Теоретико-методологічні основи розвитку самостійної пізнавальної діяльності майбутнього вчителя

Наголошується, що формування установки на безперервність освіти - процес тривалий. Йому передує розвинута потреба в одержанні й поглибленні знань, почуття задоволення від учіння, формування пізнавальної активності та навчальних умінь. У розділі уточнюється сутність неперервної освіти, яку інколи розуміють як звичайне доповнення базової освіти, різноманітні форми навчання, підвищення кваліфікації, перепідготовки, які здійснюються протягом усього трудового життя людини, тобто йдеться про освіту для дорослих. Однак, принцип неперервності передбачає якісно інший тип взаємодії особистості й суспільства, створення і функціонування системи державних, кооперативних, громадських освітніх установ, які могли б забезпечувати постійну загальноосвітню і професійну підготовку, самоосвіту та перекваліфікацію людини з урахуванням її бажань, можливостей та потреб суспільства.

Першоджерела неперервної освіти дослідники знаходять ще в Аристотеля, Сократа, Платона, Сенеки, Конфуція. Піонером сучасних уявлень про неперервну освіту вважається Я.А.Коменський. Видатний педагог відзначав, що кожний вік підходить для навчання, і в людини в житті взагалі немає іншої мети, окрім навчання. Неперервна освіта розвивалася, з одного боку, як педагогічна концепція, а з іншого, - як феномен практики. З промисловою революцією XIX ст. пов'язаний розвиток освіти дорослих як наслідок динамічних змін у науці, техніці, соціально-економічних відносинах. Головним і беззаперечним при цьому є те, що в центр усіх освітніх починань ставиться людина, якій необхідно створити оптимальні умови для повного розвитку її здібностей протягом усього життя. Суттєвим і надзвичайно важливим завданням у цьому зв'язку є ліквідація традиційного поділу життя на періоди навчання, праці і професійної дезактуалізації. Очевидно, можна вважати, що неперервна освіта означає процес, який продовжується все життя.

Аналіз показує, що шляхи розв'язання завдання зі створення дієвої системи неперервної освіти - це реальне забезпечення виконання тих умов, які зафіксовані в документах ЮНЕСКО. Йдеться, зокрема, про наявність об'єктивних можливостей навчання для всіх, його мотивації, володіння навичками навчання. У сучасних умовах неперервна освіта розглядається як діяльність індивідууму, спрямована на систематичне поновлення знань, пов'язана з розвитком науки, техніки, культури, вдосконаленням професійної підготовки, задоволенням зростаючих духовних потреб людини. Неперервність освіти забезпечується як у навчальних закладах, так і шляхом самоосвіти.

Неперервну освіту можна розглядати як принцип, що пронизує й об'єднує всю систему освіти, всі канали виховного впливу. В умовах науково-технічного і соціального прогресу, значної розгалуженості системи освіти ще більше зростає роль загальноосвітньої школи у становленні неперервності освіти. Адже саме в школі повинні сформуватися і перші вміння, і перші бажання, і смак до знань, до їх самоздобування.

Надзвичайно актуальним є педагогічне завдання щодо формування потреби в засвоєнні знань і доповненні їх шляхом самоосвіти. Якщо в особи не сформовано потребу в самоосвіті, то ідея неперервної освіти не може бути реалізована навіть за умови, що всі інші необхідні для цього складові будуть наявні. Отже, слід не лише надати право, а й створити відповідні умови для самоосвіти, які повинні об'єктивно забезпечуватися суспільством. Стосовно суб'єкта навчання, то необхідно створити умови та забезпечити його готовність до реалізації цього права так, щоб у нього була постійна потреба вчитися, збагачувати власні знання.

Відомо, що забезпечення неперервності освіти можливе лише за наявності уміння вчитися. Обґрунтовується, що формування цього вміння у шкільні та студентські роки є базовим для забезпечення подальшої самоосвітньої діяльності дорослих. Це вміння розглядається як своєрідний місток, що з'єднує окремі й такі не схожі одна на одну, складові системи неперервної освіти, починаючи з дитячих дошкільних закладів і завершуючи навчанням дорослих, тобто навчанням упродовж усього життя. Проте більшість вступників у вищі навчальні заклади не вміють правильно слухати лекцію, чітко й лаконічно її конспектувати, використовувати найбільш ефективні методи запам'ятовування, відшукувати необхідну науково-навчальну літературу, аналізувати, знаходити в ній найважливіше, не володіють правилами логічного мислення тощо.

Доведено, що серед пропозицій стосовно вдосконалення самостійного навчання студентів особливої уваги заслуговує організація самостійної навчальної роботи. Це зумовлюється передусім її провідним впливом на розвиток пізнавальної активності студентів, механізмів самоуправління, особистісного розвитку, виховання відповідальності; можливостями безпосереднього поєднання теоретичної діяльності з власне практичними завданнями. Відповідно до цього головним завданням вчителя є надання учневі коректної та своєчасної допомоги в самоактуалізації (виявленні й розвитку природних нахилів, самоствердженні). Основним завданням, яке вирішується у процесі професійної підготовки, є усвідомлення особистістю себе й іншої людини як головної суспільної цінності, розвиток професійної самосвідомості (особистість учителя як головний інструмент педагогічного впливу в розмаїтті притаманних їй якостей) та професійних інтересів майбутніх фахівців.

Очевидно, що сьогодні зникає “розподіл життя” людини на період набуття знань /навчання/ і наступний - етап їх “віддачі”. Освіта людини ніколи не встигатиме за новими відкриттями і теоріями, не відповідатиме вимогам практики, якщо вона не буде спиратися на активність і самостійність особистості, постійний розвиток її творчого потенціалу. Отже, одним із важливих напрямів у теорії навчання є не лише одержання студентом “готових знань”; головним є навчання його методів здобуття цих знань для продовження освіти протягом усього життя, тобто формування сучасної культури інтелектуальної діяльності. Однак поки що у традиційній системі професійної освіти практично випущена така важлива форма навчальної діяльності, як самостійна пізнавальна діяльність, що повинна складати основу не лише процесу професійного становлення, а й усієї системи освіти взагалі.

Доведено, що самостійна навчально-пізнавальна діяльність студентів - це діяльність, яка здійснюється у процесі навчальної роботи, відповідає насамперед вимогам навчальних планів і програм: під безпосереднім керівництвом викладача (або, власне, без нього) студенти набувають знань, умінь і навичок, що приводять їх до нових пізнавальних результатів. Отже, уміння самостійно й творчо працювати є одним із головних критеріїв, які характеризують готовність спеціаліста до професійної діяльності в умовах безперервної освіти. Такі вміння не можуть з'явитися у студента та учня без відповідної системи щодо організації навчального процесу та його забезпечення.

Найважливішою умовою для розвитку самостійної пізнавальної діяльності студентів, наголошується в розділі, має бути забезпечення індивідуалізації навчання, що повинно бути покладено в основу функціонування системи професійної підготовки. Мета самостійної пізнавальної діяльності досягається спільними зусиллями студента і викладача. Отже, методи вдосконалення пізнавальної діяльності мають носити двосторонній характер, і в своїй основі відображати діяльність у системі “викладач-студент” (“учитель-учень”) з урахуванням характеру цієї діяльності.

У четвертому розділі - “Організаційно-педагогічні умови забезпечення навчально-пізнавальної діяльності” - розкрито питання забезпечення мотивації як одного з найважливіших чинників у реалізації самостійної пізнавальної діяльності, управління навчально-пізнавальною діяльністю студентів та учнів. Важливими складовими цього процесу є розвиток умінь і навичок пізнавальної діяльності та його навчально-методичне забезпечення.

В умовах реалізації нової парадигми освіти пріоритетне місце займають процеси розвитку особистості, орієнтація на формування у спеціаліста таких професійних якостей, які б допомогли йому в майбутньому бути професіоналом своєї справи. Це можливо лише за умови самовдосконалення, коли людина постійно вчиться, самостійно набуває нових знань відповідно до зростаючих вимог часу та нових умов діяльності.

У ході дослідження виявлено, що особливо актуальною ця проблема залишається на перших курсах навчання у ВНЗ. Забезпечення науково обґрунтованої організації СПД на початковому етапі значною мірою визначає рівень адаптації, а згодом - фундаментальності професійної підготовки майбутніх спеціалістів. Саме в цей час формуються навички індивідуальної пізнавальної діяльності майбутніх фахівців. Проте, лише близько половини студентів-старшокурсників (51%) позитивно відповіли на запитання: “Чи вчили Вас у ВНЗ самостійно здобувати знання?”.

Очевидно, що для осмислення життя і побудови його перспективи важливого значення набуває сформованість у молодої людини мотивації досягнення і високий рівень самоповаги та самосприйняття. Побудова часової перспективи, життєве цілепокладання вимагають достатнього рівня розвитку ціннісних уявлень, вольової сфери, самостійності й відповідальності. Вироблення життєвої стратегії вимагає від людини потреби і здатності здійснювати особистий самостійний і вільний вибір, набуття корисних навичок планування, співвіднесення ближньої та далекої перспектив.

Формування умінь самостійного навчального пізнання відбувається у процесі активної самостійної діяльності, коли оптимально поєднуються репродуктивні і творчі дії учнів. Важливою умовою ефективного навчання учнів способам СПД є застосування ними знань та умінь в їх органічній єдності. Знання тут виступають інструментом самостійного пізнання учнем навколишнього світу. Озброєння учнів певними способами СПД сприяє переходу їх від нижчого рівня пізнання (репродуктивного) до вищого (творчого). Одним з найбільш ефективних засобів розвитку самостійної пізнавальної діяльності став апробований і впроваджений у ряді ВНЗ педагогічного профілю спецкурс “Організація самостійної навчально-пізнавальної діяльності студентів”.

Дослідники, які вивчають інтереси і нахили учнів, відзначають, що в онтогенезі особистості основна роль належить пізнавальним інтересам. Аналіз психологічних і педагогічних досліджень дає підстави стверджувати, що пізнавальний інтерес - це складна інтегрована якість особистості, яка відображає найбільш значущі її сторони (інтелект, волю, почуття), носій зовнішніх і внутрішніх ресурсів навчання, об'єктивних і суб'єктивних. Розуміння цілей, поява позитивних мотивів, мобільність узагальнених умінь, вільне оперування змістом матеріалу є показниками того, що учень (студент) стає суб'єктом навчальної діяльності і спроможний подолати стан нерішучості, зневіри у свої сили, відчуття непосильності пізнання й учіння. Доводиться визнати, що в умовах спонтанного розвитку цієї якості для більшості школярів характерна неусвідомлюваність і нестійкість інтересів, переважання схильності до репродуктивної діяльності, відсутність ініціативи і прагнень до самовдосконалення. Це негативно позначається на особистих досягненнях учнів у навчанні та життєвому самовизначенні. Звідси стає зрозумілою постійна увага дослідників до різноманітних аспектів формування пізнавальних інтересів старшокласників, особливо у зв'язку з вибором ними майбутньої професії, потребою самоосвітньої діяльності протягом життя. Відзначимо, що схильність до репродуктивної діяльності є притаманною значній частині студентів старших курсів педагогічних ВНЗ (45-55%).

Вивчення процесу й перспектив розвитку пізнавальних інтересів у підлітків і старшокласників засвідчило, що на результативність цього процесу впливає не стільки вік, скільки індивідуальність учня, зумовлена набутим досвідом різноманітної діяльності, спілкуванням, родинними умовами, засобами масової комунікації тощо.

Пізнавальні інтереси впливають на всі психологічні процеси і функції: увагу, сприйняття, волю, пам'ять, мислення. Запорукою успішного розвитку пізнавальних інтересів учнів є їх активна творча робота. Задоволення від одержання нових знань у процесі самостійного пошуку спонукає глибоко вивчити предмет. Питання про оптимальність рівня труднощів індивідуалізованих завдань не просте, адже для кожного учня чи студента цей рівень різний. Однак необхідно брати до уваги, що кожний учитель (викладач) має аналізувати характер труднощів, їх причини й на цій основі здійснювати відповідну диференціацію та індивідуалізацію процесу навчання.

Формування інтересу до навчання слід розглядати не лише як найважливішу умову для досягнення високої ефективності самостійної пізнавальної діяльності, досягнення певного рівня знань на визначеному етапі навчання, а й (що найважливіше!) як необхідну передумову для всебічного розвитку особистості, професійної підготовки і становлення спеціаліста. Дослідження природи інтересу та шляхів його формування свідчать, що педагогічні методи і прийоми розвитку інтересу впливають на тих, хто навчається, з різною ефективністю. Розвиток інтересу залежить від адекватності його усвідомлення, останнє - від місця цього інтересу в ієрархії навчального процесу колективу, розуміння учнями поняття “інтерес”та його рівня і місця в системі інтересів самого учня (студента).

Проведене дослідження засвідчує, що питанню самостійної пізнавальної діяльності поки що не приділяють належної уваги не лише в середній школі, ПТУ, гімназіях, ліцеях, а й у ВНЗ. Тому вчити вчитися - це одна з найважливіших задач сьогодення в цілому в системі освіти. Проте, доводиться констатувати, що лише у 60% студентів випускних курсів навчання у ВНЗ підвищило їх уміння самостійно вчитися.

Правильно організована самоосвітня діяльність - це шлях до забезпечення відповідного рівня професійної підготовки, підвищення кваліфікації чи можливості перекваліфікації. Проте для цього важливим є не лише забезпечення учнів відповідною навчально-методичною літературою та підвищенням їх мотивації, а й передусім навчання процесу самостійного здобуття нового знання. До цього можна віднести уміння відшукувати необхідну інформацію, аналізувати, опановувати й фіксувати її шляхом здійснення записів (конспектування за лектором, конспектування першоджерел, формування картотеки і т. д.), підготовки рефератів, доповідей, виступів на конференціях, семінарах, використання у практичній діяльності тощо.

Підкреслюється необхідність докорінної зміни мотиваційної системи пізнавально-навчальної діяльності школярів. В основу такої системи має бути покладена “Я - мотивація”, тобто “ядро” особистості, і пов'язані з ним особистісні цінності як стійкі самоцінні морально-духовні принципи. Лише особистісне “Я” надає пізнавально-навчальній діяльності внутрішнього смислу, значущості, цінності. Саме особистісно орієнтована освіта має підготувати учня до життя (І.Д.Бех).

Здатність до самовизначення, знаходження ідентичності виявляються в “побудові” власної перспективи, осмисленні життєвих цілей, визначенні життєвих планів. Проте звернення в майбутнє, планування життя і “бачення” себе в майбутньому - нелегкий процес. І важливо не відкласти його “на потім”. У період студентських років проблема осмисленості життя, постановка перед собою мети, адекватної внутрішній суті молодої людини, тісно пов'язана з розвитком мотивації і стає ключовою для соціалізації студента. Довгий час у нашій країні цілі й цінності “визначалися зверху”. Це створювало певний внутрішній комфорт і гальмувало формування потреб у самостійній постановці життєвих цілей. Можливо, саме з цієї причини сьогодні в суспільстві спостерігається конфлікт між необхідністю самостійного планування життя та недостатньою його внутрішньою вмотивованістю. Сучасні молоді люди, які нічого не прагнуть у житті або ж не знають, чого хочуть, виявляються дезадаптованими в суспільстві.

Очевидно, що для осмислення життя і побудови життєвої перспективи важливого значення набуває сформованість у майбутнього вчителя мотивації досягнення й високий рівень самоповаги та самосприйняття. “Побудова” часової перспективи, життєве цілепокладання вимагають достатнього рівня розвитку ціннісних уявлень, вольової сфери, самостійності і відповідальності.

Основними недоліками у практиці організації самоосвітньої навчальної діяльності є передусім слабке керування цим процесом, репродуктивний характер багатьох завдань (списати, прочитати, вивчити, повторити та ін.), випадковість, непродуманість завдань для самостійної навчальної роботи, що порушує логічність порядку опрацювання теми, створює безсистемність у засвоєнні студентом (учнем) навчального матеріалу. Щоб самостійна навчальна робота була ефективною, слід чітко уявляти її залежність від певних дидактичних умов. Тому методи її проведення визначаються специфічними особливостями кожного предмету, змістом теми, рівнем підготовленості суб'єкта пізнання.

Однією з необхідних умов реалізації самостійної навчально-пізнавальної діяльності є забезпечення учнів та студентів засобами навчання. Серед них, крім матеріально-технічного, комп'ютерного, аудиторного та бібліотечного фондів, надзвичайно важливе місце займає навчально-методичне забезпечення: підручники, посібники, методичні листи та рекомендації, програмне забезпечення, опорні конспекти лекцій, змістові модулі дисциплін, нормативні документи міністерств та відомств тощо. Незважаючи на потребу належної уваги до цього питання, дослідження підтверджує очевидну недооцінку важливості його практичного вирішення.

У п'ятому розділі - “Засоби активізації самостійної навчально-пізнавальної діяльності студентів та учнів” - здійснено аналіз процесу активізації пізнавальної діяльності як педагогічної проблеми, особливостей активізації пізнання в різних умовах навчального процесу (на лекціях, практичних, семінарських заняттях). Самостійна пізнавальна діяльність розглядається як дієвий чинник активізації студентів у процесі професійної підготовки. Показано роль конспектування як одного із засобів активізації пізнавальної діяльності суб'єктів учіння. Представлено результати педагогічного експерименту, проведеного у вищих педагогічних навчальних закладах різних рівнів акредитації.

Незважаючи на наявність значних можливостей щодо активізації пізнання, у практиці навчальної діяльності ще недостатньо й неефективно використовуються методи та прийоми активної пізнавальної діяльності. Поки що відсутнє цілісне, комплексне, психолого-педагогічне дослідження проблеми організації самостійної пізнавальної діяльності в навчальних закладах та її активізації в різних умовах аудиторних (лекції, семінарські, лабораторно-практичні заняття), позааудиторних занять, самоосвітньої роботи. Не приділяється належної уваги розвитку культури навчально-пізнавальної діяльності. У цілому картина виглядає досить фрагментарною, адже значна кількість опублікованих робіт присвячена розгляду окремих організаційних або ж методичних підходів стосовно застосування їх при викладанні певних навчальних дисциплін.

Відзначимо, що сучасна організація навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах має у своєму арсеналі значну кількість прийомів активізації пізнавальної діяльності студентів. Більшість з них можна використовувати і в навчальній діяльності учнів загальноосвітніх шкіл, ПТНЗ, ліцеїв, гімназій тощо.

Найбільш важливим чинником при цьому слід вважати уміння учнів (студентів) учитися. Враховуючи психологічні особливості та пізнавальні можливості учнів, необхідно використовувати всі дидактичні принципи науковості й доступності, опори на раніше здобуті учнями знання, поступово ускладнювати прийоми активізації розумової діяльності. Формування умінь і навичок самостійної навчальної діяльності має стати однією з найважливіших складових розвитку постійної потреби та здатності до самоосвіти.

Навчання студентів у вищому навчальному закладі сьогодні розглядається як одна з важливих детермінант розвитку особистості, котра приведе оновлене суспільство до зростання рівня культури, науки і прогресу в цілому. Усвідомлення цього процесу потребує від викладачів вищої школи якісної підготовки майбутнього спеціаліста, що залежить від вирішення таких завдань вищої школи, як оволодіння студентами знаннями, уміннями та навичками як системою. Особливо важливим є уміння передавати учням як знання, так і вміння самостійно їх здобувати. Сьогодні досить помітним є розрив між вимогами до студента - майбутнього фахівця і його реальною підготовкою. Щоб розв'язати це протиріччя, важливо розробити таку дидактичну концепцію, в якій би враховувалися нові вимоги до професійної підготовки, розкривалася сутність навчальної діяльності студентів, підвищення якості їх підготовки. Висловлюється переконання, що одним із положень такої дидактичної концепції може стати процес активізації пізнавальної діяльності студентів вищого педагогічного навчального закладу.

Водночас у практичній діяльності ще недостатньо й неефективно використовуються методи, прийоми і засоби, які активізують пізнавальну діяльність. Кожний із дослідників розробляє, як правило, одну із сторін комплексної проблеми. Звідси - пропозиції щодо активізації пізнавальної діяльності, спрямовані лише на фрагментарне вирішення завдань формування і розвитку творчої особистості майбутнього вчителя. Студенту в основному відводиться роль спостерігача, пасивна роль об'єкта пізнавальної діяльності, який сприймає, а потім відтворює сприйняту інформацію. Такий підхід, безумовно, не сприяє розвитку пізнавальної діяльності студентів, а також не розвиває й не формує фахівця, якому були б притаманні такі риси і якості, як активність, уміння нестандартно мислити і діяти, здібності творчо підходити до вирішення виховних, дидактичних, організаційних та інших завдань. Ці та інші чинники визначають актуальність і необхідність активізації пізнавальної діяльності студентів педагогічних закладів освіти.

Поглиблено й конкретизовано розуміння суті поняття “активізація процесу учіння”. Йдеться про цілеспрямовану діяльність викладачів (учителів), методистів, організаторів освіти, метою якої є розробка та використання таких форм, методів, прийомів і засобів навчання, які сприяють підвищенню інтересу, активності, творчої самостійності учнів і студентів у процесі засвоєння ними знань, формування практичних умінь та навичок. Отже, активізація навчально-пізнавальної діяльності - це така організація пізнавального процесу, за якою навчальний матеріал стає предметом активних мислительних і практичних дій суб'єкта навчання.

Вирішення питання активізації забезпечується комплексом методів, прийомів та засобів. До основних дій суб'єкта учіння, який працює з навчальною літературою, можна віднести: швидкий перегляд змісту (вільне читання), вдумливе суцільне читання, повторний перегляд незрозумілих місць, самоконтроль засвоєння основних ідей автора, запис основних ідей та власних думок щодо них (О.Г.Кучерявий). Поверховий огляд змісту необхідний для первинного ознайомлення з текстом. Учневі (студенту) бажано оволодіти технікою швидкого (вільного) читання, яка ґрунтується на відсутності в цьому процесі внутрішнього проговорювання слів і складів, виробленні звички читати не по складах, а цілими словами, рядками і навіть групами рядків зверху вниз.

Особливої уваги вимагає організація самостійної пізнавальної діяльності учнів з додатковою літературою, розв'язування завдань підвищеної складності. У ході виконання різнорівневих завдань учні складають нові умови задачі, визначають відомі й невідомі величини, а потім знаходять способи розв'язання. Активізація розумової діяльності учнів та студентів значною мірою реалізується завдяки добре продуманим, різнорівневим за змістом і різноплановим за характером пізнавальним завданням.

Зроблено висновок, що пізнавальна діяльність повинна бути організованою так, щоб активність студента стала стійкою і сформувалася як риса особистості. Значною мірою це залежить від викладача, рівня організації навчального процесу. Роботу з активізації пізнавальної діяльності серед студентів необхідно починати з визначення близької оперативної мети, щоб студент, досягнувши здійснення поставленої мети та отримавши очікуваний результат, усвідомив можливість досягнення мети. Саме так починає руйнуватися бар'єр нездійсненності мети. Після цього доцільно переходити до наступної середньої тактичної мети найближчого майбутнього. Досягнення цієї мети додає студентам більшої впевненості й відповідно бажання спробувати себе у виконанні більш складного дослідження.

При постановці завдань перед студентами доцільно йти від близького і зрозумілого студентові матеріалу до загальних проблем дослідження, тобто рівень складності типових завдань має рухатися по висхідній. При цьому в досліджуваному матеріалі обов'язково має бути дещо нове. Відомо, що з усього величезного потоку інформації, яка спрямовується на сучасну людину, сприймається, засвоюється, входить у свідомість передусім та її частина, що відповідає особистим інтересам і потребам суб'єкта пізнання.

Оволодіння знаннями передбачає здійснення низки навчально-пізнавальних дій, кожна з яких є умовою виходу на більш високий рівень розуміння матеріалу, що вивчається, засвоєння практичних умінь і навичок. Незважаючи на те, що нині процес пізнавальної діяльності є ніби достатньо широко дослідженим, усе ж залишається досить актуальним питання активізації цієї діяльності в навчально-виховному процесі як вищих, так і середніх навчальних закладів (шкіл, ПТУ, гімназій, ліцеїв тощо). Очевидною є специфіка в побудові пізнавального процесу в різних ВНЗ та названих вище шкіл. При цьому суттєво відрізняються навчальна й наукова література, яка адресується студентам та учням, рівні навчально-методичного та дослідно-експериментального забезпечення процесу учіння, характер організації самостійної навчально-пізнавальної діяльності, управління нею, оцінка якості та результатів діяльності.

Активізація навчально-пізнавальної діяльності є проблемою професійною (спеціальною, особливою), яку необхідно вирішувати на рівні як конкретних типів навчальних закладів, так і, звичайно ж, конкретних навчальних дисциплін - з урахуванням усіх дидактичних вимог, психологічних особливостей суб'єкта учіння в умовах індивідуалізації навчання, матеріально-технічного та навчально-методичного забезпечення навчального процесу, особливостей його організації.

Беззаперечно, що вирішення проблем активізації пізнавальної діяльності є запорукою успішного і свідомого засвоєння знань. Якими ж засобами можна досягти вирішення названої проблеми в дитсадку, школі, ВНЗ? Як зацікавити дитину, викликати в неї бажання вчитися, пізнавати, замислюватися, робити певні висновки? Очевидно, що ці засоби є різними для різновікових категорій людей, які навчаються.

Швидкість, масштаби і напрями змін у сучасному житті такі, що орієнтуватися лише на зовнішні форми діяльності й розпорядження недостатньо, адже вони, швидко старіючи, стають непридатними вже в момент їх творення. Чи достатньо буде учневі отриманих у школі знань, коли він її закінчить? Чи будуть вони затребувані в житті, у професійній діяльності? Щоб допомогти школярам знайти своє місце в майбутньому, навчально-виховний процес у школі й у вищих навчальних закладах необхідно організувати відповідно до нових умов та вимог. Сьогодні не викликає сумнівів той факт, що основною тенденцією вдосконалення навчально-виховного процесу в школі є розробка засобів розвитку пізнавальної активності й самостійності школярів. На перший план при цьому висувається не стільки засвоєння певного змісту, скільки навчання учнів способам отримання наукового знання, застосування методів наукового пізнання у практичній діяльності. Навчальний експеримент виступає при цьому засобом розвитку мислення школярів.

Отже, на практичних, семінарських, лабораторних заняттях повинна вибудуватися певна програма діяльності з комплексного оволодіння темою, яка визначить і напрям подальшої самостійної роботи. Найдієвішими стимулами тут можуть бути бажання пізнати себе, інтерес до результатів, апробація теоретичних підходів і власної програми діяльності, перевірка власних здібностей, об'єктивність самооцінки в зіставленні з оцінкою викладача.

Важливе місце у вирішенні завдань підготовки творчого фахівця займають лабораторні та практичні заняття, особливо за наявності в них елементів наукових досліджень. Основою лабораторних робіт можуть бути, наприклад, дослідження нових фізичних, хімічних явищ, властивостей матеріалів, розробка сучасної техніки і технології на основі нових або вдосконалення існуючих вузлів, властивостей матеріалів тощо. Практикуми, в яких поєднуються навчальні цілі й наукові дослідження, мають на меті навчити студента самостійно досліджувати ті чи інші явища, планувати і здійснювати відповідний експеримент, обробляти отримані дані, ставити нові завдання щодо подальшого розвитку наукової ідеї та вдосконалення сфери практичного життя.

Виконуючи відповідну роботу, для полегшення контрольної функції викладача студент здійснює виписки з інструкції, розрахунки тощо. Однак за такої методики виконання лабораторних робіт студент задовольняється лише опрацюванням методики механічного переписування (особливо це характерно для студентів заочної форми навчання). Щодо самостійної пізнавальної діяльності, то тут існують лише окремі її елементи.

Для підвищення рівня самостійної пізнавальної діяльності доцільно рекомендувати виконання частини лабораторних робіт без використання методичних вказівок чи інструкцій. Навіть коли ці роботи будуть менш важкими в методичному плані, користі для студента після такого виконання буде значно більше, ніж у традиційному варіанті. З цією метою важливо поставити перед студентом завдання (назву лабораторної роботи, термін виконання) і рекомендувати список необхідної літератури. Це дає можливість студенту не відтворювати заготовлене для нього раніше викладачем, а навчитися виконувати завдання самостійно. До цього, звичайно, студент повинен бути підготовленим, виконавши певну частину лабораторних робіт за традиційною системою.

Окремої уваги заслуговує питання активізації пізнавальної діяльності, що пов'язане з конспектуванням. Такий процес нерозривно пов'язаний із самостійною пізнавальною діяльністю і вимагає від кожного суб'єкта пізнання володіння прийомами ефективної роботи з інформацією, підготовки рефератів, виступів, конспектування як першоджерел, так і конспектування за лектором.

68 відсотків опитаних студентів четвертих курсів відзначили в своїх анкетах, що навичкам конспектування їх ніколи не вчили. І, як результат, близько двох третин студентів не володіють навичками конспектування лекцій та понад 40 відсотків - конспектування першоджерел.

Проблема конспектування виходить за межі вищої школи, а також іституціонального способу здобуття знань узагалі. Процес конспектування нерозривно пов'язаний із самостійною пізнавальною діяльністю як школяра, студента, слухача курсів, фахівця, який підвищує свою кваліфікацію чи здобуває нову спеціальність, так і кожного, хто самостійно підвищує свій рівень знань незалежно від того, чим це викликано: професійними потребами, з метою утвердження себе, просто “для себе” чи з цікавості та ін.

ВИСНОВКИ

Теоретико-методологічний аналіз нових концептуальних положень розвитку освіти відповідно до змін життєдіяльності суспільства, дав можливість встановити, що в умовах розбудови демократичного суспільства, його гуманізації та гуманітаризації проблема розвитку самостійної пізнавальної діяльності майбутнього вчителя набуває актуальності і актуалізації. Її розв'язання тісно пов'язане з пошуками нової парадигми вищої освіти, в тому числі - педагогічної, впровадженням сучасних інноваційних технологій у професійну підготовку учителя, формуванням та розвитком його особистості. Одним з важливих чинників цього процесу є інформатизація суспільства, яка сьогодні розглядається як природний шлях життєдіяльності майбутніх поколінь та розвитку нових навчальних технологій. Відповідно до цього має відбуватися і перебудова навчально-виховного процесу в системі освіти.

На основі узагальнення результатів дослідження зроблено такі висновки:

1. Встановлено, що останнім часом здійснюються активні розробки нових технологій професійної підготовки майбутнього вчителя, які зорієнтовані на формування його особистості, розвиток творчості й самостійності. Необхідною є розробка нової концепції навчання, в якій всі її складові спрямовані на особистісно-орієнтований розвиток учителя, формування його як творця, здатного не лише самостійно здобувати знання, а й реалізовувати їх відповідно до практичних вимог сьогодення. Важлива роль у цьому складному процесі належить самостійній пізнавальній діяльності педагогів.

2. Вивчення стану дослідженості проблеми розвитку самостійної пізнавальної діяльності у вищих навчальних закладах педагогічного профілю свідчить про значне посилення уваги до організаційно-педагогічних аспектів самостійної навчально-пізнавальної діяльності впродовж останніх двох десятиліть. В умовах гуманізації та демократизації навчального процесу, впровадження нової освітньої парадигми здійснюються пошуки шляхів удосконалення підготовки фахівців. Чільне місце при цьому відводиться особистісно-орієнтованому навчанню та практичній реалізації особистісного потенціалу кожним суб'єктом навчання. З огляду на бурхливе зростання кількості інформації та уможливлення доступу до неї завдяки комп'ютеризації гостро постає питання організації самостійної навчально-пізнавальної діяльності як в методичному плані, так і в плані програмного і технічного забезпечення навчального процесу.

Упровадження нових навчальних технологій, комп'ютеризація навчання, розвиток дистанційної освіти ставлять самостійну пізнавальну діяльність учнів та студентів на новий рівень. Однією з ефективних методик стає модульний підхід, який уможливлює організацію систематичної роботи студентів і забезпечення високого рівня професійної підготовки. Аналіз різних способів навчання свідчить, що ефективність цього процесу визначається рівнем мотивації, уміннями та можливостями самостійної навчальної роботи.

3. На основі вивчення зарубіжного досвіду організації самостійної навчальної діяльності студентів (Велика Британія, Німеччина, США) виявлено, що професійна підготовка майбутніх учителів, незважаючи на значну розгалуженість і різноманітність освітніх систем, спрямована не лише на формування знань і вмінь, а насамперед на вироблення умінь самостійно навчатися, вироблення здатності адаптації до соціальних, технічних та інформаційних змін у суспільстві.

4. Сучасний поняттєво-термінологічний апарат самостійної пізнавальної діяльності є недостатньо розробленим і фактично не дає можливості чіткої інтерпретації складників досліджуваної проблеми. У зв'язку з цим уточнено понятійно-термінологічний апарат даної проблеми, зокрема проаналізовано поняття “пізнавальна діяльність”, “самостійна пізнавальна діяльність”, “самостійна навчально-пізнавальна діяльність”, “самостійна робота”, “самоосвіта”, ”інформація”, “знання”. Показано, що окремими поняттями деякі автори користуються некоректно, іноді неадекватно ототожнюючи їх. Здійснено аналіз навчального та наукового пізнання, показано їх спільність і розбіжності. Виявлено суперечності між суб'єктом та об'єктом пізнання, що свідчить про необхідність подальшого дослідження методологічних та методичних аспектів процесу пізнання в нових соціокультурних умовах.

Розкрито основні принципи самостійної пізнавальної діяльності: здійснення повного циклу пізнавальних дій; взаємопов'язаності пізнання, практичної діяльності та комунікації; поняттєво-концептуалізуючої та тлумачної діяльності; взаємозв'язку пізнавальної діяльності і творчого процесу; переходу особистого знання в соціальне; взаємодії суб'єкта та об'єкта пізнання; функціонування та розвитку системи колективної міжсуб'єктної діяльності пізнання.

5. Основним завданням педагогів та організаторів освіти в умовах нової освітньої парадигми є забезпечення розвивальної ролі кожного суб'єкта навчального процесу. При цьому змінюються і функції викладача, він тепер не інформатор, не “передавач” інформації, а передусім організатор, консультант та співучасник процесу пізнання. Поки що в більшості навчальних закладів студента вчать, тоді як логічніше було б, щоб він учився самостійно. При цьому загострюється нагальна потреба навчити студента вчитися й забезпечити відповідні умови для такого навчання. Звідси випливає необхідність забезпечення організаційно-практичних та методичних умінь учителів (викладачів), що вимагає їх спеціальної підготовки до роботи з учнями з метою формування в них умінь та навичок самостійної навчальної діяльності. Водночас спостерігається спрощений, іноді формальний підхід до організації самостійної пізнавальної діяльності студентів, коли така діяльність розглядається як певний допоміжний засіб, позааудиторна робота, у процесі якої студент повинен за завданням викладача самостійно опрацювати певний розділ навчальної програми.

6. У розвитку професіоналізму вчителя значну роль відіграє неперервність його освіти. Неперервна освіта є системою, що дає можливість задоволення інтелектуальних, громадсько-політичних, професійних, етичних і естетичних проблем людини, як принцип, який пронизує й об'єднує всю систему освіти, всі канали виховного впливу. В умовах науково-технічного і соціального прогресу, становлення та розвитку неперервної освіти значно зростає роль загальноосвітньої школи. Саме тут повинні сформуватися перші уміння, перші бажання і т. зв. смак до знань. Наступні інституції (ВНЗ, інститути підвищення кваліфікації, курси за інтересами, набуття другої професії, самоосвіта тощо.) мають функціонувати на основі тих знань, умінь та навичок, які були сформовані на попередніх етапах. Вища освіта є важливою складовою системи неперервної освіти.

Для реалізації неперервної освіти необхідними є потреба та інтерес, а також відповідні для цього процесу можливості та уміння вчитися. Особливе місце тут посідає вміння самостійно навчатися. Це уміння потрібне всім: учням, студентам, спеціалістам різного профілю і кваліфікації. Показано, що оволодіння учнями навичками самостійної навчальної роботи є передумовою, яка дає змогу не лише здобути освіту, а й забезпечити в подальшому нерозривний зв'язок трудової та самоосвітньої діяльності. Останній чинник є найбільш вагомим у професійному становленні, підвищенні кваліфікації та перекваліфікації.

Дослідженнями встановлено стабільну картину незадовільного стану розвитку пізнавальної діяльності студентів, яка практично залишається незмінною протягом останніх двох десятиліть. До цього часу не до кінця усвідомленою є необхідність переходу в процесі професійної підготовки до нових форм і умов організації управління учінням, навчанню вмінь учитися. З огляду на це виникла необхідність переосмислення самостійної пізнавальної діяльності, основ її організації на практиці в умовах розвитку глобалізаційних процесів та інформатизації суспільства.

7. У нових концептуальних ідеях щодо вищої освіти ключовими є положення щодо розвитку особистості, орієнтація на формування у спеціаліста таких професійних якостей, які б допомогли йому підготуватися до майбутньої діяльності не лише у професійному, а й у соціальному та культурно-історичному контекстах. Саме за умови постійного самовдосконалення, коли фахівець самостійно здобуває нові знання відповідно до зростаючих вимог у швидкозмінному світі, є можливість забезпечення високого рівня професіоналізму. Стосовно майбутнього вчителя, то у процесі професійної підготовки він повинен оволодіти ще й методичними навичками навчання учнів прийомам самоосвітньої діяльності. При цьому важливу роль відіграє пізнавальний інтерес та формування мотивації до навчання у кожного суб'єкта учіння. Для цього необхідне відповідне навчально-методичне забезпечення пізнавального процесу (навчальними програмами, посібниками, методичними матеріалами, комп'ютерами, можливістю користування мережею INTERNET тощо).

8. Організація самостійної навчальної діяльності студентів ВНЗ педагогічного профілю І - ІІ рівнів акредитації має певну специфіку. Хоча контингент цих ВНЗ за віком та життєвим досвідом більше “тяжіє” до старшокласників загальноосвітньої школи, однак недостатньо враховується, що в таких педагогічних навчальних закладах здійснюється підготовка майбутніх учителів початкових класів та вихователів дошкільних закладів (на базі 9 класів). Після закінчення навчання вони повинні бути готовими до організації самостійної пізнавальної діяльності дітей дошкільного віку та молодших школярів. В умовах стрімкого інформаційно-технологічного розвитку стає особливо актуальною проблема підготовки до самостійної пізнавальної діяльності як у загальноосвітній школі, так і у ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації.

9. Незважаючи на наявність значних можливостей щодо активізації пізнання, у практиці навчальної діяльності ще недостатньо й неефективно використовуються методи та прийоми, завдяки яким реалізується активна пізнавальна діяльність. Поки що відсутнє цілісне, комплексне дослідження проблеми організації самостійної пізнавальної діяльності в навчальних закладах та активізації її в різних навчальних умовах. Не приділяється належної уваги формуванню культури навчально-пізнавальної діяльності. У цілому картина є досить фрагментарною, адже значна кількість опублікованих робіт присвячена розгляду лише окремих організаційних або ж методичних підходів щодо їх застосування при викладанні певних навчальних дисциплін.

Сучасна організація навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах характеризується значною кількістю прийомів активізації пізнавальної діяльності студентів. Більшість з них можна використовувати і в навчальній діяльності учнів загальноосвітніх шкіл, ПТНЗ, ліцеїв, гімназій тощо. Враховуючи психологічні особливості та пізнавальні можливості учнів, вважаємо за необхідне використання всіх дидактичних принципів, зокрема принципів науковості та доступності, опори на раніше здобуті учнями знання, поступове ускладнення пізнавальних завдань та прийомів активізації розумової діяльності. Формування умінь і навичок самостійної навчальної діяльності має стати однією з найважливіших складових розвитку постійної потреби та здатності до самоосвіти. Самоосвіта ж розглядається як один із дієвих чинників забезпечення можливості самонавчання, підвищення кваліфікації чи перекваліфікації спеціаліста впродовж його життя, а насамперед - розвитку особистості та задоволення її пізнавальних потреб.

10. Розвиток нових навчальних та інформаційних технологій актуалізує розробку засобів активізації пізнавальної діяльності, яка нерозривно пов'язана з процесом конспектування. Такий процес вимагає від кожного суб'єкта пізнання володіння прийомами ефективної роботи з інформацією, підготовки рефератів, виступів, конспектування першоджерел та конспектування під час лекцій і водночас розвитку умінь власної навчальної діяльності з метою підвищення свого інтелектуального рівня.

Проведений педагогічний експеримент підтвердив основні положення гіпотези дослідження: обґрунтованість сутності, змісту та організаційно-педагогічного забезпечення самостійної пізнавальної діяльності у професійній підготовці майбутнього вчителя, врахування, зокрема, таких чинників, як комп'ютеризація та інформатизація суспільства, соціально-економічних змін, які в ньому відбуваються; обґрунтування та доцільність модульно-рейтингової системи навчання у ВНЗ педагогічного профілю. Ефективна професійна підготовка майбутнього педагога можлива за умови функціонування цілісної системи організації самостійної навчально-пізнавальної діяльності на всіх освітньо-кваліфікаційних рівнях і забезпечення відповідної підготовки вчителя до вирішення задачі навчити учнів учитися.

Теоретичні висновки підтверджені експериментальними даними рефлексії студентів педагогічних навчальних закладів I - IV рівнів акредитації.

Теоретико-методологічні результати дисертаційного дослідження доцільно використати у професійній підготовці педагогічних кадрів відповідно до вимог Державної програми “Вчитель” та вирішення проблеми забезпечення самоосвітньої діяльності вчителя впродовж усього життя.

Подальшого дослідження потребують проблеми оптимізації самостійної навчально-пізнавальної діяльності студентів педагогічних навчальних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл та професійно-технічних закладів; вивчення як зовнішніх складових процесу учіння, так і його суб'єктивне відображення у свідомості учнів та студентів, їх рефлексії; науково-методичного та психологічного забезпечення системи навчально-пізнавальної діяльності в умовах неперервної освіти; впливу інформатизації та комп'ютеризації на процес пізнання; організаційно-педагогічне забезпечення професійної підготовки майбутніх педагогів у ВНЗ усіх рівнів акредитації та середніх навчальних закладів на основі більш широкого впровадження самостійної навчальної діяльності суб'єктів пізнавального процесу.

майстерність вчитель самостійний пізнавальний

Основний зміст дисертації викладено в таких публікаціях

Монографії

Солдатенко М.М. Теорія і практика самостійної пізнавальної діяльності: Монографія. - К.: Видавництво НПУ імені М.П.Драгоманова, 2006. - 198 с. - 17, 92 авт. арк.

Солдатенко М.М. Проблеми розвитку неперервної професійної освіти // Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи: Монографія / За ред. І.А.Зязюна. - К.: “Віпол”, 2000. - С. 228-248. - 0, 9 авт. арк.

Солдатенко М.М. Проблеми професійного вдосконалення викладача професійно-технічного навчального закладу // Педагогічна майстерність у закладах професійної освіти: Монографія / Н.Г.Ничкало, І.А.Зязюн, М.П. Лещенко та ін. - К.: Поліграф. - Вид. центр ТОВ “Імекс ЛТД”, 2003. - С.110-123. - 1,1 авт. арк.

Солдатенко М.М. Самоосвіта педагога як засіб розвитку професійної майстерності // Педагогічна майстерність: проблеми, пошуки, перспективи: Монографія / Н.Г.Ничкало, І.А.Зязюн, Л.П.Пуховська та ін. - К.; Глухів: РВВ ГДПУ, 2005. - С. 97-103. - 0,7 авт. арк.

Навчально-методичні матеріали