Основні напрями діяльності шкільного колективу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. СУТЬ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ ШКІЛЬНОГО КОЛЕКТИВУ

1.1 Психолого-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів

1.2 Учнівське самоврядування як спосіб організації життя колективу

1.3 Суть діяльності дітей за інтересами

1.4 Трудова діяльність як напрям діяльності шкільного колективу

РОЗДІЛ ІІ. ПРАКТИЧНІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ ШКІЛЬНОГО КОЛЕКТИВУ

2.1 Мотивація для навчально-пізнавальної діяльності

2.2 Особливості роботи шкільного самоврядування

2.3 Організація діяльності дітей за інтересами

2.4 Методи трудового виховання в школі

РОЗДІЛ ІІІ. МЕТОДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ І ФОРМУВАННЯ ДОСВІДУ ПОЗИТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ КОЛЕКТИВУ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Набуття соціального досвіду, самореалізація особистості значною мірою відбувається у процесі спілкування і взаємодії у колективі, який є важливим виховним, організуючим і регулюючим чинником. Часто взаємодія в колективі підказує дитині і шляхи самовиховання.

Колектив - організована форма об'єднання людей на основі цілеспрямованої діяльності.

Характерними ознаками колективу є суспільно значуща мета, щоденна спільна діяльність, спрямована на її досягнення, наявність органів самоврядування, встановлення певних психологічних стосунків між його членами. Певними особливостями наділений дитячий колектив, який відрізняється від інших колективів віковими межами, специфічною діяльністю (навчання), послідовною змінюваністю складу, відсутністю життєвого досвіду об'єднаних у нього індивідів, потребою в педагогічному керівництві.

Дитячий колектив - об'єднання дітей, згуртованих спільною корисною діяльністю (навчанням, працею, спортом, громадською роботою).

У школі діють такі типи колективів:

· навчальні - класний (первинний або контактний), загально-шкільний, предметні гуртки;

· самодіяльні організації - колективи художньої самодіяльності (хор, ансамблі, гуртки);

· товариства - спортивне, книголюбів та ін.;

· об'єднання за інтересами;

· тимчасові об'єднання для виконання певних видів роботи.

Усі вони пов'язані між собою загальною метою навчально-виховної діяльності школи, забезпечують залучення учнів до різноманітної діяльності. Найважливішим за своєю діяльністю є колектив класу. У ньому виникають найтриваліші стосунки між індивідами та між педагогами і колективом. Кожен колектив має органи самоврядування, які разом становлять систему учнівського самоврядування школи.

Між структурними одиницями загальношкільного колективу існують певні зв'язки і взаємозалежності. Особливо важливі для виховної роботи зв'язки між первинними колективами (класами), загальношкільного колективу з учнівськими колективами інших шкіл, дитячими та юнацькими організаціями. Вони сприяють розвиткові широких соціальних контактів, інтересу до життя та діяльності інших колективів, запозиченню досвіду.

Колектив здійснює організаторську (керує своєю діяльністю), виховну (є носієм моральних переконань), стимулюючу (сприяє формуванню морально цінних стимулів, регулює поведінку, взаємовідносини індивідів) функції.[8]

Водночас, за словами С. Русової, «Колектив як засіб виховання утворює середні типи людей, нівелюючи, уніформуючи характери: усі переймають один від другого одяг, звичаї, розпорядок дня. Лише в деяких випадках обставини дитячого життя складаються так щасливо, що сприяють суцільному розвитку індивідуального характеру й дають цілком гармонійну, бажану для суспільства постать».

А. Макаренко вважав важливим для колективу стиль і тон його життя та діяльності, які, на його погляд, є найістотнішими і найважливішими елементами колективного виховання. Стиль - внутрішня духовна сила колективу, яка передбачає почуття власної гідності, що є наслідком уявлення про цінність свого колективу, гордості за нього. Він виявляється в тоні життя колективу - загальному духовно-емоційному забарвленні діяльності колективу (мажорність, упевнена спокійна діяльність, бадьорість, оптимізм).

Життя та діяльність учнівського колективу вибудовуються на таких принципах:

а) єдність і цілісність. Первинні колективи й об'єднання не повинні організовувати свою діяльність ізольовано, а мають спрямовувати її на досягнення загальної мети виховання всебічно розвиненої особистості;

б) постійний рух уперед. А. Макаренко основним законом колективу вважав рух як форму його життя, а будь-яке його зупинення - формою його смерті. Реалізація цього принципу потребує послідовної постановки завдань, залучення вихованців до їх розв'язання, вияву з їх боку активності, переживання радості від успішного їх виконання;

в) організація різноманітної діяльності. Людська особистість формується тільки в діяльності, і що різноманітніші її види, то кращі умови для її всебічного розвитку. З урахуванням цього учнів, крім навчальної діяльності, залучають до суспільно корисної праці, спорту, художньої самодіяльності. Завдяки цьому збагачується духовне життя колективу взагалі й кожного учня зокрема;

г) формування почуття честі. Воно є індикатором ставлення учня до колективу. Почуття честі пов'язане з почуттями обов'язку й відповідальності. Учень, який дорожить честю своєї школи, відповідальніше виконує свій обов'язок;

ґ) спадкоємність поколінь, збереження колективних традицій. Шкільний колектив щороку оновлюється, внаслідок чого існує змога передавати від покоління до покоління надбання, традиції школи. Особливу увагу слід приділити збереженню та примноженню шкільних традицій як неписаних законів, що роблять життя колективу змістовним, цілеспрямованим.

Реалізація цих принципів у життєдіяльності колективу робить його згуртованим, цілісним, ефективним у всіх процесах внутрішньої та зовнішньої взаємодії, привабливим для учнів.[8]



РОЗДІЛ І. СУТЬ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ ШКІЛЬНОГО КОЛЕКТИВУ

шкільний колектив учнівське самоврядування

1.1 Психолого-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів

У процесі навчання учні здійснюють специфічну діяльність - учіння, що охоплює систему пізнавальних дій, спрямованих на розв'язання навчальних завдань. Навчання передбачає предметну і внутрішню (психічну) діяльність учня. Психічна діяльність особливо ефективна тоді, коли навчання передує розвитку, враховує зону найближчого розвитку особистості, тобто орієнтується не на наявний рівень, а на вищий, якого можна досягти.

Формування компонентів навчально-пізнавальної діяльності учнів здійснюється за умов партнерства, співуправління, суб'єкт-суб'єктних відносин. У процесі такої взаємодії розв'язуються завдання розвитку ціннісних орієнтацій, творчого потенціалу учнів, прагнення до самореалізації; оптимального добору форм, методів і засобів навчальної взаємодії; урахування індивідуальних особливостей. Ефективність навчально-пізнавальної діяльності залежить від особистих якостей учня: його активності, самостійності, ініціативності, а також бажання вчитися (наявності стійкої мотивації). Основний смисл такої навчально-пізнавальної діяльності, її результат - це зміни в інтелектуальному, моральному, особистісному розвитку учнів, а її предметом є процес і результат формування механізмів самоорганізації.

Кожний віковий період має свій провідний вид діяльності: у дошкільному віці - гра, в молодшому шкільному - навчання, в середньому шкільному - суспільно корисна діяльність у всіх її варіантах (навчальна, трудова, художня, спортивна), у старшому шкільному віці - особлива форма навчальної діяльності, яка має профорієнтаційний характер.[10]

Передумовами навчальної діяльності учня є наявність мети, фізіологічна і психологічна готовність до навчання, бажання вчитися, зосередження уваги на навчальній діяльності та належний рівень розвитку.

Існують два основні варіанти навчальної діяльності учнів: під керівництвом учителя і самостійна.

Під керівництвом учителя учні працюють на уроці і здійснюють такі дії:

- прийняття навчальних завдань і плану дій, запропонованих учителем;

- здійснення навчальних дій і операцій для розв'язання завдання;

- регулювання навчальної діяльності (під впливом учителя і шляхом самоконтролю);

- аналіз результатів навчальної діяльності (під керівництвом учителя).

До самостійної навчальної діяльності належать такі дії:

- планування чи конкретизація завдань своєї навчальної діяльності;

- планування методів, засобів і форм навчальної діяльності;

- самоорганізація навчальної діяльності;

- самоконтроль;

- саморегулювання учіння;

- самоаналіз результатів навчальної діяльності.

Одночасно з процесом викладання й учіння відбувається внутрішній процес засвоєння знань і способів діяльності.

Засвоєння - пізнавальна активність особистості, внаслідок якої формуються знання, уміння та навички.

Засвоєння становить внутрішній, психологічний зміст процесу учіння. Внаслідок засвоєння знань, уміння, способи інтелектуальної та практичної діяльності трансформуються у внутрішній досвід особистості, входять до її структури (М. Сметанський).

Засвоєння знань відбувається поетапно і передбачає кілька процесів: сприймання, осмислення і розуміння, узагальнення, закріплення, застосування.

1. Сприймання (первинне ознайомлення з новим матеріалом). Воно полягає у відображенні у свідомості окремих властивостей предметів і явищ, які в цей момент діють на органи чуття. Важливу роль у ньому відіграє не тільки інформація, що надходить від зорових, слухових, дотикових, нюхових і смакових рецепторів, а й безпосередній досвід учня, бо сприймання передбачає «впізнання» предметів і явищ, зарахування їх до певних груп, які вже відомі суб'єктові. Для забезпечення ефективного сприймання необхідні мотивація, зосередження уваги тощо.

Сучасні підходи до процесу засвоєння наголошують на активності самостійного сприймання навчальної інформації.

2. Осмислення і розуміння. Ця ланка процесу засвоєння передбачає виявлення зв'язків між явищами, визначення їх складу, будови, призначення, знаходження причин, мотивів.

Під час осмислення відбувається порівняння, аналіз зв'язків і причиново-наслідкових залежностей; збагачується розуміння, виробляється певне ставлення до виучуваного. На цьому етапі зароджується переконання, формується вміння доводити справедливість висновків, робити навчальні відкриття.

3. Узагальнення. Етап узагальнення полягає у виокремленні й синтезі істотних ознак предметів і явищ. Щоб узагальнити знання про щось, потрібно проаналізувати його властивості, абстрагуватися від деталей, дійти відповідних висновків.

4. Закріплення. Цей процес передбачає повторне осмислення вивченого з метою його запам'ятовування. Для учня важливо завчити деякі основні факти, визначення, зв'язки, але свідомо й осмислено, не механічно «зубрити». Закріплювати знання доцільно на новій основі, нових прикладах.

5. Застосування. Це перевірка дієвості знань за допомогою лабораторних робіт, трудової діяльності.[16]

Для дидактичної теорії важливим є питання визначення тих елементів у структурі особистості учня, які впливають на його активність (потреби, мотиви, пізнавальний інтерес, ціннісні орієнтації, суб'єктивні позиції у процесі здійснення навчальної діяльності), зумовлюють внутрішню роботу, спрямовану на співвіднесення себе, можливостей свого Я з вимогами педагогічних обставин.

Потреби - джерело активності особистості, оскільки процес задоволення потреб є цілеспрямованою діяльністю. Вони визначають поведінку, спрямованість мислення, почуттів і волі людини. В основі динаміки потреб - перехід від усвідомлення мети (як передумови діяльності) до мобілізації засобів, за допомогою яких здійснюється її досягнення. Потреби виявляються у мотивах, що спонукають до діяльності. Якщо в потребах діяльність людини залежить від її предметно-суспільного змісту, то в мотивах ця залежність виявляється у формі власної активності суб'єкта.

Основу мотивації становлять потреби, інтереси, бажання, емоції, установки та ідеали особистості.

1.2 Учнівське самоврядування як спосіб організації життя колективу

Наш час потребує лідерів нової формації. Людей компетентних, відповідальних, здатних мислити неординарно. Проблема виховання молодих лідерів - це проблема підготовки людини майбутнього, людини, яка відповідає вимогам нового ХХІ століття.

Ось чому необхідні пошук і підтримка учнівської молоді, чиї особистісні переконання спрямованні на активну участь у громадському житті, молоді, яка, має організаторські здібності, усвідомлює себе потенційним лідером, має бажання використовувати свою енергію та здібності заради інших. Цілком очевидно, що навички управління суспільством стануть надбанням людини тоді, коли участь в учнівському самоврядуванні сприятиме набуттю вихованцем необхідних знань, умінь і досвіду соціальної дії.

Участь молодого покоління в учнівському самоврядуванні - важливий шлях і умова залучення учнівської молоді до радикальних перетворень, що відбуваються у нашому суспільстві. Найвідчутніші результати у формуванні соціально компетентної молоді дає широка варіативність учнівського самоврядування.[6]

Школа - це модель майбутнього суспільства. Основи громадського становлення та демократії закладаються з дитячих років, і самоврядування допомагають учням організувати власне життя своїх товаришів. Учні потребують практичних навичок управлінської діяльності, і саме вчителі їх забезпечують. Головною умовою розвитку самоврядування стає наявність педагогів, які хочуть і вміють співпрацювати з учнями.

Саме від педагогів залежить, чи зможе він довіряти учням самостійно вирішувати більшість питань їхнього колективного життя, чи зуміє переконати їх у тому, що, крім них, ці обов'язки ніхто не зможе виконати. Тільки тоді самоврядування стане потребою колективу. Учнівському самоврядуванню притаманна раціональна внутрішня організаційність, що виявляється у загальній захопленості справою, нових ініціативних, високому рівні відповідальності за спільну справу.[5]

Зараз розвивається нова технологія навчально-виховного процесу на основі самоврядування. Байдужість або недовіра до учнівської ініціативи можуть згубно позначитися на паростках учнівського самоврядування. Для учнівського самоврядування відкрилися цілком інші перспективи, а саме: бути реальною часткою педагогічного процесу (участь та співпраця дорослих і дітей у спільних справах).

Саме в дитинстві людиною усвідомлюється її роль у вирішенні справ громадянського життя як основи подальшої позиції в дорослому житті. Однією із форм залучення дітей до участі у громадському житті є учнівське самоврядування.[13]



1.3 Суть діяльності дітей за інтересами

Одним з найцікавіших напрямів діяльності шкільного колективу є організація роботи гуртків, секцій, клубів, творчих об'єднань у загальноосвітніх навчальних закладах.

Гурток (секція, клуб, творче об'єднання) - основна традиційна форма реалізації змісту позашкільної освіти і виховання учнів як у процесі вивчення окремого навчального предмета чи їх сукупності, так і різноманітних інтегрованих курсів у межах навчальних програм, затверджених МОН України чи адаптованих навчальних програм. За своєю сутністю гурток - це специфічна спільність дітей та учнівської молоді, яка ґрунтується насамперед на добровільності, спільності інтересів, спрямованості на певний вид навчальної та практичної діяльності; середовище, де забезпечуються умови інтелектуального, духовного і фізичного розвитку дітей, реалізація їхнього творчого потенціалу в галузі позашкільної освіти і виховання та створюються комфортні умови соціальної адаптації до умов реального життя.[9]

Як сказано у статті 5 Закону України «Про позашкільну освіту», «Структуру позашкільної освіти становлять:

· позашкільні навчальні заклади; інші навчальні заклади як центри позашкільної освіти в позаурочний та позанавчальний час, до числа яких належать: загальноосвітні навчальні заклади незалежно від підпорядкування, типів і форм власності, у тому числі, школи соціальної реабілітації, міжшкільні навчально-виробничі комбінати, професійно-технічні та вищі навчальні заклади I - II рівнів акредитації;

· гуртки, секції, клуби, культурно-освітні, спортивно-оздоровчі, науково-пошукові об'єднання на базі загальноосвітніх навчальних закладів;

· клуби та об'єднання за місцем проживання незалежно від підпорядкування, типів і форм власності;

· культурно-освітні, фізкультурно-оздоровчі, спортивні та інші навчальні заклади ….». [11, 12]

Оскільки загальноосвітні навчальні заклади (як центри позашкільної освіти в позаурочний та позанавчальний час) входять до структури позашкільної освіти, то наведені нормативні документи стосуються і роботи шкільних гуртків, секцій, творчих об'єднань.

Гуртки, групи та інші творчі об'єднання класифікуються за трьома рівнями:

· початковий рівень - творчі об'єднання, діяльність яких спрямована на загальний розвиток вихованців, учнів, виявлення їхніх здібностей та обдарувань, прищеплення інтересу до творчої діяльності;

· основний рівень - творчі об'єднання, які розвивають інтереси вихованців, учнів, дають їм знання, практичні вміння та навички, задовольняють потреби у професійній орієнтації;

· вищий рівень - творчі об'єднання за інтересами для здібних і обдарованих вихованців, учнів.[9]

1.4 Трудова діяльність як напрям діяльності шкільного колективу

Трудова діяльність є одним з важливих чинників виховання особистості. Включаючись у трудовий процес, дитина докорінно змінює своє подання про себе і про навколишній світ. Радикальним образом змінюється її самооцінка. Вона змінюється під впливом успіхів в трудовій діяльності, що в свою чергу змінює авторитет школяра в класі.[1,13]

Педагогічна наука приділяла і продовжує приділяти значну увагу проблемам трудової підготовки підростаючого покоління, трудового виховання молодших школярів, підготовки вчителя початкових класів до педагогічної діяльності в галузі трудового виховання. Великий внесок у розробку методологічних і теоретичних основ трудового виховання школярів, підготовку вчителя початкових класів до цієї роботи внесли К. Д. Ушинський, А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський, В. Я. Стоюнін, Н.В. Касаткін, Д.Д. Семенов, Н.І. Пирогов, В.В. Водовозов, К. А. Сент-Ілер, А.Ф. Гартвіг і багато інших.

У процесі праці розвиваються здібності, трудові вміння і навички молодших школярів. У трудовій діяльності формуються нові види мислення. Внаслідок колективності праці школяр одержує навики роботи, спілкування, співробітництва, що покращує адаптацію дитини в суспільстві.[4]

Мета роботи - вивчити зміст, форми і методи трудового виховання у початковій школі.

Для досягнення мети необхідно вирішити ряд завдань:

· Розкрити мету і завдання трудового виховання;

· Вивчити зміст та форми трудового виховання молодших школярів;

· Вивчити методи трудового виховання молодших школярів.

Перебудова школи зажадала ефективного вирішення завдань трудового виховання. Праця в школі, в тому числі і пізнавальна, повинна являти собою цілеспрямовану, осмислену, різноманітну діяльність, що має особистісну і соціальну спрямованість, що враховує вікові психофізіологічні особливості учнів. Переосмислення призначення і характеру шкільної праці викликало до життя нові нестандартні підходи, що включають цілий ряд альтернатив: від повної відмови від виробничого і навіть навчальної праці школярів до організації шкільних кооперативів, бізнес-структур, що представляють собою госпрозрахункові підприємства, що діють за всіма законами ринкових відносин. При цьому впроваджуються нові технології трудового виховання, здійснюється диференціація трудового освіти, поліпшується матеріальна база, вводяться нові навчальні курси.[13]

Виховуючи в праці і для праці, школа повинна пробуджувати в учнів дух колективізму, бажання жити і працювати вколективі, вчити творити прекрасне, будувати життя за законами краси, виховувати нову людину.

Трудове виховання - це процес залучення дітей до різноманітних педагогічно-організованих видів суспільно-корисної праці з метою передачі їм мінімуму виробничого досвіду, трудових умінь і навичок, розвиток у них творчого практичного мислення, працьовитості.[2]

Людською працею створюються всі матеріальні і духовні блага; в процесі праці вдосконалюється сама людина, формується її особистість. Тому мета шкільного трудового виховання спрямовується на виховання психологічної і практичної готовності школярів до праці. Сучасний етап суспільного та економічного розвитку пред'являє високі вимоги до особистості виробника: ставлення до праці як до найважливішого громадського обов'язку; сумлінне ставлення до будь-якої роботи, повагу до праці та її результатами; колективізм; постійний прояв ініціативи, активного, творчого підходу до праці, внутрішня потреба працювати в повну міру своїх розумових і фізичних сил; прагнення будувати працю на принципах наукової організації; ставлення до праці як до усвідомленої необхідності і основної життєвої потреби людини.

Готовність до праці досягається системою виховних справ, в кожному з яких вирішуються завдання:

1) усвідомлення цілей і завдань праці;

2) виховання мотивів трудової діяльності;

3) формування трудових умінь і навичок [7, с. 103].

Зміна економічної, екологічної та соціальної ситуації в країні, впровадження різних форм власності, ухвалення багатьох важливих законів кардинально змінює зміст і спрямованість трудового виховання школярів, викликає до життя нові підходи та форми.

В основі нових технологій трудового виховання - принцип варіативності програм, методів і організаційних форм освіти. Програми трудового навчання мають типовий характер. У них закладено державний мінімум вимог до результатів виховання, освіти і навчання, за яким оцінюється діяльність школяра, вчителі і школи. Вчитель складає програму з урахуванням того чи іншого складу школярів, регіональних особливостей, суворо зберігаючи єдність базового компоненту трудової культури. Базовий компонент становить в середньому від 20 до 80% змісту даної, конкретної програми, інше відводиться для її варіативної частини [3, с. 118].

Придбані в процесі трудового виховання знання, вміння і навички не самоціль і не кінцевий продукт педагогічної діяльності, а засіб для розвитку головної людської здібності - здатності до праці. Це передбачає зменшення питомої ваги репродуктивних методів навчання і відкриває простір для використання активних дослідницьких методів пізнання, для засвоєння основ евристики та винахідництва.

Включення дітей у працю необхідно здійснювати з урахуванням фізіології дітей молодшого шкільного віку, особливостей їх організму і психіки, їх інтересів і здібностей.

Включаючись в працю, учні вступають у відносини з предметами, засобами, результатами праці, самою працею, в міжособистісні стосунки з учасниками праці. На основі відносин у праці виникають і формуються особистісні якості.

Формування відносин до предмета праці поглиблює екологічне, етичне виховання учнів, створює умови для розвитку естетичної культури особистості. Таким чином, воно сприяє гармонійному розвитку особистості, діяльність якої відрізняється творчим мисленням і творчою працею. Відносини до засобу праці виникають в результаті застосування технології, техніки, знарядь праці для обробки предмета праці, з метою створення виробу. На основі виникаючих відносин до засобу праці у молодших школярів формується дбайливе ставлення до інструментів, особистих речей, шкільного майну, суспільної власності. Ці відносини виявляються в акуратності, дисциплінованості, уважності. Процес обробки предмета праці за допомогою засобів праці завершується речовим результатом, змістовна цінність якого визначається його доцільністю, зручністю у використанні і красою. Формування ставлення до результату праці має особливе значення для розвитку у молодших школярів акуратності, дисциплінованості, відповідальності за доручену справу, дбайливого ставлення до результатів людської праці [8, с. 5].

У результаті праці виникають відносини молодших школярів до самого процесу, формується поняття про працю як єдине джерело добробуту суспільства і умови розвитку та становлення особистості. Ставлення учнів до процесу праці має велике значення для формування у них таких особистісних якостей, як терпіння, старання, уважність, справедливість, добросовісність, організованість, цілеспрямованість, працелюбність, дисциплінованість, самокритичність. В праці виникає ставлення до себе як до суб'єкту трудової діяльності. Це розвиває у молодших школярів упевненість у собі, відповідальність. Праця дає можливість перевірити і отримати об'єктивне відображення існуючих в учнів можливостей, усвідомити значимість процесу самовиховання у формуванні особистісних якостей. Трудова діяльність забезпечує самовиховання і саморозвиток сил і здібностей учнів, формує їхню свідомість і самосвідомість, виступаючи при цьому найважливішим чинником становлення «я» особистості дитини [8, с. 9].

У трудовій діяльності можна виділити цілий ряд впливів: особистості на особистість; особистості на колектив; колективу на особистість; колективу на колектив. Міжособистісні відносини, що виникають у трудовій діяльності учнів початкових класів, сприяють здійсненню процесу соціалізації особистості. У колективної трудової діяльності у школярів з'являється необхідність узгоджувати свої цілі з цілями колективу, свої зусилля пов'язувати із зусиллями інших учасників спільної праці. Виникає залежність між особистими інтересами та громадськими, в результаті цього воєдино зв'язуються суспільні цілі діяльності і спрямованість особистості, колективне управління діяльністю і самоврядування поведінкою, організація колективної трудової діяльності і самоорганізація, зміст трудової діяльності та особистий трудовий досвід, становлення колективу й виховання в ньому особистості [ 1, с. 32].

Організаційні форми трудової освіти і навчання вибираються вчителем. Щоб праця перетворився на улюблену справу, дитині треба пережити успіх і радість праці. Тому доцільно будувати навчання на вищому, доступному рівні труднощів; пізнаючи радість заслуженого трудового успіху, юна людина набуває почуття власної гідності, гордості за свою працю.

Акцент в новій технології трудового виховання робиться на практичному застосуванні школярами теоретичних знань. Змінюється і структура трудового навчання. Вона стає комплексною, включає уявлення про техніку і технології, вміння вирішити практичні завдання, досягати якісних результатів. Особливо високо повинен бути оцінений творчий підхід у вирішенні нестандартних завдань, прагнення підвищити техніко-економічні та соціальні показники виробництва.

Творчу активність школярів підвищують огляди, виставки, конкурси на виготовлення кращої моделі, приладу, наочного посібника [9, с. 201].

Дати школярам трудові навички та вміння - це ще не означає підготувати їх до життя, до праці.

Останнє досягається завдяки включенню школярів у різноманітні види колективного суспільно корисного, в тому числі продуктивної праці, який при педагогічно правильній підготовці є головним засобом трудового виховання.

Зміни в класно-урочної діяльності з трудового виховання зумовлюють перебудову позакласної та позаурочної виховної діяльності. Вона стає особистісно-орієнтованою, максимально корисною людині і суспільству. У практику роботи класних керівників проникають активні виховні справи трудової спрямованості, викликані до життя соціально-економічними процесами. Серед трудових виховних справ є традиційні й нові форми: вахта праці, свято праці, виставка виробів, генеральне прибирання, гуманітарна допомога, озеленення і благоустрій школи, турнір умільців (помічниць мам, членів гуртка «Умілі руки»), тиждень добрих справ, місто веселих майстрів, косметичний ремонт школи, акт добровольців, шефська допомога, зони турботи, розвідка корисних справ, трудовий десант, шкільна ремонтна бригада та ін [5, з 95].

Система трудового виховання повинна використовувати всі форми і методи, які забезпечують свідоме, цілеспрямоване виконання суспільно корисної праці, дисципліну і організованість, відповідальність за особистий внесок колективу в розвитку суспільного багатства, вироблення відносин товариства і взаємодопомоги, непримиренність до дармоїдства.

Формами трудового виховання є:

1) засоби морального та матеріального заохочення;

2) подання широких можливостей для підвищення своїх здібностей;

3) підготовка молодого покоління до праці методами сімейного виховання і в навчальних закладах;

4) використання засобів масової інформації з метою трудового виховання [8, с. 10].

Харламов І.Ф. дає оновлені форми трудової діяльності. У вихованні потреби в праці і дбайливого відношення до матеріальних цінностей велику роль відіграють форми організації трудової діяльності. Найважливішими є наступні:

а) створення учнівських ланок для виконання тієї чи іншої роботи. Це можуть бути постійні ланки по догляду за плодовими деревами в шкільному саду. Тимчасові ланки організуються для виконання епізодичній роботи, наприклад, для оформлення шкільної будівлі до наступаючого свята, для спільної роботи з шефами;

б) накопичення та розвиток трудових традицій в школі, як, наприклад, традиційна підготовка та проведення в школі «Свято праці» або свято «В подарунок школі», коли учні виготовляють навчальні посібники, майструють моделі, закладають пам'ятні алеї.Стимулюючої трудової традицією є виставки технічної творчості школярів;

в) ефективною формою трудової активності є індивідуальні трудові доручення, які даються учням вчителями [11, с. 370].

Таким чином, в посильній трудовій діяльності молодших школярів закладені суттєві можливості морального, екологічного, естетичного виховання та фізичного розвитку.



РОЗДІЛ ІІ. ПРАКТИЧНІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ ШКІЛЬНОГО КОЛЕКТИВУ

2.1 Мотивація для навчально-пізнавальної діяльності

У здійсненні навчально-пізнавальної діяльності важливу роль відіграє мотивація. Мотивація учіння - комплекс мотивів, які спонукають і спрямовують пізнавальну діяльність учнів, визначають її успішність.

Навчальна діяльність завжди полівмотивована. У цій системі взаємодіють дві основні групи мотивів.

1. Мотиви діяльності:

а) мотиви, пов'язані із сенсом діяльності: прагнення пізнати нові факти, оволодіти знаннями, способами дій, вникнути в суть явищ та ін.;

б) мотиви, пов'язані із самим процесом діяльності: прагнення проявити інтелектуальну активність, міркувати, долати перешкоди в процесі розв'язування завдань.

2. Мотиви, що не належать до сфери навчальної діяльності:

а) соціальні мотиви: обов'язку і відповідальності перед собою, учнями, учителями, батьками, суспільством; самовдосконалення (усвідомлення значення професійних знань, розвитку активності);

б) вузькоособистісні мотиви: прагнення одержати схвалення, моральну чи матеріальну винагороду; бажання бути "першим", мати високий професійний рейтинг;

в) негативні мотиви: прагнення уникнути покарання чи неприємностей від керівництва школи, учителів, батьків, товариств.

З огляду на психічні особливості перебігу мотиви класифікують на зовнішні та внутрішні; усвідомлені і неусвідомлені; реальні та уявні.

Якщо учень став відповідальніше виконувати навчальні обов'язки напередодні контрольної роботи чи батьківських зборів, то це - результат зовнішньо вмотивованої поведінки, адже основою зовнішньої мотивації є. насамперед нагороди, заохочення, покарання чи інші види зовнішнього стимулювання. Найбільш яскраво характеристика такого типу мотивації представлена в біхевіористських теоріях і теоріях інструментальності.

Внутрішню мотивацію визначають чинники, зсередини закорінені в особистісному Я суб'єкта і його поведінці. Учень залучається до навчальної діяльності заради неї самої, а не для отримання якихось нагород. Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої мети. Якщо учень прагне поліпшити свою навчальну діяльність, то він демонструє приклад внутрішньо вмотивованої поведінки. У такому разі спрямованість на вдосконалення діяльності випливає з її змісту і пов'язана з інтересом, задоволенням чи, навпаки, незадоволенням, які супроводжують процес пізнання і відкриття нового. Якщо окремі учні працюють безрезультатно, то це не забороняє іншим демонструвати внутрішньо вмотивовану діяльність, інтерес та захопленість пізнанням навколишнього світу.

Зовнішня і внутрішня мотивація можуть значно енергетизувати діяльність, здійснювати вирішальний вплив на її детермінацію. Кожен з цих типів має певні переваги й недоліки, по-різному впливає на психічні процеси. Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість загалом справляє внутрішня мотивація. Зовнішня мотивація доречніша у процесі розв'язання окремих (часткових) завдань.

Важливим чинником розвитку внутрішньої мотивації є зміст самої діяльності: вона повинна мати оптимальний рівень складності. Якщо діяльність надто спрощена, то не стимулюватиме внутрішньої мотивації, оскільки не дасть людині змоги реалізувати свою майстерність, хоч би якою компетентною вона почувалася.

На внутрішню мотивацію впливають також новизна, перцептивна чи когнітивна складність і непередбачуваність інформації.

Усвідомлені мотиви - це цілі, до яких учень свідомо прагне у процесі навчання, знаючи, що спонукає його до діяльності, що становить зміст його потреб. До них належать інтереси, прагнення, переконання. Неусвідомлені мотиви - це реальні рушійні сили поведінки учня, які він часто не усвідомлює, вдаючись до виправдовування. Цей вид мотивів характеризується установками, потягами.

Реальні мотиви сприймаються і усвідомлюються суб'єктом як предмет навчальної діяльності, який може бути як матеріальним, так і ідеальним. Причиною їх виникнення часто буває новизна реального об'єкта чи його зміни. Уявні мотиви можуть бути зумовлені уявними об'єктами, образами, цілями, що володіють здатністю змінюватися в процесі дій особистості.

У практичній педагогіці мотиви навчання за спрямованістю та змістом об'єднують у кілька груп: соціальні, пізнавальні, професійно-ціннісні, естетичні, комунікативні, статусно-позиційні, традиційно-історичні, утилітарно-практичні (меркантильні).

Діяльність учня є, як правило, полівмотивованою, один з мотивів основний, інші - другорядні. Особливість провідних мотивів полягає в тому, що, крім функцій спонукання діяльності, вони надають їй певного суб'єктивного особистісного сенсу.

Мотиваційна сфера учнів часто потребує збагачення і корекції з метою підвищення ефективності навчальної діяльності. Для цього необхідно ретельно вивчити мотиви конкретного школяра і сформувати нові за певним алгоритмом.

Алгоритм вивчення і формування мотивів учіння:

1. Визначення та уточнення цілей навчання.

2. Виявлення вікових можливостей мотивації.

3. Вивчення вихідного рівня мотивації.

4. Вивчення домінантних мотивів.

5. Вивчення індивідуальних особливостей мотивації.

6. Аналіз причин змін (пониження, стабільності, підвищення) мотивації.

7. Формування необхідних мотивів.

8. Оцінювання досягнень і планування подальших дій.

Важливим компонентом мотивації є інтереси.

Вирізняють безпосередній інтерес, що ґрунтується на привабливості об'єкта як засобу досягнення цілей діяльності. Він тісно пов'язаний із власним рівнем опанування дійсністю у формі знань. Про стійкість інтересу свідчить подолання труднощів у здійсненні діяльності, яка сама зацікавленості не викликає.

Інтерес може розвинутись у стійку особистісну потребу в активному, діяльному ставленні до свого предмета.

Для вчителя важливо з'ясувати основні причини інтересу учня. Американський психолог Керолл Ізард (нар. 1923) визначив причини і наслідки інтересів особистості. Серед основних причин він назвав:

- почуття: особистої участі, відповідальності; пізнання, здобуття нового знання; допитливості; активності, енергійності; власної потрібності, значущості; насолоди чим-небудь та ін.;

- думки: що захоплюють своєю логічністю, ясністю, ефективністю; пов'язані з бажанням оволодіти новими знаннями; про певну людину; про форму діяльності; про життя і майбутнє; про особисті здобутки; про приємних людей; про те, що ти потрібний; про навчальний предмет і зв'язані з ним питання та ін.;

- дії і відношення: що реалізуються разом з іншою людиною; приємні дії; успішні дії; нові, творчі дії, відкриття чого-небудь; цікаві речі; складні завдання; праця з ентузіазмом та ін.

Наслідками інтересу можуть бути:

- почуття: бажання вивчити, оволодіти знанням; особиста участь, відповідальність; інтерес-збудження; напруженість, активність; впевненість у собі, задоволення собою; задумливість, натхнення та ін.;

- думки: швидке, ясне, логічне мислення; про нові предмети; про бажання вивчити, здобути знання; про можливі здобутки; про привабливі та приємні речі та ін.;

- дії: вивчення, оволодіння знаннями, участь у чому-небудь і досягнення чого-небудь; вдале виконання дії; задоволення собою; яка-небудь важлива дія тощо.

Знаючи мотиви учня, вчитель завжди знайде причини і шляхи подолання труднощів. Формування мотиваційної сфери необхідно здійснювати у двох напрямах: розвивати мотиви обов'язку, суспільної значущості учіння і вчити розуміти суб'єктивну значущість учіння, забезпечувати розвиток здібностей, нахилів, професійної орієнтації.

Важливе значення для процесу засвоєння знань має емоційно-почуттєва сфера. Емоційні хвилювання (радість, здивування, сум, страх, співчуття тощо) спричинюють передовсім активна позиція вчителя, зміст навчального матеріалу. Для розвитку почуттів важливо бути відвертим, створити атмосферу емоційного комфорту. Ефективним тут є індивідуальний підхід до учня.

2.2 Особливості роботи шкільного самоврядування

Дитяче самоврядування в школах існує багато років. Воно здійснюється, наприклад, через роботу шкільного кабінету міністрів, на чолі якого стоїть прем'єр-міністр школи. До його складу можуть входити такі міністерства: навчально-статутне, міністерство внутрішніх справ, культури, спорту та туризму, народознавчої політики та краєзнавства, інформації та зв'язку з громадськістю.[7]

Для роботи активістів створюється «Центр виховної роботи», в якому проводяться засідання учнівської ради. За участю представників ШКМ оформляється екран рейд-перевірок, матеріали якого лягають в основу підсумкових наказів з правовиховної та виховної роботи. Прес-центр учнівського самоврядування випускає шкільну газету, в якій висвітлюється шкільне життя закладу.

Це добровільна організація учнів, яка забезпечує право і надає можливість в межах Статуту здійснювати регулювання і управління справами, які належать до їхньої компетенції та в інтересах учнів навчального закладу. Учнівське самоврядування здійснює свою діяльність у співпраці з адміністрацію та колективом вчителів, а також з батьківським комітетом.

Слід зауважити, що метою роботи дитячого самоврядування є згуртування учнівської молоді на корисні, добрі справи, виховувати в них кращі риси громадянина України, захищати їх права, інтереси, робити життя учнів насиченим і цікавим.

Основними функціями самоврядування є:

· організаторська - самостійно керує свою суспільно корисною діяльністю;

· виховна - стає носієм моральних переконань;

· стимулююча - сприяє формуванню морально-ціннісних стимулів усіх суспільно корисних справ, регулює поведінку своїх членів, їх відносин.

Шкільний кабінет міністрів є чудовим органом учнівського самоврядування в школах. Учні організовують конференції, на які запрошуються представники кожного шкільного міністерства, які є лідерами. Основною метою є виховувати в учнів активну життєву позицію, підготувати до дієвої участі в демократичному управлінні суспільством.

Така модель учнівського самоврядування сприяє виробленню в учнів певних якостей:

· відповідальність за доручену справу, за колектив, за все, що відбувається навколо;

· принциповість - уміння критикувати, належним чином сприймати критику, давати об'єктивну оцінку своїм вчинкам та вчинкам оточуючих;

· самостійність;

· готовність, залежно від конкретних умов, знаходити правильне рішення, долати труднощі;

· творче ставлення до дійсності;

· вміння виявити ініціативу, вносити в будь-яку справу свої зусилля, думки, пропозиції.

Саме тому учнівський колектив, що використовує напрям самоврядування, сильний і організований, з чіткою системою самостійної влади й відповідальності перед суспільством за своє навчання та свої вчинки.

Учнівське самоврядування - це педагогічна технологія, яка сприяє розвитку громадянських якостей дитини в системі демократичних взаємин виховного колективу на принципах самореалізації, самодіяльності, самодостатності та самоорганізації особистості.[5,6]

2.3 Організація діяльності дітей за інтересами

Комплектування гуртків, груп та інших творчих об'єднань здійснюється в період з 1 до 15 вересня, який вважається робочим часом керівника гуртка.

Розклад роботи шкільних гуртків, затверджений директором школи, повинен бути розміщений на видному місці у фойє школи.

У канікулярні, вихідні та святкові дні шкільні гуртки можуть працювати за окремим планом, затвердженим директором школи.

Тривалість одного гурткового заняття визначається навчальними планами і програмами з урахуванням психофізіологічного розвитку та допустимого навантаження для різних вікових категорій і становить для учнів:

· віком від 5 до 6 років - 30 хвилин;

· віком від 6 до 7 років - 35 хвилин;

· старшого віку - 45 хвилин.

Короткі перерви між заняттями є робочим часом керівника гуртка і визначаються режимом щоденної роботи.

Відповідно до рівня класифікації визначаються мета і перспективи діяльності гуртків, груп та інших творчих об'єднань, їх чисельний склад, а також обирається програма.

Середня наповнюваність гуртків, груп та інших творчих об'єднань становить, як правило, 10 - 15 вихованців.

Наповнюваність окремих гуртків, груп та інших творчих об'єднань може встановлюватися директором навчального закладу залежно від профілю, навчальних планів, програм та можливостей організації навчально-виховного, тренувального процесу, рівня майстерності вихованців, учнів і становить не більше як 25 осіб.

Прийом до гуртків може здійснюватися протягом навчального року за бажанням вихованців, учнів за згодою батьків або осіб, які їх замінюють, як на безконкурсній основі, так і за конкурсом, умови якого розробляються навчальним закладом.

Прийом вихованців, учнів до шкільних гуртків, творчих об'єднань здійснюється на підставі заяви батьків або осіб, які їх замінюють.

Для зарахування учнів до спортивних, спортивно-технічних, туристських, хореографічних об'єднань потрібна довідка медичного закладу про відсутність у вихованців протипоказань для занять у назваваних вище гуртках, секціях, творчих об'єднаннях.

Педагогічне навантаження керівників гуртків, секцій, студій, клубів, творчих об'єднань включає 18 навчальних годин протягом навчального тижня, що становить тарифну ставку (стаття 22 Закону України «Про позашкільну освіту»).[12]

Керівник гуртка (секції, студії) - комплектує склад гуртка, забезпечує його збереження протягом всієї діяльності; здійснює різноманітну діяльність, особистісно зорієнтоване навчання і виховання, педагогічно обґрунтований вибір форм, засобів та методів роботи, виходячи з психолого-фізіологічної, соціально-економічної діяльності; організовує роботу серед дітей з обмеженими можливостями розвитку, створює умови для цілісного розвитку творчої особистості, виявляє і підтримує талановитих та обдарованих дітей, сприяє розвитку і формуванню їх професійних інтересів; бере участь у розробці та реалізації навчальних програм, запроваджуючи сучасні освітні технології навчання й виховання; проводить роботу серед вихованців, учнів з виховання загальної культури, культури спілкування і дозвіллєво-розважальної діяльності; працює у співдружності з батьками, керівниками інших гуртків, учителями; забезпечує участь гуртківців у масових заходах школи, району, міста, всеукраїнських і міжнародних конкурсах, фестивалях, виставках; веде профілактичну роботу з безпеки життєдіяльності та забезпечує проведення занять із додержанням правил охорони праці та санітарно-гігієнічних норм; веде відповідну документацію і вчасно звітується про наслідки своєї роботи і творчої діяльності гуртківців; поважає гідність дитини, своєю доброзичливою поведінкою утверджує повагу до принципів загальнолюдської моралі.

Керівник гуртка повинен знати законодавчі і нормативно-правові акти: Конституцію України, Закони України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про позашкільну освіту”, Конвенцію про права дитини, Державну цільову соціальну програму розвитку позашкільної освіти на період до 2014 року, Положення про позашкільний навчальний заклад та ін; програмно-методичні матеріали і документи щодо проведення педагогічного процесу відповідно до напряму діяльності (соціокультурного, художньо-естетичного, дослідницько-експериментального, науково-технічного, еколого-природни-чого, туристсько-краєзнавчого, фізкультурно-оздоровчого, військово-патріотичного, дозвіллєво-розважального), закономірності особистісного розвитку та вікових особливостей дітей, основи педагогіки, психології, фізіології, гігієни, базові дисципліни в об'ємі загальноосвітньої школи; сучасні освітні тенденції, останні досягнення в галузі науки і техніки, культури, мистецтва (за профілем), форми і методи навчально-виховної роботи; основи педагогічної етики; державну мову відповідно до чинного законодавства про мови в Україні.

Атестація керівників гуртків, секцій, студій, клубів, творчих об'єднань здійснюється, як правило, раз у п'ять років відповідно до Типового положення про атестацію педагогічних працівників. За результатами атестації їм установлюються тарифні розряди.

При встановленні тарифного розряду враховуються освітній рівень педагога, професійна компетентність, педагогічний досвід, результативність та якість роботи, інші дані, які характеризують його професійну діяльність.

За результатами атестації керівникам гуртків, які досягли високих показників у роботі, мають найвищий тарифний розряд та повну вищу освіту, здійснюють науково-методичну і науково-дослідну діяльність, мають власні методичні розробки, що пройшли апробацію та схвалені науково-методичними установами або професійними об'єднаннями викладачів вищих навчальних закладів I - II рівнів акредитації, закладів післядипломної освіти, присвоюється педагогічне звання «керівник гуртка - методист».

Для проходження чергової атестації керівникам гуртків необхідно пройти курси підвищення кваліфікації за фахом. [20]

2.4 Методи трудового виховання в школі

Методи навчання залежать від розуміння загальних закономірностей пізнання людиною навколишнього світу, тобто мають філософське методологічне обгрунтування і є наслідком правильного розуміння суперечливості процесу навчання, його сутності та принципів.

У процесі трудового виховання молодших школярів виділяють три групи методів виховання свідомої дисципліни:

· Методи формування свідомості особистості.

· Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки.

· Методи стимулювання поведінки і діяльності.[2]

Перший етап правильно організованого виховання - знання (розуміння) вихованцем тих норм і правил поведінки, які повинні бути сформовані в процесі виховання. Важко виховати, виробити якусь якість, не домігшись насамперед ясного розуміння значення цієї якості. Для формування поглядів, понять, переконань використовуються методи, які отримали загальну назву методів формування свідомості особистості. Методи цієї групи дуже важливі і для успішного проходження наступного важливого етапу виховного процесу - формування почуттів, емоційного переживання необхідного поводження [3].

У навчальних посібниках колишнього років методи цієї групи називалися коротше і виразніше - методами переконання, оскільки головне їхнє призначення - формування стійких переконань. Не знання, а переконання стимулюють учинки школярів, тому не стільки поняття і судження, скільки моральна впевненість у суспільної необхідності та особистої корисності певного типу поведінки повинна формуватися на етапі розвитку свідомості. Методи досягають мети, коли у вихованців сформувалася готовність активно включатися в передбачену змістом виховання діяльність.

Переконання у виховному процесі досягається при використанні таких методів: розповідь, пояснення, роз'яснення, лекція, етична бесіда, умовляння, навіювання, інструктаж, диспут, доповідь, приклад.

Кожен з методів має свою специфіку і область застосування. Незважаючи на уявну простоту, усі без винятку методи цієї групи вимагають високої педагогічної кваліфікації. Застосовуються вони системно, в комплексі з іншими методами.

Виховання має формувати необхідний тип поведінки. Не поняття, переконання, а конкретні справи, вчинки характеризують вихованість особистості. У зв'язку з цим організація діяльності і формування досвіду суспільної поведінки розглядаються як серцевина виховного процесу.

Дуже важливим у трудовій діяльності учнів є практичний показ і навчання їх способам і прийомам роботи, дотримання правил техніки безпеки. Велике значення має керівництво самим процесом праці та надання допомоги учням в освоєнні раціональними способами його виконання [14, с. 4].

Для формування сумлінного ставлення до праці велике значення має стимулювання учнів.

Значну роль у формуванні позитивного ставлення учнів до праці відіграє громадське визнання. Це піднімає настрій учнів, виявляє у них свідоме ставлення до необхідності працювати на загальну користь.

Всі методи цієї групи засновані на практичній діяльності вихованців. Загальний метод формування необхідних якостей особистості - вправа. До цієї групи відносять: вправу, привчання, педагогічну вимогу, громадську думку, доручення, виховні ситуації.

До третин групи методів стимулювання відносяться: заохочення, покарання, змагання.

Схвалення дорослих особливо важливе тоді, коли учень відчуває внутрішнє задоволення від усвідомлення, що він домігся успіху у виконанні трудового завдання. Настільки ж важливий - у разі необхідності - і осуд. У процесі педагогічно організованої праці виробляється правильна моральна і естетична оцінка кожної особистості [18].



РОЗДІЛ ІІІ. МЕТОДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ І ФОРМУВАННЯ ДОСВІДУ ПОЗИТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ КОЛЕКТИВУ

Діяльність - основа здорового способу життя, важливе джерело збагачення досвідом суспільних відносин і суспільної поведінки. Виховний процес полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до управління діями, а потім до управління діяльністю. Відомо, що учні включаються у такі види діяльності: навчальну, самообслуговуючу, громадсько-корисну, продуктивну, ігрову, творчу. Виховують усі види діяльності, тому потрібно використовувати їх у комплексі. Кожна діяльність повинна мати особистісне значення, а учень повинен бути підготовлений до вибору мети і способів діяльності. Необхідно поєднувати різні методи і прийоми привчання, вправ, формування досвіду позитивної суспільної поведінки. До діяльнісних методів виховання належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправи, привчання, доручення, створення виховних ситуацій, колективні творчі справи (КТС).

...