Особливості використання методів стимулювання в соціально-педагогічній діяльності

Характер -- комплекс психічних особливостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, ставленні до суспільства, праці, колективу, до себе.

Самовизначення здібностей охоплює з'ясування особливостей і видів мислення: технічного (сприяє вирішенню технічних завдань), наукового (виявляється у вирішенні теоретичних, наукових проблем), художнього (художнє відображення навколишнього світу); розумових дій (аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення тощо); дієвості знань (вміння застосовувати, збагачувати знання); виду пам'яті: рухової (відтворення рухів), музичної (відтворення музичних творів), емоційної (пам'ять на почуття), образної (пам'ять на уявлення, картини природи, звуки, запахи) тощо.

Здібності -- потенційні можливості людини, які забезпечують їй більш високі, ніж в інших людей, показники в діяльності.

Збагачення знань особистості відбувається через самоосвіту, чому сприяють систематичне читання, опора на результати освіти, здобуття нових знань, вдосконалення розумових здібностей, умінь і навичок шляхом самостійної роботи.

Самоосвіта -- процес набуття знань у процесі самостійної роботи поза систематичним навчанням у стаціонарному навчальному закладі.

Вона не лише збагачує знаннями, але й сприяє виробленню навичок ефективного використання їх. При самоосвіті джерелами здобуття знань є наукова література, пізнавальне спілкування з товаришами, дорослими, засоби масової інформації, екскурсії, робота на комп'ютері.

Самопізнання як складний процес внутрішньої роботи над собою передбачає такі його методи, як самоспостереження, самокритика, самоаналіз.

1. Самоспостереження. Виявляє себе як спостереження індивіда за своїми діями, вчинками, думками, почуттями. Ґрунтується на загальній спостережливості. З урахуванням цього педагог повинен формувати в учнів здатність бачити переживання людей (як проявляється горе, радість, задума та ін.), розуміти їх.

Види самоспостереження:

-- ретроспективне -- відновлення в пам'яті подій, що відбулися. Оскільки повнота враження зберігається 3--4 години, а потім відбувається спотворення пам'яттю пережитого і почутого, під час самоспостереження слід звернути увагу на те, що доведеться згадувати.

-- пряме -- спостереження подій, що відбуваються. Воно найбільш суб'єктивне, потребує вміння прогнозувати діяльність, подію, передбачати перебіг розмови, зустрічі, конфлікту тощо;

-- повторне -- відновлення подій з метою уточнення, доповнення вражень особистості від своїх дій.

З метою досягнення чіткості в процесі самоспостереження використовують самоопитування (відповіді на запитання: «Що відбулося?», «Коли саме?», «В якій послідовності розвивалися події?», згадування (порівняння того, що запам'яталось, із нотатками у щоденнику, спогадами), самоанкетування, самотестування (відповіді на власні запитання), порівняння (зіставлення сказаного іншими із власними спогадами і нотатками), уявне повторення того, що відбулося (уявне моделювання ситуації, подібної до тієї, за якої відбулася подія).

2. Самокритика. Означає вона процес опрацювання результатів самоспостереження за допомогою самоаналізу і самооцінки. Дитина не тільки розмірковує, а й критично оцінює себе, своє становище в суспільстві, природі, колективі, в сім'ї, у стосунках з учителями. Критична самооцінка буває емоційною, недостатньо об'єктивною. В одних випадках вона взагалі відсутня, в інших переважає комплекс неповноцінності. Діти критично осмислюють свою поведінку та внутрішній світ за допомогою внутрішнього монологу (інтроверти), задушевної бесіди з друзями (екстраверти). Внаслідок самокритики відбувається наближення індивіда до об'єктивної самооцінки.

3. Самоаналіз. Охоплює аналіз власних думок, почуттів тощо. Він є ефективним методом з'ясування причинно-наслідкових зв'язків у діях і вчинках. Адже одна і та сама дія може бути результатом різних спонукальних сил (якостей особистості, способу життя, стресового стану). Людина завжди має зосереджуватись на головній причині, яка зумовлює певну поведінку. Прагнення до самоаналізу допомагає особистості орієнтуватись у життєвому середовищі, самостверджуватись, посилює у поведінці владу розуму над емоціями, комплексами, інстинктами.

Самоставлення

Самоставлення -- ставлення людини до самої себе.

Ставлення до себе може бути глобальним (самоповага) і частковим (аутосимпатія, самосимпатія).

Самоповага -- особисте оцінне судження, виражене в позитивному ставленні індивіда до самого себе.

Будучи наслідком розумових операцій (аналізу, синтезу, порівняння), вона формується на основі усвідомлення особистістю своїх чеснот, результатів діяльності, ставлення оточуючих, виявляється в самооцінці.

Самооцінка -- оцінювання особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей.

Вона є важливим регулятором поведінки. Від самооцінки залежать взаємини людини з її оточенням, її самокритичність, самовимогливість, ставлення до своїх успіхів і невдач. Впливає на ефективність діяльності людини і подальший розвиток її особистості.

Самооцінка буває правильною (адекватною, коли думка людини про себе збігається з тим, ким вона насправді є) і неправильною (неадекватною, коли людина оцінює себе не об'єктивно, її думки про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші). За ступенем адекватності самооцінка буває об'єктивною, заниженою, завищеною.

Знаючи тип самооцінки, вчитель може її регулювати, а учень набувати навичок саморегуляції. Людина із заниженою самооцінкою відчуває себе нездатною на серйозні справи, невдахою, не хоче братися ні за що нове, оскільки боїться, що у неї нічого не вийде. Вона уникає ризику, не вірить в успіх, не намагається щось змінити у своєму житті. Таких людей характеризують заниження почуття власної гідності, боязнь помилок, мрійливість про фізичну досконалість. У спілкуванні з іншими турбуються про враження, яке вони справляють, бувають інколи надмірно балакучими і зарозумілими, інколи пригніченими і несміливими, схильними до самозгубної поведінки (вживання наркотиків, алкоголю). Багато з них нездатні сприймати критику, впадають від неї в розпач.

Людина з високою самооцінкою бачить себе господарем становища, вважає себе неповторною особистістю. Вона часто зважається на ризик, тому що прагне насиченого життя, нових знань, вражень, досвіду, що допоможе їй самоствердитись на новому якісному рівні. Її важко образити, вибити з рівноваги, збити з обраного шляху. Вона цілеспрямовано і наполегливо йтиме до мети. Знаючи собі ціну, вона врівноважено ставиться до чиїхось успіхів. Суперництво особистостей розглядає як засіб для саморозвитку, самомобілізації на вищому рівні, що неминуче забезпечить нові результати. Характерні особливості: впевненість у своїй винятковості, здатність вчитися на власних і чужих помилках, врівноважене сприйняття компліментів і критики, безпосередність у спілкуванні з іншими, відчуття внутрішньої гармонії, турбота про своє фізичне й емоційне здоров'я, духовне зростання.

Способи виявлення самооцінки поділяють на:

-- прямі: ранжування учнів класу на основі їх значущості (за успішністю, особистісними якостями), визначення учнем свого місця серед однокласників. Правильність самооцінки визначають, зіставляючи результати ранжування й оцінювання вчителя;

-- опосередковані: незалежне оцінювання (вчитель або однокласники оцінюють учня за певною шкалою, після цього пропонують йому зробити самооцінку, одержані результати порівнюють), визначення рівня претензій (розкладають картки із завданням різного ступеня складності -- найлегші, середні, найскладніші). Учневі пропонують вибрати будь-яке із завдань, виконати його, результати продемонструють рівень претензій і самооцінки.

Саморегуляція

Саморегуляція (лат. regulare -- налагоджувати) -- здатність людини керувати собою на основі сприймання й усвідомлення актів своєї поведінки та психічних процесів.

Контроль педагога за психічними станами дітей має переростати в самоконтроль вихованця. Педагогічний вплив досягає мети, якщо перетворюється на самовплив, саморегуляцію дитиною емоційної сфери та фізичного стану організму.

У процесі організації саморегуляції учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою.

Самопідбадьорення -- звернення до себе з метою зміцнення впевненості у собі. При цьому використовують самозаспокоєння, навіювання впевненості в досягненні мети, орієнтацію на улюбленого героя, авторитетних людей.

Самосхвалення -- переконання себе в чому-небудь завдяки добору відповідних доказів та аргументів. За допомогою цього регулюють психічні стани, вчинки через засудження себе, проявів своєї поведінки та спонукання до змін. Це дискусія із самим собою -- висунення, порівняння аргументів і контраргументів на користь того, чого хочеться і що необхідно.

Самонаказ -- веління самому собі як засіб вироблення самовладання й вміння керувати собою. Ефективність його підвищується при поєднанні з переконанням, коли знаходять нові докази й аргументи на користь самонаказу.

Самовладання -- здатність до самоспостереження й контролю за внутрішніми інтелектуально-емоційними й психофізіологічними процесами. Зміцнює волю, організовує поведінку, стимулює свідоме виявлення сміливості, відваги.

Самообмеження -- здатність відмовитись від бажаного (особистого задоволення, зручності), коли це зумовлено зовнішньою потребою, або на користь чогось чи когось іншого. Це сприяє набуттю досвіду людяності, одержанню влади над собою, подоланню жадібності, егоїзму. Самонавіювання -- процес навіювання, адресований самому собі, за якого суб'єкт і об'єкт навіюючого впливу одна й та ж особа. Підвищує рівень саморегуляції, дозволяє суб'єкту викликати у себе певні відчуття, керувати процесами уваги, пам'яті, емоційними реакціями. Від ефективності самонавіювання залежить впевненість, віра людини в себе. Самостимулювання -- перетворення реального на бажане за допомогою власних зусиль. Стимулюючи себе, дитина прагне відкрити нове, опирається на самолюбство, самосвідомість, волю, радість від громадського визнання своїх вчинків.

Самоконтроль -- свідоме регулювання поведінки, мотивів, на основі виявлення відхилень у думках, почуттях, вчинках, діях від загальноприйнятих вимог. Передбачає самоаналіз, самооцінку, самокритику, самообмеження. Перетворившись на звичку, він стає особливо ефективним. Тому роль педагога полягає у формуванні в учнів систематичного самоконтролю за зовнішнім виглядом, культурою мови, поведінки тощо.

Самовиховання є завершальним етапом шкільного виховання особистості. Цей процес супроводжуватиме її на наступних етапах саморозвитку і самовдосконалення. Уміння адаптуватися, орієнтуватися в непередбачених життєвих ситуаціях, вступати в боротьбу із здавалось би непереборними обставинами чи свідомо обходити небезпеки, вирішувати конфліктні ситуації за допомогою компромісів, не розгублюватись в екстремальних життєвих ситуаціях тощо -- саме до цього слід готувати дітей, озброюючи їх методами самовиховання.

Генетико-моделюючий метод виховання

На відміну від традиційних методів, він не лише впливає на зміст виховання, а й передбачає спосіб досягнення виховної мети, забезпечує таку систему впливів, яка зумовлює прогнозованість і керованість виховного процесу. Виховання він розглядає як керівництво індивідуальним становленням людської особистості. Цей метод передбачає інтенсифікацію процесу самоусвідомлення і самозміни вихованця у контексті поставленої моральної вимоги. Крім власне розвиваючої функції, він виконує ще й організаційну, постаючи як певний спосіб організації виховної дії та діяльності дитини. Головне в ньому -- вплив соціального середовища на її поведінку. Мається на увазі, що емоційний образ етично-моральної вимоги відповідно спрямовує діяльність і поведінку дитини.

За пред'явленою вихованцеві соціальною вимогою фігурують авторитетні особи -- педагог чи батьки. Від характеру взаємин між ними і дитиною залежатиме успіх виховного процесу. Цей аспект виховної взаємодії відображає принцип Я -- Ти -- відношення. У реалізації цього відношення наголос робиться не на «Я» чи «Ти», а на їх взаємозв'язку, який трансформує два особистісних світи в один.

Оскільки рівність між дорослими і дитиною відносна, тому дорослий повинен бути ініціатором спілкування. Водночас дорослі, орієнтуючись у виховному процесі на співробітництво з дітьми, враховують їх думку, відгукуються на їхні проблеми, підтримують вияви самостійності. Такі взаємини можуть розвиватися на основі одного з інваріантів, які надаватимуть виховному процесу більшої прогнозованості й ефективності.

Інваріант 1 -- формування в дитини здатності й бажання усвідомлювати себе як особистість. Завдання -- допомогти дитині усвідомити себе як особистість має стати головним для педагога, без чого неможливе формування вихованця як суб'єкта власного морально-духовного розвитку. Але дитина тільки має стати особистістю, в неї ще не розвинено базових особистісних цінностей. Структура образу «Я» дитини переважно емоційно-чуттєва, і чим молодший її вік, тим ця особливість виявляється яскравіше. Тому треба створювати виховні ситуації, які викликали б у дитини позитивні емоції, оскільки негативні руйнують особистість.

Інваріант 2 -- культивування у вихованця усвідомлення цінності іншої людини. Шкільний вік сприятливий для виховання в дитини такого розуміння. Стійке прагнення, яке з часом набуває поведінкової звички, перетворюється на почуття любові до людини і виявляється в різноманітних добродійних вчинках. Це почуття має бути безумовним, не пов'язаним з вигодою.

Інваріант 3 -- формування у вихованця образу «хорошого іншого». Розробляючи виховну стратегію, педагог виходить з основної потреби дитини -- мати друзів-товаришів, які поділяють її захоплення, чий статус в основному відповідає її статусу, тобто мати -- взаємини приятелювання. Така спрямованість дитячих міжособистісних стосунків може позитивно впливати на моральну вихованість і поведінку дитини за умови формування в неї чіткого образу товариша. Такий образ виникає й розвивається в процесі спільних дій, в ігрових, побутових ситуаціях, у навчанні тощо.

Інваріант 4 -- використання «ефекту генерації» у виховному процесі. Поняття «ефект генерації» фіксує внутрішній процес генерування вихованцем знань-суджень морально-духовного змісту. Йдеться про таке спрямування виховного процесу, коли дитині не нав'язують чужих моральних норм, стандартів, етичних правил, вимог, а вона час від часу сама їх активно творить. Здобуті самостійно знання емоційно збагачуються, позитивно переживаються, чуттєво забарвлюються, набувають особистісного сенсу.

Формулюючи моральні судження, вихованець мусить «приміряти» їх до себе, вони мають стати його моральним надбанням. Тому в цьому процесі переважає моральна рефлексія (самоаналіз), яка мусить бути достатньо глибокою.

Інваріант 5 -- використання у виховному процесі «ефекту присутності». Категорія «присутність» означає вплив педагога на дитину своєю сутністю, своїми духовними надбаннями. Тобто, присутність вихователя -- це «робота собою» як основним виховним засобом, що унеможливлює будь-яке напучування дитини.

Бути присутнім -- означає виявляти цілковиту сконцентрованість своїх сутнісних сил, спрямовувати їх на дитину, віддаватися повністю своєму задуму. Як виховний засіб, присутність педагога вимагає відповідного контакту з дитиною.

Інваріант 6 -- культивування у вихованця досвіду свободи самому вирішувати різні проблеми. Вміння вихованця самостійно вирішувати, діяти згідно з певною етичною нормою реалізується між двома центрами -- змістом соціальної вимоги і суб'єктом, який мусить зайняти морально значущу, відповідальну й активну позицію щодо неї.

Яким би духовно цінним не був зміст вимоги, він не може сам по собі спонукати дитину прийняти вільне рішення, оскільки завжди наштовхується на опір з боку самосвідомості вихованця. Саме від суб'єкта залежить, буде вимогу сприйнято чи ні. Важливо, в руслі якого ставлення -- узгодженості чи конфронтації -- до соціальної вимоги формується довільне рішення.

В усвідомленні вихованцем власного «Я» важливим також є ставлення до себе як до активного суб'єкта, котрий живе за принципом: «Якщо не я, то хто ж?». Таке ставлення може сформуватися через сукупність відповідальних вчинків, ланцюг особистісних рішень. І саме рішення, над яким працює вихованець у певний момент, є важливою сходинкою до подібної моральної позиції в повсякденні.

Інваріант 7 -- культивування зворушливого виховного впливу внаслідок використання таких категорій, як совість, любов до інших, піклування про них, рівень усвідомлення свого «Я». Лише сильні почуття здатні духовно вдосконалити особистість. Виходячи з цього, культивують проникаюче, зворушливе виховання, що постає як виховання вищої людської духовності, ґрунтується на піднесених почуттях насолоди, натхнення, осяяння.

Для цього створюють ситуації, які б актуалізували глибинні резерви душі, що в розміреному буденному житті виявляється зрідка. Дитину спонукають до вчинків, завдяки яким вона набуватиме стану піднесення, захоплення, переживатиме красу вчинку. Усе це передбачає формування в дитини ставлення до шляхетного вчинку як до сенсу свого життя. Осяяння через переживання надпочуттів може бути властивим і людині-егоїстові, прагматикові, і тоді вона теж поводитиметься благородно.

Педагогічні умови використання методів виховання

У процесі виховання не може бути стандартних ситуацій і стандартних підходів до використання способів виховного впливу. Адже педагогіка є насамперед мистецтвом. Тому слушною залишається думка А. Макаренка: «... ніякого засобу не можна розглядати відокремлено від системи. Ніякого засобу взагалі, хоч би який ви взяли, не можна визнати ні добрим, ні поганим, якщо ми розглядатимемо його окремо від інших засобів, від цілої системи, від цілого комплексу впливів».

У використанні методів виховання не може бути конкретних рецептів. Треба вивчати закони психічних явищ, зіставляти власні дії з соціально-психологічними законами та обставинами. Дбаючи про оптимальний вибір методу, слід мати на увазі, що жоден з них не слід універсалізувати, а використовувати систему методів. Вибір конкретних методів має узгоджуватися із завданнями і змістом виховного заходу, конкретними умовами, в яких здійснюється виховний вплив, відповідати індивідуальним та віковим особливостям учнів, враховувати особливості учнівського колективу.

Покарання -- несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому.

Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. Як і заохочення, його слід використовувати тільки як виховний засіб.

До порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці застосовують такі покарання, як догана за наказом директора школи, усне зауваження (директора, його заступників, учителя, класного керівника), зауваження із записом у щоденнику, зниження оцінки за поведінку. Найбільше покарання -- виключення порушника зі школи, коли він систематично допускає вчинки, які не дають йому права перебувати в шкільному колективі (злодійство, хуліганство тощо).

Багато педагогів не вдаються до покарань або намагаються не зловживати ними. Іноді жарт, іронія, осудливий погляд зроблять більше, ніж найсуворіші засоби. Проте це не означає, що без них можна обійтися взагалі. Безкарність спричиняє непослух, порушення дисципліни. Розумна система покарань необхідна, вона допомагає формувати людський характер, виховувати почуття відповідальності, вміння долати труднощі.

Застосовувати покарання слід обережно. Якщо учень сприйматиме його як кару за скоєне, це призведе до озлоблення, страху перед дорослими, розвиватиме хитрість і лицемірство. Тому слід всебічно перевірити факти, довести провину. Незаслужене покарання викликає бажання пом-ститися, зробити щось «на зло» вихователеві, призводить до нових конфліктів. Якщо учень усвідомив свою вину, покарання змушує його пережити почуття провини, збуджує докори сумління і прагнення змінити поведінку, підвищує в нього почуття відповідальності, зміцнює дисциплінованість, несприйнятливість до негативного. Коли він усвідомив своє становище, глибоко переживає його, обіцяє більше не допускати подібного, міру покарання можна зменшити або обійтися розмовою. Метод забезпечення успіху в навчанні -- метод, який передбачає допомогу вчителя відстаючому учневі, розвиток у нього інтересу до знань, прагнення закріпити успіх. Цей метод ефективний у роботі з учнями, які мають проблеми з навчанням. Учитель надає такому учневі допомогу доти, поки він наздожене однокласників і отримає першу хорошу оцінку, яка піднімає настрій, пробуджує усвідомлення власних можливостей і на цій основі прагнення закріпити успіх. Уважно спостерігаючи за навчальною діяльністю кожного учня, вчитель може своєчасно прийти на допомогу тому, кому вона потрібна. Так запобігають появі прогалин у знаннях окремих учнів і водночас усувають причини незадоволення й небажання вчитися. Забезпечення успіху в навчанні ефективніше, коли в учнів зміцнюють віру у власні сили, пробуджують почуття власної гідності.

Метод пізнавальних ігор -- спеціально створена захоплююча розважальна діяльність, яка має неабиякий вплив на засвоєння учнями знань, набуття умінь і навичок. Гра у навчальному процесі забезпечує емоційну обстановку відтворення знань, полегшує засвоєння навчального матеріалу, створює сприятливий для засвоєння знань настрій, заохочує до навчальної роботи, знімає втому, перевантаження. За допомогою гри на уроках моделюють життєві ситуації, що викликають інтерес до навчальних предметів.

Ефективність методів заохочення і покарання підвищується за таких умов:

-- заохочення і покарання мусять бути справедливими. Неправильна оцінка поведінки, захвалювання спричиняють зазнайство, самовпевненість, викликають нездорові заздрощі з боку товаришів. НезаСлужене покарання, у свою чергу, викликає у вихованця обурення, озлоблення. Тому заохочувати чи карати можна, тільки детально проаналізувавши його поведінку або вчинок;

-- до заохоченнь і покараннь не слід вдаватися часто. Часті заохочення призводять до того, що учень після кожного позитивного вчинку очікує на певну «винагороду», він вже поводиться добре задля того, щоб «заробити» нагороду. Якщо ж карати вихованця за його вчинки надто часто, він звикає до них і покарання на нього вже не діють;

-- заохочення і покарання слід використовувати в міру їх зростання від найменшого до найбільшого, інакше збіднюється арсенал цих виховних засобів. Адже якщо учень отримав більш вагоме заохочення чи покарання, то менші заходи впливають на нього вже не так ефективно;

-- заохочення і покарання повинні бути гуманними. Неприпустимо, коли, вдаючись до покарання, ображають людську гідність вихованця. Негуманним є також і заохочення вихованця, який того не заслужив. Колектив відреагує на таку подію своєрідним ставленням до заохоченого, в якому буде виражено здивування, а то й зневагу.

Методи контролю та аналізу ефективності виховання

До четвертої групи методів виховання відносять педагогічне спостереження, бесіду, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільно корисної роботи, виконання Людина істота конкуруюча, і від цього факту нам нікуди не подітися. Сучасне життя вимагає загартування, уміння вистояти в боротьбі з суперниками. На питання, чи повинна школа заохочувати суперництво і в якій мірі, поки немає однозначної відповіді. Але, судячи по досвіду зарубіжної, зокрема американської, школи, суперництво між учнями необхідно заохочувати і використати його як стимул для спонукання їх до більш активної праці. Методи змагання в школі дозволяють не тільки передбачати майбутні життєві ситуації, але і формують готовність гідно зустрічати невдачі, радіти успіхам. Так мені здається , що до даного стимулу, необхідно добре все зважити. Треба врахувати, що ті, що програли виявляться в невигідному світлі, їх престиж знизиться. У них може розвинутися почуття невпевненості, безвихідності, власної неповноцінності, а в особливо важких випадках і аварійний емоційний стан - стрес. Тому , нехай суперництво між учнями більше нагадує спортивне змагання, де перемоги і невдачі чергуються, але азарт залишається завжди. Нехай у кожної групи що змагаються будуть однакові шанси на перемогу. Зрівнюйте групи так, щоб у кожної з них була рівна частка перемог і поразок. Якщо в процесі змагання у когось з учнів наступає надмірне емоційне напруження, постарайтеся його делікатно відчужити від участі в подальшому суперництві, призначивши, наприклад, арбітром або розробником завдань, умов. Хваліть. Це не такий простий стимул, як здається на перший погляд. Для досягнення успіху щось таки здійсниться: Похвала повинна виникати спонтанно, її не варто планувати, її не можна призначати, як по розкладу. Не звеличувати до небес рутинну, а тим більше погано виконану роботу. Похвала погано зробленого стає образою інтелекту і того, хто це створив, і того, хто це нахвалює. Похвала повинна бути конкретною, точно адресованою. Вдячності отримувати завжди приємно, але загальні, безликі трафарети не йдуть ні в яке порівняння з написаними від руки, адресованими тобі одному теплими словами. Чітко сказати, за що «спасибі», чим обрадувані і захоплені. Хвалити так, щоб в похвалу вірилося. Мова міміки і жесту тут дуже важлива. Якщо вчитель говорить, що йому сподобався твір, але вигляд при цьому має насуплений і похмурий, той що вчиться, швидше усього, не повірить його словам. Критикувати співпереживаючи. Психолог Ю. Красовський радить робити це грамотно, у всеозброєнні сучасних наукових досягнень: підбадьорююча критика («Нічого. У наступний раз зробиш краще. А в цей раз не вийшло»). Критик-докір («Ну, що ж ти? А я на тебе так розраховувала»); Критика-аналогія («Коли я був таким, як ти, я допустив точно таку ж помилку. Ну і попало ж мені тоді від мого вчителя»); Критика-надія («Сподіваюся, що в наступний раз ти виконаєш завдання краще»); Критика-похвала («Робота зроблена добре. Але тільки не для цього випадку»); Безособова критика («В нашому класі є ще учні, які не справляються зі своїми обов'язками. Не будемо називати їх прізвища»); Критика-заклопотаність («Я дуже стурбований ситуацією, що склалася, особливо у таких наших учнів, як...»); Критика-співпереживання («Я добре тебе розумію, входжу в твоє положення, але і ти увійди в моє. Адже робота-то не виконана...»); Критика-жаль («Я дуже жалкую, але повинен сказати, що робота виконана не якісно»); Критика-здивування («Як? Невже ти не підготував урок? Не чекав...»); Критика-іронія («Робили, робили і... зробили. Робота що треба! Тільки як тепер в очі людям будемо дивитися?!»); Критик-докір («Ех, ти! Я був про тебе набагато більш високої думки...»); Критика-натяк («Я знав однієї людини, яка поступила точно так само, як і ти. Потім йому довелося погано...»); Критика-пом'якшення («Напевно, в тому, що сталося, винен не тільки ти...»); Критика-докір («Що ж ти зробив так неакуратно? Не вчасно?»); Критику-зауваження («Не так зробив. У наступний раз постарайся зробити краще»); Критика-вимога («Роботу тобі доведеться переробити!»); Конструктивна критика («Завдання виконано неправильно. Що ти маєш намір тепер зробити?»); Критика-побоювання («Я дуже побоююся, що в наступний раз робота буде виконана на такому ж рівні»). Пошук нестандартних рішень. Краще все-таки діяти за перевіреними правилами. Адже комусь треба створювати і перевіряти нові. Дати навчаючому шанс врятувати свій престиж. У дев'яносто дев'яти випадках з ста, зазначають автори спеціальних психологічних досліджень, люди ні в чому себе не докоряють, як би не праві вони нe були. Нехай той, що навчається думає, що в поганій оцінці винен не він, а виключно вчитель. Нехай він виправдовується несприятливим збігом обставин і невдачею. Не будемо поспішати з руйнуванням його ілюзій. Дати йому шанс врятувати свій престиж, виправдатися перед собою. Необхідно створити хорошу репутацію своїм вихованцям. Головне, треба частіше використовувати заохочення. Створювати враження, що помилка, яку хочемо бачити виправленою, легко поправна. Нехай вони вірять у власні сили. Вони будуть раді зробити все, що їм запропонують.

Висновки

Педагоги-практики знають, що для позитивних змін фізіологічного, психологічного та особистісного порядку у дітей є зміна соціального становища, яким може бути вступ до школи. Це покладає велику відповідальність на вчителя-класовода, котрий забезпечує не тільки умови для цих змін, а й подальший розвиток дитини в удосконаленні своєї особистості за рахунок навчально-виховного процесу. Але практика показує, що вже в другому півріччі бажання першокласника ходити до школи зникає разом з потребою навчатися. Відомо, що кожна дитина, як і всі живі істоти, прагне удосконалюватися. З приходом до школи вона має усвідомити можливості навчального процесу, які забезпечуються педагогічним стимулюванням та задоволенням. навчально-пізнавальних потреб, а вони є домінуючими для першокласника. Психолого-педагогічна умова такого забезпечення - вирішення цілої низки дидактичних протиріч, їх не так і багато: найперше - зовнішні (педагогічні) та внутрішні (особистісні), що забезпечують успішність навчального процесу. Педагогічна майстерність учителя полягає в природному переводі зовнішніх педагогічних у внутрішні - психологічні протиріччя та створенні оптимальних умов для їх усвідомлення учнем. Це дасть змогу педагогові підняти процес навчання учнів на більш високий рівень завдяки свідомому просуванню від мети уроку до бажаного результату. Крім того, такий підхід вкрай необхідний для усунення формалізму в діяльності сучасної школи, оскільки дає змогу учневі сприймати себе як активного суб'єкта навчального процесу, від якого залежить якщо не все, то більшість у самовдосконаленні. На мою думку , під час роботи з дітьми, а особливо з малими дітьми, потрібно якимось чином заохочувати дітей до навчання, стимулювати навчання. Засобів стимулювання існує багато, і як вже згадувалося на попередніх сторінках, стимулювання ефективності навчання молодших школярів - це підбір різних заходів, за допомогою яких у дітей був би присутній інтерес до навчання, щоб з радістю йшли до школи. Засоби є різні, наприклад: Переходити з дітьми на “контакти”; Критикувати співпереживаючи; Звертатися до самолюбства; Схвалювати успіхи дитини; Опиратися на бажання учнів; Враховувати їх інтереси та наміри. Важливим етапом є підготовка до уроку. Вона повинна бути цікавою. Потрібно побільше давати дитині висловлюватись на уроці. Обов'язково повинна бути присутня наочність. Під час підготовки до уроку необхідно враховувати також психолого-педагогічні аспекти.

Список використаної літератури

1. Белкин А.С. Ситуация успеха. Как ее создавать. - М. 1991г.

2. Выготский Л.С. Педагогическая психология. - М. 1996г.

3. Дусавицкий А.К. Формула интереса. - М. 1989г.

4. Лихачев Б. Педагогика - М. «Юрайт» 1998г.

5. Маркова А.К., Матис Т.А., Орлов А.Б. Формирование мотивации учения. - М. 1990г.

6. Ніна Зінченко “Емоційне стимулювання навчально-пізнавальних потреб школярів”.

7. Оконь В. Введение в общую дидактику. - М. 1990г.

8. Организационные формы обучения /Под ред. Малеванного Ю.И./ - К. 1991г.

9. Подласый И.П. Как подготовить эффективный урок. - К, 1989г.

10. Подласый И.П. Педагогика. - М. «Владос» 1999г.

11. Початкова школа № 4, 96р. З.М. Онишків «Стимулювання навчальної діяльності молодших школярів».

12. Харламов И.Ф. Педагогика. - «Высшая школа» М. 1990г.

13. Харламов И.Ф. Педагогика. - «Гароарики» М. 1999

14. Якобсон П.М. Психологические проблемы мотивации поведения человека. - М. 1969г.

Размещено на Allbest.ru