Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний педагогічний університет

імені Т.Г. Шевченка

Курсова робота

на тему: “Формування адекватної самооцінки учнів засобами учбової діяльності на уроках хімії”

Виконала студентка 31 групи

хіміко-біологічного факультету

Демченко Наталії Іванівни

Науковий керівник

старший викладач кафедри хімії

Білоус Ольга Володимирівна

Чернігів, 2006



Вступ

Навчально-виховний процес у старшій школі складається із ряду навчальних дисциплін, програмами яких передбачено не тільки засвоєння спеціальних знань, а й становлення школяра як особистості.

Оскільки, системоутворюючим ядром особистості є самооцінка, яка багато в чому визначає життєві позиції людини, рівень її домагань, всю систему оцінок, дослідження її як особливої сходинки розвитку самосвідомості є однією з найважливіших задач психологічної науки.

Самосвідомість і самооцінка є однією з суттєвих і необхідних характеристик особистості, що виконю функції внутрішнього регулятора її поведінки. Оціночне відношення до себе - вміння правильно оцінити свої сили, можливості, здібності, співвіднести їх за вимогами оточуючих - відіграє велику роль у формуванні особистості. Але самооцінка виступає не тільки в якості регулятора відносин індивіда до самого себе, але і як один з найважливіших факторів що впливають на здатність особистості включатися специфіку її групових зв'язків.

На даний момент основним завданням вчителя, працюючи в колективі школярів, полягає у формування адекватної самооцінки учнів, яка, в свою чергу має стимулювати розвиток пізнавальної самостійності в них.

Актуальною проблемою залишається з'ясування умов, що впливають на формування адекватної самооцінки та корегування неадекватної, оскільки, завищена або занижена самооцінка дитини негативно впливає на залучення школяра до навчального процесу і шкодить формуванню взаємовідносин між однолітками. самооцінка особистість підлітковий учбовий

Мета: виявити особливості самооцінки учнів в підлітковому та ранньому юнацькому віці.

Об'єкт: учні підліткового та раннього юнацького віку.

Предмет: особливості самооцінки у підлітковому та ранньому юнацькому віці.

Завдання:

1. Проаналізувати літературу присвячену становленню самооцінки в підлітковому та ранньому юнацькому віці.

2. Встановити фактори та умови, що впливають на формування адекватної самооцінки учнів.

3. Дослідити особливості самооцінки учнів підліткового та раннього юнацького віку.

Методи і методики: анкета первинного виявлення здібностей учнів методом експертних оцінок, спостереження і бесіда.



Розділ 1. Загальна характеристика старшого підліткового та раннього юнацького віку

1.1 Особливості становлення особистості в підлітковому віці

Підлітковий вік охоплює період від 11 --12 до 14--15 років, що відповідає середньому шкільному вікові, тобто 5--9 класам сучасної школи. У цей період в особистості дитини відбуваються складні і суперечливі зміни, на підставі чого його ще називають важким, критичним, перехідним. Така оцінка зумовлена багатьма якісними змінами, які нерідко пов'язані з докорінним ламанням попередніх позицій, особливостей активності, інтересів і стосунків дитини. Психологічний зміст підліткової кризи пов'язаний з виникненням почуття дорослості, розвитком самосвідомості, ставлення до себе як до дорослої особистості, до своїх нових можливостей і здібностей. Підліткам властиві прагнення до ідеалів, максималізм, значні фізіологічні зміни [17].

Підлітковий вік називають інакше перехідним віком, оскільки він характеризується переходом від дитячого стану до дорослого, від незрілості до зрілості. Підліток - вже не дитина, але ще і не доросла людина. [8] Ця особливість проявляється в фізичному, розумовому, моральному, соціальному і духовному розвитку особистості.

Вирішальна роль у його психічному розвитку належить передусім системі соціальних відносин.

Своєрідність соціальної ситуації розвитку підлітка полягає у включенні його в нову систему стосунків, спілкування з дорослими та ровесниками, в опануванні нових соціальних функцій. У школі це виявляється передусім у необхідності налагодження у зв'язку з предметним навчанням стосунків не з одним, а з багатьма вчителями, врахування особистісних якостей кожного з них і їх нерідко суперечливих вимог. Усе це зумовлює нову позицію учнів щодо вчителів, своєрідно емансипує їх від безпосереднього впливу дорослих, робить їх самостійнішими. Найголовніша зміна в соціальній ситуації розвитку підлітка породжена роллю в його житті групи ровесників. Тому в навчально-виховній роботі з підлітками необхідно враховувати важливість для їх поведінки і діяльності думки однолітків.

Основним чинником розвитку підлітка є його власна соціальна активність, спрямована на засвоєння важливих для нього зразків поведінки і цінностей, на побудову стосунків з дорослими, ровесниками [17]. Підлітки включаються у різні види суспільно корисної діяльності, що розширює сферу їхнього спілкування, можливості засвоєння соціальних цінностей, сприяє формуванню моральних якостей особистості [8].

У підлітковому віці провідними видами діяльності є міжособистісне спілкування з дорослими і ровесниками, суспільно корисна праця і навчання, що позитивно позначається на розвитку психіки та особистості загалом.

Міжособистісне спілкування підлітка реалізується у спілкуванні з дорослими та спілкуванні з ровесниками, їх роль у формуванні особистості неоднакова. Якщо у спілкуванні з дорослими підліток засвоює суспільно значущі критерії оцінок, цілі та мотиви поведінки, способи аналізу навколишньої дійсності і способи дій, то спілкування з ровесниками є своєрідним випробуванням себе у сфері особистісної, зокрема специфічної моральної, проблематики. У спілкуванні з дорослими підліток завжди перебуває в позиції молодшого, певною мірою підкореного, а за таких умов не всі морально-етичні норми можуть бути ним засвоєні та апробовані. І лише в стосунках з ровесниками він рівноправний, виконуючи ролі організатора та виконавця, приятеля і суперника, друга, що зберігає чиюсь таємницю і довіряє свою іншим

Підліток прагне діяти та виглядати як дорослий, мати його права і можливості. Тому його розвиток супроводжується постійним рівнянням на дорослого. Це може виявлятись у наслідуванні дещо старших чи однолітків, які в чомусь виявилися вправнішими. Однак вплив ровесників не може применшити значення безпосередніх контактів з дорослими, спільних дій з ними [17].

Для підлітка характерна зміна ставлення до дорослих. Він починає критичніше оцінювати їх слова і вчинки, аналізувати поведінку, стосунки, соціальну позицію. Однак вимоги підлітка до дорослого є дещо суперечливими. Він прагне самостійності, протестує проти опіки, контролю, недовіри, відчуваючи водночас тривогу і ляк за необхідності долати проблеми, сподівається на допомогу і підтримку дорослого, але не завжди відверто зізнається в цьому [8].

Наявність дорослого друга є найважливішою умовою нормального розвитку, гармонійного становлення особистості.

У підлітковому віці дитина прагне зрозуміти, що означає бути дорослим, проводить паралелі між вчинками дорослих і своїми. Підліток зауважує їхні прорахунки та .помилки, нестерпно ставиться до спроб принизити його.

Характерною особливістю підлітка є посилене прагнення до спілкування з ровесниками, передусім з однокласниками, і трохи старшими за себе, стосунки з якими відіграють важливу роль у його житті. Він прагне заслужити повагу і визнання ровесників, мати в них авторитет. Для цього йому потрібно відповідати очікуванням однолітків, що не завжди є високоморальними. У товаристві ровесників починає вироблятися нова система критеріїв оцінювання поведінки та особистості людини, відбувається переоцінка цінностей, формуються нові морально-етичні вимоги. В результаті його самосвідомість набуває нового рівня розвитку [17]. Під час аналізу поведінки та особистісних якостей друзів у підлітка складається система вимог не лише до них, а й до себе [8].

Важливе значення для підлітка має оцінка друзями його особистісних якостей, знань і вмінь, здібностей і можливостей. У товаришів він знаходить співчуття, адекватне сприйняття своїх радощів і негараздів, які дорослим часто здаються незначущими.

Групі підлітків-ровесників характерні непостійність, змінюваність стосунків та інтересів. Зміна симпатій, авторитетів, посилення і послаблення впливу однолітків у групі є свідченням постійного внутрішнього осмислення і переосмислення, переживання, приміряння вчинків і стосунків друзів до вимог моралі [17].

Соціалізація підлітка як особистості відбувається у соціально корисній діяльності. Завдяки цій діяльності він засвоює правила поведінки, суспільну мораль, у нього формуються погляди, переконання, принципи, ідеали, життєві цілі [8].

Суспільно корисна діяльність забезпечує умови для самовираження підлітка в суспільно значущих справах, для розвитку його самодіяльності, відповідає прагненню зайняти вагоміше становище в системі суспільних відносин. Основне її значення полягає в тому, що вона дає змогу учневі змоделювати реальну практику суспільних відносин, відповідає його потребі ввійти в активне життя суспільства.

Основним видом діяльності підлітка залишається навчання. Він віддає перевагу тим видам навчальної діяльності, які, за його переконанням, роблять його дорослим у власних очах та в очах значущих інших. Найчастіше його приваблюють самостійна робота на уроці, складний навчальний матеріал, можливість самостійно організовувати свою пізнавальну діяльність за межами школи. Але дуже часто підліткові не вдається реалізувати нові форми навчальної діяльності, оскільки він ще не володіє способами їх виконання.

У більшості підлітків, як правило, знижується інтерес до навчання, а школа перестає бути для них центром особистісного (морального, духовного) життя. Здебільшого це спричинено несформованістю навчальної діяльності у молодшому шкільному віці, що не дає змоги задовольнити найактуальнішу потребу підлітка -- потребу в самоствердженні [17].

У підлітковому віці розширюється зміст навчання, оскільки набуття знань нерідко виходить за межі школи, навчальних програм і здійснюється самостійно й цілеспрямовано. З часом ця тенденція посилюється. У багатьох учнів з'являється стійке прагнення до розумової роботи, оволодіння новими знаннями та вміннями, усвідомлений інтерес до певних навчальних предметів і відповідних галузей науки, техніки, мистецтва, спорту. У деяких підлітків обсяг знань з однієї чи кількох галузей може набагато перевищувати вікову норму [8].

Оптимальні умови для розвитку особистості складаються тоді, коли набуття знань стає для підлітка суб'єктивно необхідним і важливим. Саме в цьому віці з'являються нові мотиви навчання, пов'язані з формуванням ідеалу, життєвої перспективи, професійних намірів і самосвідомості. Далекі і близькі цілі організовують і скеровують самостійну діяльність дитини. Завдяки виконанню пізнавальних і продуктивно-творчих завдань навчання набуває особистісного сенсу, перетворюється на самоосвіту, стимулює самовдосконалення підлітка. Незадоволення собою і прагнення реалізувати задумане живлять його пізнавальну активність.

Навчання у школі може стати для підлітка формальною діяльністю, нецікавою, рутинною працею. Якщо в системі його особистісних цінностей набуття знань не є суттєвим, він вчитиметься лише заради оцінки.

Підлітковий вік характеризується такими специфічними новоутвореннями, як почуття дорослості, потреба у самоствердженні.

Розвиток дорослості є процесом становлення готовності дитини до життя в суспільстві. Він передбачає засвоєння суспільних вимог до особистості, діяльності, стосунків і поведінки дорослих.

Прагнення отримати статус дорослого закономірне для підліткового віку і життєво необхідне для повноцінного психічного та особистісного розвитку учня.

Спостерігаючи значні зрушення у своєму фізичному та статевому розвитку, відчуваючи свої можливості виконувати суспільно важливі справи у сім'ї і школі, підліток починає усвідомлювати, що він уже не дитина. У нього виникає специфічне ставлення до себе, він заперечує свою належність до дітей, прагне бути і вважатися дорослим. Це новоутворення виражає нову життєву позицію підлітка щодо людей і світу, визначає зміст і специфічну спрямованість його соціальної активності, систему нових прагнень, переживань та афективних реакцій [16].

Специфічна соціальна активність підлітка полягає у великій сприйнятливості до засвоєння цінностей, норм, способів поведінки, які існують у світі дорослих. Він усіляко намагається реалізувати свою потребу в утвердженні позиції дорослої людини, але відсутність психічних можливостей заважає досягненню цієї мети. Це є однією з основних суперечностей віку, розв'язання якої стимулює подальший психічний розвиток.

Почуття дорослості підлітків може виявлятися у загальній переорієнтації від ровесників як значущих інших (яким здебільшого уподібнюється Я-минуле і Я-теперішнє) на дорослих, якості яких починають визначати очікуваний напрям власних змін підлітка, а також у критичному ставленні до Я-минулого, у відчуженні багатьох рис дитячого Я. Майбутнє уявляється йому досить туманним.

3 прагненням підлітка швидше стати дорослим пов'язана провідна для нього потреба в самостійності і незалежності Його здатності самостійно регулювати свою поведінку сприяє досягнутий рівень психічного та особистісного розвитку.

Потреба в самостійності реалізується у намаганні діяти без сторонньої допомоги й опіки, в здатності приймати рішення і відстоювати власні погляди, в умінні досягати поставленої мети, поводитися під впливом власних спонукань[8] .

Водночас у підлітків посилюється негативізм щодо будь-яких вимог дорослих, яскраво виявляються ознаки емансипації, намагання будь-що демонструвати свою незалежність. Вони прагнуть вільно обирати способи виконання своїх обов'язків і одночасно бояться проявити слабкість, уникають діяльності, яка може спричинити чиїсь насмішки або відчуття невпевненості у своїх силах.

Постійна взаємодія підлітка з однолітками породжує у нього прагнення зайняти належне місце серед них, що є одним із домінуючих мотивів поведінки та діяльності. Його потреба в самоствердженні настільки сильна, що задля визнання ровесниками підліток готовий поступитися своїми поглядами та переконаннями, здійснювати вчинки всупереч своїм моральним настановам [16].

Форми самоствердження підлітка можуть бути різноманітними. Найпростіша з них полягає у зовнішньому наслідуванні дорослих, їхніх шкідливих звичок, особливостей поведінки (куріння, вживання алкоголю, наркотиків, надмірне і без смаку використання косметики, носіння своєрідного одягу, використання нецензурної лексики).

Позитивними формами самоствердження підлітків є заняття спортом, праця в сім'ї, школі, на виробництві, виконання суспільно корисних справ. Інтелектуальне самоствердження учнів відбувається в їхній навчальній і позанавчальній пізнавальній діяльності, реалізації пізнавальних потреб та інтересів [8] .

Старший підліток потребує товариства ровесників, але його самоствердження виявляється у прагненні утвердитись у власних очах, а не в очах оточуючих [8].

Підлітковий вік є сенситивним для розвитку самосвідомості особистості. У підлітків виникає інтерес до себе, якостей своєї особистості, потреба оцінити, порівняти себе з іншими, розібратися у своїх почуттях і переживаннях. На основі розвитку самосвідомості, зростання вимог до себе, нового становища серед ровесників і старших у них з'являється прагнення до самовиховання [2]. Вони намагаються розвинути в собі позитивні якості, подолати негативні риси. Але порівняно невеликий життєвий досвід і ще не сформований життєвий світогляд нерідко породжують суперечності між потребою у самовихованні і невмінням реалізувати її.

Формування ставлення підлітка до себе як особистості долає у два етапи, які відповідають молодшому і старшому періодам підліткового віку. На першому етапі відбувається усвідомлення своєї відмінності від ровесників, утвердження своєї належності до світу дорослих. Йому властиві некритичне наслідування зовнішніх манер дорослих, відчутна залежність від групи ровесників. На другому етапі підліток уже не сумнівається, що він не дитина, починає усвідомлювати своєрідність своєї особистості. Знижується його залежність від групи однолітків. Якщо вони змушують підлітка чинити всупереч його уявленням про себе, він може не погодитися з ними, відстояти свою думку. Старшого підлітка характеризують підвищена увага до внутрішнього світу інших людей, до самоаналізу, поява здатності до самовиховання [17].

Особливе значення у розвитку самосвідомості підлітка має формування власного образу фізичного Я -- уявлення про свій тілесний образ, порівняння та оцінювання себе з точки зору еталона «мужності» або «жіночності». Цей образ є основою різноманітних захоплень дітей [2].

Уявлення про свою зовнішність не випадково є чи не найважливішим у самосвідомості підлітка. Воно пов'язане з тим, що ознаки дорослості найяскравіше виявляються у зміні його тіла. Саме зовнішні ознаки дорослості визначають його статус у товаристві ровесників [9] .

У мотиваційній сфері і поведінці підлітка загалом-простежуються два протилежні прагнення -- до індивідуалізації, емансипації у всіх сферах життя (особливо у стосунках з батьками) і до підпорядкування інтересам групи ровесників (іноді різновіковій групі хуліганів), наслідування (зовнішнього вигляду, інтересів тощо), спільного підкорення моді. Йдеться про прагнення виокремитися, страх знівелювати себе, своє Я, свою індивідуальність, які тільки-но починають проявлятися, і не менш сильне бажання знайти свою референтну групу й стати «одним із», злитися з нею, суспільством, світом, відчути себе їх частиною [16].

Характерною особливістю самосвідомості підлітка є вищий, ніж у молодшого школяра, рівень активності у самопізнанні. У підлітковому віці самосвідомість усе більше починає зумовлювати процес керування дитиною своєю поведінкою [17].

Усвідомлення себе, становлення Я-образу підлітка пов'язані з формуванням образу Іншого. Найчастіше таким значущим іншим є ровесник, спілкування з яким особливо важливе. Однак ця особливість має специфічні прояви: когнітивно прості підлітки (дуже схематично, поверхово аналізують внутрішній світ людини) ідентифікують себе з широким колом однолітків, акцентуючи подібності між собою і всіма ними; когнітивно складні (в аналізі внутрішнього світу людини прагнуть проникати в суть найрізноманітніших аспектів людської особистості) -- уподібнюють себе лише деяким ровесникам, підкреслюючи одночасно власну відмінність від них. Загалом, ідентифікацію себе з однолітками переживають усі підлітки, вона є етапом формування їхнього Я-образу.

У підлітковому віці, а саме в переломний його момент (13--14 років), Я-образ стає дуже нестійким, втрачає свою цілісність. Підліток особливо гостро відчуває суперечність, невпорядкованість свого Я, що зумовлене невизначеністю рівня домагань, труднощами переорієнтації з оцінювання інших на самооцінювання. Відхід від прямого копіювання зразків поведінки інших людей вимагає розвитку способів самопізнання та самоаналізу, які у підлітків ще недостатньо сформовані. Це породжує суперечність між гострою потребою підлітків у самопізнанні і нездатністю адекватно реалізувати її, наслідком чого є зниження рівня адекватності, стійкості самооцінки, стабільності розвитку Я-образу [17].

Отже, для підліткового віку характерна своєрідність соціальної ситуації розвитку, яка полягає у зміні стосунків з однолітками, батьками, розширенні сфери соціальної активності. Провідною діяльністю є спілкування з дорослими і однолітками, де підліток бачить себе з боку, порівнює свої можливості, випробовує різні соціальні ролі, формує і вдосконалює себе. Психологічним новоутворенням підліткового віку є почуття дорослості (прагнення бути і вважатися дорослим) і пов'язана з нею потреба у самоствердженні, прагнення зайняти належне місце серед однолітків. Особливостями розвитку самосвідомості підлітка є формування власного образу фізичного Я.

1.2 Формування особистості в ранній юності

Протягом ранньої юності (від 15--16 до 17--18 років) особистість виходить на рубіж відносної зрілості, у цей період завершуються бурхливий ріст і розвиток її організму, а також первинна соціалізація.

Утверджуючись у світогляді, самоусвідомлюючись і самовизначаючись, прагнучи індивідуальної неповторності, юнаки і дівчата виявляють значно вищий, ніж у підлітковому віці, рівень навчальної діяльності, комунікативності, починають узгоджувати у своєму баченні майбутнього близьку і віддалену перспективи, нерідко переживаючи при цьому кризу ідентичності [17].

Загальне значення цього періоду полягає в соціально-психологічній підготовці юнака до соціально-повноцінного самостійного, продуктивного дорослого життя. Це вік самостійного розвитку людини, її особистості і індивідуальності.

Соціальні умови життя першочерговими для юнака роблять проблеми майбутнього [13].

Соціальна ситуація розвитку в старшому шкільному віці зумовлена особливостями перебування учня на порозі самостійного життя, необхідністю особистісного і професійного самовизначення, вибору життєвого шляху [17]. Вона складається з двох домінуючих переживань: відношення до зовнішнього світу як спрямованість у своє майбутнє і стурбованість ним; відношенням до свого внутрішнього світу переживається як пізнання і оцінка [13].

Психологічним центром ситуації розвитку старшокласників стає вибір професії, внаслідок чого у них формується своєрідна внутрішня позиція. Своєрідність її зумовлена зорієнтованістю у майбутнє, сприйняттям теперішнього крізь призму цієї основної спрямованості особистості [17].

Спрямованістю у майбутнє - це афективний центр особистості в ранній юності. Її наявність забарвлює і накладає відбиток на всі життєві відношення юнаків з соціальним оточенням. Афективний центр серйозно ускладнює життя особистості, адже майбутнє одночасно приваблює, викликаючи піднесення, надаючи значення існуванню і - лякає, турбує непізнаністю і невизначеністю, своїм різноманіттям. Виникає протиріччя, яке полягає в умінні поєднати це всепоглинаюче прагнення в майбутнє зі звичайним і необхідним життям “тут і тепер”. Цьому суміщенню треба вчитися і лише самому [13].

Суттєвою особливістю внутрішньої особистісної позиції старшокласника є зміна характеру потреб, які з безпосередніх перетворюються на опосередковані, усвідомлені та довільні. Учень може керувати своїми потребами і прагненнями, складати життєві плани, що засвідчує досить високий рівень особистісного і соціального розвитку.

Ще одна дуже важлива особливість соціальної ситуації розвитку старшокласників полягає в тому, що вони вперше усвідомлюють себе об'єктом сприймання іншими людьми. Підвищена увага до своєї зовнішності моделювання її і експериментування з нею - наслідок цього усвідомлення. Така підвищена увага до своєї зовнішності в цьому віці може не лише впливати на поведінку, але й деформує самооцінку, впливає на систему цінностей, інші глибокі особистісні структури. Старшокласники і тут неадекватні і надкритичні: вони дуже загострюють недоліки зовнішності, що може призводити до внутрішніх конфліктів і до розвитку почуття самотності, що нерідко блокує комунікацію, і залишає нереалізованими потреби. З іншого боку, впевненість юнака в тому, що він дуже привабливий зовнішньо, теж дуже часто може призводити до неадекватності поведінки і зупинок розвитку особистості.

Перед юнаком стоїть складна задача - він має навчитися дозувати присутність власного внутрішнього світу в різних комунікативних ситуаціях. Саме тому, що вони цього не вміють, а лише вчаться це робити, соціальна ситуація й має вигляд кризи. Вона найбільш гостра в 15 років, перед закінченням 9-го класу.

На цьому віковому етапі відбувається формування механізму цілетворення, основними проявами якого є наявність у людини певного задуму, плану життя, життєвої мети, проекту цілі, загального досвіду свого буття. Цей механізм пов'язаний із прагненням і здатністю старшокласника здійснювати самопроекцію на майбутнє. Йдеться про його прагнення і здатність ставити конкретні цілі, переносити себе в майбутнє, вибудовувати своє реальне життя з проекцією на майбутнє [17].

Нова внутрішня позиція учня старших класів змінює важливість для нього змісту, мети і завдань навчання. Він оцінює своє навчання з огляду на його значущість для власного майбутнього, особливо для вибору професії.

Соціальна позиція юнаків і дівчат зорієнтована на здобуття статусу самостійної дорослої людини. У зв'язку з цим старшокласники виявляють підвищений інтерес до способу життя дорослих, що сприяє їх життєвому і професійному самовизначенню. Розширюється коло їх дружнього спілкування з однолітками за одночасного підвищення, порівняно з підлітками, вибірковості особистісних контактів і уподобань [7].

Центральним новоутворенням раннього юнацького віку є особистісне самовизначення, що постає як потреба юнаків і дівчат зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити своє місце в суспільстві, зрозуміти себе і свої можливості. Нерідко на позначення цього феномена використовують поняття «ідентичність» -- усвідомлена індивідом само-тотожність. Ідентичність забезпечує неперервність минулого, теперішнього і майбутнього індивіда. Вона утворює одну систему координат для організованих та інтегрованих форм поведінки у різних сферах життя людини, узгоджує особисті схильності і таланти з раніше пропонованими батьками, однолітками і суспільством ідентифікаціями. Допомагаючи людині визначити своє місце у суспільстві, особистісна ідентичність забезпечує основу для соціальних порівнянь -- порівнянь себе з ровесниками, дорослими, своїм ідеалом, а також із собою в минулому, актуальному теперішньому, потенційному близькому і віддаленому майбутньому. Внутрішнє чуття ідентичності (Его-ідентичності) допомагає визначити напрям, цілі і зміст майбутнього життя молодої людини. Формування його є, за твердженням Е. Еріксона, головним завданням та найважливішою проблемою юності. З цим пов'язана властива ранньому юнацькому віку криза ідентичності -- особливий момент розвитку, коли однаково динамічно наростає вразливість і розвивається потенціал особистості.

Формування ідентичності є тривалим і складним процесом. Він залежить від прийняття індивідом власних рішень (криза ідентичності), а також від взяття на себе зобов'язань щодо здійсненого вибору, системи цінностей чи майбутньої професійної діяльності [13].

Наближення моменту закінчення школи вимагає особистісного і професійного самовизначення. Саме тому ранній юнацький вік пов'язаний з морально-особистісним (яким бути?), екзистенційним (у чому сенс життя?) і професійним (ким бути?) виборами, які є взаємопов'язаними і здійснюються одночасно. їх рушійною силою є перехід від дитячої залежності до дорослої відповідальності і свободи [6].

Особистісне самовизначення у старших класах означає формування у хлопців і дівчат стійких та усвідомлених переконань; оволодіння нормами поведінки, принципами, ідеалами; вироблення умінь спостерігати та осмислювати явища навколишнього життя, розуміти себе. Обумовлюється воно не стільки системою засвоєних знань, скільки готовністю до прийняття рішень, самостійних і відповідальних дій у нових ситуаціях.

Зміст особистісного самовизначення реалізується через сенсотворення -- формування у старшокласників загальних уявлень про сенс життя, пошук сенсу власного існування; мотивацію -- спонукання до спрямованої діяльності особистості; самореалізацію і самовираження -- свідоме утвердження особистістю власної позиції в певних проблемних ситуаціях. Центральним моментом в особистісному самовизначенні юнаків і дівчат є усвідомлення себе суб'єктом самопізнання, самозміни, самовдосконалення [17].

Активні роздуми старшокласників над своїм майбутнім здебільшого мають наслідком сформовану спрямованість щодо вибору професії. Ця їхня спрямованість ще нетривка, а багатьом із них властиві різноманітні вагання. їх свідченням є одночасний інтерес до кількох професій, конфлікт між прагненнями і здібностями, між ідеалізованим баченням майбутньої професії та реальними перспективами. Старших школярів, які ще не визначилися у виборі професії, хвилює проблема вибору, і вони часто спілкуються з цього приводу з однолітками та дорослими.

У старших класах учні починають серйозно замислюватись і над своєю придатністю до роботи в тій сфері, яку для себе обирають. Під час вибору професії вони зважають не тільки на свої інтереси, а й на багато інших обставин, передусім порівнюють свої здібності, можливості з вимогами, які ставить до людини та чи інша професія. Цим зумовлений їхній інтерес до різноманітних аспектів психології здібностей, мислення, самовиховання [13].

Крім самовизначення, важливими новоутвореннями раннього юнацького віку є відкриття внутрішнього Я, формування цілісної Я-концепції, світогляду.

Важливою особливістю психічного розвитку особистості в ранньому юнацькому віці є становлення самосвідомості, яке відбувається як відкриття учнем свого неповторного внутрішнього світу, індивідуальності своєї особистості, усвідомлення незворотності часу, формування цілісного уявлення про себе [6].

Відкриття юнаком свого неповторного внутрішнього світу, індивідуальності своєї особистості. Цей вияв самосвідомості полягає в тому, що старший школяр починає сприймати свої переживання, емоції не як відображення зовнішніх подій, а як стан свого внутрішнього Я, усвідомлює свою неповторність, неподібність до інших. Відкриття свого внутрішнього світу збуджує радість, хвилювання і водночас супроводжується тривогою. Внутрішнє Я особистості старшокласника не тотожне зовнішній поведінці, що актуалізує проблему її саморегулювання (самоконтролю, самооцінки, корекції, планування тощо).

Юнацьке Я ще нецілісне, невизначене, його усвідомлення нерідко супроводжується тривогою або відчуттям внутрішньої порожнечі, яку необхідно чимось заповнити. У зв'язку з цим посилюється потреба у спілкуванні, яке, попри те, стає більш вибірковим. Водночас юнак усе частіше відчуває бажання усамітнитися.

У ранньому юнацькому віці з'являється усвідомлення незворотності часу, скінченності свого існування, що змушує серйозно замислюватися над сенсом життя, своїми перспективами, майбутнім, особистими життєвими цілями, життєвим шляхом. Поступово з мрії, для якої все можливо, та ідеалу як абстрактного, часто недосяжного зразка починають вимальовуватися більш чи менш реалістичні плани дійсності, між якими молодій людині доведеться обирати. Життєвий план охоплює всю сферу самовизначення старшокласників. Йдеться про стиль життя, рівень домагань, вибір професії і свого місця в житті [17].

Усвідомлення плину часу спонукає юну особистість до самооцінки, перегляду засвоєних у дитинстві цінностей, розуміння вічних цінностей (добра і зла, щастя і нещастя, значущого і незначущого, справедливості і несправедливості, краси і потворності, творчості і рутинності тощо), осмислення життєвих суперечностей, криз та успіхів власного розвитку. У ранньому юнацькому віці минуле (дитинство) і майбутнє (дорослість) ще не перетинаються в теперішньому часі, піддаючи випробуванню почуття неперервності свого Я, спадкоємності в часі (самоідентичності).

Для юнаків тривалість життєвої перспективи (хронологічна віддаленість подій майбутнього) є значною. її реалістичність (бачення різниці між реальністю і фантазією) досить неадекватна, а розчленування майбутнього на послідовні етапи (диференційованість перспективи) -- невиразне. Життєва перспектива для більшості юнаків є оптимістичною, бо вони впевнені, що очікувані події відбудуться у визначений термін. Узгодженість подій минулого, актуального теперішнього і потенційного майбутнього невисока.

Сприймання власного психологічного часу зумовлює внутрішню картину становлення особистості. За певних умов дівчата і хлопці можуть переживати перехід від минулого до теперішнього як зміну на гірше, особистісний регрес. Минуле вони сприймають як період, у якому залишилося все краще, що відповідає головним цінностям особистості. До минулого тяжіє Я-ідеальне. В деяких старшокласників теперішнє і минуле тісно пов'язані й утворюють спільний полюс. У ранній юності можливе також тяжіння Я-ідеального до майбутнього. У такому разі молода людина не задоволена собою, вважає себе інфантильною, сподівається і прагне стати іншою, кращою. Трапляється, що всі три часові виміри Я ізольовані один від одного, тобто теперішнє не пов'язане з минулим, а майбутнє не є продовженням теперішнього.

Оптимальний варіант особистісного розвитку на етапі ранньої юності передбачає відносну наступність минулого і майбутнього Я з одночасними якісними поступальними змінами, які відкривають шлях до нових можливостей. Ознаками такого розвитку, на відміну від простої зміни, є розв'язання деяких ціннісно-смислових суперечностей, чітке самовизначення між добром і злом, любов'ю і ненавистю, конструктивністю і деструктивністю, відповідальністю і безвідповідальністю, прогресом і регресом [7].

У старшому шкільному віці учень спочатку усвідомлює та оцінює особливості свого тіла, власну привабливість, а пізніше -- духовні, морально-психологічні, інтелектуальні, вольові якості. Важлива роль при цьому належить особистісній рефлексії -- заглибленню у світ власних учинків, почуттів, переживань, співвіднесення їх з навколишньою дійсністю. У ранній юності вона здійснюється через постійні самоспостереження, самоспоглядання та самоаналіз. Це зумовлює певний відхід від дійсності, роздуми про своє Я: яким воно є на певний час, яким намагається бути, яким повинно бути, яким хотіло б бути. Таке самозаглиблення може здійснюватися не тільки в думках, мріях, а й на папері. Юнацький щоденник стає реальним втіленням особистісної рефлексії. Це свого роду твір, а отже - відбиття душевного життя дитини. Для самопізнання тут відіграє значну роль вже сама по собі писемне мовлення, коли треба знаходити слова, висловлювати почуття повно і зрозуміло, прагнути точності. Важливо, що ведення щоденника має психотерапевтичний ефект (називання почуттів уточнює їх, робить більш упорядкованими, спокійними, а іноді - змінює, або ж показує, що насправді все набагато легше і простіше, ніж здавалося) [13].

Відкриття себе як неповторної особистості нерозривно пов'язане з розумінням соціального світу, в якому старшокласник живе. Юнацька саморефлексія спрямована на усвідомлення свого становища і призначення в світі. «Який мій життєвий ідеал?», «Хто мої друзі, і хто вороги?», «Ким я хочу стати?», «Що я можу зробити, щоб я і навколишній світ стали кращими? » -- над такими питаннями роздумує юнак, у якого самоаналіз стає засобом соціально-морального і духовного самовизначення. Цей самоаналіз інколи ілюзорний, нерідко необґрунтованими є і юнацькі плани. Але потреба в ньому є свідченням розвиненої особистості, важливою передумовою цілеспрямованого самовиховання [17].

Рефлексія дає змогу юнацтву аналізувати життя, дивитися на нього збоку, що є важливим моментом його психічного розвитку. Результатом роздумів про себе, діалогів із собою, самоаналізу стає обґрунтування моральних мотивів, визначення духовно-моральної позиції [13].

Відкриття юнаком свого внутрішнього світу, усвідомлення незворотності часу, формування цілісного уявлення про себе свідчать про перехід самосвідомості на якісно новий рівень. Розвиток когнітивних аспектів самосвідомості виявляється у підвищенні значущості системи власних цінностей, посиленні особистісного, психологічного, динамічного напрямів самовиховання. Новий рівень емоційного аспекту самосвідомості юнаків полягає у переростанні характерних для підлітків часткових самооцінок у загальне, цілісне ставлення до себе. Якісні зміни регулятивного аспекту самосвідомості виявляються в умінні відокремлювати успіх чи невдачу в конкретній діяльності від загального уявлення про себе, свої здібності та можливості.

Важливою ознакою самосвідомості особистості у ранній юності є самоповага -- узагальнене ставлення людини до себе, міра прийняття чи неприйняття себе як особистості, яка виявляється у задоволенні собою, почутті власної гідності, позитивному ставленні до себе, узгодженні свого Я-реального з Я-ідеальним. Позитивне ставлення до себе свідчить про високу самоповагу; незадоволеність собою, негативна оцінка своєї особистості -- про низьку.

Юнаки і дівчата із заниженою самоповагою часто відчувають труднощі у спілкуванні. Чим нижча самоповага людини, тим вірогіднішим є виникнення відчуття самотності. Низька самоповага зумовлює невисокий рівень соціальних домагань особистості, спонукає її ухилятися від діяльності, в якій наявний елемент змагання. Молоді люди часто відмовляються від досягнення поставленої мети, оскільки не вірять у власні сили, що зміцнює їхню занижену самооцінку.

Враховуючи особливості формування у дівчат і хлопців цілісного уявлення про себе, вчитель повинен підтримувати їхню високу самоповагу, створювати ситуації, в яких індивіди із заниженою самоповагою відчули б свою соціальну, особистісну цінність, змінили б ставлення до себе на краще [17].

Загалом, розвиток самосвідомості старшокласників передбачає відкриття ними свого внутрішнього світу, усвідомлення незворотності часу, формування цілісного уявлення про себе, виникнення самоповаги, що свідчить про становлення особистості.



Розділ 2. Самооцінка як ситемоутворююче ядро особистості

2.1 Самооцінка як елемент самосвідомості та її роль у формуванні та житті особистості

Самосвідомість як важливий структурний компонент особистості, є тим внутрішнім механізмом, завдяки якому людина здатна не тільки свідомо сприймати вплив оточуючого середовища, але й самостійно, усвідомлюючи свої можливості, визначати міру і характер особистої активності, спрямованої на оволодіння соціальним досвідом діяльності і поведінки. Вона - одна з суттєвих внутрішніх умов неперервності розвитку особистості, яка встановлює рівновагу між зовнішніми впливами, внутрішнім станом особистості і формами її поведінки [1].

Самосвідомість -- це та частина людського «я», яка виступає як об'єкт самопізнання. Суть самопізнання складає не сума приватних характеристик, а розуміння себе як цілісності, як єдиної установки по відношенню до самому себе. Воно містить в собі три компоненти: пізнавальний (уявлення про свої переконання, погляди, цінності), емоційно-афектний (переживання індивіда, пов'язані з пізнавальними компонентами) і оцінювально-вольовий (самооцінка і відповідне відношення до власної особи). Самосвідомість -- це перш за все свідомість власної ідентичності, тому розчленовування окремих його компонентів можна припуститися лише умовно, як абстракцію від реальної дійсності, з метою зручності їх вивчення.

Генетично самооцінка є певним етапом розвитку самосвідомості, що полягає не тільки в пізнанні себе, але і в певній оцінці своїх сил і можливостей, в критичному відношенні до себе. Суб'єкт стає не тільки об'єктом самосвідомості, але і об'єктом відношення до самому себе [10].

Самооцінка - це судження людини про ступінь наявності у нього відповідних якостей, властивостей у співвідношенні їх з відповідним еталоном. Це прояв оціночного відношення людини до себе.

Так само як самосвідомість, самооцінка є складним утворенням. Багатошаровість образу «я», існуюча в свідомості індивіда, породжує неоднозначність його самооцінок, представлень індивідів про самому себе: теперішній «час я», «динамічне я», «фантастичне я», «ідеальне я» і інше. Людина оцінює себе по різних параметрах з погляду психологічних характеристик (наприклад, рис вдачі, здібностей і т. д.); соціального положення; по відношенню до тих або інших цінностей (моральним, професійним, естетичним і ін.). В результаті самооцінка складається з безлічі компонентів, з оцінок самого себе через різні прояви і має суперечливий характер [2].

Кожний з вказаних компонентів самооцінки може мати свої специфічні способи вимірювання і параметри: рівень, стійкість, адекватність. Ці параметри є кількісними, разом з тим якісними характеристиками самооцінки [10].

Адекватність характеризує самооцінку відносно її відповідності чи розходження з фактичною мірою відповідної якості у суб'єкта самооцінка. Важливим критерієм ступеня адекватності самооцінки людини може бути порівняння цієї самооцінки з оцінками оточуючих. У зв'язку з цим самооцінка може бути адекватною або неадекватною - заниженою або завищеною.

Висота являється допоміжною, але разом з тим дуже важливою кількісною характеристикою самооцінки. Вона визначається по кількості одиниць (балів), які приписує собі суб'єкт самооцінка, характеризуючи ступінь виявлення у себе відповідних якостей, властивостей. Самооцінка містить в собі загальну характеристику відносно адекватності і її висоти.

Кожне з різновидів самооцінки може відрізнятися відповідною стійкістю. Стійкою вважається самооцінка, висота якої протягом вказаного часового інтервалу залишається незмінною і автономною відносно до ситуативних зовнішніх чинників. Про стійкість самооцінки можна судити при умові порівняння висоти самооцінки відносно одних і тих самих якостей або властивостей особистості за певний проміжок часу.

Стійкість є позитивною характеристикою самооцінки, якщо вона поєднується з динамічністю, сутність якої заключається в здатності особистості змінювати висоту самооцінки на основі критичного аналізу результатів особистої діяльності і поведінки, а також під дією об'єктивних змін у вимогах до неї оточуючих або особистих вимог до себе.

Самооцінка може характеризуватися також відповідним ступенем самокритичності. Стійка критична самооцінка при певних умовах закріплюються у людини і перетворюється на одне з важливих його особистих властивостей - самокритичності. Самокритичність - це відчуття невдоволеності людини собою, своїми досягненнями, тими або іншими якостями. Вона виникає на основі твердої оцінки людиною своїх можливостей і співвідношенню з ними в реальних і бажаних досягнень [2].

Самооцінка -- це в значній мірі оцінка індивідом результатів власної діяльності що суб'єктивно переживається як успіх або неуспіх.

Велике значення у формуванні самоповаги і самооцінки має і така індивідуально-психологічна характеристика індивіда, як рівень домагань і співвідношення його з особистими досягненнями.

Особливо сильний вплив на самооцінку школярів надає висока неадекватна оцінка: діти зберігають самовпевненість всупереч їх особистому досвіду в даному виді діяльності. Дія низької неадекватної оцінки більш вузька, і школярі «зважають» на неї лише в тому випадку, якщо вони не знайомі з результатами своєї діяльності. В осоружному ж випадку вона не враховується і критерієм самооцінки школярів стають результати їх діяльності.

Випадки антагонізму між самооцінкою і рівнем домагань дитини, з одного боку, і його можливостями -- з іншою, що свідчать про залежність, самооцінки від результатів його діяльності, що об'єктивувалися, не є типовими для формування особистості навіть в підлітковому віці. Правильне співвідношення між вказаними чинниками є вирішальним як для емоційного благополуччя підлітка, так і для подальшого нормального розвитку його особистості [10].

Самоповага особи, так само як і приватні самооцінки, визначається не тільки співвідношенням домагань і успіху. Самооцінка, як і самосвідомість в цілому. Формується в процесі і під впливом активної соціальної взаємодії.

Самооцінка формується на основі зіставлення особою себе з еталоном, який по суті рівнозначний нормам і ціннісним орієнтації групи. Самооцінка, що склалася, є також результат зіставлення того, що людина бачить в собі, з тим, що він бачить в інших до (оцінка оточуючих), і з тим, що, по його припущенню, бачать в ньому інші (очікувана оцінка) [20].

Значний вплив на формування самооцінки робить не тільки зіставлення себе з «еталоном», але і та оцінка, яку дають людині оточуючі. Особливо яскраво вплив цього чинника на самооцінку виявляється у дітей.

Самооцінка дошкільників і молодших школярів будується в основному на думці про них оточуючих. Самооцінка, таким чином, як би засвоюється в готовому вигляді з соціального середовища. В ранньому дитинстві оцінки дорослих є єдиним джерелом формування власного відношення до себе. І лише у міру розвитку дитини, в результаті придбання ним життєвого досвіду з'являється ще одне джерело формування самооцінки -- оцінка результатів власної діяльності [10].

Проте і в більш пізньому віці оцінка оточуючих робить дуже сильний вплив на самооцінку.

Значна дія на самооцінку високої неадекватної оцінки оточуючих формує у юнаків самовпевненість. Школярі слідують за цією високою неадекватною оцінкою навіть в тих випадках, коли вона явно йде врозріз з їх особистим досвідом.

На формування самооцінки впливають і такі чинники, як очікувана оцінка і оцінка індивідом групи. Очікувана оцінка може більше або менше наближатися до самооцінки, може бути різною по відношенню до різних груп. Але у будь-якому випадку вона накладає відбиток на самооцінку індивіда. Залежно від того, яку оцінку людина чекає одержати від оточуючих, він оцінює і самого себе. Оцінка в нових умовах може знизитися, оскільки він стикається з новими людьми, що не знають його і судячими про нього нерідко на основі випадкових і зовнішніх наглядів.

Цілісність особи, її «згода з собою» і навколишнім середовищем, що переживається як емоційне благополуччя, в значній мірі залежить від співвідношення, в якому знаходяться між собою самооцінка індивіда і його особистий досвід, а також самооцінка і оцінка індивіда оточуючими.

Правильне, адекватне відношення до себе, своїм можливостям, результатам власної діяльності є необхідною умовою гармонійного розвитку особи, правильної орієнтації її в своїх силах, уміннях, здібностях, а також її нормального психічного полягання. Диспропорція в співвідношенні цих елементів і стійка неадекватна самооцінка, що формується на її основі, порушують гармонійну структуру особи і ведуть до виникнення внутрішніх конфліктів і відповідних їм форм поведінки [2].

Внутрішні конфлікти особи можуть бути викликані не тільки завищеною, але і заниженою Самооцінкою індивіда, недооцінкою ним власних можливостей, що сформувалася на основі минулого досвіду. Несподіваний успіх при стійкій заниженій самооцінці часто сприймається індивідом як випадковий, викликає відчуття незручності, незвичності, що нерідко примушує людину знецінювати результати власних досягнень. Це явище може бути пояснено стійкістю самооцінки як одного з істотних компонентів в структурі особи. Зберігаючи самооцінку, навіть неадекватну, індивід прагне зберегти структуру своєї особи. Для людей з низькою самоповагою характерна ранима, хворобливе відношення до критики і осуду, до невдач в роботі, відхід від дійсності в світ мрії, зниження соціальної активності.

Проте однією з важливих умов цілісності особи і її врівноваженості з собою і навколишнім середовищем, переживання емоційного благополуччя, є відома гнучкість в самооцінках, уміння змінити її на підставі досвіду, що придбавався. Це одна з істотних умов пристосовності індивіда до життєвих ситуацій, що змінюються, його правильних взаємостосунків в соціальній I групі, необхідна передумова внутрішньої гармонійності особи і її соціальної адаптації [10].

Висока неадекватна оцінка індивіда переоцінка ним власних можливостей викликають скептичне відношення групи до його претензій. В результаті такого зіткнення людина виявляється перед дилемою: змінити власну оцінку або ігнорувати оцінку оточуючих. За наявності стійкої самооцінки вихід з цього положення в деяких випадках полягає або у використовування «захисних механізмів», або в розриві контактів індивіда з даною соціальною групою, в конфлікті з нею (людина може озлоблюватися, замкнутися, проявляти підозрілість і т. д.).

При високій стійкій самооцінці індивід більше схильний довіряти власній думці, ніж авторитету групи. При стійкій низькій самооцінці думка групи повинна виступати на перший план, заважаючи самостійній орієнтації в різних ситуаціях, пригнічуючи власну думку щодо тих або інших цінностей. Індивід слідує за думкою групи, будучи упевненим у власній некомпетентності. Особливо яскрава ця відмінність в поведінці людей з різним типом орієнтації на власну думку і думку групи повинне виявлятися в складних життєвих ситуаціях, оскільки у міру ускладнення поставленої задачі зменшується упевненість індивіда в правильності свого рішення.

Особистість є цілісною психологічною системою, що формується в процесі життя людини на основі засвоєння їм суспільних форм свідомості і поведінки. Самооцінка виступає як найважливіший чинник саморозвитку і самовдосконалення особистості.

У середньому шкільному віці вирішальним моментом є самооцінка, яка стає одним з найважливіших компонентів в структурі особистості. В підлітковому віці самооцінка стає стійкою освітою. Зберігаючи самооцінку, навіть неадекватну, що склалася, особистість прагне запобігти порушенню своєї цілісності. В старшому шкільному віці посилюється мотиваційне значення самооцінки, що грає все велику роль в поведінці школяра і у формуванні його особистість. Потреба в збереженні самооцінки, що склалася, стає більш значущою, ніж потреба в оцінці оточуючих.

Адекватна стійка самооцінка лежить в основі правильного, гармонійного розвитку особистості. Завищена або занижена самооцінка, нереалістичне уявлення людини про самому себе нерідко приводять до виникнення внутрішніх і зовнішніх конфліктів, а також до патологічних змін в особистості.

Самооцінка не тільки визначає поведінку людини, але і обумовлює багато кого з його особових характеристик. Формування різних якостей особистості в підлітковому віці починає залежати не тільки від вимог середовища, але і від потреби школяра відповісти своїм власним вимогам.

Розуміння сутності самооцінки як певного етапу розвитку самосвідомості, що грає виключно важливу роль у формуванні особистості дитини і його поведінки, має велике значення в педагогічній практиці [2].

Однієї з істотних задач, що стоять перед педагогом, є формування біля учнів правильного уявлення про себе. Адекватність самооцінки в значній мірі залежить від того, наскільки правильно зуміє дитина оцінити результати власної діяльності в тій або іншій області і скоординувати цю оцінку з рівнем своїх домагань. Велике значення має тут то, наскільки вчитель розвинув в дітях самостійність, уміння об'єктивно віднестися до власних досягнень.

Оскільки у дитини ще не склалося ясного уявлення про себе і його самооцінка часто коливається, то навіть випадкова похвала з боку викладачів, батьків, класного колективу може викликати у нього переоцінку своїх можливостей, відчуття самовпевненості, зарозумілість. Наявність у дитини адекватної самооцінки є заставою подальшого нормального розвитку його особистості. Переоцінка або недооцінка власних можливостей може привести до порушення цілісності особистості дитини, дефектному формуванню його характеру, до порушення нормальних контактів з оточуючими.

...