Вплив занять з лікувальної фізичної культури на організм дітей з церебральним паралічем

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність проблеми

Немає у людини цінності більшої за здоров'я. Здоров'я людини характеризується на основі об'єктивних даних, анатомічних, фізіологічних, біохімічних та клінічних досліджень. Про здоров'я можна судити і по кількісних показниках. Мова йде про здібності організму пристосовуватись до змін навколишнього середовища. Схильність організму до адаптації тісно пов'язано зі ступенем його тренованості, але при цьому необхідно враховувати спадковість і конституційні особливості, соціальну сферу та інші.

Церебральний параліч представляє собою тяжку хворобу центральної нервової системи. Зміни структури і функції опорно-рухового апарату у дітей з різними формами церебральних паралічів негативно впливають на статику та динаміку нижніх кінцівок та всього тіла загалом. Поряд з цим розвиваються порушення психічного і інтелектуального розвитку,що в результаті призводить до соціальної деградації дитини [Детские церебральне параличи: Основи клинической реабилитационной диагностики./ В. И. Козявкин и др. Львов, Медицина мира,1999 - 312с]. Незважаючи на те, що існує величезна кількість методів лікування і реабілітації дитячого церебрального паралічу (ДЦП) , розповсюдження захворювання як в Україні, так і в світі невпинно зростає [Марченко О.К. Фізична реабілітація хворих із травмами і захворюваннями нервової системи: Навчальний посібник .- К.: Олімпійська література, 2006-196с].

Доведено, що у дітей з церебральним паралічем відновлення рухових функцій є малоефективним з огляду на істотні органічні пошкодження структури головного мозку. Засоби і методи реабілітаційного впливу на неповносправних дітей з церебральним паралічем зводяться до застосування медикаментозної терапії і масажу в поєднанні з прийомами лікувальної фізкультури або ортопедо-хірургічним лікуванням і,здебільшого, не вирішують завдань щодо відновлення та корекції рухових порушень[Н.В. Ганзина, 1997].

Дитячий церебральний параліч є захворюванням головного мозку, що виникає під впливом різних патологічних явищ внутрішньоутробно, при пологах і в період новонародженості. У центрі клінічної картини знаходяться рухові розлади, що супроводжуються порушеннями функцій інших аналізаторних систем(зору, вестибулярного апарата, глибокої чутливості та ін.), а також мови і психіки. В даний час проблема профілактики, лікування і соціальної допомоги цим хворим є однієї з ведучих у невропатології дитячого віку. У комплексне лікування дитячого церебрального паралічу включаються: медикаментозні засоби, лікувальна фізична культура, ортопедична допомога, різні види масажу, рефлексотерапія, фізіотерапевтичні процедури, заняття з логопедом і психологом, навчання навичкам самообслуговування і праці. Різні прийоми масажу, корекція рухів, заняття фізичними вправами й ортопедичний режим у переважній більшості здійснюються масажистами й інструкторами лікувальної фізкультури, від рівня підготовленості яких багато в чому залежить успіх лікування.

Об'єкт дослідження - лікувальна фізична культура з молодшими школярами, які хворі на дитячий церебральний параліч.

Предмет дослідження - методика фізичних вправ у поєднанні з елементами масажу та фізіотерапевтичними процедурами на заняттях ЛФК з школярами, які хворі на ДЦП.

Мета дослідження - теоретичне обґрунтування та практична перевірка впливу занять ЛФК на організм дітей з церебральним паралічем.

Завдання дослідження :

1. Вивчити літературні джерела, присвячені методиці ЛФК у поєднанні з елементами масажу та фізіотерапевтичними процедурами при реабілітації дітей-інвалідів з церебральним паралічем.

2. Здійснити підбір засобів і методів фізичних вправ для складання комплексу ЛФК при ДЦП.

3. Визначити вплив фізичних вправ на здібність до розслаблення м'язів, розширення рухової навички, поліпшення координації рухів, поліпшення стійкості рівноваги та розвиток просторового почуття.

Теоретичне і практичне значення. Підібрана методика ЛФК, засоби масажу та фізіотерапевтичних процедур, необхідних для поліпшення адаптації дітей з ДЦП у суспільстві здорових людей. Покращено рухові можливості дітей, поліпшено координацію рухів, визначено засоби тренування вестибулярного апарату. Фізичні вправи, надавши регулюючий вплив на м'язовий апарат, функції внутрішніх органів, змусивши працювати м'язи, збільшили резерви організму. Раціонально використовуючи різноманітні засоби і методи фізичного виховання, ЛФК, було покращено показники фізичного розвитку і рухової сфери дітей із ДЦП.

Наукова новизна. Дослідження поповнило і поглибило уявлення про механізм походження ДЦП. Це дозволило по-новому оцінити і значення лікувальної фізичної культури в комплексі заходів лікування і профілактики дитячого церебрального паралічу.

Структура і обсяг роботи. Бакалаврська робота складається зі вступу, трьох розділів, практичних рекомендацій, висновків, додатків і списку використаної літератури.



РОЗДІЛ 1. МЕТОДИКА ЛФК У ПОЄДНАННІ З ЕЛЕМЕНТАМИ МАСАЖУ ТА ФІЗІОТЕРАПЕВТИЧНИМИ ПРОЦЕДУРАМИ ПРИ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ-ІНВАЛІДІВ З ЦЕРЕБРАЛЬНИМ ПАРАЛІЧЕМ

1.1 Анатомо-фізіологічні і психологічні особливості молодшого шкільного віку

1.1.1 Анатомо-фізіологічні особливості молодших школярів

Для правильного фізичного виховання дитини треба знати і враховувати особливості її вікового розвитку. Молодшого школяра не можна розглядати як маленьку копію дорослої людини. Розвиток дитини супроводжується змінами в організмі, що мають кількісні і якісні показники росту й розвитку та залежить як від біологічних, так і від соціальних факторів. Кожному віку властиві свої особливості.

У нашій країні склалася система умовного поділу так званого «шкільного періоду дитинства» на три вікові групи, а саме:

· молодший шкільний вік (діти 6-10 років - учні І-IV класів),

· середній шкільний вік (підлітки 11 -14 років - учні V-VIII класів),

· старший шкільний вік (юнаки, дівчата 15-17 років - учні IX-XI класів).

У молодшому шкільному віці відбувається інтенсивний розвиток організму дитини - зріст щороку збільшується на 3-5 см, вага - на 2-2,5 кг. Процес окостеніння ще не закінчений, поперекова кривизна хребта не сформувалась і не закріпилася, кістки тазу не зрослися, кістки скелета легко зазнають деформації. Хребет відзначається великою гнучкістю і рухомістю. М'язи і зв'язковий апарат слабкі - потрібне велике напруження м'язів, щоб утримати тіло у вертикальному положенні; тому неправильне положення тіла, однобічне навантаження, велике м'язове напруження можуть призвести до викривлення хребта. Відхилення від норми в положенні хребта спостерігається найчастіше у вигляді бічних викривлень (сколіозів), а також у вигляді плоскої, сідлоподібної, сутулуватої чи круглої спини.

У цей період поступово закінчується окостеніння кисті руки, що надає їй певної міцності - важливої якості, необхідної для ручної праці. Скорочення м'язів кисті і плеча спричиняють прискорення росту відповідної ділянки кисті спочатку в перпендикулярному напрямі до її сили, а потім - уздовж неї.

Слід простежити за симетричним розвитком лівої і правої рук, оскільки це має велике значення для правильного фізичного розвитку дитини. Вправи з малим і великим м'ячем, стрибки з короткою скакалкою, ходьба на лижах, плавання та інші вправи сприяють гармонійному розвитку рук. Достатня м'язова діяльність -- одна з необхідних умов розвитку кісток. Кістки краще ростуть і зміцнюються у дітей, які систематично займаються фізичними вправами та беруть участь у фізичній праці. Проте слід ураховувати, що й занадто великі м'язові навантаження завдають шкоди і можуть призвести до передчасного окостеніння й затримки росту.

До 11-12 років хімічний склад кісток дитини вже наближається до хімічного складу кісток дорослої людини. Надалі завершення окостеніння веде до поступового припинення росту тіла в довжину.

М'язова система розвивається інтенсивно, але нерівномірно -- відстають у розвитку дрібні м'язи. Внаслідок великої рухливості діти цього віку витрачають багато енергії і через це швидко стомлюються, особливо, коли виконують одноманітну роботу. У 7-8-річної дитини м'язи становлять 27% ваги тіла, а в 15 років - 33%. М'язова сила рук збільшується приблизно на 2 кг щороку. У 10 років сила правої руки досягає 16-17 кг, а до 12 років - 21-22 кг.

Розвиткові м'язів сприяють рухи: бажання бігати, лазити, стрибати, просто рухатись - фізіологічна потреба дитини, пов'язана з розвитком м'язів.

Серцевий м'яз дитини 7-8 років ще слабкий. Процес розвитку серця і його складного нервового апарату ще не закінчений, звідси й різкі коливання частоти пульсу, порушення ритму скорочень серця іноді через зовсім незначні причини. Водночас серце швидко пристосовується до фізичних навантажень. Отже, уміле здійснення фізичного виховання - чудовий засіб зміцнення серцево-судинної системи. Неправильний режим, оберігання дітей від фізичних вправ, рухової діяльності можуть стати причиною їх поганого розвитку.

Тісно пов'язані із системою кровообігу органи дихання. Вони збагачують кров киснем, потрібним для окислювальних процесів, що відбуваються у тканинах. Окружність грудної клітки набагато збільшується (до 64 см), її форма стає більш пристосованою до виконання своєї функції. Зміцнюється співвідношення окружності грудної клітки з половиною зросту. У 6-7 років ці величини рівні між собою, а в 11 років завдяки швидкому витягуванню тіла в довжину окружність грудної клітки на 2-4 см менше половини довжини тіла.

У цьому віці ще відносно слабкі дихальні м'язи. Недостатня глибина дихання компенсується порівняно більшою його частотою - від 20 до 22 раз за хвилину, а повітря, що видихає дитина, містить тільки 2% вуглекислоти проти 4% у дорослого. Життєва місткість легень (тобто кількість повітря, яке можна видихнути після максимального вдиху) за період від 7 до 12 років збільшується з 1300 до 2000 . У цьому віці намічається диференціація типів дихання: діафрагмальне - у хлопчиків, грудне - у дівчаток.

Важливо привчати дітей до правильного дихання. Ну то як же правильно дихати - частіше чи глибше? Краще рідше, але глибоко, якомога глибше. Часте дихання поверхневе, повітря не встигає дійти до альвеол і відразу виштовхується з легень. Отже, слід дихати так, щоб забирати з атмосферного повітря більше кисню. Це можна зробити за рахунок досить значних резервів дихального апарату.

Коли вдихати повітря через ніс, а видихати через рот, повітря надходить до легень попередньо підігрітим та очищеним у носовій порожнині, а вуглекислота виводиться активніше й повніше. У 7-8 років дихання дітей іноді ускладнюється через вузькість носових ходів або внаслідок розростання пухкої аденоїдної тканини. Незамінний засіб активного розвитку дихального апарату - фізичні вправи на свіжому повітрі.

У живому організмі весь час відбуваються процеси обміну речовин та енергії. Під час руху людини ці процеси посилюються. Чим різноманітніша рухова діяльність, тим досконаліша будова організму .

Видатний російський фізіолог І.М. Сєченов так визначив роль рухів у житті людини: «Уся нескінченна різноманітність зовнішніх проявів мозкової діяльності зводиться остаточно лише до одного явища - м'язового руху».

Навіть найпростіший рух здійснюється за участю багатьох м'язів. Скорочення одних м'язів забезпечує основний рух, діяльність інших сприяє плавності й розміреності рухів. Під час рухів відбувається перерозподіл постійного напруження усіх скелетних м'язів людини, завдяки чому вона може набувати необхідної для виконання рухів пози.

Скорочення м'язів - наслідок складних фізико-хімічних процесів, які починаються в нервових клітинах і поширюються по нервових волокнах до кінцевих нервових пластинок. Переходячи на м'язові волокна, вони викликають їх скорочення, слідом за яким іде розслаблення. До фізико-хімічних процесів під час роботи м'язів залучаються різні похідні вуглеводів, білків, жирів та інших речовин, що входять до складу м'язів і постачаються кров'ю. М'язова діяльність відбувається з частковою затратою цих речовин, які є джерелом енергії. Інтенсивність обміну речовин у м'язі при переході від стану спокою до діяльності збільшується більш як у 1000 раз.

Коли правильно чергуються м'язова праця і відпочинок, затрачені речовини поповнюються з певним перевищенням, тобто підвищуються робочі можливості м'яза.

Різноманітні м'язові рухи викликають взаємні переміщення суглобових кінцівок кісток, окремих сегментів скелета, натягання сухожиль, м'язових зв'язок. Кістки та суглобно-зв'язковий апарат зазнають під час рухів стиснення, розтягування, скручування, що поєднується з підвищеним постачанням цих тканин кров'ю та поживними речовинами від працюючих м'язів. Кістковий апарат дитини набуває більшої механічної міцності як за рахунок збільшення маси кісткової речовини (кістки стають масивнішими), так і її структури (збільшення поверхні щільного шару кістки і т. д.).

Діяльність м'язів і внутрішніх органів взаємозв'язана. Сигнали, що надходять від м'язів, пристосовують діяльність внутрішніх органів для задоволення потреби у кисні та продуктах живлення, завдяки чому координується праця м'язів і внутрішніх органів.

Найчутливіше реагують на м'язову діяльність серцево-судинна і дихальна системи. Серцево-судинна система працює значне економніше під час різноманітної м'язової роботи і в стані спокою. Дуже тісно пов'язані між собою м'язова діяльність і дихання. Різні види м'язових навантажень впливають на дихальні рухи і вентиляцію повітря, що відбувається в легенях, на обмін у легенях кисню і вуглекислоти між повітрям і кров'ю, на використання кисню тканинами організму. Зміни в положенні грудної клітки здійснюються скелетними м'язами, тому дихання регулюється усіма рухами людини. Якщо рухи виконуються вперше, ця взаємодія може бути ще недосконалою. Вдих і видих можуть не збігатися з розширенням чи звуженням грудної клітки і тоді можуть мати місце напруження і затримка дихання.

Заняття фізичними вправами сприяють поглибленню дихання, вдосконаленню газообміну у легенях і тканинах. Дихальні рухи регулюються довільно. Тому великого значення під час занять фізичними вправами набуває свідоме узгодження дихання з рухами. При цьому швидше формується механізм дихальних рухів, оптимізується кількість і глибина вдихів та об'єм повітря, що проходить крізь легені.

Від роботи м'язів залежить також і функціонування нирок. Внаслідок посилення м'язової діяльності, яка супроводжується потовиділенням, кількість сечі, що виводиться нирками, зменшується. Одночасно в ній збільшується вміст різних залишкових продуктів обміну речовин.

Складна взаємодія м'язів і внутрішніх органів під час рухів спрямовується і регулюється нервовою системою. При цьому прискорюється проходження різних імпульсів від одних відділів нервової системи до інших, активізується зв'язок між нервовими центрами і різними органами. Інформація від органів рухів, органів чуттів і внутрішніх органів стає повноціннішою, швидше надходить до нервових центрів.

Удосконалюється діяльність різних органів чуттів. М'язово-суглобове чуття, що супроводжує будь-який рух членів нашого тіла і будь-яку зміну в їх положенні один щодо одного, чудово розвинуто в артистів цирку, майстрів балету, гімнастів, лижників, фігуристів тощо.

Під впливом занять фізичними вправами поліпшується також і зір, удосконалюється слух, рівновага, тактильна чутливість. Вдосконалюється здатність аналізувати сигнали, що надходять до нервової системи під час рухів, та формування потрібних відповідей у вигляді рухових дій.

Центральна нервова система збагачується більшим запасом різних нервових зв'язків, і це сприяє швидшому формуванню нових рухів. Найпростіші з них можуть відразу, «з ходу» перетворитись у повноцінно координовані рухові навички.

Таким чином, під впливом різноманітної м'язової діяльності, зокрема занять фізичними вправами і спортом, удосконалюється будова і діяльність організму людини: підвищується її працездатність, зменшуються витрати організмом енергетичних речовин на виконання тієї самої роботи, економнішими стають витрати організму на підтримку його життєдіяльності в стані спокою.

1.1.2 Психологічні особливості молодшого шкільного віку

Усю діяльність організму регулює нервова система, підпорядкована корі великих півкуль головного мозку. У молодшому шкільному віці закінчується анатомічне формування його структури. Проте у функціональному відношенні мозок ще розвинений слабко. Його розвиток здійснюється під впливом навчальних занять у школі, що потребують тривалого напруження, уваги, зосередженої розумової праці, навчання та утримання в пам'яті навчального матеріалу, підпорядкування всієї роботи і поведінки встановленому в школі режиму і правилам дисципліни. У зв'язку з цим посилюються процеси збудження і гальмування, дедалі більше зростає роль другої сигнальної системи (мова).

У школі з перших днів навчання ставляться великі вимоги до уваги дітей: вони повинні протягом уроку уважно слухати вчителя, точно виконувати його вимоги, домашнє завдання вдома, тобто увагу першокласника в школі відразу починають спрямовувати з певною метою на той чи інший предмет.

Увагу до якихось об'єктів, яку викликають з певною метою, називають довільною. Розвиток її - тривалий і складний процес, що вимагає від дітей великих вольових зусиль протягом усіх років навчання. Отже, не варто батькам впадати у відчай, коли їхні першокласники у перші дні і місяці шкільного життя виявляють неуважність і забутливість.

Невміння дітей зосередитися тривалий час на певних предметах і явищах у цей період закономірне. Дитина не залишиться неуважною, якщо батьки допомагатимуть учителеві, особливо в перші роки навчання, тренувати її увагу. А для цього вони повинні знати і враховувати деякі особливості.

Так, молодші школярі не можуть сприймати кілька об'єктів одночасно, їм важко зосередитись одночасно на трьох-чотирьох незвичних завданнях, навіть певною мірою взаємозв'язаних і не дуже складних, на думку дорослих. Іноді батьків дратує, коли син чи дочка щоразу відволікаються від основної справи, не вміють розподілити увагу одночасно між двома діями.

Цей етап у розвитку уваги молодшого школяра не можна перескочити, але швидше його проходять ті діти, яких у сім'ї терпляче навчають керувати своєю увагою, створюють необхідні умови для виконання домашніх завдань, грають в ігри, які тренують увагу.

Психологічний портрет молодшого школяра визначається ще рисами темпераменту й характеру. Якщо темперамент закладений у людині від народження, то характер вона виробляє і може змінити під впливом навколишнього середовища та виховання. Темперамент може сприяти формуванню одних позитивних рис характеру та утруднювати (якщо людина не вміє ним управляти) розвиток інших.

Хоч у молодших школярів характер ще тільки починає формуватися, вже на цьому етапі можна констатувати працьовитість і лінощі, активність і байдужість до загальних справ, доброту і жадібність, правдивість, чесність і неправдивість, нещирість, зазнайство, хвалькуватість і скромність. Усі ці ознаки показують ставлення молодших школярів до праці, до інших людей, до колективу, до самих себе.

Воля у дітей цього віку виявляється в різних формах, а тому треба розвивати вольові якості, пов'язані із здатністю долати труднощі -- наполегливість, рішучість, витримку, вміння стримувати почуття, підпорядковувати вчинки певній меті.

Заняття фізичною культурою створюють дуже сприятливі умови для розвитку сприймання і пам'яті молодших школярів, виховання працьовитості, активності, правдивості, чесності, вольових рис характеру, підвищення рівня фізичного розвитку і загальної працездатності учнів. Численні дослідження показують: успішність учнів, які активно займаються фізичною культурою і спортом, значно вища, ніж у тих, хто ними не займається.

1.2 Характеристика дитячого-церебрального паралічу

Дитячий церебральний параліч (ДЦП) - це група синдромів, які виникають на ранніх етапах формування організму людини - в період внутрішньоутробного розвитку, під час пологів або в період народження.[ Мартинюк, В. Ю. "Дитячий церебральний параліч." Соціальна педіатрія та реабілітологія.-2012.-№ 1-с (2012).]

Дитячий церебральний параліч - це важке захворювання головного мозку та периферичної нервової системи, котре проявляється в різних психомоторних та аналітичних порушеннях при провідному руховому, мовному або зоро-слуховому дефекті розвитку людини[Козявкін, В. І., "Дитячі церебральні паралічі: профілактика і ефективність реабілітації за методом Козявкіна. Соціальна педіатрія. Випуск ІІІ." Збірник наукових праць: Соціальна педіатрія.-Випуск ІІІ.-К.: Інтермед (2005): 31-36.]

1.2.1 Етіологія дитячого церебрального паралічу

Дитячий церебральний параліч розвивається внаслідок уражень головного мозку - внутрішньоутробно, при пологах, а також в період новонародженості. До причин розвитку ДЦП вiдносять внутрішньоутробнy гіпоксію, асфіксію при пологах, механічну родову травмy, крововилив в мозок, також стали враховуватися інтоксикації плоду, порушення харчування матері, перенесені нею захворювання. Сучасна медицина виявила ще деякi причини - це роль внутрішньоутробних нейроінфекцій в походженні церебральної патології плоду - лістерелезного, колібацилярного, стафілококового, стрептококового, грипозного та інших енцефалітів і менінгоенцефалітів. [Козявкін, В. І., "Дитячі церебральні паралічі: профілактика і ефективність реабілітації за методом Козявкіна. Соціальна педіатрія. Випуск ІІІ." Збірник наукових праць: Соціальна педіатрія.-Випуск ІІІ.-К.: Інтермед (2005): 31-36. ]

Морфологічні дані свідчать про те, що у дітей, які страждають церебральним паралічем, процес, що почався внутрішньоутробно, може продовжуватися протягом років, наприклад, мляво протікаючий хронічний менінгоенцефаліт інфекційного або нейроалергійного походження.

Ряд клінічних і експериментальних спостережень дають підстави вважати, що патологічні аутоіммунні процеси також можуть викликати внутрішньоутробні енцефалопатії. Встановлено, що під впливом хронічної внутрішньоутробної гіпоксії порушуються обмінні процеси плоду, перш за все окислювальний обмін, внутрішньоклітинний синтез білків, формування судинної системи мозку; внаслідок цього може відбуватися порушення участі плоду в родовому акті і виникає асфіксія при пологах і родова черепно-мозкова травма.[Гузій О.В. Комплексна фізична реабілітація учнів 13-15 років з церебральним паралічем другої групи важкості захворювання. з фіз. вих. і спорту: спец. 24.00. 02-«фізичне виховання різних груп населення»/Гузій ОВ, 2002.]

Залежність певної локалізації рухових розладів від перерахованих етіологічних чинників вивчена недостатньо, проте встановлено, що гіперкінетична форма дитячого церебрального паралічу частіше за все зумовлена білі-рубіновою енцефалопатією (в результаті несумісності крові матері і плоду за резус-чинником або за групою крові та ін.), а також крововиливом в область хвостатого тіла, що виникає в результаті родової травми .

Найхарактерніші патоморфологічні зміни при дитячому церебральному паралічі - вади розвитку мозку: мікрогірія або агірія, дисплазія або аплазія невеликих ділянок мозку, агенезія кори, істинна поренцефалія, недорозвинення пірамідних шляхів, мозолястого тіла, підкіркових ядер і т.д. Може спостерігатися дифузний, лобарний або лобулярний склероз плаща; звивини в цих випадках зплощені, зтоншені, борозни розширені. Церебральний склероз може бути наслідком хронічного або інтерстиціального запалення або дифузного судинного ураження. Біла речовина мозку може бути ущільнена і зменшена в об'ємі. Може мати місце розростання глеї. Оболонки мозку ущільнені, нерідко зрощені з корою. Підпавутинові простори, особливо в передніх відділах, збільшені, шлуночки розтягнуті, можуть виявлятися кісти.

1.2.2Фактори ризику ДЦП

До факторів ризику дитячого церебрального паралічу можна віднести:

* Інфекційні захворювання, судомні стани, патологія щитовидної залози, шкідливі звички та інші медичні проблеми матері;

* Вродженні дефекти, особливо вади головного та спинного мозку, голови, лиця, легенів та порушення обміну речовин;

* Несумісність за резус фактором, за групою крові між матір'ю та плодом, яка може спричинити пошкодження мозку у плода;

* Певні спадкові та генетичні фактори;

* Ускладнення під час пологів;

* Передчасні пологи;

* Низька маса при народженні ;

* Виражена жовтяниця після народження;

* Множинні плоди (двійня, трійня);

* Недостатність постачання кисню (гіпоксія) мозку в період вагітності, під час або після народження дитини;

* Пошкодження мозку в ранньому віці (менінгіт), гіпоксія або мозкова кровотеча.

1.2.3 Клінічні форми ДЦП

Спастична диплегія - тетрапарез, при якому верхні кінцівки пошкоджуються в значно меншій мірі, ніж нижні. Це та форма, що відома за назвою хвороби Літтла. Дитина, що страждає спастичною диплегією, може навчитися обслуговувати себе, писати, може опанувати трудові навички. Тонічні рефлекси зазвичай зникають при цій формі до 2 - 4 років. Установчі рефлекси розвиваються пізніше, після 1,5 - 2 років. Відмічаються патологічні синергії , які ,як і тонічні рефлекси,сприяють формуванню порочних установок тулуба і кінцівок, контрактур і деформацій, що перешкоджають оволодінню моторики. У дітей зі спастичною диплегією спостерігається найчастіше затримка психічного розвитку, в 70 % дітей спостерігаються мовні розлади.

Подвійна геміплегія - тетрапарез з істотним ураженням рук. Завжди переважає ригідність м'язів, що підсилюються під впливом тривалих тонічних рефлексів, які зберігаються на протязі багатьох років.Спостерігається олігофренія - в ступені важкої дебільності, імбецильності чи навіть ідіотії.

Гіперкінетична форма- зміна тонусу м'язів, в більшості за типом в'язевої ригідності або дистонії, наявності гіперкінезів, які починають проявлятися з 4-6-го місяців життя і поєднуються з парезами.

Гіперкінези різного характеру спостерігаються при даній формі поряд з паралічами і парезами. Спостерігається затримка редукції тонічних рефлексів до 2- 3-го року життя і затримка розвитку установчих рефлексів у ці ж терміни, потім установчі рефлекси і довільна моторика починають розвиватися задовільно при всіх типах гіперкінезів. Мовні порушення спостерігаються в 90 % хворих, найчастіше у формі гіперкінетичної дизартрії. Інтелект розвивається в більшості випадків цілком задовільно.

Атомічно-астатична форма характеризується низьким тонусом м'язів при наявності патологічних тонічних рефлексів, чи відсутності недорозвинення установчих рефлексів і високих сухожильних і періостальних рефлексів. Проте, до 3 - 5 років при систематичному, спрямованому лікуванні діти, як правило опановують можливості довільних рухів, хоча симптоми, які характерні для цієї форми захворювання, залишаються. Мовні розлади спостерігаються в 60 - 75 % дітей. У 55% випадків, крім важких рухових порушень, у дітей з цією формою захворювання має місце олігофренія в ступені дебільності, імбецильності.

Геміпаретична форма характеризується ураженням однойменних кінцівок. Розвивається в 80% випадків у період новонародженості. В залежності від інтенсивності рухових розладів класифікується геміплегія чи геміпарез.

Геміплегія найчастіше спостерігається в дітей з самого раннього віку, а потім, по мірі розвитку і під впливом лікування, рухові розлади стають значно менш вираженими.В нижніх кінцівках і проксимальних відділах верхніх кінцівок можуть розцінюватися явища геміпарезу. В силу трофічних розладів у дітей спостерігається уповільнення росту кісток, а звідси - вкорочення довжини паретичних кінцівок. У 25-35% дітей спостерігається олігофренія в ступені дебільності, рідше - імбецильності, у 45-50% - вторинна затримка психічного розвитку. Мовні розлади спостерігаються в 25-35% дітей.

Монопарез - порушення рухових функцій однієї руки або ноги - у дітей раннього віку майже не зустрічається.

Характерною ознакою ДЦП є рухові порушення, дефект яких, в першу чергу,визначається патологією м'язового тонусу,здатністю утримувати статичну та динамічну стійкість у різних положеннях,виконувати довільні рухи, необхідні для самообслуговування та активної самодіяльності.

Застосування комплексів фізичних вправ при ДЦП повинні сприяти підвищенню рівня їх підготовки до трудової діяльності, формуванню навичок правильного виконання основних рухів, поліпшення фізичного стану.

Термін «дитячий церебральний параліч » поєднують з синдромами, що виникли в результаті ушкодження мозку на ранніх етапах онтогенезу і проявляються нездатністю зберігати нормальну позу і виконувати довільні рухи. ДЦП-це збірний термін, що поєднує групу не прогресуючих станів - рухових розладів (паралічі, гіперкінези, атаксія), що можуть сполучатися з порушеннями психіки, мови, аналізаторнихсистем, епілептичними нападами.[ Слабкий, Г. О., О. В. Шевчук. "Деякі питання організації реабілітації дітям з церебральними паралічами (аналітичний огляд)." Вісник соціал. гігієни та організації охорони здоров'я України 1 (2007): 62-65.; Березовський, В. Я., В. Ю. Мартинюк, and К. В. Яценко. "Інструментальна оротерапія в комплексній реабілітації дитячого церебрального паралічу."Медична гідрологія та реабілітація (2008).]



1.2.4 Рухові розлади в дітей з церебральним паралічем

Рухові розлади обумовлені дією різних чинників,які безпосередньо пов'язані із специфікою захворювання та відзначаються такими порушеннями:

- тонусу м'язів: регулювання м'язового тонусу забезпечується узгодженою діяльністю різних складових нервової системи. Відхилення від норми призводить до частого прояву і формування сталого підвищеного м'язового тонусу- спастичності, що відзначається його зростанням при спробі виконувати певний рух або рухову дію, особливо, у вертикальному положенні тіла. Інше порушення м'язового тонусу- ригідність, характеризується тим, що м'язи постійно напружені і знаходяться в стані максимального підвищення тонусу, що призводить до порушення плавності рухів і злагодженої взаємодії окремих м'язів під час їх виконання. При гіпотонії (знижений м'язів тонус) м'язи кінцівок і тулуба в'ялі, слабкі, а обсяг пасивних рухів є набагато більшим від нормального. Дистонія відзначається зміною м'язового тонусу, тобто його непостійністю, мінливістю, - в стані спокою м'язи розслаблені, при спробі виконувати рух тонус різко зростає, що в окремих випадках унеможливлює цей процес. Ускладнені форми церебрального паралічу можуть супроводжуватися поєднанням декількох зазначених варіантів порушень м'язового тонусу, що з віком змінюється;

- обмеженість чи неспроможністю виконати довільні рухи: ступінь ураження мозку, пов'язаний з недієздатністю моторних зон кори головного мозку і привідних моторних (пірамідних) шляхів, характеризується як центральний параліч. Часткова недієздатність зазначених структур призводить до часткової спроможності виконувати певні рухи, - центрального парезу, який в більшості випадків супроводжується також зниженим тонусом м'язів;

- насильницькими рухами.: ними характеризуються деякі форми церебрального паралічу, а проявляються ці рухи у вигляді гіперкінезу чи тремору. Гіперкінез відзначається мимовільними рухами внаслідок зміни тонусу м'язів та наявністю неприродних положень, незакінчених рухів, які спостерігаються в стані спокою і посилюються при спробі виконати рух або при зміні емоційного стану (хвилювання, злість). Він завжди ускладнює або робить неможливим виконання довільного рухового акту, найчастіше виникає в м'язах шиї, голови, артикуляційного апарату, різних відділів кінцівок і тулуба. Тремор - тремтіння пальців рук і язика, найбільше проявляється при виконанні цілеспрямованих рухів за участю дрібної моторики і посилюється від початку до кінця їх виконання;

- рівноваги та інших координаційних здібностей: проявом цих порушень є атаксія, що відзначається нестійким положенням тулуба при сидінні, стоянні, ходьбі,в тяжких випадках - неспроможністю дитини сидіти, стояти без підтримки, а також нестійкістю ходи(широко розставляючи ноги, похитуючись, відхиляючись у сторони). Інші прояви координації виявляють такі відхилення від норми: неточність виконання рухових дій, неузгодженість рухів у руховій дії,виконаних в першу чергу,верхніми кінцівками;порушення дрібної моторики, низька здатність диференціювати різні біомеханічні параметри рухів, виконувати маніпуляції;

- відчуття руху:для представників усіх форм церебрального паралічу характерна низька регуляція рухів у зв'язку з поганою взаємодією пропріорецепторів та відділів ЦНС,що відповідають за орієнтування в просторі, силу скорочення м'язів. Результатом кінестезії є дефекти,пов'язані з послабленням відчуття положення, викривленням сприйняття напрямку руху, однобічністю виконання певних груп рухів, затримкою розвитку дрібної моторики;

- недостатнім розвитком ланцюгових настановних розгинальних рефлексів:такі стато-кінетичні рефлекси забезпечують вертикальне положення тіла в просторі;

- мимовільними спорідненими рухами (синкінезіями),що супроводжують виконання основного руху чи рухової дії;

- патологічними тонічними рефлексами: позотонічні рефлекси , що належать до вроджених безумовних рухових автоматизмів, у дітей з ДЦП виявляють запізнений режим зниження з віком. Таке посилення порушує природній розвиток моторних функцій, сприяє формуванню патологічних тонічних положень, рухів, контрактур, деформацій.[ Березовський, В. Я., В. Ю. Мартинюк, К. В. Яценко. "Інструментальна оротерапія в комплексній реабілітації дитячого церебрального паралічу."Медична гідрологія та реабілітація (2008).]

В залежності від прояву та поєднань порушень виокремлюються різні ступені рухових розладів. Тяжка ступінь ураження характеризується тим, що дитина самостійно пересувається із значними труднощами, лише частково оволодіває навиками самозабезпечення. Для середнього ступеня характерним є здатність самостійно пересуватися тільки на невеликі відстані, володіють навиками самозабезпечення, які разом з тим, недостатньо автоматизовані й координовані при диференціюванні параметрів рухів. Легка ступінь ураження характеризується здатністю дитини самостійно пересуватися на великі відстані, сформованістю на достатньому рівні навиків самозабезпечення, але значна кількість рухових дій виконується неефективно з точки зору біомеханіки, що пов'язано з психомоторними і морфо-функціональними структурними дефектами нервово-м'язового апарату.

1.3 Особливості реабілітації дітей при церебральному паралічі

С.А. Бортфельд та Б.С. Ульріх у перебігу усіх форм ДЦП розрізняють 4 періоди відновлення рухової сфери і соціальної орієнтації хворої дитини :

І - гострий період, тривалістю 7-14 днів. Визначається прогресуючим перебігом захворювання, виражені рухові розлади,у ряді випадків- наявність періодичних судомних приступів.

ІІ-ІІІ - відновний період (ранній- до 2 місяців, пізній- до 1-2 років) характеризується вираженим раннім тонічним рефлексом, що зберігається довше, стимулюючи своєчасну появу настановних рефлексів і розвиток рухів. Страждають чи відсутні вроджені рефлекси.

ІV - період залишкових явищ починається з дворічного віку і продовжується в дитинстві і юнацтві, а при важких формах - довічно. Якість відновних заходів у цьому періоді багато в чому залежить від попереднього систематичного лікування. Відсутність раннього лікування викликає формування порочних поз і рухів, утрудняючи нормалізацію рухової сфери дитини.Лікування дітей із ДЦП комплексне і включає медикаментозне,фізіотерапевтичне, ортопедичне, логопедичне лікування, гідрокінезотерапію, електростимуляцію м'язів у спокої та під час ходьби. Особливе значення у фізичній реабілітації таких дітей має лікувальна фізична культура і масаж. В даний час розроблено багато методів моторного перенавчання дітей з даним захворюванням .[ Слабкий, Г. О., and О. В. Шевчук. "Деякі питання організації реабілітації дітям з церебральними паралічами (аналітичний огляд)." Вісник соціал. гігієни та організації охорони здоров'я України 1 (2007): 62-65.;Гузій О.В. Комплексна фізична реабілітація учнів 13-15 років з церебральним паралічем другої групи важкості захворювання. Diss. з фіз. вих. і спорту: спец. 24.00. 02-«фізичне виховання різних груп населення»/Гузій ОВ, 2002.] Масаж є незамінним засобом відновного лікування дітей із ДЦП. Релаксуючий масаж знижує м'язовий тонус, протидіє розвитку контрактур. Нормалізація м'язового тонусу є обов'язковим завданням для занять ЛФК. Для стимуляції розвитку рухів застосовується як загальний так і точковий масаж.

Працетерапія необхідна дитині для розвитку основних прийомів самообслуговування, придбання певних трудових навичок, необхідних для соціалізації особистості.

Для отримання позитивного реабілітаційного ефекту в дітей із ДЦП необхідна тривала і наполеглива робота. Завдання ЛФК у період залишкових явищ:

- зниження гіпертонусу привідних м'язів і м'язів згиначів, зміцнення ослаблених м'язів;

- поліпшення рухливості в суглобах;

- поліпшення координації рухів і рівноваги;

- стабілізація правильного положення тіла, закріплення навички самостійного стояння, ходьби;

- розширення загальної рухової активності дитини, тренування вікових рухових навичок;

- навчання разом з вихователями і батьками самообслуговуванню, засвоєнню основних видів побутової діяльності з урахуванням розумового розвитку дитини.

Для вирішення поставлених завдань використовуються наступні групи вправ:

- вправи на розслаблення, ритмічне пасивне потрушування кінцівок, махові рухи, динамічні вправи;

- пасивно-активні й активні вправи з полегшених вихідних положень (сидячи, лежачи) вправи на фіт-болі;

- вправи з предметами під музику, переключення на нові умови діяльності, розвиток виразності рухів; вправи з різними видами ходьби: високо, низько, «слизько», «жорстко», з підштовхуванням; вправи для голови в вихідному положенні сидячи, стоячи;

- прийняття правильної постави біля опори з зоровим контролем; вправи в різних вихідних положеннях перед дзеркалом;

- вправи для розвитку і тренування основних вікових і рухових навичок: повзання, лазіння (по лаві), біг, стрибки (спочатку на міні-батуті), метання; вправи в русі з частою зміною вихідного положення;

- ігрові вправи «як я вдягаюся», «як я зачісуюся» і т.д.

Формування рухів повинне вироблятися в суворо визначеній послідовності, а саме починаючи з голови, потім йдуть рука-тулуб, руки-тулуб-ноги і спільні рухові дії. При цьому рухи руками і ногами повинні виконуватися спочатку у великих суглобах(плечовому і кульшовому), потім поступово захоплювати середні суглоби(ліктьовий, колінний і далі зміщатися до променево-зап'ястного і гомілково-стопного). При наявності супутніх деформацій ОРА (контрактури, укорочення кінцівок, остеохондропатія, сколіози, остеохондрози), соматичних захворювань спектр задач розширюється з урахуванням наявної патології.

У період залишкових явищ розширюється комплекс засобів лікувальної фізкультури. У програму фізичної реабілітації включені масаж, прикладні види фізичних вправ, працетерапія, гідрокінезотерапія, фізіотерапія (теплолікування, електрофорез, УВЧ), іпотерапія, ортопедія.

1.3.1 Мета та завдання фізичної реабілітації дітей з ДЦП

Метою фізичної реабілітації дітей з церебральним паралічем є створення, за допомогою корекційних фізичних вправ і спеціальних рухових режимів, передумов для успішної побутової, трудової і соціальної адаптації до реальних умов життя, їх інтеграції в суспільство.

До першої групи відносяться ті класичні завдання, які справедливі в роботі і зі здоровими дітьми - це загальноосвітні, оздоровчі і виховні.

Другу групу складають рухові корекційні завдання, які доцільно розподілити на основні і допоміжні. До основних рухових корекційних завдань відносять поетапний руховий розвиток дітей у тій послідовності, яка властива здоровим одноліткам, тобто:

* формування уміння повзати на животі, самостійно приймати положення, стоячи на колінах і руках; пересуватися, стоячи на колінах і руках;

* створювати умови, які б відповідали більш високому рівню рухового розвитку дитини, а саме елементи стійки на колінах, вставання з підтримкою з послідовною постановкою і випрямленням ніг, стоянням біля опори з підтримкою, без підтримки тощо.

Допоміжні рухові корекційні завдання полягають у наступному:

* корекція порочних установок опорно-рухового апарату (кінцівок, відділів хребетного стовпа та ін); подолання слабкості (гіпотрофії, атрофії) окремих м'язових груп;

* покращення рухливості у суглобах (профілактика або розробка контрактур);

* нормалізація тонусу м'язів;

* покращення м'язово-суглобового відчуття (кінестезії) і тактильних відчуттів;

* формування компенсаторної гіпертрофії певних груп м'язів (посилення розвитку групи м'язів, яка вимушена взяти на себе функції послабленої, паралізованої);

* поліпшення діяльності серцево-судинної, дихальної та інших систем організму;

* розвиток предметно-маніпулятивної діяльності рук (пальців рук);

* формування вестибулярних і антигравітаційних реакцій, стато-динамічної стійкості (рівноваги) та орієнтації у просторі;

* формування різних опорних реакцій рук і ніг;

* загальна релаксація (розслаблення) організму і окремих його кінцівок та ін.

Треба відмітити одну з найважливіших особливостей рухового розвитку дітей. Вченими доведено, що руховий розвиток дітей впливає на їх загальний розвиток ,зокрема, на формування мови, психіки, інтелекту, а також, у широкому розумінні, на їх поведінку.[ Гузій О.В.Комплексна фізична реабілітація учнів 13-15 років з церебральним паралічем другої групи важкості захворювання. Diss. з фіз. вих. і спорту: спец. 24.00. 02-«фізичне виховання різних груп населення»/Гузій О.В, 2002.] Тому виділяють ще спеціальні корекційні завдання:

* розвиток мови за допомогою рухів: звуконаслідування, звукове забарвлення рухів, рольові рухливі ігри зі звуковим вираженням, ритмізація рухової діяльності (поєднання ритму і рухів), дихання як складова частина звукоутворення, дрібна моторика та ін;

* формування в процесі фізичної реабілітації просторово-часових уявлень типу дальше-ближче, вище-нижче тощо;

* вивчення у процесі предметної діяльності різних властивостей матеріалів, а також призначень предметів;

* формування у процесі рухової діяльності різних видів мислення;

* керування емоційною сферою дитини, розвиток його морально-вольових якостей особистості, які здійснюються у процесі спеціальних рухових завдань, ігор, естафет, тощо.

Фізична реабілітація - це застосування з лікувальною і профілактичною метою фізичних вправ і природних чинників у комплексному процесі відновлення здоров'я, фізичного стану та працездатності хворих і інвалідів. Вона є невід'ємною складовою частиною медичної реабілітації і застосовується в усіх її періодах та етапах. Фізичну реабілітацію використовують у соціальній та професіональній реабілітації. Її засобами є лікувальна фізична культура, лікувальний масаж, фізіотерапія, механотерапія, працетерапія. Призначення засобів фізичної реабілітації, послідовність застосування її форм і методів визначається характером перебігу захворювання, загальним станом хворого, періодом та етапом реабілітації, руховим режимом[Сиротюк, М. В. "Новые перспективы реабилитации детского церебрального паралича в условиях клинического санатория." Социальная педиатрия 3 (2005): 222-224.]

1.3.2 Лікувальна фізична культура

Лікувальна фізична культура ( ЛФК) - це розділ медицини, що вивчає раціональне використання фізичної культури та зміни, які виникають в організмі під впливом фізичних вправ.

ЛФК - метод лікування, що використовує засоби фізичної культури з лікувально-профілактичною метою, а також для відновлення здоров'я та працездатності хворого і запобігання наслідкам паталогічного процесу.[Масаж і лікувальна фізична культура в медицині:підручник/ М.В. Степашко, Л.В. Сухостат . - К.: ВСВ «Медицина», 2010.- 240 с.]

Головним засобом лікувальної фізичної культури (ЛФК) є фізичні вправи. Їх основою є м'язова діяльність, біологічна роль якої має надзвичайно велике значення у житті людини. Існує безпосередня залежність і тісний взаємозв'язок між м'язовою роботою і діяльністю внутрішніх органів, нормальним функціонування центральної нервової системи (ЦНС), які утворилися і розвинулися у процесі еволюції. З огляду на це, зниження рухової активності (гіподинамія) призводить до порушень функціонального стану організму і виникнення хворобливих змін у серцево-судинній, дихальній та інших системах.

При захворюваннях порушується нормальна життєдіяльність і функціональний стан організму, знижується пристосування його до змін зовнішнього середовища, знижується м'язова працездатність та бажання виконувати фізичну роботу. З метою створення умов для одужання, попередження ускладнень і загострення захворювань, хворим призначають переважно спокій або суттєво обмежують їхню рухову активність. Однак тривалий спокій спричиняє зміни діяльності систем і організму в цілому, підсилює порушення, викликані хворобою. Це може призвести до виникнення цілого ряду ускладнень, що значно погіршують перебіг захворювання і можуть загрожувати життю хворого. Тому у сучасній медицині прийнято поєднувати спокій з фізичними рухами за умови, що стан хворого це дозволяє.

ЛФК зменшує негативний вплив вимушеного спокою, підвищує тонус і активізує діяльність організму, мобілізує його захисні і компенсаторні реакції, попереджує ускладнення, відновлює і розширює його функціональні можливості організму, наближує і функціональне одужання, скорочує терміни лікування. Добираючи спеціальні вправи, дозуючи їх, залежно від характеру і клінічного перебігу хвороби чи травми, можна цілеспрямовано впливати і переважно змінювати певні функції організму шляхом відновлення ушкоджених систем, адаптуючи хворого до фізичних навантажень побутового і виробничого характеру. Поступово зростаючі дозовані фізичні навантаження забезпечують загальну тренованість організму, що є основою відновлення працездатності хворого. Тому ЛФК є обов'язковим лікувальним засобом і невід'ємною складовою частиною процесу реабілітації.[ Королева, Е. (2005). Физическаяреабилитациядетей с детскимцеребральнымпараличом методом ЛФК и иппотерапии. Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: зб. наук. пр./за ред.. СС Єрмакова--Х, (10), 148-152. ]

Головною особливістю, яка виділяє ЛФК від усіх інших методів лікування, є відома і активна участь хворого у процесі лікування фізичними вправами. Хворий, який знає для чого потрібно застосовувати фізичні вправи (мету), свідомо виконує призначені рухи, інколи зусиллям волі змушує себе перебороти просто лінощі чи неприємні відчуття, що можуть виникнути в процесі виконання вправ, особливо після операцій, травм, опіків. При застосуванні всіх інших методів лікування хворий є відносно пасивним, а укол, операція, фізіотерапевтичні процедури, масаж і т. ін. лікувальні дії виконує медичний персонал.

Показана ЛФК практично при всіх захворюваннях і у будь-якому віці.

Протипоказаннями є загальний важкий стан хворого, гострий період захворювання та його прогресуючий перебіг; сильний біль, загроза тромбоемболії, кровотеча чи можливість появи її у зв'язку з рухами; висока температура і збільшення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ) понад 20-25 мм/год., інтоксикація; злоякісні пухлини. .[Масаж і лікувальна фізична культура в медицині:підручник/ М.В. Степашко, Л.В. Сухостат . - К.: ВСВ «Медицина», 2010.- 242 с.]



1.3.3 Механотерапія

Механотерапія - лікування фізичними вправами, які виконуються за допомогою спеціальних апаратів. Точно спрямовані та суворо дозовані рухи, метою яких є відновлення рухливості у суглобах і зміцнення сили м'язів, діють локально на тканини, підсилюють лімфо-кровообіг, збільшують еластичність м'язів і зв'язок, повертають суглобам властиву функцію. Використовують різні типи механо-терапевтичних апаратів, принцип дії яких базується на біомеханічних особливостях рухів у суглобах.[Икоева, Г. А., О. И. Кивоенко, and О. Д. Полозенко. "Роботизированнаямеханотерапия в реабилитациидетей с церебральнымпараличомпосле комплексного орто-педо-хирургическоголечения." Нейрохирургия и неврологиядетского возраста 4 (2012): 32-36. ]

Показання до застосування механотерапії: контрактури різного походження, артрити, артрози, тугорухливість суглобів після травм.

Протипоказання:рефлекторні контрактури, різноманітні ослаблення м'язів, прогресуючі набряки, недостатня консолідація кісткової мозолі при переломах, наявність больового синдрому і підвищена рефлекторна збудливість м'язів.

1.3.4 Працетерапія

Працетерапія-це лікування працею,з метою відновлення порушених функцій і працездатності хворих. Працетерапія концентрує у собі досягнення медичної і соціальної реабілітації, у тому числі ЛФК, масажу, фізіотерапії і механотерапії.

Основні завдання відновлення працездатності згідно рекомендацій Комітету експертів ВООЗ (1964):

-повернути хворому самостійність у повсякденномужитті;

-повернути його до колишньої роботи, якщо це можливо;

-підготувати до виконання іншої роботи з повним робочим днем, відповідно до його працездатності, або, якщо це неможливо, підготувати до роботи з неповним робочим днем або до праці у спеціальному закладі для інвалідів, або, нарешті, до неоплачуваної діяльності.

Реалізація завдань залежить від характеру захворювання або травми, функціональних можливостей хворого, фізичної здатності виконувати визначені трудові операції, ефективності професійної та попередніх видів реабілітації, кваліфікації, стажу роботи, посади, статі, віку і бажання хворого працювати; координованої роботи лікарсько-консультативної комісії, медико-соціальної комісії, органів соціального забезпечення, професійних організацій, керівництва підприємств та державних установ. Засобом працетерапії є трудові рухи і різноманітні трудові процеси, а не рухові вправи взагалі.Добирають їх з урахуванням професії і побутових дій.Вони мають бути відомі хворому, природні та звичайні для нього і повинні залучати до роботи м'язи, пошкоджені у зв'язку з травмою або хворобою чи ослаблені за час тривалого постільного режиму. Результатом працетерапії є цілеспрямоване вироблення якогось продукту праці або виконання робочого завдання.Це, головним чином, відрізняє працетерапію та її засоби від ЛФК.

...