Становлення та розвиток жіночої освіти на західноукраїнських землях (кінець ХVIII – початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

УДК 37-055.2 (477.8) “17” / “18” (043.3)

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЖІНОЧОЇ ОСВІТИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

МАСЛІЙ ГАЛИНА МИРОНІВНА

Чернігів 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, доцент НАГАЧЕВСЬКА Зіновія Іванівна, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, професор кафедри педагогіки імені Богдана Ступарика

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, доцент ЩЕРБЯК Юрій Адамович, Тернопільський національний економічний університет, професор кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства;

кандидат педагогічних наук, доцент ЗАЙЧЕНКО Наталія Іванівна, Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці, доцент кафедри соціальної роботи

Захист відбудеться «21» жовтня 2011 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 79.053.03 у Чернігівському національному педагогічному університеті імені Т. Г. Шевченка за адресою: 14013, м. Чернігів, вул. Гетьмана Полуботка, 53, зала засідань.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка за адресою: 14013, м. Чернігів, вул. Гетьмана Полуботка, 53.

Автореферат розісланий «20» вересня 2011 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради А. О. Міненок

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Комплексний науково виважений аналіз освітніх процесів у різних регіонах України в умовах чужих політичних режимів, зокрема Російської та Австро-Угорської імперій, є одним з головних напрямів історико-педагогічних досліджень сучасності. Він спричинений необхідністю збереження, примноження й активного використання найцінніших надбань школи та педагогічної думки минулого як засадничого положення законодавчо-нормативних освітніх документів незалежної української держави кінця ХХ - початку ХХІ ст. (Закони України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст.).

У контексті реформування та модернізації сучасної освіти перегляд організаційних основ функціонування різних типів шкіл і змісту навчально-виховного процесу в них, з одного боку, утвердження нових стереотипів поведінки, пов'язаних із усуненням дисбалансу між можливостями представників обох статей у громадсько-політичній, соціально-економічній і культурно-освітній сферах, закріплене Конституцією та Законом України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” (2005), з другого, - безсумнівне наукове зацікавлення викликає проблема організації та діяльності жіночих навчально-виховних закладів кінця XVIII - початку ХХ ст.

Виникнення і розвиток жіночої освіти, тобто спеціально організованої, чітко структурованої, теоретично й методично обґрунтованої системи навчання та виховання дівчини-жінки, - одна з найвиразніших ознак загальноєвропейського культурно-освітнього поступу ХІХ ст. Водночас - це яскравий вияв еволюції протистояння консервативно-патріархальних і ліберально-демократичних поглядів на місце і роль жінки в сім'ї та в суспільстві.

Особливості становлення та функціонування жіночої освіти, позитивний для сучасних освітніх процесів педагогічний досвід відтворює жіноче шкільництво західноукраїнських земель періоду їх входження до складу Австрійської (із 1867 р. - Австро-Угорської) імперії. Пройшовши шлях від спільного парафіяльного елементарного навчання хлопчиків і дівчат, поодиноких окремих монастирських шкіл та нечисленних світських жіночих пансіонатів кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. до розгалуженої мережі навчально-виховних закладів державно-громадського і приватного характеру початку ХХ ст., жіноча освіта стала головним чинником освітнього й культурного розвитку представниць найбільших західноукраїнських етнічних груп - української, польської, румунської, угорської, єврейської та ін.

Актуальність вивчення нагромаджених жіночими школами Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття педагогічних надбань зумовлена також тенденцією до відродження окремих жіночих закладів освіти і виховання в Україні. Упродовж двох останніх десятиліть вони відкрилися у Боярці Київської обл., Запоріжжі, Києві, Харкові, Одесі. Найбільш відомими в західних областях нашої держави є “Школа шляхетних українок” у Львові, заснована з ініціативи Союзу українок України, та Жіноча вечірня гімназія при чернівецькому міському Центрі соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді.

На важливість проблеми жіночої освіти вказує її актуалізація в сучасній педагогічній науці. Упродовж останнього десятиліття питання про розвиток різних рівнів освіти жінки на етнічних українських теренах у межах царської Росії стали предметом наукових студій О. Аніщенко (професійна жіноча освіта), В. Добровольської (жіноча освіта південноукраїнського регіону 1901-1910 років), Л. Єршової (жіноча освіта на Волині кінця ХVIII - початку ХХ ст.), І. Малинко (вища жіноча освіта), Л. Смоляр, Т. Сухенко (середня жіноча освіта), Т. Тронько (діяльність органів державної влади в галузі жіночої середньої освіти у Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст.). Окремі жіночі навчальні заклади розглядаються як інноваційний дискурс у вітчизняній освіті другої половини ХІХ - початку ХХ ст. у наукових дослідженнях В. Вірченко, В. Курило і Л. Боднар (Харківська жіноча недільна школа Х. Алчевської), Н. Антонець (Київська гімназія О. Дучинської) та ін.

Генезу освіти українського жіноцтва Західної України другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. простежила З. Нагачевська; роль жінок Галичини у становленні та розвитку українського шкільництва в краї проаналізувала С. Івах. У контексті вивчення історії жіночого руху в регіоні ця проблема знайшла своє опосередковане висвітлення в історичних дослідженнях зарубіжних (М. Богачевська-Хом'як) та українських (О. Маланчук-Рибак, Б. Савчук) учених. На межі ХХ - ХХІ ст. окремими виданнями з'явилися праці, автори яких розкривають історію виникнення та зміст діяльності найвідоміших західноукраїнських закладів жіночої освіти минулого (польські дослідники А. Білевич, Й. Кравчик, українські - Є. Роман, П. Шкраб'юк, Л. Шологон, І. Шостаковська). Діяльність релігійних організацій і громадських культурно-освітніх товариств західноукраїнських земель кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. у сфері навчання та виховання дітей і молоді аналізують Г. Білавич, О. Кобельська, І. Комар, І. Мищишин, Ю. Щербяк.

Деякі питання, дотичні до організації та змісту навчально-виховної діяльності закладів жіночої освіти у межах Австро-Угорської імперії, порушуються у наукових працях дослідників шкільництва як усієї Західної України (І. Курляк), так і її окремих регіонів: Східної Галичини (М. Барна, Д. Герцюк, Н. Сабат, Б. Ступарик, В. Стинська, М. Чепіль), Північної Буковини (Л. Кобилянська, О. Пенішкевич, І. Петрюк), Закарпаття (Т. Висіцька, В. Гомоннай, А. Ігнат, В. Химинець).

Однак цілісного комплексного дослідження еволюції жіночого шкільництва на західних українських етнічних територіях до цього часу немає. Це, а також практична значущість проблеми зумовили вибір теми наукової роботи - “Становлення та розвиток жіночої освіти на західноукраїнських землях (кінець ХVIII - початок ХХ століття)”.

Географічно дослідження охоплює Східну Галичину як найбільший за територією та кількістю населення український анклав, захоплений Австрією після першого поділу Польщі (1772 р.), приєднану до неї в 1774 р. Північну Буковину та Закарпаття, що з часів Середньовіччя входило до складу Угорського королівства і в ХІХ - на початку ХХ ст. продовжувало залишатися ізольованим від інших західноукраїнських земель.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період австрійського (австро-угорського) панування на західноукраїнських землях: нижньою межею визначено 1774 р. як вихідний у процесі становлення системи жіночого шкільництва у рамках державної освітньої реформи в Австрійській імперії; верхня межа обмежена 1914 р. - початком Першої світової війни, з якою безпосередньо пов'язаний крах попередніх освітніх надбань і всієї політичної системи Австро-Угорської монархії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження є складовою дослідницької проблеми кафедри педагогіки імені Богдана Ступарика Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Історико-педагогічні проблеми навчання і виховання в системі безперервної освіти в Україні та зарубіжжі” (номер державної реєстрації 0108U009122). Тему дисертації затверджено Вченою радою Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (протокол № 7 від 29 березня 2006 р.) й узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № 1 від 23 січня 2007 р.).

Мета дослідження - комплексний системний аналіз генези жіночої початкової та середньої освіти на західноукраїнських землях у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії.

Завдання дослідження:

1) проаналізувати стан дослідження проблеми у науковій літературі минулого та сучасності;

2) з'ясувати організаційні основи формування і функціонування різних типів жіночих навчально-виховних закладів на західноукраїнських землях наприкінці ХVIII - на початку ХХ ст.;

3) простежити еволюцію початкового та середнього жіночого шкільництва в регіоні, визначити основні періоди і тенденції у його розвитку;

4) розкрити особливості організації та зміст навчально-виховного процесу в початковій і середній ланках жіночої освіти.

Об'єкт дослідження: освіта на західноукраїнських землях кінця ХVIII - початку ХХ ст. жіночий освіта навчальний виховний

Предмет дослідження: жіноча освіта на українських етнічних територіях у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії.

Методологічну основу дослідження становлять загальні положення теорії наукового пізнання, висновки сучасної педагогічної науки про місце і роль освіти та школи у соціокультурному розвитку суспільства, про соціальну зумовленість змісту навчання і виховання, необхідність вивчення педагогічних фактів і явищ у конкретно-історичних умовах. Виклад результатів наукового пошуку базується на принципах науковості, системності та хронологічного підходу до аналізу освітнього процесу, а також полікультурності, культуровідповідності, зв'язку педагогічної теорії із практикою навчально-виховної діяльності.

Теоретичною основою дослідження стали концептуальні положення Конституції і Закону України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” (2005) щодо паритетного становища представників обох статей у громадсько-політичній, соціально-економічній і культурно-освітній сферах; парадигма сучасної освіти, визначена державними освітніми документами (Закони України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст.); творча спадщина визначних педагогів, політичних і громадських діячів кінця ХІХ - початку ХХ ст. (М. Грушевський, О. Духнович, С. Русова, С. Смаль-Стоцький, К. Ушинський, І. Франко); науково-педагогічні праці дослідників історії освіти і школи (І. Зайченко, В. Кравець, І. Курляк, О. Пенішкевич, Б. Ступарик, М. Чепіль) та педагогічно-просвітницького потенціалу жіночого культурно-освітнього руху на західноукраїнських землях (М. Богачевська-Хом'як, О. Маланчук-Рибак, З. Нагачевська, Б. Савчук); нові підходи до шляхів реформування системи освіти і виховання в сучасній Україні, запропоновані О. Вишневським, М. Євтухом, В. Кременем, М. Стельмаховичем, О. Сухомлинською.

У дослідженні були використані такі методи: теоретичний аналіз, систематизація й узагальнення рукописних і друкованих першоджерел - з метою виявлення фактологічного матеріалу із досліджуваної проблеми; історико-ретроспективний - для простеження більш ніж 100-річної еволюції жіночої освіти в нерозривній єдності із загальними освітніми процесами на західноукраїнських землях; хронологічно-системний - з метою обґрунтування хронологічних меж дослідження та визначення умовної періодизації розвитку жіночого шкільництва; порівняльно-зіставний - для з'ясування спільного і відмінного в ґенезі та змісті жіночої освіти Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття, виявлення основних тенденцій та особливостей у розвитку жіночих навчально-виховних закладів різних типів і різної належності; персоналістично-біографічний - для розкриття внеску маловідомих освітян у розвиток жіночої освіти і педагогічної думки західноукраїнського регіону.

Джерельна база дослідження: документи і матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІАУ) (фонди №№ 146, 178, 179, 348), Державних архівів Закарпатської (ДАЗО) (фонди №№ 113, 151), Івано-Франківської (ДАІФО) (фонди №№ 286, 580, 581), Львівської (ДАЛО) (фонд № 26), Тернопільської (ДАТО) (фонди №№ 39, 53), Чернівецької (ДАЧО) (фонди №№ 3, 39, 211, 233, 1006) областей; матеріали з фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (м. Київ); Наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України (м. Львів); Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. Франка; бібліотек Львівського національного університету імені Івана Франка, Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Ужгородського національного університету, Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича; законодавчо-нормативні освітні документи кінця ХVIII - початку ХХ ст. та офіційна державна статистика 1860-х - 1914 рр.; навчальні плани, програми, підручники для жіночих шкіл; шкільна документація окремих жіночих навчально-виховних закладів; наукові розвідки педагогів, громадських і культурно-освітніх діячів - представників найбільших західноукраїнських етнічних меншин; статті української, німецької та польської періодики середини ХІХ - початку ХХ ст. (“Bukowiner Schule”, “Діло”, “Зоря Галицька”, “Руслан”, “Слово”, ”Учитель”, “Карпатъ”, “Kurier Stanisіawowski”, “Szkoіa”); наукові праці із теми дослідження сучасних українських і зарубіжних учених.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше:

- цілісно проаналізовано генезу початкової та середньої жіночої освіти на західноукраїнських землях кінця ХVIII - початку ХХ ст.;

- обґрунтовано періодизацію еволюції жіночого шкільництва в регіоні у межах досліджуваної доби;

- визначено основні тенденції й особливості організації та функціонування жіночих навчально-виховних закладів: загальні, характерні для жіночої освіти всієї австрійської (австро-угорської) держави; регіональні, властиві для західноукраїнського регіону, і крайові, притаманні окремим українським етнічним територіям (Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина);

- чітко структуровано типологію закладів жіночої освіти та визначено специфіку навчально-виховного процесу у початкових і середніх жіночих школах регіону.

Доповнено відомості про історію виникнення та зміст навчально-виховного процесу в найвідоміших жіночих закладах освіти західноукраїнських земель (виділова дівоча школа імені Т. Шевченка, перша українська жіноча гімназія Сестер Василіянок у Львові, Руський інститут для дівчат і жіночий ліцей у Перемишлі, жіноча православна школа в Чернівцях тощо).

До наукового обігу введено невідомі та маловідомі документи і матеріали з досліджуваної проблеми: ДАЗО - ф. 113, оп. 3, спр. 121; ДАЧО - ф. 211, оп. 1, спр. 201; ЦДІАУ у Львові - ф. 178, оп. 2, спр. 1809, 1881, 2604, 2993, 3513, 3772, 3982, 3983, 5052, 5402.

Практичне значення одержаних результатів. На основі результатів наукового дослідження розроблено спецкурс “Становлення та розвиток жіночої освіти на західноукраїнських землях (кінець ХVIII - початок ХХ століття)” для студентів педагогічних спеціальностей закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації, який включено до змісту навчальної дисципліни “Історія педагогіки” Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Основні положення дисертації впроваджено у навчальний процес Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (довідка № 01/106 від 25.02.2011), Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (довідка № 01-08/03-245 від 01.03.2011), Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка (довідка № 04-11/180 від 18.02.2011), Жіночої вечірньої гімназії м. Чернівців (довідка № 94/10 від 25.02.2011), “Школи шляхетних українок” м. Львова (довідка № 148/3 від 24.02.2011).

Апробація результатів дослідження здійснювалася у процесі їх оприлюднення на науково-практичних конференціях: міжнародних - “Сучасні тенденції розвитку освіти в Україні та за кордоном” (Горлівка, 2007), “Теоретико-методологічні засади особистісного становлення дошкільника в полікультурному просторі соціуму в добу його освітніх трансформацій” (Івано-Франківськ - Берегово - Хмельницький, 2008), “Проблеми якості виховання і навчання у системі безперервної освіти” (Івано-Франківськ, 2008), “Соціалізація особистості в умовах системних змін: теоретичні та прикладні проблеми” (Київ, 2008), “Інтеграція системи безперервної освіти України в Європейський освітній простір: стан, проблеми, перспективи” (Чернівці, 2009); всеукраїнських - “Вища педагогічна освіта в Україні: історія та сучасність” (Глухів, 2009), “Післядипломна педагогічна освіта: концептуальні засади та шляхи розвитку” (Івано-Франківськ, 2009); на щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (упродовж 2007-2010 років).

Публікації. Результати дослідження опубліковано у 9 одноосібних наукових статтях, із них 8 - у фахових педагогічних виданнях, затверджених ВАК України.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків, уміщених на 144 сторінках, списку використаних джерел (385 найменувань, із них - 78 іноземними мовами та 46 архівних матеріалів). Повний обсяг дисертації становить 364 сторінки, із них обсяг основного тексту роботи складає 183 сторінки, викладених українською мовою.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність проблеми дослідження, визначено його мету, завдання, об'єкт, предмет і методи, доведено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі - “Жіноча освіта як наукова проблема і складова освітньої політики Австрійської (Австро-Угорської) імперії” - проаналізовано ступінь розробленості проблеми жіночої освіти на західноукраїнських землях кінця ХVIII - початку ХХ ст. у науковій літературі минулого і сучасності та розкрито законодавчі основи її формування в межах досліджуваного періоду.

Встановлено, що розвиток історіографії проблеми жіночої освіти на західноукраїнських землях позначений тісним взаємозв'язком із загальноєвропейським культурно-освітнім і жіночим емансипаційним поступом ХІХ ст., в якому освіта жінки розглядалася як складова боротьби за її рівноправність, та із соціально-економічними і культурними процесами в австрійській державі загалом і в її окремих регіонах.

На актуалізацію питання про необхідність зміни підходів до навчання та виховання жіночої молоді всієї Галичини і Північної Буковини у першій половині ХІХ ст. великий вплив мали положення педагогічних праць польської письменниці та педагога К. Танської-Гофман, Закарпаття - видатного релігійного діяча краю А. Бачинського.

Із появою в регіоні перших періодичних видань (початок ХІХ ст.) питання про освіту жінки як соціальну і педагогічну потребу стає предметом уваги західноукраїнських авторів. Однак до кінця 1860-х рр. його висвітлення носило епізодичний характер та зосереджувалося на двох основних аспектах: освіта жінки-матері як умова повноцінного виховання дітей і діяльність окремих жіночих навчально-виховних закладів. В українській періодиці розгляд проблем жіночої освіти в такому контексті започаткувала суспільно-політична газета “Зоря Галицька” (1848-1851).

Наприкінці 1860-х - у 1870-х рр. на сторінках західноукраїнських газет і журналів розгортається загальносуспільна дискусія щодо мети, завдань і змісту навчання та виховання дівчини-жінки, характерна поліспрямованістю поглядів на освіту жінки, окреслюються два виразно відмінні підходи до їх вирішення: релігійно-догматичний (І. Негребецький) та ліберально-реформаторський (Г. Врецьона, А. Махчинська). Водночас парадигма жіночої освіти представників західноукраїнської демократичної інтелігенції кінця ХІХ ст., передусім Н. Кобринської й І. Франка, як і визначних культурно-освітніх діячів і педагогів східноукраїнських земель (М. Драгоманов, О. Кониський), базувалася на переконанні в тому, що жінка має право на повноцінну, рівну з чоловіком освіту.

Перші науково-теоретичні узагальнення проблем жіночої освіти в контексті аналізу стану народного шкільництва на різних українських територіях у складі Австрійської імперії на межі ХІХ-ХХ ст. здійснили дослідники К. Відманн, Ф. Майхрович, І. Созанський, а більш ґрунтовний аналіз історії становлення й організації навчально-виховного процесу в жіночих освітніх інституціях Східної Галичини - польський педагог М. Барановський та українські І. Матковський і М. Лаврів. Розробка теоретичних засад рідномовної жіночої початкової освіти цього періоду пов'язана з діяльністю визначних жінок-педагогів В. Жуковецької та К. Малицької; проблеми змісту навчання і виховання дівчат у гімназіях порушувала О. Бережницька. Проте і в цей період у висвітленні питання про жіночу освіту домінували не чисто наукові, а публіцистичні підходи.

У міжвоєнний період (1920-і-1930-і рр.) поглиблюється науковий інтерес польських та українських дослідників до історико-педагогічних аспектів становлення початкової, середньої і вищої жіночої освіти в усій Галичині (Я. Гулевич, С. Кот, Е. Сухан), розвитку жіночих навчально-виховних закладів в окремих місцевостях краю (Я. Висіцька, Я. Галяревич, М. Френкель), участі в розвитку жіночого шкільництва релігійних чернечих згромаджень (С. Цьорох) та культурно-освітніх товариств (Л. Ясінчук). Водночас у межах радянського історичного періоду жіноча освіта в західноукраїнському регіоні не вивчалася, оскільки навіть саме це поняття вважалося винятково породженням буржуазного суспільства.

По-справжньому науковий підхід до аналізу окремих аспектів історії становлення жіночої освіти на західноукраїнських землях започаткували вчені незалежної України, зокрема Т. Висіцька, С. Івах, О. Кобельська, І. Курляк, О. Маланчук-Рибак, З. Нагачевська, О. Пенішкевич, Б. Савчук, Б. Ступарик, хоча цілісний комплексний аналіз цієї теми до цього часу не здійснювався.

Визначено, що впродовж усього досліджуваного періоду жіноча освіта була складовою освітньої політики Австрійської (Австро-Угорської) імперії, яка визначала пріоритети цієї сфери діяльності на західноукраїнських землях, тому її найважливіші аспекти знайшли відображення в офіційних документах загальнодержавного та регіонального рівнів.

Перші спроби державної регламентації елементарного навчання дівчат у регіоні пов'язані з австрійською шкільною реформою кінця ХVIII ст. та зафіксовані у її основному документі - декреті Марії-Терези “Загальний шкільний порядок” (1774 р.). Проте остаточне законодавче врегулювання проблема спільних із хлопцями-учнями (тривіальні школи у селах і невеликих містечках) та окремих початкових студій дівчат (головні - у найбільших адміністративних центрах) отримала в австрійській “Політичній шкільній уставі” 1805 р. та її угорському відповіднику - “Положенні про народне виховання і про справи школи в Угорському королівстві та в приєднаних до нього провінціях” 1806 р. Вимоги цих законодавчо-нормативних актів залишалися чинними на всіх підавстрійських і підугорських землях до кінця 1860-х років, однак їх реалізація в українських провінціях австрійської держави була безсистемною і фрагментарною.

Точкою відліку у формуванні в західноукраїнському регіоні принципово нової, обов'язкової для 6 (7) - 12 (13)-річних дітей обох статей, системи початкової освіти стали основні документи освітньої реформи кінця 1860-х рр.: угорський шкільний закон ХХХVIІІ (Й. Етвеша) 1868 р. й австрійський Державний закон про народні школи 1869 р. Відповідно до їх положень, більш чітко структурувалася початкова ланка жіночої освіти (мішані народні школи нижчого типу й окремі для хлопців і дівчат-підлітків вищі школи - виділові та горожанські); визначалася її мета - розвиток властивих жіночій статі задатків, відповідно до становища жінки в сім'ї; встановлювався державний нагляд за діяльністю всіх типів навчально-виховних закладів; окреслювалися організаційні основи функціонування учительських семінарій як основної форми середньошкільних студій жінок - майбутніх учителів початкових шкіл.

Регіональний аспект проблеми жіночої початкової освіти увиразнювали розпорядження Міністерства віросповідань і освіти Австрії та Міністерства освіти і культу Угорщини, “устави” (закони) галицького та буковинського сеймів, “рескрипти” (розпорядження) Рад шкільних крайових Галичини та Буковини й органів шкільної влади Закарпаття. У них деталізувалися питання про умови заснування й особливості діяльності державно-громадських (публічних) і приватних шкіл у сільській місцевості та в містах, визначалася специфіка роботи жіночих виділових (Східна Галичина), горожанських (Закарпаття) шкіл і вищих дівочих курсів (Північна Буковина), з'ясовувалася сутність “доповнювальної науки” для 12-14-річних підлітків та особливості педагогічної підготовки молоді в жіночих учительських семінаріях.

Організаційно-педагогічні основи окремої жіночої середньої освіти вперше зафіксували розпорядження вищих органів державної освітньої влади Австро-Угорської імперії 1895-1896 рр., видані на підставі офіційного цісарського дозволу 1895 року про допуск жінок до навчання на деяких факультетах університетів на основі гімназійних студій. Вони, з одного боку, уможливили дівчатам-“приватисткам” і випускницям жіночих шкіл вищого типу складання іспитів на атестат про середню освіту на базі чоловічих державних гімназій, а з другого, - стали поштовхом до активізації діяльності західноукраїнської громадськості щодо заснування окремих жіночих гімназій.

Питання про ліцейну освіту жіночої молоді знайшло своє обґрунтування у “Провізоричному статуті щодо жіночих ліцеїв” 1900 року та змінах і доповненнях до нього 1912 року.

Основні імперативи державної освітньої політики слугують підставою для умовної періодизації розвитку жіночого шкільництва на західноукраїнських землях аналізованої доби: І період - австрійський (1774-1866 рр.), ІІ період - австро-угорський (1867-1914 рр.). У кожному з них увиразнюється низка етапів: перший - 1774-1805 рр., характерний задекларуванням Австрійською імперією прагнення зробити навчання та виховання дівчат складовою системи початкової освіти на всіх підавстрійських землях; другий - 1806-1866 рр., позначений поступовим втіленням у життя основних положень “Політичної шкільної устави” 1805 р. щодо початкової жіночої освіти; третій - 1867-1895 рр., головною ознакою якого було утвердження на західноукраїнських землях нової типології та структури жіночої початкової освіти, передбаченої шкільною реформою кінця 1860-х рр.; четвертий - 1896-1914 рр., у якому реалізовувалася спроба жінок домогтися середньої та вищої освіти, утверджувалася розгалужена мережа жіночих навчальних закладів різних типів і форм власності.

У другому розділі - “Формування мережі жіночих навчально-виховних закладів на західноукраїнських землях наприкінці XVIII - на початку ХХ ст.” - простежено еволюцію початкового і середнього жіночого шкільництва у Східній Галичині, Північній Буковині та в Закарпатті, здійснено його систематизацію і виявлено основні тенденції у розвитку.

Жіноча освіта на західноукраїнських землях пройшла складний і тривалий шлях свого розвитку, спричинений особливостями формування австро-угорської освітньої системи кінця ХVIII - початку ХХ ст., статусом жінки в тогочасному суспільстві та умовами і можливостями бездержавного функціонування регіону, що загалом визначало специфіку й основні тенденції у її становленні та функціонуванні. З'ясовано, що упродовж століття вона розвивалася передусім як початкова. Серед перших навчальних закладів цього типу були монастирські жіночі школи, утримувані римо-католицькими чернечими згромадженнями Сестер Бенедиктинок у найбільших містах Східної Галичини - Львові, Перемишлі, Станіславові. На першу половину ХІХ ст. припадає заснування аналогічних навчальних закладів греко-католицьким жіночим об'єднанням Сестер Василіянок: школи, відкриті ними при жіночих монастирях у провінційних містечках Львівщини Словіті та Яворові, призначалися передусім для дівчат-українок. До кінця аналізованого періоду жіночі навчально-виховні інституції, утримувані релігійними організаціями, становили 23 % у загальній їх кількості.

Характерною рисою еволюції жіночого шкільництва на західноукраїнських землях у першому умовно виокремленому періоді його розвитку стало формування мережі приватних “пансіонів” для дівчат із заможних родин. Найпопулярнішими серед них були навчально-виховні заклади Ф. Василевської у Львові, М. Домбровської у Станіславові та пансіонат для дочок священиків в Ужгороді. На початку ХХ ст. лише у Східній Галичині діяли 13 польських інституцій цього типу. Проте, як і монастирське, західноукраїнське світське приватне шкільництво охоплювало незначну кількість дівчат, здебільшого дочок служителів культу чи представниць заможних родин.

Встановлено, що наймасовішою і найдемократичнішою формою здобуття елементарної освіти дітьми молодшого шкільного віку впродовж досліджуваного періоду були мішані (коедукаційні) елементарні одно-двокласні школи, у яких хлопці та дівчата навчалися разом. Відповідно до чинних державних вимог вони функціонували як основний тип навчально-виховних закладів для дітей селян. Однак дівчата-школярки були представлені в них мінімально: в середині ХІХ ст. тут здобували знання тільки 14 % від загальної кількості дітей молодшого шкільного віку.

Найбільшим досягненням у сфері початкової жіночої освіти вищого типу (фактично неповних середніх шкіл) стало заснування в останній третині ХІХ ст. виділових шкіл у найбільших містах підавстрійської та горожанських - підугорської частин українських земель. Через 20 років після прийняття австрійського шкільного закону 1869 р., який визначив умови функціонування виділових жіночих шкіл, у Східній Галичині діяли 4 таких навчальних заклади: 2 - у Львові, по 1 - у Станіславові й Тернополі. Мовою викладання в них була польська, проте для учениць виділових шкіл Станіславова і Тернополя запроваджувалося вивчення української як другої крайової мови. У 1913/1914 н. р. в краї налічувалося 53 виділові школи, де навчалися 16100 дівчат. Щодо горожанських шкіл, то напередодні Першої світової війни вони функціонували в закарпатських містах Берегово, Мукачево, Ужгороді (3), Хусті - всі з угорською мовою викладання.

На межі ХІХ-ХХ ст. позитивні зміни відбулися і в початковому жіночому шкільництві Буковини. Якщо в першій половині ХІХ ст. тут була відкрита одна жіноча школа (Сторожинець), то наприкінці ХІХ ст. вони постали у Вашківцях над Черемошем, Гура-Гуморі, Кіцмані, Чернівцях та ін. На кінець досліджуваного періоду державне жіноче шкільництво у краї налічувало 22 окремі дівочі школи нижчого та вищого типів. Мовою викладання в них була здебільшого німецька або румунська.

На початок ХІХ ст. припадає заснування в регіоні перших педагогічних курсів-препаранд для елементарної підготовки жінок-учителів. Із кінця 1860-х років важливою формою початкової жіночої освіти у Східній Галичині та Північній Буковині стали доповнювальні (додаткові) курси для 12-14-річних дівчат-підлітків.

Отож до початку ХХ ст. на західноукраїнських землях, передусім у Східній Галичині, утвердилася достатньо чітка структура окремого жіночого початкового шкільництва. В австрійську добу вона була представлена монастирськими школами, світськими приватними пансіонатами та незначною кількістю курсів-препаранд для підготовки жінок-учителів. В австро-угорський період у ній переважали державно-громадські та приватні початкові школи нижчого і вищого типів та доповнювальні курси для дівчат-підлітків. Це сприяло еволюції жіночої освіти загалом і стало одним із чинників формування мережі жіночих середніх навчально-виховних закладів.

Середню жіночу освіту у складі Австро-Угорської монархії започатковують державні і приватні учительські семінарії, загальноосвітні гімназії та наближені до них за змістом діяльності ліцеї, відкриття яких пов'язане насамперед з активізацією жіночого емансипаційного руху в австро-угорській державі, зокрема й у її українських провінціях.

Перші на західноукраїнських землях державні жіночі вчительські семінарії з трирічним терміном навчання постали в 1871 р. у містах Східної Галичини Львові та Перемишлі (польсько-українські). Крім державних (3), напередодні Першої світової війни в краї було 12 приватних жіночих учительських семінарій із правом публічних шкіл і 12 - без права публічності. У 1872/1873 н. р. відкрився німецькомовний дівочий відділ на базі державної чоловічої вчительської семінарії у Чернівцях, а в 1902 р. в Ужгороді - перша в Закарпатті приватна угорськомовна жіноча вчительська семінарія. У 1914 р. державна вчительська семінарія з угорською мовою викладання постала в Мукачеві, де навчалися хлопці й дівчата.

Перша у західноукраїнському регіоні середня жіноча школа-гімназія імені Ю. Словацького з польською мовою викладання була відкрита у Львові 1902 року спеціально створеним для цього “Товариством приватної жіночої гімназії”. Більш інтенсивний розвиток загальноосвітніх жіночих середніх навчальних закладів припадає на останнє десятиліття досліджуваного періоду, передусім завдяки ініціативі освіченого жіноцтва, релігійних та світських жіночих об'єднань. Зокрема значний внесок у розвиток жіночої гімназійної освіти в Східній Галичині зробили В. Недзялковська С. Стржалковська, О. Філіппі, М. Френкель, а також римо-католицькі чернечі згромадження Сестер Йозефіток, Сестер Назаретянок, Сестер Уршулянок. Завдяки їм у 1912 р. в краї діяла 21 приватна польськомовна жіноча гімназія.

Доведено, що в загальній структурі середніх навчальних закладів західноукраїнського регіону початку ХХ ст. жіночі гімназії займали незначне місце. Проте за темпами свого розвитку вони значно випередили 100-літній розвиток чоловічих класичних і реальних шкіл цього типу: якщо в 1902/1903 н. р. в усій Галичині функціонувала 1 жіноча і 35 чоловічих гімназій, то в 1910/1911 н. р. - відповідно 13 і 73.

На зламі ХІХ-ХХ ст. в Австро-Угорщині виник інший, альтернативний до гімназій, тип середніх жіночих шкіл гуманітарного напряму - ліцей. Перший на західноукраїнських землях жіночий ліцей заснував Чернівецький міський магістрат у 1898 р. на базі місцевої німецькомовної вищої дівочої школи. У Східній Галичині перший аналогічний навчальний заклад із польською мовою викладання постав у Львові у 1901 р. Наприкінці досліджуваного періоду в регіоні діяли 19 жіночих ліцеїв: 11 - в усій Галичині та 8 - у Північній Буковині. Проте, як і в гімназіях, освіту в них здобувала лише незначна частина випускниць неповних середніх шкіл регіону. Ще нижчим у їх складі був відсоток українок: у різний час він коливався у межах 1-6 %.

Полікультурний і багатоконфесійний характер західноукраїнського суспільства зумовив паралельне функціонування навчально-виховних інституцій основних національних меншин і різних віровизнань: українських (греко-католицькі та православні), польських, угорських, румунських, німецьких (як правило, римо-католицькі), єврейських (“Мойсеєвого” віросповідання). Однак через дискримінаційний характер офіційної освітньої політики в усіх адміністративних краях австрійської держави, де переважало українське населення, мережа українського жіночого шкільництва не була превалюючою. У загальній системі жіночого початкового та середнього шкільництва регіону питома вага окремих українських навчально-виховних закладів навіть у Східній Галичині як найбільшій за територією та кількістю автохтонного населення провінції Австро-Угорської імперії становила 7 %. Ще нижчим цей показник виявився у Північній Буковині, а в Закарпатті наприкінці австро-угорського панування він практично був зведений до нуля. Співвідношення українських початкових і середніх шкіл до загальної системи жіночої освіти регіону ілюструють дані діаграми (рис. 2.1.)

Рис. 2.1 Українське жіноче початкове та середнє шкільництво в загальній системі жіночої освіти регіону (1913 р.)

Найвідомішими закладами освіти дівчат-українок були дівоча виділова школа імені Т. Шевченка і жіноча учительська семінарія Руського (Українського) товариства педагогічного у Львові та перша українська гімназія Сестер Василіянок, відкрита тут у 1906 р.; Руський інститут для дівчат у Перемишлі, заснований у 1895 р. видатними представниками місцевого духовенства та світської інтелігенції, реформований у 1903 р. на рідномовний дівочий ліцей; вища православна дівоча школа у Чернівцях, на базі якої в 1912 р. постав українсько-румунський дівочий ліцей; греко-католицька горожанська дівоча школа в Ужгороді; єдина в регіоні українська жіноча сільськогосподарська школа товариства “Просвіта” в Угерцях Винявських (Львівщина) та ін.

Діяльність різних за типологією і належністю навчально-виховних інституцій забезпечила повноцінне та повноправне функціонування жіночої освіти як окремої структурної ланки тогочасної загальної системи освіти і водночас - як її важливої невід'ємної складової.

У третьому розділі - “Організація та зміст навчально-виховного процесу в закладах жіночої освіти західноукраїнського регіону кінця ХVIII - початку ХХ ст.” - з'ясовано особливості організації й охарактеризовано зміст навчання та виховання дівчат у різних типах шкіл, здійснено аналіз навчальних планів і програм, підручників і навчальних посібників.

Організація та зміст навчально-виховного процесу в закладах жіночої освіти кінця ХVIII - початку ХХ ст. визначалися чинним шкільним законодавством загальнодержавного й регіонального рівнів і нормативними документами місцевих органів шкільної влади.

Вивчення першоджерел періоду австрійської державності дало змогу констатувати, що важливим підґрунтям для забезпечення належної як для етапу становлення жіночої освіти організації навчання та виховання у різних типах початкових шкіл було: 1) задекларування на державному рівні загальнообов'язковості елементарного навчання дівчат (1780 р.); 2) офіційно закріплені “Політичною шкільною уставою” 1805 р. перелік навчальних предметів та кількість годин на їх вивчення у тривіальних і головних жіночих школах; 3) визначення в найзагальніших рисах методики викладання усіх навчальних дисциплін; 4) окреслення педагогічних вимог до вчителя, особливо до жінок, які навчали дівчат жіночим ручним роботам.

Специфічними ознаками першого умовно виокремленого періоду розвитку жіночої освіти на західноукраїнських землях виявилися: відсутність обов'язкових централізованих навчальних планів і програм для навчально-виховних інституцій державного та приватного характеру й водночас спільність регіональних дидактичних вимог до змісту освіти дівчат, за винятком вивчення релігії; спільна для всіх “коронних” країв Австрійської імперії “німецькість” та яскраво виражена релігійна спрямованість навчально-виховного процесу; превалювання авторитарного стилю в роботі вчителя і схоластичних методів навчання; обмежене (в українських школах практично відсутнє) використання рідномовних підручників.

Утвердження нової структури початкової освіти в Австро-Угорській імперії наприкінці 1860-х рр., її остаточне підпорядкування державі, законодавче відновлення відміненої на початку ХІХ ст. загальнообов'язковості навчання дівчат зумовили зміни в організації та змісті навчально-виховного процесу в закладах жіночої освіти. Провідну роль у їх регламентації стали відігравати місцеві органи адміністративної та шкільної влади, що уможливило врахування політичних, соціально-економічних, культурно-освітніх умов і можливостей розвитку жіночої освіти на різних українських етнічних територіях. Більш чітко визначалися тривалість навчального року та щоденних занять, їх початок і закінчення, вихідні (святкові) та канікулярні дні. У цей час увиразнюються спроби диференціації навчальних планів і програм для різних типів жіночих початкових шкіл, усувається домінування німецькомовного характеру освіти, натомість утверджується її польськість у Східній Галичині, угорськість - у Закарпатті та румунсько-німецькість - у Північній Буковині. У всіх західноукраїнських краях зростає увага до розробки й активного використання підручників, написаних рідною для титульних національних меншин мовою.

Відповідно до загальнодержавної тенденції, в останній третині ХІХ ст. посилюється утилітарна спрямованість елементарного навчання дівчат; поруч із традиційним релігійно-моральним характером виховного процесу в ньому формуються як окремі напрями національно-патріотичне (народне), етичне, естетичне, фізичне, трудове виховання. Найбільш чітко усталення їх форм і методів простежується у початкових школах вищого типу.

До основних особливостей організації та змісту навчально-виховного процесу в жіночих середніх школах загальноосвітнього (гімназії, ліцеї) і професійного (учительські семінарії) спрямування слід віднести: переважно гуманітарний характер; націленість випускниць на вступ до університетів; спільність навчальних планів і програм чоловічих і жіночих середніх закладів освіти, за винятком вивчення в останніх жіночих ручних робіт, “домового” господарства та гігієни; наявність обов'язкових і необов'язкових (“надобов'язкових”) предметів для вивчення тощо.

Із впровадженням нових навчальних планів для учительських семінарій (1907), класичних гімназій (1909) і жіночих ліцеїв (1912) зміст навчання набуває реального характеру, зростає тижневе навантаження (у гімназіях - на 20%). Водночас ще виразнішим стає домінування польської мови у навчальному процесі жіночих навчально-виховних закладів середньошкільного типу Східної Галичини, а в Закарпатті остаточно закріплюється угорська “одномовність”.

Узагальнення результатів історико-педагогічного пошуку дало підстави для таких висновків:

1. Ретроспективний аналіз генези початкової та середньої освіти на західноукраїнських землях кінця ХVIII - початку ХХ ст. підтвердив закономірність її виникнення та функціонування як невід'ємної складової загальної освітньої системи регіону та важливого чинника пробудження громадсько-політичної і соціально-культурної активності західноукраїнського жіноцтва.

2. Виявлені та проаналізовані першоджерела із проблеми наукового пошуку зумовили встановлення рівня її вивчення на різних етапах розвитку жіночої освіти та ступеня дослідженості в сучасних умовах. З'ясовано, що початкові спроби актуалізації питання про жіночу освіту на західноукраїнських землях сягають першої половини ХІХ ст. і до кінця 1860-х рр. обмежуються епізодичними публікаціями на сторінках періодичних видань регіону. На межі 1860-х - 1870-х рр. розгляд проблем початкового навчання та виховання дівчат набирає характеру загальносуспільної дискусії, а в останній чверті ХІХ ст. змістом наукових розвідок і науково-популярних статей стають також проблеми середньої і вищої жіночої освіти. У першій третині ХХ ст. жіноча освіта на західноукраїнських землях аналізується у контексті розвитку освіти досліджуваного періоду загалом або розглядаються її окремі рівні (початкова, середня, вища).

Зростання уваги до висвітлення важливих аспектів жіночої освіти Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття у межах Австро-Угорської імперії пов'язане із ґрунтовним підходом до вивчення історії жіночих емансипаційних змагань у західноукраїнському регіоні представниками української діаспори другої половини ХХ ст. та з об'єктивним неупередженим аналізом еволюції шкільництва і педагогічно-просвітницького потенціалу жіночого руху в регіоні, започаткованим із проголошенням незалежності України.

3. Встановлено, що організаційним підґрунтям для формування початкової ланки жіночої освіти та закладів із підготовки вчителів для їх потреб на західноукраїнських землях у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії стали державні шкільні закони як основа освітніх реформ 1805 і 1869 рр. Головними завданнями державного шкільного законодавства були перехід закладів початкової освіти від підпорядкування церкві до державного контролю незалежно від форм власності з метою забезпечення єдиної державної політики в галузі освіти; створення необхідних умов для функціонування та розвитку однакових за структурою і типологією навчально-виховних інституцій на всіх підавстрійських теренах; забезпечення масової початкової освіти жінки-громадянки як підстави для її активної участі у формуванні законопослушних і вірнопідданих членів монархічного суспільства.

Важливі проблеми формування та функціонування закладів початкової жіночої освіти розв'язувалися завдяки “уставам” крайових сеймів і численних розпоряджень органів шкільної влади Галичини, Буковини та Закарпаття.

Становлення і розвиток загальної середньої жіночої освіти на західноукраїнських землях пов'язані із цісарським декретом 1895 р., прийнятими на його виконання розпорядженнями Міністерства віросповідань і освіти Австрії та найвищого органу управління освітою угорської частини імперії (1896-1897 рр.), виданими під впливом загальноімперських і регіональних емансипаційних жіночих домагань.

4. Визначення організаційних засад жіночої освіти та простеження її еволюції на західноукраїнських землях дали змогу виокремити два основні періоди у її розвитку: австрійський (1774-1866) та австро-угорський (1867-1914); у кожному з них простежується по два етапи, хронологічно обмежені 1774-1805, 1806-1866 та 1867-1895, 1896-1914 роками.

На підставі узагальнення особливостей формування та функціонування жіночих шкіл досліджуваного періоду виявлено основні тенденції у розвитку жіночої освіти західноукраїнського регіону: загальні - посилення впливу державного чинника на навчання і виховання дівчат; заснування та діяльність окремих жіночих навчально-виховних інституцій у найбільших містах; недоступність до кінця ХІХ ст. гімназійної та вищої освіти для жіночої молоді; обмеженість навчання дівчат-селянок початковими студіями; спільність навчальних планів і програм для державних і приватних чоловічих та жіночих навчально-виховних закладів; регіональні - денаціоналізація представниць української національної меншини через відсутність окремих рідномовних державних навчальних закладів; низький рівень охоплення дівчат неповною середньою та гімназійною освітою; переважно приватно-громадський характер жіночої освіти; залежність її розвитку від рівня соціально-культурної активності західноукраїнської прогресивної громадськості, передусім жіноцтва, та її матеріальної спроможності; низький рівень забезпечення жіночих початкових і середніх навчально-виховних інституцій підручниками та навчально-методичними посібниками; крайові - здебільшого польськомовний характер галицького жіночого шкільництва, румунсько-німецький - буковинського, угорський - закарпатського; чітко виражена конфесійність жіночої освіти: римо- чи греко-католицька спрямованість змісту виховного процесу в жіночих навчально-виховних інституціях Східної Галичини і Закарпаття, православна - Північної Буковини.

5. Доведено, що організація та зміст навчально-виховного процесу в різних типах закладів жіночої освіти, як і їх становлення та розвиток, регламентувалися загальнодержавними, регіональними і крайовими законодавчо-нормативними актами. У першому умовно виділеному періоді розвитку жіночої освіти вони відзначалися одноцільністю, практично однаковим переліком навчальних дисциплін і кількістю годин для їх вивчення в усіх краях імперії; зосередженням уваги на розвитку пам'яті дітей; превалюванням “німецькості”, яскраво вираженою релігійною спрямованістю змісту навчання та виховання, незадовільним забезпеченням жіночого шкільництва підручниками і навчальними посібниками.

Австро-угорський період функціонування жіночого шкільництва характерний диференціацією змістових аспектів навчання і виховання представниць жіночої статі в частині мови викладання та її домінування; розробкою регіональних і крайових навчальних планів і програм для різних рівнів жіночої освіти, більш чітким окресленням у них “жіночого” аспекту (жіночі ручні роботи, домашнє господарство, гігієна); забезпеченням навчально-виховного процесу підручниками та навчальними посібниками західноукраїнських авторів; урізноманітненням форм і методів релігійного, морально-етичного, естетичного, фізичного виховання дівочої молоді та поступовим утвердженням національно-патріотичної спрямованості змісту виховної діяльності.