Науково-методична спадщина Миколи Лисенка

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Науково-методична спадщина Миколи Лисенка

13.00.02 - теорія та методика навчання

(історія та суспільствознавчі дисципліни)

Горбатюк Оксана Василівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Кам'янець-Подільському національному університеті

імені Івана Огієнка

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор

Гупан Нестор Миколайович,

Київський національний університет внутрішніх

справ, кафедра суспільно-політичних дисциплін

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Булда Анатолій Андрійович, Національний

педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри методики викладання соціально-гуманітарних дисциплін

кандидат педагогічних наук

Турянська Ольга Федорівна,

доцент кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Розбудова сучасної української держави супроводжується утвердженням у житті суспільства нових соціально-економічних та політичних реалій. Такі зрушення потребують кардинальних змін у національній системі освіти. Вони вимагають від педагогів чіткого визначення мети, завдань, змісту та методики шкільної освіти, у тому числі й історичної. Розробка сучасних підходів до навчання історії, методики історії як науки можливі лише за умов всебічного висвітлення і оцінки ґенези їхнього розвитку з урахуванням здобутків минулого та переосмислення їх з позицій потреб сьогодення.

Дослідження історії вітчизняної методики та наукової діяльності її провідних представників актуальне як у контексті збагачення української педагогіки, усвідомлення пройденого шляху і подальшого використання наукової спадщини попередніх поколінь учених-педагогів, так і з точки зору встановлення історичної справедливості стосовно тих науковців, творча діяльність яких внаслідок різних обставин не висвітлювалась. Виявлення та аналіз досягнень українських методистів, зокрема тих, які діяли за радянської доби, набуває в умовах розбудови національної системи освіти важливого значення. Це необхідно при визначенні головних напрямів розвитку сучасної методичної науки. Вивчення й критичне осмислення здобутків радянської методичної школи та наукової спадщини її представників дасть можливість уникнути помилок, властивих цьому періоду, реалізувати плідні ідеї та позитивний досвід.

Ці міркування багато в чому і зумовлюють підвищений інтерес до постаті, творчої лабораторії та наукової спадщини українського вченого-методиста радянських часів, історика Миколи Миколайовича Лисенка (1914-1995), творчий доробок якого ще не знайшов достатнього висвітлення і оцінки в сучасній історико-методичній науці.

Науково-методична діяльність М.Лисенка характерна для радянського періоду розвитку педагогічної науки в Україні повоєнного часу. Він жив і діяв в умовах тоталітарної системи з притаманними їй ідеологічними вимогами, яких необхідно було дотримуватися, аби мати можливість реалізуватися у дослідженні такої галузі знань як історія та методика її викладання у школі. Але попри все, М.Лисенко був українським вченим-істориком, методистом, який понад три десятиріччя очолював відповідний підрозділ Науково-дослідного інституту педагогіки Міністерства освіти УРСР, призначеного займатися науково-методичним забезпеченням функціонування шкільної історичної освіти в Україні та впливати на її розвиток. Напрацьований М.Лисенком теоретичний та практичний доробок з методики викладання шкільних суспільствознавчих дисциплін становить важливу складову історії розвитку методичної думки в Україні. Науково-методична спадщина М.Лисенка не обмежується кількістю підготовлених і опублікованих ним історико-методичних досліджень, а включає й значну організаційну роботу в наукових і освітянських установах, виховання фахівців-методистів, педагогічну, громадську діяльність, що було важливою складовою функціонування як методичної науки, так і радянської системи історичної шкільної освіти в Україні. Тому критичний й неупереджений аналіз та оцінка його надбань є обов'язковою ланкою в розбудові національної історико-методичної науки. Висвітлення науково-педагогічної діяльності та дослідження методичної спадщини М.Лисенка є важливим не тільки з погляду формування сучасної української методики навчання історії в школі, а й, певною мірою, розвитку національної шкільної історичної освіти.

Останніми роками вчені звертаються до дослідження педагогічних біографій на новому рівні, розглядаючи їх у сукупній системі особистісних, соціальних та внутрішньонаукових детермінант. До наукового обігу вводяться нові архівні й документальні джерела. Суттєво змінились завдання досліджень, підходи до відбору та аналізу матеріалу.

У дослідженнях О. Адаменко, М. Богуславського, Н. Гупана, Н. Дічек, О. Сухомлинської розробляються теоретико-методологічні засади науково-педагогічної біографії. Закономірності становлення вітчизняної школи та особливості розвитку національної системи освіти та виховання в Україні у другій половині ХХ століття досліджували О. Адаменко, М. Богуславський, Н. Гупан, Н. Дічек, О. Сухомлинська та ін. дослідники. Вони сформулювали основні підходи до змісту і методів подібного дослідження, його складові та особливості у порівнянні з іншими напрямами педагогічної науки. З іншого боку, ґрунтовним загальним теоретичним розробкам у галузі наукової біографістики присвячені праці засновника і першого директора Українського інституту біографістики В. Чишка. Всі ці дослідження є важливими для визначення основних теоретико-методологічних засад та наукового апарату нашої дисертаційної роботи.

З 1992 року дослідження з педагогічної біографістики значно пожвавились, у 2000-2009 рр. було захищено більше 30 наукових праць, присвячених дослідженню педагогічних персоналій. На основі ґрунтовно розробленої наукової теми у 2005 році видано двотомний навчальний посібник «Українська педагогіка в персоналіях» за редакцією О. Сухомлинської, де висвітлено і проаналізовано педагогічні погляди та охарактеризовано внесок в українську педагогіку 163 вітчизняних освітньо-культурних діячів.

Конкретні науково-методичні підходи до оцінки впливу педагогічної спадщини на розвиток системи шкільної освіти висвітлено у дисертаційних дослідженнях педагогічної спадщини В. Сухомлинського - Л. Абрамова, Н. Базилевич, С. Білецької, Т. Будняк, К. Кривошеєнко та ін.; С. Васильченка - у дисертаційному дослідженні І.Грушкевича; Ю.Федьковича - у дисертації В. Лаврива; Т. Бугайла - у дисертації В. Стеценка; Я. Галана - у дисертації Б. Бричок тощо.

Історію, закономірності й особливості розвитку радянської школи та радянської системи шкільної освіти і виховання в Україні досліджували О. Сухомлинська, М. Ярмаченко, останнім часом - Л. Березівська, Н. Дічек; шкільної історичної освіти та методики історії - К. Баханов, Л. Бущик, О. Пометун, А. Приходько, Т. Самоплавська та ін.

У процесі розбудови української біографістики, зокрема й педагогічної, з'явилися «професійні» словники українських істориків, археологів, архівістів тощо. Зокрема, до словника «Українські історики ХХ ст.», виданого Інститутом історії Національної Академії Наук України, Микола Миколайович Лисенко включений як фахівець із суспільно-політичної історії першої половини ХІХ ст. В енциклопедичній за жанром статті матеріали подані у вигляді невеликого нарису про наукові здобутки вченого, біографічні елементи є лише ілюстрацією до його наукової діяльності як історика і не мають індивідуальних ознак. Проте в публікації практично не розглядається його педагогічна діяльність.

У «Педагогічному словнику», що вийшов друком у видавництві «Педагогічна думка» (2001), вміщено невелику статтю М. Ярмаченка про життєвий шлях та наукові досягнення видатного науковця-методиста М. Лисенка. З нагоди 75-ти та 80-тиріччя Інституту педагогіки АПН України у 2001 та у 2006 роках вийшли ювілейні збірки, в яких були вміщені коротка історія Інституту і його окремих підрозділів, стислі портретні біографії директорів Інституту за всі роки його існування, спогади про окремих учених-педагогів. У ній знайшли місце також спогади про М. Лисенка.

Посилаються на М. Лисенка у своїх наукових розвідках сучасні українські методисти (А. Булда, О. Пометун, Г. Сєрова, Г. Фрейман та ін.), проте вони обмежуються лише згадками про важливість його праць.

У монографічному дослідженні О. Пометун подано ґрунтовний аналіз системи шкільної історичної освіти та методики історії і коротка характеристика деяких методичних праць М. Лисенка. Тут представлено багатий матеріал для з'ясування соціокультурного та суспільно-політичного контексту, який обумовлював важливі особливості теоретичних поглядів і практичної діяльності М. Лисенка.

Разом з тим, названі праці далеко не вичерпують потенціал дослідження педагогічної спадщини видатного українського вченого. Багато його думок, ідей залишаються невідомими широкій педагогічній громадськості. У сучасній історико-педагогічній науці дотепер немає цілісного дослідження життя та педагогічного доробку педагога, його наукова спадщина недостатньо вивчена та висвітлена.

Отже, актуальність та історико-методична значущість проблеми, недостатній рівень її наукової розробки зумовили вибір теми дисертаційної роботи «Науково-методична спадщина Миколи Лисенка».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано на кафедрі педагогіки Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка згідно з комплексним тематичним планом досліджень за темою «Інноваційні технології формування фахівця в умовах особистісно-орієнтованого навчання ступеневої освіти» (Державний реєстраційний номер 0107U004349). Тема дисертації затверджена вченою радою Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка (протокол № 3 від 05. 04. 2007 р.) і узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № 6 від 19. 06. 2007 р.).

Мета дослідження полягає у цілісному висвітленні персоналії Миколи Лисенка та актуалізації творчого внеску вченого в розвиток шкільної історичної освіти другої половини ХХ століття.

Відповідно до мети визначено такі завдання дослідження:

1. На основі аналізу і класифікації різноманітних джерел визначити та описати етапи життя й основні напрями наукової діяльності Миколи Миколайовича Лисенка.

2. Охарактеризувати діяльність М. Лисенка як організатора історико-методичних досліджень.

3. Проаналізувати погляди вченого на теоретичні основи методики навчання історії як науки.

4. Висвітлити ідеї М.Лисенка щодо викладання історії України в загальноосвітній школі радянського періоду.

5. Розкрити внесок М.Лисенка у розвиток вітчизняної історико-методичної думки радянського періоду.

Об'єкт дослідження - розвиток історико-методичної науки і практики в Україні у другій половині ХХ століття.

Предмет дослідження - теоретичні погляди й науково-педагогічна діяльність Миколи Миколайовича Лисенка.

Методологічною основою дослідження є принципи та положення теорії наукового пізнання, висновки сучасної філософії щодо впливу соціокультурних чинників на розвиток педагогічної думки, про соціокультурну обумовленість розвитку шкільної історичної освіти як складової освіти в цілому, про необхідність вивчення досліджуваних явищ у конкретних історичних умовах суспільного життя, про розгляд освітніх явищ у соціокультурному контексті та діалектичному взаємозв'язку з урахуванням конкретно-історичних умов суспільного життя; онтологічні принципи синергетики, аксіології та історичної компаративістики.

У дисертаційному дослідженні враховані концептуальні положення сучасних педагогів-науковців відносно підходів до висвітлення проблем педагогічної біографістики (М. Богуславський, Н. Гупан, Н. Дічек, Є. Дніпров, О. Сухомлинська), наукові висновки і узагальнення щодо методології та методів сучасних історико-педагогічних досліджень (М. Богуславський, Л. Ваховський, Н. Гупан, Н. Дічек, О. Сухомлинська), висновки вітчизняних науковців-методистів щодо прогностичних перспектив історико-методичних розвідок (К. Баханов, А. Булда, Т. Ладиченко, О. Пометун, Г. Фрейман).

Методи дослідження. Для досягнення визначеної мети наукового пошуку і розв'язання поставлених завдань було використано систему методів дослідження, а саме:

- бібліографічно-пошуковий і структурно-хронологічний дали змогу віднайти і упорядкувати розрізнену в часі науково-педагогічну інформацію та фактологічний матеріал про життя і діяльність М. Лисенка;

- персоналістично-біографічний, який застосовувався для аналізу життєвого шляху і творчої діяльності педагога у поєднанні з методами класифікації та систематизації архівних документів, публікацій досліджуваної персоналії дозволили визначити внесок педагога у розвиток теорії та практики методики навчання історії;

- порівняльно-зіставний використовувався для порівняння методичних ідей М. Лисенка з поглядами інших методистів;

- аксіологічний дав можливість сформулювати оцінку діяльності та наукових здобутків вченого;

- логіко-системний аналіз науково-методичної спадщини М. Лисенка у поєднані із синтезом дав можливість узагальнити напрацьовані матеріали та зробити необхідні висновки.

Джерельна база дослідження. Основою дисертаційного дослідження стали праці вченого: монографії, посібники, статті, рецензії, опубліковані та ті, що залишилися у рукописах, методичні листи та інша інструктивно-методична документація М. Лисенка з питань викладання історії, суспільствознавства в школі, його виступи і доповіді на наукових сесіях науково-дослідного інституту педагогіки УРСР, науково-практичних конференціях, з'їздах вчителів, методичних семінарах, виїзних і розширених засіданнях відділу (сектору, лабораторії), який він очолював, республіканських і обласних педагогічних читаннях.

Наукові праці, що стосуються біографії і наукової діяльності М. Лисенка, розглядаються в дисертації за наступною класифікацією:

- статті біографічного характеру про вченого в енциклопедичних та бібліографічних виданнях;

- рецензії на одноосібні праці М. Лисенка, а також на ті, що написані ним у співавторстві з іншими науковцями;

- праці про діяльність наукових та академічних установ, в яких працював М. Лисенко;

- наукові видання, системні курси, монографічні роботи та статті, в яких містяться посилання на праці М. Лисенка з тієї чи іншої проблеми.

Серед документальних (офіційних) джерел, які використовувались у дослідженні, виділимо такі основні види:

І. Закони, прийняті Верховною Радою СРСР у сфері шкільної освіти, Постанови ЦК КПРС, ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР, розпорядження і накази Міністра освіти УРСР, постанови колегії Міністерства освіти УРСР (надалі - МО УРСР) щодо загальноосвітньої школи та шкільної історичної освіти, діяльності науково-дослідного Інституту педагогіки Міністерства освіти УРСР (надалі - НДІП), накази дирекції НДІП УРСР щодо діяльності його підрозділів та по особовому складу;

ІІ. Особисті документи М. Лисенка: копії свідоцтв про народження і шлюб, витяг із військового квитка, ювілейні адреси і різноманітна обліково-діловодна документація;

ІІІ. Офіційно-діловодні документи та фотодокументи (відзиви на публікації, листи до співавторів, доповідні на Міністерство освіти УРСР та дирекцію НДІП, характеристики на співробітників та наукових кореспондентів, автобіографії, особовий листок з обліку кадрів, атестати і витяги з протоколів про присвоєння йому наукових ступенів та вчених звань, довідки з різних питань, фотодокументи М. Лисенка і його колег, чернетки офіційних листів, програм та інформацій, матеріали про участь ученого в роботі науково-практичних і міжнародних конференцій та інших заходах.

Окремий комплекс історичних джерел складають наративи:

а) спогади про М.Лисенка його рідних, сучасників, колег, учнів і знайомих;

б) листування з вченим (відгуки на праці від видавництв, співавторів, рецензентів);

в) особисті звіти з наукової роботи та наукових відряджень, річні наукові звіти підрозділу, який очолював М. Лисенко, дирекції НДІП, протоколи і стенограми розширених засідань відділу (сектору, лабораторії), стенограми різноманітних заходів та інші документи.

Особливу групу джерел складає довідково-бібліографічна література, автореферати дисертацій і дисертаційні роботи, сучасна педагогічна періодика, дисертаційні та монографічні дослідження з теорії та історії педагогіки, у яких проаналізовано особливості розвитку і становлення національної системи освіти, педагогічної і методичної думки в Україні.

У процесі дослідження використовувалися фонди Національної бібліотеки України НАН України ім. В. Вернадського, Державної науково-педагогічної бібліотеки України ім. В. Сухомлинського, Наукової бібліотеки ім. В. Короленка. Автором вивчалась педагогічна періодика досліджуваного періоду, зокрема, газети “Учительская газета”, “Радянське слово”, “Правда України”, “Київська правда”, “Радянська освіта”; часописи: “Вісник Академії Наук УРСР”, “Соціалістична культура”, “Український історичний журнал”, “Радянська школа”, “Преподавание истории в школе”, в яких не тільки друкувалися статті вченого, а й тісно з ними співпрацював.

Більшість використаних у дисертації джерел - це документи архівних зібрань Києва: Наукового архіву Інституту педагогіки АПН України, Державного архіву м. Києва, Наукового архіву Інституту історії України НАН України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Цінні документи щодо біографії М. Лисенка та його історичних праць були виявлені і опрацьовані в особистому фонді М. Лисенка (Ф.Р-1607), що зберігається в Державному архіві м. Києва і налічує 40 справ. Зокрема, були проаналізовані наукові і творчі матеріали М. Лисенка (справи 1-16,), його біографічні документи (справи 17-34), листування вченого (справи 35- 39), фотодокументи (справа 40). Найбільш важливі документи, що стосуються науково-педагогічної діяльності М.Лисенка, містить Науковий архів інституту педагогіки АПН України (Ф-5128,Ф-5127), що зберігається в Державній науково-педагогічній бібліотеці ім. В. Сухомлинського.

Організація дослідження. Дослідження виконувалося протягом 2005-2009 років у кілька етапів:

На першому етапі (2005-2006 рр.) визначено вихідні теоретичні параметри дослідження: проблема, мета, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, проаналізовано вітчизняну історичну і педагогічну літературу, біографічні матеріали, проведено систематизацію та первинне опрацювання отриманих даних.

На другому етапі (2007-2008 рр.) здійснювався поглиблений аналіз праць М.Лисенка, визначались основні напрями його наукових інтересів та наукової діяльності, вивчались архівні матеріали та проводилося системне опрацювання всього масиву джерел.

На третьому етапі (2008-2009 рр.): проведено інтерпретацію отриманих матеріалів, проаналізовано теоретичні і практичні результати дослідження, здійснено доповнення та уточнення матеріалів дисертаційної роботи, узагальнено кінцеві результати дослідження та сформульовано висновки, проведено оформлення матеріалів дослідження.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше на основі численних джерел здійснено цілісне дослідження науково-педагогічної діяльності і творчої спадщини Миколи Миколайовича Лисенка в контексті соціокультурних та освітніх реалій другої половини ХХ століття, виявлено етапи його життєвого шляху та чинники, що впливали на формування його особистості, історичних та педагогічних поглядів; визначено і проаналізовано основні напрями організаційної та науково-педагогічної діяльності вченого, розкрита роль педагога у теоретичному обґрунтуванні та практичному впровадженні у вітчизняну історичну освіту курсу історії України та методики його викладання, ідей щодо розвитку історичного краєзнавства, з'ясовано сутність і значення його творчого доробку.

Уточнено на основі вивчення, систематизації та узагальнення значної кількості різноманітних джерел окремі факти життя та науково-педагогічної діяльності М.Лисенка.

Набули подальшого розвитку засади дослідження персоналії у сучасній методиці навчання історії, основні вимоги до джерельної бази вивчення персоналії.

До наукового обігу введено маловідомі та раніше невикористовувані архівні документи, пов'язані з життям та науково-педагогічною діяльністю М. Лисенка.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що фактичний матеріал, основні положення та висновки дослідження сприяють збагаченню історико-методичного знання, дають нові матеріали для розуміння, усвідомлення й аналізу змісту викладання історії в загальноосвітній школі. Матеріали і висновки дисертації можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць і навчальних посібників з історії педагогіки та історії розвитку методичної думки в Україні в 50-80 роках ХХ століття; при читанні лекцій з історії методики викладання історії в середній школі та спецкурсів з методики викладання історії для студентів історичних факультетів університетів. Зібрані, проаналізовані та узагальнені матеріали і результати дослідження введені до змісту курсів історії педагогіки та методики навчання історії у Кам'янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка (довідка № 82 від 25 грудня 2009 р.), впроваджені у навчально-виховний процес гуманітарно-педагогічного факультету Хмельницького національного університету (довідка № 801 від 15 грудня 2009 р.) та в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова (довідка № 773 від 26 січня 2010 р.).

Вірогідність та достовірність здобутих наукових результатів та висновків дисертаційного дослідження забезпечуються методологічним і теоретичним обґрунтуванням його вихідних положень; застосуванням комплексу наукових методів, адекватних об'єкту, предмету, меті і завданням дослідження; опорою на сучасні досягнення історико-педагогічної науки та широку джерельну базу дослідження; системним аналізом теоретичного, емпіричного та фактологічного матеріалу; здійсненням наукової апробації основних концептуальних ідей і положень дослідження.

Апробація результатів. Основні положення і результати проведеного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри педагогіки Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, звітних наукових конференціях Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка (2008, 2009), на науково-практичних конференціях молодих учених та спеціалістів (Київ - 2007, 2008).

Публікації. Основні результати дослідження висвітлено у 6 працях, серед яких 3 одноосібні публікації у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Характер та специфіка поставлених дослідницьких завдань зумовили обсяг і структуру дослідження. Дисертація складається із вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг тексту 225 сторінок (обсяг основного тексту 172 с.). Додатки подано на 13 сторінках. Список використаних джерел становить 441 позицію.

Основний зміст ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження; розкрито теоретичні основи наукового пошуку; сформульовано наукову новизну, практичне значення здобутих результатів; наведено дані про апробацію і впровадження результатів дослідження та публікації.

У першому розділі «Життєвий і творчий шлях Миколи Лисенка» охарактеризовано наукову біографію М. Лисенка як предмет історико-методичного дослідження, розкрито основні етапи його життя та наукової біографії, висвітлено діяльність Миколи Лисенка як організатора історико-методичних досліджень.

Науково-методична спадщина Миколи Миколайовича Лисенка розглядається нами як складова історичного і педагогічного процесу, що відбувався в Україні в 50-80-х роках у галузі шкільної історичної освіти. На біографії М.Лисенка, як і на житті та науковій діяльності багатьох інших науковців радянських часів, відбились суспільні події, якими жила країна після зміни режиму Й. Сталіна авторитарними режимами Н. Хрущова і Л. Брежнєва. В добу незалежності наприкінці життя М. Лисенко знайшов у собі сили для пошуку нових шляхів розвитку шкільної історичної освіти рідної України.

Аналіз літератури з наукової біографістики та історії педагогіки свідчить, що останнім часом персоналії педагогів (матеріали, присвячені життю та діяльності однієї видатної особи) виступають як окремий предмет історико-педагогічних досліджень. Поруч із терміном «персоналія» деякі вчені використовують дефініцію «педагогічна біографістика», визначаючи її як сферу науки, об'єктом котрої є особа педагога (освітнього діяча, вчителя, суспільно-культурного діяча, вченого, керівника освіти тощо), яка вивчається як явище історії в її різноманітних зв'язках із суспільством і діяльнісних проявах в освітньо-виховному просторі. У дослідженнях педагогічних персоналій суттєву частину складає складна за характером наукова біографія вченого, яка є складовою для вирішення більш широкого кола завдань. Дослідники звертаються до біографії вченого, до його дитинства, юнацтва або молодості тому, що їм важливі соціальні умови і середовище, в якому росла досліджувана особистість до початку професійної діяльності, а також їх вплив на формування її світогляду та характеру. Загалом, більшість наукових біографій як складові історико-педагогічних досліджень можна назвати історико-біографічними нарисами або портретами.

Проведені дослідження дозволяють стверджувати, що методику навчання історії як систему утворюють емпірична частина, заснована на досвіді вчителів-практиків та методична теорія (визначає мету, завдання, зміст навчання, організацію процесу навчання, результати навчання та бажану якість освіти). Методична теорія і практика знаходяться у складних взаємозв'язках, які й опосередковують дослідження вчених-методистів. Для більш глибокого пізнання поглядів і наукового доробку М. Лисенка та особливостей впливу на них тих процесів, які відбувалися в історичній та педагогічній науці й радянському суспільстві того часу, історико-педагогічна наука пропонує використання загальнонаукових та конкретно-історичних методів дослідження (історико-генетичний, історико-системний, проблемно-хронологічний та історико-біографічний). Виходячи з таких концептуальних засад, було здійснено відбір і опрацювання відповідних джерел для характеристики методичної спадщини М. Лисенка, усвідомлення її історико-філософських, педагогічних, дидактичних і методичних аспектів.

Узагальнення досліджень за проблемою свідчить, що для здійснення цілісного конструктивно-критичного аналізу такого феномена, яким є педагогічна персоналія, необхідним є розробка періодизації як інструменту дослідження. У педагогічних персоналіях періодизація носить характер визначення основних етапів життя і діяльності досліджуваної постаті, обумовлених як зовнішніми змінами (професійне зростання, зміни місць перебування та ін.), так і внутрішньою еволюцією поглядів, появою і розробкою нових теорій та ін.

Аналіз сучасних історико-педагогічних та історичних праць стосовно соціокультурних реалій досліджуваного періоду, життєвого шляху Миколи Миколайовича Лисенка та його творчого спадку дозволив виділити три періоди життєдіяльності вченого.

Перший період (1914-1954) - його становлення як особистості з певним світоглядом, уподобаннями, професійною освітою.

Другий період (1955-1971) - формування М. Лисенка як історика-методиста, пов'язане із його науково-педагогічною та організаторською діяльністю в НДІП УРСР на посаді завідуючого відділом методики історії. Ці перші п'ятнадцять років його активної професійної діяльності були часом найбільш продуктивної науково-педагогічної праці вченого. На тлі суспільно-політичних та соціокультурних подій того часу основний зміст науково-педагогічної діяльності М. Лисенка складали процеси створення нової структури історичної освіти в Україні (удосконалення програм, запровадження шкільного курсу з новітньої історії, повернення до структури шкільної історичної освіти курсу суспільствознавства) та боротьба за введення в практику школи окремого курсу історії України.

Третій період (1972-1995) - час «зрілості» вченого - вмілого організатора науково-дослідних робіт з методики історії та суспільствознавства, завідуючого сектором методики історії та суспільствознавства, а потім - лабораторії методики історії, суспільствознавства та географії НДІП, провідника наукових ідей у практику роботи радянської школи в Україні. У цей період зростають науковий статус і авторитет М. Лисенка у сфері історичної та методичної науки, педагогічної та громадської діяльності. В центрі його уваги - питання виховання учнів засобами соціогуманітарних предметів та позакласної роботи з історії, зокрема краєзнавчої, в загальноосвітніх школах УРСР. У зв'язку з ускладненням системи шкільної суспільствознавчої освіти (запровадження курсів основ права, конституції, факультативної форми роботи з учнями), цей період пов'язаний із пошуками оптимальної структури і змісту історичних курсів і шляхів підвищення ефективності навчання історії. Ця науково-педагогічна діяльність М. Лисенка проходила на тлі стагнації радянської педагогічної науки, як і усієї державно-політичної системи СРСР, що проявлялося, насамперед, у всебічній зростаючій ідеологізації народної освіти, зокрема історичної. Намагання державно-партійних керівників вийти з цієї кризи шляхом часткового реформування, демократизації педагогічного процесу у середині 80-х років ХХ століття були марними. Це накладало свій відбиток на розвиток історико-методичної науки та діяльність М. Лисенка як одного з її офіційних керівників в Україні. Наприкінці цього періоду в процесі подальших політичних подій, пов'язаних з розвалом СРСР та набуттям Україною незалежності, діяльність ученого характеризується відмовою від ідеологічних догм. Після того, як Микола Миколайович залишив завідування лабораторією у 1987 році, він узяв посильну участь у процесі пошуку нової національної концепції історії України. Цей період завершується зі смертю вченого.

Аналіз, систематизація та узагальнення наявного корпусу історичних, зокрема архівних джерел із проблеми дослідження, комплексне їх вивчення на засадах послідовного історизму, порівняльного аналізу документів та вищезгаданих методів дав можливість реконструювати в хронологічній послідовності педагогічну біографію вченого історика-методиста, адекватно висвітлити основні періоди життя та діяльності М. Лисенка, оцінити його внесок в історико-методичну науку України.

Дослідження фактів і даних про життя, наукову і науково-педагогічну діяльність М. Лисенка дозволяють стверджувати, що в процесі розвитку історико-методичної науки в умовах внутрішньосистемного за характером реформування шкільної історичної освіти в Україні у 50-80 роках ХХ століття, він був однією із ключових фігур у цьому процесі. У своїй науковій діяльності він постає, з одного боку, виразником офіційної компартійної ідеології, провідником рішень і постанов партійних і державних органів в практику навчання шкільних гуманітарних предметів, які розглядались як важливий засіб формування підростаючого покоління, з іншого - талановитим вченим і організатором методичних досліджень, який докладав усі інтелектуальні, творчі зусилля і використовував різні можливості для розвитку української методичної науки, створення системи сучасного на той час рівня навчання і виховання учнів засобами шкільних історичних курсів.

У другому розділі «Внесок М. Лисенка у розвиток методики викладання історії в Україні» охарактеризовані основні напрями науково-методичної діяльності вченого-педагога, зокрема, зміст його теоретичних розробок проблем вітчизняної історії та методики навчання, розвиток нової структури шкільної історичної освіти, питання впровадження курсу історії України в середній школі, творчі напрацювання щодо форм і методів навчання історії.

Аналіз праць М. Лисенка свідчить, що протягом чотирьох десятиліть він працював як над історичною, так і педагогічною проблематикою. Його історичні праці присвячені питанням соціально-політичного розвитку України у першій половині ХІХ ст. Головну увагу у своїй кандидатській (1959) та докторській (1976) дисертаціях він приділив декабристському руху на території України. Велику науково-дослідницьку роботу М. Лисенко виконав по вивченню і сьогодні мало розробленої теми «Південного товариства». Микола Миколайович детально проаналізував діяльність Тульчинської управи, формування її особового складу і роль окремих її членів. як в період її діяльності, так і після арешту. На його погляди у цих питаннях посилались такі відомі радянські історики як М. Нєчкіна, Б. Сироєчковський, Л. Медведцька та ін. Він неодноразово брав участь у підготовці видань Інституту історії АН УРСР та Української радянської енциклопедії, зокрема: багатотомної «Історії Української РСР», чотиритомної «Радянської енциклопедії історії України», багатотомної Української Радянської Енциклопедії. Список опублікованих праць М. Лисенка з проблем соціально-політичної історії України першої половини ХІХ ст. складає 38 найменувань, з яких - 5 монографій і тридцять три статті. Ці наукові інтереси відомого методиста відображались і на тематиці його історико-методичних досліджень, частину яких він присвятив питанням викладання саме цього періоду історії.

Будучи глибоким знавцем історії України, він навіть намагався підготувати власний авторський варіант історії України за часів перебудови та напередодні незалежності, коли послабився ідеологічний тиск на історію. Це був період пошуків у напрямі створення нової версії української історії і, водночас, якісної трансформації шкільної історичної освіти, пошуку її нових шляхів. М. Лисенко у співавторстві з дніпропетровським вчителем В. Зарубою спочатку реалізував цей задум у шкільному підручнику з історії України для VIII класу середньої школи з найдавніших часів до першої половини XVIII сторіччя, з яким і взяв участь у конкурсі підручників. Пізніше ця праця була переорієнтована на науково-популярний нарис з історії України і рукопис доведений до початку ХХ ст. Вона опублікована двома книгами у Дніпропетровську у 1996 році. З одного боку, працю М. Лисенка і В. Заруби можна визначити як розширений конспективний нарис історії України, з іншого - за своєю формою вона є повним систематичним курсом шкільної історії України в оригінальній інтерпретації, де автори спробували відійти від радянської концепції історії, від офіційного підходу до викладання окремих періодів української історії. лисенко історичний викладання навчання

Проведені дослідження свідчать, що методичні праці М. Лисенка охоплюють період з 1956 по 1989 роки. За свою більш як тридцятирічну педагогічну діяльність М. Лисенко опублікував 140 праць, присвячених питанням методики викладання історії та суспільствознавства, дидактиці, історії розвитку методики викладання історії та структурі історичної освіти в Україні та іншим проблемам. Формування поглядів М. Лисенка на розвиток методичної думки відбувалося, з одного боку, у процесі відбору, вивчення і узагальнення матеріалів з історії розвитку методики історії в Україні та вивчення теоретичних праць і методичних концепцій відомих російських методистів-істориків, з іншого - на основі аналізу шкільної практики навчання історії в школах України.

Аналіз джерел показує, що за тематикою методичні дослідження М. Лисенка дуже різноманітні. Серед них кілька ґрунтовних праць, пов'язаних з історією методичної науки в Україні у радянські часи, де зроблено спробу висвітлити не тільки процес становлення радянської методики історії, а й в цілому всієї шкільної історичної освіти відповідного періоду.

Значну частину методичного доробку Миколи Миколайовича складають праці з вивчення і використання у процесі навчання історії краєзнавчого матеріалу. У цих статтях та посібниках для вчителів педагогом обґрунтовані загальні завдання, місце, принципи і методи використання краєзнавчого матеріалу на уроках історії. Він вважав, на відміну від деяких методистів того часу, що краєзнавчий матеріал лише доповнює і конкретизує загальний курс вітчизняної історії, допомагає більш колоритно і всебічно розкрити істотні риси важливих історичних подій, відкриває широкі можливості вивчення історії свого народу і держави на місцевих пам'ятках матеріальної і духовної культури. М. Лисенком розроблена та описана спеціальна система актуальних для того часу прийомів опрацювання краєзнавчого матеріалу: доповнення і зіставляння, аналогія, порівняння й протиставлення, фронтальна бесіда, самостійне вивчення документа, конкретизація подій за допомогою художньої літератури, фольклорних творів, творів образотворчого мистецтва, виготовлення учнями самостійно текстових таблиць, схем, діаграм або об'ємних наочних посібників на краєзнавчі теми. У старших класах він вважав за доцільне організовувати заняття за особливою методикою у вигляді самостійного розбору матеріалу або заслуховування завчасно підготовлених коротких повідомлень учнів та їх обговорення. Найбільш ефективним методом вивчення краєзнавчого матеріалу, на його думку, був безпосередній огляд пам'яток матеріальної і духовної культури шляхом організації і проведення екскурсій та уроків-екскурсій в музеї, на фабричні і сільськогосподарські підприємства, до історичних пам'яток міста, села тощо. Приділяв педагог і увагу підготовці вчителя до використання краєзнавчого матеріалу на уроках історії та принципам його добору і систематизації.

Аналіз праць ученого та інших джерел показує, що наступним важливим напрямом його досліджень була ціла низка праць, присвячених виховним завданням навчання історії. Частину їх складають ті, де висвітлюються питання формування наукового світогляду учнів на уроках історії, в позакласній і позашкільній роботі, а також атеїстичному, патріотичному, політичному вихованню учнів, формуванню їх переконань і активної життєвої позиції. До цієї групи праць входять і публікації з вивчення матеріалів партійних з'їздів на уроках історії та суспільствознавства. Ці публікації - не данина часу, а свідома партійна і професійна робота М. Лисенка. Головну увагу в цих працях він приділяв відбору матеріалів для уроків і плануванню системи роботи у відповідності з метою і завданнями виховання. З точки зору сучасної методики ці положення відповідних посібників не надають цінного матеріалу, оскільки містять лише традиційні зразки організації навчального процесу, засновані на передачі готових знань, а зміст уроків демонструє характерні для того періоду тенденції до затушовування національних відмінностей і протиріч, панування ідеологічних настанов, вимоги боротьби з релігійним впливом, «пролетарського інтернаціоналізму» тощо. Разом з тим, сучасний вчитель може знайти в них приклади узагальнення всього доступного тоді матеріалу з виховання учнів засобами історії у відповідності до психологічних і вікових особливостей учнів. Ретельно досліджував М. Лисенко і процес виховання, розглядаючи його як поступове формування уявлень, понять і почуттів учнів, складний комплекс, до якого входять багато компонентів і який здійснюється цілим колективом педагогів різними засобами і не тільки на уроках, а й в позакласній та позашкільній роботі.

Проведені дослідження дозволяють стверджувати, що важливим напрямом його науково-методичної діяльності була розробка змісту шкільних історичних курсів. Якщо в 50-60-х роках він послідовно відстоює ідеї перегляду, ґрунтовної переробки і скорочення змісту історії в школі та видання діючих підручників українською мовою, то наприкінці 60-х - у 70-х роках зосереджується на питаннях вивчення історії УССР у загальному курсі історії СРСР. Спираючись на програму та підручники, що видав Інститут історії АН УРСР у 1968 році, М. Лисенко розробив і уперше в Україні видав в 1970-1971 роках, в двох частинах поурочний посібник «Методика викладання історії Української РСР». У цій роботі М. Лисенко дав приклад варіативної методики викладання історії України в залежності від змісту і пізнавальних можливостей учнів середніх і старших класів, пропагував широке використання вчителем художньої літератури, технічних і наочних засобів навчання, методи активізації пізнавальної діяльності школярів, організації їх самостійної роботи.

У працях із загальних питань методики він обґрунтовує і пропагує такі важливі принципи побудови змісту шкільної історичної освіти як від простого до складного, чітка синхронізація, відсутність зайвої концентрації та дублювання у побудові та розподілі навчального матеріалу, викладання вітчизняної історії у більш тісному взаємозв'язку із всесвітньою. Педагог приділяє увагу і питанням введення та організації факультативних занять з історії у школах та класах з поглибленим вивченням гуманітарних предметів, які почали активно створюватись в Україні у 70 - х роках ХХ ст.. Микола Миколайович багато працює і з поширення в Україні ідей відомих радянських методистів, публікуючи в педагогічних журналах республіки численні рецензії та статті з цієї тематики. Він керує дисертаційними дослідженнями власних аспірантів та надає багато відгуків на дисертаційні роботи.

У середині 80-х років, коли розпочався процес розробки змісту освіти на нових методологічних засадах, Микола Миколайович висловлював на сторінках педагогічної преси цікаві ідеї щодо нової концепції загальної середньої освіти, шкільної історичної освіти тощо, зокрема структури історичної освіти і запропонував два можливих варіанти такої структури. Результатом цих зусиль було те, що до програми на 1989/90 навчальний рік, значною мірою з ініціативи українських вчених, був введений новий курс «Рідний край», а у контексті демократичних перетворень була проголошена підтримка діяльності союзних республік у напрямі удосконалення викладання національної культури, історії, мови.

Дослідження джерел дозволяє стверджувати, що більшість дидактичних і історико-методичних праць М. Лисенка, безумовно, відповідають вимогам тогочасної радянської ідеології, наскрізь просякнутої партійними «класово-пролетарськими» настановами. Разом з тим, очевидно, що його дослідження не втратили актуальність для сучасного вчителя не тільки як відображення вад тогочасної методики історії, але, насамперед, як зразки побудови методичних посібників, коректного і ґрунтовного викладу методичного матеріалу, глибоких ідей щодо побудови системи вивчення історії у тісному зв'язку і на засадах психології та дидактики. Це дозволяє вважати доробок М. Лисенка значним внеском у розвиток української школи методики навчання історії, що не втратив свого значення і сьогодні.

ВИСНОВКИ

Узагальнення результатів проведеного дослідження, аналіз джерельної бази та архівних матеріалів дали підстави для таких висновків.

Педагогічна постать М. Лисенка - одна із яскравих сторінок в історії розвитку вітчизняної історико-методичної думки і практики другої половини ХХ століття, свідчення тогочасних наукових пошуків, спрямованих на створення радянської теорії та методики навчання історії.

Методологічною основою дослідження персоналії М. Лисенка виступають теоретичні положення сучасної історико-методичної науки про те, що методика навчання історії є складовою системи педагогічних наук, яку утворюють емпірична частина, заснована на досвіді вчителів-практиків та методична теорія (визначає мету, завдання, зміст навчання, організацію процесу навчання, результати навчання та бажану якість освіти). Методична теорія і практика знаходяться у складних взаємозв'язках, які й опосередковують дослідження вчених-методистів.

Творча біографія педагога, розроблена у дисертації, містить, власне, життєпис педагога, характеристику загального суспільного та освітнього контексту, у якому формувався світогляд та відбувалась його діяльність, опис і характеристику його поглядів та оцінку значення творчої спадщини й освітньої діяльності для подальшого розвитку педагогічної науки і освітньої практики. У процесі дослідження виявилось необхідним застосування кількох методологічних підходів з усім притаманним їм спеціальним інструментарієм, зокрема: історико-структурного, конструктивно-генетичного - для визначення основних етапів і з'ясування соціокультурного контексту, в якому розгортались життя та творча діяльність педагога; порівняльно-зіставного - для виявлення достовірності даних джерел та поглядів М. Лисенка; синергетичного і парадигмального - з метою визначення і опису основних фактів життєдіяльності педагога в контексті епохи; аксіологічного - для оцінки внеску М. Лисенка в педагогічну науку.

Виходячи з цих положень, джерельну базу дослідження склав масив різноманітних документів, що певною мірою стосувались життєдіяльності М. Лисенка: документи творчої діяльності - статті, монографії, анотації та рецензії, робочі та підготовчі матеріали досліджень, наукові та творчі звіти; офіційні особисті документи; автобіографії, характеристики, анкети, приватне листування педагога; статті, наукові праці, рецензії спогади інших осіб, що стосуються М. Лисенка. У процесі аналізу джерел дослідження враховувались ступінь повноти та об'єктивності кожного з них. З цією метою використовувалось співставлення та порівняння змісту різних джерел. Застосування цих підходів значною мірою визначило логіку наукового пошуку, відбір матеріалів та структуру дослідження, поєднання проблемно-тематичного та хронологічного способу викладу конкретних науково-педагогічних фактів, висвітлення положень педагогічної спадщини вченого і формулювання на цій основі теоретичних узагальнень.

Суттєвою складовою дослідження персоналії М. Лисенка стало визначення основних етапів його життя і діяльності (1914-1995 рр.), обумовлених як зовнішніми змінами, так і внутрішньою еволюцією його поглядів, появою і розробкою ним нових ідей, теорій та ін. Це визначення відобразилось у складанні спеціального різновиду історико-педагогічної періодизації життя і діяльності педагога, в якій нами виокремлено і обґрунтовано такі періоди: І-й - (1914-1954) - дитячі, юнацькі роки та молодість ученого-історика, його становлення як особистості з певним світоглядом, уподобаннями, професійною освітою; ІІ-й - (1955-1971) - формування і розвиток М. Лисенка як історика і методиста; ІІІ-й - (1972-1995) - період «зрілості» вченого-організатора науково-дослідних робіт з методики історії і суспільствознавства та дослідника актуальних питань методики викладання історії.

У ході дослідження встановлено, що науково-педагогічна діяльність М. Лисенка була тісно пов'язана з розвитком вітчизняної методики історії, власне складаючи її важливу частину. На діяльність М. Лисенка вплинули такі особливості розвитку методичної науки радянського періоду як: становлення нового змісту шкільної історичної освіти у зв'язку з лібералізацією та ідеологізацією суспільного життя 50-60-х років, запровадження вивчення української історії та історичного краєзнавства як складової як загального курсу вітчизняної історії, перехід до більш передових методів навчання, пов'язаних з пізнавальною активністю учнів; розвитку в Україні історико-методичних досліджень як нового напряму розвитку педагогічної науки.

У дисертаційному дослідженні на основі вивчення архівних та інших джерел, аналізу науково-педагогічної діяльності та педагогічної спадщини М. Лисенка доведено, що цей діяч увійшов в історію вітчизняної історико-методичної думки та історичної освіти другої половини ХХ століття як відомий педагог, історик, надзвичайно плідний науковець-організатор, автор ґрунтовних праць з проблем методики викладання історії України та історичного краєзнавства, розробки нового змісту шкільної історичної освіти, обґрунтування активних методів навчання історії, теорії та практики навчання історії в школі.

Оригінальними і інноваційними для історико-методичної науки того часу були ідеї М. Лисенка, пов'язані розширенням джерельної бази викладання історії в школі, безпосереднє залучення документальних матеріалів до текстів підручників та розробка пізнавальних завдань до них.

Значним є внесок М. Лисенка не тільки у розвиток методики навчання історії, але й у формування змісту шкільного курсу історії України, на традиціях якого сьогодні побудовано вивчення вітчизняної історії в школі. Основним сенсом науково-педагогічної діяльності видатного вченого у 60-80- х роках було намагання ствердити свою оригінальну побудову структури історичних курсів в загальноосвітній школі, в якій курс історії України посідав би чільне місце. Безумовно, до найбільш значущих досягнень його і очолюваного ним наукового підрозділу можна віднести створення на межі 60-70-х років цілісного курсу історії України в курсі історії СРСР. Його зусилля за умов існування жорсткого контролю викладання історії в школі з боку партійно-державної машини було спрямовано на забезпечення відповідних процесів як з наукової, так і з організаційної точки зору: на удосконалення навчальних програм, критику і експериментальну перевірку підручників і посібників, підготовку методичних матеріалів видань, які реально підтримували і просували справу національного і патріотичного виховання молодого покоління.

Актуальними для сучасної методичної науки є погляди М. Лисенка на створення системи шкільних історичних курсів, продуманого і науково обґрунтованого підходу до розробки підручників і посібників з історії, всього навчально-методичного комплексу. До здобутків М. Лисенка можна віднести і створення та розвиток спеціального підрозділу в Інституті педагогіки, який очолював розвиток методичної науки і практики довгі роки. Подібних науково-дослідних підрозділів не існувало в інших радянських республіках.

Микола Миколайович Лисенко був видатним представником української методики історії, проте за умов ідеологічного тиску і партійно-державного контролю за викладанням історії в школі та монополією «загальносоюзної» методичної думки напрями методичних пошуків і сфери наукових досліджень в галузі методики навчання історії між АПН СРСР і НДІП УРСР були поділені нерівномірно. За НДІП були «залишені» лише методика курсу історії республіки, який був обмежений ідеологічно і структурно, а також деякі можливості щодо удосконалення програм і підручників з інших курсів історії, до яких керівництво освітою не завжди прислуховувалось. Саме це створило і перешкоди для створення в Україні власної методичної школи, якої прагнув і до якої докладав зусилля М. Лисенко.