Розвиток ідеї самоврядування учнів у педагогіці кінця ХІХ – першої третини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

УДК 37.01+37.03:37(09)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

РОЗВИТОК ІДЕЇ САМОВРЯДУВАННЯ УЧНІВ У ПЕДАГОГІЦІ

КІНЦЯ ХІХ - ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

ПРИБОРА Тетяна Олександрівна

Кіровоград - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, доцент Радул Ольга Сергіївна, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, професор кафедри педагогіки початкової освіти та соціальної педагогіки

Офіційні опоненти:

член-кореспондент АПН України, доктор педагогічних наук, професор Бутенко Володимир Григорович, Херсонський національний технічний університет,

завідувач кафедри державного управління, педагогіки та психології кандидат педагогічних наук, доцент Окольнича Тетяна Володимирівна, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, доцент кафедри педагогіки

Захист відбудеться "8" жовтня об 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.02 у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1).

Автореферат розісланий "4" вересня 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Довга Т.Я.

Анотації

Прибора Т.О. Розвиток ідеї самоврядування учнів у педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, Кіровоград, 2009.

У дисертації розкрито проблему ідеї самоврядування учнів у педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття. Визначено стан і ступінь дослідженості обраної проблеми в педагогічній науці, педагогічні передумови виникнення і розвитку ідей самоврядування учнів, методичні основи організації самоврядування, провідні напрями, форми, особливості самоврядування учнів у зарубіжній і вітчизняній педагогіці кінця XIX - першої третини ХХ ст.

Охарактеризовано погляди на проблему учнівського самоврядування представників зарубіжної і вітчизняної педагогіки різних напрямів: "вільного виховання", "нових шкіл" аристократичного та демократичного напрямку, консервативної педагогіки, трудових шкіл.

Розглянуто розвиток учнівського дитячого самоврядування на території Україні наприкінці ХІХ - у першій третині ХХ століття в різних освітніх установах. Звертається увага на нормативну базу, структуру самоврядування, цілі, зміст роботи його органів. Проведено аналіз становлення шкільної кооперації як форми учнівського самоврядування; причини виникнення і розповсюдження, структури та типів дитячих кооперативів, специфіки їх діяльності та недоліків у їхній роботі.

Ключові слова: учнівське самоврядування, монархічний та республіканський типи самоврядування, структура шкільного самоврядування, форма самоврядування, шкільний кооператив, загальні збори, префект, уповноважена особа.

Прибора Т.А. Развитие идеи самоуправления учеников в педагогике конца ХІХ - первой трети ХХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 - общая педагогика и история педагогики. - Кировоградский государственный педагогический университет имени Владимира Винниченко, Кировоград, 2009.

Диссертация посвящена исследованию проблемы идеи самоуправления учеников в педагогике конца ХІХ - первой трети ХХ века. Определено состояние и степень исследования проблемы, методические основы организации самоуправления, педагогические предпосылки возникновения и развития идей самоуправления учеников, основные направления, формы, особенности ученического самоуправления в зарубежной и отечественной педагогике конца ХІХ - первой трети ХХ века.

Дана характеристика взглядов на проблему школьного самоуправления представителей зарубежной и отечественной педагогики разных направлений: "свободного воспитания", "новых школ" аристократической и демократической направленности, консервативной педагогики, трудових школ. самоврядування педагогічний кооперація

Рассмотрено развитие ученического самоуправления на территории Украины в конце ХІХ - первой трети ХХ века в учебных заведениях. Обращается внимание на нормативную базу, структуру самоуправления, цели, содержание работы его органов. Сделан анализ становления школьной кооперации, причин её возникновения и распространения, структуры и типов детских кооперативов, специфики их деятельности и недостатков в их работе.

Ключевые слова: ученическое самоуправление, монархический и республиканский тип самоуправления, структура школьного самоуправления, форма самоуправления, школьный кооператив, общее собрание, префект, уполномоченное лицо.

Prybora T.O. Development of the idea of schoolchildren self-government in pedagogy of the end of the XIX - the first third of the XX century. - Manuscript.

Dissertation to obtain a scientific degree of candidate of pedagogical sciences by the specialty 13.00.01 - general pedagogy and history of pedagogy. - Kirovohrad State Teacher Training University named after Volodymyr Vynnychenko, Kirovohrad, Ukraine. - 2009.

The dissertation is dedicated to a research of the development of the idea of schoolchildren self-government in the pedagogy of the end of the XIX - the first third of the XX century. There are defined the state and extent of examination of this question in pedagogical science, the level and completeness of sources, the pedagogical premises of schoolchildren self-government ideas arising and development, the methodical foundations of self-government organization, the leading trends, forms and peculiarities of schoolchildren self-government in the Ukrainian and foreign pedagogy of the end of the XIX - the first third of the XX century.

On the basis of the analysis of historical pedagogical literature and primary sources five stages of schoolchildren self-government settling in the Ukrainian and foreign pedagogy are singled out, among them the first stage (the end of the XIX - the beginning of the XX cent.), the second stage (the twenties - thirties of the XX cent.), the third stage (mid-thirties - end of sixties of the XX cent.), the fourth (the seventies - eighties of the XX cent.) and the fifth (the end of eighties - the present).

The representatives' of different pedagogical trends views on the notion of self-government are analyzed in the dissertation. It has been found that there was no single understanding of this notion. It was seen as a form of schoolchildren organization, as a principle of organization of schoolchildren activity, as a pupils' organization in which children independently with no teachers' interference organize the life of their community, as a means of discipline, as way of inculcation to schoolchildren of public skills and individual organizational qualities.

Two types of self-government that existed in schools of Western Europe are explored in the dissertation. They are the monarchic that was peculiar for public schools, real specialized schools, classical and real gymnasiums and "new schools" and the republican that was used in "new schools", "school towns", renovated "new schools" and experimental public schools.

The settling of the schoolchildren self-government in educational establishments on the territory of Ukraine in the end of the XIX - the first third of the XX century is examined in the paper. Attention is paid to the regulatory framework, structure of self-government, the content of work of its bodies, reasons that prevented its proper functioning. Interesting forms of work such as school newspaper and schoolchildren conferences have been characterized.

Three most widely spread forms of self-government in 1917-1930-s have been researched. They were commission form (1917-1926), section-team form (1927-1929) and brigade-course form (1929-1931).

The dissertation provides an examination of school cooperation settling as one of forms of self-government, analyses reasons of its coming into being and expansion, documents that regulated the activity of school cooperative societies, types of children cooperative societies according to the level of schoolchildren self-government, positive and negative features of their activity. The content of four types of school cooperative societies activity including consumers', producer, agricultural and credit has been characterized.

Key words: schoolchildren self-government, self-government by monarchic type, self-government by republican type, structure of school self-government, form of self-government, school cooperative society, general meeting, prefect, authorised person.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Сучасний етап розвитку системи загальної середньої освіти характеризується складними і суперечливими тенденціями, зумовленими як соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві, так і внутрішніми протиріччями, пов'язаними з реформуванням системи освіти. "Державна національна програма "Освіта" (Україна ХХІ століття), "Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті", "Концепція загальної середньої освіти (12-річної школи)" серед стратегічних завдань реформування освіти визначають: відхід від авторитарної педагогіки; створення умов для формування активної, самостійної, відповідальної особистості, здатної до самоосвіти, саморозвитку; забезпечення умов для реалізації та самореалізації сутнісних сил дитини в різних видах її діяльності. Важливу роль у виконанні перерахованих завдань у сучасних навчально-виховних закладах відіграє участь дітей в учнівському самоврядуванні.

Самоврядування було і залишається формою практичного втілення ідей соціального виховання дітей відповідно до державних вимог перед шкільною освітою, воно є найважливішим засобом соціалізації дітей, на основі якого формується почуття причетності до навколишніх подій та відповідальності за них.

Для кращого усвідомлення значення самоврядування в сучасній школі необхідно дослідити історію цього питання, місце, яке відводилося йому в педагогіці, зокрема наприкінці ХІХ - у першій третині ХХ століття, оскільки зазначений період позначився розробкою конструктивних ідей учнівського самоврядування і є мало вивченим. Саме в цей період були сформульовані основні положення щодо самоврядування, які залишаються дієвими і сьогодні, а саме: самоврядування повинно відповідати державно-громадським потребам, мати демократичний характер, бути формою організації учнівського життя, а з педагогічного погляду - оцінюватися як метод освітньо-виховної роботи, що розвиває громадську волю, ініціативність, працездатність та інші риси. У досліджуваний період учнівське самоврядування розглядалося як: форма організації учнів; принцип організації життєдіяльності колективу; організація учнів, за якої діти самостійно, без втручання педагогів, організовують життя учнівського осередку; засіб підтримання дисципліни; засіб прищеплення учням громадських навичок, розвитку самодіяльності й індивідуальних організаційних якостей.

Наприкінці ХІХ - в першій третині ХХ століття в зарубіжній педагогіці проблема самоврядування розглядалася представниками консервативної школи (І. Геппом, Зібургом, Ф. Ферстером, Штейнеке), педагогами-реформаторами "нових шкіл" (Д. Бедлі, А. Фарія де Васконселлосом, Г. Вінекеном, П. Гехебом, Е. Демоленом, Дж. Каррі, Г. Літцем, Б. Расселом, С. Редді), прибічниками "вільного виховання" (П. Лакомбом, Н. Мак-Менном, А. Нейлом) та трудової школи (Ф. Гансбергом, Л. Гурліттом, Ф. Карсеном, Г. Кершенштейнером, В. Паульсеном, С. Френе, Г. Шаррельманом).

Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття учнівське самоврядування досліджували й вітчизняні педагоги О. Музиченко, С. Русова, С. Сірополко, І. Соколянський, Я. Чепіга та впроваджували в практику П. Герега, С. Ізраїлевич, І. Ластівка та ін. Активно розвиватися і впроваджуватися в життя учнівське самоврядування почало в 20-і рр. XX століття, що пов'язано з розвитком педології в Україні, яка вивчала дитину як соціальне явище. Цю форму організації дитячого колективу досліджували В. Арнаутов, С. Бєлоусов, П. Блонський, А. Готалов-Готліб, М. Іорданський, С. Кільколих, Б. Манжос, В. Таран, В. Чашко; окремі шкільні організації розглядали О. Громов, А. Гурарій, Ф. Олійник, О. Сергучов; впроваджували дитяче самоврядування в практику освітніх закладів В. Дурдуківський, А. Макаренко, С. Рівес, Н. Шульман та ін.

Окрему форму учнівського самоврядування - шкільні кооперативи описували В. Арнаутов, С. Бєлоусов, Т. Вінник, О. Парадинський, Пекарський, Ф. Рубинський, Ю. Татомир та ін.

З 80-х років у педагогічній науці відбувається переосмислення багатьох педагогічних проблем, відновлюється інтерес до здобутків світової та вітчизняної педагогічної науки кінця ХІХ - початку ХХ століття. У працях Б. Бім-Бада, В. Бутенка, А. Валєєва, Н. Воскресенської, Б. Вульфсона, А. Джуринського, М. Євтуха, Є. Коваленка, М. Кузіна, В. Марочка, О. Піскунова, Т. Петрової, А. Растригіної, К. Салімової, О. Сухомлинської, Т. Ципліної аналізуються педагогічні надбання цього періоду з позиції гуманістичної парадигми.

Окремі аспекти учнівського самоврядування в історії зарубіжної та вітчизняної школи досліджені в дисертаціях О. Волощук, Л. Тищенко, Л. Шигапової.

Ідеї самоврядування в історії вітчизняної школи побічно охарактеризовані в роботах І. Андрухова, О. Бабіної, В. Бобрицької, В. Виноградової-Бондаренко, О. Кірдан, В. Липинського, Н. Останіної, О. Перетятько, а зарубіжної школи - І. Батчаєвої, С. Бєлової, О. Верменської, Г. Кемінь, Л. Образцової.

Незважаючи на посилення інтересу сучасних педагогів до спадщини західноєвропейської та вітчизняної педагогіки кінця ХІХ - першої третини ХХ століття, кількість досліджень, що розкривають теоретичні та практичні питання запровадження самоврядування в школах цього періоду, досить обмежена. Зокрема, залишаються не дослідженими питання порівняльного аналізу практичного досвіду педагогів, що належали до різних напрямків реформаторського руху; мети, завдань, структури учнівського самоврядування в "нових школах"; самоврядування в різних типах освітніх закладів України; становлення вітчизняної та зарубіжної кооперативної справи як одного з різновидів шкільного самоврядування; видів кооперації. Виходячи зі сказаного вище та зважаючи на недостатню розробленість проблематики визначено тему дисертаційного дослідження: "Розвиток ідеї самоврядування учнів у педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття".

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження виконано відповідно до тематичного плану науково-дослідної роботи кафедри педагогіки початкової освіти та соціальної педагогіки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка "Шляхи удосконалення навчально-виховного процесу у вищій та середній школі" (протокол №10 засідання Вченої ради КДПУ від 28.05.2003). Тему дисертації затверджено Вченою радою Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (протокол № 5 від 17.10.2005) та узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 10 від 26.01.2006).

Мета дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в з'ясуванні та обґрунтуванні особливостей теорії та практики учнівського самоврядування в зарубіжній і вітчизняній педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття.

Відповідно до мети і теми дослідження були визначені такі завдання:

1. Проаналізувати стан і ступінь дослідженості обраної проблеми в педагогічній науці, визначити рівень та повноту її джерельного забезпечення.

2. З'ясувати педагогічні передумови виникнення й розвитку ідеї самоврядування учнів у педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття.

3. Вивчити й систематизувати теоретичну й методичну основи самоврядування в педагогіці наприкінці XIX - в першій третині ХХ ст.

4. Виділити й розкрити провідні напрями, форми, особливості самоврядування учнів у зарубіжній і вітчизняній педагогіці означеного періоду.

5. Вивчити перспективи використання досягнень теорії і практики самоврядування кінця ХІХ - першої третини ХХ століття в сучасних умовах розвитку освіти в Україні.

Об'єкт дослідження - зарубіжна та вітчизняна педагогіка кінця ХІХ - першої третини ХХ століття.

Предмет дослідження - розвиток теорії і практики самоврядування учнів у педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття.

Методи дослідження:

- історико-педагогічний аналіз праць педагогів-реформаторів, публіцистичних джерел, офіційних документів, що дав фактологічний матеріал для проведення дослідження;

- системний аналіз педагогічних ідей, що об'єднували проблеми учнівського самоврядування кінця ХІХ - першої третини ХХ століття;

- методи систематизації та узагальнення - для визначення, порівняння і зіставлення різних поглядів на проблему дослідження;

- порівняльно-історичний аналіз, що дав можливість зіставити погляди представників різних течій зарубіжної та вітчизняної педагогіки та виявлення загального і специфічного.

Джерельну базу дослідження склали: нормативно-правові документи з питань розвитку освіти ("Інструкції для учнів в початкових училищах Харківського повіту" (1912), "Положення про єдину трудову школу Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки" (1918), "Основні принципи єдиної трудової школи" (1918), "Положення про організацію учнів в школах ІІ ступеня" (1921), "Інструкція для вихователів єдиної національно-державної загальноосвітньої школи" (1912), "Тезиси ДВР про самоврядування" (1923), "Положення про початкову та середню школу" (1931), "Положення про дитяче самоврядування у політехнічній школі" (1932), "Положення про учнівські організації в початковій, неповній середній та середній школі" (1935), "Положення про учнівські організації у школі" (1939); оригінальні видання зарубіжної та вітчизняної педагогічної літератури кінця ХІХ - першої третини ХХ століття; праці відомих зарубіжних та вітчизняних педагогів зазначеного періоду (Г. Вінекена, Ф. Гансберга, П. Гехеба, А. Готалова-Готліба, Л. Гурлітта, Е. Демолена, Г. Кершенштейнера, Г. Літца, О. Музиченка, С. Редді, С. Русової, С. Сірополка, І. Соколянського, Я. Чепіги); матеріали періодичної педагогічної преси першої третини ХХ століття: "Вестник воспитания" (1898-1917), "Свободное воспитание" (1909-1912), "Світло" (1910-1914), "Учитель" (1913), "Вільна українська школа" (1917-1920), "Русская школа" (1917), "Учитель і школа" (1919), "Школьная кооперация" (1922-1927), "Радянська освіта" (1923-1931), "Дитячий рух" (1924-1929), "Наша школа" (1923-1924), "Народный учитель" (1924-1929), "На путях к новой школе" (1923-1930), "Путь просвещения" (1922-1923), "Вестник просвещения" (1923), "Шлях освіти" (1925), "Радянська школа" (1926-1927).

У процесі вивчення ідей самоврядування зарубіжних представників П. Гехеба, Г. Вінекена, Ф. Карсена, Г. Кершенштейнера, Г. Літца, А. Нейла, В. Отта, В. Паульсена, С. Редді, А. Фер'єра, була проаналізована оригінальна наукова література (англійською та німецькою мовами).

Досліджувалися фонди Державної науково-педагогічної бібліотеки імені В.О. Сухомлинського, Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського НАН України, Російської державної бібліотеки, Національної Парламентської бібліотеки України, Державної науково-технічної бібліотеки, Кіровоградської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Д.І. Чижевського.

Опрацьовувалися архівні документи фондів Центрального державного архіву вищих органів влади України (ф. 166), Державного архіву Харківської області (ф. 820, ф. 845, ф. 1635), Державного архіву Кіровоградської області (ф. 1127).

Хронологічні межі дослідження охоплюють кінець ХІХ - першу третину ХХ століття. Визначення нижньої хронологічної межі (кінець ХІХ століття) зумовлене початком формування базових позицій нової педагогіки та актуалізацією ідей, пов'язаних з учнівським самоврядуванням. Визначення верхньої межі (середина 30-х років ХХ століття) пов'язане з посиленням тоталітарного режиму та виходом низки документів Наркомосу ("Положення про початкову та середню школу", "Положення про дитяче самоврядування у політехнічній школі", "Положення про учнівські організації в початковій, неповній середній та середній школі", "Положення про учнівські організації у школі"), які перетворили учнівське самоврядування в школі на формальну організацію. В країнах Західної Європи також відбулося згортання педагогічних експериментів, пов'язане з економічною кризою та наступом на школу мілітаризму й клерикалізму.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше:

- здійснено аналіз процесу самоврядування учнів у зарубіжній і вітчизняній педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття;

- виявлено особливості підходів і напрямів в інтерпретації проблеми самоврядування;

дістали подальшого розвитку:

- висвітлення прогресивних ідей представників зарубіжної педагогіки, організаторів альтернативних навчально-виховних закладів ("нових шкіл", сільських виховних будинків, садів-шкіл, спеціальних шкіл, інтернатів тощо) щодо ідей учнівського самоврядування;

- характеристика становлення теорії та практики учнівського самоврядування у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття;

поглиблено:

- наукові уявлення про сутність кооперації як специфічної форми шкільного самоврядування у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття.

У науковий обіг введено нові та маловідомі факти, наукові матеріали, малодосліджені наукові праці та статті зарубіжних та вітчизняних педагогів І. Геппа, В. Дурдуківського, Зібурга, С. Кільколиха, М. Ліхтьорова, Б. Манжоса, О. Музиченка, Г. Попової, В. Тарана, Штейнеке та ін.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що поглиблюються, розширюються й конкретизуються результати наукового дослідження в галузі учнівського самоврядування. Тим самим робота вносить певний вклад у комплексне вивчення проблеми історії вітчизняного та зарубіжного самоврядування наприкінці ХІХ - першій третині ХХ століття.

Узагальнені й систематизовані теоретичні положення, фактологічний матеріал можуть бути використані при вирішенні певних наукових і практичних завдань реформування освіти, підвищенні якості підготовки наукових і педагогічних кадрів у процесі викладання навчальних курсів педагогічного спрямування, зокрема історії педагогіки, теорії та історії соціального виховання, порівняльної педагогіки; при підготовці навчальних посібників, підручників із зарубіжної та вітчизняної психолого-педагогічної думки ХХ століття, методичних рекомендацій; у діяльності теоретико-методологічних та методичних семінарів кафедр педагогічних навчальних закладів, самоосвіти викладачів вищої школи; при підготовці кваліфікаційних робіт.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення і результати дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри педагогіки початкової освіти та соціальної педагогіки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (2006-2008); в доповідях автора на ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Соціалізація особистості в умовах системних змін: теоретичні та прикладні проблеми" (Київ, 2008); ІІІ Міжнародній соціально-педагогічній конференції "Соціально-педагогічні аспекти сприяння здоров'ю учнівської та студентської молоді" (Луцьк, 2008); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Соціально-педагогічні засади виховання морально гармонійної особистості" (Київ, 2008).

Основні теоретичні положення, висновки і методичні рекомендації дослідження впроваджено в навчально-виховний процес Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (довідка № 288/03 від 22 травня 2009 р.), Херсонського державного університету (довідка 07-12/1024 від 8 липня 2009 р.), Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського (довідка 368-А від 9 червня 2009 р.)

Публікації. Матеріали дослідження викладено автором у 8 одноосібних наукових публікаціях, які видані в наукових фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, 11 додатків та списку використаних джерел, який включає 395 найменувань (з них 21 - іноземною мовою та 35 архівних джерел). Загальний обсяг дисертації - 265 сторінок, основний зміст викладено на 194 сторінках. Текст основної частини містить 8 таблиць.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми та ступінь її дослідженості, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи, джерельну базу, хронологічні межі, наукову новизну, практичне значення роботи, подано дані про апробацію й впровадження результатів роботи.

У першому розділі - "Становлення і розвиток ідеї самоврядування в теорії і практиці педагогіки Європи кінця ХІХ - першої третини ХХ століття" - проаналізовано історико-педагогічну літературу, стан досліджуваної проблеми, визначено особливості ґенези предмета дослідження та наукової проблеми, виділено проблему самоврядування учнів у педагогіці досліджуваного періоду.

На основі аналізу історико-педагогічної літератури та першоджерел було виділено основні етапи дослідження проблеми самоврядування в педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття. Виявлено, що наприкінці ХІХ - початку ХХ століття підвищилася увага до передових ідей зарубіжної реформаторської педагогіки. Визначено, що в цей період активно розвивалися і впроваджувалися ідеї самоврядування у школах Західної Європи. Зарубіжні педагоги Д. Бедлі, Е. Демолен, Г. Літц, Н. Мак-Менн, А. Фарія, А. Фер'єр описували досвід впровадження самоврядування в загальноосвітніх закладах, обґрунтовували значення самоврядування, специфічні особливості його застосування, форми дитячої роботи в ньому. Вітчизняні педагоги І. Казаніський, О. Музиченко, С. Русова, С. Сірополко, Я. Чепіга та інші педагоги на основі зарубіжного досвіду ознайомлювали освітян з основними ідеями учнівського самоврядування.

У 20-30-ті роки ХХ століття значно посилилася увага вітчизняних педагогів до теорії та практики учнівського самоврядування. С. Бєлоусовим, М. Крупеніною, А. Макаренком, В. Шульгіним та іншими обґрунтовувалося значення самоврядування для різного типу освітніх закладів, створювалися нові уніфіковані моделі, досліджувалися позитивні й негативні результати впровадження самоврядування, аналізувалися причини, що перешкоджали його функціонуванню. Паралельно продовжувався огляд зарубіжних концепцій.

Після ідеологізації педагогічної науки (середина 30-х - кінець 60-х років ХХ століття) було характерним поступове припинення наукових досліджень з питань історії учнівського самоврядування та критика теорії і практики реформаторської педагогіки і надання переваги радянському самоврядуванню як єдино правильному.

У 70-80 рр. ХХ століття відбулася часткова реабілітація деяких педагогів кінця ХІХ - першої третини ХХ століття, які займалися проблемами учнівського самоврядування. В цей період досліджувалися раніше невідомі праці зарубіжних педагогів з даної проблематики, знаходилися паралелі між поглядами представників однієї течії. Поряд із цим надбання самоврядування досліджуваного нами періоду продовжували розглядатися під призмою радянської ідеології.

Кінець 80-х рр. ХХ століття, характеризувався підвищенням інтересу до надбань педагогіки кінця ХІХ - першої третини ХХ століття. Б. Бім-Бад, А. Валєєв, Н. Воскресенська, Б. Вульфсон, А. Джуринський, М. Євтух, Є. Коваленко, В. Марочко, О. Піскунов, К. Салімова, О. Сухомлинська зверталися до питань демократизації виховного процесу, свободи і соціалізації особистості, розкриття яких неможливе без врахування педагогіки досліджуваного періоду.

Свідченням підвищення інтересу науковців до вивчення розвитку і становлення самоврядування в педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття є поява низки дисертаційних робіт. Науковці І. Андрухов, О. Бабіна, І. Батчаєва, С. Бєлова, В. Бобрицька, В. Виноградова-Бондаренко, О. Верменська, О. Волощук, Г. Кемінь, О. Кірдан, В. Липинський, Л. Образцова, Н. Останіна, О. Перетятько, Л. Тищенко, Л. Шигапова присвятили свої роботи дослідженню окремих аспектів учнівського самоврядування у вітчизняній і зарубіжній педагогіці.

Проте аналіз історико-педагогічної літератури й дисертаційних робіт дав підстави стверджувати, що цілісного й неупередженого дослідження присвяченого розвитку ідеї самоврядування учнів у педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття зроблено не було.

Установлено, що проблема учнівського самоврядування розглядалася в працях філософів, педагогів, психологів у різні періоди існування людства. Питання дитячої самодіяльності піднімали філософи античності Сократ і Аристотель. У епоху Відродження аспекти учнівського самоврядування знайшли відображення у творах Ф. Троцендорфа, статутах Львівської та Луцької братських шкіл. В ХVII-XVIII ст. самоврядування набуло поширення в єзуїтських та братських школах, гімназіях, проте воно розглядалося як вдалий педагогічний прийом, а не як окрема форма самостійної діяльності учнів. Ідеї дитячого самоврядування досліджувалися педагогами-просвітителями І. Базедовим, Х. Зальцманом, Я. Коменським, П. Могилою, М. Плантом, Е. Фелленбергом та педагогами епохи класицизму Т. Арнольдом, Р. Оуеном, І. Фіхте, Ш. Фур'є та ін.

З'ясовано, що теоретичне узагальнення і практичне обґрунтування ідей учнівського самоврядування, створення нових його моделей відбувалося наприкінці ХІХ - у першій третині ХХ століття. Це було зумовлено змінами в політичному житті, економічній і соціальній сферах, зрушеннями у світосприйнятті й мисленні людства в більшості європейських країн, що було поштовхом до вивчення особистості, врахування індивідуальних і вікових особливостей під час навчально-виховного процесу; розв'язання проблеми реалізації прав дитини; обґрунтування принципу свободи особистості; створення нового типу школи, яка б відповідала вимогам гуманістичної педагогіки, яка б не тільки навчала, а й виховувала.

Представники педагогіки кінця ХІХ - першої третини ХХ століття розширили зміст учнівського самоврядування, а його теоретичні й практичні аспекти були актуальним предметом наукового дослідження до початку ХХІ століття.

Дослідження показало, що проблема учнівського самоврядування в зазначений період представниками різних педагогічних течій розглядалася по-різному: як форма організації учнів, що допомагала виховати особистість як члена спільноти та надавала часткові керівні функції для організації життєдіяльності школярів уповноваженим особам з-поміж старших учнів (організаторами "нових шкіл" аристократичного напрямку Г. Літцем, С. Редді); як принцип організації життєдіяльності колективу, що визначав права та обов'язки кожного його члена, залучав учнів до прийняття й реалізації рішень, що стосувалися різних сторін школи (представниками "нових шкіл" демократичного напрямку Г. Вінекеном, П. Гехебом); як організація учнів, за якої діти самостійно, без втручання педагогів, організовують життя учнівського осередку (прихильниками "вільного виховання" П. Лакомбом, Н. Мак-Менном, А. Нейлом); як форма організації учнів, за якої діти самостійно розробляють та приймають рішення для досягнення спільних трудових та суспільно корисних цілей (представниками трудової школи Західної Європи Ф. Гансбергом, Л. Гурліттом, Ф. Карсеном, Г. Кершенштейнером, В. Паульсеном, С. Френе, Г. Шаррельманом); як засіб підтримання дисципліни, який збільшує самовладання, виховує відповідальність за порядок, моральну поведінку, готує до державних і громадських обов'язків, збільшує любов до школи (прихильниками консервативної педагогіки (І. Геппом, Зібургом, Ф. Ферстером, Штейнеке).

На основі результатів аналізу педагогічної літератури кінця ХІХ - першої третини ХХ століття встановлено, що термін самоврядування не був однозначно визначений і у вітчизняній педагогіці. Одні педагоги розглядали його в широкому значенні (самоврядування включало в себе поняття самоорганізації та управління школою), інші - у вузькому (керування дітьми чітко визначеними сторонами життя школи). Самоврядування визначали як: засіб прищеплення учням громадських навичок та розвитку самодіяльності й індивідуальних організаційних якостей (Я. Чепіга, С. Сірополко, С. Русова); засіб виховання відповідальності колективу перед особистістю і особистості перед колективом (А. Макаренко); форму соціального життя і організацію всієї діяльності дітей (В. Таран, С. Кільколих, А. Залужний, В. Чашко); школу самовиховання, громадську майстерню (М. Зарецький); організацію життя і роботи дитячого колективу (С. Белоусов); відмову від авторитарності педагога і широке залучення дітей до педагогічної творчості (М. Пістрак).

У другому розділі - "Організація самоврядування у закладах освіти Західної Європи кінця ХІХ - першої третини ХХ століття" - розглянуто мету, структуру та особливості організації учнівського самоврядування за монархічним та республіканським типом у різних навчально-виховних закладах Західної Європи.

З'ясовано, що мета учнівського самоврядування за типом конституційної монархії полягала в підтриманні дисципліни серед учнів та ознайомленні з ладом країни. Проаналізовано основні структурні елементи самоврядування: класні збори, збори делегатів, інститут довірених осіб, загальні збори (довірених осіб), суд, перевідні конференції, гурткова робота, класний журнал та проведення екскурсій. З'ясувалося, що хоча використовувався один тип самоврядування, структурні елементи відрізнялися.

Основним керівником за такого типу самоврядування був директор, який не тільки представляв заклад і мав право "вето", а й виконував дорадчу та стимулюючу функції і призначав довірених осіб - префектів.

Доведено, що інститут довірених осіб (префектів) притаманний усім школам із самоврядуванням за монархічним типом, проте їх кількісні характеристики та функціональні обов'язки в різних школах були неоднаковими.

У першій третині ХХ ст. у зв'язку з поглибленням демократичних і гуманістичних тенденцій в освіті впроваджувався і вдосконалювався республіканський тип учнівського самоврядування. Учнівське самоврядування поширювалося на організацію життя всієї спільноти, а учасники - директор, вчителі й учні - мали однакове право голосу (за винятком дітей молодшого шкільного віку в деяких "нових школах"). Учні повною мірою володіли відповідними правами та свободами і мали можливість вплинути на владу та її рішення.

Проведене дослідження дозволяє виділити два підтипи організації учнівського самоврядування за республіканським типом: президентський та парламентський. Виключно президентський тип не спостерігався, натомість були парламентсько-президентські республіки (школа у Б'єржі), в яких президент обирався загальними зборами з-поміж членів і здійснював виконавчу владу.

З'ясовано, що більш поширеним був парламентський тип учнівського самоврядування. Вищим органом були загальні збори (шкільна громада у Віккерсдорфі та Оденвальді, загальні збори у Гларисезі, самоврядне справедливе товариство у Саммерхіллі, рада учнів у школі Б. Рассела, шкільна рада в Дартінгтон Холлі). Вони складалися з вихованців, викладачів, обслуговуючого персоналу, які вирішували більшість питань виховного процесу, а в школі П. Гехеба ще й навчального. Загальні збори розробляли шкільні правила, які були засобом регулювання роботи спільноти, вирішували міжособистісні конфлікти, розглядали питання життєвих цінностей.

Ретельний аналіз роботи шкіл з республіканським типом самоврядування показав, що в них активно працював учнівський комітет (учнівське "бюро", народні збори) - представницький орган від школярів, функції якого були значно розширені у порівнянні з самоврядуванням за конституційною монархією і полягали у представництві учнів і допомозі учительській колегії, керівництві діловими організаціями, розв'язанні конфліктів, що виникали між учнями.

Аналіз особливостей функціонування учнівського самоврядування в досліджуваний період дозволяє помітити деякі основні тенденції: 1) демократизація учнівського самоврядування, що полягала в розширенні прав і свобод учнів, і, як наслідок, перехід від монархічного типу до республіканського; 2) уповноважені особи обиралися на посади тільки з найдостойніших учнів та отримували важелі керування на визначений період; 3) триетапність роботи над будь-яким проектом у шкільному самоврядуванні за республіканським типом, на відміну від шкіл з монархічним типом (в них не повною мірою реалізувався І етап): колективне планування, колективна реалізація, колективний аналіз.

в школах з республіканським типом самоврядування фактично не спостерігалося співврядування, яке було у школах за монархічним типом. Учнівське самоврядування розширювало межі свободи дитини і покладало на неї більше відповідальності. Проте така свобода не означала вседозволеності. Як наслідок, усе частіше передова педагогічна громадськість застосовувала самоврядування за республіканським типом.

У третьому розділі - "Організація дитячого самоврядування в Україні наприкінці ХІХ - у першій третині ХХ століття" - визначено основні етапи становлення і розвитку самоврядування у вітчизняних навчально-виховних закладах.

У дисертаційному дослідженні з'ясовано, що в умовах Російської імперії самоврядування в навчальних закладах, підпорядкованих Міністерству народної освіти, не запроваджувалося на офіційному рівні, хоча окремі його елементи існували в комерційних закладах, духовних училищах і семінаріях. Єдиного зразка запровадження самоврядування в школах не існувало. Дитяча організація зводилася до самообслуговування, копіювання структури самоврядування шкіл Заходу епохи Відродження (призначалися цензори, старші спальні, старші чергові, авдитори, секундатори, фіскали) або ґрунтувалася на ідеях західної шкільної кооперації кінця ХІХ століття.

Доведено, що на початку ХХ століття самоврядування реалізувалося в організованих дитячих гуртках саморозвитку й самоосвіти, для яких були характерні такі риси: чіткий розподіл обов'язків, створення кас взаємодопомоги, наявність друкованого органу, організація міжгурткових з'їздів.

Встановлено, що під впливом дорослої кооперації набула поширення шкільна дитяча кооперація як форма учнівського самоврядування, що ґрунтувалася на основних ідеях кооперативних об'єднань дорослих, ідеях західної дитячої кооперації та досвіді вітчизняної дитячої кооперації ще 1900 року. Шкільна кооперація передбачала організацію шкільного колективу та забезпечення учнів необхідним навчальним приладдям. В Україні діяли споживча, виробнича, сільськогосподарська кооперації, у літературі досліджувався досвід кредитної кооперації. Структура організації шкільної кооперації була не однотипною: існували як примітивні форми (загальні збори, старшина, писар, касир), так і більш складні (загальні збори, правління кооперативу, ревізійна комісія, скарбник, продавець).

Виявлено, що після 1917 року учнівське самоврядування почало в клубній діяльності. Існувало два протилежні підходи до клубного самоврядування: перший - полягав у провідній і домінуючій ролі педагога в керівництві клубною діяльністю; другий - в активному залученні дітей до організаційних справ клубного життя.

Обґрунтовано, що у школах на початку ХХ століття не було визначено єдиних форм самоврядування, оскільки вважалося, що кожна організація повинна виробити їх природним шляхом. До структури самоврядування могли входити класні старостати, товариські суди, комісії, шкільних кооперативи, каси взаємодопомоги, шкільні газети. Однієї із форм роботи були дитячі конференції різних типів: загальнопіонерські, дитячих кореспондентів, загальнодитячі, шкільного самоврядування, правлінь шкільних кооперативів, конференції піонерів-школярів та піонерів-комсомольців, учнівські конференції.

Аналіз історико-педагогічної літератури показав, що в Україні послідовно змінювалися три форми самоврядування: комісійна (1917-1926), секційно-ланкова (1925-1929) та бригадно-маршрутна (1929-1931). З другої половини 20-х рр. ХХ століття робота органів самоврядування проводилася за такими основними напрямками: організація шкільної роботи, клубно-гурткової роботи в школі, громадсько-корисна та освітня робота.

З'ясовано, що самоврядування в тих чи інших формах існувало в усіх навчально-виховних закладах, однак найбільше воно охоплювало школи ІІ ступеня. У більшості шкіл учнівське самоврядування скеровувалося наказами і розпорядженнями відділу освіти, але в Україні діяли школи з неповторними моделями самоврядування, наприклад, перша трудова школа ім. Т. Шевченка (В. Дурдуківський). У школі самоврядування почало запроваджуватися з найелементарніших форм і розширилося до 47 організацій.

Визначено, що робота самоврядування поєднувалася зі шкільним кооперативом і організацією "Юних піонерів", оскільки вони прагнули досягти однієї мети: найкраще задовольнити потреби школярів та школи. Шкільний кооператив являв собою дитячу організацію, яка об'єднувала незалежно від віку учнів всієї школи, вчителів та батьків, що бажали взяти участь у кооперативній справі. Напрямки діяльності кооперативу включали суспільно корисну кооперативно-освітню, громадсько-політичну роботу, благодійницьку діяльність. Структура шкільної кооперації мала відповідати правилам кооперативного будівництва: засновник, загальне зібрання, обов'язкова виборність та звітність, добровільні членські внески, реєстрація в окружній інспектурі; завідувач школи контролював діяльність організації та ніс юридичну відповідальність.

На основі рівня учнівської самодіяльності виділилося три течії в шкільній кооперації: 1) у шкільному кооперативі всі обов'язки брали на себе діти; 2) всі питання дитячої кооперації розв'язувалися керівництвом школи і вчителями; 3) кооперація без статуту та паїв, де кожен учень школи міг обиратися в правління дитячого кооперативу.

Доведено, що особливого значення учнівському самоврядуванню надавали в дитячих будинках, оскільки вихованці перебували в них увесь час, жили в більш різноманітних умовах порівняно зі школами, було більше точок дотику самоврядування до навчальної і виробничої діяльності.

Аналіз історико-педагогічної літератури дав можливість виділити чотири групи дитячих організацій за ступенем можливості організації самоврядування: 1) дитячі будинки звичайного типу, в них розвивалося самоврядування "господарчого типу"; 2) дитячий будинок, пов'язаний зі школою, самоврядування дитячого будинку залежало від типу шкільного самоврядування; 3) школа-комуна, в якій самоврядування мало високий рівень розвитку, оскільки життя закладу охоплювало адміністративно-господарську, навчальну й культурно-просвітницьку роботу; 4) школа-колонія (можливо з інтернатом), де підґрунтям для самоврядування було господарство, часто виробничого характеру.

Одним із зразків шкільного самоврядування можна вважати колонію ім. М. Горького та комуну ім. Ф. Дзержинського. А. Макаренко запропонував наступну модель учнівського самоврядування: загальні збори всіх вихованців дитячого закладу, рада колективу (рада командирів), комісії, інститут командирів, інститут уповноважених осіб, первинні колективи-загони, керівництво загону.

Доведено, що з другої половини 20-х років почали активно організовуватися позашкільні заклади літнього триместру. Повноцінно самоврядування організовувалося в літніх колоніях, оскільки учні брали участь не тільки в їхній організації, а й спільно з педагогами керували колективним життям. Літні колонії були важливіші для міських дітей, оскільки учні могли спробувати себе в новій для них господарській діяльності.

Посилення тоталітарного режиму на початку 30-х років негативно вплинуло на подальший розвиток дитячого самоврядування: обмежилася участь дітей у шкільному житті, посилилася позиція педагога в школі, який офіційно став вважатися керівником дитячого колективу, пріоритетне становище почало надаватися піонерським і комсомольським організаціям.

Висновки

У дисертації на основі вивчення та аналізу історико-педагогічної літератури, архівних документів та першоджерел досліджено особливості теорії і практики учнівського самоврядування в зарубіжній і вітчизняній педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. Проаналізовано специфіку його теоретичних і методичних аспектів, охарактеризовано особливості організації учнівського самоврядування за різними типами (монархічним, республіканським). Результати дослідження свідчать про досягнення мети, виконання завдань і є підставою для основних висновків:

1. Проблема учнівського самоврядування у педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. є предметом історико-педагогічного аналізу протягом кінця ХІХ - початку ХХІ століття. Практика учнівського самоврядування в зарубіжній і вітчизняній школі розроблялася С. Редді, Г. Літцем, П. Гехебом, Г. Шаррельманом, А. Нейлом, С. Ізраїлевичем, В. Дурдуківським, С. Рівесом, Н. Шульманом, А. Макаренком та ін. Теоретичні питання становлення і функціонування самоврядування досліджувалися В. Паульсеном, Ф. Карсеном, Ф. Ферстером, А. Фер'єром, С. Сірополком, Я. Чепігою, С. Кільколихом, В. Чашком, Б. Манжосом, В. Тараном. У наш час підвищився інтерес науковців до проблем демократизації шкільного процесу загалом (Б. Бім-Бад, Б. Вульфсон, О. Сухомлинська, А. Джуринський, К. Салімова, О. Піскунов, Т. Ципліна, В. Марочко) та становлення учнівського самоврядування в освітніх закладах зокрема, що відображено в дисертаційних дослідженнях Л. Тищенко, О. Кірдан, О. Перетятько, Л. Шигапової, Г. Кемінь, С. Бєлової, Т. Петрової, Л. Образцової, А. Валєєва, О. Верменської. На основі історіографічного аналізу встановлено, що проблема розвитку ідеї самоврядування учнів у педагогіці кінця ХІХ - першої третини ХХ століття не була предметом спеціального наукового пошуку.

2. З'ясовано, що розвиток процесу учнівського самоврядування наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. у країнах Європи був спричинений як соціально-економічними (капіталізація та індустріалізація економіки змінила підходи до мети виховання, що спрямовувалася на формування активної, ініціативної, самостійної особистості, здатної привносити елементи творчості у власну діяльність; відбулася лібералізація економічного і громадського життя, що призвела до розвитку демократичних традицій), так і організаційно-педагогічними передумовами (стара школа перестала відповідати запитам держави у сфері виробництва, науки і культури, вимогам нового часу; поширювалися педоцентричні ідеї, відбувалася активізація контактів між педагогами різних країн; виникали і розвивалися в країнах Західної Європи альтернативні школи; створювалися міжнародні педагогічні організації).

3. Встановлено, що поширення руху за "нове виховання" сприяло переосмисленню системи учнівського самоврядування, що зародилася ще в часи античності. В останні десятиліття ХІХ - у першій третині ХХ століття педагоги перейшли від емпіричних узагальнень у процесі впровадження самоврядування до концептуальних моделей і теорій. Представники різних педагогічних течій самоврядування розглядали по-різному як: форму організації учнів, що допомагала виховати особистість як члена спільноти та надавала часткові керівні функції старшим учням (Г. Літц, С. Редді); принцип організації життєдіяльності колективу, що визначав права та обов'язки кожного його члена (Г. Вінекен, П. Гехеб); організацію учнів, за якої діти самостійно, без втручання педагогів, організовують життя учнівського осередку (П. Лакомб, Н. Мак-Менн, А. Нейл); форму організації учнів, за якої діти самостійно розробляють та приймають рішення для досягнення спільних трудових та суспільно корисних цілей (Ф. Гансберг, Л. Гурлітт, Ф. Карсен, Г. Кершенштейнер, В. Паульсен, С. Френе, Г. Шаррельман); засіб підтримання дисципліни (І. Гепп, Зібург, Ф. Ферстер, Штейнеке); засіб прищеплення учням громадських навичок та розвитку самодіяльності й індивідуальних організаційних якостей (Я. Чепіга, С. Сірополко, С. Русова), засіб виховання відповідальності колективу перед особистістю і особистості перед колективом (А. Макаренко); форму соціального життя і організацію всієї діяльності дітей (В. Таран, С. Кільколих, А. Залужний, В. Чашко); школу самовиховання, громадську майстерню (М. Зарецький); організацію життя й роботи дитячого колективу (С. Белоусов); відмову від авторитарності педагога і широке залучення дітей до педагогічної творчості (М. Пістрак).

4. Аналіз практичного досвіду самоврядування в закладах Західної Європи виявив, що до першої світової війни двома типами учнівського самоврядування були монархічний, який застосовувався в народних школах (у найпримітивніших формах), реальних училищах, класичних і реальних гімназіях, "нових школах" та республіканський, що діяв у "нових школах", "шкільних містах", оновлених "нових школах", експериментальних народних школах. Існування різних типів учнівського самоврядування пояснювалося їхнім заснуванням на демократичних принципах представництва від усіх соціальних груп, які брали участь і були зацікавлені у високій якості освітнього процесу в навчально-виховних закладах.

5. З'ясовано, що системи учнівського самоврядування в "нових школах" й оновлених "нових школах" функціонально і структурно були пов'язані з усією організацією навчально-виховного процесу, тоді як у народних школах цього не спостерігалося. Самоврядування в авторських закладах підпорядковувалося меті й завданням навчально-виховного процесу, тісно пов'язувалося з ним, що не могло не відобразитися на особливостях дитячої організації.

...