Формування в старших дошкільників позитивного образу української родини

Родинно-мистецькі традиції (музичні, образотворчі, декоративно-ужиткові) відображають естетичний колорит побуту, доброзичливе ставлення до людей, уміння виробляти вироби, передають з минулого в майбутнє усталені століттями форми, ідеї, образи, теми, формують кодекс народної етики й естетики. Музичні традиції є особливою формою засвоєння навколишньої дійсності, найпотаємнішого й найтоншого стану душі. Вони завжди підтримували бадьорість духу й національну свідомість, розвивали емоційну культуру.

Родинно-побутові традиції зумовлюють поведінку людей у повсякденному житті. Родильні звичаї та обряди унормовували поведінку породіллі, виховували повагу до роду, пошану до батька - матері, людяність, делікатність, безкорисливість, доброту, привчали до дбайливого ставлення й догляду за дитиною.

Весільні звичаї та обряди виховували лицарське ставлення до дівчини, справедливість, вірність, благородство, гордість, що підкреслювалося християнськими нормами дотримання чистоти у взаєминах. Поховальна обрядовість виховувала культ предків, почуття пошани до своїх пращурів, їхніх справ, заповітів, а також співчуття, співпереживання, шляхетність, відданість отчій землі, вказувала на безперервність родових традицій.

Традиції споряджання житла містять знання про особливості й символіку розташування речей хатнього побуту, жилих і господарських приміщень (наприклад, стіл символізує єдність і спільність інтересів у родині, поріг - захист від недругів, піч - тепло батьківського дому) та виховують риси охайності, хазяйновитості, працьовитості.

Декоративно-ужиткові традиції сприяють розвиткові свідомого ставлення до праці й творчості, вдосконалюють і зберігають навички, методи, стиль роботи, формують естетичну культуру особистості.

Характеризуючи родинно-громадські традиції, варто зазначити, що батьки і діди глибоко розуміли і реалізовували силу, вигідність, авторитет колективних форм організації та їх методів виховного впливу на дітей. Зокрема, традиції добросусідства виховують людяність, доброту, співчуття, повагу до односельців, взаємодопомогу, взаємовиручку («Без брата проживеш, а без сусіда - ні»). Традиції побратимства (посестринства) спонукають до служби, глибокої пошани до громади, вірності обов'язку перед другом, рідною землею. Прикладом чесних побратимів були козаки, які відображають собою вищий тип українського національного характеру. В основі цих традицій - взаємна прихильність, довір'я, відданість, товариська солідарність, духовна близькість, щира співдружність. Громадськими вихователями і духовними наставниками дітей-сиріт завжди були люди з високими моральними якостями: баба-повитуха, хрещені, названі батьки. Парубочі й дівочі громади були своєрідною школою морального виховання молоді (вони опікувалися сирітськими родинами, привчали молодших до прапрадідівських чеснот, доглядали могили). Вулиця, досвітки, вечорниці не тільки обнародували суспільні відносини, а й дисциплінували, зобов'язували заручатись гарною славою про себе. Добрий дух рідного дому, тепло домашньої атмосфери, одруження з милою людиною - джерело щасливої долі, успішного виховання дітей. Красивий той дім, де живе дружна сім'я, де панують любов, злагода і колективістські почуття. Щаслива та оселя, що повниться радісним дитячим багатоголоссям, де діти ростуть у гурті своїх братів і сестер. Про значення рідного дому в житті людини говорять: «Скрізь добре, але вдома найкраще», «Добре тому, хто в своєму дому».

Українська народна педагогіка на основі багатовікового досвіду завжди підтримувала культ Матері і Батька, культ Сім'ї. Матері й батькові відводилась найвища, авторитетна роль. Від них залежали успіхи фізичного та соціально-психічного розвитку дітей ("Хороші діти; це честь батька й матері"; "Молодь багата мудрістю мами й тата"; "Тільки в світі правди, що рідний отець та мати".

Батьківську хату діти ніколи не забувають, вона вабить з далеких країв, адже, прийшовши до неї неодмінно п'єш найцілющу, найсолодшу воду - живу воду з рідної криниці. «Нащо клад, коли в сім'ї лад»,- кажуть у народі.

Народна педагогіка надає першорядного значення клімату сім'ї як основному чиннику у формуванні особистості. Лад у сім'ї веде до створення сприятливого педагогічного клімату, а отже і до виховних успіхів. А це буває у такій сім'ї, де всі живуть цілеспрямованим життям згуртованого, здорового колективу, де всі люблять і поважають один одного, де панує дух взаємодопомоги, тепла, щирої турботи, де побудована справжня сім'ї. Традиції завжди були запорукою існування міцної родини. Зберегти традиції допомагали національні звичаї та обряди українського народу, що слугують важливим доповненням до повсякденного життя людини.

Святково-трудова обрядовість - засіб саморегуляції людського життя. За характером обрядів можна судити про вік і рівень розвитку культури, про її світоглядну сутність. Саме слово «обряд» походить від «рядити», тобто ладити, давати раду, лад усьому. В Україні обряди супроводжували людину протягом усього життя, сприяючи духовному розвитку дитини та гармонізації стосунків у родині. Обрядом відзначали біологічну й духовну зрілість людини, появу дитини на світ, перехід у підлітковий і юнацький вік, одруження і, нарешті, проводи душі в інший світю

Традиційна родинно-побутова культура українців відзначається особливою одухотвореністю. Ця тенденція виявляється в ній ще у дохристиянський період, коли уявлення про світ базувалися здебільшого на міфології. З давніх давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання у ній - як святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти мали свої опікувальні божества - Рід і Рожаницю - уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що ці божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами. Отже, найхарактернішою рисою української родини з перших її кроків історичного становлення і розвитку стало високе одухотворення, де союз чоловіка і жінки підносився майже до рівня святині. Ця тенденція втілена в образі богині шлюбу - Лади, одне ім'я якої свідчить про те, що найвищою цінністю вважався лад у сім'ї. Людину, яка не знала історії свого роду, вважали безрідною.

З прийняттям християнства українська сім'я стала ще міцнішою. Рід мав свої традиції, шанував предків і в цій пошані виховував молоде покоління. Новонароджену дитину у світ приймали особливим обрядом. Це було надзвичайною подією не лише для сім'ї в якій з'являвся новонароджений, а й для всього села. Вся вулиця збиралася десь на перехресті і чекала доки хтось із родини не почастує чимсь людей, «щоб доля у дитини була солодкою». Ім'я давали здебільшого на честь когось із шанованих у родині предків, дідуся чи бабусі. Відтепер дитина вважалася його продовженням у світі. Великою різноманітністю відзначалися колисанки, забавлянки, примовки для дитини. Майже кожна жінка знала декілька десятків колискових пісень. Ще не знаючи слів, дитина вже відчувала ніжність і ласку своєї матері, вчилася розуміти та сприймати цей світ. Вважалося, що народжуючи дитину, мати народжує не лише її тіло, а й душу. Тому у родинах існував своєрідний культ матері. Без її благословення не орали землю, не засівали поле, не входили в нову оселю, не вирушали в дорогу. Коли дитина починала говорити, відбувався обряд відлучення її від матері, дитину спроваджували «на свій хліб», відкриваючи їй дорогу у життя.

Діти називали батьків на «ви», зберігаючи повагову дистанцію. Таке звертання робило неможливим для дитини казати батькам щось грубе чи непристойне, але було сповнене великої довіри, поваги та шани до батьків. Батьки в свою чергу повинні були у всьому подавати добрий приклад дітям, розвивати у дітей доброчинні цінності, привчати їх до глибокої моралі. Наприклад, ввечері дитина повинна була розказати батькам, що доброго вона зробила за день. Так змалку діти вчилися виконувати посильну для них роботу - допомогти старій людині, двір підмести, глядіти худобу, чи просто сказати комусь лагідне слово. Сім'я вважалася святинею духу, благородних емоційних переживань, любові і вірності, щоденного живого спілкування, співпереживання, синівської і дочірньої вдячності, родинної солідарності, теплоти людських сердець. Родинні обряди охороняли цінність сім'ї, зберігали святість людських стосунків. Якщо хлопець хотів зізнатися дівчині в коханні, він кидав їй лілію за ворота, визначаючи тим самим чистоту та непорочність своїх намірів. Другим знаком вважалася ружа, кинута під час танцю. Якщо дівчина її піднімала, це вважалося знаком того, що вона відповідає взаємністю. Одним з найважливіших свят було укладання шлюбу, який поєднував у собі матеріальне і духовне, громадське та особисте. Весільна обрядовість поділялась на 3 цикли: передвесільний (умовини, оглядини, заручини, бгання короваю, дівич-вечір), власне весілля (запросини, посад молодих, дарування, розплітання коси, розподіл короваю, перевезення посагу, перезва, рядження) і післявесільний (шанування молодими батьків, прилучення невістки до родини чоловіка). Така велика кількість обрядів зумовлювалася тим, що весілля відбувалося раз у житті, розлучення та повторний шлюб допускалися, але дуже рідко. Великому значенню у родині надавалося привчанню людини до праці. Про це свідчить «помани», безвинагородна праця, дарунок, без якої не існувало жодної сторони людського життя. Після ритуалу «першого хліба», згадуваного раніше, дитина повинна була розділити цей хліб з сусідами. Так дитині прививалася щедрість, бажання допомагати іншим. Якщо закладали будинок, обов'язково частували сусідів. Якщо заготовляли дрова, певну частину віддавали сиротам та вдовам. З нового полотна - бідному на сорочку. Якщо людина заходила до хати, завжди давали гроночку хліба, повинна була вийти з хлібом, який ніколи не купувався, а випікався завжди круглої форми, символізуючи собою сонце - джерело людського життя.

Невичерпним джерелом духовної сили та етики були для українців обряди та звичаї, пов'язані з релігійними святами. Святкування Спаса, Різдва, Великодня, Трійці, Маковея були помітними родинними подіями. Велика кількість обрядових пісень сприяла естетичному вихованню дитину, привчанню до рідної мови. Чудовими спектаклями були майже всі весільні і календарно-обрядові свята, які розвивали творчі сили дитини, виховували її естетичні ідеали, любов до отчого дому, свого краю, родини, розвивали психіку.

Традиційне українське родинне виховання - це історично сформована, відшліфована через безперервне застосування впродовж багатьох віків у середовищі українців педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів батьківсько-материнського впливу на дітей та молодь, спрямованих на формування життєдіяльних особистостей, забезпечення розвитку духовної єдності, наступності, спадкоємності поколінь і безсмертя нації. Особлива його виховна цінність полягає в тому, що воно базується на ґрунті рідної мови й звичаєвої родинно-побутової культури, своїм змістом і духом підпорядковується самобутній природі української дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку, повністю відповідає прагненням й корінним інтересам батьків і народу в цілому, а також ідеалам української педагогіки у формуванні довершеної особистості українця. Сім'я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. Тому, функції традиційної української сім'ї надзвичайно благородні та різноманітні: відтворення і продовження роду людського, виховання дітей, організація домашнього господарства й побуту, забезпечення й передача новим поколінням духовних і матеріальних цінностей, життєвого досвіду, трудових умінь і навичок, підготовка молоді до сімейного життя. У сім'ї, яка народжує дітей, закладає основні підвалини виховання і формування характерів, народна мудрість бачить свій головний педагогічний інструмент. Вона є тим могутнім соціальним феноменом, найтісніше об'єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних зв'язків. Багатовіковим людським досвідом доведено, що, по-перше, рівень родинного виховання зумовлюється станом самої родини. По-друге, родинне виховання має національний характер. Недарма кажуть, що коли міцна родина, то й держава сильна. По-третє, оптимальне його здійснення відбувається у родині традиційній, за умов державної самостійності народу. Тому потенціально могутньою у виховному відношенні є українська традиційна родина з українським вихованням дітей. Звернувшись до глибин народної педагогіки, ми маємо почерпнути з них найголовніше - шанобливе ставлення до свого роду та предків, глибоку пошану та довіру до батьків, збереження статусу родини, як основного осередку виховання та розвитку людини, гармонійність стосунків у шлюбі, привчання дітей до праці, прищеплювання любові до рідного краю та домівки.

З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей - як святий обов'язок батьків: завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генерував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно-побутову культуру. Сім'я -- перша школа людських взаємин, де діти з ранніх років засвоюють систему моральних цінностей, норм поведінки, культурні традиції народу.

Лише взявши за основу традиційне українське виховання, можна зміцнити та повернути домінуючий статус сім'ї у формуванні та розвитку духовності людини та держави загалом.

Тому ще раз варто наголосити на необхідності використання народних традицій у дошкільних навчальних закладах і безпосередньо у сімейному вихованні. Можна проводити різноманітні виховні заходи, присвячені українським традиціям або святам. Також доцільним є використання текстів на тему національної обрядовості або традицій.

Беручи до уваги єдине розуміння результатів освіти і вихонання педагогами ДНЗ та батьками, а також з метою впровадження народних традицій у виховний процес варто використовувати як стандарьні форми проведення занять, так і нестандартні: інтегрований бінарний урок-конференція, урок - узагальнення знань, вмінь, навичок, урок-концерт, вернісаж, фольклорне свято та інші. Особливої уваги потребують ті форми, в яких обов'язково беруть участь і батьки дошкільників.

Такі форми роботи цікаві батькам, тому що вони дозволяють занурити батьків у середовище педагогічного спілкування, надати зразки установок на стиль спілкування з дітьми, підвищити авторитет батьків, створити єдине освітнє товариство.

Новий підхід у вивченні народознавства - актуальна потреба сучасної дидактики, органічна потреба духовного відродження української нації.

Отже, аналіз виховних родинних традицій українців показує величезний потенціал соціально-педагогічного досвіду українського народу щодо соціалізації та виховання дитини, доцільністі і ефективністі його використання в ДНЗ.

1.3 Особливості формування образу української родини у старших дошкільників

У працях провідних психологів і педагогів Л. Венгера, О. Запорожця, Г. Костюка, В. Котирло, М. Лісіної, С. Русової, В. Сухомлинського, П. Чамати, зазначається, що дитина як особистість починає формуватись саме в дошкільному віці. Отже, від виховання в родині і від діяльності співробітників закладів дошкільної освіти залежить, чи виросте дитина творчою, здібною, відповідальною людиною, патріотом свої Батьківщини, чи стане людиною пасивною, байдужою, в якої змалку не розвинули бажання цікавитись, досліджувати, створювати нове, пізнавати оточуючий світ, ділитись враженнями. Від виховання в родині і дошкільному навчальному закладі суттєво залежить і система дитячих ставлень до оточуючого світу, характер стосунків між дитиною та оточуючими - чи стануть вони добрими, теплими, чесними, щирими або навпаки, змалку буде закладене неприязне, вороже, недовірливе або навіть агресивно-деспотичне ставлення до інших. Всіх варіантів розвитку особистості не злічити, однак витоки кожного - в дошкільному дитинстві, в тому, наскільки поталанило дівчинці чи хлопчикові на тепло і духовне багатство родинного кола, на комфортність тих умов, які створює для кожної дитини в групі дошкільного закладу її перший педагог - вихователь.

І народна педагогіка, і спеціальні дослідження переконливо показали, що дошкільне дитинство, яке становить лише частину життя людини, має надзвичайно важливе значення у становленні особистості.

Унікальність періоду дошкілля порівняно з подальшими віковими етапами становлення особистості полягає в тому, що він створює основи саме загального розвитку дитини. Формуються не лише ті якості психіки, що взагалі характеризують поведінку дитини, її ставлення до довкілля, а й такі, що проектуються на майбутнє і виявляються у важливих психологічних новоутвореннях.

Розвиваючись як особистість, дитина формується і розкривається в стосунках з оточуючими її людьми. У цей віковий період дорослий є взірцем для наслідування. У дитини розвивається бажання робити так, як дорослий (мама, тато, дідусь, бабуся тощо), і вона намагається всього навчитися. Навчання дітей дошкільного віку справді є своєрідним, бо дитина навчається, а не вчиться: у неї немає діяльності «учіння». Результати навчання є побічними продуктами предметної, зображувальної та ігрової діяльності або інших специфічно дитячих видів діяльності.

У загальній історії розвитку людини дошкільний період дитинства має самостійне значення. Це розвиток мовленнєвого спілкування дитини з оточуючими (мова виконує функцію спілкування і є засобом мислення); розквіт образних форм навчання (засвоєння сенсорних еталонів, розвиток перцептивних дій, створення наочних моделей, образів уяви), що і є основою для розвитку здатності дитини до творчості; розвиток здатності до співпереживання, співчуття, вихід за егоцентричну позицію і на основі цього засвоєння культурних моральних еталонів поведінки; - становлення первинного світогляду, формування внутрішніх етичних інстанцій, супідрядність мотивів, довільної поведінки, усвідомлення свого «Я», здатність оцінювати себе об'єктивно.

Погляд на дитину як на цінність визначає загальний підхід до її виховання, навчання й розвитку з позицій ампліфікації і передбачає максимальну реалізацію можливостей дитини, що формуються й виявляються в специфічно дитячих видах діяльності.

Дошкільне дитинство - це унікальний період у психічному розвитку дитини. Психічний розвиток, як відомо, є процесом багатогранним, що охоплює в своїй динаміці всі потенційні можливості та реальні прояви духовного світу людини: її особливості, здібності, довільну та емоційну сферу, пізнавальні процеси тощо. У процесі засвоєння дитиною суспільно-історичного досвіду й відбувається її розвиток.

Психічний розвиток є загальною формою відтворення дитиною типів діяльності, що склалися історично, та відповідних їм здібностей, рівня розвитку яких суспільство досягає на момент народження дитини. Дитина пізнає світ через свої дійові зв'язки з ним. З розвитком пізнання змінюється сама діяльність, стаючи поступово свідомо скерованою на оволодіння знаннями про предмети та явища об'єктивного світу та їх відношення. Свідомість, що формується в дитини, на кожному етапі є не лише результатом життя, а й необхідною умовою його подальшого розвитку. Психічний розвиток являє собою розгорнуті в часі кількісні та якісні зміни, що приводять до перебудови структури свідомості (формування особистості).

Таким чином, розвиток особистості дитини полягає не тільки в кількісному збільшенні в неї знань, умінь і навичок, а й у якісних змінах її психічної дійсності, у виникненні нових форм та засобів відображення об'єктивної дійсності, поступовому переході від нижчих до вищих ступенів розвитку свідомості та самосвідомості.

Навчання і виховання є внутрішньо необхідною і загальною формою психічного розвитку дитини. Навчання створює зону найближчого розвитку, тобто викликає до життя внутрішні процеси розвитку, спочатку можливі лише в сфері взаємовідносин дитини і дорослої людини.

У сучасній психології вважається, що основні особистісні досягнення дитини перших семи років життя, стосуються двох груп діяльності: моделююча (ігрова, образотворча, конструктивна) та реальна «справжня» типу самообслуговування, коли реалізуються життєво-важливі функції, що забезпечують життєдіяльність організму дитини. Ці два типи діяльності взаємопов'язані.

Гра в дошкільному дитинстві є провідним типом діяльності. Тому вважається, що генетичне завдання найповніше розв'язує сюжетно-рольова гра. Вона забезпечує розвиток основних психологічних новоутворень (це передусім уява, довільність, саморегуляція, мотиваційна основа комунікативності, соціальної активності, самопізнання, самооцінка). Ігрова діяльність у дошкільному віці є провідною, бо в ній реалізуються провідні потреби дитини, її інтереси й задуми. Від гри індивідуальної дитина переходить до гри колективної. Рольова гра є колективною, соціальною.

У грі формується мотив «стати дорослим». Формується ієрархія мотивів, соціальні мотиви висуваються на перший план. Норми стосунків розкриваються в грі через сюжет, вони стають зрозумілими та засвоюються завдяки ігровим взаєминам, а потім переносяться в реальне життя. Таким чином, дитина оволодіває сенсом людської діяльності. Значення гри в розвитку дошкільника полягає в тому, що закладається фундамент для формування образу соціального світу, для професійної діяльності (як можливість брати на себе різні професійні ролі). В грі дитина вчиться можливостей стати лікарем, пілотом, водієм, учителем тощо.

Ігри, що відтворюють казки, дають змогу дітям обирати засоби своєї поведінки в найрізноманітніших ситуаціях. Гра сприяє розвитку уяви. Вона дає можливість придумати, а потім реалізувати колективні та індивідуальні ігрові дії (вміння «бачити» ціле раніше від частин).

В дошкільному віці дитина вперше виходить за межі свого власного сімейного кола і встановлює в ідеальній формі стосунки із світом дорослих, активно засвоюючи норми людських взаємовідносин. Посилюється активність дитини щодо інших людей. Вона визначається такими потребами: бути на висоті вимог дорослих; досягти визнання дорослого; бути таким самим, як дорослий. На основі цих потреб визначається власна внутрішня позиція дитини. Спілкування з дорослим стає контекстним. Діти розуміють, приймають позицію дорослого (тут діє мораль слухняності).

Змінюються стосунки дитини з ровесниками. Вони стають тривалішими в часі: дитина спілкується з приводу гри, різних розваг, під час виконання трудових доручень. Значення такого спілкування полягає в тому, що визначається соціальний статус дитини. Спілкування стає «на рівних», вільним, що має велике значення для самопізнання.

Розвивається контрольна функція свідомості. Стосунки з ровесниками диференціюються. Водночас дитина намагається утвердитись. Вона шукає в собі щось таке, що виділяє її поміж ровесників, якщо не в позитивному, то принаймні в негативному плані (вередування, пустощі). Однак орієнтація залишається на оцінку дорослого.

Розвивається здатність до морального вибору, що й дає дитині змогу діяти свідомо, самостійно, з урахуванням суспільно значущих вимог. Виникає здатність контролювати, регулювати свої вчинки, передбачати їх наслідки для оточуючих і для себе. У структурі основних новоутворень психічного розвитку дитини перших семи років життя певне місце відводиться усвідомленню свого внутрішнього «Я», своєї автономності, бо саме вона дає дитині соціальну й фізичну самостійність, звільняє її від постійної залежності від дорослого в реалізації життєво важливих функцій не лише фізичного тіла, а й психічних можливостей.

У старшому дошкільному віці розвиваються всі види сприймання: прості та складні. Дитина здатна сприймати казку, оповідання, сюжетний малюнок, схему, людину, час, простір тощо. Зовнішні рухові орієнтовні дії трансформуються у власне перцептивні дії, внаслідок чого сприймання з процесу чуттєвого образу перетворюється в процес розпізнавання. Засвоєні чуттєві еталони дитина навчається використовувати як мірки для систематизації властивостей навколишньої дійсності (форма, величина, колір). Сприймання втрачає афективний характер, і дитина переходить від суб'єктивної оцінки баченого до об'єктивної.

Розвивається перцептивна діяльність: дитина підпорядковує процес сприймання меті, застосовує перцептивні дії (виділення інформаційних ознак, ознайомлення з ними, ідентифікація, віднесення об'єкта сприймання до певного класу), які забезпечують свідоме виділення того чи іншого аспекту ситуації (об'єкта), що сприймається, та перетворення здобутої інформації в конкретний образ, який відповідає завданню на сприймання.

Сприймання стає аналітичним: об'єктом пізнання починають бути ознаки, властивості предметів. Вони усвідомлюються, узагальнюються й перетворюються в категорії пізнавальної діяльності (простір, час, рух, якість, кількість тощо).

У старшому дошкільному віці вже виявляються сенсорні здібності: окомір, спостережливість. Значні зміни відбуваються в розумовій діяльності старших дошкільників. Дитина навчається сприймати умовність задачі, планувати її розв'язування в думці: пробує коментувати, доводити, міркувати. Вона встановлює причинно-наслідкові зв'язки, бачить суперечності: розвивається здатність логічно мислити.

Завдяки поєднанню уяви, мислення та мовлення розвивається символічна функція мислення. Вона полягає в тому, що дитина спочатку виділяє якусь істотну властивість предмета і переносить її на інший предмет, котрий починає виконувати в діяльності функції вихідного предмета (дії дитини з предметами-замінниками - в ігровій діяльності). Символи є основою для створення різних моделей предметів (матеріальних, словесних, графічних).

Розвиваються мислительні операції: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, класифікація, серіація. Завдяки розвитку операції оберненості формується децентрація мислення як новоутворення пізнавальної сфери особистості старшого дошкільника. Дитина позбувається егоцентричної позиції. Децентрація виявляється в усіх видах діяльності дитини, її поведінці. Вона лежить в основі здатності малюка брати на себе у грі роль іншої людини й визначає ефективність комунікативної взаємодії. Розуміння позиції іншої людини відкриває шлях до побудови своєї внутрішньої позиції. Наприклад, здатність до децентрації мислення виявляється в грі в шахи, шашки, а також під час розв'язання непрямих завдань типу: «На гілочці сиділи пташки. Коли прилетіли ще 3 пташки, їх стало 5. Скільки пташок було на гілці спочатку?»

Розвиваються категорії мислення: причина-наслідок, ціле - його складові частини, істотні ознаки - неістотні. Розширюються знання дітей про навколишній світ, людей, про самого себе. Таким чином, формуються життєві уявлення та поняття.

Іншими знаннями дитина оволодіває завдяки спеціальному навчанню на заняттях у дитячому садку. На цих заняттях вона набуває знань про природні явища та закономірності, про умови їх виникнення та розвиток, про події, що відбуваються в суспільстві, про людей.

На фоні формування особливостей мислення зростає розумова активність дітей, що передусім виявляється в запитаннях, кількість яких збільшується, якщо підтримувати зацікавленість дитини, її допитливість. Тому завдання вихователя - бачити й розуміти, як дитина навчається, які особливості самого процесу засвоєння знань (а не тільки результат) притаманні тій чи іншій дитині, не примушувати її, а створювати позитивну емоційну основу пізнання.

Здатність дитини мислити в образах, коли вона виходить за межі безпосереднього сприймання, розвиток мислительних операцій є важливою умовою розвитку інтелектуальних здібностей: швидкість, гнучкість мислення, здатність до варіювання засобів розв'язання завдання, до оригінальності ідей. Обов'язковою умовою вдосконалення пізнавальної діяльності, особливо творчої, є пов'язана з допитливістю ініціативність дошкільника.

У старшому дошкільному віці продовжує розвиватися репродуктивна уява (створення образів нового на основі малюнка, опису, оповідання). Образи уяви стають динамічними, гнучкими, «живими». Інтенсивно розвивається і продуктивна уява (перетворення предмета в образному й смисловому плані, передбачення результату дій, емоційне передбачення тощо). Діти легко оперують уявленнями: вигадують історії, складають вірші, казки, оповідання. Підвищують результативність пам'яті не тільки ігрові, а й ділові мотиви (щоб краще виконати доручення, привітати рідних зі святом).

Все це слід враховувати на заняттях у дитячому садку.

Складні процеси, які відбуваються в суспільному житті нашої держави в останній час, актуалізують необхідність збереження та розвитку духовного потенціалу українського народу, національних особливостей, етнокультурних традицій і важливе місце в цьому процесі займають сімейно-родинні цінності. Тому особливу увагу педагоги, психологи, соціологи надають відродженню історичного минулого, педагогічного досвіду попередніх поколінь, традицій, звичаїв, пов'язаних із становленням та розвитком української сім'ї, родини. Саме етнічні родинні традиції закладають підвалини для міцної сім'ї, в якій формуються духовні та моральні сімейні цінності, які сприяють розвитку та зміцненню української нації.

Висока відповідальність батьків перед собою і суспільством за виховання своїх дітей вимагає від них значних знань у галузі психології, фізіології, валеології, педагогіки. Без піднесення психолого-педагогічної культури батьків годі й говорити про здорове суспільство. Змістом психолого-педагогічної освіти батьків повинно стати вивчення ними самих себе, своєї сім'ї, своїх стосунків з оточуючими, своїх знань із питань виховання дітей, з формування сімейного укладу життя, зі створення сприятливого клімату в сім'ї, з естетичної культури, з художньо-етнічного, фізичного та патріотичного розвитку тощо.

Вихователі ДНЗ, спільно з батьками повинні здійснювати родинне виховання на основі відроджуваних національних традицій та звичаїв. Але це потрібно проводити після попередньо з'ясованої з членами родини відповідної роботи, спрямованої на поповнення їх знань про рід, родовід, родину і значення перелічених понять у житті кожної людини, про особливості родинного виховання дітей через традиції, звичаї, обряди, свята нашого народу.

Цінність і значущість кожного члена в родині формують особистість дошкільника не лише в цілому, а й розвивають у кожного почуття гідності, взаємодопомоги та взаємоповаги. А всім, безперечно, відома прописна істина - хто здатний дати лад у своїй родині, є прикладом для наслідування, той здатний побудувати і захистити свою державу. Природа наділила батьків священним обов'язком виховувати своїх дітей гідними продовжувачами свого роду. Тому спільно з батьками вихователі дошкільних закладів повинні навчати дітей свідомо розуміти святі слова: рід, родовід, родина, вчити берегти пам'ять про родичів, знати історію свого родоводу. Які б форми роботи з дітьми для реалізації поставлених завдань не обиралися, та якщо в сім'ї забули про звичаї, традиції, передані нам у спадок нашими пращурами, діти виростуть спустошеними, без поважного ставлення до членів свого роду, до своїх батьків, до оточуючих. Хорошим засобом родинного виховання дітей дошкільного віку є свята. Це традиційні народні свята та суто родинні, до яких належать дні народження членів родини, свято народження сім'ї. В кожній родині свято іменин проходить по-своєму, проте ніколи не слід забувати, якого віку іменинник. Якщо це дитина дошкільного віку, то це свято повинно плануватися з урахуванням психологічних особливостей дітей. Ласощі, розваги, ігри, показ фільмів повинні довершити несподіваність подарунків-сюрпризів. Дітей потрібно заохочувати з раннього дитинства брати активну участь у вітаннях з днем народження всіх членів родини, готувати подарунки своїми руками у вигляді аплікацій, вишивок, малюнків. Під час виготовлення подарунків у дітей розвиваються найщиріші почуття: доброти, любові та поваги до рідних і близьких.

Традиційним у дошкільному закладі сьогодні є свято Матері, яке зустрічають нині в травні місяці. Віддавати шану матерям завжди було великою честю для українців в усі часи. Мати, мама, неня, матуся, матінка, цими чарівними словами звертаються до жінки-матері. „Все найрідніше, найдорожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, яке з радісною усмішкою промовляє дитина”, - пише М. Стельмахович. Мати плекає золоті зерна душі, які дають світлолюбні паростки добра, правди, щирості, гідності. А діти, опромінені справжньою любов'ю матерів, виростають високоморальними, чесними, добрими, ввічливими, милосердними, справедливими, мудрими. Саме мати - берегиня роду, добробуту сім'ї вводить дитину змалку в світ звичаїв та традицій. Успадковані українським народом на протязі віків національні звичаї та традиції відіграють важливу роль у вихованні справжнього українця, починаючи з дошкільного віку. Тому їх збереження, збагачення та неухильне дотримання відіграє надзвичайно важливе значення для кожного українця, незалежно від його віку. Дітям дошкільного віку необхідно доводити, що людина, яка дотримується народних звичаїв та традицій, непереможна. Вона завжди зможе відстояти свою власну думку щодо національної гідності. Крім цього, дотримання звичаїв та традицій свого народу - суттєва ознака духовної культури особистості. Старшим дошкільникам потрібно пояснювати, що означають слова „звичай” та „традиція”, наголошуючи на тому, що звичай - це загальноприйнятий порядок серед людей, поведінка людей, що склались віками в процесі їх співжиття. Такі правила з часом увійшли в звичку, в побут, в свідомість українського народу. Спілкуючись між собою, українці під звичаєм ще розуміли звичайний спосіб життя, манери, поведінку. Загальні правила культури вихованої людини, прийняті в певному середовищі. В народі кажуть: „Звичай - то другий закон”, якого потрібно дотримуватись і який потрібно шанувати. При проведенні з дітьми в дошкільному навчальному закладі бесід, занять, розваг по ознайомленню із звичаями та традиціями вихователі повинні організовувати роботу таким чином, щоб максимально залучались до роботи батьки. Необхідно враховувати, в якому стані перебуває в тій чи іншій місцевості передача народних звичаїв та традицій від старших поколінь молодшим. Вихователі повинні запрошувати людей, які добре знаються на звичаєвому праві, на проведення різноманітних заходів, беручи на себе роль організатора дійств. Своїм корінням звичаї українського народу сягають вглиб сивої давнини, ще до періоду заснування Київської Русі. Вже тоді, як зазначає М.Грушевський, далекі предки українців мали звичаї, які робили людей щирими і привітними, гостинними та доброзичливими. Основною сферою дій звичаїв був родинний побут. Тому діти під дію звичаю потрапляли прямо з колиски, з того часу, коли вони найбільш сприйнятливі до виховного впливу. Дуже цінним є і те, що народні звичаї діти переймають від найавторитетніших, найдорожчих людей, яким вони безмежно вірять. Важливо й те, що звичай завжди конкретний (потрібно в даній ситуації робити так, а не інакше) і прищеплює дітям поступово важливі моральні риси, через звичай діти засвоюють морально-етичні норми, набувають практику моральної поведінки з дуже простою мотивацією: „Так роблять мої батьки”, „Так необхідно діяти і не інакше”. Народні звичаї в Україні тісно переплітаються з традиціями, маючи при цьому спільні і відмінні риси. Звичай є невід'ємним компонентом традиції. М.Стельмахович називає звичаї та традиції двома крилами одного птаха, які забезпечують кожній людині злет до досягнення духовності. Одне без одного бути не може. Тому ці поняття переважно вживають разом: „звичаї і традиції”. З педагогічної точки зору важливо відмітити, що вплив звичаїв та традицій на дошкільнят рівний. Звичай формує звички, вчинки, а традиція виробляє спрямованість поведінки, зумовленої повною мотивацією дій. Отже, завдання використання звичаїв і традицій носить спільний характер - стабілізувати повноцінні відносини в сім'ях, родинах, а також в самому суспільстві, відроджувати та примножувати, передавати із покоління в покоління на благо процвітання нашої української нації. І щасливим буде в майбутньому те суспільство, яке поважатиме свій родовід, кревно берегтиме святість сімейних та народних звичаїв і традицій, залучаючи до цього своїх нащадків.

Серед дітей найпопулярнішим жанром є народна казка. Казка - це усний народний твір, який виник у безпосередньому спілкуванні оповідача зі слухачами. Назву свою казка одержала від слова казати, бо казку казали, розповідали, не читали. Народні казки - це перші підручники життя у кожній сім'ї. І.Франко, високо оцінюючи казки, зазначав, що вони «вкорінюють» у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти й чарівної милозвучності. Казкам притаманна насамперед народність. Реальне й вигадане гармонійно поєднуються в казці, зачаровуючи малюка красою українського народного слова, сповненого мудрості й добра. У казках споконвіку народ передавав нащадкам дивовижні мрії про непереможність добра, правди, щасливого життя. У них, як у дзеркалі, відбито психологію та світогляд народу, морально-етичні й естетичні принципи.

Важливою рисою казкового епосу є яскраво виражена дидактична спрямованість казок. Це своєрідна історія життя, яка в доступній формі несе дітям історичну правду, інформацію про історію життя українського народу. Це оспівані в казках українські богатирі Котигорошко, Іван-мужичий син, Ілля Муромець та Соловей-розбійнин, Іван Побивай, Козак Мамарига, Кирило Кожум'яка. Існує багато різних варіантів казок про одну й ту саму історичну подію, проте суть їх залишається незмінною. Наприклад, казковий герой Кирило Кожум'яка. Оповідь про цього силача-трударя відома ще з давньоруського Початкового літопису. За текстом 992 року Кожум'яка переміг не змія. а печенізького богатиря. Протягом тисячоліття народ видозмінював, опоетизовував історію, але ім'я та славу героя залишив незмінною.

У казках акумулюється, збирається все варте уваги нащадків, це своєрідний сплав життєвого досвіду і мрій, реальності й вимислу, який вчить дітей і є скарбом народної дидактики. У казках завжди наявні елементи фантастики, вигадки. Це могутні змії, відьми. Баба-яга, Гайгай, Ольдеквіт, різні диво-предмети. Казки сприяють розвитку в дітей творчої уяви, логічного мислення. Слухаючи казки, які розповідають дітям дорослі, діти й самі прагнуть складати казки. Саме про це й писав В.Сухомлинський: «Якщо мені вдавалося домогтися, щоб дитина, в розвитку мислення якої траплялися серйозні затримки, придумала казку, - значить можна сказати з упевненістю, що дитина навчилася мислити». Казки впливають на естетичне виховання дітей, особливо якщо вони розповідаються в незвичній, казковій обстановці. За морфологічними особливостями казки поділяють на три групи: про тварин, чарівні (героїко-фантастичні) та соціально-побутові. Казки про тварин належать до «звіриного епосу», вони є історично найдавнішими. Ці казки в алегоричній формі розкривають суспільні явища, побут людей, вони пронизані сатирою, гумором. На основі опису дій та вчинків тварин проводяться аналогії з життям людей: персонажі казок обирають собі старосту, війта, царя, а також господарюють, змагаються, сперечаються, дають і беруть хабарі, принижують слабших. У цих казках діють домашні, свійські (кіт, собака, коза, вівця, баран) та дикі тварини (вовк, лисиця. ведмідь, кабан, їжак), птахи (півень, качка, орел, сова, ворона, горобець), комахи, земноводні (жаба, черепаха) і т. ін. При цьому перевага часто надається свійським тваринам над дикими. Тварини в казках «уособлюють певну домінуючу рису характеру чи вдачу людини: вовк - голодний хижак, невдаха; лисиця - хитра, підступна; ведмідь - незграбний, тугодумний; заєць - боягуз; орел - сильний, зухвалий; черепаха і рак неповороткі, повільні». У казках про тварин відсутні фантастичні істоти, вони реалістичні. І.Франко так підмітив цю особливість казок: «Говорячи про звірів, казка одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: та чого ви, братчики смієтесь? Адже це не про бідних баранів, вовків та ослів мова, а про вас самих, з вашими лінощами, з усіма вашими звірячими примхами та забагами, щоб ви найкраще зрозуміли не їх, а себе». У казках про тварин переважають дія, рух, примовки, приспівки. До золотого фонду українських народних казок про тварин увійшли «Коза-дереза», «Цап та баран», «Пан Коцький», «Солом'яний бичок», «Колосок», «Телятко, кабан, півник, качур та вовки» і т. ін.

Чарівні (героїко-фантастичні) казки виникли ще в докласовому суспільстві, коли людина залежала від сил природи і мріяла подолати численні життєві незгоди. Тому в чарівних казках поєднуються два начала - фантастичне і героїко-історичне. Характери героїв виявляються у двобої з темними силами. Герої-добротворці в чарівних казках наділені надприродною силою, кмітливим розумом, чуйною вдачею. Поряд з ними діють чарівні предмети: люстерко, клубочок, чоботи-скороходи, коцюба, калиновий міст, кінь-віщун, гребінець. Позитивних героїв чарівних казок показано сильними, мужніми, самобутніми. Так, Чабанець з дитинства грає каменем у вісім пудів, а коли кине серед степу сіряк, то й три чоловіки не піднімуть. Котигорошку тричі виковують таку булаву, що ледве виносять із кузні, а як він закине її на дванадцять діб у небо, то, падаючи, вона вдаряється об його мізинець і розбивається. Добротворці завжди перемагають зло, їм допомагають і міфологічні істоти: Скороход, Слухало, Стріла, Морозко, Вернидуб, Сучимотузок, Крутиус та ін. Найчастіше героями чарівних казок є чоловічі образи: «Три брати», «Чабанець», «Кирило Кожум'яка», «Іван Побиван», «Козак Мамарига», «Іван - мужичий син». Є і жіночі образи: «Кривенька качечка», «Царівна-жаба».

Соціально-побутові казки відображають дійсні, реалістичні події. У них відсутні чарівні, фантастичні предмети. Головним героям допомагають розум, мудрість, моральна стійкість, добропорядність. Героями соціально-побутових казок є Правда і Кривда, Щастя, Доля, Злидні, Біда, Горе. сироти, наймити, козаки, солдати, дурень, розумний. Це казки «Дівчинка-семилітка», «Мудра дівчинка», «Про дурня Терешка», «Язиката Хвеська», «Попівський наймит», «Правда й кривда» та інші.

У соціально-побутових казках переважає тема праці. Так, у казці «Дідова дочка й бабина дочка» дідова дочка одержує нагороду за добре серце, вмілі руки, вона не цурається ніякої роботи - і яблуньку обчистити, і піч помазати, і собаку від реп'яхів обібрати, і вужів погодувати, а лінива, пихата бабина дочка карається. Син аж тоді зрозумів ціну червінцеві, коли сам заробив його важким трудом («Ківш лиха»). Соціально-побутові казки спрямовані на викриття і заперечення несправедливого суспільного ладу, експлуатації людини людиною. Вони допомагають дітям глибше пізнати минуле українського народу, виховують патріотичні почуття, прищеплюють підростаючому поколінню оптимістичні погляди на життя. Народні казки легко сприймаються дітьми завдяки своєрідним художнім засобам. Це алегоричність, гіперболізація, ретардація, магічність, зачини, кінцівки, повтори.

Алегоричність (перенесення) виступає в олюдненні птахів, звірів, явищ природи. Вітер, сонце, мороз розмовляють по-людськи.

Гіперболізація (перебільшення): Кирило Кожум'яка розриває одночасно дванадцять шкур, а в дідову рукавичку вміщується семеро тварин, від палиці Івана-мужичого сина нагнулись усі дерева та затремтів царський палац.

Ретардація (уповільнення): лисиця тричі вмовляє півня відчинити віконце («Котик і півник»), баран тричі дістає одну й ту саму вовчу голову («Цап та баран»), коза-дереза тричі обманює діда. Це допомагає дітям краще запам'ятати казку. У казках діють магічні числа 3, 7, 9, 12 (вовк та семеро козенят, дівчинка-семилітка, дванадцять голів). Народні казки мають доречні зачини: жили-були, де-не-де: колись-то давно; не за нашої пам'яті, мабуть ще й батьків і дідів наших не було на світі; це було давно-предавно; був-не був, та кажуть люди, що був. Вони одразу налаштовують дитину на казковий лад, зосереджують її увагу. Завершуються казки своєрідними кінцівками. Ось деякі з них: хто не вірить, хай перевірить; от вам казочка, а мені бубликів в'язочка; на вербі дзвінчик, нашій казці кінчик, і я там був, мед-вино пив, хоч у роті не було, а по бороді текло - тим вона в мене й побіліла. Сприймання та розуміння дітьми українських народних казок залежить від уміння розповідати казку дорослим, від особистості та стилю оповідача. Однією з вимог до розповідача казки є емоційність. А.Нікіфоров виділяє три основні види емоційного розповідання казки: театралізація - розігрування та показ казки вихователем (тіньовий, ляльковий театри); декламування - своєрідна гра інтонацій, слів-повторів, пісень, віршиків; ритмізування - ритміко-речитативна розповідь, на одній ритмічній кривій, з однією інтонацією. Казки дітям читають, розповідають у супроводі наочності на заняттях з художньої літератури та впродовж дня у вільний від занять час, казка розповідається українською мовою. Після розповідання казки педагог стимулює дітей повторити окремі образні вирази, слова, повтори українською мовою: вовчику-братику, вовк-панібрат, пан Коцький, коза-дереза. Діти повторюють українською мовою зачини, кінцівки, заучують пісню Колобка, Телесика, Кози-Дерези. При цьому вихователь стежить за правильною вимовою слів українською мовою. Наприклад, розповідання української народної казки «Дід та баба». На початку заняття вихователь показує персонажі (дід, баба, курка, яйце) до знайомої казки, діти їх упізнають. Для дітей старшого дошкільного вікуі, після розповідання казки проводиться бесіда за її змістом у супроводі ілюстрацій, дітей залучають до драматизації знайомих казок. Коли діти знатимуть п'ять-десять українських казок, вихователь може провести тематичні заняття «Подорож у країну казок», «Свято казки», «У нас у гостях казка», «На гостинах у казки».

Народна педагогіка надає великого виховного значення українським національним святам. Вони належать до групових, фронтальних форм виховання підростаючого покоління. Діти з чотирьох - п'яти років виявляють природний потяг до громадського життя. Вони самі стихійно групуються, об'єднуються для проведення спільного дозвілля, розваг. Кожний народ має свої національні свята та розваги. Має їх і український народ. Отже, дітей з дитинства доцільно залучатися до національних українських свят. Всі свята можна поділити на дві групи: традиційні, та календарні, сезонні. Національні свята переважно пов'язані із сезонами, порами року. Восени святкують обжинки; взимку - Святого Миколая, різдвяні свята, колядки, щедрівки; веснянки, гаївки, Великдень; влітку - зелені свята Івана Купайла, Спаса. Українці єдналися зі світом душею й оспівували його в неповторних пісенних образах. З початку березня по кінець червня здійснювалися весняні свята та обряди. Головними тут були зустріч весни-красни, вітання пробудження природи, забезпечення родючості землі. Мали місце спалення зими Мари, ритуальне обливання водою, розваги юнаків, дівчат. Навесні пробуджується земля, оживає природа, а з нею - радісні надії та клопоти хлібороба. Після холодних коротких днів і довгих зимових вечорів, що минали в тісних хатах за роботою, молодь діставала нарешті можливість вийти на залиті сонячним світлом левади. Кажуть, весну приносять на своїх крилах птахи. Коли природа вдягалася в буйну зелень, люди починали готуватися до веснянок і гаївок. Справляли їх здебільшого у квітні або травні. Це залежало від того, якою була весна - ранньою чи пізньою. Тому в Україні здавна повелося випікати о цій порі з тіста жайворонків. Діти носили жайворонків по селу й закликали весну: «Весно, весно красна, прийди, весно, з радістю, з великою милістю!» Люди одягали святкове вбрання, збиралися на лузі, бажали одне одному вчасно вибрати ниву, засіяти її та діждатися щедрого врожаю. Хлопці виготовляли зиму-опудало із соломи, вдягали його у старе лахміття і вкопували посеред левади. Сюди ж сходилися дівчата у вишитих сорочках із віночками на голові; клинці спалювали солом'яну ляльку, що означало: весна остаточно переборола зиму. Дівчата водили хороводи, співали пісень. Серед найцікавіших дійств були забавні сценки «Кривого танцю», «А ми просо сіяли», «Мак», «Занадився Журавель до бабиних конопель» і т. ін. Учасниці веснянок не тільки співали, а й відтворювали сценки, як треба розпутувати землю, засівати її, прополювати сходи, збирати врожай. Веснянки та гаївки починалися й закінчувалися масовими хороводами. Дівчата бралися за руки і робили два великі кола. Посередині, заквітчана зеленню і першими весняними квітами, стояла Весняночка (Подоляночка).

До зимових свят належать колядки та щедрівки, що були важливою складовою частиною колись розгорнутого обряду зустрічі Нового року. Виконувавсь обряд у період зимового сонцевороту (з 24 грудня по 6 січня). Походження назви колядка остаточно не визначено, хоча вона відома більшості народів світу. Назва щедрівка. що збереглася тільки в Україні, точніше виявляє значення цього виду пісенності - викликати щедрість природи величальними піснями. Колядували хлопці, ходячи по дворах із саморобною зіркою, іноді в супроводі переодягнених Малайки, Кози, Ведмедя, Солдата. Якщо їх запрошували до хати, вони розігрували сценки з народної вистави, в якій пророкували добробут у господарстві. Щедрували в новорічну ніч переважно дівчата: в перший день ходили по хатах із засівалками чи посипалками, посипали зерном навколо себе і виголошували коротенькі віршики-побажання. Колись бувало в кожній хаті радо чекали приходу ватаги щедрівників, які співали на Новий рік, на щастя, на здоровая. Це вважалося доброю прикметою, віщувало багатий урожай і приплід худоби. Та перед тим. як зайти до хати щедрівники мали дістати запрошення. - Отже, зібравшись на подвір'ї, у господаря під вікнами, вони співали: Ой чи є, чи нема, пан-господар вдома? А вже, зайшовши до хати, співали величальних пісень господареві й господині, їхнім синові, дочці і всій родині відповідно обставин. Співали вперемішку з веселими примовками та віршованими привітаннями, які нерідко складали самі. Незмінними учасниками щедрівницьких ватаг були костюмовані персонажі - Маланка (хлопець, перевдягнений у дівчину), Василько (дівчина, перевдягнена у хлопця), Дід-проводир з Козою (символ родючості й достатку), Чорт, Ведмідь, Циган з Циганкою. Наприклад, Маланка береться встановлювати в Новому році новий «лад», бере відро або чоботи і ставить їх на стіл, а тарілки чи годинник переставляє зі столу на підлогу. Далі починає підмітати хату, обов'язково щось упустить чи переверне і ще більше наслідить. Коза скаче по хаті, підбадьорювана вигуками всіх присутніх, лякаючи дітей рогами. Господар і господиня частують щедрівників пиріжками, печивом, цукерками. Для збирання подарунків передбачлива ватага має свого мішоноша з розмальованим мішком. Для кожного з цих персонажів і ритуалів є й відповідні пісні та примовки. Подякувавши господарям за гостинність, щедрівники йдуть від хати до хати. Добре, коли у складі ватаги є ще й музики - скрипка, баян, сопілка, бубон. Це допомагає створити веселий святковий настрій, озвучити вечірню тишу. Обійшовши таким чином усю околицю, щедрівники збираються десь у хаті чи клубі і зустрічають Новий рік у веселому товаристві. Вихователь розповідає дітям: Коли наставали Різдвяні свята в Україні, колядники, піймавши чарівним невідом найяснішу зірку і викувавши у чарівній кузні срібні дзвіночки, вирушали в далеку дорогу. Зірка світила їм, щоб колядники не заблукали, не збилися з путі, бо несли вони людям радісну звістку. Срібні дзвіночки дзвеніли під вікнами, і люди тішилися, що до них ідуть аж три свята в гості. Перше свято - це Різдво Христове, і все, що бажали у цей святковий день маленькі колядники, неодмінно збувалося, бо слова коляду також були чарівні. Щасливі люди пригощали колядників медівниками, горішками, яблуками, різними ласощами. За Різдвом наступало друге свято - Новий рік. А ще воно зветься святом святого Василя. Василь приходив не сам, а з дівчиною Маланкою. Всі рядились у чудернацький одяг. Було дуже весело, навіть трішечки страшно, бо раптом, мов з-під землі, з'являлися волохаті ведмеді, бородаті цапи, рогаті чортики, князі з булатними мечами, старезна відьма, і навіть. Котигорошко з велетенською булавою. Але не треба боятися, бо це наші колядники, перевдягнені в казкових героїв. Разом з Маланкою вони вели танок і співали: Ой чортику Васильчику, посію тебе в городчику. Буду тебе шанувати, Сім раз на день поливати. Вранці наступного дня колядники, знявши свою чудернацьку одежу, знову бігли від хати до хати. Кожен з них ніс торбинку, в якій були пшеничні зерна. Вони сіяли зерна по хатах, примовляючи: Сійся, родися жито, пшениця, жито, пшениця, всяка пашниця, Коноплі по стелю, льон по коліна, Щоб у вас, хрещених, голівка не боліла. Оскільки і зерна, і слова були чарівними, кімната відразу ставала широким полем, на якому сходила зелена пшениця, починали співати пташки, розцвітали волошки і польові маки. На дворі гула хуртовина, та тут усі раділи, бо маленькі колядники приносили до кожної хати жменьку веселої весни. Третє свято було найщедрішим, бо колядники ці - чи день щедрували. Вони співали таку щедрівку: Ой сивая та зозуленька, Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям на здоров'я! Усі сади та й облітала, Щедрий вечір... А в одному та і не бувала, Щедрий вечір... А наступного дня, зранку, люди йшли до річки або ставка. Там вони вирізали великого хреста з льоду. Приходив священик і освячував воду. Люди набирали собі у глечики тієї водиці і берегли її цілий рік, ласкаво називаючи водичкою-Йорданичкою, бо це була жива вода, яка приносила здоров'я і красу. І свято називалося Святе Водохреще або Йордан. Потім найсміливіші юнаки купалися в ополонці і всі співали: Йордан, Йордан, вода студененька, Пречиста Діва воду брала, Своє дитя напувала. Священик ходив по селу і скроплював святою водичкою-йорданичкою кожну оселю, щоб до людей у двір приходило тільки щастя, щоб обминали їх нечисті сили зла. І знову колядники заходили до кожної хати. Вони нікого не забували - ні старої самотньої бабусі, що на краю села, ані хворої дівчинки, що мешкала у великому місті на найвищому поверсі, під самісіньким дахом. Колядки приносили самотній бабусі радість, а дівчинці здоров'я. І ви, любі мої діти, навчіться оцих чарівних колядок та щедрівок. Тато допоможе вам змайструвати різдвяну зірку, а дідусь подарує срібний дзвіночок, саме той, з яким він ще маленьким хлопчиком ходив колядувати. Тоді ви також станете колядниками, які приносять людям добру звістку, щастя і радість. Кожний педагог складає свої варіанти сценаріїв національних свят, прилучає дітей до українських народних звичаїв та обрядів.