Корекція девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

Корекція девіантної поведінки особистості належить до складних педагогічних проблем, успішне розв'язання яких можливе лише на основі наукового осмислення сутності цього складного явища, а також особливостей вияву девіантної поведінки у певному віці.

Ураховуючи ці положення, нами було сформульовано завдання дослідження, які передбачали:

1. Визначення сутності девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку.

2. Виділення основних видів девіантної поведінки молодших школярів.

Сутність девіантної поведінки молодших школярів є тим питанням, яке є предметом наукового пошуку фахівців у галузі психології, медицини, соціології, кримінології, а також педагогіки. Акумулюючи на цьому питанні свою увагу, відомий вчений-педагог С. Гончаренко зазначає, що девіантна поведінка (від латинського deviatio - "відхилення") являє собою окремі вчинки або систему вчинків, які суперечать прийнятим у суспільстві правовим або моральним нормам: злочинність і поведінку, яка заслуговує карного покарання. З метою попередження девіантних вчинків слід із ранніх років прищеплювати повагу до моральних норм і виробляти моральні звички [39, с. 37].

Дослідження девіантної поведінки у світовій психологічній літературі представлені достатньо широко, а в сучасній вітчизняній психології і педагогіці є визначальним, тому що саме девіантна поведінка перешкоджає соціалізації особистості, її становленню й формуванню, розвитку її громадянської самосвідомості [32, с. 115].

Погіршення соціальної ситуації в останні роки призвело до збільшення кількості дітей, що живуть у винятково складних соціальних умовах. Із загальної кількості населення в Україні 14 млн. дітей і молоді віком до 18 років. Серед них: діти-сироти і діти, які залишилися без піклування батьків або з неповних сімей - понад 400 тисяч, діти з проблемами фізичного та психічного розвитку - близько 160 тисяч, діти з малозабезпечених сімей - 3,4 млн.

Серйозний дефіцит позитивного впливу на молоде покоління призводить до того, що у дітей і підлітків домінуючими почуттями стали тривога, агресія, соціальна пасивність, страх. Непокоїть і той факт, що у науковий обіг уведено навіть поняття "діти групи ризику", що, звичайно, не прикрашає соціальне становище у державі.

Сучасні вчені стосовно неповнолітнього з різного роду відхиленнями в розвитку, що накладають своєрідний відбиток на поведінку, використовують терміни: "важкі діти" (К. Лебединська, М. Райська, М. Раттер, Л. Славіна); "важкі підлітки" (Л. Зюбін, В. Степанов, Д. Фельдштейн та ін.), до категорії яких відносять дітей з відхиленнями в моральному розвитку, акцентуаціями характеру, з порушеннями в афективно-вольовій сфері, відхиленнями в поведінці; "аномальні діти", що мають відхилення від того, що є типовим або нормальним, але не включає патологічний стан (Л. Пожар); "дезадаптивні діти" (С. Бєлічева); "діти, що живуть під спеціальною турботою" (Л. Кошч); діти "групи ризику" (І. Невський); "діти з порушеннями в афективній сфері" (К.Лебединська, М. Райська, Г. Грибанова, Л. Славіна). Однак названі терміни часто несуть однобічну інформацію: побутову, клінічну, юридичну. Оскільки єдиної практики вживання цих понять немає, часом не ясно, до якої категорії віднести дитину, що має ті або інші відхилення в поведінці (асоціальна, ненормативна, протиправна, злочинна поведінка) (Е. Іванов, Л. Шіпиціна, Г. Сафіна) [35, с. 293]. На наш погляд, більш правомірним є використання узагальнюючого терміна - "поведінка, що відхиляється від норми", у будь-якому разі до тих пір, доки дитині не встановлено медичного діагнозу або не винесено юридичного вироку.

Девіації в підлітковому та юнацькому віці виникають також і як відповідь на неспроможність особистості реалізувати свої особистісні тенденції до самоактуалізації. Тому профілактика та подолання девіацій можливі шляхом навчання людини способів самореалізації, які б стали джерелом особистісного зростання та позитивності Я-концепції, що в цілому сприятиме психологічному благополуччю підлітка або молодої людини.

Дослідження девіантної поведінки у світовій психологічній літературі представлені достатньо широко, а в сучасній вітчизняній психології і педагогіці є визначальним, тому що саме девіантна поведінка перешкоджає соціалізації особистості, її становленню й формуванню, розвитку її громадянської самосвідомості

На думку сучасних науковців (А. Капської, І. Пінчук, С. Толстоухової та ін.), девіантна поведінка об'єднує дії і вчинки людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки.

Девіант - особа, яка не дотримується наявних у суспільстві норм поведінки [40, с. 63].

Характеристика цього поняття з психологічного погляду суттєво не відрізняється. Девіантна поведінка є системою вчинків або окремими вчинками, які не відповідають прийнятим у суспільстві правовим або моральним нормам.

Зазначимо, що окремі дослідження в цій галузі проводилися не лише у науково-дослідних центрах. Так, значний внесок у розв'язання проблеми корекції девіантної поведінки зробили А. Лепс із Естонії, Н. Баімбетов з Башкирії та ін. У кінці 90-х рр. ХХ ст. розпочинається активна взаємодія вітчизняних і зарубіжних дослідників девіантної поведінки - конференції, спільні дослідницькі проекти. У результаті численних емпіричних пошуків науковців різних спеціальностей (Н. Алетик, Я. Гілінського, В. Оржеховської та ін.) отримано взаємодоповнюючі та уточнені відомості про стан, структуру, динаміку різних форм девіантної поведінки.

Термін "соціальна норма" має широкий діапазон визначень, які залежать від культурно-історичного устрою суспільства. Так, у 70-ті роки ХХ ст. норму вважали невід'ємним елементом громадського устрою, одним із засобів орієнтації поведінки особистості або соціальної групи в певних умовах та способом контролю суспільством цієї поведінки [11, с. 127]. М. Бобнєва стверджувала, що соціальні норми є не лише могутнім засобом соціальної регуляції поведінки, а мостом, який з'єднує всі вияви особистості людини, її поведінки з важливими інститутами сучасного суспільства, його структурою та вимогами [23, с. 56].

У 80-ті рр. ХХ ст. роки вчені стверджували, що соціальна норма в цілому закріплює ту поведінку, що є типовою для більшості представників існуючого суспільства і узгоджується ними [30, с. 12]. У 90-ті роки окреслився найбільш ґрунтовний погляд М. Галагузової: "Соціальна норма - це правило, взірець діяльності або межа дозволеної чи обов'язкової поведінки, або діяльності людей, соціальних груп, яка офіційно прийнята на тому чи іншому етапі розвитку суспільства" [41, с. 363].

За В. Оржеховською, норма є існуючим у соціальній спільності чи групі стандартом, зіставлення з яким визначає прийнятість і досконалість об'єктів, процедур і продуктів діяльності [35, с. 224].

Узагальнюючи вищесказане, робимо висновок, що норма - це сукупність вимог і очікувань, які пред'являє соціальна спільнота (група, організація, клас, суспільство) до своїх членів із метою здійснення діяльності (поведінки) установленого зразка (типу). Нормативні вимоги і чекання фіксуються і виражаються як у вербальній (писані закони, інструкції, кодекси), так і невербальній (наприклад, символічна атрибутика) формі. Функціональна роль соціальних норм полягає перш за все в тому, що суб'єкт діє відповідно до їх розпоряджень або вимагає від інших суб'єктів відповідної поведінки. Порушення норм викликає акт відповідної дії (санкцію).

На думку В.Дімова, соціальну норму формує руйнівний вплив соціальних явищ, які загрожують фізичному і соціальному виживанню людини. Це і є межею, яка відділяє норму від девіації [10, с. 56]. Ми вважаємо, що цей розподіл є умовним, оскільки існує багато ситуацій, які ускладнюють ідентифікацію соціального явища.

Невизначеність критеріїв, межі дозволеного, відсутність чітких заходів відповідальності за ті чи інші асоціальні вияви значною мірою впливають на збільшення "поля девіантності" і зумовлюють розширення його кордонів. Важливими показниками норми є її корисність, обов'язковість та практичне використання в поведінці людей. Якщо норма з різних причин не буде суспільно корисною, то хоч вона й буде обов'язковою внаслідок діючих моральних або правових законів і дотримуватиметься людьми, наслідки її соціальної дії будуть негативними. За умов втрати показника обов'язковості люди не дотримуватимуться навіть суспільно-корисних правил поведінки. Це призведе до поступової заміни норми на інші правила, сприятиме появі девіантної поведінки.

Різновиди девіантної поведінки молодших школярів. У процесі дослідження девіантної поведінки важливого значення набуває питання щодо різновидів відхилень, які мають місце у поведінці дітей. На жаль, як у зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі немає єдиних підходів до класифікації девіантної поведінки. Сучасними вченими було розроблено класифікації, які залежать від фаху та спеціалізації дослідників і часто використовуються як синоніми поняття "девіантна поведінка", що призводить до труднощів під час визначення форм девіантної поведінки неповнолітніх.

З метою узагальнення та систематизації філософських, соціальних, психолого-педагогічних підходів до визначення різновидів та особливостей вияву девіантної поведінки молодших школярів девіантну поведінку нами було умовно поділено на дві групи відхилень від соціальної норми:

- відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми;

- відхилення у поведінці молодших школярів від морально-правової норми.

Відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми. Спираючись на дослідження М. Галузової, ми визначаємо зазначені відхилення як вчинки та дії учнів, які не відповідають освітньо-виховним нормам [41, с. 23].

Критеріями освітньо-виховної норми є державні стандарти освіти, які встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої підготовки в Україні та є основою освітнього рівня учнів певного віку [41, с. 81]. Відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми мають такі види:

- відхилення в отриманні учнями початкової освіти;

- відхилення у поведінці у зв'язку з шкільною дезадаптацією;

- відхилення у поведінці у зв'язку з педагогічною занедбаністю.

Відхилення в отриманні учнями початкової освіти є різновидом девіантної поведінки. В умовах сьогодення в Україні з'являються неповнолітні, які внаслідок певних причин не отримують початкової освіти. До цієї групи належать діти, які закінчили лише окремі класи початкової школи або взагалі не відвідують школу.

За статистичними даними В. Оржеховської щорічно в Україні не відвідує загальноосвітні навчальні заклади І-ІІІ ступенів 200 тисяч неповнолітніх. Причинами, які формують появу таких відхилень, можуть бути: негативне ставлення дітей до школи і, як наслідок, небажання вчитися; сімейне неблагополуччя (важкі матеріально-побутові умови життя в сім'ї, низька педагогічна освіченість батьків); втрата батьків, опікунів та ін. [34, с. 46].

Розв'язання цієї проблеми потребує залучення кваліфікованих спеціалістів-психологів, профконсультантів, юристів, педагогів, головними напрямами діяльності яких повинні стати: психолого-педагогічна консультативна робота з батьками та молоддю щодо перспективи освіти, удосконалення форм профорієнтаційного та профінформаційного консультування молоді, підвищення педагогічної освіченості батьків, формування та корекція в молоді особистісних якостей для оволодіння професійним середовищем, надання інформаційної допомоги (про навчальні заклади, умови прийому до них, професії тощо).

Відхилення у поведінці у зв'язку з шкільною дезадаптацією є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Сьогодні важливою проблемою психолого-педагогічної практики є виникнення шкільної дезадаптації молодших школярів. Ця дефініція досить широко використовується саме в психолого-педагогічній теорії та практиці й характеризує ті порушення і відхилення, які виникають у дітей під впливом шкільного середовища і пов'язані з навчальною діяльністю, поведінкою учнів у школі або вдома під час виконання шкільних завдань.

Сучасні педагоги та психологи появу шкільної дезадаптації в неповнолітніх пов'язують із недоліками в системі шкільної освіти (стресова тактика авторитарної педагогіки, інтенсифікація навчального процесу та ін.), психологічною некомпетентністю вчителів та батьків.

У системі відносин негативна динаміка шкільної дезадаптації формується так: неуспішність у навчальній діяльності призводить до непорозумінь молодших школярів із батьками та вчителями (перший етап), змістових бар'єрів (другий етап), епізодичних (третій етап) та постійних конфліктів (четвертий етап), порушення особистісно-значущих зв'язків у системі відношень (п'ятий етап).

Психологічний рівень шкільної дезадаптації неповнолітніх характеризується почуттям тривожності, пов'язаної з навчальною діяльністю (перший етап розвитку адаптаційних порушень на психологічному рівні), яка знімається внаслідок виникнення (другий етап) та закріплення (третій етап) негативних психозахисних реакцій (відсутність уваги на уроці, виконання своїх справ під час уроку), що призводить до порушення дисципліни на уроці, протидії шкільним нормам (четвертий етап).

Відхилення у поведінці у зв'язку з педагогічною занедбаністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Дослідники Є. Пєтухов, Б. Кобзар зазначають, що педагогічна занедбаність - це відхилення від норм у навчальній діяльності неповнолітніх та в поведінці, що зумовлені недоліками виховання [23, с. 112]. Тобто, педагогічна занедбаність зумовлена в першу чергу недоліками навчальної діяльності, сімейного виховання. Це призводить до несформованості дитини як суб'єкта навчально-пізнавальної, ігрової та інших видів діяльності.

Важливе значення має розроблена Є. Пєтуховим, Б. Кобзарем класифікація педагогічно занедбаних неповнолітніх:

- Рання стадія педагогічної занедбаності. До цієї групи належать учні з негативним ставленням до навчальної діяльності, недисциплінованістю на ранніх етапах розвитку.

- Середня стадія педагогічної занедбаності. Провідними новоутвореннями в неповнолітніх цієї групи стає прагнення до дезорганізації порядку і низька громадська активність. У таких учнів спостерігається сварливість, прагнення до лідерства, приниження слабких, індивідуалізм. Недисциплінованість перетворюється в норму поведінки.

- Стадія глибокої педагогічної занедбаності. У неповнолітніх цієї групи утворився стійкий комплекс негативного ставлення до навчальної діяльності, стійка відсутність суспільно-корисної активності. Яскраво проявляються асоціальні потреби, цинізм, грубість, озлоблення, агресивність. У взаємостосунках із педагогами такі діти виділяються суб'єктивним негативізмом, несприятливістю до педагогічних впливів.

Відхилення у поведінці молодших школярів від морально-правової норми віднесено нами до другої групи відхилень, які мають соціальний характер і свідчать про вчинки і дії, заборонені нормами моралі і права.

На думку Я. Гілінського, до соціальних відхилень у поведінці дітей належать правопорушення, злочинні дії, а також алкоголізм, наркоманія, самогубства [11, с. 346]. Г. Аванесов розглядає це поняття у більш широкому значенні: "До відхилень у поведінці неповнолітніх належать дії, які не відповідають загальноприйнятим у суспільстві нормам і правилам", тобто йдеться про порушення будь-яких соціальних норм [4, с. 227].

Різновидами відхилень у поведінці молодших школярів від морально-правової норми можна вважати такі:

- відхилення у поведінці у зв'язку з соціальним сирітством;

- відхилення у поведінці у зв'язку з соціальною дезадаптацією;

- відхилення у поведінці у зв'язку з адиктивною діяльністю;

- відхилення у поведінці у зв'язку з делінквентною діяльністю;

- відхилення у поведінці у зв'язку з кримінальною діяльністю.

Відхилення у поведінці у зв'язку з соціальним сирітством є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. У сучасних умовах в Україні особливої гостроти набуває проблема збільшення кількості соціальних сиріт. Це діти, батьки яких відмовилися від виконання батьківських обов'язків (соціальні сироти), 10% - біологічні сироти, які втратили батьків внаслідок трагічних обставин.

Соціальна сирота - це дитина, що має біологічних батьків, які з різних причин не займаються її вихованням і не доглядають її. Сучасні дослідження свідчать про так зване вимушене соціальне сирітство, коли школа чи сім'я "виштовхують" неповнолітніх на вулицю. Тому соціальне сирітство було віднесено нами до категорії соціальних відхилень.

Несвоєчасно та неефективно проведена рання корекційна робота призводить до того, що неповнолітні правопорушники перетворюються в злочинців. Важливою у контексті нашого дослідження є думка М. Гернета про те, що суспільство залишається в боргу перед тими, кого воно "починає усовіщати тільки біля підніжжя ешафоту, годувати тільки в тюрмах, виховувати у виправних колоніях, кому воно починає говорити слова обов'язку тільки за високими стінами тюрми, під охороною тюремної варти" [21, с. 77].

Педагогічна корекція правопорушень є складовою частиною виховної роботи з неповнолітніми, сферою формування їх особистості, розвитку їх інтересів, здібностей, активної пізнавальної і трудової діяльності, а також продовження позашкільної роботи. Для одержання позитивних результатів вона повинна бути невід'ємним компонентом і необхідною ланкою цілісного безперервного процесу виховання - у школі, сім'ї, позашкільному середовищі. Також невід'ємною частиною цієї системи роботи повинна бути виховна робота з тими, хто складає найближче оточення дітей: батьками, іншими родичами, друзями. Під час проведення такої роботи повинні враховуватись індивідуальні та вікові особистості дітей, мікроклімат сім'ї, різноманітність запитів і інтересів як сім'ї в цілому, так і кожного її члена зокрема. Окрім цього, необхідний диференційований підхід до змісту, форм і методів корекційної роботи з неповнолітніми.

1.2 Девіантна поведінка школярів як соціально-психологічна проблема

Погіршення соціальної ситуації в останні роки призвело до збільшення кількості дітей, що живуть у винятково складних соціальних умовах. Із загальної кількості населення в Україні 14 млн. дітей і молоді віком до 18 років. Серед них: діти-сироти і діти, які залишилися без піклування батьків або з неповних сімей - понад 400 тисяч, діти з проблемами фізичного та психічного розвитку - близько 160 тисяч, діти з малозабезпечених сімей - 3,4 млн.

Особливої актуальності останнім часом набувають питання здорового способу життя молоді. В останні десятиріччя особливо гостро постала проблема соціально-дезадаптованої поведінки дітей та підлітків. Це й безвідповідальне ставлення до навчання, конфлікти з однолітками і дорослими, невиконання вимог дорослих, пропуски уроків, втечі з дому, бродяжництво, вживання наркотичних речовин, крадіжки, здирництво, бійки тощо. Відсутність спеціальних знань і навичок здорового способу життя, а також своєчасних соціально-адаптивних стратегій поведінки у дорослої частини населення - батьків, вихователів, педагогів - не дозволяє надавати результативну виховну дію, психологічну та соціальну підтримку таким дітям

Стрімке зростання кількості дітей і підлітків з асоціальною поведінкою і висока соціальна значущість проблеми характеризує вивчення даного питання як одного з центральних у сучасній психолого-педагогічній літературі.

Серйозний дефіцит позитивного впливу на молоде покоління призводить до того, що у дітей і підлітків домінуючими почуттями стали тривога, агресія, соціальна пасивність, страх. Непокоїть і той факт, що у науковий обіг уведено навіть поняття "діти групи ризику", що, звичайно, не прикрашає соціальне становище у державі.

Досить часто про негативні прояви поведінки говорять як про спеціальний засіб, психологічний захист, що розглядається в медичній психології, маючи на увазі тільки аномалії психічного розвитку.

Шкільний вік як кризова стадія розвитку особистості, на думку видатних психологів (З. Фрейд, А. Адлер, А. Рубінштейн, І. Кон), передбачає, що певний підліток важкий як для себе, так і для інших.

Фізична нестабільність, риси характеру, що ускладнюють спілкування, емоційна незрілість, несприятливі мікро- й макросоціальні відносини - усе це фактори ризику, наявність яких, безумовно, робить цей важкий вік ще важчим.

Ще в ранньому дитинстві розлади процесу становлення особистості можуть супроводжуватися різними проявами антисоціальної спрямованості, такими, як: заподіяння шкоди приналежній іншим власності, експансивність, жорстокість у ставленні до тварин. Розбіжності в рівні агресивності стають помітними вже у віці двох років. З віком ознаки агресивності змінюються, хоча стійкість їх зберігається.

У школярів з'являються специфічні поведінкові реакції, що складають специфічний підлітковий комплекс:

1) реакція емансипації (крайній ступінь - бродяжництво);

2) реакція групування з однолітками (формування власної субкультури);

3) реакція захоплення (хобі) [29, с. 51].

Девіації в шкільному та підлітковому віці виникають також і як відповідь на неспроможність особистості реалізувати свої особистісні тенденції до самоактуалізації. Тому профілактика та подолання девіацій можливі шляхом навчання людини способів самореалізації, які б стали джерелом особистісного зростання та позитивності Я-концепції, що в цілому сприятиме психологічному благополуччю підлітка або молодої людини.

Соціалізація полягає у засвоєнні індивідом соціального досвіду у вигляді норм, видів діяльності, форм спілкування та переведення цього досвіду у внутрішні, власні регулятори активності. До цих регуляторів належать мотиви, звички, настанови, стереотипи тощо. Метою соціалізації є забезпечення включення особистості у соціальне середовище, створення умов для максимальної реалізації її психологічного потенціалу, спонукання до саморозвитку. У процесі соціалізації неповнолітній різною мірою, але неминучо проходить через життєві кризи, накопичення протиріч, можливо, через затримки й навіть зриви, болісні, спотворені форми самоствердження та визнання оточуючими. Не обов'язковим, але реально ймовірним наслідком цього є виникнення несприятливих психологічних новоутворень, що оформлюються у риси, властивості особистості. Це жорстокість, цинізм, брутальність, нігілізм, зухвалість.

У соціально-психологічному плані визначальним чинником, який підштовхує неповнолітнього до несприятливої лінії загального формування особистості, є відсутність чи втрата психосоціальної ідентичності. На думку Е. Еріксона, потреба у психосоціальній ідентичності, що є соціогенною за своєю природою, закладається у людини на рівні базових потреб - самозбереження, репродукції тощо. Вона полягає у прийнятті власного образу як такого, що належить до певної соціальної групи, спільноти й виконує відповідну соціальну роль. Ідентичність відсутня (не досягається), коли намагання особистості включитися у привабливу, референтну для неї соціальну групу не знаходять підтримки й визнання. Ідентичність втрачається, коли різка зміна соціального оточення, власного статусу та ролі переживається особистістю у вигляді обставини, яка вражає самолюбство, заважає соціальному визнанню та самореалізації.

Таким чином, дефекти соціалізації на стадії молодшого шкільного віку призводять до несприятливого (аномального) формування особистості. Це проявляється, зокрема, у виникненні негативних психологічних новоутворень, відсутності чи втраті психосоціальної ідентичності, деформованих потребах. Кінцевим результатом є схильність до девіантної поведінки, пошук відповідних ситуацій і навіть створення умов, сприятливих для її прояву.

Психолого-педагогічні засоби профілактики й корекції девіантної поведінки дають особливий ефект, якщо застосовуються у формі сполученого сугестивного та когнітивного впливу. Такий уплив може застосовуватися як у вигляді прямого навіювання, так і вправ, ігор з елементами навіювання й когнітивних дій, а також традиційних засобів виховання, адекватних віку підлітків з корекційними вправами, що відповідають індивідуально-типовим особливостям цієї вікової групи. Девіантність проявляється у різних формах соціальної агресії, тривожності, дезадаптації, ворожості.

Допомога дитині з боку батьків, значущих дорослих, психологів, педагогів, соціальних працівників у розкритті особистісних можливостей, усвідомленні всіх проявів особистісного "Я", зняття настанов, що обмежують розвиток, дозволить дитині знайти своє місце в житті, зробити спілкування гуманнішим, навчити її жити в мирі й злагоді з собою та іншими, сформувати в дитини інтерес і прагнення вивчати всі грані власної особистості. Робити це треба не тільки закликами до цього (розповідь, бесіда, лекція), але й засобами практичної психології.

Девіантна поведінка не є стійким утворенням. На нашу думку, при визначенні девіантності слід застосовувати термін "девіантний" стосовно конкретного вчинку, а не особистості підлітка в цілому. Недостатній інтелектуальний розвиток сприяє виникненню напруженості, ворожості, агресивності, що стають передумовами прояву девіантних форм поведінки. Комплексний фізичний та інтелектуальний розвиток підлітка дозволяє зняти стани ворожості, відчуженості, агресивності, тобто психологічну напругу, що сприяє проявам девіантної поведінки.

Усі вище згадані роздуми передбачають подальший пошук і ефективне застосування методів практичної психології, що дозволить через усвідомлення підлітками власних здібностей подолати передумови й негативні прояви, що сприяють формуванню та фіксації девіантної поведінки.

Дуже часто простежується зв'язок між різними видами девіантної поведінки та неповноцінністю центральної нервової системи школярів (частіше це наслідок пологових травм, перенесених у дитинстві тяжких хвороб тощо). У таких підлітків порушені розумова активність, емоційна сфера, темпи статевого дозрівання. На відхилення поведінки справляють вплив акцентуації характеру та психопатії, а також соціальні чинники: несприятливе оточення, неадекватні умови навчання тощо. Такі порушення можуть мати патологічний або непатологічний характер. Основним диференційно-діагностичним критерієм тут є логічність, психологічна зрозумілість, пояснюваність дивних на перший погляд учинків (у непатологічних випадках) і, навпаки, їхня алогічність, незрозумілість ні з позиції внутрішнього світу самого підлітка, ані його оточення (патологічний рівень). Звичайно, є й перехідні психологічні стани - між характерологічними та патохарактерологічними реакціями.

Слід зазначити, що основні прояви відхилень у поведінці неповнолітніх пов'язані саме з формуванням афективної сфери. Більша актуальність проблеми важковиховуваності щодо хлопців пояснюється тим, що сфера афектів та інстинктів у них функціонує більш напружено. Через те хлопці менш конформні, важче підкоряються загальноприйнятим вимогам, у несприятливому середовищі в них легше виникає та важче коригується негативнее ставлення до школи.

Психологічні девіації також тісно пов'язані з педагогічною занедбаністю, у походженні якої (крім зниження рівня розвитку психічних процесів - уваги, пам'яті та мислення) велике значення має дефіцитарність установок особистості, насамперед примітивність сфери потреб та мотивів. Кожному варіантові порушення поведінки відповідає свій тип асинхронії психічного розвитку. Наприклад, порушення за типом психічної нестійкості пов'язані з незрілістю емоційно-вольової та інтелектуальної сфер та затримкою статевого дозрівання. Асинхронія за органічним типом характеризується розривом між ретардацією психофізичного розвитку, з одного боку, та потягом до зовнішньої імітації дорослих форм поведінки відповідно до свого паспортного віку. Це підсилюється ще й таким соціальним фактором, як надмірні вимоги дорослих, які також орієнтовані на паспортний, а не реальний вік дитини. Багаторічна бездоглядність, типова для цієї групи підлітків, значно поглиблює дану асинхронію.

Порушення поведінки за типом підвищеної афективності пов'язані з прискореними темпами статевого дозрівання, надмірністю проявів типових підліткових реакцій (негативізму, непокори тощо) та наявністю установок на більш дорослий спосіб життя. Асинхронія розвитку проявляється у поєднанні однобічної зрілості та недостатності інтелектуальних інтересів. У формуванні афективної збудливості значну роль відіграє тип сімейного виховання: прояви авторитарності, примусу, жорстокості тощо.

Частіше за все відхилення у поведінці школярів пов'язані не з одним, а з кількома біологічними й соціальними факторами та їх комплексами, специфічними для розглянутих вище типів. Так, бурхливе статеве дозрівання потребує більшої моторної активності, сприяє підвищенню афективної збудливості, а відтак викликає і конфліктність поведінки, перебудову ієрархії інтересів та потреб, породжує прагнення до більш дорослого способу життя, провокує шкільну дезадаптацію. В той же час підліток з органічною неповноцінністю центральної нервової системи або занедбаний підліток вирізняється тим чи іншим ступенем психічної незрілості. За наявності упаковок на більш дорослий спосіб життя він часто не має реальних уявлень про нього. Недостатність інтелектуальних стресів ще більше посилює негативне ставлення до школи, котра асоціюється з "дитячим" способом життя.

У дошкільному віці ознаками недостатнього психічного розвитку є яскраво виражена психомоторна розгальмованість, а також підвищена збудливість, упертість, реакції відмови. У молодшому шкільному віці -- це низька пізнавальна активність та незрілість емоційно-вольової сфери, що розходиться зі зростаючими вимогами до соціального статусу школяра. Психомоторна розгальмованість поєднується з ейфоричним фоном настрою, підвищений сенсорний голод - із потягом до гострих відчуттів та бездумних вражень. Акцентуються окремі компоненти потягів, такі як інтерес до ситуації жорстокості, агресії. Проявляються невмотивовані коливання настрою, конфліктність, запальність. У відповідь на незначні вимоги та заборони такі спалахи супроводжуються вираженою афектацією, негативним ставленням до шкільних занять, а їх прогулами як проявом захисної реакції відмови, характерної для незрілих особистостей.

Гіперкомпенсаторні реакції виражаються у прагненні привернути до себе увагу негативними формами поведінки: брутальністю, невиконанням вимог педагога, бешкетами. На кінець молодшого шкільного піку виявляються стійкі прогалини у знаннях як наслідок слабких інтелектуальних передумов та низького інтересу до пізнання, до суспільно корисної праці, а відтак - зростаючий потяг до асоціальних форм поведінки (дрібні крадіжки, виманювання грошей, значків, жуйок тощо, перші спроби вживання тютюну та алкоголю під впливом старших) [22, c. 92].

Сформована в Українському суспільстві традиція боротьби з наслідками не вирішує проблеми належним чином. Боротьба з наслідками вимагає величезних витрат: фінансових, моральних, фізичних. Саме по собі рятування від алкогольної, тютюнової, або наркотичної залежності ще не означає повне зцілення. Нажаль недооцінюється руйнівний характер загальних для усіх видів афективної поведінки механізмів, в основі, яких лежить прагнення відходу від реальності. Ці механізми не зникають із зняттям залежності. Позбувшись від однієї залежності людина може виявитись у владі іншої тому, що незмінними залишаються способи взаємодії із середовищем. Молоде покоління запозичує ці зразки, а особливо підлітки. Утворюється замкнуте коло з якого вийти не просто. Девіантна поведінка школярів - явище розповсюджене. Але приділяти увагу потрібно не тільки вкрай важким формам цього явища великої уваги вимагають до себе ті, чий відхід від реальності поки, що не знайшов свого яскравого вираження, хто тільки починає засвоювати девіантні патерни у важких зіткненнях з вимогами середовища, хто потенційно може виявитись притягнутим у різні види девіантної реакції. Профілактика девіантної поведінки особливо значима у підлітковому віці. По-перше це не легкий період кризового розвитку, що відбиває не тільки. А по-друге - саме у підлітковому віці починають формуватися дуже важливі якості особистості звернення до яких могло б стати однією із найважливіших складових профілактики девіацій. Це такі якості як: прагнення до розвитку і самосвідомості, інтерес до своєї особистості та її потенціалів, здатність до самоспостереження тощо.

1.3 Чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів

Актуальною проблемою, з якою все частіше зустрічаються батьки, вихователі дитячих колективів, вчителі загальноосвітніх навчальних закладів, організатори дитячих осередків, працівники правоохоронних органів, є ріст девіантної поведінки серед учнів молодшого шкільного віку. На жаль, цій проблемі не приділяється достатня увага в психолого-педагогічній літературі, хоча вона є надзвичайно важливою і потребує свого розв'язання. Адже саме в цьому віці закладаються основні стереотипи поведінки людини. Водночас виявлення основних чинників детермінації девіантної поведінки в молодших школярів допомагає не тільки пояснити причини негативних відхилень у їх поведінці, а й з'ясувати шляхи корекції девіантної поведінки учнів початкових класів.

Чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів є тим питанням, яке набуває в сучасних умовах організації виховної роботи актуального характеру. Адже за віковою періодизацією, прийнятою педагогами і психологами, молодшим шкільним віком називається час життя дітей від шести до десяти років. У цей період у дітей відбувається процес адаптації до соціальних умов узагалі та шкільного життя зокрема. У молодшому шкільному віці закладається та формується вміння вчитися, соціальна пристосованість, вищий рівень довільної поведінки тощо. Саме тому період молодшого шкільного віку відіграє винятково важливу роль у формуванні соціально значущої поведінки дітей та корекції девіантної поведінки.

Аналіз педагогічних поглядів з проблеми корекції девіантної поведінки учнівської молоді дає підстави стверджувати, що означена проблема досліджувалася на всіх етапах розвитку суспільства. Найпоширенішим для більшості дослідників було усвідомлення девіантної поведінки як прагматичного ставлення дитини до соціального і природного середовища.

У педагогічній науці існували різні погляди щодо визначення детермінант девіантної поведінки учнівської молоді, які можна об'єднати у три основні групи:

- причини, пов'язані з особливостями психічного розвитку дитини;

- причини, пов'язані з особливостями виховання у сім'ї;

- причини, пов'язані з особливостями навчально-виховного процесу.

Здійснений нами аналіз наукової літератури у галузі психології, соціології, дефектології, психофізіології, криміналістики, педагогіки дозволив виділити основні чинники детермінації девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку. До них віднесено біологічні, соціально-психологічні, та педагогічні

Біологічні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. На поведінку дитини значний вплив має фізичне і психічне нездоров'я, а також протиріччя між рівнем її домагань та можливостями їх реалізації. За результатами досліджень медиків і психологів, серед молодших школярів відсоток дітей з невротичними відхиленнями більший, ніж серед дошкільників, а в десятирічному віці кількість нервових дітей досягає 56% [32, c. 53].

Серед нервово-психічних захворювань найпоширенішими в молодших школярів є три види неврозів:

- істерія;

- неврастенія;

_ невроз нав'язливих станів.

Кожен з них виникає за певного типу вищої нервової діяльності і темпераменту.

Уже з перших днів навчання в першому класі привертають увагу непосидючі, надзвичайно активні, метушливі діти, які не здатні навіть деякий час зосередити на чомусь увагу. Така поведінка є характерною для молодших школярів із синдромом гіперактивності. Оскільки такі відхилення характеризуються відсутністю стійкої уваги, їх часто називають синдромом дефіциту уваги [19, c. 88].

Вчені виділяють такі вияви синдрому дефіциту уваги в молодших школярів:

- неспокійні рухи рук і ніг;

- невміння спокійно сидіти на місці;

- швидке відволікання на сторонні подразники;

- нетерплячість, невміння дочекатися своєї черги під час гри або в різних ситуаціях у колективі;

- невміння зосередитися: на питання така дитина відповідає, не дослухавши його до кінця;

- труднощі під час виконання запропонованих завдань;

- мінімальне зосередження уваги під час ігор або виконання завдань;

- швидка зміна однієї незакінченої справи на іншу;

- невміння гратися спокійно;

- балакучість;

- зважання іншим;

- нездатність слухати те, що дитині говорять;

- постійне розгублювання шкільного приладдя, іграшок;

- здатність до небезпечних дій.

Гіперактивні молодші школярі у колективі однолітків виділяються неуспішністю в навчальній діяльності і труднощами в спілкуванні з дітьми та дорослими. девіантний учень гурток педагогічний

Соціально-психологічні чинники девіантної поведінки школярів. Серед соціально-психологічних чинників девіантної поведінки особистості слід, насамперед, указати на особливості взаємодії такої особистості із сім'єю і, зокрема, на досвід спілкування з батьками в дитинстві.

Загалом сім'я порівняно з іншими соціальними інститутами має такі особливості, що позначаються на успішності соціалізації дитини

- наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються через функції сім'ї, сім'я фактично являє собою суспільство в мініатюрі, з якого вибудовується вся соціальна взаємодія;

- включеність дитини в сім'ю від дня її народження, формування саме в сім'ї перших уявлень про гарне і погане, про добро і зло, коли дитина є найсприйнятливішою до виховних впливів; фактично сім'я є першою сполучною ланкою між людиною і суспільством, що здійснює передачу від покоління до покоління генетичного коду, певних соціальних цінностей, що на суб'єктивному рівні виступають як ціннісні орієнтації членів сім'ї;

- безперервність і тривалість, постійний контакт людей різної статі, віку, життєвого досвіду призводять до інтеріоризації дітьми норм і зразків поведінки, насамперед -- батьків, і тільки потім інших людей поза сім'єю;

- переважний емоційний характер зв'язків між членами сім'ї на основі любові і симпатії створює сприятливу основу для спрацьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологічних механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне зараження тощо; при цьому забарвленість емоційних контактів впливає на формування почуття задоволення (незадоволення) собою і навколишнім світом.

При цьому Я-образ і самооцінка, що навіюються дитині, можуть бути як позитивними, коли дитині навіюється, що вона є гарною, доброю, розумною та ін., так і негативними, коли дитині навіюється, що вона погана, зла, дурна тощо.

У результаті дитина або погоджується з точкою зору батьків, або, найчастіше, агресивно виступає проти неї.

Педагогічні чинники девіантної поведінки. Слід зазначити, що система освіти має певний "девіантний" потенціал, зокрема через традиційне патерналістське ставлення вчителів до учнів, умови праці, що спричинюють професійне "вигорання" і професійні деформації особистості педагогів та ін.

Необхідність інтенсифікації процесу навчання відповідно до запитів сьогодення веде до зростання кількості учнів, які не можуть опанувати шкільну програму, втрачають інтерес до навчання, заміщуючи навчальну діяльність асоціальною або антигромадською активністю. У багатьох таких дітей формуються навички, властиві соціальному паразитизму: байдикування, ледарство, відхід з дому, бродяжництво тощо. Проблемою також залишається пошук підходу до навчання у закладах освіти осіб з різними дефектами, які загалом не дають підстав для переведення до допоміжної школи.

Р. Овчарова для оцінки педагогічних чинників розвитку особистості дитини пропонує такі параметри:

- характер виховання (орієнтоване на дитину, стабільне, таке, що позитивно впливає; нестійке, нестабільне, суперечливе; байдуже до дитини, нестабільне, таке, що дезорганізує; вороже, таке, що негативно впливає на дитину тощо);

- характер освітньої роботи з дітьми (особистісно-орієнтована, розвивальна; репродуктивно-адаптивна, малоефективна; інформаційно-репродуктивна, неефективна тощо).

Зрозуміло, що ці чинники позначаються на розвитку дитини не безпосередньо, а заломлюючись через її внутрішню позицію (взаємодію, відносну незалежність, опірність; протидію, гіпернезалежність, негативізм, впертість; бездіяльність, гіперзалежність, нестійкість, конформізм тощо).

Також великого значення набуває ставлення педагога до дитини з девіантною поведінкою, досліджуючи яке, І. Козубовська та Г. Товканець встановили, що:

- ставлення стійко-позитивного типу (рівне, тепле ставлення, турбота, прагнення допомогти) є характерним лише для 10% досліджуваних педагогів;

- ставлення нестійкого типу (ситуативність поведінки педагога залежно від настрою, вчинків учня, загальної емоційно-позитивної спрямованості) виявляють близько 20% вчителів;

- ставлення стійко-негативного типу (відкрито вороже ставлення, необ'єктивність оцінки, упередженість, зосередження уваги лише на негативних вчинках, ігнорування позитивних якостей дитини) є властивим для 53% досліджуваних педагогів;

- байдуже ставлення (незацікавленість причинами неуспішності дитини, його особистістю, орієнтація на спілкування лише на офіційному, рольовому рівні) можна констатувати у 17% досліджуваних учителів.

На основі теоретичного аналізу результатів дослідження зазначеної проблеми можна виділити чинники впливу на девіантну поведінку учнів, які охоплюють як внутрішню, так і зовнішню сфери:

- біологічну (морфофізіологічні показники: ріст та вага тіла, нервово-м'язовий апарат, серцево-судинна система, внутрішньочеревний розвиток, порушення ендокринної системи);

- неврологічну (структурно-функціональна будова мозку, його вікова специфіка діяльності);

- етнічну (риси характеру; генетична спадковість: темперамент, захворювання, здібності; види поведінки, притаманні національній спільноті);

- психічну (рівень розвитку компонентів - когнітивного, мотиваційного, емоційно-вольового та поведінкового).

Зовнішні чинники складаються з трьох сфер:

- соціальної (рівень міжособистісних стосунків "дитина-батьки", "дитина-вчитель", "дитина-дитина", "батьки-вчитель");

- економічної (добробут сім'ї, ставлення до матеріальних цінностей);

- трудової (рівень сформованості працездатності та працелюбності).

Особливої гостроти набула проблема збільшення молодших школярів із так званими педагогічними відхиленнями, зокрема педагогічною занедбаністю та шкільною дезадаптацією. Характерною для молодших школярів є рання стадія педагогічної занедбаності.

Дослідник Р. Овчарова в монографії, присвяченій проблемі педагогічної занедбаності молодших школярів, зазначає, що такі діти, як правило, соціально непристосовані, недовірливі, надміру образливі, мають занижену самооцінку. Їхня поведінка характеризується негативізмом, егоцентризмом, упертістю.

Педагогічно занедбані молодші школярі виділяються серед інших дітей нестійкістю уваги, швидким виснаженням, змінами настрою, відсутністю рішучості, низьким рівнем самостійності. Такі діти болісно переживають невдачі, важко адаптуються до нових умов. У стосунках із дорослими занедбані школярі сором'язливі, боязливі, вразливі до погроз. Вони легко втрачають контроль над поведінкою, їх постійно переслідує передчуття невдачі; діти завжди мають поганий настрій. Така дитина намагається компенсувати недостатність уваги до себе агресивністю, схильністю до ризикованих вчинків із метою привернути до себе увагу. У більшості випадків такі діти вважають себе нерозумними, поганими учнями, яких ніхто не любить і не поважає. Такі відчуття підвищують тривожність, знижують рівень домагань дітей. [31, c. 301].

Сьогодні непокоїть збільшення соціально дезадаптованих дітей. Соціально дезадаптованою поведінка молодшого школяра стає в тому випадку, коли дитина не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися щодо зразків поведінки та вимог педагога (який у даній ситуації уособлює для дитини соціум у цілому), тобто коли порушується процес соціалізації. Найчастіше в дітей молодшого шкільного віку формується початкова стадія соціальної дезадаптації - важковиховуваність.

За дослідженнями Н. Максимової, важковиховуваність молодших школярів зумовлена:

- несформованістю особистісних структур, низьким рівнем розвитку моральних уявлень та соціально схвалюваних навичок поведінки (психогенна шкільна дезадаптація);

- особливостями в розвитку психічної діяльності (акцентуації характеру, емоційна нестійкість);

- невмілими виховними діями батьків (ситуативна важковиховуваність).

Дослідження свідчать, що перші ознаки важковиховуваності з'являються в дітей ще в дошкільному віці. Тому закономірно, що, прийшовши до школи, така дитина відразу потрапляє в нерівні умови зі своїми однокласниками. За даними В. Оржеховської, виражені форми важковиховуваності спостерігаються в 6-8% першокласників, а в третіх класах їх число зростає до 10-12%.