Особливості вивчення морфології у 6-7 класах загальноосвітніх шкіл

Методика вивчення частин мови ґрунтується на специфічних принципах, що усталилися в сучасній лінгводидактиці. Для опрацювання теоретичних відомостей про частини мови, формування в учнів практичних умінь і навичок, крім відомих методів, доцільно застосовувати специфічні прийоми й принципи [41].

Таблиця 1.2.Специфічні принципи і прийоми (За К.Плиско)

Однією з умов успішного вивчення морфологічного матеріалу є формування уявлення учнів про морфологічну систему мови, про частини мови як структурно-семантичні розряди слів. Як зазначає О. Біляєв, значну трудність для учнів становить те, що однозвучні слова можуть належати до різних частин мови. Слово мило може виявитись іменником, дієсловом минулого часу, прислівником; край - іменником, прийменником, навколо - прислівником і прийменником і т.п. В усіх цих випадках потрібне послідовне застосування критеріїв виділення частин мови й визначень кожної з них.

Оскільки в початковій школі учні ознайомилися з системою частин мови, їхніми основними ознаками й категоріями, у них сформовані навички вживання частин мови. Таким чином, наявний ґрунт для введення в 6-7-х класах нового аспекту - вивчення частин мови з погляду їх функцій у різних умовах спілкування, а також формування умінь і навичок комунікативно виправдано використовувати мовні засоби в мовленні.

Учням корисно дізнатися, що різні частини мови можуть надавати текстові різного стилістичного забарвлення. Це залежить від значення кожної частини мови, особливостей її форм та емоційно-експресивних відтінків. Головна функція частин мови в тексті - комунікативна, однак вони можуть виконувати й додаткову, стилістичну функцію, бо служать виражальними засобами мови. Учні повинні знати морфологічні синоніми, що розрізняються засобами граматичного вираження й стилістичним уживанням, стилістичну функцію самостійних і службових частин мови [41].

1.3 Особливості вивчення частин мови

Класифікація частин мови здійснюється з урахуванням спільних лексичних ознак, граматичних категорій, синтаксичних функцій та засобів словотвору. Існують різні погляди щодо кількості частин мови. Це пояснюється тим, що слова не можна чітко розподілити на певні класи, ураховуючи всі названі вище ознаки.

Важливим є засвоєння учнями загальних відомостей про морфологію та вироблення умінь і навичок розрізняти частини мови. Вивчаючи тему «Загальна характеристика частин мови», доречно використати узагальнюючі таблиці, схеми-конспекти, завдання пошукового характеру на текстовому матеріалі з опорою на таблиці, схеми. Наприклад, у 6-му класі вчитель спирається на знання дітей, набуті у початковій школі: частина мови визначається за загальним значенням та відповідно до поставленого до неї запитання.

Для формування поняття про ту чи іншу частину мови необхідне чітке, виразне визначення, яке охопило б найбільш характерні її ознаки.

Над визначенням будь-якої частини мови треба працювати так, щоб учні усвідомили його логічну структуру. В учнів повинно скластися цілісне уявлення про найважливіші ознаки частин мови, тому у визначеннях за допомогою узагальнюючої таблиці спершу дається вказівка на більш загальне, родове поняття, складовою частиною, видом якого є те, що підлягає визначенню, потім наводяться часткові, але істотні ознаки, що обмежують обсяг поняття і тим самим уточнюють, конкретизують його [40].

Таблиця 1.3. Істотні ознаки самостійних частин мови

Зміст і форма не завжди повністю відповідають один одному. Наприклад, значення ознаки мають слова зелень, юність, значення дії - читання, просьба, значення кількості - одиниця, сотня. Але всі вони належать до іменників. Певну спільність значення мають споріднені слова - зелень, зеленіти, зелений, зелено (наявність зеленого кольору), але їх відносять до різних частин мови на тій підставі, що одне й те ж явище осмислюється по-різному - то як поняття, що існує саме по собі, то як дія, то як ознака предмета або дії. Виявляється це в сукупності граматичних ознак кожного із слів, насамперед у тих граматичних значеннях, що супроводить їх головне лексичне значення.

Структурно-семантичний підхід до вивчення морфології вимагає протиставлення у межах кожної частини мови групи слів, що, крім спільних для певних частин мови диференційних ознак, відзначаються специфікою значення, формальних показників, способу вживання.

Навчаючи школярів морфології, вчитель повинен зважати на такі основні труднощі, пов'язані із засвоєнням частин мови, зокрема сплутування понять частина мови і член речення; визначення частиномовної належності слова у зв'язку з переходом однієї частини мови в іншу; помилки в розрізненні зовні схожих форм в межах однієї частини мови (гарний переказ, писати переказ).

Функціонально-стилістичний підхід передбачає засвоєння учнями виражальних можливостей усіх частин мови, зокрема засобу олюднення, що широко використовується в художній літературі та в усній народній творчості, - зображення неживих істот як живих. Шестикласникам відомо, що у казках і літературних творах можуть говорити не тільки вовк, лисиця, а й дерева, ріки тощо. Так, з метою засвоєння виражальних можливостей іменника варто запропонувати спостереження над уривками з текстів, що вивчаються на уроках української літератури.

Значну роль у формуванні мовленнєвої компетентності відіграє уміння визначати й правильно використовувати категорію роду. Учні мають засвоїти, що рід - постійна ознака іменника. Для назв істот рід визначається відповідно до чоловічої або жіночої статі. Назви неістот мають граматичний рід. Рід невідмінюваних іменників визначається з урахуванням статі (для істот - лондонський денді - чоловічий рід, вишукана леді - жіночий рід). Засвоєння відмінків іменників ґрунтується на уміннях сполучати слова з іншими залежно від просторових, часових, міжособистісних зв'язків. Відповідно до цього використовуються відмінкові форми.

Під час вивчення відмін іменників традиційно складними для учнів є питання про розподіл іменників І та II відміни на групи, зокрема іменників II відміни чоловічого роду з кінцевим -р основи, а також визначення відміни іменників середнього роду, що мають закінчення -а (-я).

Вивчення прикметника починається з вироблення умінь виділяти в запропонованому тексті цю частину мови, бачити її функції, обґрунтовувати власну думку.

Вивчення числівника передбачає формування умінь розпізнавати числівники, розрізняти числівники та інші частини мови, які виражають числове значення, правильно утворювати відмінкові форми числівників, правильно використовувати у мовленні числівники (кількісні - в ролі головних членів речення, порядкові - в ролі означення); правильно вживати числівники на позначення дат, часу, виражати орієнтовну кількість за допомогою поєднання кількісного числівника й іменника (років п'ять, метрів вісім); знаходити вивчені орфограми, пояснювати їх за допомогою правил.

Займенник. Учні повинні засвоїти, що займенник має тільки вказівне значення. Проте в тексті це значення стає конкретним, співвідноситься з окремою особою чи предметом, ознакою, кількістю. Таким чином, у тексті займенник виступає замість іменника, прикметника, числівника, урізноманітнюючи мовлення й виступаючи засобом зв'язку.

Реалізація функціонально-стилістичного підходу передбачає виконання завдань, що яскраво ілюструють функціональні можливості займенника.

З початкової школи діти мають загальне уявлення про дієслово як частину мови. Тому основна увага приділяється функціональному аспекту вивчення цієї частини мови, що передбачає уміння розпізнавати дієслова, визначати їх граматичні ознаки, відрізняти неозначену форму дієслова від інших форм, зокрема III особи; розрізняти дієслова доконаного й недоконаного виду, часи і способи дієслів, опанувати основні правила написання дієслів. Засвоєння функціонального потенціалу дієслова виявляється в уміннях уживати одні дієслівні форми замість інших (теперішній і майбутній час замість минулого, неозначену форму замість інших способів, одні способи замість інших); для увиразнення думки уникнення невиправданих повторів використовувати в мовленні дієслова-синоніми.

Усвідомлене поняття про дієприкметник та дієприслівник ґрунтується на розумінні того, що ці особливі форми дієслова поєднують у собі ознаки двох самостійних частин мови. З цього випливає своєрідність їх лексичного значення: дієприкметник означає ознаку за дією, дієприслівник указує на дію, що супроводжує іншу, основну дію в реченні.

Вивчення цих дієслівних форм супроводжується подоланням таких основних труднощів, як-от: сплутування прикметника і дієприкметника, прислівника і дієприслівника; сплутування закінчень множини дієприкметника та суфіксів дієприслівника (читаючі учні, читаючи вдома); використання неіснуючих штучно створених учнями дієприкметникових і дієприслівникових форм унаслідок недостатнього рівня мовленнєвої практики.

Особливість прислівника полягає в багатоаспектності його лексичного значення: час, місце, спосіб дії тощо. Тому для засвоєння учнями цієї частини мови важливим є усвідомлення основної граматичної ознаки - незмінюваності, синтаксичної ролі обставини в реченні та предикативності для слів категорії стану, що в школі відносять до класу прислівників.

Учні повинні розпізнавати прислівники, визначати їх морфологічні ознаки, синтаксичну роль, утворювати прислівники за допомогою відомих способів словотвору, правильно утворювати ступені порівняння прислівників, добирати до прислівників синоніми та антоніми, визначати стилістичну роль прислівників, використовувати прислівники як засіб зв'язку речень у тексті, а також для увиразнення мовлення, вираження оцінки, дотримуватися правил написання прислівників (букви н та нн у прислівниках, не і ні з прислівниками, и та і в кінці прислівників, написання прислівників разом, окремо, через дефіс).

Під час вивчення службових частин мови необхідно з'ясувати, що окремі з них виражають зв'язки між однорідними членами або між частинами складного речення (сполучники); різні модальні відтінки в реченні або додаткові словотвірні чи граматичні значення в слові (частки); залежність іменника, займенника, числівника від інших слів у словосполученні і реченні (прийменники). Щодо синтаксичної ролі службових частин мови необхідно відзначити закономірності: прийменники оформлюють відмінкове значення іменника як члена речення (з називним відмінком не вживається); сурядні сполучники виступають засобом зв'язку однорідних членів або частин складносурядних однорідних речень, підрядні сполучники приєднують підрядне речення до головного в складнопідрядному реченні; частки підсилюють або виділяють якесь слово, служать засобом вираження питання, заперечення, ствердження, спонукання.

Вигуки служать засобом вираження оклику, спонукання. Відділяються від членів речення комою або знаком оклику. Можуть змінювати речення із значенням здивування, захоплення, заклику. Вигуки - це незмінювані слова, які виражають почуття й волю.

Граматичні, лексичні й морфологічні ознаки кожної з частин мови з'ясовують в основному практичним шляхом - під час виконання системи вправ.

Визначення частин мови є синтезом відомостей, що подаються учням шляхом попередньої аналітичної роботи, шляхом роз'яснення кожної ознаки поняття на спеціальних прикладах.

З метою забезпечення свідомого засвоєння визначень частин мови треба домагатися того, щоб учні могли кожне визначення розчленувати на його складові частини і навести до них власні приклади.

Для закріплення знань і вироблення граматичних умінь і навичок використовують систему тренувальних вправ: розбір слів як частин мови, утворення різних форм змінюваних слів, утворення нових слів за допомогою словотвірних морфем, заміна одних форм іншими, складання словосполучень і речень, спостереження над уживанням паралельних морфологічних форм тощо.

1.4 Морфологічний розбір

Морфологічний розбір передбачає виділення постійних і змінних ознак частини мови, визначення її синтаксичної ролі, з'ясування орфограм та функції слова в тексті.

Система постійних і змінних ознак (граматичних категорій) і становить своєрідність кожної частини мови.

Іменник

Послідовність розбору:

1) іменник, загальне значення, на яке питання відповідає;

2) початкова форма іменника (називний відмінок однини);

3) назва власна чи загальна;

4) назва істоти чи неістоти;

5) рід;

6) відміна (чи незмінний), група, якщо є;

7) відмінок;

8) число (має форму однини і множини чи одну із них);

9) синтаксична роль.

Зразок розбору: Як не любити зими сніжно-синьої на Україні моїй, саду старого в пухнастім інеї, сивих, веселих завій? (М. Рильський).

Саду - іменник, означає предмет, відповідає на питання чого?, початкова форма - сад, загальна назва, назва неістоти, чоловічого роду, другої відміни, твердої групи, родовий відмінок, у реченні додаток.

За способом виконання розбір слова як частини мови може бути письмовим або усним, за використанням прийомів - розбором-міркуванням або розбором-судженням.

Розбір-міркування вимагає того, щоб учень, називаючи ознаки, характерні для слова, що аналізується, посилався на граматичну теорію.

Одним із виявів міжрівневих зв'язків у мовній системі є органічний взаємозв'язок двох розділів граматики - морфології і синтаксису: морфологія виступає як база синтаксису. Без морфології неможливо будувати синтаксис словосполучень, а без останнього - синтаксис речень. Урахування цього зв'язку сучасна методика визначає одним із принципів опрацювання граматичного матеріалу.

Опрацювання морфології на синтаксичній основі здійснюється:

1) з метою диференціації певних морфологічних одиниць - спільнокореневих слів, що належать до різних частин мови (читати, читання, рік, щороку), або різних граматичних форм (списати, списано), однозвучність слів та сполучень слів (сонце, сон це, по-новому, по новому) тощо;

2) для встановлення граматичних ознак незмінюваних слів (склад журі, ввести у журі, підійти до таксі, вийти з таксі, нове шосе);

3) для запобігання помилок (гарний тюль, нестерпний біль, злий собака);

4) для формування уявлення про певний розряд слів, наприклад, про відносні займенники, що служать для зв'язку частин складного речення, чи прийменники, які служать структурному оформленню словосполучень;

5) для пропедевтичного ознайомлення з синтаксичними конструкціями, обов'язковими компонентами яких є морфологічні форми в своїй типовій функції (безособові дієслова та форми на -но, -то в ролі присудка безособового речення, форми наказового способу в ролі присудка спонукального речення, клична форма іменника в ролі звертання, питальні частки як засіб оформлення питальних речень);

6) для ознайомлення з такими новими для учнів поняттями, як дієприкметниковий та дієприслівниковий звороти і їх пунктуаційне оформлення.

Завдяки синтаксично організованому мовному матеріалу можна ознайомлювати учнів із стилістичним використанням засобів морфології. Тому врахування синтаксичних зв'язків слів та їх форм створює умови для проведення різноманітних вправ, спрямованих не тільки на закріплення теоретичних відомостей, але й на вдосконалення навичок зв'язного мовлення й підвищення рівня мовної культури учнів.

1.5 Дослідницький підхід до навчання морфології української мови

Вивчення української мови в основній загальноосвітній школі сприяє не лише збагаченню словникового запасу учнів, а й розвиткові мовних, інтелектуальних і пізнавальних здібностей, оволодінню сучасними методами оперування мовними знаннями, уміннями й навичками, вихованню в учнів потреби в удосконаленні власної мовленнєвої культури впродовж життя.

У вітчизняній лінгводидактиці виокремлюють такі основні підходи до вивчення морфології української мови в основній школі:

- функційно-стилістичний (спрямований на засвоєння учнями виражальних можливостей усіх частин мови);

- когнітивний (мета якого - опанування учнями мовних одиниць як концептів, тобто глибинних значень розгорнутих змістових структур тексту, що є втіленням мотивів та інтенцій автора);

- структурно-семантичний (вимагає протиставлення в рамках кожної частини мови групи слів, що, крім спільних для певних частин мови диференційних ознак, відзначаються специфікою значення, формальних показників, способу вживання); комунікативний, або комунікативно-діяльнісний, функціонально-комунікативний (сутність якого виявляється в навчанні учнів розв'язувати комунікативні завдання з метою оволодіння високим рівнем спілкування українською мовою);

- соціокультурний, або українознавчий (передбачає вивчення української мови в контексті оновлення й розширення її функцій, зростання інтересу громадян нашої держави до народознавства, української літератури, усної народної творчості, народних звичаїв, традицій тощо);

- діяльнісно-орієнтований (базується на мовленнєвій діяльності, ураховує когнітивні, емоційні й вольові здібності учнів і передбачає формування системи компетенцій);

- проблемно-пошуковий (забезпечує безпосередній саморозвиток особистості);

- системний (дає змогу використати принцип системності як мисленнєву технологію, що реалізує на практиці принцип цілісного розгляду мовних явищ у складному взаємозв'язку їхнього розвитку);

- особистісний (виявляється в моральному й естетичному та етичному вихованні учнів на основі засвоєння морфологічної системи, її виражальних засобів).

Значну роль у розумовому розвиткові учнів, формуванні в них мовної картини світу відіграє, на наше переконання, дослідницький підхід до навчання морфології української мови.

До основних понять дослідницького підходу навчання морфології української мови, крім зазначених К. Ягодовським, ми відносимо також пізнавальну активність, пізнавальну самостійність і дослідницьку поведінку учнів. На доцільності застосування дослідницького підходу в процесі навчання учнів наголошують і вчені-психологи. За такого підходу учні цілком самостійно розв'язують проблемні завдання: осмислюють пізнавальну трудність, усвідомлюють і формулюють проблему, висувають гіпотези, обґрунтовують власні положення, окреслюють план досягнення кінцевої мети. При цьому, зазначають учені, в учнів найбільшою мірою розвиваються пізнавальні потреби, які створюють стійку мотивацію творчої діяльності.

Дослідницький підхід у методиці навчання української мови не є новим. Його елементи закладено в теоретичних основах вітчизняної лінгводидактики другої половини ХХ століття О. Біляєвим,

В. Мельничайком, М. Пентилюк, Г. Передрій, Л. Рожило. Так, виокремлюючи три рівні засвоєння мовного матеріалу (сприймання матеріалу, запам'ятовування його і відтворення; багаторазове повторення матеріалу за певним зразком на основі усвідомлених знань; засвоєння знань шляхом розв'язання проблемних завдань, коли учні набувають досвіду творчої діяльності), учені-методисти наголошують на тому, що сучасний навчальний процес передбачає обов'язкове доведення основних мовних знань і вмінь до третього рівня, що є умовою розвивального навчання.

Сутність дослідницького підходу до навчання морфології української мови вбачаємо в органічному поєднанні його змістового й процесуального компонентів. Змістову основу становить взаємозв'язок і взаємообумовленість змісту навчального матеріалу з морфології (ознайомлення з граматичними ознаками частин мови, поглиблення знань про лексичне і граматичне значення слів, особливості їхньої словозміни і словотворення, засвоєння морфологічних норм і правил) і технології навчання морфології як комплексу сучасних продуктивних методів і прийомів, що забезпечують оптимальну реалізацію процесуального компонента дослідницького підходу до навчання - творчої дослідницької й пошукової діяльності учнів, основна мета якої - усвідомлене засвоєння морфологічних категорій, явищ і закономірностей та використання набутих знань з морфології в практичній діяльності.

Тому основоположним складником дослідницького підходу до навчання морфології української мови вважаємо раціональне використання трьох методів: дослідницького, частково-пошукового, або евристичного, та методу проблемного викладу, які активізують пізнавальну діяльність учнів, сприяють вихованню ініціативності, допитливості, розвитку мисленнєвих здібностей, заохочують потребу дітей у самостійних пошуках.

До прийомів дослідницького навчання морфології відносимо, по-перше, прийоми мисленнєвого характеру, побудовані на основі логічних розумових операцій (абстрагування, характеристика, теоретичне міркування, аналіз, синтез, трансформація, порівняння й зіставлення, класифікація, побудова висновків), по-друге, лінгвістичний експеримент (або мовознавче дослідження).

Зауважимо, що дослідницький підхід до навчання морфології української мови є явищем поліфункційним. Сутність дослідницького підходу до навчання морфології української мови полягає:

- по-перше, в раціональному використанні продуктивних методів на всіх етапах навчання;

- по-друге, в організації дослідницької й пошукової творчої діяльності школярів на основі відповідних прийомів дослідницького й пошукового характеру;

- по-третє, в ефективному структуруванні змісту навчального матеріалу з морфології з урахуванням внутрішньопредметних зв'язків.

1.6 Особливості засвоєння морфологічних норм української мови в основній школі

Морфологічний бік культури мовлення передбачає уникнення помилок у процесі вибору граматичних форм і конструкцій, що відповідають вимогам нормативної граматики. Вона визначає правила (моделі) зміни слів, зв'язку їх у реченні і надає мові осмисленого характеру. Проте українська мова має багато морфологічних варіантних форм, а через те свідоме засвоєння морфологічних норм дає можливість учневі вибирати правильну і найбільш вдалу й доцільну форму задля точнішого висловлення думки в усному й писемному мовленні.

Морфологічні норми взаємопов'язані з граматичними правилами, що регулюють застосування форм слів залежно від словозміни (і словотвору), синтаксичних конструкцій (у т. ч. різних типів зв'язку між словами, зокрема при узгодженні й керуванні, у різних типах складнопідрядних речень, відокремлених зворотів тощо). Морфологічна норма і правило коригують мовну систему на морфологічному рівні й одночасно визначають рівень культури мовлення.

У процесі вивчення морфології в основній школі важливим є засвоєння не лише єдино можливих морфологічних норм, але й тих, що мають варіанти:

а) позиційні: паралельні форми роду іменників (жираф і жирафа, покуть і покуття, манжет і манжета); паралельні форми іменників давального відмінка однини (краєві і краю, Сергієві і Сергію); паралельні форми іменників орудного відмінка однини (славним іменем і славним ім'ям); паралельні форми іменників знахідного відмінка множини (розводити бджіл і розводити бджоли, читати лист і читати листа); паралельні форми іменників родового відмінка множини (легень і легенів, зуб і зубів); паралельні форми числівників родового, давального, орудного й місцевого відмінків (семи і сімох, семи і сімом, сьома і сімома, (на) семи і (на) сімох) тощо;

б) функційно-стилістичні, що передають додаткові відтінки значень або емоційності й мають стильове обмеження: паралельні форми роду іменників (лаборант (нейтр.) і лаборантка (стиліст. марковане), лікар (нейтр.) і лікарка (стиліст. марковане); паралельні форми іменників називного відмінка множини (учителі (нейтр.) і вчителя (розм.); паралельні форми прикметників і присвійних, вказівних, питальних, означальних займенників чоловічого і середнього роду місцевого відмінка однини ((на) синьому (нейтр.) і (на) синім (розм. і худ.), (на) нашому (нейтр.) і (на) нашім (розм. і худ.), (на) тому (нейтр.) і (на) тім (розм. і худ.); паралельні форми ступенів порівняння прикметників (найбільший (нейтр.) і самий більший (розм.).

До основних тенденцій змін морфологічних норм відносимо такі: по-перше, норми переходять з одного функційного стилю до іншого; по-друге, розширюються суспільні функції літературної мови; по-третє, відбувається зближення норм усної й писемної форм мови, зокрема в галузі словозміни.

У зв'язку з цим, у морфологічній будові літературної мови лінгвісти виділяють “сильні” і “слабкі” норми. “Сильні” морфологічні норми - це ті, яких дотримують усі, хто пише і говорить українською літературною мовою як рідною, “слабкі” морфологічні норми легко піддаються впливові або погано засвоюються й часто перекручуються в нашому мовленні.

Засвоєння морфологічних норм учнями основної школи регламентовано державними вимогами до рівня їхньої загальноосвітньої підготовки, зазначеними в чинній програмі з української мови. Ці вимоги є спеціальними й містять критерії, за якими можна оцінювати рівень сформованості відповідних практичних умінь і навичок з морфології, а саме:

1) визначати рід, число, відмінок іменників, належність їх до певної відміни; відмінювати, визначати форму іменника в реченні; помічати й виправляти граматичні помилки у вживанні іменників; утворювати й писати правильно чоловічі та жіночі імена по батькові;

2) правильно відмінювати прикметники твердої і м'якої груп; утворювати правильно форми вищого і найвищого ступенів порівняння якісних прикметників і прислівників; знаходити й виправляти помилки в правописі прикметників;

3) утворювати й уживати правильно відмінкові форми числівників; поєднувати правильно їх з іменниками;

4) відмінювати правильно всі розряди займенників; утворювати неозначені й заперечні займенники; помічати й виправляти помилки в написанні і вживанні займенників; правильно поєднувати їх з прикметниками;

5) правильно використовувати форми дієслів у мовленні; утворювати видові пари дієслів, дієприкметники і дієприслівники; конструювати речення з дієсловами в усіх часових і особових формах; доречно використовувати форми на -но, -то;

6) правильно поєднувати прийменники з відмінковими формами іменників.

Ці норми учень повинен засвоїти на уроках морфології в основній школі й дотримувати їх в усіх видах мовленнєвої діяльності, тобто забезпечити належний рівень комунікативної компетенції.

До основних морфологічних помилок учнів, пов'язаних із засвоєнням морфологічних норм, відносимо:

7) порушення утворення граматичних форм слова (відмінкових форм, форм числа, дієвідмінюваних форм тощо). Наприклад: повідомити Вас замість повідомити Вам, чисті узбіччя замість чисте узбіччя, три будинка замість три будинки, диши замість дихай, клеють замість клеять;

8) перекручування морфологічної будови слова (під впливом мовної інтерференції, діалекту, просторічної лексики, за аналогією з утворенням форм інших слів тощо). Адже абсолютна більшість людей спілкується в побуті мовою, відмінною від літературної (кодифікованої), зафіксованої у словниках і граматиках української мови. Наприклад: громадян замість громадянин, кахель замість кахлі, біблейський замість біблійний, газоподібний замість газуватий, знеболюючий замість знеболювальний, відпочиваючий замість відпочивальник, висохший замість висохлий.

Отже, знання морфологічних норм української мови формують культуру думки учня, підвищують його рівень мислення, духовне обличчя. Для засвоєння цих норм замало вивчених граматичних правил, необхідні системна робота з різноманітним граматичним матеріалом, живе мовне спілкування, постійна увага до змін, що відбуваються в напрямі вдосконалення морфологічних правил сучасної літературної мови.

морфологія український учень школа

Розділ 2. Теорія і практика навчання морфології української мови в 6-7 класах

Спираючись на матеріали виробничої (педагогічної) практики у загальноосвітній школі №41, нами з'ясовано, що під час вивчення морфології української мови в основній школі, учні 6-7 класів мають засвоїти 56 орфограм, пов'язаних із написанням частин мови, а саме:

1) 12 орфограм на правопис іменника (велика літера у власних назвах; велика літера і лапки у власних назвах; чергування приголосних в іменниках І відміни однини у формі давального й місцевого відмінків перед закінченням -і; літери -о, -е(-є) в закінченнях іменників І відміни однини у формі орудного відмінка; літери -о, -е(-є), -ю в закінченнях іменників І відміни однини у формі кличного відмінка; літери -а(-я), -у(-ю) в закінченнях іменників чоловічого роду ІІ відміни однини; літери -у(-ю), -е в закінченнях іменників ІІ відміни однини у формі кличного відмінка; подовження приголосних в іменниках ІІІ відміни однини у формі орудного відмінка; літери и, е(є) в іменникових суфіксах -ичк, -ичок, -ечк (-єчк,) -ечок (-єчок); літери и, і, е(є) в іменникових суфіксах -инн(я), -інн(я), -енн(- єнн)(я); літери и, е в іменникових суфіксах -ив(о), - ев(о); уживання іменникових суфіксів -ович, -івн(- ївн)(а) у чоловічих і жіночих іменах по батькові; не з іменниками; написання складних іменників разом або через дефіс);

2) 7 орфограм на правопис прикметника (літери и, і(ї) в прикметникових суфіксах -ичн(ий), -ічн(-їчн)(ий); літери е, о, є в прикметникових суфіксах -ев(ий), - ов(ий), -єв(ий); знак м'якшення в прикметникових суфіксах -ськ(ий), -зьк(ий), -цьк(ий), -еньк(ий), - есеньк(ий), -ісіньк(ий), -юсіньк(ий); чергування приголосних [к] // [ц^г],[ч] //[ц^г],[г] //[з^г],[ж]//[з^г],[х]//

[с^г], [ш] // [с^г] перед прикметниковим суфіксом - ськ(ий); не з прикметниками; н і нн у прикметниках; написання складних прикметників разом або через дефіс);

3) 3 орфограми на правопис числівника (знак м'якшення в числівниках; написання складених числівників окремо; написання порядкових числівників з -тисячний разом);

4) 4 орфограми на правопис займенника (приставний н у формах непрямих відмінків особових займенників; написання заперечних займенників разом; написання неозначених займенників разом і через дефіс; написання неозначених і заперечних займенників із прийменниками окремо.);

5) 13 орфограм на правопис дієслова й особливих його форм - дієприкметника й дієприслівника (літери е, и в особових закінченнях дієслів І і ІІ дієвідмін; чергування приголосних [г] // [ж], [к] // [ч], [х] // [ш], [з] // [ж], [с] // [ш] і под. в особових дієслівних формах; правопис -ться, -шся в кінці дієслів; знак м'якшення в дієсловах наказового способу; частки б, би в дієсловах умовного способу; не з дієслова- ми;правопис літер на позначення голосних звуків у суфіксах дієприкметників; чергування приголосних [г] // [ж], [к] // [ч], [з] // [ж], [д] // [дж] і под. при творенні дієприкметників; н у дієприкметниках і нн у прикметниках дієприкметникового походження; не з дієприкметниками;літера и в суфіксах дієприслівників; літери у(ю), а(я) в суфіксах дієприслівників; не з дієприслівниками);

6) 6 орфограм на правопис прислівника (літери н та нн у прислівниках; не з прислівниками; ні з прислівниками; и та і в кінці прислівників; написання прислівників разом, через дефіс та окремо; написання прислівникових сполучень окремо);

7) 3 орфограми на правопис прийменника (чергування прийменників у // в // уві; чергування прийменників з // зі // із //зо; написання похідних прийменників разом, через дефіс та окремо);

8) 2 орфограми на правопис сполучника (чергування сполучників і // й; написання похідних сполучників разом і окремо);

9) 3 орфограми на правопис часток (написання часток з різними частинами мови разом, через дефіс та окремо; не з різними частинами мови; ні з різними частинами мови);

10) 1 орфограма на правопис вигуку (дефіс у вигуках) [46].

На основі кількісного аналізу орфограм у шкільному курсі морфології української мови констатуємо, що більшу частину орфограм становлять літерні (60,7 %), меншу частину - нелітерні (39,3 %) (табл. 2.1). До нелітерних орфограм належить правопис не та інших часток з усіма самостійними частинами мови, а також написання складних слів разом, через дефіс та окремо.

Таблиця 2.1. Кількісний аналіз орфограм у шкільному курсі морфології української мови