Педагогічна думка і просвітництво у жіночому русі західної України (ІІ половина ХІХ ст. – 1939 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Утвердження в Україні європейських норм і стандартів життя, зміна основних парадигм у суспільній свідомості, формування нових освітніх ідеалів та цінностей виховання нерозривно пов'язані з реконструкцією індивідуальних, родинних, громадських і державних співвідносин статей як одного з основоположних принципів демократизації та гуманізації суспільства. Теоретичні основи цього процесу закладені в Загальній декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. , в конвенціях ООН “Про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти” (1960) і “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” (1979). Юридично вони закріплені Конституцією нашої держави, Законом України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, який проголосив досягнення паритетного становища представників обох статей у громадсько-політичній, соціально-економічній і культурно-освітній сферах та ліквідацію дискримінації за ознакою статі, відображені в Законі України “Про освіту”, в Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок тощо.

Період економічних, політичних і освітніх реформ в Україні кінця XX - початку XXI ст. виявився однаково складним і для жінок, і для чоловіків, але найбільше відчули їхній тягар саме жінки. Складаючи більше половини населення (за переписом 2001 р. - 53,7%), вони становлять дві третини від кількості безробітних; найбільше їх серед тих, хто опинився за межею бідності, та з-поміж новітніх емігрантів. Соціально-економічна нестабільність активізувала домашнє насильство, породила таке ганебне явище, як торгівля жінками. Прагнення жінки-громадянки України до інтелектуально-духовного зростання обмежує збереження в повсякденному та громадському житті, у засобах масової інформації консервативно-патріархального стереотипу ставлення до неї як до другорядного члена суспільства. На загальнодержавному і регіональному рівнях він проявляється передусім у низькому залученні жінок до прийняття рішень у царині управлінської діяльності. Навіть у сфері освіти, де превалювання жінок виражене чи не найяскравіше, цей показник є дуже низьким: серед керівників вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації вони становлять лише три відсотки. Кількісна перевага чоловіків особливо помітна в органах законодавчої влади найвищого рівня. За результатами парламентських виборів 2006 р. частка жінок у Верховній Раді України становила 8,2% при середньосвітовому показникові 10%. Наприкінці 2007 - на початку 2008 рр. дещо зросло жіноче представництво у вищих органах виконавчої влади, проте й сьогодні у західних областях України серед перших керівників державних адміністрацій і голів обласних рад немає жодної жінки. Водночас рекомендації Економічної і Соціальної Ради ООН передбачали 30-відсоткове представництво жінок на керівних державних посадах ще до 1995 р.

Частиною суспільства неоднозначно сприймається і сучасний жіночий рух, який розвинувся на фоні демократичних змін в Україні після проголошення її незалежності у традиційних формах (відродилися на ґрунті жіночих товариств, що діяли в різні історичні періоди на різних українських територіях, - Міжнародна “Жіноча громада”, Всеукраїнський “Союз українок”, “Спілка жінок України”) та в нових, зумовлених соціально-економічними і політичними потребами кінця ХХ - початку ХХІ ст. (Всеукраїнська громадська організація “Жінки і діти України”, Всеукраїнське жіноче товариство імені О. Теліги, Всеукраїнське народно-демократичне об'єднання “Дія”, Одеський науковий центр жіночих досліджень, Харківський центр ґендерних досліджень) - всього понад 700 організацій (із яких 34 мають статус міжнародних і всеукраїнських). Більшість із них беруть активну участь у розвитку національної культури й освіти, у формуванні національно-громадянських якостей жінок, дітей і молоді, виконують важливі соціально-опікунські функції, ініціюють просвітницькі та благодійні акції.

За таких умов важливим соціальним замовленням є науковий аналіз, поглиблення відомостей про місце і роль жінки у державотворчих і культурно-освітніх процесах минулого й сучасності, пошук шляхів забезпечення її справжнього повноправ'я, подолання статусу меншовартості та підвищення суспільної активності. Цей напрям у науковій діяльності отримав назву жіночі дослідження. 1980-і - 1990-і рр. започаткували нову парадигму в дослідженнях цього типу - гендерні студії, суттю яких є перехід від вивчення специфічно жіночого досвіду до відносин, що охоплюють обидві статі.

Мета дослідження - теоретичне обґрунтування педагогічно-просвітницьких положень концепції українського жіночого руху Західної України другої половини ХІХ ст. - 1930-х рр. , визначення форм, методів і засобів їх практичної реалізації.

Завдання дослідження:

1) окреслити передумови, визначити тенденції й етапи у розвитку соціально-культурної активності жінок Західної України в контексті загальнонаціонального і регіонального культурно-освітнього процесів 1848-1939 рр. ;

2) обґрунтувати провідні чинники формування педагогічної думки та просвітництва в жіночому русі регіону;

3) розкрити сутність феміністичної концепції освіти і виховання жінки та шляхи імплементування її основних компонентів у практичну освітньо-виховну діяльність жіночих організацій Західної України;

4) простежити еволюцію поглядів західноукраїнського жіноцтва на родинно-суспільне призначення жінки-матері, мету, завдання, зміст, форми, методи і засоби виховання дітей дошкільного віку;

5) здійснити ретроспективний аналіз педагогічних ідей творчої спадщини активних учасниць жіночого руху і на цій основі з'ясувати його найважливіші орієнтації у сфері навчання, виховання й опіки дітей і молоді;

6) визначити практичний внесок західноукраїнських жіночих товариств і окремих персоналій жіночого руху у розвиток освіти дорослих, національного шкільництва, дошкільного та позашкільного виховання й опікунсько-виховних традицій українського народу.

1. Український жіночий рух як наукова проблема і соціально-культурне явище

Простежено ґенезу і ступінь дослідження цього історично-культурного феномену, розкрито передумови його формування на західноукраїнських землях, визначено основні тенденції й етапи у розвитку організаційних форм і засобів консолідації та забезпечення активної участі жінок Західної України в освітніх процесах другої половини ХІХ ст. - 1939 р.

Ретроспективний огляд історіографії, дотичної до проблем становлення і розвитку жіночого руху на українських територіях у складі Австрійської (Австро-Угорської) монархії та поставстроугорських держав, дав змогу розглядати підходи до їх аналізу на кількох рівнях: 1) початкових намірів інтерпретації проблем “жінка і родина” та “жінка і суспільство”, спроб індивідуального культурно-освітнього самовиявлення жінок і перших публічних оцінок ідей їх рівноправності та консолідації авторками-українками (Наталія К. , 1868; Ольга Гузар, 1879) у газетах і журналах регіону кінця 1840-х - 1870-х рр. ; 2) узагальнення та популяризації досвіду перших українських жіночих товариств і їх організаторів у спеціальних розвідках і статтях періодичних видань Галичини та Буковини 1880-х - початку 1900-х рр. ; 3) формування основ теоретичного осмислення сутності питання про становище жінки в українському суспільстві, визначення ідеологічних засад і основних напрямів організаційної та культурно-просвітницької діяльності західноукраїнського жіноцтва (праці кінця ХІХ - початку ХХ ст. І. Франка. У період між двома світовими війнами національний вимір ідеологічного підґрунтя й організаційно-практичних основ українського жіночого руху доповнюють науково-творчі напрацювання активних учасниць жіночого руху Західної України. Проте більшість із них мали прикладний характер і є важливими з огляду на зафіксовані події та факти з педагогічно-просвітницької діяльності жінок регіону у певні відрізки часу.

По-справжньому науковий підхід до аналізу участі жінок-українок у розв'язанні важливих освітньо-виховних завдань репрезентують дослідження представниць західної української діаспори другої половини ХХ ст. , серед яких концептуально, хронологічно та географічно найближчою до теми дисертації є монографія М. Богачевської-Хом'як “Білим по білому. Жінки в громадському житті України: 1884-1939”, що стала підґрунтям для формування найважливіших напрямів наукового пошуку в галузі жіночих студій у незалежній Україні. При цьому західноукраїнський контекст основних ідеологічних парадигм і практики жіночого руху найповніше представлений у монографіях О. Маланчук-Рибак і Б. Савчука (Західна Україна) та в кандидатських дисертаціях О. Гнатчук (Буковина), П. Дутчак, М. Дядюк, В. Передирій (Східна Галичина), Т. Раєвич (Волинь). Однак історична спрямованість цих праць стала причиною фрагментарного висвітлення педагогічної думки та просвітництва в емансипаційних змаганнях жінок регіону. Перші спроби цілісного історико-педагогічного осмислення освітньо-виховного потенціалу українського жіночого руху пов'язані з науковими дослідженнями С. Івах та О. Кобельської.

З огляду на історико-педагогічний характер обраної для вивчення теми зазначаємо вагомість педагогічних досліджень, у яких теоретично обґрунтовуються концептуальні основи сучасної освіти і головні цінності виховання в незалежній українській державі (І. Бех, А. Вихрущ, О. Вишневський, І. Зязюн, М. Стельмахович, О. Сухомлинська, Д. Тхоржевський, М. Фіцула), ґрунтовно аналізується історія національної педагогічної думки, освіти дорослих, шкільництва, дошкільного та позашкільного виховання, громадської опіки над дітьми та молоддю, зокрема на західних землях України другої половини ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. (Л. Артемова, Л. Вовк, Р. Волянюк, В. Гомоннай, Т. Завгородня, В. Кравець, І. Курляк, Н. Лисенко, Д. Пенішкевич, В. Поліщук, Б. Ступарик, Л. Тимчук, М. Чепіль).

Яскраво виражений персоналістський напрям історико-педагогічних пошуків кінця ХХ - початку ХХІ ст. зумовив звернення дослідників до аналізу педагогічних ідей і просвітницької діяльності жінок, які активно впливали на формування освітньо-виховної складової ідеології та практики українського жіночого руху Західної України, - С. Русової, А. Горохович, К. Малицької, І. Петрів. Низка сучасних наукових досліджень присвячена вивченню громадсько-культурної й освітньо-виховної діяльності східноукраїнських громад (С. Дмитренко, Н. Побірченко), київських просвітницьких товариств (Л. Березівська), галицької та волинської “Просвіт” (О. Борейко, І. Воробець, А. Грицан, Б. Савчук), Українського педагогічного товариства Галичини (Г. Білавич), учительських (Д. Герцюк) і молодіжних об'єднань Західної України (І. Андрухів), у яких активно працювали жінки.

Узагальнення наукових підходів до вивчення співвідносних із завданнями українського жіночого руху проблем уможливило, з одного боку, з'ясування його генези й основних причин педагогічно-просвітницької зорієнтованості організованої діяльності західноукраїнського жіноцтва, а з другого, - сприяло визначенню основних педагогічно-просвітницьких ідей теорії та практики жіночого культурно-освітнього поступу: освіта і формування національно-громадянського світогляду жінки, родинне та громадське виховання дітей дошкільного віку, шкільне навчання, утвердження духовно-моральних якостей підростаючих українських поколінь і їх позашкільна опіка.

Ґрунтуючись на даних першоджерел і висновках сучасних дослідників, констатуємо, що формуванню корпоративної жіночої діяльності передували факти індивідуального самовиявлення жінки-українки, спричинені активізацією політичного, економічного та культурно-освітнього життя регіону під впливом революційних подій 1848-1849 рр. у Відні та Будапешті. Початкові форми духовно-інтелектуального самовираження жінок Західної України стосувалися етнографічної діяльності (спроби впорядкування українських народнопісенних надбань у Галичині середини ХІХ ст. ) та літературної творчості (перші зразки поетичних і прозових творів та публіцистики в періодичних виданнях і літературних альманахах Галичини й Закарпаття 1848 - початку 1860-х рр. ). пожвавленню в останній третині ХІХ ст. культурно-освітньої діяльності жінок (участь у створенні читалень, хорових і драматичних колективів, розвитку українського театрального мистецтва) сприяло поширення в їх середовищі ідей західноєвропейського фемінізму, вільнолюбних поглядів Т. Шевченка - захисника прав жінки-людини та жінки-матері, ідеалів східноукраїнського народницького руху, праць В. Барвінського, О. Барвінського, М. Д рагоманова, М. Павлика, І. Франка, у яких обґрунтовувалися права жінок на освіту, економічну незалежність і активну роль у громадському житті суспільства. Австро-угорські конституційні й освітні реформи кінця 1860-х рр. і пов'язане з ними зростання уваги до проблем навчання та виховання дітей обох статей виявилися підґрунтям для активізації участі жінок у регіональних педагогічних процесах, найяскравішим виявом чого стало заснування К. Алексович першого в Західній Україні світського навчально-виховного закладу для українських дівчат - пансіону в Перемишлі (1869).

Динаміка розвитку колективних форм громадської діяльності жінок-українок регіону детермінована статусом західноукраїнського суспільства як “бездержавного”; штучною розмежованістю і нерівномірністю соціально-економічної, політичної та культурно-освітньої еволюції українського етносу навіть у межах однієї держави; традиційно усталеними та законодавчо закріпленими поглядами на жінку як на другорядного члена суспільства; офіційно визначеними формами корпоративної культурно-освітньої діяльності: відповідно до австрійського закону 1867 р. ними стали товариства.

Здійснене дослідження дало підстави стверджувати, що початок консолідації жінок західної України пов'язаний із заснуванням у 1879 р. “Общества руських дам” у Львові. Проте воно виникло не стільки з потреби їх самоорганізації та самореалізації, скільки з прагнення активізувати давню традицію світської жіночої допомоги Успенській церкві, потребуючим моральної та матеріальної допомоги жінкам і дівчатам, що обмежувало більш широку громадську активність його членів - представниць нечисленної львівської інтелігенції москвофільської політичної орієнтації.

Аналіз документів і матеріалів підтвердив новаторський, побудований на громадських, а не на конфесійно-світоглядних засадах, характер мети і завдань “Общества руських женщин” (“Товариства українських жінок”), організованого галицькою письменницею і громадською діячкою Н. Кобринською в 1884 р. у Станиславові (тепер Івано-Франківську) для поглиблення загальної та фахової освіти і пробудження національної свідомості українського жіноцтва. Це уможливило правомірність трактування його заснування як вихідного рубежу в історії організаційного оформлення українського жіночого руху. Простежена на основі вивчення статутів цієї жіночої організації та оглядів про її діяльність в українській пресі 1880-х - 1920-х рр. еволюція ідеологічних засад і практики “Товариства українських жінок”, проаналізована нормативна база функціонування інших громадських жіночих об'єднань регіону стали віддзеркаленням найважливіших тенденцій і етапів у розвитку українського жіночого руху, утвердженні педагогічно-просвітницької складової його ідеології та форм, методів і засобів її практичної реалізації:

- висхідний діалектичний характер ґенези: від несприйняття українською громадськістю думки про доцільність участі жінок у соціально-культурних процесах і початкових спроб їх індивідуального самовизначення - до заснування перших жіночих товариств у Східній Галичині (1879, 1884, 1893) і на Буковині (1886, 1894), а від них - до активного включення в культурно-освітню діяльність жінок Закарпаття і Волині (1920-і рр. ), проникнення цінностей ідеології жіночого руху в масову свідомість, у спосіб життя, соціально-політичну та педагогічно-просвітницьку сфери діяльності більше 60 тисяч представниць усіх прошарків західноукраїнського суспільства, об'єднаних у понад 30 окремих жіночих організацій;

- паралельне функціонування в Західній Україні колективної релігійно-філантропічної традиції світського жіноцтва (Марійські дружини, товариство “Мироносиць”) та жіночих чернечих згромаджень (Сестри василіянки, Сестри служебниці Пречистої Діви Марії); громадських організацій економічно-господарського (Жіноча кооператива “Труд”, секції сільських господинь при товаристві “Сільський господар”), культурно-освітнього (“Жіночі громади” на Буковині й у Галичині, “Жіночий союз” і Жіноча секція при “Просвіті” у Закарпатті, “Союзи українок” Галичини й Волині) та педагогічно-просвітницького характеру (жіночі гуртки при Українському педагогічному товаристві та його філіях у Галичині);

- тісна єдність концептуальних засад функціонування громадських жіночих організацій і провідних українських культурно-освітніх товариств Західної України (галицька, волинська, закарпатська “Просвіти”, педагогічні товариства Галичини, Буковини, Закарпаття);

- конкретизація мети і завдань жіночих об'єднань усіх типів залежно від соціально-культурної політики держав, до складу яких входили західні землі україни, та реалій українського суспільства в напрямі від філантропії до яскраво вираженого домінування в ідеології та практиці жіночого руху національних педагогічно-просвітницьких і виховно-опікунських ідей;

- поступова професійна диференціація організованої жіночої діяльності в галузі освіти і виховання (“Жіночий кружок УПТ ім. Ганни Барвінок”, “Товариство вакаційних осель”, “Товариство жінок із вищою освітою”, “Українська захоронка”);

- утвердження в 1920-1930-х рр. національної ідеї як вирішального чинника консолідації західноукраїнського жіноцтва і пов'язане з ним формування національно-державницького виховного ідеалу.

Виявлені та проаналізовані у процесі дослідження матеріали підтвердили важливість для жіночого руху західних земель України консолідуючих і просвітницьких функцій жіночих віч, перше з яких було скликане Н. Кобринською в 1891 р. у Стрию, та з'їздів і конгресів українського жіноцтва. Широкий резонанс у Західній Україні та за її межами викликали Всеукраїнський жіночий з'їзд у Львові 1921 року, з'їзди українських жінок Буковини і Закарпаття (1929, 1931; 1934), Український жіночий конгрес у Станиславові (1934), який остаточно визнав головною ідеологічною засадою українського жіночого руху виборення самостійності нації, відродження незалежності української держави (національну ідею) та зініціював створення Всесвітнього Союзу українок.

Аналіз першоджерел і сучасних наукових досліджень уможливив висновок про те, що в організаційному зміцненні жіночого руху Західної України, формуванні та реалізації вихідних педагогічно-просвітницьких положень його ідеології, значну роль відіграли жіночі видання, передовсім альманах “Перший вінок”, укладений Н. Кобринською й Оленою Пчілкою в 1887 р. у Львові, окремі газети і журнали (понад 20 найменувань) та жіночі сторінки в пресі, редаговані організаторами західноукраїнського жіноцтва.

2. Провідні чинники формування педагогічної думки та просвітництва в жіночому русі Західної України

На підставі вивчення законодавчої бази освіти держав, у межах яких у другій половині ХІХ - у першій третині ХХ ст. виник і розвивався український жіночий рух, даних шкільної статистики, нормативно-правової бази функціонування культурно-освітніх товариств, простеження життєдіяльності їх активних учасниць проаналізовано найважливіші фактори, які визначали освітньо-виховну спрямованість громадської діяльності західноукраїнського жіноцтва.

Формування педагогічно-просвітницьких ідей українського жіночого руху, зміст, форми, методи і засоби їх практичної реалізації обумовлювалися низьким рівнем економічного, політичного та культурно-освітнього життя регіону і спричинених ним пріоритетів національно-культурного розвитку суспільства другої половини ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. Освітньо-виховний потенціал жіночого руху утверджувався насамперед під впливом офіційної політики у сфері жіночої едукації. В австро-угорській державі вона характеризувалася малоефективністю змісту, низьким рівнем охоплення дівчат навчанням на елементарному рівні й обмеженням освіти рідною мовою. Зокрема у 1889 р. в різних типах початкових шкіл Галичини навчалися 57% дівчат, у 1911/1912 н. р. - 88,5%, але відсоток представниць корінного населення серед учениць був значно нижчим. Як наслідок, на початку ХХ ст. 80,2% жінок східної частини краю залишалися “анальфабетами”. У Закарпатті в останньому році угорського панування українська мова (фактично “русинський” діалект) вивчалася як предмет лише в 34 церковних школах. На всіх українських етнічних територіях у складі Австро-Угорщини відсутніми були державні початкові навчально-виховні заклади для дівчат із рідною мовою викладання вищого типу (т. зв. виділові в Галичині й на Буковині та горожанські в Закарпатті). Крім того, офіційна влада обмежувала середню освіту дівчат: дозвіл про допуск представниць жіночої молоді до навчання в гімназіях австро-угорський уряд оприлюднив лише в 1896 р. , однак до кінця функціонування імперії Габсбургів не було відкрито жодного державного українського середнього навчального закладу, а в чоловічих гімназіях регіону учениці-українки становили виняток. До кінця ХІХ ст. залишалося невирішеним питання про допуск її громадянок до вищої освіти.

Консервативно-патріархальний і антинаціональний характер державної освітньої політики спричинив зосередження уваги жінок Західної України на розробці та розв'язанні проблем родинного виховання, розвитку мережі приватних українських дошкільних закладів, шкіл, позаінституційних форм освіти і виховання дітей, молоді та дорослого жіноцтва.

Поставстроугорська доба в історії українського шкільництва, особливо Східної Галичини, волинських і поліських земель у складі Польщі та Північної Буковини - в межах Румунії, позначена дальшим посиленням дискримінації всіх його ланок, що знайшло відображення в польських освітніх реформах 1924 і 1932 рр. (утраквізація, денаціоналізація державних навчально-виховних закладів, згортання мережі українських приватних шкіл), у румунському шкільному законі 1923 р. , за яким у буковинських школах українська мова вилучалася навіть як предмет навчання, а також поступовою чехізацією освіти в Закарпатті. Це унеможливлювало чи обмежувало загальну та фахову освіту рідною мовою дітей і молоді обох статей на всіх рівнях, політизувало національно-визвольний рух загалом і громадську активність українських жінок зокрема, через що її стрижневими ідеями стали відстоювання права українського народу на повноцінну освіту рідною мовою, утвердження національної за змістом системи недержавного шкільництва.

За результатами дослідження встановлено, що важливу роль у поглибленні знань жінок, залученні їх до участі у здійсненні освітньо-виховних завдань і формуванні педагогічно-просвітницьких орієнтирів жіночого руху відіграли культурно-освітні, педагогічні та економічно-господарські організації, засновані й очолювані визначними педагогами й освітніми діячами Західної України - чоловіками (“Просвіта” у Галичині, Закарпатті, на Волині, “Руська бесіда” й “Українська школа” на Буковині, галицьке та закарпатське педагогічні товариства й “Учительські громади”, галицько-буковинська “Взаємна поміч українського вчительства”, галицько-волинське товариство “Сільський господар” та ін. ). Відповідно до їх статутів жінки обиралися до керівних органів цих громадських об'єднань, залучалися до підготовки та проведення зініційованих ними освітніх акцій національно-виховного спрямування (як Перший український просвітньо-економічний конгрес 1909 року у Львові), працювали у заснованих і утримуваних “чоловічою” громадськістю інституціях, що сприяло розвитку їхніх організаторських здібностей, педагогічної майстерності, вдосконаленню навичок просвітницької роботи. Яскравими сторінками цієї діяльності стала участь жінок у відкритті й організації навчально-виховного процесу в жіночих освітньо-виховних закладах, заснованих Українським педагогічним товариством Галичини (дівоча виділова школа імені Т. Шевченка [1898 - 1939], народна мішана школа імені Б. Грінченка [1911 - 1939], реміснича школа імені Б. Грінченка [1924 - 1939], бурса-інтернат імені св. Ольги [1899 - 1919] у Львові); “Руським (Українським) інститутом для дівчат” у Перемишлі (бурса-інтернат [1895 - 1939] і ліцей для дівчат-українок [1903 - 1909]); “Просвітою” (перша українська сільськогосподарська жіноча школа в с. Угерці Винявські на Львівщині [1912 - 1939]).

3. Освіта і виховання жінки в ідеології та в практиці українського жіночого руху

Представлено результати вивчення нормативної бази діяльності жіночих товариств Західної України й основних ідей творчої спадщини їх очільниць і на цій основі вмотивовано пріоритет у теорії та практиці соціально-культурної активності жінок регіону проблем освіти і формування національно-громадянського світогляду жінки-українки.

Констатуємо, що вже на етапі становлення українського жіночого руху його організатори й активні учасниці розглядали освіту як методологічну проблему, вирішення якої мало сприяти підвищенню рівня знань жінки середньої верстви та допущення її до самостійної фахової праці, частково - усуненню неграмотності серед представниць нижчих суспільних верств. Через те однією з перших освітніх акцій жінок Західної України стала підготовка з ініціативи Н. Кобринської та направлення для розгляду в Раді державній як вищому законодавчому органі австрійської частини імперії Габсбургів петицій про допуск жінок до середньої та вищої освіти (1890-1891). Це питання було одним із головних пунктів програми віча жінок-українок у Стрию 1891 року, широко висвітлювалося в матеріалах альманаха “Перший вінок” і збірників жіночих праць “Наша доля”, підготовлених Н. Кобринською (1893, 1895 - 1896).

Аналіз публікацій жіночої тематики другої половини ХІХ ст. засвідчив про одноцільність, а почасти й спільність освітніх домагань представниць різних народностей у складі Австро-Угорської імперії. Водночас жінки-українки відстоювали своє право на здобуття загальної та фахової освіти рідною мовою на основі використання найновіших досягнень педагогічної думки й освітньо-виховного досвіду українського народу, широкої самоосвіти, порушували питання про необхідність освіти жінок-селянок як провідного суспільного прошарку в середовищі західноукраїнського жіноцтва.

З початку XX ст. важливим принципом ідеології українського жіночого руху стала єдність освіти жінки з її національно-моральним вихованням як підґрунтям для утвердження духовності, збереження та примноження традицій і звичаїв рідного народу. Вважаючи “народну свідомість” запорукою сили суспільства і визволення українського народу від чужоземного поневолення, репрезентантки жіночого руху (О. Бажанська-Озаркевич, Є. Бохенська, К. Малицька, Д. Старосольська) актуалізували питання про формування національної свідомості жінки шляхом прищеплення їй любові до рідної мови, української історії та літератури, фольклору, народного мистецтва. Вони розглядалися на вічах і зборах представниць українського жіноцтва Галичини й Буковини, порушувалися на сторінках першого періодичного видання жінок-українок - часопису “Мета” (Львів, 1908), у провідних суспільно-політичних, педагогічних, літературних газетах і журналах регіону, знайшли відображення у статутах українських жіночих товариств Галичини та Буковини, особливо чернівецької (1906 - 1940) і львівської (1909 - 1917) “Жіночих громад”.

Результати наукового дослідження підтвердили, що в 1920-х - 1930-х рр. , незважаючи на відсутність умов для повноцінної педагогічно-просвітницької діяльності, жінки західних земель України продовжили активну роботу над розробкою організаційно-теоретичних основ і методики загальної та фахової позашкільної освіти (просвіти) жінок, ліквідації серед них неграмотності. Ці питання знайшли відображення у творчій спадщині І. Блажкевич, Л. Горбачевої, Х. Кононенко, К. Малицької, М. Рудницької, І. Петрів, М. Струтинської, Є. Тишинської та ін. , у документах і матеріалах з'їздів та конгресів українського жіноцтва Буковини, Галичини і Закарпаття. Програму самоосвіти жінки-інтелігентки, в основі якої лежала робота з книгою (визначення груп творів для самостійного опрацювання, методики їх читання, способів укладання та принципів діяльності жіночих бібліотек), намітила в низці праць Н. Дорошенко, а психолого-педагогічні засади її самовиховання як засобу формування сили волі, самодисципліни, подолання “власних амбіцій”, духу “незгідливости, низької зависти, розбрату” в українському громадянстві обґрунтувала О. Кисілевська.

Ґрунтовний аналіз жіночих праць уможливив висновок про те, що в міжвоєнний період організаційна та практична педагогічно-просвітницька діяльність західноукраїнського жіноцтва доповнювалася науково-просвітницькою, важливе місце в якій посіли питання про економічно-господарську підготовку жінки-селянки. Вони розглядалися як важлива умова забезпечення її особистої матеріальної самоспроможності й економічного розвитку західноукраїнського суспільства в цілому, розроблялися у працях М. Крушельницької, І. Макух-Павликовської, С. Олеськів, О. Охримович-Залізняк, Ф. Стахової. “Вишколенню” жінки-селянки у цій сфері сприяла розробка навчальних планів і програм, проведення курсів “господарської” освіти, підготовка спеціальних інструкцій, відкриття сільськогосподарських і кооперативних референтур при жіночих культурно-освітніх товариствах і жіночих секцій при провідній економічно-господарській організації Західної України - товаристві “Сільський господар”.

Поділяючи погляди визначних педагогів і освітніх діячів свого часу, організатори жіночого руху визначили метою просвіти пробудження національної свідомості жінки та прилучення її до культури свого народу як підґрунтя для осягнення культурних надбань інших народів і на цій основі забезпечення всебічного розвитку особистості: фізичного, інтелектуального, духовно-морального, соціально-політичного. Водночас національно-політичне піднесення 1917-1919 рр. на колишніх підавстроугорських українських землях, утвердження, а згодом втрата власної державності, антиукраїнський характер офіційної освітньої політики зумовили домінування в жіночому русі міжвоєнної доби проблем національно-громадянського виховання жінки, утвердження її співвідповідальності за “буття нації”, підготовки шляхом позаінституційних форм освіти і виховання до участі в утвердженні національно-державницького ідеалу. Це спричинило виникнення і поширення нових форм просвітницької діяльності: поглибленого індивідуального та колективного вивчення історії національних визвольних змагань, курсів “національної свідомості”, збереження і захисту рідної мови, масових культурно-освітніх акцій національного змісту.

Результати аналізу теоретичних основ функціонування та практичної діяльності жіночих організацій у сфері освіти і виховання української жінки уможливили висновок про формування в жіночому русі Західної України самобутньої просвітницької концепції.

Узагальнення багатого фактичного матеріалу підтвердило, що впродовж досліджуваного періоду центрами формування національно-державницького світогляду жінки-українки були жіночі організації. Найбільш широку програму роботи в цьому напрямі намітив галицький “Союз українок” і товариства, діяльність яких базувалася на аналогічних чи подібних статутах (як волинський “Союз українок”). Побудована на чітких організаційних засадах (створені при Головному виділі у Львові спеціальні комісії-референтури з питань культурно-освітньої роботи, окремі референти при повітових філіях, підготовка та видання обіжників-розпоряджень, вказівок-рекомендацій), ця програма передбачала: самоосвіту і самовиховання інтелігентного жіноцтва, його активну участь у громадській культурно-освітній діяльності; подолання неграмотності та поглиблення загальноосвітніх і “господарських” знань жінки-селянки шляхом організації курсів, циклів лекцій, доповідей і виступів, заснування бібліотек, підготовки популярних брошур, видання жіночої преси тощо; підготовку кадрів (“інструкторок”) для ведення культурно-освітньої роботи в селах краю; запровадження і поширення вперше в українській історії свят матері, селянки, жінки-громадянки, що розглядалися як організаційна основа для утвердження в українському суспільстві “громадянського оптимізму”; вшанування пам'ятних дат українського календаря, визначних персоналій національної культури та українського жіночого руху (Т. Шевченко, Леся Українка, С. Русова, О. Кобилянська, Н. Кобринська, Уляна Кравченко, І. Невицька й ін. ), як психологічного чинника готовності жінки-українки до усвідомлення сутності національного ідеалу та його здійснення.

4. Утвердження в жіночому русі Західної України культу жінки-матері й дитини

Визначено, що невід'ємною складовою феміністичного світогляду й одним із важливих напрямів освітньо-виховної діяльності західноукраїнського жіноцтва досліджуваного періоду були ґрунтовний аналіз і пошук шляхів розв'язання проблем родинно-соціального статусу жінки-матері, підвищення її відповідальності за фізичний, моральний і розумовий розвиток дитини та всього українства, утвердження ідеї громадського (суспільного) виховання дітей дошкільного віку.

Теоретичні узагальнення поглядів активних учасниць жіночого руху, сконцентрованих у їхній творчій спадщині, в документах і матеріалах жіночих товариств, масових форм культурно-освітньої діяльності західноукраїнського жіноцтва, підтвердили їх еволюцію в напрямі від визнання чільності ідей природного призначення жінки-матері як опікуна фізично, морально й інтелектуально розвиненого покоління та необхідності її практичного вишколу для здійснення цих функцій (В. Завадська, М. Колцуняк-Кузьма, О. Коренець, М. Крушельницька, О. Цегельська, Є. Ярошинська) до національно-громадянської відповідальності українських матерів за формування в сім'ї-родині майбутніх діяльних громадян власної незалежної держави (І. Блажкевич, С. Гніда-Никорович, Х. Кононенко, О. Кисілевська, Леся Буковинка, резолюції Українського жіночого конгресу).

Трактування в ідеології українського жіночого руху міжвоєнного періоду родини як осередка, де закладаються основи національної самосвідомості дитини зусиллями освіченої національно свідомої матері, виявилося підставою для формування дефініції “духовного материнства” (М. Бачинська-Донцова), тобто відповідальності жінки-матері за духовно-моральне та фізичне оздоровлення родини і на цій підставі - за оздоровлення всієї нації (Ірина Вільде). “Вище післанництво” матері-українки в умовах чужих політичних режимів провідні ідеологи українського жіночого руху (О. Кисілевська, М. Рудницька) вбачали в переконанні нею дітей і родинного оточення в тому, що “добро одиниці” мусить бути підпорядковане “щастю загалу” і що доля кожної особистості нерозривно пов'язана з долею свого народу.

Підтвердженням життєздатності теоретичних міркувань організаторів жіночого руху та їх актуальності для українського суспільства стало ініціювання галицьким “Союзом українок” (1929) і запровадження в Західній Україні щорічного проведення Свята матері (друга неділя травня), яке виконувало важливі соціально-політичні, культурно-освітні та педагогічно-просвітницькі функції: слугувало піднесенню авторитету матері в родині й суспільстві; формувало в широких верствах жіноцтва національно-державницькі почуття, оскільки в його рамках віддавалася шана не тільки біологічній матері, а й “неньці-Україні”; націлювало жінок-матерів на виховання дітей у дусі патріотизму, відданості своєму народові, готовності до розбудови та захисту власної держави, формування у них доброти, працьовитості, сумлінності, пошанування старших, милосердного ставлення до немічних - якостей, які сучасна українська педагогіка ставить в основу тріади рис особистості - громадянина, патріота, гуманіста.

Із прагнення організаторів жіночого руху допомогти жінці-матері “скинути з себе кайдани темноти”, морального та матеріального гніту (С. Русова) випливають проблеми родинного виховання, які порушувалися та розв'язувалися у процесі громадської культурно-освітньої діяльності жінок регіону. Ретроспективний аналіз праць цієї тематики показав, що початкові жіночі спроби у цій сфері зводилися до “уваг і гадок” з приводу родинного виховання дівчат. Перші виразні ознаки застосування комплексного системного підходу до вивчення проблем виховання дітей у родинах з'явилися на межі ХІХ-ХХ ст. Найбільш чітко вони простежувалися в педагогічних і художньо-педагогічних творах К. Малицької (“Дві нації”, “Мами. Нариси із нашої домашньої педагогії”, “З трагедій діточих душ”) та Є. Ярошинської (“Правда. Нарис на тлі домашньої педагогії”) і стосувалися: 1) виявлення причин низького рівня загальноосвітніх, гігієнічних і психолого-педагогічних знань у середовищі матерів і визначення шляхів їх усунення; 2) засудження “совиного” підходу до виховання дітей, в основі якого лежали материнський егоїзм, сліпа любов до одних дітей і байдужість чи нелюбов - до інших; 3) утвердження принципів зв'язку сім'ї зі школою, одноцільності виховних впливів на дитину родини, громадських інституцій і церкви; 4) визначення мети і завдань родинного виховання (забезпечення тісної єдності духовно-морального та фізичного розвитку дитини, пробудження її національної гідності, підготовка патріотичного, “хосенного для добра України” покоління, чесних і “життєздатних” людей, тобто формування загальнолюдських та національно-громадянських виховних цінностей).

Основними умовами, засобами і методами реалізації завдань родинного виховання у творчих надбаннях активних учасниць жіночого руху Західної України (Ірина Вільде, С. Гніда-Никорович, О. Дучимінська, В. Жуковецька-Вільшанецька, О. Кисілевська,) визначені обізнаність батьків з основами психолого-педагогічних знань та їх активна життєва позиція; позитивний приклад батька-матері, членів родини; уникнення розбіжностей між їх вимогами до дітей у сім'ї та поведінкою в громаді; рідне слово й об'єктивно оцінювана історія українського та інших народів; пошана і повага до визначних постатей минулого та сучасних їм провідників українського народу; національне мистецтво, народні та релігійні традиції, звичаї, обряди, свята; природа свого краю; праця - самообслуговуюча та на користь інших членів родини, частково й суспільства.

Виходячи з положення про те, що “служба дитині - це служба Богові” (І. Блажкевич), надаючи великого значення у вихованні та соціалізації маленьких дітей громадському чинникові, прагнучи через їх навчання і виховання “просвітити” жінку-матір, репрезентантки жіночого руху Східної Галичини наприкінці XIX - на початку XX ст. обґрунтували потребу українських приватних постійних (захоронки) і сезонних (дитячі садки) інституцій дошкільного виховання, визначили їхні мету (фізичний, духовно-моральний і розумовий розвиток дітей, обмеження денаціоналізуючих впливів, підготовка до навчання в рідній школі), способи заснування та почасти - методи діяльності (Н. Кобринська, В. Коцовська, К. Малицька).

На основі аналізу майже 40-річної діяльності першого українського дошкільного товариства - львівської “Української захоронки” (1900-1939, перший голова М. Грушевська) зроблено висновок про його визначальну роль в утвердженні та реалізації на західноукраїнських землях ідеї українських постійно діючих дошкільних закладів (у 1902 р. воно утримувало одну захоронку, в 1938/1939 н. р. - вісім) і створенні спільно з товариствами “Союз українок” та “Рідна школа” системи підготовки вихователів дошкільних інституцій на спеціально організованих курсах. “Українська захоронка” стала ініціатором проведення в 1927 році першого загальнокрайового свята українського дошкілля, підготувала і видала перший у Західній Україні збірник статей і матеріалів з історії розвитку українських дошкільних закладів (1927), забезпечила видання педагогічного часопису “Українське дошкілля” (1938-1939).

Вивчення першоджерел дало змогу стверджувати про суттєвий вклад жіночих організацій регіону (товариства українських жінок у Стрию і Станиславові, філії галицького й волинського “Союзів українок”) в організацію та розробку теоретико-методичних основ функціонування сезонних дитячих садків і вакаційних півосель, тобто літніх оздоровчих інституцій для дітей дошкільного віку. Зініційована Н. Кобринською на жіночому вічі 1891 р. , ідея дитячих садків розвинулася в міжвоєнний період і матеріалізувалася в 1924 р. жіноцтвом Стрийщини у вигляді чотирьох дитячих садків. У 1937 р. в Східній Галичині функціонували 768 аналогічних інституцій на 29,8 тисяч дітей. На цій підставі резюмуємо, що організація виховання дітей дошкільного віку у спеціально створених для цієї мети закладах стала в 1920-х - 1930-х рр. найгуманнішою виховно-опікунською акцією українських жіночих товариств Західної України. Концептуальні засади їх функціонування, відображені в працях М. Бачинської-Донцової, І. Блажкевич, М. Козловської, К. Малицької, Н. Селезінки, С. Олеськів-Федорчак, М. Пастернак, О. Федак-Шепарович, базувалися на пристосованих до умов життя маленьких українців і особливостей їх ментальності елементах педагогічних систем Ф. Фребеля, М. Монтессорі, О. Декролі, здобутках національної педагогічної думки, передусім творчої спадщини С. Русової та дошкільній виховній практиці самих репрезентанток жіночого руху регіону.

5. Національна школа, позашкільні опіка й виховання дітей і молоді як педагогічні проблеми українського жіночого руху

Обґрунтовано теоретичні положення концепції жіночого руху та творчої спадщини його організаторів, насамперед фахових педагогів, дотичні до проблем місця і ролі школи та вчителя в суспільстві, мети і завдань шкільного навчання й виховання, змісту навчально-виховного процесу в українському національному шкільництві, основних напрямів і форм позашкільної виховно-опікунської діяльності західноукраїнського жіноцтва.

У пошуку шляхів оновлення теорії та практики освіти дітей і молоді жінки Західної України опиралися на ідеї нового виховання, прагматичної педагогіки, школи праці, тобто провідних течій реформаторської педагогіки, положення якої стали підґрунтям для перебудови систем початкової та середньої освіти багатьох розвинених держав європейського й американського континентів. Водночас вони оберігали і примножували накопичені впродовж віків народною педагогікою традиції гуманізму, природо- та культуровідповідності виховання української дитини, утверджували єдність загальнолюдських і національних цінностей як одного з найважливіших загальнопедагогічних принципів, що знайшло відображення вже в перших зразках їхньої педагогічної творчості.

важливим педагогічним принципом на етапі організаційного становлення жіночого руху були положення про зв'язок школи із життям та з потребами українського суспільства. Найболючішими серед них виявилися проблеми початкового всеобучу як головного засобу подолання неграмотності, й освіти дітей і молоді рідною мовою - як чинника протидії їх денаціоналізації, а також поліпшення становища українського вчителя. Аналіз наукових і науково-популярних праць, виступів перед громадськістю Галичини і Буковини кінця ХІХ - початку ХХ ст. З. Грушкевич, М. Домбровської, С. Кабаровської, Уляни Кравченко, В. Літинської, К. Малицької, дав змогу розкрити зміст “жіночих” оцінок стану народної, неповної середньої та середньої школи в Австро-Угорській імперії, простежити еволюцію ідеї національного шкільництва в жіночому русі, визначити шляхи її імплементування в практичну освітню діяльність жіночих організацій. Якщо наприкінці ХІХ ст. педагогічні міркування жінок-українок цілепокладалися на гармонійний розвиток особистості, утвердження гуманістичних і народнопедагогічних цінностей виховання в діючих народних школах, то з початку 1900-х рр. чіткого окреслення набуває ідея нової демократичної, тісно пов'язаної з потребами реального життя, загальнодоступної початкової школи нижчого та вищого рівнів із рідною мовою навчання й українознавчим змістом навчально-виховного процесу. Вона трактується як засіб відродження українського народу в цілому та кожної окремої особистості зокрема. Неодмінною умовою побудови такої школи розглядається підготовка національно свідомого, з розвиненим почуттям морального обов'язку перед українським суспільством, учителя.

Усвідомлюючи, що школа - це “національне добродійство кожного народу” (С. Кабаровська), організатори жіночого руху вже на початку ХХ ст. виклали своє розуміння “єдино гідного” ідеалу виховання, що узгоджувався з поглядами на його мету видатних освітніх діячів і педагогів доби (І. Франко, І. Ющишин), відображав загальнолюдські виховні пріоритети і водночас відповідав національним реаліям: “повний чоловік, не дробинцевий і покорчений”, людина кришталевої душі, великої моральної сили та почуття обов'язку, єдності слова і діла, яка прагне до утвердження вільної, самостійної України (К. Малицька).

Відповідно до стрижневої лінії жіночого руху перед Першою світовою війною жінки-педагоги зробили спробу окреслити перспективи розвитку освіти дівчат, розкрити власне бачення теоретико-методичних засад загальноосвітнього та фахового жіночого шкільництва (нарис В. Вільшанецької “Будуча жіноча виділова школа”, статті О. Бережницької “Ґімназія яко середник висшого образованя жінок”, Є. Ярошинської “Про средства вихованя жіночої молодіжи на селах”, виступ О. Жураківської з питань організації жіночої ремісничої освіти на Першому українському просвітньо-економічному конгресі у Львові).

Праці І. Блажкевич, М. Божук, К. Малицької, виступи перших представниць українського жіноцтва Волині та Галичини у польських сенаті й сеймі (О. Кисілевська, О. Левчанівська, М. Рудницька), промови О. Павлюх-Гузар на жіночому конгресі в Бухаресті (1926) та І. Невицької - на Першому з'їзді закарпатського жіноцтва в Ужгороді (1934) дали змогу визначити основні положення педагогічної складової ідеології та практики жіночого руху міжвоєнного періоду, серед них: викриття реакційної сутності офіційної освітньої політики й аналіз реального стану українського шкільництва у межах чужих держав; відстоювання державної школи всіх типів і рівнів із рідною мовою навчання під опікою українського вчителя як беззаперечного і природного права українського народу; обґрунтування потреби активного включення жінок у розвиток системи українського приватно-громадського загального та фахового шкільництва; утвердження національного характеру мети, завдань і змісту навчання та виховання дітей і молоді, основою яких визначалися “наука” любові до своєї Батьківщини, прагнення українського народу до свободи, національної та соціальної справедливості, пошани до рідної мови й утвердження її літературного варіанту, дотримання рідних релігійних і народних традицій, звичаїв, обрядів.

Невід'ємною складовою педагогічно-просвітницьких поглядів ідеологів і практиків українського жіночого руху була переконаність у необхідності приватно-громадської опіки та цілеспрямованого позашкільного виховання як важливих чинників розширення і поглиблення впливу національно свідомої частини західноукраїнського суспільства на задоволення індивідуальних запитів дітей, підлітків та учнівської молоді. Це зумовило формування жіночими організаціями інститутів-бурс для дівчат-учениць, курсів жіночих ремесел, вакаційних осель, дівочих відділів при дитячо-молодіжних товариствах, дешевих їдалень для найбідніших школярів, інституції “сирітських матерів”. У змісті роботи частини з них превалювала благодійність, однак виразно простежувався педагогічний аспект опікунства. Активні учасниці жіночого руху забезпечили переорієнтування цієї сфери діяльності жіночих товариств із філантропії на різнобічну позашкільну виховно-опікунську роботу, визначили її мету і завдання (створення дітям і молоді “корисних” умов для розвитку й “охорона людського українського матеріялу” від денаціоналізуючих впливів), обґрунтували необхідність заснування школи соціальної опіки та організації професійної соціально-педагогічної діяльності.