Модернізація української системи освіти як теоретико-філософська і практична проблема

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

УДК 167:378(477)

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Модернізація української системи освіти як теоретико-філософська і практична проблема

спеціальність 09.00.10 - філософія освіти

Пінчук Євген Анатолійович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі змісту, філософії та прогнозування вищої освіти Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України.

Науковий консультант:доктор філософських наук, професор Кремень Василь Григорович, академік НАН України, академік НАПН України, Національна академія педагогічних наук України, президент.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Дзвінчук Дмитро Іванович, Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, завідувач кафедри державного управління;

доктор філософських наук, доцент Мельник Анатолій Іванович, Чернігівський державний інститут економіки і управління, перший проректор з науково-педагогічної та виховної роботи;

доктор філософських наук, професор Кушерець Василь Іванович, риство «Знання» України, голова правління.

Захист відбудеться 23 грудня 2010 р. о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти Національної академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м.Київ, вул. Бастіонна, 9, зала засідань.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, 8-й поверх.

Автореферат розісланий 20 листопада 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої радиЛ.С. Горбунова

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Освіта є способом входження людини у цілісне буття культури, складним соціальним організмом, головні функції якого - відтворення досвіду, накопиченого в культурі, передача його від покоління до покоління. За часів, коли суспільство зазнає бурхливих змін, коли традиційні механізми соціалізації й акультурації людини зустрічаються із значними випробуваннями, реформування системи освіти постає не просто нагальним завданням поміж іншими аспектами життєдіяльності окремої людської спільноти, але глобальною проблемою людства в цілому.

Реформування системи освіти проходить зараз у більшості розвинених країн світу. Загальновизнано, що в інформаційно-технологічному суспільстві XXI століття визначаючим фактором у конкуренції держав буде рівень освіченості нації, здатність її реалізовувати і розвивати прогресивні технології. Питання - чому вчити, як вчити, якими бути школі і вузу - хвилюють сьогодні і українське суспільство. Саме тому модернізація освіти, її вдосконалення, оновлення, зміна відповідно до вимог сучасності є на даний час центральним завданням порядку денного української освітньої політики

Модернізація освіти - це комплексне, всебічне оновлення всіх ланок освітньої системи й усіх сфер освітньої діяльності відповідно до вимог сучасного життя, при збереженні та примноженні кращих традицій вітчизняної освіти. Це радикальний перегляд принципів функціонування системи освіти, успадкованих від минулої історичної доби, як і принципів управління даною системою. Це масштабні зміни у змісті, технології й організації власне освітянської діяльності, яка також несе в собі значні рудименти минулого і багато в чому підпорядкована завданням учорашнього дня. Це, нарешті, глибокі зміни в освітньому світогляді, все ще неабиякою мірою авторитарному, в освітній політиці, поки що відірваній від реальних потреб особи, суспільства, країни. Два центральні напрями модернізації освіти - кардинальні оновлення змісту освіти й економіки освіти. Її стрижньові завдання - підвищення доступності, якості й ефективності освіти. Без вирішення цих завдань освіта не зможе виконати свою соціальну місію - стати двигуном поступального розвитку країни, генератором зростання її людського капіталу.

В цьому переконана переважна більшість відомих вітчизняних мислителів - В.П. Андрущенко, А.І. Бойко, В.С. Журавський, М.З. Згуровський, С.І. Здіорук, М.М. Карпенко, В.Г. Кремень, О.І. Локшина, В.І. Луговий, В.С. Лутай, М.І. Михальченко, С.М. Ніколаєнко, В.С. Пазенок, М.Ф. Степко, В.Д. Шинкарук, В.А. Яблонський та ін. У дослідженнях цих авторів розкриті деякі характерні риси модернізації української системи освіти, її економічні, ринкові, глобалізаційні, соціальні, державно-політичні аспекти. Проте, за умов радикальної зміни світоглядної парадигми сьогодення, становлення нового типа наукової раціональності, формування таких нових соціальних феноменів як постекономічне суспільство, - відчувається вагомий дефіцит у загальному філософському баченні модернізації освіти України, у визначенні стратегій модернізації цієї системи з урахуванням усього цілісного комплексу факторів: і соціального, пов'язаного із суспільним виміром освіти, і політичного, детермінованого роллю національної держави як суб'єкта освітнього процесу, що зустрічається з новими викликами у ситуації глобалізованого світу, і ціннісно-культурного, важливість якого позначається потребою поєднання традиційних культурних цінностей українського народу з об'єктивними викликами інтеграційних процесів. Всі зазначені обставини обумовлюють потребу у розгляді стратегій модернізації системи освіти України як дослідження в галузі філософії освіти, спробу якого і становить собою дана дисертаційна робота.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась у межах виконання наукових тем в Інституті вищої освіти Національної академії педагогічних наук України: «Філософія і методологія розвитку вищої освіти України в контексті євро інтеграційних процесів», НДР №«0106U002000»; «Філософсько-методологічні засади підвищення якості вищої освіти України: європейський вимір», НДР №«0109U000292».

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є визначення стратегій модернізації системи освіти України. Постановка даної мети обумовлює необхідність розв'язання наступних дослідницьких завдань:

- з'ясувати специфічні риси феномена модернізації в його застосуванні до освіти, що виступає в якості системи;

- виявити обумовленість змісту модернізації освітньої системи України тими процесами, які відбуваються в сьогоденному суспільстві;

- визначити соціально-культурну мету модернізації системи освіти України;

- дослідити проблему модернізації освітньої системи з точки зору підвищення ефективності роботи викладачів учбових закладів;

- виявити специфічні особливості українських освітянських традицій та їх кореляцію з новітніми течіями та ідеями наукової та філософської світової думки;

- дослідити оптимальні шляхи здійснення процесу європейської інтеграції системи освіти України;

виявити засади освітньої політики, необхідні для здійснення ефективної модернізації української освіти;

дослідити можливі шляхи проліферації суб'єктів освітнього процесу та зміни засадничих освітніх практик;

розглянути співвідношення позитивних і негативних аспектів глобалізаційних процесів, які відбуваються у сьогоденному світі, у плані їх впливу на систему освіти;

визначити характерні якості вітчизняної системи освіти, що здатні сприяти її розвиткові та уможливити входження України в глобальний освітній простір.

Об'єкт дослідження: процес модернізації системи освіти України.

Предмет дослідження: модернізація системи освіти України в контексті глобальних проблем сучасності.

Методи дослідження. Методологічним підґрунтям дисертаційної роботи виступають дослідження у галузі філософії освіти, філософії пізнання, соціальної філософії та філософії політики таких вітчизняних і зарубіжних учених як В.П. Андрущенко, О.М. Астаф'єва, В.Ф. Баранівський, М.М. Бахтін, Д. Белл, В.О. Босенко, П. Бурдьє, Б.С. Гершунський, Е. Гідденс, Л.С. Горбунова, В.С. Журавський, М.З. Згуровський, Р. Інглегарт, В.Л. Іноземцев, В.Г. Кремень, С.Б. Кримський, В.І. Луговий, М.П. Лукашевич, В.C. Лутай, Й. Масуда, М.І. Михальченко, І.Ф. Надольний, С.М. Ніколаєнко, В.С. Пазенок, М.В. Попович, І. Пригожин, В.М.Р озін, П. Скотт, В.С. Стьопін, А.В. Толстоухов, Е. Тоффлер, С. Гантінгтон, В.І. Шевченко, В.Д. Шинкарук.

Основними методами дисертаційного дослідження виступають діалектичний, герменевтичний, компаративний, структурно-функціональний. За допомогою діалектичного методу проаналізовано динаміку розвитку системи освіти та специфічні особливості сучасного етапу цього розвитку; досліджено суперечливу сутність феномена глобалізації конкретних форм її прояву на локальних, регіональних рівнях, у галузі освіти, у природі інтеграційних процесів європейського освітнього простору. За допомогою структурно-функціонального методу здійснено аналіз структури складного процесу модернізації освіти, її суб'єктів і напрямів реалізації. На основі герменевтичного методу проведено дослідження специфіки феномена модернізації освіти як теоретичної та пізнавальної проблеми в аспекті її людиновимірності та гуманістичності. За допомогою компаративного методу здійснено порівняльний аналіз можливих стратегій та варіантів модернізації системи освіти України.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації обґрунтована нова концепція філософського бачення стратегій модернізації вітчизняної системи освіти, шляхів реалізації цих стратегій в умовах процесів глобалізації, на засадах людиноцентричної світоглядної парадигми, що відповідає культурним традиціям української освіти. Одержані результати конкретизуються у наступних положеннях:

- вперше обґрунтовано визначення модернізації освіти як специфічної форми стратегії її перебудови згідно інтересів суспільства, змін в технологіях управління розвитком освіти як цілісної системи, що дозволяє оновлювати структуру, зміст і організацію освітнього процесу в цілому, здійснюючи тим самим комплексний процес перемикання суспільства з традиційно-промислового на інноваційний розвиток, перетворюючи інноваційні види і способи людської діяльності у соціокультурні норми і образи, що забезпечують їх закріплення в культурі українського суспільства;

- поглиблено пізнавальну позицію, за якою в соціально-філософському ракурсі, в контексті сьогоденних соціальних процесів сучасна модернізація освіти виступає як процес підготовки людини до повноцінного життя в умовах інформаційного суспільства, за якого головним продуктом виробництва є раціональні гуманізовані знання; ця обставина детермінує зміст модернізації освіти в тому аспекті, що для здійснення своєї провідної ролі як фактора формування людини інформаційного суспільства вона не може обмежуватися технічною своєю стороною й сприянню процесам інформатизації та комп'ютеризації, але повинна використовувати інформаційний аспект для розвитку гуманістичної сторони освіти;

- на основі аналізу сучасних тенденцій розвитку систем освіти, доведено, що в якості пізнавальної і регулятивної мети модернізації системи освіти виступає формування високорозвиненої, моральної людської особистості, яка здатна не тільки користуватися наявною інформацією, а й породжувати нові знання, бути унікальним джерелом творчості та продуктивної суспільної діяльності; завдання виховання не просто фахівця, а повноцінної освіченої та творчої людини з гармонійним світовідчуттям визначає полікультурний характер стратегій модернізації системи освіти, потребу в урахуванні спадщини різних культур і традицій;

- обґрунтовано новий статус поняття та структури феномена модернізаційної культури, яка визначає рівень ефективності створення, збору, зберігання, переробки, передачі й використання інформації в освітньому процесі, включаючи до себе знання, цінності та етос; розвинено тезу, що модернізаційна культура обумовлює ефективність діяльності суб'єктів процесу освіти, зокрема викладачів вищих учбових закладів, новою формою підвищення кваліфікації яких виступає індивідуальне, безперервне вдосконалення та самоосвіта без відриву від виробництва;

- піддано ґрунтовній критиці точку зору щодо втрати актуальності українських освітніх традицій і показано, що українські національні культурні особливості системи освіти є актуальними та затребуваними й у ситуації сьогоденного розвитку світової спільноти; виділяючись такими характерними рисами як духовність, відкритість і традиційність, готовність до діалогу, толерантне та ввічливе ставлення до чужого та до природи, вітчизняна система освіти та менталітет української людяності в цілому якомога краще пасує до новітніх світових тенденцій у науковій та світоглядній думці, з їх настановами на людиновимірність, синергійність, антропокосмічність, уможливлюючи гідну інтеграцію української культури та системи освіти у загальносвітовій простір;

- виявлено суперечності процесу входження української освітньої системи в європейський освітній простір і показано, що приєднання України до інтеграційних процесів у сфері європейської освіти, зокрема до Болонського процесу, дає можливість зробити модернізацію вітчизняної освіти послідовною і змістовною, такою, що відповідатиме новим потребам нашого суспільства, а також, одночасно здійснити істотний український внесок у формування єдиного європейського освітнього простору; що дотримання регіональних особливостей на рівні окремих навчальних закладів при входженні у Болонський процес дозволить запобігти негативним аспектам цього процесу, зокрема лінійній уніфікації, та досягти гармонізації різноманітного;

- на основі новітнього аналізу сучасних урядових і неурядових документів, встановлено, що державна освітня політика, яка проводиться починаючи з проголошення Україною незалежності, не зважаючи на велике число законодавчих актів та інших документів стосовно розвитку системи освіти, не є повною мірою ефективною; що адекватна модернізаційна освітня політика може бути результатом лише суттєвої парадигмальної зміни і повинна будуватися на засадах полісуб'єктності та виступати продуктом громадянського суспільства, формування якого в Україні, у свою чергу, істотно залежить від рівня розвитку освіти;

- більш ґрунтовно доведено, що перехід від моносуб'єктної до полісуб'єктної освітньої політики базується на стимулюванні інноваційних процесів, які залучають до своєї орбіти масові суспільні групи і, кінець кінцем, здатні змінити відповідні соціальні практики; що громадська участь у зміні освітніх практик уможливлюється актуалізацією в системі освіти України виховання в студентів нових духовних цінностей загальноцивілізаційного характеру та стимулювання професорсько-викладацького складу до активної участі у модернізації освіти, до вдосконалення свого професіоналізму й використання нових технологій в освітньому процесі шляхом підвищення престижу наукової та освітянської діяльності в сьогоденному суспільстві;

- обґрунтовано, що глобалізаційні процеси за всієї їх суперечливості та комплексного поєднання позитивних і негативних наслідків є об'єктивною тенденцією сучасності, яку слід усвідомити, прийняти й до якої необхідно адаптуватися, аби користатися перевагами, які вона надає, та запобігти реалізації пов'язаних з нею та її суб'єктивними перекрученнями небажаних сценаріїв; що нова специфіка глобалізації системи освіти полягає у формуванні суспільства знань й у висуванні на центральне місце в такому суспільстві університетської освіти, яка стає джерелом інтеграції галузей освіти, науки й виробництва та головним постачальником кваліфікованого «людського капіталу» - основного багатства нації;

- доведено, що засадничою характеристикою вітчизняної системи освіти, яка здатна сприяти її розвиткові та входженню України в глобальний освітній простір, є відкритість освіти новим цивілізаційним цінностям і викликам співробітництва, що відповідають і специфіці глобального відкритого інформаційного суспільства, і напряму глобальних перетворень у світі, і споконвічним культурним традиціям української освіти.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження є важливими для подальшого філософського осмислення проблем розвитку сучасної системи освіти, для визначення стратегій її реформування та модернізації в умовах становлення постіндустріального світу, що глобалізується. Результати дисертаційного дослідження можуть бути широко використані у процесі визначення напрямів і пріоритетів державної освітньої політики, у розробці державних науково-технічних програм, спрямованих на системне вивчення наявної кризової ситуації в освіті з метою прогнозування її розвитку та управління нею. Результати дисертаційного дослідження також можуть бути використані при розробці нормативних курсів та спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів зі спеціальності «Філософія освіти».

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи здобувача, яка проводилась ним у 2002-2010 роках. Висновки і рекомендації, у тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, одержані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження склали зміст виступів здобувача на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях і симпозіумах: «Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору: моніторинг якості освіти» (м. Київ, 2007); Международный симпозиум «Интеграция научных систем стран-членов ОЧЭС в общеевропейское научное пространство: опыт и перспективы» (г.Киев, 2007); Круглый стол «Совершенствование национальных систем подготовки и аттестации научных кадров в контексте Болонского процесса» (г. Киев, 2008); «Наука і вища освіта в Україні: міра інтеграції» (м. Київ, 2009); «Організаційно-педагогічні умови управління виховним процесом у підготовці майбутніх педагогів: інноваційний досвід освіти, проблеми, традиції та перспективи» (м. Переяслав-Хмельницький, 2009); «Вища освіта і наука: технології взаємодії» (м. Київ, 2010); «Менеджмент якості освіти і новітні технології навчання у контексті інтеграції до європейського освітнього простору» (м. Київ, 2010); І Всеукраїнські Морозівські педагогічні читання (м. Київ, 2010), «Сучасне та майбутнє в тенденціях підготовки студентів ВНЗ» (м. Чернігів, 2010).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені автором у 30 публікаціях, зокрема в одній індивідуальній монографії, та у 22 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації обумовлені логікою розв'язання поставленої мети дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків та списку використаних джерел. Основна частина роботи будується у відповідності з поставленими завданнями. У першому розділі проводиться аналіз теоретичної та методологічної бази, пов'язаної з темою дисертації, робиться висновок щодо стану розробки проблеми. У другому, третьому, четвертому та п'ятому розділах детально розглядаються відповідно феномени соціокультурних підвалин системи освіти, національних особливостей української освіти, феномена освітньої політики та глобальних викликів щодо модернізації системи освіти в Україні й практичних шляхів відповіді на ці виклики. Основний обсяг дисертаційної роботи - 379 сторінок, список використаних джерел складається з 322 найменування на 33 сторінках.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне і практичне значення та форми апробації результатів дисертаційної роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи модернізації системи освіти в сучасній Україні», що складається з трьох підрозділів, проаналізовано стан розробки проблеми, що вивчається, розглянуто концепції сучасних вітчизняних та іноземних авторів, які займаються дослідженнями у межах тематики, окресленої визначенням предмета даної дисертаційної роботи, та доведена необхідність подальшої розробки теоретично-філософської та практичної проблематики модернізації системи освіти.

У підрозділі 1.1 «Феномен та поняття модернізації освіти: генезис і сутність» відзначається, що освіта як провідний механізм соціалізації людини, засіб освоєння, розповсюдження і передачі в поколіннях культури людства, повинна гнучко адаптуватися до змін соціального середовища і змінюватися сама, не обмежуючись лише передачею досвіду від покоління до покоління, але, як підкреслюють такі дослідники як В.П. Андрущенко, В.Г. Кремень, М.П. Лукашевич, В.Т. Солодков та ін., навчаючи людину самостійно оволодівати новими знаннями та створювати нові знання. Ця комплексність функцій освіти обумовлює її системний характер, її безперервність, невичерпаність освіти лише однією школою, середньою чи вищою, нерозривний зв'язок професійної та постпрофесійної освіти, залученість людини до освітньої сфери протягом усього її життя, а тому й її чутливість до процесів модернізації.

Модернізація освіти, як визначає це поняття автор, є складним, цілісним процесом соціокультурної діяльності, що полягає в досягненні керованої, позитивної, якісної зміни соціальної освітньої системи. Зміст модернізації не зводиться лише до інновацій, оскільки вони складають лише частину повного циклу модернізаційного процесу. Модернізація освіти - це системна якісна зміна, що включає до себе інноваційні процеси, інформатизацію, нові технології та методи комп'ютеризації, і при цьому міняє через нові завдання домінанту розвитку внутрішнього потенціалу освіти.

В роботі з теоретико-філософських позицій розглянуто зв'язок між поняттями модернізації та розвитку. На відміну від поступального розвитку, модернізацією є якісний перехід об'єкта з одного конкретного стану в інший. У різних контекстах, у різних філософських традиціях концепції змістовної трансформації соціокультурної сфери розробляли Е. Дюркгейм, К. Маркс, Ф. Тьонніс, Ч. Кулі, Г. Мейн та ін. Вказані мислителі фіксували змістовне зрушення в еволюції соціальності, пов'язане з формуванням нового суспільства. Але, як показується в роботі, філософські моделі, висловлені різними авторами, характеризують одну й ту ж саму важливу сторону модернізації: перехід від традиційних характеристик суспільства й індивіда до нових функціональних характеристик.

Таким чином, робиться висновок, що модернізацію освіти можна загальним чином визначити як специфічну форму управління розвитком освіти, що дозволяє системно змінювати структуру, зміст і організацію освітнього процесу в цілому. Це комплексний процес перемикання суспільства з традиційного на раціоналістично-інноваційний розвиток, перетворення дотехнологічного суспільства на суспільство з машинною технологією, а потім і на постіндустріальне суспільство, з його інституціолізованими відносинами та високо диференційованими соціальними структурами.

Особлива потреба саме у філософському ракурсі розгляду та визначення стратегій модернізації системи освіти визначається тим, що сучасна освіта, як показують такі відомі вітчизняні науковці як В.П. Андрущенко, М.І. Михальченко, В.Г. Кремень, В.С. Лутай, В.І. Шевченко, є перетворенням нових видів і способів цивілізаційних нововведень у соціокультурні норми і образи. А це є неможливим без філософського аналізу, який дозволяє зберігати цілісність модернізації освіти як поліфункціонального феномена, що охоплює різні сфери дії. Саме філософський підхід долає однобічність суто технічних або управлінських моделей моделювання й організації модернізаційного процесу, наповнюючи їх більш системним, гуманістичним, світоглядним змістом.

Підрозділ 1.2 «Модернізація системи освіти та становлення інформаційного суспільства: соціально-філософський аспект» присвячено саме аналізу модернізації освіти в контексті вимог сьогоденної соціальної ситуації. Освіта в цьому ракурсі постає як процес підготовки людини до повноцінного життя в умовах постіндустріального, інформаційного суспільства. Розвиток нових технологій накопичення, передачі й обробки інформації перетворює не тільки сферу матеріального виробництва, але й духовні, інтелектуальні сфери життя. У міру стрімкого оновлення інформаційного поля людської життєдіяльності компетентність освіченого фахівця потребує постійного вдосконалення.

Концепція інформаційного суспільства постала в результаті робот таких зарубіжних дослідників як Д.Белл, Й.Масуда, Е.Тоффлер та ін. В дисертації визначається, що модернізація соціуму за сучасної доби характеризується переплетенням таких процесів як бурхливе зростання й оновлення інформації (інформаційний вибух), обробка і розповсюдження інформації за допомогою інформаційних технологій, масова комп'ютеризація сфери виробництва, освіти, науки, побутової сфери; перетворення інформації і наукових знань на основний економічний і стратегічний ресурс. Автор стверджує, що, не зважаючи на технологічне підґрунтя інформаційно-комп'ютерної революції, не бізнес і його соціальні агенти, а теоретичне наукове знання і суспільний інститут освіти є віссю розвитку сучасного суспільства.

Вплив модернізації на функції освіти досліджували такі відомі соціологи як П. урдьє, Е. Гідденс, П. Друкер, А. Етціоні, Р. Інглегарт, М. Кастельс, Ч. Міллс, Н. Смелзер. Завдяки їх дослідженням можна стверджувати, що модернізація є зростанням плюралістичності освіти, відмовою від стандартизації та «одноканальності» інформації. Практики освіти перевіряються новою інформацією, що поступає, технологічним втручанням у традиції та норми освіти. Модернізація пов'язується з автономністю, самоорганізаційною творчою діяльністю особи.

В роботі зазначається, що особливістю вітчизняного підходу й відображенням властивого українській світоглядній традиції гуманізму, як то слідує з аналізу досліджень В.П. Андрущенка, Л.М. Забродської, В.Г. Кременя, М.І. Михальченка, А.Ю. Пилипчука та ін., є виважений підхід до осмислення змісту модернізації освіти: вибудовувати стратегії такої модернізації потрібно, з одного боку, добре усвідомлюючи переваги комп'ютеризації освітнього процесу, - а з іншого боку, тверезо оцінюючи ті виклики й загрози, які несе з собою інформатизація. Модернізація, підкреслює дисертант, має не обмежуватися технічною своєю стороною, але використовувати інформаційний аспект для поширення поліфункціональності освіти, для включення акторів освіти у відносини інтерсуб'єктності.

У підрозділі 1.3 «Теоретичні аспекти модернізації системи освіти в контексті ефективності навчальної діяльності» робиться наголос на тому, що головні завдання та проблеми модернізації освіти пов'язані з підготовкою педагогічних кадрів нового покоління і формуванням принципово нової культури педагогічної праці. Дисертант доходить висновку, що основним критерієм модернізації виступає соціально-освітня її цінність, яка розкривається через ступінь ефективності освітнього і педагогічного процесів з орієнтацією на перспективи суспільного розвитку.

В результаті аналізу програм впровадження нових ідей та технологій у вітчизняний освітній процес робиться висновок, що на сьогодні рівень ефективності модернізації та інформатизації системи освіти України залишається незадовільним. Наявні програми націлені не стільки на плюралізацію освітніх проектів, скільки на посилення однолінійності учбового процесу, «масових» форм загального знання, на підготовку користувачів, а не творців знання: порушується зв'язок між теоретично-філософським розумінням модернізації та її практичним утіленням. Модернізація освіти проводиться механістично, у напрямі стандартизації, що суперечить теоретичним концепціям модернізації як становлення та розвитку освіченої людини, здатної до творчості й самоорганізації.

Як стверджується в роботі, сьогоденному суспільству, що розвивається, потрібні освічені, моральні люди, які можуть самостійно приймати відповідальні рішення в ситуації вибору, прогнозуючи їх можливі наслідки, - люди, що вміють використовувати новітні інформаційні технології, але не потрапляють у залежність від таких технологій. Саме такі якості мають стояти першими у списку цілей модернізації освіти, виступати в якості критеріїв оцінки ефективності модернізації освіти та наявності зв'язку між ідеологією модернізації та її реалізацією в суспільстві.

В основі модернізації в Україні, показує дисертант, має лежати таке вдосконалення системи освіти, що виступатиме результатом інституційного процесу, спрямованого на диференціацію української системи освіти, впровадження саморегулювання, професійного автономізму й високо спроектованого знання, підвищення ефективності діяльності викладачів вузів сучасної України. Ефективність діяльності викладачів - це сутнісний феномен освітньої системи, що задає базові цінності, спрямованість і форми функціонування. В роботі виділяються такі критерії ефективності діяльності викладачів вузів як суспільно-політичні й соціально-психологічні, кількісні (дефінітиви, оцінки експертів, якість праці студентів, статистичні) і якісні критерії (суб'єктивні, організаційно-технічні та підсумкові). Дисертант підкреслює, що в якості кінцевої соціально-психологічної мети освіти виступає формування моральної високорозвиненої особи.

У другому розділі «Освіта в системі сучасної культури», який містить три підрозділи, досліджено культурно-ціннісні підвалини процесу модернізації, соціокультурний контекст та зміст феномена освіти, релевантність та значення українських культурних традицій в ситуації сьогоденної світової цивілізації та її викликів.

Підрозділ 2.1 «Інформаційна культура і соціокультурні чинники реформування освіти» присвячений культурним підвалинам інформаційного суспільства, оскільки як успіх інновацій в освіті зокрема та в суспільстві в цілому залежить від виховання в людини інноваційного мислення, так і ефективність інформаційної модернізації залежить від формування нової культури людської життєдіяльності. В дисертації показується, як новий інформаційний порядок, висвітлений у працях М. Маклюена, Дж. Нейсбітта, Й. Масуди та ін. авторів, ставить питання про відповідність новітніх технологій звичним для людської культури способам накопичення, зберігання, передачі інформації, а, відповідно, й про проблеми інформатизації освіти, розвинуті у роботах В.Г. Кременя, О.С. Воронкіна, А.В. Євтодюк, В.І. Мудрака, А.Ю. Пилипчука та інших вітчизняних мислителів. Підкреслюється, що розвиток інформаційних технологій відкриває широкі можливості доступу до освіти, завдяки чому суспільство в цілому та освітній процес зокрема починають набувати якісно нових форм. Фактично стає можливим говорити про втрату монополії держави на знання і розвиток освіти й оцінювати інформацію як фактор, що інтегрує соціальні, технологічні, економічні, політичні та культурні механізми.

Пошук філософських основ нової освіти, яка формується завдяки стрімким технічним досягненням в області телекомунікацій, припускає звернення до витоків вітчизняної філософії. Кінцевий результат освіти людини, доводить автор, визначається не стільки формами учбової діяльності, скільки базовими філософськими основами, на яких будується учбовий процес. В роботі підкреслюється, що інформаційний потенціал суспільства визначається не стільки рівнем розвитку сучасних інформаційних технологій, скільки інформаційною культурою суспільства та людини. Під інформаційною культурою суспільства автор розуміє здатність креативно та цілеспрямовано використовувати наявні в розпорядженні інформаційні ресурси, засоби інформаційних комунікацій, передові досягнення в області розвитку засобів інформатизації та інформаційних технологій.

Позитивна сторона впливу інформаційної культури, зазначає автор, полягає в зростанні можливості користатися різноманітністю культурного багатства інших країн і народів, доступного нині для кожної людини, - а негативною стороною виявляється зворотний процес знищення культурної різноманітності: у глобальній комп'ютерній мережі Інтернет левова частина інформації розміщується англійською мовою. Із-за слаборозвиненого українськомовного сектора в Інтернеті й недостатнього числа інформаційних джерел, що відображають соціокультурні особливості України, упускається величезна можливість формування історичної свідомості, а разом з тим і історичної пам'яті, яка визначає майбутнє з сьогодення та є ядром нової інформаційної культури, що постає в сучасному світі. Ця проблема потребує особливої уваги та посилює значення формування інформаційної культури.

У підрозділі 2.2 «Роль сучасних ціннісних орієнтацій у реформуванні освіти» висвітлено ціннісні засади людського буття, що мають виступати метою та орієнтиром подальшого розвитку українського суспільства в цілому та системи освіти зокрема. Проблематичність такого дослідження пояснюється тим, що науково-технічний прогрес ХХст. сприяв формуванню в соціумі уявлення про абсолютний пріоритет матеріального багатства перед духовним змістом, унаслідок чого намітилася тенденція відчуження освіти від людини і фундаментальних людських цінностей. Стало очевидним, що майбутнє залежить від того, чи зможе людина стати іншою за своїми інтересами, потребами, ціннісними установками, що враховують недоліки колишньої дегуманізованої системи освіти та виховання.

Автор стверджує, що розвиток духовного потенціалу особистості не повинен зводитися просто до інтеріоризації об'єктивної духовності, але має відповідати потребі гармонійного розвитку людської особистості. Цінності освіти, як показано в роботі, складаються з трьох типів цінностей: державних, суспільних та особистісних. Останнім часом пріоритет надається особистісній цінності освіти, індивідуально мотивованому ставленню людини до рівня та якості своєї освіти. Включаючи людину в простір суспільно визнаних цінностей, освіта формує й універсальні моделі поведінки та ціннісні установки, сприяє засвоєнню значущих загальнолюдських цінностей.

Саме до таких цінностей повертається людська цивілізація на постіндустріальному етапі свого розвитку, який пов'язаний не тільки з революцією в технологіях, але й, насамперед, з духовною реформацією, з переглядом низки базисних цінностей техногенної культури (відносин до природи, ідеалів суспільства споживання тощо), як видно з праць таких науковців як І. Пригожин, В.С. Стьопін, В.С. Лутай та ін. Освіта має формувати ціннісно-смислову парадигму відчуття світу як вразливого й постійно мінливого, знайомлячи людину з новими просторами та обріями подій. При такій філософії освіта стає орієнтованою не на зовнішні об'єкти, а на саму людину, що сама змінюється в процесі осягнення світу - на людину як особу, здатну стати унікальним джерелом творчості.

Таку людину, доводить дисертант, можна виховати лише в системі освіти, що побудована на принципі діалогу культур. «Багатополюсність», «полікультурність» освіти означає необхідність поєднувати у визначенні стратегій модернізації освіти високі технології, диференційованість і варіативність із самобутністю, унікальністю, вірою людини у свої можливості. Автор відстоює думку, що, не дивлячись на всю складність сучасної ситуації, система української освіти зберігає свою життєстійкість саме завдяки традиційним гуманістичним цінностям, які виступають її підвалинами.

У підрозділі 2.3 «Модернізаційна культура вузівських викладачів - основа підвищення ефективності підготовки викладачів вузів» проводиться конкретизація соціокультурних підвалин стратегій модернізації системи освіти Україні, зокрема в плані проблем реалізації теоретичних положень на практиці, у підвищенні ефективності праці викладачів вищих навчальних закладів. Адже вища освіта й викладачі вузів як провідний фактор самовідтворення самої освіти має особливе значення - від цього фактора залежить ефективність практичної реалізації в Україні тих настанов, які вироблюються в якості світоглядних орієнтирів щодо стратегій та напрямів модернізації системи освіти згідно з потребами сьогоденного суспільства.

Дисертант обґрунтовує думку, за якою ефективність такої реалізації виражається в розвиткові модернізаційної культури, що її слід розглядати як досягнутий рівень організації модернізаційних процесів, ступінь задоволення людей досягнутим рівнем модернізаційного спілкування, як рівень ефективності створення, збору, зберігання, переробки, передачі й використання інформації, що забезпечує цілісне бачення світу, передбачення наслідків рішень, які ухвалюються. Проаналізувавши феномен модернізаційної культури, її когнітивну, ціннісну та поведінкову складову, автор робить висновок, що становлення та розвиток модернізаційної культури передбачає постійне вдосконалення рівня професійної культури всього професорсько-викладацького складу, а новою формою підвищення кваліфікації вузівських викладачів стає індивідуальне, безперервне стажування протягом усієї своєї діяльності.

Автор приходить до висновку, що модернізаційна культура у вищій освіті стає провідним фактором розвитку системи освіти в цілому. Важливу роль відіграють структури підвищення кваліфікації, інформатизація освіти, що підсилює поліфункціональність системи української освіти. Модернізаційна культура базується на поєднанні високих технологій, диференційованості і варіативності - із самобутністю й унікальністю. В дисертаційній роботі особливо підкреслюється, що основною цінністю й водночас кінцевою метою процесу модернізації освіти України є освічена людина, що має гармонічне світовідчуття, людина, життєдіяльність якої сприяє збереженню та збагаченню культури, людина в усій повноті цього слова, а не тільки гарний фахівець або свідомий громадянин. А тому важливо, щоб система освіти не тільки сприяла становленню нової системи цінностей, яка б дозволила людям швидше адаптуватися у сьогоденному суспільстві, але й не розгубила на цьому шляху духовні цінності, ідеали та традиції свого народу.

У третьому розділі «Українські традиції в освіті в контексті викликів сучасності», який композиційно складається з трьох підрозділів, проведено філософський аналіз освітніх культурних традицій України в їх відповідності з викликами сучасного світу та сучасним світобаченням, досліджено процеси інтеграції європейської системи освіти, зокрема Болонський процес, і проблематика соціокультурної обумовленості модернізації вітчизняної системи освіти в плані особливостей приєднання цієї системи освіти до процесів світової інтеграції.

У підрозділі 3.1 «Культурні традиції освіти в Україні та сучасна картина світу» проводиться розгляд національних соціокультурних підвалин функціонування та розвитку вітчизняної системи освіти. Українська культура багата на педагогічні традиції, проте, перманентні реформи системи освіти останніх десятиріч не сприяли стабільності та міцності соціокультурних підвалин розвитку освіти. В роботі показано, що будь-які реформи системи освіти приречені на поразку у випадку коли відчувається недолік як загальнофілософських, так і теоретичних знань, що дозволяють осмислювати та спрямовувати педагогічні експерименти. Автор стверджує, що пошук філософських основ реформування сучасної освіти означає для української освіти насамперед опертя на вітчизняну філософську думку, поряд із зверненням до думки Заходу та Сходу. Багато видатних теоретиків і практиків освіти створили національно орієнтовану систему, що не тільки зумовлює її оригінальність і самобутність, але й несе в собі загальнолюдський сенс (К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та ін.).

Традиційність, слідування національним культурним цінностям іноді протиставляється інноваційності. Автор показує, що ця точка зору є невірною та веде до нехтування або своєю культурою, або ж загальнолюдськими цінностями та потребами сьогоденної доби. Єдність традиції та новації є універсальною характеристикою будь-якої культури: культура не може існувати без передачі ціннісно-смислового досвіду від покоління до покоління, але культура не може й жити без оновлення - інакше вона не буде живою культурою. Особливу роль у процесі взаємодії традиції та творчості відіграє філософія освіти, що відповідає духовно-ціннісному змісту національного менталітету й відображає сучасні тенденції світової науки та культури, інтегрує знання у цілісну картину світу.

Дисертант відзначає, що завдяки своїй бурхливій історії, географічному положенні «на перетині цивілізацій», Україна історично, соціально та культурно готова сьогодні до діалогу з іншими спільнотами, культурами і цивілізаціями, орієнтована на ефективний розвиток в діалозі між Сходом і Заходом, між індивідуалістичними і колективістичними тенденціями, між філософсько-світоглядними парадигмами антропоцентризму та космоцентризму. Ця традиція українського світосприйняття відповідає світоглядним настановам таких новітніх наукових програм як синергетика, а складні людиномірні системи, що їх розглядає сьогоденна наука, можуть бути досліджені на засадах світоглядного гуманізму української філософської думки, починаючи з Г.С. Сковороди та П. Юркевича і закінчуючи представниками Київської філософської школи ХХст. (В.І. Шинкарук, С.Б. Кримський та ін.).

Автор робить висновок, що досвід українського народу, досвід життя у багатоманітності держав, культур, етносів, який учить толерантному та ввічливому ставленні до чужого, є корисним та актуальним за доби модернізації всього світового соціуму не лише для українських спільнот, але й для інших народів, становлячи собою цивілізаційний ресурс і призначення України, її багатий потенційний внесок до світового процесу інтеграції та розвитку освітніх систем.

Підрозділ 3.2 «Європейська інтеграція в освіті і соціокультурна обумовленість процесів модернізації освіти» присвячений проблематиці реалізації діалогічно-інтегративних відносин у системі освіти сучасної Європи й можливості інтеграції вітчизняної освітянської культури в міжнародний простір. Під інтеграцією автор розуміє не об'єднання довільної безлічі елементів, а перехід кількості в якість, у внутрішньо взаємозв'язану і взаємообумовлену цілісність, що наділена властивостями, відсутніми в її складових.

Аналіз перетворення національних освітніх систем, націлених на інтеграцію, виявляє загальну тенденцію - додання освіті властивостей відкритості. Інтегративні процеси в освіті спрямовані не на уніфікацію, а на гармонізацію для розширення відповідності й сумісності інтересів усіх учасників освітнього процесу на основі збереження різноманітності та пошани до різних культурних традицій. Автор підкреслює, що немає сенсу змішувати спроби інтеграції української освіти з її повним знищенням: інтегративні процеси в європейській освіті й зокрема Болонські реформи мають розглядатися як діалог, взаємне збагачення європейської та української освітніх систем.

В дисертації показано, що Болонський процес становить собою адекватну реакцію європейських країн на виклики XXI століття. Серед останніх виділяється наявна інтеграція національних інформаційних просторів в єдиний світовий інформаційний простір; велике значення має й глобалізація, що розвивається у фінансово-економічній сфері, та регіональна інтеграція; інтернаціоналізація освіти, яка має свій прояв у формі взаємних обмінів студентами, професорами і викладачами у вищих навчальних закладах; зростання конкуренції на світовому ринку освітніх послуг; зміна функцій держави в освітній сфері. Суть таких процесів, зазначає дисертант, полягає в тому, що це процеси міжкультурної взаємодії. Декларуючи наявність і цінність різноманітних освітніх систем, переслідується мета - створити умови, за яких більшість людей, скориставшись усіма цінностями і досягненнями національних систем освіти, науки і культури, зможуть бути мобільними на європейському ринку праці.

Інтерес до Болонського процесу в сьогоденній Україні цілком закономірний, оскільки це - єдина чітко збудована система, що пропонує реальні інтеграційні кроки у світовий освітній простір. Проте автор застерігає проти надмірного однобічного захоплення приєднанням України до цього процесу: Болонський процес не є тотожнім модернізації української систем освіти загалом, він - лише механізм взаєморозуміння й оптимізації відносин між країнами й освітніми системами, що модернізуються. Ані ізоляція від Болонського процесу, ані сліпе нав'язування зовнішніх стандартів для української вищої освіти не мають політичного майбутнього та не є прийнятними для нашої культури та нашого суспільства, - робить висновок дисертант.

У підрозділі 3.3 «Регіональні аспекти реалізації концепції Болонського процесу» приділяється особлива увага способам поєднання, при визначенні стратегій модернізації української системи освіти, прагнень до її інтеграції в Болонський процес - і прагнень зберегти та збагатити свою власну культурну спадщину. Автор вважає, що вирішення такого завдання може бути можливим за умови виваженого, раціонального підходу до справи реалізації ідей Болонської конвенції, з урахуванням усіх національних і регіональних аспектів і особливостей модернізації системи освіти України - аж до розгляду питання про практичну можливість чи неможливість реалізації основних положень Болонського процесу в кожному конкретному вищому навчальному закладі.

Особливого значення набуває та обставина, що завдяки входженню в Болонський процес, як зазначається в роботі, український навчальний заклад набуде автономності в новому, ширшому розумінні. Якщо для радянської системи освіти була характерна майже повна залежність вузу від державного Міністерства освіти, то самостійність, в болонському її розумінні, - це мінімальна залежність вузу від чиновників і значно великий ступінь довіри вузу, його викладачам і студентам з боку суспільства. Автономність університетів, позбавлення від державного освітнього монополізму дозволятиме позбутися одноманітності в освіті, невідповідності освоюваних знань життєвим реальностям. Орієнтація на рішення поточних і перспективних потреб суспільства, підтримка міцного зв'язку навчання з виробництвом приведе до загальноприйнятої в усьому світі практики розвитку сучасної матеріально-технічної бази університетів за допомогою підприємств різного профілю, а поєднання в університеті фундаментальної і спеціалізованої освіти, наукових досліджень і загальнокультурних функцій дозволить йому постійно взаємодіяти із соціокультурним середовищем, вносити до нього творче начало. Отже, активне включення регіональних вузів у Болонський процес здатне змінити роль і функції університетів: перетворити їх не тільки на центри підготовки фахівців, але й на осередки культури, знань, наукових досліджень, від яких залежить культурний і науково-технічний розвиток українського суспільства.

Як показує автор, основним принципом реалізації процесу інтеграції української системи освіти до європейського простору повинен стати принцип гармонізації. Гармонізація має на увазі схожість цілей, але не схожість правил і методів досягнення означених цілей, як у разі уніфікації. Різноманітність - сильна сторона Європи, її потрібно берегти й укріплювати. Важливо, вважає дисертант, щоб участь України у процесах європейської інтеграції реалізовувалася через діалектичний принцип: заперечення старого новим необхідно здійснювати не через знищення, а через зняття - спадкоємність, збагачення, збереження.

Четвертий розділ «Освітня політика України: пошуки виходу з кризи» та три його підрозділи присвячено дослідженню ролі держави у визначенні стратегій освітньої політики, духовним передумовам розробки таких стратегій та проблематиці проліферації суб'єктів освітньої політики в контексті зміни освітніх практик як критерію ефективності модернізації системи освіти України.

У підрозділі 4.1 «Освітня політика як невід'ємна складова функціонування держави» дисертантом проводиться аналіз державної політики України в галузі освіти, спрямованої на розв'язання проблем модернізації. Освітня політика, стверджує автор, є однією з найважливіших складових політики держави, інструментом забезпечення прав і свобод людської особистості, підвищення темпів соціально-економічного і науково-технічного розвитку, гуманізації суспільства, зростання культури. У ряді законодавчих актів політика в області освіти не тільки виділена як важливий напрям державної політики в цілому, але й визначається в дусі проголошення освіти пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Проведений в дисертаційній роботі аналіз і розгляд діючого законодавства в галузі освітньої політики, Закону України «Про освіту» (1991р.), Закону України «Про вищу освіту» (2002р.), Національної доктрини розвитку освіти (2002р.), Концепції державної програми розвитку освіти на 2006-2010рр. та результатів реформування системи освіти, засади яких містяться у цих документах, не дає підстав для беззастережної позитивної оцінки, оскільки реальна корисність будь-якої реформи, зазначає дисертант, визначається не тим, наскільки добре сформульовані її положення, а тим, як вони реально здійснюються, який їх соціальний і педагогічний ефект. В роботі доводиться, що розуміння освіти в дзеркалі лише державної політики обов'язково веде до однобічного її тлумачення в аспекті матеріальних умов.

Важливість останніх не слід недооцінювати: за умов відсутності фінансування інноваційний розвиток освіти має проблематичний характер. Але без опертя на духовні засади лише збільшення матеріальної бази системи освіти не здатне привести до реальної модернізації, на зразок того, як збільшення числа університетів аж ніяк не означає підвищення рівня вищої освіти. Навпаки, комерціалізація вищої школи в сьогоденній Україні, що викликана її важким фінансовим положенням, змусила понизити критерії відбору. Відкриття численних недержавних вищих учбових закладів і філій без адекватного кадрового, навчально-методичного та матеріального забезпечення привело до зниження якості навчання. У сфері освіти склалася внутрішньо суперечлива ситуація, що є поєднанням кризових процесів, бурхливого зростання і стагнації, які багато в чому визначені державною освітньою політикою. Автор доводить, що зміна парадигм розвитку й розробка засад модернізації освіти є явищем історичним, тому вона не може бути результатом адміністративного тиску, нехай з найкращими намірами та найбільш красномовними концепціями й доктринами.

У підрозділі 4.2 «Духовні передумови вироблення освітніх політичних стратегій» робиться спроба визначити причини незадовільного стану освітньої політики в Україні та окреслити можливі способи досягнення ефективності в модернізації системи освіти. Не заперечуючи позитивних зрушень у галузі державної політики відносно освіти, автор відзначає відчутні витрати реформування, що пов'язані, зокрема з хиткістю й недостатнім опрацьовуванням духовних основ освітніх стратегій. Віддання пріоритету пишномовним доктринам і програмам, позбавленим як справжніх оригінальних модернізаційних ідей, так і дієвих у наших умовах механізмів їх реалізації може зруйнувати всю систему і перетворити планування на набір давно відомих тривіальних істин.