеся на бажання. Чого хоче навчаючий - головне питання для вчителя. Коли ми збираємся піймати мишу, то кладемо в мишоловку не стиглу вишню, а шматочок сиру, враховуємо не наші власні смаки, а смаки гризуна. Так досягаємо своїх цілей. Треба раз і назавжди зрозуміти важливо не тільки те, чого бажаємо ми самі, але і те, що хоче навчаючий.

Використайте ідентифікацію. Треба примушувати учнів пристрасно чогось побажати, нехай це будуть навіть бажання, які не зовсім узгодяться з педагогічними намірами. Головне, щоб вони виникли, і можна було б спиратися на них. Говоріть про те, що цікавить ваших учнів, точніше, з цього починайте.

Виявляйте повагу до їх захоплень, думок, оцінок. Нехай велику частину часу кажуть ваші учні. Не бійтеся визнати свою недостатню обізнаність в деяких питаннях, нехай ті, що навчаються виступлять вашим «вчителем». Пам'ятайте: наша мета переорієнтувати інтереси школярів на виховання і дидактичні цілі.

Визнавайте достоїнства. Викликайте у учня ентузіазм і розвивайте все, що є кращого в людині за допомогою визнання його достоїнств. Якщо цього вимагають обставини, не зупиняйтеся і перед лестощами. Адже. Льстити -- це означає говорити людині саме те, що він сам про себе думає. Підіть на цей нешкідливий обман, він може викликати у вашого вихованця прилив нових сил. Краще, звичайно щиро оцінити досягнення учнів, визнати їх достоїнства. Але у педагогів звичайно так багато педагогічного, що знайти єдині і нефальшиві слова для кожного буває дуже не просто.

Акторствуйте. Особливо уникайте чіплятися по дрібницях. Не критикувати, бути попереджувальним. Щиро старайтеся зрозуміти свого вихованця, дивіться на речі його очима.

Схвалюйте успіхи. «Образно виражаючись, поплескування по спині за добре виконану роботу це незмінно стимулює учнів продовжувати старанно трудитися», пише американський педагог А. Дреєр. Слова і жести схвалення потрібно адресувати не тільки кращим учням, але і всім тим, хто виявляє старання в учбовій роботі. Відомі випадки, коли розумна і схвальна оцінка з боку вчителя виробляла могутню метаморфозу зі слабовстигаючим учнями. Дослідження показують, що основним мотивом творчості є прагнення людини до поліпшення результатів діяльності. У ньому знаходить вияв одна з фундаментальних соціальних потреб людини потреба в успіху, в досягненнях. Вона характеризується як постійне змагання людини з самим собою в прагненні перевершити раніше досягнутий рівень виконання, зробити щось кращим, оригінально вирішити проблему, що виникла. Зробити роботу привабливою допоможуть вам і помилки учнів, точніше, наше до них відношення. Треба витягувати максимум стимулів з помилок що вчаться: «Прекрасна помилка!», «Невипадкова помилка!», «Помилка, яка веде до істини!», «Спасибі, твоя думка не зовсім правильна, але дає їжу для роздумів». Всіляко підкреслюйте точність і тонкість спостережень школярів: «Коли я був таким, як ти, мені здавалося...», «Раніше я думав, що...». треба діяти так, щоб помилка здавалася легко поправної, щоб те, на що спонукаємо учнів, здавалося ним неважким. «Спасибі вам, ви мені сьогодні допомогли», дякує після урока своїх шестирічок Ш. Амонашвілі. Треба обов'язково надавати особисту спрямованість «Тобі треба, Саша! Ти чоловік» Школяр повинен випробовувати задоволення тому, долаючи труднощі, поступив як годиться дорослій, мужній людині. Крім того, він повинен бути радий і гордий, що справа зроблена. Це обов'язкові доповнення до «треба».

2.2 Допоміжні методи стимулювання, особливості їх практичного застосування

«У своїх взаємовідносинах з людьми, нагадує Д. Карнегі, не забувайте, що маєте справу не з логічно міркуючими створеннями, а з створеннями емоційними, виконаними забобонів і рухомими в своїх вчинках гординею і пихатістю». Зрозумійте, педагоги: цими недоліками страждають і підростаючі люди, все, що осіло у дорослому, спершу було в дитині. Приймайте його таким, яким він є, відмовтеся від ілюзій, спирайтеся на дійсне, а не бажане. Будемо вчитися розуміти учня, замість того щоб його насильно змінювати. Спробуємо відповісти собі, чому він поступає так, як він поступає, і чому він не може поступити інакше. Це набагато корисніше і цікавіше, ніж займатися критикою і понуканнями. І розвиває в нас співчуття, терпимість, доброзичливість. Поміркуємо трохи про ті «приховані пружини», які таяться в глибині нашої свідомості, натискаючи на які можна приводити людину в активний стан, повний енергії і бажання діяти. Виходити будемо з того, що натура людська багатолика, а тому завжди переважніше застосовувати багато слабих стимулів, чим один сильнодіючий: в такому випадку що-небудь обов'язково спрацює, а сильнодіючий стимул, на який зроблена ставка, може і не влучити. Звертайтеся до самолюбства. Немає людей, стверджують психологи, згідних все своє життя ходити в невдахах, нормальній людині властиве прагнення поліпшувати своє положення. Це прагнення потрібно заохочувати і активізувати його, волаючи до самолюбства, підкреслюючи можливість поліпшення досягнень. Будь-який школяр чудово розуміє, що займається недостатньо і міг би поліпшити свою успішність. Що ж йому не вистачає? Однієї свідомості мало, потрібен і поштовх. Саме його і повинен виконати педагог, спираючись на вже існуюче внутрішнє прагнення. У педагогічній літературі описано немало конкретних прийомів, які спонукають учнів працювати краще; Велика частина стимулів, що застосовуються носить ситуаційний характер і спирається на особистість школяра. Але самолюбство, як правило, ігнорується. Включіть і його, примусьте того, що навчається вимовити: «І я не гірше інших!» треба, щоб учень відчув вашу заклопотаність і говорив вам. Тоді можливість довірчої бесіди збільшуються: «Саша, твій обов'язок перед собою, твоїми батьками і суспільством вчитися краще. Не кожному дано бути генієм, але кожний може і повинен багато працювати. Ніхто не чекає тебе неможливого. Тобі нічого соромитися і хвилюватися через те, що у інших справи йдуть краще, просто старайся щосили. Ніхто не вимагає від тебе більшого. І ти обов'язково доб'єшся успіху». Показуйте досягнення. Безсумнівно, стимулом до старанної учбової роботи служить уявлення, яке допомагає розкривати об'єктивну інформацію про його індивідуальний пізнавальний прогрес, причому в порівнянні з іншими учасниками процесу. Кращим засобом для цього служить відкритий рейтинг або схема відкритих перспектив» по В. Шаталову. Педагоги, що використовують ці прийоми стимулюванні, досягають більш високих темпів просування в навчанні. І секрету тут особливого немає більшість людей люблять слухати, коли про них кажуть приємні речі: на якийсь час добре слово, «екран успішності», обнародуваний рейтинг додають почуття упевненості і задоволення собою. Дослідники (один з них Д. Брофі з Мічиганського університету) встановили, що важлива не стільки похвала вчителя, скільки наявність зворотного зв'язку і позитивної підтримки від нього. Учасникам, залученим до пізнавального процесу, необхідно в кожний даний момент знати, де вони знаходяться, наскільки просунулися. Зворотний зв'язок в будь-якій формі повинен дійти до учнів вчасно. Контрольна (або конкурс) в середу, оголошення результатів в четвер це вчасно; повідомляти ж про результати місяць опісля практично марно. Обережно підтримуйте суперництво. Досить цікавими та ефективними є методи гра, змагання, заохочення і покарання. Гра -- один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними.

Види ігор визначають на основі різнопланової діяльності дітей: ігри-дозвілля (ігри за власним бажанням), ігри педагогічні (організовані з метою вирішення навчально-виховних завдань).

Залежно від того, наскільки гнучкими, динамічними, творчими, регламентованими є рольові дії, правила і зміст, колективні розважальні ігри поділяють на групи:

1. Ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, драматизації з вільним розвитком сюжету, ігри-жарти, ігри-розиграші.

2. Ігри за визначеними правилами: рухові, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.

Педагогічні ігри диференціюють відповідно до педагогічної спрямованості: дидактичні (організовують у процесі навчання), творчі педагогічні (розроблені педагогом з метою досягнення конкретних виховних завдань).

Головною умовою успішного застосування ігор є активне залучення учнів не лише до гри, а й до процесу створення її. Щодо створення нового оригінального ігри поділяють на такі, яким не вистачає інформації; умови яких потребують доповнення; в яких відомо лише сюжет; із суперечностями змісту; із запланованими помилками у змісті (задля виправлення помилок); із запланованим сюжетом і умовами, результати яких визначають учасники. Існують різні методики організації та проведення педагогічних творчих ігор, але основні елементи їх спільні -- розробка сценарію, розподіл ролей, визначення виховних цілей.

На практиці проведення творчої гри відбувається за такими етапами:

а) педагог розповідає про гру, що допомагає апробувати її модель на сприйнятті дітей, залучає їх до обговорення плану (уточнення ролей, створення уявних ситуацій тощо);

б) розподіл ролей (можливі різні варіанти: вибір ролі за бажанням, колективне обговорення кандидатур на певні ролі, визначення ролі у формі доручення);

в) розробка плану гри за певним сюжетом;

г) власне гра;

д) завершення гри і підбиття підсумків.

Для збереження стійкого інтересу дітей до гри доцільно використовувати умовну ігрову термінологію, різновиди впливу в ігровій формі (вимогу, заохочення тощо), елементи колективного змагання.

Використовуючи гру як важливий навчально-виховний чинник, необхідно дотримуватися таких психолого-педагогічних умов:

1. Визначення творчого потенціалу гри. Передбачає з'ясування її доцільності для певного періоду розвитку особистості, колективу класу; з'ясування чітких показників якостей особистості, на розвиток яких спрямована гра.

2. Визначення місця (клас, школа, пришкільний майданчик тощо) і часу проведення, кількості учасників (весь клас, мікрогрупи тощо). Залежать вони від умов проведення та творчого характеру гри.

3. Забезпечення психологічної комфортності і природності гри. Вона має бути бажаною, зручною і приємною для учасників. Важливо, щоб вона була органічно пов'язана з тематичним періодом чи змістом попередніх форм роботи, уникала невмотивованих ситуацій. Доцільно при цьому подбати про творчу післядію, нову гру чи іншу форму роботи. Наприклад, для інсценованої розповіді-експромту післядією може бути конкурс на кращий текст.

4. Урахування вікових та анатомофізіологічних властивостей учасників гри. Передбачає попередню діагностику рівня сформованості якостей дітей, що потребують розвитку.

5. Захист людської гідності, морального самопочуття кожного учасника. Передбачає аналіз впливу гри на свідомість, емоційні враження учнів. Потрібно співставляти емоційну навантаженість гри з денним режимом учнів, моральною ситуацією в колективі.

6. Визначення місця вчителя під час проведення гри. Роль і місце вчителя будуть змінюватися залежно від рівня сформованості якостей особистості учасників гри, їх віку, часу спільної діяльності. Якщо на початку співпраці з дітьми вчитель є керівником, інструктором, суддею, то поступово він повинен ставати радником або навіть спостерігачем. Хоча можливі ситуації, за яких педагог змушений змінити рольову позицію і знову взяти керівництво грою на себе.

7. Цілеспрямоване поширення прав учасників гри. Вони стосуються вибору гри (її назви, сюжету), зміни умов гри, її модернізації, вироблення нового змісту. Вищим виявом розвитку творчої активності учнів є бажання створити власну гру.

Урахування цих особливостей потребує від учителя постійного контролю за процесом створення, проведення і аналізу ігрової навчальної діяльності.

Змагання ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу.

Змагання, конкуренція, боротьба за існування, як і життя, -- вічні, вони -- пружина розвитку. Змагання сильне гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків. Воно організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, навчає перемагати. У його підсумках, як у фокусі, відображається вся багатогранність життя школи. Змагання змушує відстаючих підтягуватися до рівня передових, а передових надихає на нові успіхи.

У шкільній практиці використовують різноманітні види змагання школярів, які враховують їх вікові особливості у процесі виконання ними трудових і творчих завдань. Практикують такі форми змагання: конкурси, олімпіади, фестивалі й огляди художньої самодіяльності, виставки образотворчого мистецтва і технічної творчості, шкільні спартакіади, вікторини та ін. Під час цих змагань виявляються і розвиваються інтереси й творчі здібності учнів, розширюються їхні знання і кругозір, активізуються пізнавальна та інші види корисної діяльності.

Педагогічне доцільно організоване змагання має відповідати таким вимогам: знання учнями його умов і регулярне підведення підсумків, залучення учнів до аналізу змагання і підведення підсумків; гласність змагання; наочне оформлення його процесу і результатів; матеріальне і моральне стимулювання.

Заохочення -- схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до повторення. Його мета -- спрямування поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. У школі застосовують такі види заохочення: подяка директора (за наказом), вміщення фото на дошку відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи.

Проте не будь-яке заохочення активізує процес виховання учнів, воно має виховну силу тільки за певних умов. Передусім важливо своєчасно помітити позитивні зрушення в особистості учня, в його ставленні до навчання, праці, людей. Часто корисно похвалити вихованця, коли він ще не досяг значних успіхів у поведінці, але прагне до цього. Відзначення хоча б невеликих зрушень на краще, маленької перемоги учня над собою, пробуджують в ньому енергію, стимулюють його на повторення схвалених вчинків. Непомічання цього може негативно позначитися на всьому процесі виховання дитини. доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки учнів. У практичній діяльності вчителя важливо вміти використовувати їх під час вивчення окремого учня та учнівського колективу, яке здійснюється за орієнтовними програмами.

Орієнтовна програма вивчення особистості учня

І. Загальні відомості про учня.

1. Біографічні дані. Прізвище та ім'я учня, рік народження, національність.

2. Соціально-побутові умови. Адреса проживання, склад сім'ї, освіта, місце роботи батьків. Допомога сім'ї у навчанні й вихованні дитини. Режим праці та дозвілля учня. Участь учня в домашній праці. Любов до праці.

3. Стан здоров'я. Крім загальної характеристики стану здоров'я учня за даними шкільного лікаря, обов'язково слід виявити сенсорні дефекти, якщо учень їх має.

II. Загальний рівень розвитку учня.

1. Психічний розвиток учня. Характеристика його уваги. Особливості сприймання і розуміння навчального матеріалу. Швидкість, точність і міцність запам'ятовування. Характеристика прийомів запам'ятовування. Особливості мислення. Рівень володіння операціями аналізу, синтезу, порівняння, абстрагування й узагальнення. Особливості уяви. Рівень розвитку мовлення (культура мовлення, багатство активного словника, логічність мовлення). Розвиток вольових якостей (цілеспрямованість, принциповість, самостійність, ініціативність, витримка тощо).

2. Інтелектуальний розвиток учня, його ерудиція. Інтерес до питань світогляду, моралі, науки, техніки, мистецтва, спорту. Наявність провідного інтересу. В яких гуртках і спеціальних дитячих установах працює? Особливості читацьких інтересів, їх широта і стійкість. Самостійність, критичність, гнучкість та логічність мислення.

3. Індивідуально-психологічні особливості учня. Його збудливість і енергійність, врівноваженість і емоційна вразливість. Темп роботи і мовлення. Чи легко він переходить від одного виду діяльності до іншого?

Наполегливість, упевненість, охайність учня, Рівень розвитку почуття колективізму, обов'язку, власної гідності.

Скромність, сміливість, рішучість, правдивість, чесність, самокритичність учня. Ставлення до вчителів, товаришів, батьків. До якого виду діяльності має нахил? Яку діяльність може виконувати найуспішніше? Яку професію в майбутньому хоче обрати? Схарактеризувати загальні й спеціальні здібності учня.

III. Навчальна діяльність учня. Мотиви навчальної діяльності.

Ставлення учня до занять у школі. Чи є пропуски занять, їх причини. Уважність на уроках. Якими навчальними предметами найбільше цікавиться? Якість і систематичність виконання домашніх завдань. Які прийоми індивідуального підходу використовувались у роботі з ним? їх наслідки. Ставлення учня до оцінювання вчителем його успіхів і невдач у навчанні. Успішність з різних навчальних предметів. Участь у предметних гуртках. Які навчальні предмети опановує легко, а які з труднощами? їх причина. Яких заходів було вжито для підвищення успішності з цих предметів і які їх наслідки?

IV. Громадська активність учня.

Участь у громадському житті класу і школи. Які доручення має і як їх виконує? Дисципліна учня (якщо він припускається порушень, то схарактеризувати їх причини). Становище учня в класному колективі (офіційний чи неофіційний лідер, лідер малої групи, не прийнятий у колектив). Участь у суспільне корисній праці. Мотиви громадсько-корисної діяльності.

Інтерес до суспільно-політичних подій в Україні та за кордоном. Почуття національної самосвідомості.

Чи були спроби підвищити інтерес учня до громадської роботи? Якими шляхами вони здійснювалися? їх наслідки.

Орієнтовна програма вивчення учнівського колективу

1. Склад класу за віком, національністю і статтю.

2. Актив класу. Наявність у нього авторитету серед учнів. Характеристика активістів (ініціативність, самостійність, наполегливість, вимогливість, організаторські здібності). Наявність у класі неофіційного активу, його характеристика і стосунки з офіційним активом.

3. Стан згуртованості та організованості класу. Вміння розподілити роботу і обов'язки. Вміння підкорятися розпорядженням уповноважених осіб. Критика і самокритика в колективі. Стан дисципліни в класі. Випадки порушення дисципліни та їх характерні причини. Взаємини між учнями класу. На чому вони ґрунтуються: на спільній роботі, спільних інтересах, визнанні авторитету, взаємодопомозі тощо? Наявність малих груп, основа їх виникнення і ступінь зацікавленості загальними справами колективу. Характер і спрямованість товаришування і дружби. Взаємини між хлопчиками і дівчатками. Наявність кругової поруки в класі.

4. Ідейно-політична спрямованість колективу класу. Моральні переконання та ідеали учнів. Інтерес до суспільно-політичних подій і соціальних проблем у нашій країні та за кордоном. Рівень розвитку почуття національної самосвідомості.

5. Успішність класу. Загальний показник успішності класу з навчальних предметів. Ставлення учнів до окремих навчальних предметів і вчителів. Взаємодопомога в навчанні. Дисципліна на уроках. Негативні моменти в навчальній діяльності (списування, шпаргалки, підказування). Невстигаючі учні, причини їх неуспішності.

6. Громадська робота класу. Інтерес класу до загальношкільного життя і участь у ньому. Місце суспільне корисної праці в житті колективу. Види праці та характер її виконання класом. Вияви свідомої дисципліни в праці. Громадські обов'язки учнів.

7. Кругозір учнів, їх загальний розвиток, інтерес до мистецтва, літератури і спорту. Форми його вияву (колекціонування, читацькі конференції, диспути, обговорення переглянутих кінофільмів, спектаклів тощо). Культура мовлення.

8. Культура поведінки учнів у школі та поза нею. Ставлення до вчителів, батьків і товаришів.

Хоч який би метод вивчення особистості або колективу застосовувався, педагог повинен чітко уявити, для чого йому потрібні певні відомості про об'єкт вивчення. Необхідна конкретна програма вивчення учня або колективу.

Особистість формується і виявляється в різних видах діяльності. Що свідомішою, активнішою та цілеспрямованішою є діяльність особистості, то повніше й достовірніше виявляються її якості. Педагог бачить, як учень ставиться до навчання, до фізичної праці, до спорту, до громадських справ. Вияв певних рис у різних видах діяльності підвищує достовірність даних про учня. Вивчення учня здійснюється у взаємозв'язку з колективом, у системі колективних взаємин. Його поведінка залежить не лише від особистих якостей, а й від характеру стосунків з колективом, специфіки життя колективу. Педагог має знати специфіку впливу колективу на учня та його реагування на цей вплив.

Особистість вихованця і сам колектив не є чимось застиглим і незмінним. Вони проходять складний процес розвитку й формування. Тому дослідження змін в особистості й колективі має практичне значення для виховної роботи з ними, правильного прогнозування її змісту й добору методів та форм виховного впливу.

За час навчання учень може побувати в різних класах та школах, однак процес його вивчення повинен тривати всюди. Кожний новий вихователь перш ніж почати вивчення і виховання нового учня, має встановити, що вже було зроблено до нього, щоб продовжити розпочате.

Відомості про учня або колектив, отримані за допомогою одного методу, потребують перевірки іншими методами, щоб гарантувати достовірність і об'єктивність.

Вивчення і виховання здійснюються одночасно, взаємодоповнюються. Прийом або метод вивчення особистості може бути водночас і методом її виховання (бесіда, доручення та ін.). Аналіз реагування учня або колективу на певний виховний вплив допомагає дібрати способи впливу для наступної роботи.

Виховна сила заохочення «авансом» насамперед виявляється стосовно тих, кого взагалі рідко або ніколи не заохочують, хто не відчув радості від похвали дорослих. Однак заохоченням «авансом» не слід зловживати, воно має бути заслуженим. При цьому враховують не лише результати діяльності, а й те, наскільки сумлінно учень її виконав, скільки він вклав у неї праці, тобто ступінь його зусиль. Адже учні мають різний досвід і рівень розвитку, та сама справа одним дається легко, а іншим -- набагато важче.

За зразкове ставлення до навчання й виняткові його результати випускники школи отримують нагороди. Золотою медаллю «За особливі успіхи у навчанні» нагороджують випускників середнього навчального закладу, які мають усі річні та екзаменаційні (підсумкові за рік) не нижче 10, 11, 12 балів у 11 і 12 класах. Срібною медаллю «За успіхи у навчанні» нагороджують випускників середнього навчального закладу, які за період навчання в 11 і 12 класах мають річні та екзаменаційні не нижче 8--9 балів не більш ніж з двох предметів, а з усіх інших предметів річні та екзаменаційні (підсумкові за рік) оцінки 10, 11, 12 балів. Похвальним листом «За відмінні успіхи у навчанні» нагороджують учнів 1--11 класів середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів, які досягли відмінних результатів у вивченні всіх предметів за відповідний навчальний рік. Цією нагородою учнів можуть відзначати за наявності позитивної оцінки з музики, образотворчого мистецтва, фізичної культури. Похвальною грамотою «За особливі успіхи у вивченні окремих предметів» нагороджують випускників середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів, які досягли особливих результатів у вивченні одного або кількох предметів. Такою грамотою відзначають насамперед призерів міжнародних, всеукраїнських, обласних олімпіад, конкурсів, змагань, авторів винаходів, наукових досліджень, художніх творів тощо. Схвалення - найпростіший вид заохочення. Схвалення педагог може висловити жестом, мімікою, поглядом у вічі, фізичним дотиком, позитивною оцінкою поведінки чи роботи учня, колективу; використанням висловів, які передають щире захоплення вихованцями ("Мені подобається, як ти це зробив", "Дякую, що ти спробував", "Дякую!", "Дуже добре" і под.); висловів, що виражають співчуття й розуміння з боку педагога ("Я б теж пишався на твоєму місці!", "Я розумію, чому ти сумуєш", "Я міг би зробити таку ж помилку" тощо); висловів, які стверджують, що вихованець вчинив правильно ("Правильно", "Добре", "Саме так"); висловів, які заохочують цілу групу, не нехтуючи при цьому жодним учнем ("Ваша група робить успіхи!", "Мені приємно працювати з вами", "Я пишаюся тим, що Василь, один із ваших однокласників, виграв першу премію", "Я пишаюся тим, як ви всі його підтримували", "Ми всі так плідно працювали!"). Довір'я, повага вселяють впевненість у своїх силах, почуття власної гідності.

Змагання -- природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі.

Забезпечує випробування людиною своїх здібностей, відчуття товариської взаємодопомоги, передбачає облік і порівняння результатів діяльності, заохочення її учасників, сприяє розвитку нахилів, духовних якостей дитини, спонукає до наслідування загальноприйнятих норм поведінки. Змагання супроводжують позитивні та негативні емоційні реакції: захоплення, радість з приводу успіхів, скептицизм, байдужість, заздрість тощо. Тому слід враховувати позитивні (спосіб згуртування колективу, розвиток моральної мотивації діяльності) і негативні впливи (відсутність боротьби за досягнення спільного успіху, взаємодопомоги та співробітництва, що зумовлює розлад у колективі). Важливими умовами проведення змагань є демократичний підхід до ідеї змагання, висвітлення його результатів, залучення учнів до обговорення й аналізу, їх матеріальне і моральне стимулювання.

Змагання бувають індивідуальними і колективними. Формами індивідуального змагання є предметні олімпіади, конкурси дитячих творів, малюнків, виставки, індивідуальні види спортивних змагань тощо. У виховному плані вони стимулюють діяльність, що ґрунтується на індивідуальних мотивах та особливостях. Формами колективного змагання є ігри (футбол, волейбол тощо), конкурси художньої самодіяльності (внутрішкільні, міжшкільні, районні тощо). Підбиваючи підсумки змагань, відзначають дітей, які досягли успіху, й тих, хто через недостатній рівень підготовки відстав, але докладав максимум зусиль.

Методи самовиховання

З народження дитина поступово залучається до складного процесу соціологізації -- оволодіння певною сумою соціального досвіду, усвідомлення себе як особистості. Під впливом різноманітних потреб у неї виникає прагнення до самовдосконалення, яке задіює соціально-психологічний механізм самовиховання.

Самовиховання -- систематична і цілеспрямована діяльність особистості, орієнтована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання негативних.

За словами В. Сухомлинського, «у вихованні особистості одна з провідних мелодій належить самовихованню». Воно «потребує дуже важливого, могутнього стимулу -- почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу -- доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності особистості. Педагогічне керівництво самовихованням -- це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри».

Самовиховання починається з самоусвідомлення -- усвідомлення людиною себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності. Структурно воно постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) внутрішньої діяльності людини. Головною при цьому є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію її внутрішнього світу, активізує діяльність залежно від мети, установок, мотивів поведінки, практичних завдань.

Самопізнання

Самопізнання -- процес відкриття себе, пізнання свого внутрішнього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості.

Девіз «пізнай самого себе» був викарбуваний на арці Дельфійського храму в V ст. до н. е. в Греції. Він означав: пізнай волю богів у своїй долі, підкорись їй. Давньогрецькі мислителі часів Платона трактували його як необхідність пізнати своє призначення, розкрити свої можливості, передбачити свою поведінку.

Важливим етапом у процесі самопізнання є самовизначення учнем своєї спрямованості, темпераменту, характеру, здібностей.

Самовизначення спрямованості (вибіркове ставлення людини до дійсності) передбачає з'ясування життєвих цілей, ідеалів, ціннісних орієнтацій («В якій галузі вважаю себе знавцем?», «Які блага хочу мати, яке становище посісти?», «Чого не вистачає для задоволення життям?»), провідних потреб («Чого найбільше прагну?», «Які в мене інтереси, звички?») і мотивів поведінки.

Самовизначення темпераменту здійснюють за системою показників, розроблених на основі вчення І. Павлова, вважаючи темпераментом індивідуально-типологічну характеристику людини, що виявляється у силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу психічних процесів. Кожен учень може визначити тип темпераменту, внести корективи в свою поведінку. Аналізуючи темперамент, слід звертати увагу на те, що перешкоджає учневі в навчанні, спілкуванні з людьми.

Самовизначення характеру передбачає з'ясування найзагальніших його властивостей: сили (уміння добиватися поставленої мети, переборювати труднощі, відстоювати переконання, виявляти мужність), слабкості (легкодухість, вагання, нерішучість, нестійкість поглядів, піддатливість) оригінальності (своєрідність особистості), цільності (комплекс ставлень людини до різних проявів життя, єдність слова і діла), твердості (послідовність, наполегливість у досягненні мети, обстоювання поглядів).

...