Ідеї сімейного виховання на засадах єврейської етнопедагогіки (кінець XIX – початок XX століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Республіканський вищий навчальний заклад

Кримський гуманітарний університет (м. Ялта)

УДК 37.018.1: [39:37] (=411.16) „18/19”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

Ідеї сімейного виховання на засадах єврейської етнопедагогіки (кінець XIX-початок XX століття)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

Геркерова Олександра Михайлівна

Ялта - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Республіканському вищому навчальному закладі „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта), Міністерство освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор РЕДЬКІНА Людмила Іванівна Республіканський вищий навчальний заклад „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта), завідувач кафедри педагогіки та управління навчальними закладами.

Офіційні опоненти:

доктор педагогічних наук, професор ШТЕФАН Людмила Андріївна, Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, професор кафедри історії педагогіки та порівняльної педагогіки;

кандидат педагогічних наук, доцент ДРЕЄРМАН Марк Григорович, Благодійна організація „Школа „Ор Самеах”, директор.

Захист відбудеться „29” червня 2011 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 53.130.01 у Республіканському вищому навчальному закладі „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) за адресою: 98600, АР Крим, м. Ялта, вул. Севастопольська, 2, 2-й поверх, 15 аудиторія.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Республіканського вищого навчального закладу „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) (98600, АР Крим, м. Ялта, вул. Севастопольська, 2).

Автореферат розіслано „28” травня 2011 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Н.В. Горбунова

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Обравши статус незалежності, Україна стала перед проблемою вибору стратегії етнополітичного розвитку й заходів з боку держави щодо регулювання етнонаціональних аспектів життя суспільства, складність розв'язання якої зумовлюється не тільки необхідністю подолання важких політичних, соціально-психологічних, мовно-культурних та інших наслідків деформації етнонаціональної сфери в минулому, але й потребою гарантування громадських прав, узгодження з цією метою інтересів різних за чисельністю, характером, етнічністю, поведінковими стереотипами та конфесійними ознаками етнічних спільнот і груп, які мешкають територією України, забезпечення їхнього мирного співіснування, гарантування вільного розвитку національних мов і культур.

Проблема гармонійного розвитку національних меншин, регулювання національно-культурних відносин у поліетнічному та полімовному просторі України зумовила звернення цілого спектру наук до вивчення сутності функціонування такого феномену як єврейська етнопедагогіка, що корінням сягає глибокої давнини. Ідеї сімейного єврейського виховання до сьогодні залишаються недостатньо теоретично обґрунтованими, незважаючи на окремі здобутки науковців із актуальних проблем етнопедагогіки. Вперше питанням сімейно-релігійного виховання євреїв у XII столітті присвячено роботи відомого єврейського поета, філософа Золотого століття Йегуда Галеві (книга „Перлина Мудрості”), єврейського письменника караїмської віри Хелеві (книга „Хазари”), єврейського богослова Маймонід (Рамбам) (філософський маніфест іудаїзму „Мору невухим” - „Наставник тих, що заблукали” керівництво з поведінки в будь-яких ситуаціях).

Окремі проблеми єврейського виховання висвітлено в роботах Авід Жаннет, Адас Меламед, Х. Бен-Сасон, М. Дреєрмана, С. Дубнова, Ф. Кандель, А. Кук; питання освіти євреїв у миколаївській Росії описав І. Баркуський; етичні основи єврейських традицій і вплив їх на виховання розкрито в роботах Ф. Бреньє, І. Гольденберга, І. Койфмана, схожість елементів віри, мови, обрядів і традицій караїмського та єврейського народів досліджували А. Полканов, Ю. Полканов, Л. Редькіна.

Незважаючи на те, що друга половина ХХ століття особливо насичена змінами та прогресивними ідеями у сімейному вихованні на народних традиціях, донині у педагогічних дослідженнях комплексно не проаналізовано специфіку етнопедагогічних традицій сімейного виховання єврейського народу в зазначений період у контексті сучасних проблем виховання, не виокремлено ті позитивні результати історичного досвіду, що доцільно застосовувати при підготовці молоді до життя в умовах поліетнічної України. Викладені вище міркування й аргументи зумовили необхідність подолання низки суперечностей між досягненнями етнопедагогіки єврейського народу, необхідністю та можливістю її використання в міжнаціональному вихованні підростаючого покоління, відсутністю досліджень у цій галузі; значним обсягом накопиченого потенціалу етнопедагогічних традицій сімейного виховання єврейського народу та недостатнім попитом на ці знання у теорії та практиці освіти.

Таким чином, актуальність досліджуваної проблеми зумовлена необхідністю критичного аналізу досягнень етнопедагогічної теорії та практики з метою обґрунтованого використання досвіду малих етносів у підготовці підростаючого покоління до життя в умовах сучасної України; потребою вивчення педагогічної спадщини єврейського народу з метою подальшого її використання в сучасній педагогічній практиці, впливу на свідомість української молоді, формування її соціальної зрілості.

Актуальність і недостатня наукова розробленість проблеми, розв'язання означених суперечностей зумовили вибір теми дисертаційного дослідження „Ідеї сімейного виховання на засадах єврейської етнопедагогіки (кінець ХIХ - початок ХХ століття)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах наукової теми кафедри педагогіки та управління навчальними закладами „Підготовка майбутніх педагогів до інноваційно-професійної діяльності в умовах полікультурного освітнього простору” (номер державної реєстрації 0110U002122), яка входить до тематичного плану Республіканського вищого навчального закладу „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта). Тему дисертаційного дослідження затверджено вченою радою Республіканського вищого навчального закладу „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) (протокол №10 від 15.05.2004 р.) і узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 4 від 26.04.2008 р.).

Мета дослідження - історико-педагогічний аналіз ідей сімейного виховання на засадах єврейської етнопедагогіки; наукове обґрунтування їх особливостей і ролі в розвитку педагогічної думки єврейського народу.

Відповідно до мети дослідження сформульовано такі основні завдання:

1) проаналізувати стан розробленості проблеми у психолого-педагогічній, історико-культурологічній, краєзнавчій, філософській літературі;

2) уточнити та науково обґрунтувати поняття „етнопедагогіка єврейського народу”, „етнопедагогічні традиції сімейного виховання єврейського народу”;

3) виявити та схарактеризувати основні джерела етнопедагогічних традицій сімейного виховання єврейського народу;

4) визначити суть і розкрити зміст етнопедагогічних традицій сімейного виховання єврейського народу, їх роль у підготовці підростаючого покоління до життя;

5) висвітлити діяльність єврейських навчальних закладів на основі етнопедагогічних виховних традицій, роль єврейської інтелігенції в розвитку педагогічної науки у XIX-XX століттях.

Об'єкт дослідження - етнопедагогіка єврейського народу.

Предмет дослідження - процес сімейного виховання підростаючого покоління на підставі етнопедагогічних традицій єврейського народу.

Методологічні основи дослідження: положення теорії наукового пізнання та діалектичного розуміння суті історико-педагогічного процесу; загальнофілософські положення про єдність походження етносу за біопсихічними ознаками, соціокультурними цінностями та розвиток особистості в полікультурному, багатонаціональному просторі; розуміння етнопедагогіки як складника загальнолюдської культури, сукупності педагогічних знань, умінь і виховного досвіду різних народів України; принцип об'єктивності в поясненні фактів та ідей, що передбачають вивчення етнопедагогіки єврейського народу як педагогічного явища. Методологія дослідження базується на принципах історизму, системності, об'єктивності, науковості, народності.

Теоретичні основи дослідження складають: положення сучасної філософії освіти про підготовку підростаючого покоління до життя на основі збереження народних традицій (В. Андрющенко, І. Зязюн, В. Кремень, В. Лутай, В. Паламарчук); положення культурно-історичної концепції (Л. Виготський); концептуальні положення про роль народних традицій як засобу передачі досягнень духовної та матеріальної культури (А. Воропай, С. Токарєв, Д. Угрінович); народної педагогіки в самозбереженні та самоствердженні нації (Х. Алчевська, Б. Грінченко, М. Корф, О. Потебня, С. Русова); народознавства в розвитку національної культури та національної свідомості (І. Огієнко); рідної мови в розвитку національної свідомості, національної психології та характеру (А. Богуш, М. Хайруддінов); етнопедагогічних традицій виховання в Україні (В. Сухомлинський, М. Євтух, М. Стельмахович, О. Сухомлинська, Е. Сявавко, Л. Штефан); досягненнях педагогіки, в яких етнопедагогіка розглядається як самостійна галузь педагогічної науки (В. Афанасьєв, Г. Виноградов, Г. Волков, А. Гашимов, А. Ізмайлов, Т. Мацейків); про роль етнокультури в змісті національної освіти (П. Ігнатенко, В. Ніколаєв, І. Огієнко, В. Скуратівський, Б. Ступарик, В. Шаповалов); дослідження історії, культури та релігії єврейського народу (Ф. Бреньє, М. Вольпе, С. Дубнов, А. Найтман), проблем виховання єврейського народу (Авід Жаннет, Л. Паперна, Раббі Й. Телушкін).

Для досягнення мети та завдань дисертаційного дослідження застосовувалися такі методи: теоретичні - пошуково-бібліографічний метод вивчення архівних фондів, домашніх рукописів, музейних матеріалів, етнографічних і фольклорних видань, духовної літератури, який дав можливість встановити часові та просторові межі наукового дослідження (1.1, 1.2, 2.1); загальнонаукові: історичний аналіз, систематизація та класифікація літературних матеріалів із метою визначення джерел, основних напрямів етнопедагогіки єврейського народу (1.3); історико-педагогічний метод - аналіз фактів і явищ, їх синтез для дослідження основних ідей і традицій сімейного виховання єврейського народу (1.4, 2.2); персоналістично-біографічний метод - аналіз архівних документів, біографій, літератури, присвяченої педагогічним персоналіям та інтелігенції єврейського народу (1.4, 2.4); системний метод для з'ясування мети, завдань, результатів узагальнення та формулювання висновків; емпіричні методи: діагностичні - аналіз спогадів і домашніх рукописів, щоденників, бесіди зі старожилами, представниками єврейського духівництва (2.1-2.4); обсервації - спостереження за сімейним устроєм євреїв півдня України, організацією та проведенням сімейних і народних свят; правилами поведінки в культових будівлях; взаєминами в родинах; вивчення продуктів діяльності (народних ремесел) (1.4, 2.1, 2.2).

Джерела дослідження складають історико-педагогічні, наукові, публіцистичні, історичні, етнографічні праці, в яких безпосередньо розкрито своєрідність і сутність матеріальної та духовної культури єврейського народу; монографії, дисертації, періодичні видання з філософії освіти, історії педагогіки, педагогіки, етнопедагогіки й етнопсихології; фольклор, духовна та дидактична література, в якій висвітлено мету, завдання, зміст єврейських етнопедагогічних традицій сімейного виховання; періодичні видання, в яких містяться дані про єврейський народ і матеріали з історії розвитку народної освіти євреїв; архівні матеріали про організацію та зміст діяльності національних навчальних закладів євреїв в Україні, Криму, колишньому Радянському Союзі (документи Центрального державного архіву м. Києва, Кримського обласного державного архіву, Центрального державного архіву Криму; Російського державного історичного архіву); матеріали історичних і краєзнавчих музеїв (мм. Одеси, Дніпропетровська, Умані). Окрему групу джерел складають листи, щоденники, спогади представників єврейського народу.

Наукова новизна дослідження. Вперше здійснено комплексний історико-педагогічний аналіз етнокультури єврейського народу як конкретно-педагогічного явища, системи цінностей і знань, що сприяли збереженню єврейського народу як самостійного етносу й етнопедагогіки як її складника; виявлено та схарактеризовано етнопедагогічні традиції сімейного виховання єврейського народу; розкрито ідеї сімейного виховання в етнопедагогіці єврейського народу, в яких народний досвід виховання розглядається як цілісна емпірична система; проаналізовано основні джерела становлення етнопедагогіки єврейського народу з їх трансформацією на виховання сучасної молоді; вивчено розвиток і діяльність єврейських навчальних закладів XIX-XX століть на основі етнопедагогічних виховних традицій; розкрито роль єврейської інтелігенції в розвитку педагогічної науки. Уточнено: мету, принципи, методи сімейного виховання в єврейській етнопедагогіці в усіх її аспектах (зміст, завдання, шляхи реалізації духовно-етичного, інтелектуального, трудового виховання та навчання); типологію навчальних закладів євреїв півдня України, а саме: мідраші - початкова школа, приватні єврейські школи для хлопчиків і дівчаток. Набуло подальшого розвитку положення про роль сімейного виховання в єврейській етнопедагогіці як засобу полікультурного виховання молоді. Досліджено місце та роль єврейських навчальних закладів у побудові системи освіти малих етносів України в XIX-XX століттях.

Практична значущість дослідження полягає в обґрунтуванні можливості використання етнопедагогічних традицій сімейного виховання єврейського народу в модернізації сучасної національної школи. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у вищих навчальних закладах при викладанні курсів „Історія педагогіки”, „Народознавство”, „Педагогіка”, „Етнопедагогіка”, „Етнопсихологія”, „Педагогіка сімейного виховання”, „Методика виховної роботи”; на курсах підвищення кваліфікації вчителів і вихователів; при написанні кваліфікаційних робіт студентами та аспірантами гуманітарних вищих навчальних закладів.

Матеріали дослідження впроваджувалися в навчально-виховний процес Республіканського вищого навчального закладу „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) (акт про впровадження № 9 від 15.04.2010 р.), Ізраїльського культурного центру м. Одеси (акт про впровадження № 8 від 22.04.2010 р.), Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського (акт про впровадження № 1927 від 22.04.2010 р.), Благодійної організації „Школа „Ор Самеах” (м. Одеса) (акт про впровадження № 3 від 20.04.2010 р.). Практичне застосування в навчально-виховному процесі середньої та вищої школи знайшли матеріали збірки „Легенди єврейського народу”, розроблено програму спецкурсу „Народна педагогіка єврейського народу”.

Достовірність отриманих результатів дослідження забезпечується методологічною та теоретичною обґрунтованістю його початкових положень; застосуванням комплексу взаємозв'язаних методів, адекватних меті, завданням, об'єкту, предмету дослідження, системним аналізом достатньої кількості джерел; науковою ідентифікацією літературних джерел із результатами аналізу, безпосередньою участю дисертантки в обговоренні проблем етнопедагогіки, а також апробацією основних положень у виступах на конференціях, лекціях для вчителів і студентів.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні результати наукового дослідження висвітлено у виступах автора на таких конференціях: міжнародній науково-практичній конференції „Професіоналізм педагога в контексті Болонського процесу” (Ялта, 2007, 2009), „Розвиток освіти в умовах поліетнічного регіону” (Ялта, 2008, 2009), „Сучасні тенденції в педагогічній науці України та Ізраїлю: шлях до інтеграції” (Одеса, 2010), конференції молодих лідерів „Погляд у майбутнє” (Тель-Авів, 2009).

Публікації. Основні положення дисертації відображено в 11 публікаціях автора, з них 8 - у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (304 найменування), додатків. Загальний обсяг дисертації - 230 сторінок, із них 184 сторінки основного тексту.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність і ступінь розробленості, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, методологічні та теоретичні основи, наукову новизну, зв'язок дослідження з державними програмами, відображено апробацію та впровадження результатів наукового дослідження в практику роботи закладів освіти.

У першому розділі - „Історико-теоретичні основи вивчення етнопедагогічних традицій єврейського виховання” - визначено й обґрунтовано зміст сучасних уявлень про сутність етнічного виховання молоді на основі традиційної культури єврейського народу; визначено філософсько-педагогічні засади забезпечення етнічної соціалізації підростаючого покоління на основі єврейських народних звичаїв і традицій; підкреслено роль національного виховання в розвитку етносу та формуванні його самосвідомості як представника етносу, як індивіда, соціально активної, духовно-моральної, інтелектуально-культурної особистості. Здійснено аналіз об'єкта дослідження на методологічному, загальноетнічному та загальнопедагогічному рівнях. На цій основі розкрито сутність, зміст, характер ідей і завдань єврейської етнопедагогіки в контексті духовного, етнічного, світоглядного, соціально-економічного розвитку суспільного життя.

Вплив етнічних особливостей і релігії на виникнення та розвиток педагогіки того чи іншого народу вивчали просвітителі багатьох країн і народів (В. Водовозов, Г. Волков, О. Духнович, О. Ізмайлов, Я. Коменський, М. Нікіфоров, В. Ніколаєв, А. Макаренко, Г. Павлекамова, Й. Песталоцці, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, М. Стельмахович, К. Ушинський, В. Шаповалов, Л. Юда), але й сьогодні у вітчизняній історико-педагогічній науці існують певні прогалини в дослідженні проблем народного виховання національних меншин, становлення національної школи. Слід відзначити, що наукових праць із етнопедагогіки євреїв немає, тому дослідження спирається на окремі положення науково-методологічного характеру, які визначено в працях дослідників педагогіки караїмів, кримчаків, що за вірою, мовою, традиціями знаходяться ближче до євреїв, ніж інші народи (А. Полканов, Л. Редькіна).

У змістовому аспекті етнопедагогіки розкрито сутність поняття „етнопедагогіка єврейського народу” як науки про емпіричний досвід євреїв у вихованні й освіті дітей. Доведено, що етнопедагогіка цього народу вивчає процес навчання, розвитку, виховання особистості на засадах соціального, культурно-національного, історичного досвіду народу; вбирає народні знання про виховання дітей, народну мудрість, відбиту у фольклорі та релігійних ученнях, сімейних і громадських установах, філософсько-етичних поглядах. Вона має значний педагогічний потенціал, що впливає на процес історико-культурного формування особистості, сприяє духовному відродженню народу, його національного „Я”.

Теоретичний аналіз науково-педагогічних джерел дав змогу виокремити предмет етнопедагогіки єврейського народу - народно-педагогічні традиції підготовки дитини до життя. Єврейська етнопедагогіка складалась на основі повсякденних спостережень і, виходячи з матеріальних, духовних потреб етносу, формувала його національний характер і психіку, готуючи підростаюче покоління до життя в нових соціально-економічних умовах на основі набутого досвіду. Доведено, що в етнопедагогіці єврейського народу переплетено елементи дохристиянських традицій виховання, зумовлених прагматичними та духовними потребами; на підготовку людини до життя впливають віра, релігійне, природно-історичне оточення, рід, родина, однолітки, субкультура. В основу національного виховання євреїв покладено перш за все віру в Бога.

Етнопедагогічні традиції єврейського виховання як зведення незафіксованих у письмових джерелах мети, прийомів і засобів виховання може бути певною мірою зрозумілими через дослідження усної народної творчості, що мала таке ж значення, як і релігійні догми, бо народною творчістю керувались у взаєминах родини, при вихованні дітей і підготовці їх до дорослого життя; релігійні, моральні норми, звичаї, традиції життя та виховання зафіксовано у фольклорі. В роботі аналізуються прислів'я, приказки, легенди, загадки, в більшості яких наявні моральні норми, притаманні етносу; йдеться про взаємозв'язок духовного та фізичного життя єврейського народу.

Всебічне вивчення єврейського фольклору дозволяє дійти висновку, що у фольклорі етносу підкреслюється взаємодія виховання та навчання у тісному зв'язку зі стимулюванням самопрограмування індивіда та розвитком його творчих задатків за допомогою таких засобів, як сприймання (через мотиваційну діяльність), усвідомлення (через поєднання нового та старого в образах), відтворення (через неодноразове повторення обрядової діяльності за зразком, що сприяє актуалізації знання та досвіду), творча діяльність (через пошукові та рольові дії), переживання (через співвідношення особистого та загального), пошук (через нові та творчі ситуації). Фольклор євреїв сприяє засвоєнню основних законів існування цього народу як етносу, формує уявлення про побут, звичаї, зміст, методи виховання та навчання людини.

Фольклор єврейського народу як засіб національного виховання вимагає поваги до батьків, зміцнення сімейно-родових зв'язків, відповідальності за дітей перед Богом і людьми, засуджує лінощі, боягузтво, себелюбство. У ньому сконцентровано народні поняття про честь і безчестя, обов'язок і гідність, гордість і мужність, справедливість і несправедливість. Джерелом для усвідомлення національного менталітету та глибшого вивчення його етнопедагогічних принципів євреї вважають духовну літературу. У педагогічному значенні вона втілює притаманні етносу моральні риси, серед яких найбільш важливими є патріотизм, відданість своєму народові та вірі, сміливість і відвага, працьовитість, чесність і мужність, справедливість і дружба.

Народна педагогіка, в тому числі й єврейського народу, передбачає передачу соціального досвіду, забезпечення етнічної соціалізації підростаючої генерації, яку варто залучати до загальнонаціональних і загальнолюдських цінностей. Особливе значення в самому механізмі передачі досвіду культурної спадщини від одного покоління до іншого мають традиції та звичаї, які як соціальне явище в історико-виховному аспекті сприяють розвитку ціннісних орієнтацій дітей, їхньої вихованості. Вони відіграють роль могутнього засобу стабілізації суспільних стосунків; акцентують увагу на подіях певного історичного періоду; зберігають і передають прийдешнім поколінням досягнення матеріальної та духовної культури; сприяють розвитку самосвідомості, вихованню національної гідності. Доведено, що кожне покоління входить у життя через соціалізацію та виховання передусім на національних засадах. Саме національно-культурні звичаї та традиції спрямовані на розвиток духовності людини - представника конкретного етносу, засвоєння його (етносу) культурних цінностей, ідей і знань, досвіду поколінь.

Вивчено та проаналізовано особливості життєвого устрою, побуту єврейської родини, розкрито традиції, релігійні вірування, звичаї та обрядовість, процес виховання, які лежать в основі педагогічних принципів єврейського суспільства (з XI століття - до сьогодні). Сконцентровані та втілені в усній народній творчості єврейського народу, вони засвідчують факт, що навіть у ті далекі часи люди усвідомлювали важливість, незаперечність і необхідність процесу виховання дітей з метою збереження етносу як біологічної та культурної одиниці.

Доведено, що виховні традиції безпосередньо вплетені у процес життя, а виховання здійснюється в контексті реальної трудової діяльності. Трудове виховання євреїв тісно пов'язане з моральним, вважається засобом і методом духовно-морального виховання, бо трудова діяльність у народній педагогіці розглядається не тільки як основа життя, а й як основний критерій моральності людини. Праця - головний засіб і метод морального виховання, а також умова збереження та примноження слави народу. У практиці трудового виховання єврейських дітей широкого розповсюдження набула передача змісту традиційних видів ремесел. При цьому велику роль відіграють авторитет і вміння батьків. Звернення до традиційних шляхів виховання єврейського народу дало можливість виявити специфіку фізичного виховання. Аналіз усної народної творчості й архівних матеріалів засвідчує, що євреї виокремлюють передусім тілесне виховання: виховання охайності, особистої гігієни, правильного харчування, володіння власним тілом.

На підставі здійсненого дослідження можна стверджувати, що етнопедагогіка єврейського народу включає народну дидактику, яка допомагає формуванню інтелекту, розвиває світогляд дитини. У вихованні багато уваги приділяється рідній мові як засобу єднання народу, засвоєння його культурної спадщини. Рівень володіння мовою - показник культурного розвитку. З раннього віку дитина повинна звикати до того, щоб кожне слово перевірялося розумом, щоб у кожнім слові розумілася думка та мета сказаного, щоб передбачалися й наслідки, які можуть статися від слів. Як засвідчує дослідження, важливим компонентом народного виховання є родина, орієнтована на формування національної психології, менталітету та національної гордості - обов'язкових складових духовно розвиненої особистості. етнопедагогіка сімейний виховання європейський

Життєвість етнопедагогічних традицій навчання та виховання єврейського народу зумовлена тим, що: традиції народного виховання як об'єктивне соціально-педагогічне явище включають історично вироблений педагогічний механізм передачі позитивного соціального досвіду гармонійних стосунків із оточуючим світом від старших поколінь до молодших; за своїм змістом і характером народно-педагогічні традиції виховання єврейського народу відповідають меті та завданням відродження народу; використання в процесі підготовки підростаючого покоління до життя в сучасних умовах етнопедагогічних традицій дасть можливість значно розширити знання про рідний народ, сформувати переконання в необхідності збереження його духовної та матеріальної культури, виробити практичні вміння та навички користування надбанням предків.

Таким чином, етнопедагогічні традиції єврейського народу - історично зумовлені та створені самим народом системи цінностей, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, звичаїв, навчально-виховних установ та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, виховання його в дусі природничо-історичного розвитку матеріальної та духовної культури нації.

У другому розділі - „Етнопедагогічні традиції родинного виховання єврейського народу” - зроблено аналіз розвитку народної освіти та педагогічної думки єврейського народу наприкінці XIX - початку XX століття. Розкрито сутність, зміст етнопедагогічних традицій сімейного виховання єврейського народу, визначено їх виховне значення в розбудові освіти національних меншин в Україні. Доведено, що система єврейської освіти, яка існує не менше трьох тисяч років, відіграла провідну роль у збереженні цілісності єврейського народу та розвитку його культури. Визначено періоди розвитку сімейного виховання: біблійний період (в основу єврейського виховання покладено прищеплення соціальних, трудових і релігійно-культових навичок переважно через участь дітей у сімейній і громадській діяльності, головна увага приділялася вихованню хлопчиків, які були продовжувачами роду та хранителями сімейного імені); період Першого храму (виникнення нового релігійного інституту - синагоги, відвідування якої дітьми поступово ставало частиною їхнього релігійного виховання; навчання Тори й Усного Закону - основний засіб виховання та формування особистості); період Другого храму (мета виховання - формувати навички, необхідні дітям для життєвого успіху, однак провідне значення надається релігії. У вихованні дівчини ідеалом служить ешет хайль - цнотлива дружина й енергійна господиня дому); талмудичний період (знаменував остаточну перемогу ідеології фарисеїв; відмінності у вихованні між сільським і міським населенням, між різними верствами міського населення, що існували раніше, практично зникли; більшого значення набувала домашня релігійна обрядовість, наприклад, седера; сім'я продовжувала залишатися провідним чинником у вихованні дівчат, адже вони не відвідували громадських шкіл; поряд із релігійним існувало також і світське виховання); середньовічний період (виховання в цей період характеризується поширенням кабалістичних містичних вірувань. Із занепадом Османської імперії (починаючи з кінця XVI ст.) і погіршенням умов життя єврейського населення посилилася роль сімейної солідарності і, як результат, зріс вплив патріархальної сім'ї на виховання дітей. Із винаходом книгодрукарства набуло широкого поширення читання духовної та дидактичної літератури, що тісно пов'язано з вихованням дітей); період реформізму в іудаїзмі (виникнення нового ідеалу єврейського національного виховання, яке ставило за мету переорієнтацію єврейського релігійного самовизначення на національне, прищеплення національної гордості, готовності до самооборони, відродження івриту як національної мови, підготовку до поселення в Ерец-Ісраель і заняття там продуктивною працею. Розбіжності з питання про ставлення до релігії призвели до виникнення двох систем освіти на івриті - світського та національно-релігійного); період нового часу (на початку ХХ ст. у Східній Європі виник ідишистський рух, який вважав мову ідиш національною мовою єврейського народу й обрав світську літературу цією мовою за основу єврейського виховання).

Починаючи з 1991 року, в системі єврейського виховання з'явились три напрями: релігійне виховання й освіта розвивається завдяки діяльності різних релігійних організацій і рухів (консервативного іудаїзму, реформізму, хасидизму); світське виховання (орієнтує учнів на алію, спрямоване на полегшення інтеграції підлітків в ізраїльському суспільстві); виховання в єврейських громадах у всьому світі (служить одним із провідних чинників формування національної самосвідомості єврейських дітей у країнах діаспори).

Вивчення архівних матеріалів засвідчило, що проблеми виховання дітей, поряд із проблемами єврейської освіти, порушуються вже в Біблії, зокрема, в П'ятикнижжі підкреслюються обов'язки батька: вчити синів заповідей; давати їм знання Закону; розповідати про Божественне одкровення на горі Сінай; про Вихід із Єгипту. Розглянувши традиції виховання євреїв, узагальнено, що виховання в єврейській сім'ї носить самобутній характер. Органічно поєднуючи загальнолюдські принципи виховання з національними особливостями, єврейська народна педагогіка виробила властиву тільки їй систему виховання. В євреїв чітко сформульовано настанови сім'ї: чоловік посідає позицію голови, виконує будь-яку роботу з метою матеріального забезпечення сім'ї; дружина звільняється від громадської роботи, увагу приділяє лише членам родини; забороняється одружуватись із родичами, перевага надається укладанню шлюбів між сім'ями, які зберегли мову, традиції, звичаї народу; вважається, що, незалежно від статі, дитина - щастя для всього роду.

На основі аналізу сімейного виховання доведено, що євреї вважають дітей головним багатством родини. Найцінніше, що батьки повинні залишити своїм дітям у спадок, - це гарне виховання, професія, які допоможуть їм у майбутньому посісти належне місце в житті. Тому головна вимога, яка постає перед батьками при виконанні своїх обов'язків, - це вчити дітей вірі та традиціям; дати гарне виховання; берегти їхнє здоров'я; любити і ставитись до всіх дітей як до особистостей; не лихословити, не лаятись у присутності дітей; заборонено бути як занадто добрим до дітей, так і занадто суворим, не ображати їх, не говорити про них погано; не проклинати дитину, не вступати з нею в суперечки, конфлікти. Все вищесказане засвідчує, що виховання дитини - головна функція, яку має виконувати сім'я. Завданням сім'ї, на думку євреїв, є формування позитивного погляду дітей на себе, підтримка особистості дитини, тому що значущими для розвитку в неї позитивного образу „Я” є почуття власної гідності, гордості, своєї цінності, формування яких залежить від умов життя та виховання.

Доведено, що виховні традиції євреїв, система цінностей і ритуали пов'язані з основними етапами життя людини; стрижнем особистості є моральна корекція людини, в формуванні якої провідну роль відіграє сім'я. Пам'ятаючи про властивості душі (чесність, справедливість, щирість, вірність другові, терпіння, пошану до віруючих, відданість клятві, безкорисливість, непідкупність), євреї прагнуть передусім до духовно-морального виховання власних дітей, тому в моральному вихованні вони спираються на заповіді пророка.

Основними рисами євреїв є значущість моральних поглядів, визнання людської гідності та високого призначення людини, глибина та щирість духовного почуття та релігійного знання, оскільки ці знання повідомлено старозавітним одкровенням до народження Христа. Життя та виховання євреїв будувалося відповідно до Божественних заповідей, тому було заборонено посідати місце, яке зазвичай належало батькові або матері як вдома, так і в будь-якому іншому місці (храмі, гостях, закладі), оцінювати слова батьків, тривожити батьків без будь-якої причини; заборонено називати батьків на ім'я навіть після їх смерті; якщо батьки - злодії, синові заборонено кривдити їх. Батьки теж повинні підкорятися низці вимог: їм заборонено вимагати від дітей надмірної поваги, слід прощати провину дітей, не можна бити власного дорослого сина, бо син може, захищаючись від побоїв, скривдити словом чи дією, і тим самим порушити заповіт пошанування батьків.

В єврейській етнопедагогіці впродовж століть виробилася низка заборон, обов'язкових як для дітей, так і для дорослих. До нашого часу дійшли такі: не можна завдавати болю та страждань будь-якій із істот; скошувати повністю поле, підбирати всі колоски, повертатися за частиною забутого врожаю, обирати плодові дерева повністю - все це повинно залишатися для бідних, звірів і птахів; той, хто доглядає за свійськими тваринами, не може їсти, поки не нагодує їх. Існують особливості щодо відвідування хворого та покійника: хворого можна відвідувати лише тоді, коли йому це не завадить, краще надіслати йому потрібні речі та запитати в родичів про стан здоров'я. Стосовно покійника: діти змалку повинні усвідомити, що плакати за покійником можна тільки тоді, коли це батько чи мати, але дитина повинна відчувати жаль і співчуття до кожної померлої людини. У вихованні євреїв особливу увагу приділяють „поганим” рисам, яких справжній єврей повинен боятися та позбуватися: святотатство, неосвіченість, страх знеславлення, захоплення собою, самовдоволення, нововведення в священнодійства, здатність до спокуси, наслідування необізнаних у вірі, лицемірство, жадібність, чванливість, надмірне самоприниження, заздрість.

Аналіз архівних джерел, духовна література та традиції сімейного виховання свідчать про те, що у сім'ї основна увага приділяється навчанню хлопчиків, яке батькам рекомендувалося розпочинати з дуже раннього віку: у п'ять років (у громадській школі в шість) хлопчик повинен був вивчати Писання (Біблії), в десять - п'ятнадцять - Гемари.

На основі системного ретроспективного аналізу етнопедагогічних надбань єврейського народу доведено, що відомі зміни системи ортодоксальної єврейської освіти відбулися в XIX ст. Уже рабин Еліяху бен Шломо Залман запропонував реформу традиційної освіти (вивчення граматики, всіх книг Біблії, а не тільки світських наук для кращого розуміння Талмуда), яку лише частково втілено його учнями в очолюваних ними іешивах. Значний вплив на педагогічні погляди ортодоксального єврейства мав моралістичний рух мусар, що ставив на перше місце виховання особи шляхом етичного самовдосконалення в дусі релігійного ригоризму та стриманості з урахуванням виховних традицій народу. Виокремлено основні ідеї сімейного виховання на засадах єврейської етнопедагогіки: визнання людини як творіння та прообразу Всевишнього, його безумовної цінності, гідності та свободи волі; поважне ставлення до людини на основі рівності всіх перед Богом; духовно-моральне самовиховання та саморозвиток; любов як квінтесенція саморозвитку.

Унаслідок багатовікової відособленості єврейського виховання й освіти від педагогічної практики, теорії інших народів і такої ж тривалої відмови євреям в участі в науковому прогресі, педагогічній науці аж до кінця XIX - початку XX століття майже не було єврейських імен. Пряма причетність євреїв до розв'язування проблем європейської педагогіки на засадах єврейської етнопедагогіки виявляється передусім у діяльності І. Р. фон Вертхеймера (створив першу в світі Асоціацію допомоги підліткам, що відбули тюремне ув'язнення), Генрієти Гольдшміт (заснувала перший у Німеччині Інститут вищої освіти для жінок, у Лейпцігу - Товариство сімейного виховання і народного добробуту), Ліни Моргенштерн-бауер (автора низки досліджень у галузі дошкільного виховання та жіночої освіти), Саломона (створив оригінальну систему викладання ручної праці (слойда), заснував у маєтку Неес першу школу слойда для хлопчиків, яка пізніше стала вчительською семінарією для підготовки викладачів ручної праці в цій системі).

Помітний внесок у педагогіку зробив Ф. Кемені - один із авторів концепції інтернаціонального виховання з урахуванням національно-релігійних традицій виховання особистості; сер Ф. Хартог - засновник Національного фонду педагогічних досліджень у Лондоні; Т. Хеллер - автор першого керівництва з дефектології й організатор першої лікувальної дефектологічної установи у Відні. Світове визнання отримали педагогічні концепції та діяльність Я. Корчака. Сучасна педагогіка зобов'язана Сюзанн С. Айзеку - засновнику та першому керівнику відділу розвитку дитини при Інституті педагогіки Лондонського університету; Д. Штерну - досліднику психічної реабілітації дітей, які пережили Катастрофу європейського єврейства та психології емігрантів.

Перетворенню США в XX столітті у центр найважливіших педагогічних досягнень і новацій сприяла імміграція до країни євреїв-учених із Європи, особливо з Німеччини (після 1933 року Р. Хениксвальда, автора значних робіт із філософських основ педагогіки; Ф. Карсена, автора ідеї єдиної для всіх соціальних груп школи з учнівським самоврядуванням; Сюзанна Ш. Енгельмана, дослідника принципів нацистської педагогіки, особливо причин і передумов ефективності нацистських методів індоктринації). Разом із іммігрантами педагогічну науку успішно розвивали: А. Кандел, автор робіт із порівняльної педагогіки („Нова ера в педагогіці”; „Американська освіта в ХХ столітті”; „Порівняльна педагогіка”, 1933); А. Берксон, автор так званої „теорії громади” - педагогічної концепції, що синтезує ідеї Д. Дьюї та У. Килпатріка (тлумачить їх як загальнолюдську цінність єврейської спадщини); Б. Беттельхайм, один із перших дослідників психологічних аспектів расових упереджень; Р. Абелсон, який розвинув загальну методологію педагогічних досліджень на основі загальнонаукових методологічних принципів; Д. Осюбел, який на прикладі аборигенів Нової Зеландії досліджував психологічні аспекти розвитку етнічних культур, зокрема етнопсихологічні чинники, що впливають на специфіку їхніх виховних моделей; А. Кремін, який досліджував історію американської педагогіки, передусім історію єврейського руху за прогресивну систему освіти в США в контексті соціальної та політичної історії.

У Росії внесок євреїв у педагогіку став помітний лише після 1917 року. Серед засновників і головних теоретиків домінуючими в радянській педагогіці до середини 1930-х років були представники школи педології, що визначали основним завданням комплексне вивчення дитини на основі синтезу даних психології, анатомії та фізіології дитячого віку, її національної приналежності, а також експериментальної педагогіки, антропології, соціології та інших наук, Е. Аркін, який плідно дослідив роль спадкових біологічних чинників, передусім конституційних особливостей організму й ендокринної системи, у поведінці дитини; А. Залкінд, який очолював дослідження механізмів дії соціального середовища та його різних компонентів на дитячий розвиток, заклавши основи сучасної соціопедагогіки; Л. Виготський, чиї основоположні роботи, зокрема з педагогічної психології, революціонізували світову педагогіку. Методологічні основи педагогіки розробляв М. Пістрак, автор першого радянського підручника з педагогіки, який започаткував радянські дослідження в галузі трудового виховання та політехнічної освіти в 1937 році, репресований, посмертно реабілітований у 1950-х роках.

Важливий внесок у дидактику зробили: Е. Голант, який очолював після революції кампанію з ліквідації неписьменності (автор букварів для дорослих, книг для первинного читання та методичних посібників із навчання дорослих), авторитет у галузі школознавства, історії педагогіки та загальної теорії навчання; С. Ріверс, який відіграв у перші післяреволюційні роки важливу роль у боротьбі з безпритульністю, пізніше розробляв проблеми теорії виховання волі у процесі навчання; Ш. Ганелін, автор низки підручників із педагогіки й історії педагогіки; Я. Різник, науковий співробітник Науково-дослідного інституту єврейської культури (з 1924 року і до його закриття), один із провідних фахівців із дидактики в Україні; Е. Моносзон, автор концепції „виховуючого навчання”, що набула офіційного схвалення; А. Закс, теоретик та організатор шкільно-екскурсійної справи в Росії та Радянському Союзі; І. Данюшевський, засновник радянської школи дефектології (розробив нові принципи навчання та виховання глухих дітей, що стали основою докорінної перебудови шкіл для глухих); Д. Епштейн, хімік, який займався розробленням проблем політехнічної освіти, диференціації навчання, методики викладання хімії; С. Гайсинович, який уперше теоретично обґрунтував важливість політехнічної освіти (був репресований; реабілітований посмертно); С. Фрумов, чи не єдиний радянський фахівець із історії педагогіки, що отримав міжнародне визнання (за роботи з історії педагогічної думки та школи у Франції); Я. Роткович, який розробив теоретичні основи та принципи методики викладання літератури; В. Цетлін, яка очолила радянську школу викладання іноземних мов; І. Кон, філософ, єдиний радянський учений у 1960-80-х роках займався розробкою теоретичних основ статевого виховання.

Широке застосування та високу оцінку в радянській педагогіці отримали дослідження: Д. Елькіна - з психології сприйняття, пам'яті та формування навичок; У. Мерліна - з теорії темпераменту, умовних реакцій у структурі вольового акту; Д. Ельконіна в галузі дитячої та педагогічної психології, психологічних відмінностей писемного й усного мовлення та психологічного обґрунтування запропонованого ними нового методу первинного навчання читанню; П. Гальперіна, автора теорії розумових дій, провідного фахівця 1960-1970-х років у галузі психологічних основ програмованого навчання й інших учених. Яскраві факти з історії народної освіти єврейського народу XIX - початку XX століть дозволяють стверджувати, що багато просвітницьких процесів вирізнялися оригінальністю та самобутністю, часом досягнення національної педагогіки впроваджувалися в систему освіти інших народів.

У дослідженні здійснено аналіз педагогічної діяльності та ідей педагогів, учених, представників єврейської інтелігенції кінця XIХ - початку XX століття, що дав можливість стверджувати: ідеї сімейного виховання, які сприяли відродженню національно-релігійних традицій підготовки єврейської молоді до життя; вивчення народного досвіду виховання та навчання молоді на всіх етапах історичного розвитку єврейського народу входило до кола наукових інтересів передових мислителів, учених, педагогів.

Висновки

Дослідження присвячено вивченню ідей сімейного виховання на засадах єврейської етнопедагогіки (кінець ХIХ - початок ХХ століть), обґрунтуванню їх особливостей і ролі в розвитку педагогічної думки єврейського народу.

1. У період розбудови сучасної системи освіти особливого значення набуває збереження історичної, культурно-духовної спадщини всіх етносів, які мешкають в Україні, створення атмосфери толерантності та взаємоповаги між ними; відродження та популяризація кращих традицій виховання різних етносів, використання їх у процесі виховання молоді, сприяння зростанню, поряд із загальноукраїнською регіональною самосвідомістю на основі культурних цінностей і загального історичного минулого. Дослідження сімейного виховання на засадах єврейської етнопедагогіки сприятиме досягненню міжетнічного консенсусу щодо рішення соціально-економічних, культурно-освітніх проблем на основі принципу „Україна - спільний дім для всіх її громадян”.

2. Проаналізовано стан розробленості проблеми у психолого-педагогічній, історико-культурологічній, краєзнавчій, філософській літературі та встановлено, що етнокультура єврейського народу є складовою частиною загальнолюдської культури; в ній відображено основні етапи історичного розвитку народу, його духовна та матеріальна культура; етнокультура єврейського народу передається та зберігається в сім'ї через норми внутрішньо сімейного спілкування; реалізація завдань етнокультурних цінностей єврейського народу в змісті національної освіти має особливе значення для поліетнічного виховання молоді, є основою формування нової системи виховання національних меншин.

3. Уточнено та науково обґрунтовано поняття „етнопедагогіка єврейського народу” як науки про емпіричний досвід євреїв у вихованні й освіті дітей. Доведено, що етнопедагогіка єврейського народу своїм корінням сягає часів Першого храму, відображає життя, побут, звичаї, вірування, духовні та національні потреби етносу; досліджує педагогічний досвід євреїв за період їх існування як самостійного етносу; найважливішими джерелами етнопедагогіки єврейського народу є усна народна творчість, основні догмати віри, духовна й етично-дидактична література, традиційний побут та етикет народу, праці відомих діячів науки та культури єврейського народу.

4. Виявлено та схарактеризовано джерела етнопедагогічних традицій сімейного виховання єврейського народу. Суть етнопедагогічних традицій виховання єврейського народу та їх роль у підготовці підростаючого покоління до життя полягає в тому, що вона здійснюється на основі Старого Завіту, Тори, Галахи, етичних положень іудаїзму. Етнопедагогіка єврейського народу є цілісною виховною системою, яка має власну термінологію, відбиває світогляд єврейського народу, його погляди на формування особистості та підготовки до майбутнього життя; сприяє збереженню історичної пам'яті, рідної мови, національно-релігійних і культурно-виховних традицій; визначає мету виховання підростаючого покоління до життя: виховання у вірі, допомога в створенні сім'ї як першої потреби народу, навчання ремеслу; визначає принципи виховання дітей у сім'ї: визнання людини як творіння та прообразу Всевишнього, тобто визнання її безумовної цінності, гідності, духовно-етичної досконалості; любові як квінтесенції саморозвитку.

5. Визначено сутність, структуру та функції, розкрито зміст етнопедагогічних традицій виховання єврейського народу, які в різні періоди історії трансформувалися та набували відповідних форм. Результати цього аналізу дозволили глибше усвідомити соціальну природу ідей сімейного виховання на засадах єврейської етнопедагогіки. Характерною особливістю історії освіти України є створення умов для розвитку національних освітньо-виховних установ неслов'янських народів. Етнопедагогічні традиції виховання, навчання єврейського народу стали підставою для становлення та розвитку національних шкіл в Україні, забезпечивши розвиток педагогічної думки XIX - початку XX століть.

6. Отримані в процесі дослідження результати дають підстави стверджувати, що єврейський народ у процесі становлення набував досвіду духовно-етнічної поведінки через засвоєння народних виховних традицій. Дослідження сімейних традицій виховання підтверджує думку про те, що етнопедагогічні ідеї виховання єврейського народу (виховання на християнських заповідях; формування переконливості у значущості свого народу, необхідності збереження його духовної та матеріальної культури; підготовка до життя розумної, працьовитої, релігійної, духовно-моральної людини) концентрують духовно-етичний потенціал народу, є найефективнішим способом підготовки підростаючого покоління до життя, сприяють спадкоємності поколінь і передання досвіду виховання та навчання молоді.

7. Висвітлено діяльність єврейських навчальних закладів на основі етнопедагогічних виховних традицій, роль єврейської інтелігенції в розвитку педагогічної науки у ХІХ-ХХ столітті. Здійснене дисертаційне дослідження свідчить, що етнопедагогіка, народна виховна практика єврейського народу може внести свій вклад до збагачення педагогічної науки, побудови національних шкіл в Україні, відновлення гармонії між представниками різних етносів, що мешкають на одній території, повернення сімейній і шкільній педагогіці її народної духовно-етичної основи; доводить, що вивчення народного досвіду виховання та навчання молоді на всіх етапах історичного розвитку єврейського народу входило до кола наукових інтересів передових мислителів, учених, педагогів, які сприяли розвитку світової науки і чиї досягнення впроваджувались у систему освіти інших народів. Використання народно-педагогічних традицій виховання, навчання в навчально-виховному процесі школи та вищого навчального закладу сприяє подоланню бездуховності, національного нігілізму, втрати історичної пам'яті, допомагає етносам України усвідомити свою роль як спадкоємців, носіїв народних цінностей, традицій, національної культури.