Формування в старших дошкільників позитивного образу української родини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки і освіти України

Державний заклад

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут педагогіки і психології

Дипломна робота

по предмету: Дошкільна освіта

на тему: Формування в старших дошкільників позитивного образ української родини

Виконала:

Гнідаш Анна Миколаївна

Cтаробільськ - 2016



Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи формування у старших дошкільників позитивного образу української родини

1.1 Погляди педагогів на проблему родини та родинної педагогіки

1.2 Родина в системі національних цінностей українського народу

1.3 Особливості формування образу української родини у старших дошкільників

Висновки



Вступ

Актуальність проблеми. Проблема родинного виховання була і є надзвичайно важливою, бо зумовлена тією великою роллю, яку відіграє родина у вихованні особистості. Родина є моделлю суспільства на конкретному історичному етапі розвитку, відображає його економічні, моральні та духовні суперечності. Це, в свою чергу, створює певний морально-психологічний клімат, який впливає на духовність сім'ї, виховання дітей, організацію вільного часу членів родини. Виховання є головним чинником формування особистості дитини, завдяки якому реалізується програма її соціалізації, розвиваються природні задатки і здібності.

Особливого занячення набуває питання сім'ї та сімейних цінностей в контексті національно-патріотичного виховання дітей. Концепція національно-патріотичного виховання наголошує на те, що "родинне виховання - перша природна, постійно діюча і найголовніша ланка національного виховання". Формування, патріотичних почуттів означає вироблення й зміцнення високого ідеалу служіння своєму народові, готовності до трудового та ратного подвигу в ім'я процвітання своєї держави, прагнення бачити Україну незалежною.

Питання сім'ї та сімейного виховання неодноразово ставали предметом наукових досліджень. Так, вченими розглядаються такі аспекти: дослідження ціннісних родинних орієнтацій українців, вірності сімейним традиціям і звичаям (Т. Алексєєнко, В. Березин, І. Бех, О. Біленька, О. Вишневський, С.Ковальов, І. Кон, В. Костів, В. Кравець, А. Кузьминский, О. Любар, А .Марушкевич, Ю. Ошурко, С. Токарева, О. Хромова, П. Щербань та інші).

У контексті дошкільної педагогіки проблеми сім'ї розглядали ряд вчених. Так, проблеми морального виховання дошкільнят досліджували Л. Болотіна, І. Каірова, С. Козлова, Т. Поніманська, В. Сластьонін, В. Ядешко, та ін.; виховання дошкільників народними національними обрядами висвітлювали В. Афанасьєв, Г. Виноградов, Г. Возко, Г. Волков, О. Воропай, А. Пономарьов, М. Стельмахович, М. Ткач, К. Ушинський та ін.; виховання в дітей позитивного ставлення до традицій і обрядів українського народу вивчали Г. Ващенко, С. Гончаренко, І. Зязюн, О. Кононко, В. Мадзігон, Ю. Мальований, Т. Мацейків, Н. Миропольська, Н. Ничкало, Ю. Руденко О. Савченко, О. Семеног, О. Сухомлинська, Є. Сявавко, М. Ярмаченко та ін.

Формування в дітей позитивного образу родини доцільно здійснювати в дошкільному віці, адже саме цей вік є сензитивним періодом для засвоєння моральних цінностей, пошани рідної мови, рідного краю, Батьківщини, глибоких патріотичних почуттів, народних звичаїв і традицій, ідеалів, культурних традицій, любові, добра, правди, справедливості, прищеплення здорових норм та навичок поведінки, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, гідності, честі, людяності, милосердя.

Дошкільний навчальний заклад відповідає за процес соціального розвитку особистості, є посередником між вузьким родинним колом, у якому постійно знаходиться дитина, і незнайомим світом, до якого вона входить. Незважаючи на важливість вирішення проблем виховання в сім'ї на сучасному етапі розвитку суспільства, спрямованісті змісту дошкільної освіти на збереження дитячої субкультури, актуальність формування позитивного образу родини у контексті національно-патріотичного виховання зростає, але така робота в дошкільному навчальному закладі здебільшого є фрагментарною та безсистемною. Існуючі протиріччя і зумовили вибір теми магістерського дослідження "Формування в старших дошкільників позитивного образу української родини".

Об'єктом дослідження є виховний процес старших дошкільників.

Предметом дослідження - педагогічні умови родинного виховання дітей дошкільного віку в сім'ї.

Мета дослідження: полягає у теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці педагогічних умов виховання дітей дошкільного віку в сучасній українській родині.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати філософську та психолого-педагогічну літературу з досліджуваної проблематики.

2. Охарактеризувати родину в системі національних цінностей українського народу.

3. Визначити особливості формування образу української родини у старших дошкільників.

4. Визначити критерії та показники сформованості у старших дошкільників позитивного образу української родини.

5. Розробити методичні пропозиції для підвищення ефективності роботи вихователів ДНЗ щодо національно-патріотичного виховання у старших дошкільників.

Для розв'язання комплексу визначених завдань, перевірки гіпотези використовувалися відповідні методи дослідження: теоретичні - аналіз психолого-педагогічної літератури з досліджуваної проблематики; порівняльний аналіз - для зіставлення філософських і психолого-педагогічних підходів щодо визначення сутності ключових понять; системно-структурний аналіз - для визначення структури ключових понять; узагальнення передового педагогічного досвіду вихователів ДНЗ щодо формування у старших дошкільників позитивного образу родини; емпіричні - педагогічний експеримент з метою перевірки рівнів сформованості у старших дошкільників позитивного образу родини; методи математичної статистики - для обробки результатів експерименту.

Гіпотеза: формування в старших дошкільників позитивного образу української родини буде успішним за таких педагогічних умов:

1. Застосування історичного досвіду українського народу з родинного виховання.

2. Діалогічне спілкування батьків і дитини, спрямоване на розуміння дитиною народних традиції та звичаїв української родини.

3. Застосування вихователем ДНЗ низки методичних прийомів, щодо розуміння дитиною засобів формування образу української родини та патріотичного виховання.

Експериментальною базою дослідження виступив Комунальний заклад "Дошкільний навчальний заклад ясла-садок ,,Теремок” Новопсковської селищної ради Луганської області.

Практична значущість роботи полягає у визначенні критеріїв та показників, характеристиці рівнів сформованості у старших дошкільників позитивного образу родини; в удосконаленні діагностичних методик; в реалізації педагогічних умов для розвитку позитивного образу у дітей старшого дошкільного віку.

Матеріал дослідження може бути використаний вихователями ДНЗ в роботі з дітьми старшого дошкільного віку та їх батьками.

Апробація результатів дослідження. Основні положення магістерського дослідження були апробовані на семінарі робітників дошкільних закладів відділу освіти Новопсковської районної державної адміністрації Луганської області та на педагогічній раді вихователів у Комунальному закладі "Дошкільний навчальний заклад ясла-садок ,,Теремок” Новопсковської селищної ради Луганської області.



1. Теоретичні основи формування у старших дошкільників позитивного образу української родини

1.1 Погляди педагогів на проблему родини та родинної педагогіки

Процес формування і розвитку особистості починається з родини, з моменту народження дитини. Саме батьки вводять дитину в складний світ людських взаємин. Уроки життя, здобуті в родині, мають величезну виховну силу, бо дають їх найближчі люди - мама, тато, бабуся, дідусь … Саме в цей період закладаються моральні і психічні основи особистості, відбувається залучення дитини до світу соціальних цінностей і відносин. Отже, сім'я була й лишається головним осередком, де відбувається становлення і розвиток особистості. Тут відбувається її перше становлення як особистості, пізнання і засвоєння нею норм моральності, розвиток почуттів, волі й характеру.

Родина - природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яка акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Вона завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. Сім'я завжди відігравала важливу роль у житті й розвитку кожної людини. Не втратила вона цього значення і сьогодні. В сучасній українській родині існує багато запитань з приводу того, як же найкраще виховувати дитину, все ще існує багато проблем і непорозумінь між батьками.

Аналіз усної народної творчості дає підстави говорити про те, що суспільство завжди приділяло велику увагку ролі родини в житті людини. Так здавна в Україні говорили: яка вода, такий млин, який батько, такий син; які мамка й татко, таке й дитятко і т.п.

У Стародавній Греції, питання родинного виховання розглядалось багатьма мислителями. Одним з найперших був Демокріт. Величезне значення він надавав прикладу дорослих («Благомисліє батька - краще повчання дітям»), словесному впливу, вихованню «переконаннями», привчанню до праці, без якої діти не зможуть «навчатися ні письму, ні музиці, ні гімнастиці ... ні здатності соромитися». У працях Демокріта, відображено вимогу починати виховання дітей з малих років.

Велику увагу родинному вихованню приділяв і Аристотель: «До всього, до чого можна привчити дитину, краще привчити її безпосередньо з пелюшок». На його думку дитина до семи років повинна виховуватися в сім'ї. Діти повинні займатися відповідно до їх віку грою, їм корисно слухати розповіді та казки (неодмінно схвалені владою), дітей потрібно навчати мові.

Витоки української педагогічної думки про роль родини в вихованні особистості закладені ще в духовній спадщині Іоанна Златоуста. Згідно із вченням злато словесного вчителя, виховання дітей - священний обов'язок батьків, обов'язок самих дітей, перед суспільством і найперше - перед Богом. Отже, батьки, за Іоанном, несуть найбільшу відповідальність за виховання дітей. І “все повинно бути другорядним порівняно з турботою про дітей”, - наголошує він. Педагогічні ідеї Іоанна Златоуста стають визначними для формування української педагогічної думки.

Саме в родині під керівництвом батьків та інших родичів дитина пізнає світ, що її оточує, тут проходить її громадянське становлення, формується світогляд, естетичні смаки, мораль, відношення до праці. Так, відомий американський психолог Франц Александер, вказуючи на винятково важливу роль родини у становленні особистості, писав: “Антропологія доказала, що типові для народу риси характеру виводяться з аналогічних способів поведінки в родинному житті. Те, що німця робить німцем. Американця - американцем. Японця - японцем. Це складний вплив тих, рис, які відрізняють японську, американську і німецьку родини”. Нам залишається тільки доповнити, що те, що українця робить українцем, це складний вплив тих рис, які відрізняють українську родину від інших національних родин. Виховання в родинній педагогіці розглядається як перша суспільна необхідність (“Камінь шліфують, а людину виховують”). Народна мудрість говорить: “якщо твої плани розраховані на рік - сій жито, якщо твої плани розраховані на десятиліття - саджай дерева, якщо твої плани розраховані навіки - виховуй дітей”.

У своїй славетній “Народній педагогіці” О.Духнович розкрив виняткову роль сім'ї у педагогічному процесі. Зокрема, він радив батькам: “Дай сину твоєму здоровий розум, дай йому добру мораль, працелюбність, добре серце, дай йому добру волю… і ти даси йому все”.

На думку В.Костіва, майбутнє родини, збереження й примноження сімейних і суспільних багатств повністю залежить від успадкування тих народно-педагогічних ідей минулого, що віками складались і трансформувались у свідомості й життєдіяльності конкретної етнічної групи, родини. Автор наголошує, що відродження прогресивних елементів народнопедагогічних традицій, звичаїв соціалізації дітей і молоді в минулому сприяє ефективному родинному вихованню молодого покоління.

Г.Лозко стверджує: „Найкращі умови для виховання повноцінної людини - дає поєднання родинних і загальнонаціональних традицій, регіональних звичаїв, які підтримуються батьками і продовжуються дітьми”.

Неоціненний внесок у справу сімейного виховання вніс видатний педагог А.Макаренко. Праця Макаренка “Книга для батьків” є практичним керівництвом в постановці та розв'язанні виховних завдань сім'ї. Педагог зазначав, що батьки виховують дитину не тільки тоді, коли з нею розмовляють, але і в кожний момент її життя, навіть тоді, коли їх немає вдома.

Софія Русова наполягала, щоб виховання дитини розпочиналося з народження. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок то, що має здійснюватися залучення дітей до національної культури та етнізація особистості. Вона стверджує: "Нація народжується біля дитячої колиски. лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні, здатна вирости національно свідома дитина". С. Русова найдієвішим засобом виховання в родині визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення, засвоюється нею мораль, історичний досвід народу тощо. В родинному вихованні, на думку Русової, великого значення треба надавати розвитку таких видів діяльності як гра, праця, малювання, ліпления, співи, танці - адже в них найбільше може виявитися самостійність дитини. С.Русова наголошує, що метою родинного виховання є "не вчити дитину, не давати їй готові знання, а більш усього розворушити в дитині її духовні сили, цікавість, виховувати її почуття, - щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися, рученята вміли тримати олівець, ножиці і папір".

Звертався до проблеми родинного виховання і український філософ Г.Сковорода. Він зазначав, що велику роль у формуванні та розвитку особистості, запобіганні відхилень у поведінці дітей повинні відігравати батьки. “Благо родить і благо научить”, - підкреслював Г.Сковорода. Особливо батьки повинні дбати про фізичне здоров'я дітей, бо від цього значною мірою залежить процес формування особистості. На думку філософа виховання слід починати якомога раніше, наголошував на необхідності вести щоденне спостереження за дитиною, її грою, стосунками з навколишнім середовищем, за всім її життям. Тільки в такий спосіб можна глибоко вивчити її задатки і відповідно будувати процес виховання.

Високу оцінку і обґрунтування поняття сім'ї як природного первинного осередку, де виховуються діти дав у своїх працях М. Стельмахович “Традиційна українська родина - перша школа любомудрості, національного виховання, світлиця моральних чеснот і благородних вчинків, плакальниця пошанівки рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, побутової й громадської культури”. Вчений-педагог наголошує, що настав час, коли необхідно якнайрішучіше повернутися до української родинної етнопедагогіки, до відродження традиційного статусу української родини.

В. Стефаник був глибоко переконаний, що кожна сім'я повинна будуватись на злагоді й сердечній дружбі між батьками та дітьми, взаєморозумінні, пошані і повазі до старших членів родини ("Виводили з села", "Стратився", "Новина"). Майже у кожній новелі Стефаника визначальну роль відведено матері, жінці. Мати у творах Стефаника сердечна і добра («Кленові листки», «Катруся»), щира і працьовита («Осінь», «Мати»), невтомна («Лан», «Святий вечір»), сувора і справедлива («Лесева фамілія», «У корчмі»). Збереження сімейної честі - основа основ родинного виховання за Стефаником.

Цілісну систему поглядів на проблеми родинного виховання виклав у своїх працях український педагог В.Сухомлинський. Він одним з перших почав перебудову педагогіки на основі тисячолітнього досвіду народної педагогіки, культурно-історичних традицій і звичаїв. Він постійно зміцнював єдність наукової і родинної педагогіки. У таких відомих працях як “Проблеми виховання всебічно розвинутої особистості”, “Як виховати справжню людину”, “Батьківська педагогіка”, В.Сухомлинський вказував на те, що невід'ємною частиною виховання, вічно живим і незмінним джерелом патріотичних почуттів і переконань, любові до Вітчизни є любов до батьків і батьків до дітей, взаємна відданість і вірність, яка робить честь родині. Саме українська родина, у виховній роботі керувалися тим ідеалом, у якому таїться дух нації, сила національної ідеї - віковічної боротьби за своє існування, право бути вільними на своїй землі.

Дуже прихильно ставилась до родинного виховання і Леся Українка. Добре відомий її вислів, що гімназичне виховання "загнічує дитину з малих літ... лише сім'я, за належного психологічного клімату в ній і високого авторитету батьків може створити потрібний емоційний фон для навчання, а особливо виховання". Леся Українка зазначає: лагідність, доброзичливість, вміння поступатися, визнання членами сім'ї прав дитини, взаємна щирість батьків і дітей - такі основні принципи родинного виховання.

Про нагальну потребу педагогічної підготовки батьків у родинному вихованні писав К.Ушинський: "Батьки завжди є вихователями своїх дітей і кладуть перші зерна майбутніх успіхів чи неуспіхів виховання - зрозуміло, без пояснень, як важливо для них у цьому випадку набути педагогічних знань. Відомий педагог не вважав родинне виховання особистою справою батьків, а розглядав його як громадянський обов'язок кожного з них. Так, Ушинський вважав, що батькам необхідно виховувати в своїх дітях з дитинства почуття любові до вітчизни, вірністі своєму народові, правдивісті, сміливісті, скромністі, щірості та сильної волі.

Іван Франко, традиційну українську родину розглядав як перший й найвпливовіший осередок патріотизму, національного єднання та виховання, місце прищеплення здорових норм і навичок поведінки, пошани рідної мови, народних звичаїв і традицій. Родинне виховання на його думку, має грунтуватися на національному патріотизмі, народній педагогіці, житті народу і його традиціях. "Виховання народу мусить вирости з традицій - зазначав поет, - з культурного стану народу, мусить корінитися в характері, привичках народу, інакше се буде даремна трата часу й сил".

Значну роль у створенні національної системи виховання відіграв відомий український педагог Я.Чепіга. Особливу роль у формуванні моральної свідомості, поведінки, спрямованості і особистості Я.Чепіга відводив сім'ї: “Сім'я утворює грунт морального виховання, у ній дитина здобуває правила поводження; в сім'ї розвиваються внутрішні - гарні й погані - почуття, і вдача набирає рішучого напрямку в той або інший бік”.

Розкриваючи своє розуміння виховного процесу, видатний український поет Т.Шевченко радив батькам звертати особливу увагу на естетичне виховання і формування гуманістичної моралі у дітей так, як розуміли проблему підготовки до життя підростаючого покоління в простих селянських родинах, виховуючи молодь на прикладах старших та кращих моральних традиціях і звичаях народу. Проте, навіть у благопристойних сім'ях початкове сімейне виховання має обов'язково доповнюватись суспільним вихованням. “Я погано вірю у виховання найдоброчесніших матерів, тим більше, якщо в них одне єдине дитя”, - висловлює своє міркування Т. Шевченко.

Реалії сучасного життя підвищують вимоги до сім'ї як важливого чинника формування дитячої особистості. Це твердження особливо актуальне щодо особистості дітей старшого дошкільного віку, адже мікроколектив сім'ї є для них першим (або єдиним) суспільним середовищем. Саме форма і зміст внутрішньосімейних взаємин, до яких малюк залучається з перших днів свого життя є для нього пріоритетною основою певних соціальних зразків моральної поведінки, моделлю ставлення до інших людей, подій, норм поведінки, що проявляються в різних видах діяльності.

Конвенція ООН про права дитини, схвалена на 44-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 р. (набула чинності в Україні з 27 червня 1991 р.), визнає, що дитині для повного та гармонійного розвитку необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння.

У нашій країні питання становлення та розвитку дітей, молоді, зокрема молодих сімей, винесені на державний рівень. Правовий статус сім'ї закріплено в статті 51 Конституції України: “Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка”. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Загалом, мета і завдання виховання дитини в сім'ї і дошкільних закладах відображаються у нормативних документах держави: Закони України „Про дошкільну освіту”, „Про охорону дитинства”, Державній національній програмі «Освіта» (Україна XXI століття), Концепції національного виховання, Національних програмах «Діти України» та «Українська родина», Програмах розвитку дітей дошкільного віку „Малятко”, „Дитина”, „Я у світі” та інших документах.

Зокрема, в Державній національній програмі «Освіта», формулюються завдання сім'ї, батьки визначаються як перші педагоги дитини, які «покликані створити умови для повноцінного фізичного та психічного становлення особистості, забезпечити дитині почуття захищеності, довіри, сформувати активне, зацікавлене ставлення до навколишнього світу. Сім'я несе повну відповідальність за розвиток, виховання і навчання своїх дітей».

В “Концепції національного виховання” одним із провідних напрямів виступає родинне виховання: "Родинне національне виховання - природне, провідне виховання; батьки - головні вихователі протягом усього життя дитини". Далі вказується пріоритетність цінностей родинного виховання: "Родинне виховання - перша природна, постійно діюча і найголовніша ланка національного виховання. В епоху національного відродження батьки залучають дітей до традицій, звичаїв, реалізують у вихованні ідеї і засоби етнопедагогіки. Мати і батько є - головними, природними вихователями. Святий обов'язок батьків. переданий їм у спадок від дідів і прадідів, - бути національно свідомими, палкими патріотами України. Родина плекає морально-ідейні, духовні цінності, пов'язані з базовими поняттями - рід, родовід, родина, народ. Від роду до народу, від родини до нації - такий природний шлях розвитку кожної дитини, який реалізує сім'я”.

В Законі України «Про дошкільну освіту» у статті 7 сформульовані такі основні завдання дошкільної освіти:

- збереження та зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров'я дитини;

- виховання у дітей любові до України, шанобливе ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та родинної мови, національних цінностей українського народу, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля;

- формування особистості дитини, розвиток її творчих здібностей, набуття нею соціального досвіду;

- виконання вимог базового компоненту дошкільної освіти, забезпечення соціальної адаптації та готовності продовжувати освіту;

- здійснення соціально-педагогічного патронажу сім'ї.

Урядовою програмою "Українська родина" визначено, що саме сім'я, родина виконує провідну роль у підготовці дітей до самостійного життя, через її діяльність відбувається становлення громадянина як особистості, зміцнюється інтелектуальний і духовний потенціал нації. Як бачимо, саме сім'я із засобу педагогічного впливу на дитину перетворюється на його мету.

У кожному із вказаних державних документів можна знайти підтвердження важливості обраної нами проблеми.

Так, упродовж останніх років для дитинства й дошкільної освіти було створено не тільки правове підґрунтя та функціонування системи дошкільної освіти, а й забезпечено стабілізацію мережі дошкільних навчальних закладів.

Значні зміни в житті українського народу на початку XX ст. призвели до змін у системі виховних орієнтацій, моральних і духовних цінностей. Ці зміни супроводжувалися боротьбою різних педагогічних теорій і позначені багатьма втратами кращих якостей української родини та викривленнями менталітету українця. Отож сьогодні у нашому поступу вперед важко переоцінити значення народних традицій. Відмова від них означала б відмову від своєї національності. Завдяки народній культурі, традиціям зберігається і розвивається культура й освіта сучасних поколінь, національна мова, без якої неможливе існування й самої нації, зберігаються звичаї, здобутки мистецької творчості, формується світогляд, народні ідеали, - все те, що творить обличчя народу, відрізняє його з-поміж інших. Виховний ідеал людини - це те найкраще, що створив український народ силою свого творчого генія, у ході віковічної боротьби за своє існування, економічний, культурний і духовний розвиток.

Ідеал української родини витримав іспит історії, він найбільш відповідає психології народу та його призначенню й увійшов у психіку народних мас, відображений у народній творчості, творах мистецтва і літератури. Сім'я має шанувати й поважати українську мову, культуру, традиції і звичаї, виявляти шанобливе ставлення до національної літератури, преси, мистецтва, радіо і телебачення тощо. Дитині передається ставлення батьків та членів родини до національних цінностей через спілкування, споглядання та в інший спосіб. Народ здавна сповідує істину: батьки - головні природні вихователі й особистим прикладом роблять найбільший виховний вплив на дітей. Добре виховати своїх дітей - не тільки найважливіший моральний, а й конституційний обов'язок батька і матері. За це вони відповідають перед своїм сумлінням і суспільством.

Народна педагогіка наголошує, що чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на формування її поведінки, почуттів, різноманітної діяльності. Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і витриманих, ініціативних в організації різних корисних справ - як дитячих, так і родинних та громадських.

Проблеми сучасності, пов'язані з родиною в Україні торкались усіх аспектів існування цього давнього соціального інституту. Процес переходу до ринкових відносин негативно позначився на життєдіяльності сучасної молодої сім'ї, зокрема на її матеріально-економічному становищі, житлово-побутових умовах, що вплинуло на морально-психологічний клімат в сім'ї, організацію вільного часу. Тобто одна із значних проблем, з якими стикається сучасна молода сім'я - недостатня можливість якісно виконувати функції, покладені на неї суспільством. Отже, сучасні економічні перетворення, демографічні проблеми, криза в політиці, культурі - все це відбивається на життєдіяльності сучасної сім'ї, при цьому поглиблюється її дезорганізація. Родина як соціальний інститут перебуває у стані гострої кризи, що, звичайно, негативно впливає на виконання нею основних функцій, створює певний морально-психологічний клімат, який впливає на духовність сім'ї та виховання дітей.

Родина є об'єктом дослідження багатьох наук: соціології, економіки, права, етнографії, психології, педагогіки, демографії. Кожна з наук, співвідносно до свого предмета, вивчає специфічні сторони функціонування сім'ї. Родина становить персональне середовище життя і розвитку дітей. Саме в цьому середовищі відбувається процес засвоєння індивідом суспільних соціальних і культурних цінностей. Так було встановлено, що дошкільні заклади, незважаючи на ту визначну роль, яку вони відіграють у розвитку особистості дитини, не можуть скласти конкуренцію сімейному вихованню в головному: ефективності розвитку інтелектуальних та емоційних здібностей дитини. Для цього необхідне спілкування не тільки „по горизонталі” (з однолітками), а й по „вертикалі”. Сім'я володіє такою системою передання соціальної інформації, яка дозволяє дитині засвоювати її з максимальною зацікавленістю, швидко і в повному обсязі. Складовими цієї універсальної системи є батьківська любов, довіра дитини до батьків, морально-психологічний клімат сім'ї, її представництво як моделі суспільства. Саме завдяки цим компонентам сімейного спілкування сім'я стає тим „опосередкованим ланцюгом”, який забезпечує органічну інтеграцію дитини в складний світ суспільних відносин, - її ефективну соціалізацію.

Період найвищої інтенсивності засвоєння дитиною багатьох соціально необхідних вмінь і навичок припадає на період дошкільного дитинства, і саме сім'я володіє найціннішими можливостями їх виховання. У зв'язку з цим турбота про сім'ю, про все, що супроводжує її становлення і розвиток, є турботою про майбутнє. Родина тисячами ниток пов'язана із суспільством. Кожен її член є одночасно членом різних колективів суспільства.

Проблема сімейного виховання розкривається у працях відомих зарубіжних і вітчизняних науковців минулого та сьогодення, де зазначається, що на процес розвитку та формування особистості в першу чергу впливає сім'я, де дитина отримує первинну соціалізацію.

На думку педагога О.Вишневського, виховання дитини в сім'ї, ДНЗ, в інших соціальних інститутах має базуватися на національній ідеї, любові до Вітчизни, класичній культурі й спрямовуватися в площині творчої особистості, громадянина, патріота України.

Так, О.Духнович у своїй книзі “Народна педагогіка” розкриває головну роль сім'ї у педагогічному процесі.

А.Макаренко не тільки вважав необхідними знання батьками основ батьківської педагогіки, але і написав для них «Лекції про виховання дітей». Відповідальність батьків за належне виконання соціальної функції особливо висока. A. Макаренко, звертаючись до батьків, говорив: "Виховання дітей, найважливіша галузь нашого життя. Наші діти це майбутні громадяни нашої країни. Правильне виховання це наша щаслива старість, погане виховання це наше майбутнє горе, це наша провина перед усією країною". Цю ж думку розвиває і В.Сухомлинський, вважаючи, що «без турбот про педагогічну культуру батьків неможливо розв'язати жодного завдання, що стосується навчання і виховання. Батьківська педагогіка - це фундамент, основа всієї педагогічної теорії й практики».

Новий етап у розвитку України як суверенної держави сприяв відродженню духовних, національних, державних, культурологічних засад [5]. (5) Як зазначав М.Стельмахович, головна мета родинного виховання - через українознавство формувати в дітей і молоді духовність рідного народу, виховувати високо свідомих патріотів українського народу, нації, носіїв і творців національної та загальнолюдської культури, вільних громадян незалежної України. дошкільник позитивний український родина

Видатний педагог В. Сухомлинський підкреслював, що у хорошій сім'ї, де батько і мати живуть у злагоді, де панують тонкі стосунки добра, злагоди, взаємної поваги батьків, перед дитиною розкривається все те, на чому стверджується її віра в людську красу, її душевний спокій, рівновага.

Сучасні дослідження американських науковців А. Сливоцького і Д. Моррісона переконливо підтверджують виняткову важливість дитинства, адже здатність людини навчатися майже наполовину закладається в перші чотири роки життя, а ще одна третина - до восьми років.

Вітчизняні вчені В. Рясенцев, Г. Свердлов серед важливих функцій сім'ї називають функцію продовження роду, виховання, господарську та взаємодопомоги; В. Ключников важливою функцією вважає продовження людського роду, виховання дітей та господарську; С. Лаптєв - господарсько-побутову і відтворення населення, виховну, організацію дозвілля членів сім'ї; А. Харчєв серед найважливіших називає функції відтворення населення, соціалізації, господарську, організацію споживання та дозвілля; Н. Юркевич робить наголос на функціях духовного спілкування, сексуальній, народження дітей, співробітництва в процесі виховання, здобуття необхідних засобів для ведення домашнього господарства, на організації дозвілля, взаємній моральній допомозі та підтримці.

Сім'я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства, його природнім і найбільш стійким елементом. Ця істина підтверджується усім ходом розвитку людської цивілізації. В сім'ї найповніше зберігаються першоознаки давніх етносів та відображаються усі етапи історичного розвитку кожного народу. Сім'я акумулює в собі всі найважливіші ознаки суспільних процесів, економічного та культурного розвитку і одночасно ніби випромінює їх у суспільство та взаємодіє з ним. Усвідомлення батьками того, що передумовою успішного виховання дітей є духовний зв'язок між поколіннями вело до формування таких якостей як повага до старших, милосердя, доброта, щирість. Звідси й генетичні риси національного характеру: сердечність, доброта, щирість, гостинність, працьовитість тощо. Загальна мета виховання -- формування всебічно розвиненої особистості - визначає зміст виховання в сім'ї.

Спільним недоліком всіх форм роботи з батьками є те, що вона здійснюється не диференційовано, без врахування особливостей сім'ї. Батьки не можуть впливати на педагогічний процесс ДНЗ, вони залучаються лише до здійснення організаційних моментів, а з виховною роботою ознайомлюються лише споглядаючи стенди, виставки, фотомонтажі та альбоми, що їх підготували педагоги. Провідна роль в організації роботи з сім'єю належить педагогам ДНЗ; метою багатьох форм роботи є допомога батькам: рекомендації, порали, виправлення помилок сімейного виховання. Все це свідчить про те, що сім'я сприймається як педагогічно недосконалий фактор у становленні особистості дитини, а самі форми роботи з сім'єю недають належних результатів, тому що спрямовані на взаємодію з широким колом батьків. За таких умов неможливо розгледіти проблеми кожної окремої сім'ї. Саме тому необхідним є новий підхіл до проблеми взаємодії ДНЗ та сім'ї.

Тому, доцільним є розробка чітко продуманої моделі організації психолого-пелагогічної освіти батьків дошкільників у нових соціально-економічних умовах, взаємодія з батьками вихованців із урахуванням етнічної, соціальної та культурної належності сім'ї.

Дослідження психологів та педагогів, практика роботи виховних закладів показали, що родинне виховання ґрунтується на принципах гуманістичної педагогіки таких як: креативність, гуманізм, демократизм, громадянськість, виховання на традиціях народної педагогіки, пріоритетність вселюдських моральних норм і цінностей.

Тільки в сім'ї дитина отримує перші навички сприйняття дійсності, цьому сприяє і "нова філософія" роботи з сімєю: за виховання дітей і їх розвиток несуть відповідальність батьки, а всі інші інститути виховання та освіти, включаючи дошкільні навчальні заклади, мають цьому сприяти. Сім'я і дошкільний навчальний заклад - два важливі інститути соціалізації дитини. І хоча їх функції є різними, для всебічного розвитку дитини необхідна їх взаємодія. Якщо ДНЗ сприяє інтеграції дитини в соціум, то сім'я повинна забезпечити індивідуалізацію розвитку дитини.

Сучасна сім'я, в основному, зберегла всі функції попередніх форм сім'ї. Проте вони набувають нового змісту, змінюється їх характер. А значення функцій, які задовольняють емоційні та соціально-психологічні потреби в сучасній сім'ї, зростає. Різноманітними є засоби вирішення виховних завдань в сім'ї. Серед поширених засобів є: слово, фольклор, домашній побут, духовний і моральний клімат сім'ї, символи, атрибути, реліквії, традиції - родинні, народні, релігійні, державні тощо.

Традиції сімейного виховання складались протягом століть. Звичайно вони формувались стихійно, відображуючи особливості побуту, спілкування і загалом культуру народу. До недавніх часів сім'я була патріархальною, численною за складом. До неї входили представники трьох, а нерідко чотирьох поколінь. Правила виховання дітей передавались новим поколінням як освячені часом канони. Протягом останнього століття зростаючий темп суспільних перетворень змінив і сім'ю: основною стала так звана нуклеарна сім'я (батьки і діти). Грунтовне відображення розвитку традицій у сучасній науковій літературі з'ясувало наявність різних підходів до цього суспільно-історичного феномена.

Традиції (лат. tradition - передача, переказ) - це досвід, звичай, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично та передаються з покоління в покоління [1] (5) - це:

1) елементи соціальної і культурної спадщини [7]; (5)

2) форми діяльності та поведінки, а також звичаї, правила, цінності, уявлення, які мають міцне історичне коріння та передаються з покоління в покоління [11]; (5)

3) результат духовної діяльності, яка передається нащадкам шляхом наслідування [8]; (5)

4) важливий чинник регуляції життєдіяльності людини [2]. (5)

Аналіз поняття «родинні виховні традиції» в науковій літературі дозволив виділити такі основні підходи, як:

- сукупність духовно-моральних цінностей, ідеалів і засобів навчання й виховання, що передаються в родині від покоління до покоління через працю, усну народну творчість, звичаї та обряди.

- найбільш укорінена в сімейно-побутових відносинах українського народу система ідеалів, трудового досвіду та знань, творчості, переконань, смаків, норм поведінки, звичаїв, обрядів, які склались історично та передаються із покоління в покоління в народній творчості, обрядах, звичаях;

- об'єктивне соціально-педагогічне явище, спосіб акумуляції та передачі наступним поколінням знань про родину, її духовно-моральні цінності та ідеали, джерело інтелектуального та морально етичного формування особистості, основний механізм стабілізації стосунків у сім'ї та родині.

Реалізація родинних традицій здійснюється через систему обрядів, ритуалів, звичаїв, народний етикет, усну народну творчість, символи тощо (див. рис. 1) [4]. (5)



Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1 - Особливості реалізації національних родинних традицій

Дослідниці українського фольклору М. і З.Лановики вважають ритуал як форму складної поведінки, систему дій та мовлення, що в минулому була основним вираженням культових взаємин” [4]. (5) [3]. (5) [1] (5)

Українська дослідниця А.Марушкевич визначає звичай “як практичну дію, що дає взірець для наслідування” і акцентує на тому, що народні виховні традиції і звичаї - це дві взаємопов'язані між собою форми виховного впливу на молоде покоління. Але звичаїв можна дотримуватись за звичкою, а традицій - свідомо, на основі переконання особистості в доцільності та суспільному значенні саме такої поведінки, мислення, діяльності [7]. (5) Окрім того, вона знаходить і інші відмінності цих понять, а саме: родинні виховні традиції виступають як загальні принципи поведінки, а родинні виховні звичаї як детальні приписи вчинку в конкретній ситуації, щодо виховних наслідків традиції формують складні звички, а родинні звичаї формують стереотипні, напівавтоматичні звички, щодо функціонального аспекту, то традиції функціонують у всіх сферах суспільної свідомості, а звичаї діють в усталених (стереотипних) стосунках [7]. (5)

Народний етикет знаходить своє виявлення через спілкування (словесні формули), жести, міміку, символи тощо. Як доводить етнограф А.Пономарьов, мова символів глибоко національна, і це визначається не лише набором своєрідних етнічних знаків, а й характером зв'язків із традиційним корінням: у народів, свідомість яких багато в чому залежить від вірувань, релігії, ритуалів, етнічні стереотипи складають систему їхнього світосприйняття і по суті є головними рисами національного життя; у народів, котрі тією чи іншою мірою втратили ці глибинні зв'язки, етнічні стереотипи поширюються лише на зовнішні правила поведінки [6]. (5) [10]. (5) [1]. (5)

Походження системи символів родинних традицій українців є найдавнішим і найбагатшим. Символіка містить у собі важливий філософський, релігійний, моральний, патріотичний, естетичний погляд народу. Прояв родинного символізму ми можемо знайти в системі подружніх стосунків, пріоритетності жінки перед чоловіком, що проявляється в системі сватання та шлюбу, запрошування гостей на весілля, розташування членів сім'ї за столом під час трапези (батько завжди сидів на чолі стола, почесне місце по правому боці займала дружина), символи вітання (в першу чергу зі старшими за віком, під час зустрічі з подружньою парою насамперед віталися з жінкою, в умовах оселі віталися з чоловіком, а потім із дружиною) [6]. (5)

Традиція - одна із цінностей сімейного виховання яка передається від покоління до покоління як загальноприйняте, обов'язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що б закріпити й відтворити в нових поколіннях усталені способи життєдіяльності типи мислення і поведінки.

Основними традиціями сімейного виховання є: родинно-трудові традиції; традиції суспільної системної праці; традиції майстрів і трудових династій; родинно-оздоровчі традиції; традиції практичності одягу; традиції раціонального користування словом; традиції національного гумору; фольклорні традиції; традиції давати ім'я й прізвище; родинно-мистецькі традиції; музичні традиції; родинно-побутові традиції; традиції опоряджання житла; декоративно-ужиткові традиції; родинно-громадські традиції; традиції добросусідства та побратимства. Форми реалізації традицій різноманітні, але основними з них є: звичай, свято та обряд.

Родинне правильне виховання служить для наслідування у всіх прийдешніх поколіннях. Українська родина як виховна організація володіє великим педагогічним потенціалом, який має бути плідно використаний у суспільному вихованні. Народні традиції та обряди мають бути використані у навчанні, побудованому на етнопедагогічній основі. Новий підхід у вивченні народознавства - актуальна потреба сучасної дидактики, органічна потреба духовного відродження української нації. Сім'я є незамінним, глибоко специфічним соціальним інститутом розвитку особистості. Протягом усього життя родина є найважливішим компонентом мікросередовища, а для дитини, особливо в перші роки її життя, вплив сім'ї домінує над усіма іншими впливами, значною мірою визначаючи її життєвий шлях у майбутньому. Саме в родині закладаються основи ціннісно-мотиваційної сфери особистості, формується її характер. Педагогічне середовище розвитку дитини створюється в процесі сімейного виховання і залежить від структури сім'ї, стилю її соціалізації, національних традицій та звичаїв виховання.

Сімейне виховання - це своєрідний і специфічний процес. Його специфіка полягає в таких основних характеристиках: сприяння здійсненню нерозривного зв'язку поколінь - минулого, сучасного і майбутнього, морально-духовній єдності членів сім'ї, як близьких людей і як представників суспільства; здатність сімейного виховання формувати в дітей людські почуття до своїх батьків, дідуся, бабусі, членів, до всіх людей, свого народу; морально-емоційне виховання дітей; неперевершеність сімейного виховання за своїм емоційним характером; безперервність, тривалість і різноманіття виховного впливу на дітей різних статі та віку; можливість глибокого і систематичного практичного вивчення й урахування індивідуальності дитини; відкритість виховного процесу в сім'ї; неформальність процесу виховання в сім'ї, заснованого на позитивних традиціях родоводу, сімейних традиціях, звичаях, звичках, укладі життя; наявність визначеної стихійності та суб'єктивності батьків та інших членів сім'ї стосовно дітей; можливість зменшення негативного впливу несприятливого середовища на виховання та повноцінний розвиток дитини.

Основними завданнями сімейного виховання на сучасному етапі розвитку України є виховання в дітей гуманності (поваги до людей, співчуття і чуйності, доброзичливого ставлення до них); духовності (прагнення до освоєння багатств вітчизняної та світової культури, до формування загальнолюдських ідеалів добра, справедливості, чесності та порядності, культури); виховання дитини свідомим громадянином-патріотом своєї Батьківщини, чесним трудівником, гарним сім'янином.

Основними компонентами виховного потенціалу сім'ї вважаємо: чисельність і структуру сім'ї; морально-психологічну атмосферу та характер внутрішньосімейного спілкування; життєвий і професійний досвід батьків, рівень їхньої освіченості та педагогічної культури; розподіл обов'язків у сім'ї; матеріальні та побутові умови; організацію сімейного дозвілля та наявність сімейних традицій; взаємозв'язок з ДНЗ, школою й іншими соціальними інститутами.

Характеризуючи національну систему виховання в умовах державотворчого процесу в Україні, виховання особистості має базуватися на поєднанні освіти й національної культури, де вся система виховання розглядалася як гарант демократичності суспільного устрою та державотворення й слугувала ефективним засобом, за допомогою якого держава й попередні покоління мали можливість формувати людей за своїми аналогами.

Родинні традиції, народні, національні звичаї є могутнім джерелом формування морально-етичних норм особистості дитини, прилучення її до історичних витоків свого народу, виховання поваги до інших народів. Важливою місією педагогічних колективів дошкільних навчальних закладів є допомога сім'ї у відродженні, збереженні, підтримці традицій народної педагогіки.

Родинні традиції, народні, національні звичаї є могутнім джерелом формування морально-етичних норм особистості дитини, прилучення її до історичних витоків свого народу, виховання поваги до інших народів. Важливою місією педагогічних колективів дошкільних навчальних закладів є допомога сім'ї у відродженні, збереженні, підтримці традицій народної педагогіки.

1.2 Родина в системі національних цінностей українського народу

Родина відіграє велику роль у сучасному суспільстві. Вона є первинною клітиною соціальних груп, класів, які утворюють соціальну структуру будь-якої країни. Життя більшості людей так чи інакше пов'язане з сім'єю - своєрідним мікросвітом, де сплітаються складні економічні, політичні, психологічні, ідеологічні, фізіологічні та інші соціальні проблеми. Вивчення сім'ї має глибоке практичне значення, воно є важливою передумовою розуміння багатьох процесів, які відбуваються у суспільстві. Ефективність батьківського виховання в сім'ї забезпечується дотриманням таких принципів: народності, наступності й спадкоємності поколінь, участі у праці, природовідповідності, культуровідповідності, самодіяльності (активності й ініціативи), педагогічної компетентності батьків та єдності вимог і виховних напрямків.

Можна виділити два основних напрями у цій галузі

а) дослідження історії сім'ї;

б) аналіз сучасної сім'ї.

Перший напрям зосереджує увагу на походженні сім'ї, її розвитку в різних економічних, соціокультурних умовах. Другий вивчає взаємини у сім'ї, взаємодію сім'ї і суспільства тощо.

Коріння української родини сягає в сиву давнину. У прадавні часи, тільки батьки несли відповідальність за виховання дітей. Ця відповідальність була не тільки перед собою, а й перед громадою, суспільством. Тому в народі найвище цінували людей, які виховали порядних дітей. Соціальне здоров'я суспільства, держави в цілому залежало передусім від виховної діяльності сім'ї. Адже сім'я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході історичного розвитку людства. Найбільш характерною та звичною для українського етносу є велика сім'я, що звалася родом. Це була суспільна група - злучена кровними зв'язками й спільними інтересами. Згодом рід утратив давню сутність і розпався на малі, самостійні.

В українській родині завжди панував культ гостинності. У селах і досі живе звичай «шапкування» (зайшов у хату - скинь шапку, посміхнись, привітайся: «Здрастуйте, у вашій хаті на хліб-сіль багатій»). Ці традиції виховували моральні чесноти - повагу, ввічливість, доброзичливість.

Родина була тим соціальним осередком, де кожен її член мав певні обов'язки перед іншими членами родини й громадою. Тому родинно-трудові традиції завжди допомагали розвивати в дітей моральні якості (відвертість, єдність слова і діла тощо), формували світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації. Традиції спільної систематичної праці привчали до відповідального ставлення і поваги до роботи. Традиції майстрів і трудових династій розвивали в юного покоління риси старанності, самодисципліни, наполегливості, комунікабельності, виховували дбайливого господаря.

Трудові свята - традиційна форма передачі від старших поколінь молодшому соціального досвіду та духовних цінностей, моральних норм і принципів. Вони розкривають красу і значення праці, возвеличують її, оновлюють духовну і фізичну наснагу кожного члена родини, виховують у дітей зацікавленість справами батьків, усвідомлення значущості своєї праці, стимулюють соціальну активність дитини. Здоров'я є не лише запорукою матеріального благополуччя, а й джерелом життєрадісного настрою і краси, добрих стосунків з людьми. Тому родинно-оздоровчі традиції обумовлюють систему поведінки членів родини, а це: раціональне харчування, творча активність, формують готовність зміцнювати фізичне й моральне здоров'я, зокрема такі риси, як гуманізм, порядність, витримку, людяність. У правильно побудованій грі розвиваються спритність, витривалість, рішучість, ініціатива, бажання радіти, допомагати, підтримувати іншого.

Мета традицій приготування національних страв - забезпечити працездатність і фізичні якості членів родини. Основний принцип цих традицій - помірність, збалансованість, різноманітність, висока біологічна повноцінність їжі, режим. Традиції практичності одягу виховують почуття невибагливості, охайності, зручності, стриманої краси.

Рідне слово (яскраве, образне, педагогічно доцільне, висококультурне) сіє людяність у дитячих душах, виховує ціннісне бачення світу, формує національну психологію, характер, світогляд філософсько-світоглядний чинник «я». У родині завжди привчали до культури мови: коректності у висловлюваннях, стриманості й зваженості, чіткості й доступності. Традиції раціонального користування словом виховували пошану до думки іншої людини, правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність мовлення, тобто виступали своєрідною наукою й мистецтвом переконуючої комунікації. Засоби рідної мови найповніше відповідають природнім особливостям українських дітей, створюють найсприятливіші умови для їхнього розвитку. Засвоюючи рідну мову з раннього віку, діти поступово стають носіями національного духу, культури, традицій. "Мова -. найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що зв'язує віджилі, живучі і майбутні покоління народів в одне велике, історично живе ціле... Коли зникає народна мова, - народу немає більше. Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ..." - писав К.Ушинський.

В основі традицій національного гумору - привітність, щирість, доброзичливість до співрозмовника, шляхетність. Вони розвивають емоційно-вольову сферу людини, сприяють дружнім стосункам між людьми, є громадським фільтром народної моралі.

Фольклорні традиції у формі прислів'їв, приказок, загадок, пісень відображають найсуттєвіші сторони суспільних і родинних взаємин людини. Словесні формули традицій (вітання, звертання, вибачення тощо) допомагають встановити взаємини між людьми, підтримують доброзичливу тональність мовлення, сприяють вивченню й збереженню рідної мови. Традиції давати ім'я й прізвище становлять народну семантичну, соціально-психологічну, дидактичну, й філософську мудрість, виступають атрибутом родової наступності поколінь.

...