Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

ПІДГОТОВКА НАУКОВИХ ТА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ ВИЩОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ РОСІЇ ТА УКРАЇНИ (1991-2009 РР.)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

ЧОРНОЙВАН ГАННА ПЕТРІВНА

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Інституті вищої освіти Національної академії педагогічних наук України.

Науковий керівник - доктор філософських наук, доцент КОРСАК Костянтин Віталійович, Інститут вищої освіти НАПН України, завідувач відділу теорії та методології природничої й інженерної освіти.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор ЛЕВЧЕНКО Тетяна Іванівна, Київський національний лінгвістичний університет, професор кафедри педагогіки;

кандидат педагогічних наук, доцент МЕДВІДЬ Людмила Андріївна, ДВНЗ Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана, доцент кафедри педагогіки і психології.

Захист відбудеться „8” грудня 2011 р. об 11:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.02 в Інституті вищої освіти НАПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, 9-й поверх, зала засідань.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту вищої освіти НАПН України (01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9).

Автореферат розіслано „5” листопада 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Г.В. Лесик

АНОТАЦІЇ

Чорнойван Г.П. Підготовка наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації Росії та України (1991-2009 рр.). - На правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Інститут вищої освіти НАПН України, Київ, 2011.

Дисертацію присвячено актуальній проблемі порівняльного аналізу підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації Російської Федерації та України.

Проаналізовано педагогічну теорію та прикладні питання формування й забезпечення ефективної діяльності в процесі підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації Росії та України на сучасному етапі і в історичному контексті.

Зроблено порівняльний аналіз кількісних змін у системі вищої освіти, проаналізовано динаміку зростання кількості науково-педагогічних кадрів. Особливу увагу приділено стану та тенденціям розвитку аспірантури та докторантури Російської Федерації та України з урахуванням Болонського процесу та визначені шляхи наближення їх до європейських стандартів.

Ключові слова: аспірантура, докторантура, докторська підготовка, кандидат наук, доктор наук, доктор філософії (PhD), якість освіти, тенденції змін, європейський простір вищої освіти, Болонський процес, Національна система кваліфікацій.

Чорнойван Г.П. Подготовка научных и научно-педагогических кадров высшей квалификации России и Украины (1991-2009 гг.). - На правах рукописи.

Диссертация на соискание научной степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 - общая педагогика и история педагогики. - Институт высшего образования НАПН Украины, Киев, 2011.

Диссертация посвящена актуальной проблеме сравнительного анализа подготовки научных и научно-педагогических кадров высшей квалификации Российской Федерации и Украины.

Осуществлен анализ педагогической теории и прикладных вопросов формирования и обеспечения эффективной деятельности при подготовке научных и научно-педагогических кадров высшей квалификации России и Украины на современном этапе и в историческом контексте.

Проанализировано понятие „докторская подготовка”, которая означает образование 6-го уровня по действующей Международной системе классификации образования (МСКО) или 3-й цикл высшего образования по Болонской классификации. В Российской Федерации и Украине данному понятию отвечает подготовка „кандидата наук”, поскольку в обеих странах существует двухэтапная система подготовки кадров высшей квалификации. Наивысшая степень „доктор наук” приравнивается к существующему во многих странах (Великобритания, Франция, Польша) „габилитированному” или „высшему” доктору, что отвечают второму этапу 6-го уровня за МСКО или 4-му циклу по Болонской классификации.

Изучен исторический опыт присуждения ученых степеней, накопленный в России в дореволюционное время и в СССР. Особое значение имеет возобновлена в 1987 г. степень доктора наук (упразднена в 1956 г.).

Сделан анализ основных законодательных документов, которые касаются подготовки научных и научно-педагогических кадров, проведена параллель с соответствующими законами Российской Федерации. Указано на недостаточно четкую семантическую точность и нехватку необходимых объяснений и определений. Указано на разницу при отнесении аспирантуры и докторантуры к сектору высшего образования в России и в Украине. Установлен факт прогрессирующего старения кадров высшей школы России и Украины.

Произведен сравнительный анализ количественных изменений в системе высшего образования, проанализирована динамика роста количества научно-педагогических кадров. В период 1995-2009 гг. общее количество аспирантов России увеличилось почти в 2,5 раз, в Украине приблизительно в 1,95 раз; количество докторантов России увеличилось почти на половину, в Украине в 1,3 раз. Проведен анализ распределения докторантов и аспирантов по отраслям наук и обнаружено, что он почти не отличается. Наибольшее количество диссертаций защищается в технических, экономических, филологических и физико-математических сферах. Поражающая региональная диспропорция в подготовке аспирантов и докторантов большая часть всех учреждений, которые обеспечивают подготовку, расположены в Москве и в Киеве.

Если несколько десятилетий тому назад аспирантами становились выпускники высшей школы, которые проявили навыки творческой деятельности, возможность к самообразованию и склонность к научно-исследовательской работе, то в настоящее время для многих из них аспирантура и открытые после ее окончания перспективы потеряли привлекательность. Наилучшие выпускники идут на высокооплачиваемые должности в фирмы, часть уезжает в зарубежные страны. При увеличении планового набора в аспирантуре оказываются не только те, кто хочет и может дальше учиться, а почти все желающие. Исследован вопрос соответствия качества подготовки выпускников высших учебных заведений запросам экономики и рынка труда, обнаружены позитивные и негативные последствия так называемой „массовизации” высшей школы.

Заботясь о том, чтобы научно-образовательный комплекс стал локомотивом социально-экономического прогресса страны, руководители современной России особенно важную роль в своей образовательной политике отводят аспирантуре и докторантуре. Они осуществляют мероприятия по усилению влияния научного руководителя на аспиранта, оказывают содействие закреплению молодежи в составе персонала вузов и научно-исследовательских институтов, прогнозируют состояние и развитие научно-педагогического потенциала высшей школы и на близкую, и на отдаленную перспективу. В диссертации доказано, что в Украине государственная политика поддержки развития системы подготовки научно-педагогических кадров высшей квалификации развивается подобным образом, но менее энергично и с привлечением меньших ресурсов.

Особенное внимание обращено на состояние и тенденции развития аспирантуры и докторантуры Российской Федерации и Украины с учетом Болонского процесса и определены пути приближения их к европейским стандартам.

Ключевые слова: аспирантура, докторантура, докторская подготовка, доктор наук, кандидат наук, доктор философии (PhD), качество образования, тенденции изменений, европейское пространство высшего образования, Болонский процесс, Национальная система квалификаций.

Chornoyvan G.P. Preparation of scientific and scientifically pedagogical shots of Higher qualification in Russia and Ukraine (1991-2009). - On rights of manuscript.

Dissertation on the receipt of scientific degree of candidate of pedagogical sciences after speciality 13.00.01 - is General pedagogics and history of pedagogics. - Institute of Нigher Education, National Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine, Kyiv, 2011.

Is dissertation devoted of the of comparative analysis of training of scientific and scientifically pedagogical personnel of Higher qualification of Russian Federation and Ukraine.

The analysis of pedagogical theory and questions of forming and providing of effective activity is carried out at training of scientific and scientific-pedagogical personnel of higher qualification of Russia and Ukraine on the modern stage and in a historical context.Is analysed comparative analysis of quantitative changes in the system of higher education, the dynamics of growth of scientific-pedagogical shots.

The special attention is turned on the state and progress of aspirantury and doktorantury of Russian Federation and of Ukraine trends taking into account the Bolonskiy proces and is indicated a way approaching to the European standards.

Key words: aspirantura, doctorantura, doctoral training, candidate of sciences, doctor of sciences, PhD, quality of education, tendencies of changes, European space of Higher Education, Bolonskiy process, National system of qualifications.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процеси глобалізації, інформаційна революція, запровадження в багатьох сферах нанотехнологій кардинально змінили вимоги до фахівців усіх рівнів, особливо до наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, які відіграють вирішальну роль у прогресі людства на всіх напрямах його розвитку. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває порівняльний аналіз модернізації підготовки таких кадрів.

Нині науковці провідних держав світу звертають увагу на виявлення прихованих рушійних сил, які визначатимуть події в майбутньому і будуть спроможними забезпечити стійкий розвиток людства. У працях науковців України, як і в публікаціях їхніх зарубіжних колег, особливо наголошується на тому, що характерним у розвитку країн у ХХІ ст. буде наростання впливу діяльності освітніх систем та вдосконалених засобів створення й упровадження наддосконалих технологій виробництва. Інакше кажучи, сподівання людства на стійкий розвиток і подолання екологічних загроз спирається на потенціал сучасного й майбутнього освітньо-наукового комплексу, „виконавським знаряддям” якого є інтелектуальні й творчі спроможності кадрів найвищої кваліфікації - професорів і доцентів вищих навчальних закладів, а також провідних науковців академічних і галузевих академій та інших установ і лабораторій.

Докторська підготовка як найвищий ступінь у науковому зростанні в Російській Федерації та Україні нині є досить актуальною. У зв'язку з розгортанням Болонського процесу (1999 р.) і формуванням Європейського простору вищої освіти підготовка докторів стала глибоко осмислюватися та досліджуватися. Оскільки Російська Федерація (2003 р.) та Україна (2005 р.) стали учасниками Болонського процесу, проблема модернізації інститутів аспірантури та докторантури в цих країнах набула значної актуальності, про що свідчить поява праць з цієї тематики.

Зазначену проблему висвітлено в працях українських та зарубіжних науковців В.І. Байденко, Б.І. Бєдний, В.М. Геєць, Л.С. Гребнев, Г.М. Добров, Н.І. Загузов, В.М. Клименюк, Л.С. Лобанова, Б.А. Маліцький, В.С. Марцин, Д.Садлак, В.П. Семиноженко, Д. Тейлор. Фундаментальне значення для методологічного осмислення проблеми мають публікації провідних філософів і педагогів України - А.М. Алексюка, В.П. Андрущенка, В.Г. Кременя, В.С. Лутая, В.І. Лугового, В.К. Майбороди, О.Я. Савченко та ін. У працях цих та інших учених обґрунтована унікальна суспільно-політична роль освіти й науки в розбудові незалежної України, перетворенні її в європейську державу розвиненої демократії і високої якості життя для всіх громадян.

На початку ХХ ст. з'явилися і перші дисертації, присвячені розвитку системи підготовки й атестації наукових і науково-педагогічних кадрів в Україні в період 1992-1998 рр. (О.Г. Котова, 2000 р.), порівнянню докторської підготовки в європейському регіоні та Україні (О.В. Поживілова, 2006 р.).

Найбільш глибоке дослідження підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації здійснила Ж.В. Таланова (2011 р.), яка в дисертації проаналізувала світовий досвід підготовки фахівців найвищого освітнього рівня в умовах глобалізації. Однак ознайомлення з літературою свідчить, що ще залишається не дослідженою проблема спільного і відмінного в діяльності аспірантури і докторантури в різних країнах, у тому числі в Російській Федерації та Україні.

Отже, актуальність та науково-педагогічне значення якісної підготовки кадрів вищої кваліфікації зумовили вибір теми дисертаційного дослідження „Підготовка наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації Росії та України (1991-2009 рр.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень відділу теорії і методології природничої та інженерної освіти „Теорія і практика моніторингу якості природничої та інженерної освіти в Україні ХХІ століття” (№ 0106U002011), 2006-2008 рр.; „Модернізація змісту природничої та інженерної освіти в умовах переходу від індустріальних до нанотехнологій” (№ 0103U000958), 2009-2011 рр. Інституту вищої освіти НАПН України.

Тему дисертації затверджено Вченою радою Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України (протокол від 1 грудня

2005 р., № 8) і погоджено в Міжвідомчій раді з координації наукових досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні (протокол від 26 лютого 2008 р., № 2).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є порівняльний аналіз підходів в організації й діяльності інститутів аспірантури й докторантури в Російській Федерації та Україні, розробка практичних рекомендацій щодо подальшої модернізації підготовки кадрів.

Відповідно до мети визначено такі завдання:

- здійснити системний аналіз висвітлення теми у вітчизняній та зарубіжній літературі й визначити напрями, що потребують дослідження;

- уточнити дефініції понять „докторська підготовка”, „науково-дослідна діяльність”, „навчально-дослідна діяльність”;

- порівняти кількісні зміни в системі підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації Російської Федерації та України;

- виявити провідні тенденції в діяльності аспірантури і докторантури в Росії і Україні у ХХІ ст.;

- оцінити вплив участі Росії та України у Болонському процесі на розвиток позитивних інновацій у національних системах підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та внести пропозиції щодо модернізації цих систем.

Об'єкт дослідження - системи підготовки кадрів вищої кваліфікації Російської Федерації та України на зламі ХХ-ХХІ ст.

Предмет дослідження - модернізація підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації в Росії та Україні в умовах становлення незалежності цих країн.

Методи дослідження. З метою виконання завдань дослідження використано дослідницькі методи:

- системний, логіко-історичний аналіз стану підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації в Російській Федерації та Україні;

- історико-структурний - для виявлення тенденцій підготовки кадрів вищої кваліфікації з різних напрямів на всіх етапах їх розвитку;

- порівняльний аналіз - для зіставлення досвіду підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів в Росії та Україні з метою виявлення цінного досвіду для його подальшого застосування;

- пошуково-бібліографічний - з метою забезпечення наукового пошуку джерел, систематизації та класифікації наукової літератури за темою дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:

- досліджено освітньо-наукові комплекси Російської Федерації та України в пострадянський період у складних умовах розбудови державності в цих країнах і негативного впливу на освіту економічної кризи, що розгорнулася в той час;

- виявлено провідні тенденції змін в інститутах аспірантури та докторантури Росії та України, що сталися на початку ХХІ ст. в контексті глобалізаційних викликів;

- розкрито зміни у системі підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації Російської Федерації та України з метою прискореного розвитку нанонаук і нанотехнологій;

удосконалено:

- форми організації навчального процесу у підготовці наукових та науково-педагогічних кадрів з врахуванням компетентнісного підхіду;

набули подальшого розвитку:

- термінологічне забезпечення порівняльно-педагогічних досліджень системи вищої освіти 3-го циклу (аспірантура і докторантура) в Російській Федерації та Україні з урахуванням європейської і світової практики;

- теоретичні підходи щодо узгодження систем освітніх кваліфікацій Російської Федерації та України у зв'язку з участю їх у Болонському процесі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в дисертаційному дослідженні проаналізовано систему підготовки й діяльності аспірантури і докторантури в сучасних умовах та спроби перетворення освітньо-наукового комплексу в головний засіб прогресу суспільства і економіки. Певним внеском у теоретичну педагогіку є систематичне порівняльно-педагогічне дослідження стану й провідних тенденцій змін у функціонуванні інститутів аспірантури і докторантури в Російській Федерації та Україні як незалежних держав і активних учасників Болонського процесу. Узагальнені матеріали можуть використовуватися для прогнозування подальшого розвитку освітньо-наукових комплексів Росії та України в умовах руху до суспільства знань.

Принципове значення має визначення нової ролі зміни змісту 5-го рівня вищої освіти за Міжнародною системою класифікації освіти в напрямі вивчення студентами нано- та інших „молодих” наук, значне розширення підготовки науковців вищої кваліфікації за спільної участі держави й бізнесу, модернізації діяльності аспірантури й докторантури в Україні з урахуванням досягнень теорії і практики розвинених країн Європи і світу, формування на цій теоретичній основі висновків і пропозицій.

Результати дослідження упроваджено в навчальний процес Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди (довідка від 12 травня 2011 р., № 466/1); ПВНЗ „Київський міжнародний університет” (довідка від 30 травня 2011 р., № 424/05-11); Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (довідка від 17 червня 2011 р., № 01-10/1537); Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (довідка від 20 червня 2011 р., № 929/1); Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту (довідка від 24 жовтня 2011 р., № 1.4/18 - 3351).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Основні ідеї, висновки, пропозиції та рекомендації, сформульовані у дисертації отримані автором самостійно.

У науковій статті, що видана у співавторстві з К.В. Корсаком, особистим внеском автора є обґрунтування перетворення аспірантури у сектор вищої освіти.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні відділу теорії і методології природничої та інженерної освіти Інституту вищої освіти НАПН України, а також опубліковано в матеріалах науково-практичних конференцій різних рівнів, зокрема:

- міжнародних: „Педагогіка духовності: поступ у третє тисячоліття” (Київ, 2005); „Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору” (Київ, 2006); „Освіта і доля нації” (Харків, 2007); „Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології” (Рівне, 2007); „Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології” (Тернопіль, 2009);

- всеукраїнських: „Методологія соціального пізнання: здобутки і проблеми” (Запоріжжя, 2005); „Теорія та методика навчання фундаментальних дисциплін у вищій технічній школі” (Кривий Ріг, 2005); „Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість” (Київ, 2006); „Актуальні проблеми формування особистості лікаря у студентів-медиків” (Київ, 2006, 2007, 2009);

- звітних Інституту вищої освіти НАПН України (Київ, 2008-2010).

Публікації. Основні положення та результати дослідження відображено у 10 публікаціях автора, серед яких: 5 - у науково-педагогічних фахових виданнях, 5 статей та тез доповідей - у збірниках матеріалів наукових конференцій (з них 1 у співавторстві).

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел (320 найменувань, з них 20 іноземною мовою), 5 додатків. Загальний обсяг дисертації становить 204 сторінки, з них основного тексту - 163. Робота містить 16 таблиць, 2 рисунка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

науковий педагогічний аспірантура європейський

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь її наукової розробки, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання та методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну значущість результатів, методи дослідження, висвітлено дані щодо апробації й упровадження результатів дослідження.

У першому розділі - „Підготовка кадрів вищої кваліфікації як науково-теоретична проблема” - здійснено аналіз наукової літератури з теми та досліджено основні дефініції наукової проблеми. Зокрема, охарактеризовано основні поняття зі сфери організації та діяльності аспірантури і докторантури, основні вимоги та етапи навчання на цих освітніх рівнях у вищих навчальних закладах та науково-дослідних установах.

Традиційно вважається, що науково-дослідна діяльність - це система методів, засобів і заходів для засвоєння в процесі навчання різних етапів науково-інноваційного циклу, що включає фундаментальні й прикладні дослідження та є важливим засобом ефективної підготовки фахівців. Поряд з „науково-дослідною діяльністю” використовуються терміни „навчально-дослідна діяльність”, „навчально-творча діяльність”, „наукова творчість”, „науково-виробнича діяльність”, які спрямовані на вирішення навчально-творчих завдань, вирішення яких формують особистість ученого та сприяють розвитку його творчих здібностей.

Зазначається, що в тритомній російській „Енциклопедії професійної освіти” та українському „Педагогічному словнику” за редакцією С.У. Гончаренка, науку визначено як специфічну сферу людської діяльності, функцією якої є одержання й теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Якщо наголошувати на цьому формулюванні, то зі словосполучення „об'єктивних знань про дійсність” випливає, що автори подібних визначень не вважають „науковими” індивідуальні суб'єктивні твердження і висловлювання, якщо вони спираються не на інструментальні вимірювання і досліди, а є продуктом якихось спостережень чи міркувань на основі їх персонально-емоційного (чи іншого) сприйняття. Така точка зору, що редукує „науковість” до природничо-інструментальних наук, має право на існування, але вимагає застосування до неінструментальних даних і знань, а також до „специфічних сфер їх отримання” не термінів „наукові знання” і „науки”, а якихось інших.

У розділі проаналізовано термін „докторська підготовка” (PhD), який означає освіту 6-го рівня за чинною Міжнародною системою класифікації освіти (МСКО) або 3-й цикл вищої освіти за Болонською класифікацією. У Російській Федерації та Україні зазначеному терміну відповідає підготовка „кандидата наук”, оскільки в обох країнах існує двоетапна система підготовки кадрів вищої кваліфікації. Найвищий ступінь „доктор наук” прирівнюється до існуючого в багатьох країнах (Великобританія, Франція, Польща) „габілітованого” або „вищого” доктора, що відповідатиме другому етапу 6-го рівня за МСКО або 4-му циклу за Болонською класифікацією. У Проекті Національної рамки кваліфікацій Російської Федерації аспірантура належить до 8-го, а докторантура до 9-го кваліфікаційних рівнів.

Відзначено суперечності між визначеннями ключових понять в російській і українській науковій літературі та в національних законодавчих актах. Оскільки існує значна термінологічна розбіжність між пострадянськими країнами і розвиненими державами світу, рекомендовано вживати європейську термінологію. Встановлено, що в Росії та Україні до дисертацій на будь-які теми застосовують одні і ті ж самі вимоги і критерії якості, що не відповідає європейській практиці.

Вивчено історичний досвід присудження вчених ступенів в Росії дореволюційного періоду та в СРСР. Вчені ступені доктора, магістра і кандидата започатковано в російських університетах „вищим наказом” від

24 січня 1803 р., кандидат був у 12 класі за табелем та рангом, магістр у 9 і доктор у 8. До 1816 р. присудження наукових ступенів відбувалося на основі університетських статутів і вже сформованих традицій. Спочатку спеціально розробленого загального положення не існувало, воно затверджено наступного року й визначало ступені магістра і доктора. Щодо кількості наукових кадрів, то в 1803 р. в Росії було приблизно 1 тис. науковців. До 1850 р. їх кількість зросла в десять разів, а в 1900 р. - у сто разів.

Зазначається, що постановами Ради народних комісарів СРСР від 13 січня 1934 р. “Про вчені ступені та звання” та 20 березня 1937 р. ”Про порядок встановлення вчених ступенів та звань”, введено новий порядок присудження вчених ступенів, зросло число галузей наук, по яких відбувалось надання вчених ступенів. Це позитивно вплинуло на кваліфікацію наукових кадрів, піднесло рівень науково-дослідницької діяльності. Слід зазначити, що в 1956 р. Постановою ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР „Про міри по покращенню підготовки та атестації наукових та науково-педагогічних кадрів” скасовувалася докторантура як форма підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів. Безсумнівів, це мало негативні наслідки, і в 1987 р. докторантура була відновлена.

Кількість науковців у світі нині наближається до 10 млн, це досягнуто насамперед за рахунок природничих наук та інженерії, адже фахівці цих спеціальностей особливо потрібні для виконання завдань пріоритетного значення, пов'язаних зі створенням нових засобів нападу та оборони (хоча в середньовічних університетах та в традиційній системі вищої освіти кількісно домінували представники гуманітарної сфери знань, насамперед з теології і права).

Наголошується, що в системі вищої освіти Радянського Союзу пріоритетом та головним завданням був розвиток природничо-інженерної освіти. Подальші видатні здобутки радянської науки й техніки у сфері космонавтики, авіа- і суднобудування, атомної енергетики переконливо свідчили про те, що вища технічна та інженерна школи Росії і Радянського Союзу успішно виконували поставлене перед нею завдання.

Підготовка кадрів вищої кваліфікації за радянських часів набрала масового характеру, причому всі ресурси при підготовці кадрів було централізовано та зосереджено в руках влади. Це мало і негативну сторону - однобічний розвиток вищої освіти і науки, який орієнтовано в основному на технічні спеціальності й галузі. Ігнорувався історичний досвід та національні традиції, закладені багатовіковою історією та знищені після створення Радянського Союзу. Відгородження від світового досвіду підготовки кадрів вищої кваліфікації заважало мобільності вчених та науковців, обміну досвідом результатами досліджень у різних галузях науки.

У роботі проведено системний аналіз основних законодавчих документів, які стосуються підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів (закони України „Про освіту”, „Про вищу освіту” та „Про наукову і науково-технічну діяльність”), проведено паралель із відповідними законами Російської Федерації. Виявлено недостатньо чітку семантичну точність і на брак необхідних пояснень і визначень. Встановлено різницю у віднесенні аспірантури і докторантури до сектору вищої освіти в Росії та Україні.

Аналіз літератури за темою свідчить, що у 2009 р. законодавством Російської Федерації підготовку кандидатів і докторів наук через аспірантуру та докторантуру віднесено до освітньої сфери як 1-го та 2-го ступенів вищого освітнього рівня, на відміну від України. Росія не поспішає переходити від усталеного вченого ступеня „кандидата наук” до „доктора філософії”, зберігається і найвищий ступінь - доктор наук. У проекті Закону України „Про вищу освіту”, який нині активно обговорюється громадськістю, відбулися певні зміни: 1) запровадження наукового ступеня „доктор філософії” замість „кандидата наук”, збільшення термінів навчання з 3 до 4 років; 2) збереження наукового ступеня „доктор наук”. Однак оприлюднений законопроект викликає низку суперечностей, які пов'язані насамперед з питаннями: за якими програмами будуть готувати українських „докторів філософії”, як організувати навчальний процес „докторів філософії” в науково-дослідних установах та інші.

Охарактеризовано важливість створення в Україні Національної системи кваліфікацій, чому перешкоджає насамперед недостатня наукова розробка проблеми, не збалансовані позиції освітян і працедавців, відсутність діалогу всіх зацікавлених сторін для досягнення концептуального і процедурного консенсусу щодо НРК. Запровадження 9-го рівня кваліфікації для докторів наук, що визначить в цілому долю інституту докторантури у вищій школі України, викликає в освітній спільноті суперечності. Одні науковці схиляються до ліквідації ступеня „доктора наук” як найвищого для спрощення зіставлення і визнання кваліфікацій Української і Європейської рамок кваліфікацій для навчання впродовж життя з кількістю рівнів 8 (8-му рівню Української рамки кваліфікацій відповідатиме „кандидат наук”). Інші вчені та дослідники під час розробки Проекту схиляються до збереження ступеня „доктора наук”, зважаючи на 9-рівневий Проект Національної рамки кваліфікацій Російської Федерації, який продовжує вдосконалюватися.

Здійснено порівняльний аналіз процесу підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів в аспірантурі і докторантурі європейських і пострадянських країн, виявлено досвід для модернізації такої підготовки в Україні.

У другому розділі - „Зміни у системі підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації Російської Федерації та України” - проаналізовано кількісні та структурні зміни в освітньо-науковому комплексі двох країн, здійснено пошук критеріїв, врахування яких сприятиме підвищенню якості підготовки кадрів найвищої кваліфікації. Проведено порівняння сучасної системи російської вищої освіти з вищою професійною освітою дореволюційної Росії та СРСР. Охарактеризовано основні зміни в системі вищої освіти, досліджено динаміку зростання кількості науково-викладацьких кадрів та підготовку кадрів вищої кваліфікації для вищої школи Російської Федерації та України.

Виявлено збільшення кількості вищих навчальних закладів та чисельності в них студентів у такій послідовності: у 1913 р. Росія мала 8 університетів, які поєднували навчання з науковими дослідженнями. Напередодні Першої світової війни держава мала 72 ВНЗ і 86,5 тис. студентів. У радянський період нерівномірно, але невпинно кількість закладів і контингент осіб, які навчалися, зростали. З 1933 до 1993 р. кількість університетів збільшилася з 12 до 57, чисельність студентів відповідно з 14,2 до 393,1 тис. осіб. На червень 2009 р. в Росії налічувалося 687 ВНЗ: 350 університетів, 188 академій, 147 інститутів і

2 федеральних університети, кількість студентів зросла до 525 осіб на 10 тис. населення, причому дві третини молоді навчалося власним коштом. Щодо України, то на початку 2010 р. налічувалося 854 вищих навчальних заклади: 505 - І-ІІ, 349 - ІІІ-IV рівнів акредитації. Загальна кількість студентів у 2010 р. становила 2491,3 тис. Збільшення чисельності студентів вищих навчальних закладів свідчить про їх прагнення здобувати вищу освіту, сподівання на те, що фахівці з вищою освітою будуть затребувані на ринку праці і матимуть достойний заробіток та кар'єрне зростання. При цьому спостерігаються проблеми розподілення студентів за галузями наук, оскільки на одні спеціальності існує великий набір студентів (правознавство, економіка), інші спеціальності - поза увагою студентів (це стосується, зокрема, сільського господарства, природничих наук).

Відзначено, що наука повинна стати локомотивом поступу, тому особлива роль в освітній політиці відводиться інститутам аспірантури та докторантури як системі підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. Ефективна робота аспірантури та докторантури має забезпечувати вищу школу висококваліфікованими фахівцями та зрештою визначати якість навчально-освітнього процесу. Вища школа, у свою чергу, також впливає на діяльність аспірантури, рівень підготовки аспірантів, їх мотивації і готовності до подальшої професійної діяльності. Тому важливим чинником є віднесення підготовки кандидатів та докторів наук до освітньої сфери, оскільки зв'язок аспірантури і докторантури з вищою школою міцний.

Досліджено кількісні та якісні показники діяльності аспірантури й докторантури. Констатовано швидке зростання кількості аспірантів у ВНЗ і дослідницьких установах Росії, а також докторантів. За статистикою, кожна аспірантура в середньому готує 188 здобувачів. Однак є істотні відмінності. Якщо деякі університети мають не більше 20-30 аспірантів, то інші можуть мати сотні. Наприклад, у Казанському державному університеті в 2001 р. навчалися 622 аспіранти. Досліджено також підготовку кадрів вищої кваліфікації для різних наукових профілів, територіальний розподіл науково-дослідних установ та динаміку змін контингенту студентів системи вищої професійної освіти Російської Федерації (ВПО РФ) у розрахунку на 10 тис. населення з початку ХХІ ст.

Зазначається, що за майже потрійного збільшення кількості студентів за період 1990-2008 рр. кількість штатних викладачів зросла ледь наполовину - з 226 до 340 тис. Таке зростання зумовлене, насамперед, збільшенням працюючих на половину чи чверть ставки: їх стало більше удесятеро, а викладачів, які працюють на повну ставку, побільшало лише на 30%. Досить промовиста і динаміка розподілу за сходами академічної ієрархії: за 1990-2008 рр. істотно зменшилася кількість асистентів, майже не змінився відсоток доцентів, а от професорів у складі кафедр стало майже вдвічі більше (1990 р. - 6%, 2008 р. - 10,5% усього науково-викладацького складу).

Негативним фактором є прогресуюче старіння кадрів вищої школи Росії та України, оскільки професія педагога-викладача та науковця-дослідника не є в науковому просторі престижною, високооплачуваною та привабливою для молодих науковців.

Позитивним є збільшення кількості організацій, які готують аспірантів та докторантів. За 2000-2009 рр. в Росії організацій, які мають аспірантуру зросло на 185, в Україні - на 107; які мають докторантуру - 106 в Росії, 47 в Україні.

У дисертації проаналізовано зміни кількості аспірантів в Російській Федерації та Україні (див. табл. 1, 2).

Таблиця 1. Динаміка кількості аспірантів у Росії (2000-2009 рр.)

Роки	Кількість аспірантів
	Усього	Набір	Випуск	У тому числі із захистом, осіб/%
2000	117714	43100	24828	7503/30,2
2001	128420	45241	25696	6172/24,01
2002	136242	46935	28101	7411/ 26,4
2003	140741	47803	30799	8378/27,2
2004	142662	47687	32595	10256/31,5
2005	142899	46896	33561	10650/31,7
2006	146111	50462	35530	11893/33,5
2007	147719	51633	35747	10970/30,7
2008	147674	49638	33670	8831/26,2
2009	154470	55540	32235	10770/33,4

З'ясовано, що відсоток тих, хто своєчасно захищав дисертацію за всі роки, залишався низьким. Найвища ефективність у захисті дисертацій (33,4%) була в 2006 і 2009 р., а в середньому за період 2000-2009 рр. становила 29,5 %.

Негативним фактором є регіональна диспропорція в підготовці аспірантів: 45% усіх установ, які забезпечують підготовку аспірантів, розташовані в Центральному федеральному окрузі, а понад 60% з цієї групи - в Москві. У результаті третина (близько 40 тис.) усіх аспірантів навчається в Москві, що зумовлює певну нестійкість на російському ринку наукових та науково-педагогічних кадрів.

Таблиця 2. Динаміка кількості аспірантів в Україні (2000-2009 рр.)

Роки	Кількість аспірантів
	Усього	Набір	Випуск	У тому числі із захистом, осіб/%
2000	23295	7744	5132	842/ 16,4
2001	24256	8027	5223	839/ 16
2002	25288	8463	5550	971/ 17,5
2003	27106	9022	5733	1005/ 17,5
2004	28412	9225	6100	1102/ 18,1
2005	29866	9711	6417	1171/ 18,2
2006	31293	10201	6840	1438/ 21
2007	32497	10286	7154	1517/ 21,2
2008	33344	10189	7343	-
2009	34115	10470	7929	1826/ 23

За період 2000-2009 рр. середній показник захистів дисертації становив 19, 1 %, що на багато нижчий ніж в Росії.

В Україні також спостерігається територіальна диспропорція в підготовці наукових кадрів. Найбільша частина аспірантів навчається у столиці - м. Києві (у 2005 р. вона становила майже 40% від загальної кількості). У деяких областях, які мають високий науковий потенціал, аспірантура нечисленна (Дніпропетровська (5,6%) та Донецька (5,4%)).

Аналіз діяльності докторантури вказує на зменшення кількості докторантів як у Росії, так і в Україні (див. табл. 3, 4).

Таблиця 3. Кількісні показники діяльності докторантури в Росії (2000-2009 рр.)

Роки	Кількість докторантів
	Усього	Набір	Випуск	У тому числі із захистом, осіб/%
2000	4213	1637	1251	486/38,8
2001	4462	1630	1257	397/31,6
2002	4546	1579	1267	411/32,4
2003	4567	1611	1385	414/29,9
2004	4466	1567	1451	505/34,8
2005	4282	1457	1417	516/36,4
2006	4189	1499	1383	450/32,5
2007	4109	1520	1320	429/32,5
2008	4242	1517	1216	297/24,4
2009	4294	1569	1302	435/33,4

Наведені дані свідчать, що кількість докторантів є нестабільною. Загальна кількість бажаючих навчатися в докторантурі останніми роками скоротилася, зменшилась і кількість вступників.

Визначено ефективність діяльності докторантури за вказаний період, яка в середньому становить 32,5%. Найбільший відсоток захищених дисертацій був у 2000 р. (38,8%) та 2005 р. (36,4%), а найменший у 2008 р. (24,4%).

Вивчено досвід України щодо підготовки докторів наук. Виявлено різке скорочення цього показника в 2009 р.

Таблиця 4. Кількісні показники діяльності докторантури в Україні (2000-2009 рр.)

Роки	Кількість докторантів
	Усього	Набір	Випуск	У тому числі із захистом, осіб/%
2000	1131	376	401	37/ 9,2
2001	1106	393	371	35/ 9,4
2002	1166	428	333	40/ 12,01
2003	1220	437	352	52/ 14,8
2004	1271	469	356	65/ 18,2
2005	1315	461	373	52/ 13,9
2006	1373	502	396	87/ 22
2007	1418	506	414	83/ 20
2008	1476	531	424	-
2009	1463	475	465	125/ 27

Констатовано, що в Росії спостерігається зменшення кількості докторантів, в Україні - їх збільшення. Ефективність діяльності докторантури України в середньому становить 16,3 % (нижче порівняно з Російською Федерацією - 32,5 %).

Аналіз розподілу докторантів і аспірантів в обох країнах за галузями наук виявив багато спільного. Найбільша кількість дисертацій захищається з технічних (19,7%), економічних (15%), філологічних (8,3%) та фізико-математичних (8,2%) наук.

Проаналізовано розгорнуту у сучасній Росії програму прискореного розвитку так званої „наноекономіки” - варіанту інноваційної економіки, яка спиратиметься на створення і використання надвисоких, насамперед, нанотехнологій. У 2009 р. кількість організацій, що займалися дослідженнями і розробками, які пов'язані з нанотехнологіями становило 465, причому зросли й витрати на дослідження та розробки по нанотехнологіям (2009 р. - 15113,1 млн.руб).

Випускники різних вищих навчальних закладів мають не однакову фундаментальну, наукову і практичну підготовку та рівень готовності до продовження навчання в аспірантурі. Проте всі вони здають вступні іспити за єдиними програмами, та мають виконати єдині вимоги до основних освітніх програм післявузівської професійної освіти. Відбувається усереднення вимог до вступників в аспірантурі. З метою ліквідації цього недоліку Міністерство освіти і науки Росії підготувало проект реформи аспірантури, який передбачає скорочення бюджетних місць в аспірантурах і підвищення вимог до тематики, якості і часу підготовки дисертацій. Одночасно зменшується кількість закладів та установ, у яких діє аспірантура, а також вирішено закрити такі, де протягом трьох років захистилося менше 25% аспірантів від загальної кількості. За рахунок вивільнення стипендій недбайливих аспірантів уряд має намір збільшити реальну зарплатню професорів і істотно підвищити розмір стипендій ефективно працюючим молодим ученим. Скорочення торкнеться насамперед гуманітарної сфери, зокрема педагогіки й економіки, де захищається лише половина всіх аспірантів. Час для написання дисертації для аспірантів-очників планується збільшити з 3 до 4 років, що дасть змогу молодим ученим краще підготувати дисертацію. В процесі реорганізації аспірантури України, важливо використати такий досвід Російської Федерації.

У третьому розділі - „Провідні тенденції у діяльності аспірантури і докторантури в Україні і Росії у ХХІ сторіччі” - увагу зосереджено на характеристиці основних проблем, які заважають швидкій модернізації освітнього комплексу та участі в Болонському процесі.

У розділі зазначається, що кожне явище має „дві сторони медалі”. У дослідженні не тільки констатовано успіхи та негаразди, а й дано їм оцінку порівняно з провідними європейськими тенденціями, виявлено причини появи проблем і вказано на кроки, які можуть привести до світового визнання. Зроблено акценти на запропонованих у Росії та Україні основних інноваціях, спрямованих на зростання якості навчання в аспірантурі, підвищення престижу професії наукових та науково-педагогічних кадрів, що дасть можливість освіті 6-го рівня за Міжнародною стандартною класифікацією освіти ефективно конкурувати з розвиненими державами світу.

На жаль, нині в Росії та Україні досить помітна втрата престижності аспірантури як реального освітнього науково-дослідного інституту. Зростання набору до аспірантури ще не є показником прагнення молоді до наукових досліджень, оскільки мотивом при вступі найчастіше виступають досить прагматичні причини: відтягування моменту післявузівського працевлаштування; для іногородніх студентів - бажання зберегти місце проживання в місті (гуртожиток); для юнаків - хоча б тимчасова (а можливо, й назавжди) відстрочка від служби в армії (більш актуально для Росії). Якщо кілька десятиліть тому аспірантами ставали випускники вищої школи, які проявили навички творчої діяльності, спроможність до самоосвіти і схильність до науково-дослідної роботи, нині доводиться визнати, що для багатьох із них аспірантура та відкриті після її закінчення перспективи втратили привабливість. Найкращі випускники йдуть на високооплачувані посади у фірми, частина їде до зарубіжних країн.

Досліджено питання відповідності якості підготовки випускників ВНЗ запитам економіки, ринку праці і особливо можливості продовжувати навчання в аспірантурі, виявлено позитивні та негативні наслідки так званої „масовізації” вищої школи. З початком ХХІ ст. зона пріоритетної уваги в Росії зсувалась на вищу освіту і проривні наукові дослідження. Визнано, що й досі не сталося докорінної модернізації галузі, тому необхідно інтенсифікувати пошуки принципово нових критеріїв оцінки якості освіти, нових управлінських технологій та фінансових механізмів. Серед них - спроба підійти до проблем якості вищої освіти на основі критеріїв, запропонованих суспільством, економікою, роботодавцями, ринком праці.

Обґрунтовано пропозиції кращих науковців Росії не обмежуватися другорядними питаннями (їх прикладом є темп працевлаштування випускників ВНЗ), а спершу визначити, чи відповідає наявна в державі економіка потребам прогресу суспільства у ХХІ ст., як і в яких аспектах її слід змінити. Лише правильна відповідь на це запитання дасть змогу планувати і здійснювати модернізацію вищої школи і системи підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів.

Наголошується на тому, що найбільш актуальною проблемою є якість освіти. З огляду на зазначене потрібно проведення дискусій щодо відповіді на основні запитання в сучасних Росії та Україні, з'ясування ставлення громадян до вищої освіти сумнівної якості, що є наслідком освітнього буму і широких пропозицій освітніх послуг в умовах обмеженої платоспроможності населення. Одна група експертів досить критична: це все виключно шкідливо, адже йдеться про девальвацію диплому ВНЗ, зниження рейтингу вищої освіти і значні перешкоди для підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів.

Однак існує й протилежна думка: масова вища освіта низької чи посередньої якості відтягує „від вулиці” значну частину молодіжних генерацій. Навіть посередня вища освіта вирішує значну частину соціологічних труднощів, до того ж цим знижує й розподіляє у часі тиск цих генерацій на ринок праці.

Проблема „відпливу” кадрів вищої кваліфікації вікової групи до 35 років передусім залежить від заробітної плати. Аналіз російських даних показав (подібна тенденція існує і в Україні), що престиж професії в очах молоді визначається насамперед рівнем доходу, який вона приносить. Сьогодні наслідки цього переконання негативні: найчастіше змінюють професію представники саме тих галузей знань, без яких „економіка знань”, про яку сьогодні стільки говорять, просто немислима. Не вважають свою спеціальність затребуваною відповідно до ринкових критеріїв (тобто вибрали відповіді „робота за спеціальністю є, але за неї погано платять” або „роботи для фахівців даного профілю загалом немає, де вони потрібні”) 80,0% хіміків, хіміків-технологів; 75% математиків і фізиків; 66% біологів, біотехнологів, фізіологів; 47,0% спеціалістів у галузі електро- і радіотехніки, електроніки, приладобудування та зв'язку; 42,6% інженерів машинобудівних галузей; більшість медиків і педагогів відповіли, що робота є, але їм за неї погано платять. Очевидна суперечність: вища школа і система післядипломної підготовки Росії працюють на майбутнє, а наявні економіка і ринок праці не надають творчій молоді повноти шансів реалізувати свої наміри.

У роботі проаналізовано ті зміни, які відбулися в Росії та Україні після вступу до Болонського процесу, адже розвиток інституту підготовки кадрів вищої кваліфікації в цих країнах сьогодні пов'язаний із формуванням єдиного європейського освітнього простору. Спочатку Болонський процес охоплював лише традиційну вищу освіту й пропонував упровадження двоступеневої системи - бакалаврату і магістратури. Та рух ЄС до суспільства знань і Лісабонська стратегія підвищили увагу до третього циклу - підготовки докторів філософії (PhD). Україна й Росія нині продовжують підготовку „кандидатів наук” та „докторів наук”. У дослідженні розкриваються всі сторони цієї проблеми. В обох країнах це є актуальним питанням, яке науковою спільнотою висвітлено з усіма наявними успіхами, недоліками та рекомендаціями в процесі розробки ефективних шляхів модернізації традиційної системи підготовки кадрів вищої кваліфікації. Зазначається, що при цьому не потрібно сліпо копіювати досвід інших країн щодо запровадження ступеня „доктора філософії” (PhD), а максимально наблизити до нього кандидата наук, зберігши ступінь „доктора наук” як почесне звання за вагомий внесок у науку країни. Такий шлях, на наш погляд, дасть змогу увійти без особливих перешкод до Європейського освітнього простору, залишивши достатню частку свого національного.

Обґрунтовано інноваційне запровадження в практику Національного університету „Києво-Могилянська академія” (2008 р.) структурованих „докторських шкіл” європейського зразка (PhD), охарактеризовано стан та результати цього „експериментального майданчика”. Досвід Києво-Могилянської академії як піонера з підготовки „докторів філософії” в Україні є корисним й іншим закладам вищої освіти та науково-дослідним установам.

Вказано, що незважаючи на всі недоліки наявної системи вищі рівні освіти України вступили в стадію позитивних змін.

ВИСНОВКИ

У дисертації представлено теоретичне узагальнення і нове рішення наукового завдання, що виявляється у всебічному цілісному порівняльному аналізі підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації в Росії та в Україні. Досягнення мети і виконання поставлених завдань дали можливість зробити такі висновки.

1. На основі системного й концептуально-порівняльного аналізу наукових праць, нормативних актів, дисертацій з'ясовано, що проблема підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів набула актуальності лише на початку ХХІ ст., тому потребує комплексного дослідження.

2. Понятійний апарат з теми дослідження потребує конкретизації й уточнення. Встановлено, що в російській та українській науковій літературі та у національних законодавчих актах існують розбіжності. Констатовано, що в Росії та Україні до дисертацій на будь-які теми застосовують одні і ті самі вимоги і критерії якості, що не відповідає європейській практиці. Зважаючи на це, рекомендовано використовувати європейську термінологію.

Виявлено замалу увагу до специфічної ролі аспірантури і докторантури, недостатньо чітку семантичну точність, брак необхідних пояснень і визначень, розбіжності між міжнародною й національною освітньою термінологією в законодавчих документах Росії та України. Доведено, що належна державна увага спроможна ліквідувати більшість недоліків у 3-му циклі вищої освіти України, що сприятиме тому, що найкращі випускники вищих навчальних закладів оберуть аспірантуру, з подальшою науковою, педагогічною та технічною діяльністю, а не вигідну роботу в приватних фірмах чи еміграцію в розвинені держави. Росіяни для цього створюють федеральні й дослідницькі університети, збільшують фінансування на дослідження в науково-дослідних установах, активно заохочують молодь іти в науку, створюючи для цього робочі місця та гарантуючи гідну оплату праці.

В Росії та Україні немає згоди щодо доцільності відмови від ступенів „кандидат - доктор” та уведення „PhD”. Натомість більш поширена думка про узгодження ступенів „кандидата” і „PhD” (країни Заходу можуть визнати їх еквівалентними) зі збереженням ступеня „доктора наук”.

3. Дослідження кількісних і структурних змін у вищих освітніх рівнях Росії та України показав зростаючу динаміку. Майже всіх аспірантів готують вищі навчальні заклади, захисти докторських робіт розподілилися приблизно порівну між університетами і науково-дослідними інститутами.

...