Здоровий спосіб життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Здоров'я населення - показник добробуту держави, тому його збереження є завданням державного рівня. Особливої уваги потребують діти та підлітки, усвідомлення ними цінності здоров'я, розуміння визначальної ролі здорового способу життя та формування індивідуальної поведінки кожної молодої людини на цих засадах. Здоров'я нації в наш час розглядається як показник цивілізованості держави, що відбиває соціально-економічне становище суспільства. Згідно з резолюцією ООН №38/54 від 1997 року. Здоров'я населення вважається головним критерієм доцільності й ефективності всіх без винятку сфер господарської діяльності. Здоров'я дітей і молоді особливо важливе. За оцінками фахівців, близько 75% хвороб у дорослих є наслідком умов життя в дитячі та молоді роки [20, с. 7].

Погіршення стану здоров'я дітей та підлітків значною мірою зумовлено нестабільністю суспільства, неповноцінним харчуванням, недостатньою медичною допомогою, забрудненням довкілля, зниженням життєвого рівня більшості сімей. У комплексі факторів, що впливають на здоров'я дітей, значущим є спосіб життя, вибір якого залежить від свідомого ставлення особистості до власного здоров'я, розуміння його значення для себе, свого майбутнього, для суспільства. За таких умов постає об'єктивна потреба пошуку оптимальних шляхів вирішення цієї потреби.

Світова наука і практика з формування здорового способу життя розвинутих країн мають значний досвід щодо збереження і зміцнення здоров'я людей і громад, який є цілеспрямованою системою дій і заходів з формування здорового способу життя в особистості. Сьогодні досить гостро постає необхідність розробки і запровадження конкретних дій, спрямованих на покращення здоров`я дітей та підлітків на основі досягнень світової спільноти. Одним із ефективних шляхів вирішення цього завдання є створення умов для формування з цінностей здорового способу життя дітей та молоді через сприйняття ідеалу і норм багатоманітного та щасливого життя кожного з них.

Аналіз наукових праць свідчить про відсутність однозначного підходу до проблеми формування цінностей здорового способу життя. Проте різні визначення, класифікації здоров'я, здорового способу життя в цілому не суперечать одне одному, а навіть взаємодоповнюють, взаємопідсилюють і дозволяють розглядати їх з різних позицій. Так, різні напрями виховної роботи в школі по формуванню цінностей здорового способу життя розробляли Г.Власюк, О.Дубогай, В.Кузь, С.Свириденко, А.Турчак; питанням формування ціннісних орієнтацій підлітків приділяли увагу С. Лапаєнко, О. Турянська, К.Шамлян. Питанням формування, збереження, зміцнення і відтворення здоров'я присвячені праці М. Амосова, Г. Апанасенко, І. Брехмана, В. Горащука, О. Дубогай, Н. Зимівець, В. Казначеєва, Ю. Лисицина, В. Ліщук, В. Петленка. Наприкінці ХХ ст. опубліковано праці О. Балакірєвої, О. Вакуленко, Л. Ващенко, Л. Жаліло, Н. Комарової, Р. Левіна, О. Яременко у яких міжнародні концептуальні засади сприяння здоров'ю адаптовано до українського контексту як теоретичні основи формування здорового способу життя.

Однак , назріла потреба переглянути методи принципи методи роботи з формування цінностей здорового способу життя профілактики, поставивши в центр уваги формування у дітей умінь і навичок здорового способу життя. Саме тому обрали темою нашої курсової роботи «Методи формування цінностей здорового способу життя у дітей із ДЦП.

Об'єкт дослідження курсової роботи - процес формування цінностей здорового способу життя у дітей

Предмет дослідження курсової роботи - методи формування цінностей здорового способу життя у дітей із ДЦП.

Мета дослідження: обґрунтування необхідності та шляхи формування здорового способу життя у дітей при дитячому церебральному паралічі.

Завдання: здоровий церебральний параліч педагогічний

1.Обґрунтувати процес формування цінностей здорового способу життя у дітей на сучасних підходах.

2.Розкрити педагогічну діяльність по формуванню цінностей здорового способу життя у дітей

3.Охарактеризувати особливості дітей з ДЦП тренінг як засіб формування здорового способу життя.

4.Розкрити форми і методи роботи по формуванню цінностей здорового способу життя у дітей з ДЦП

Для розв'язання поставлених завдань використовувалися такі методи дослідження теоретичні: аналіз літератури та узагальнення отриманої інформації; вивчення законодавчих та нормативних документів про здоров'я і формування цінностей здорового способу життя .

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ У ДІТЕЙ

1.1 Поняття і сутність здорового способу життя

Загальновідомо, що здоров'я населення є інтегральним показником суспільного розвитку країни, відображенням її політичного, соціально-економічного та морального стану, могутнім чинником формування демографічного, економічного, трудового потенціалів держави й суспільства. Саме тому феномен здоров'я людини протягом усієї історії людства привертав увагу дослідників.

Категорія здоров'я має й історичний характер. Зі зміною суспільства змінюється уявлення про здоров'я. Тому сучасний розвиток людства спонукав учених і практиків до розробки ефективної концепції здоров'я людини.

За сучасними уявленнями здоров'я розглядають не як суто медичну, а як комплексну проблему, складний феномен глобальною значення. Тобто здоров'я визначається як філософська, соціальна, економічна, біологічна, медична категорії, як об'єкт споживання, вкладу капіталу, індивідуальна і суспільна цінність, явище системного характеру, динамічне, постійно взаємодіюче з оточуючим середовищем. Звідси походить загальноприйняте у міжнародному співтоваристві визначення здоров'я, викладене в Преамбулі Статуту ВООЗ (1948 р) «Здоров'я - це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних вад»[14,19].

На сьогодні провідні вчені наголошують на цілісному понятті здоров'я, яке інтегрує чотири складові. Фізичне здоров'я людини - це правильне функціонування організму і кожної з його систем. Одним із показників фізичного здоров'я є фізичний розвиток, який Велика медична енциклопедія визначає як сукупність морфологічних і функціональних показників організму, що дають змогу встановити запас його фізичних сил, витривалості й працездатності. Взаємозв'язок фізичного розвитку і стану здоров'я особистості виявляється особливо в організмі, що розвивається. Хронічні хвороби негативно впливають на фізичний розвиток дітей, і, навпаки, низький фізичний розвиток створює ризик для виникнення хвороб. Психічне здоров'я - це рівновага та сталість психіки людини, адекватне сприйняття реального світу; нормальна діяльність вищих психічних функцій. Психічне здоров'я стосується розуму, інтелекту та емоцій. Основою психічного здоров'я слід вважати стан загального душевного комфорту, який адекватно регулює її поведінку в процесі життєдіяльності. Соціальне здоров'я - це функціонування особистості як повноправного члена суспільства, її безконфліктна взаємодія з навколишнім світом, доброзичливі взаємини у колективі однолітків, у сім'ї, суспільстві. Духовне здоров'я особистості - це прагнення до правди, істини, добра, це здатність діяти з любові до ближнього, це причетність до живої і неживої природи. Духовне здоров'я є головним джерелом життєвої сили та енергії. Його характеризують як здатність людини співчувати, надавати допомогу іншим, бажання поліпшити навколишнє життя і активне сприяння цьому, чесність і правдивість, самовдосконалення особистості як частина вдосконалення світу, відповідальне ставлення до себе самого і свого життя.

Отже, відповідно до сучасної концепції здоров`я - здоров`я людини є складовою глобального значення, що може розглядатися як філософська, соціальна, економічна, біологічна, медична категорії, як об`єкт споживання, як додатковий капітал, як індивідуальна і суспільна цінності, явище системного характеру, динамічне, постійно взаємодіюче з оточуючим середовищем.

Сучасна концепція здоров'я дозволяє виділити основні складові здорового способу життя - фізичну, психологічну та поведінкову.

Фізична складова включає рівень росту і розвитку органів і системи організму, а також поточний стан їх функціонування. Основою цього процесу є морфологічні та функціональні перетворення і резерви, що забезпечують фізичну працездатність і адекватну адаптацію людини до зовнішніх умов.

Психологічна складова - це стан психологічної сфери, що визначається мотиваційно емоційними, розумовими та морально духовними компонентами. Основою його є стан емоційно когнітивного комфорту, що забезпечує розумову працездатність і адекватна поведінка людини. Такий стан зумовлено як біологічними, так і соціальними потребами, а також можливостями задоволення цих потреб.

Поведінкова складова - це зовнішній прояв стану людини. Воно виражається у ступені адекватності поведінки, умінні спілкуватися. Основу його складають життєва позиція(активна, пасивна, агресивна) і міжособистісні відносини, які визначають адекватність взаємодії із зовнішнім середовищем(біологічної та соціальної) і здатність ефективно працювати.

Якщо порушується психологічна або поведінкова складова, також порушується фізична складова, і треба дотримуватися балансу в усіх складових здорового способу життя.

Давні філософи і лікарі намагалися вивчати здоров'я не тільки через природу людини, а й через її діяльність, спосіб життя та мислення. Не випадково стародавня медицина і культура приділяли увагу такій системі виховання, у якій поєднувалися фізичний і духовний розвиток людини, зливалися розумове, моральне та естетичне. Численні постулати Салернського кодексу здоров'я, висловлювання Авіцени, Аристотеля, Гіппократа, Демокріта щодо гармонійного поєднання соціальних і біологічних факторів у збереженні і зміцненні здоров'я мають і сьогодні непересічне значення, забезпечують їхню злагоду і взаємодію. Так, Гіппократ до завдань медицини зараховував і турботу про здорових, аби вони не захворіли. А для того, щоб люди були не тільки фізично, а й соціально здоровими, за висловом самого Гіппократа, вони мають дотримувати «благопристойної поведінки». «Яка діяльність людини, така вона сама та її природа», - говорив Гіппократ. У його трактаті «Про здоровий спосіб життя» це поняття розглядається як певна гармонія, якої слід прагнути шляхом здійснення профілактичних заходів. Римський філософ Цицерон Марк Тулій вважав, що «їжа і догляд за тілом повинні бути спрямовані на збереження здоров'я і сил, а не насолоди …»[14,19].

Здоров'я значною мірою залежить від самої людини, її свідомості та активного ставлення до свого здоров'я, від її поведінки. Саме від того, якого способу життя дотримується людина, як вона себе виявляє у праці, навчанні, спілкуванні, як організовує своє дозвілля, як харчується, в якому співвідношенні перебуває її фізична і психічна активність, чи гігієнічно обґрунтований режим праці та відпочинку, залежить стан її здоров'я. Якщо ж розглянути відсоткове співвідношення факторів, що впливають на формування здоров`я, то можна від слідкувати таку тенденцію: стан власне системи охорони здоров'я (рівень медицини) обумовлює в середньому лише близько 10% всього комплексу впливів, решта 90% припадає на: екологію (близько 20%), спадковість (близько 20%), і найбільше - на умови і спосіб життя (близько 50%).

Трактування способу життя є так само неоднозначним, як і трактування здоров'я. Вчені Інституту соціальних досліджень визначають здоровий спосіб життя як усе в людській діяльності, що стосується збереження і зміцнення здоров'я; усе, що сприяє виконанню людиною своїх функцій через діяльність з оздоровлення умов життя - праці, відпочинку, побуту. Відомий український валеолог Т. Бойченко зазначає, що здоровий спосіб життя - це спосіб життєдіяльності людини, метою якого є формування, збереження і зміцнення здоров'я.

Здоровий спосіб життя може включати в себе як дотримання режиму дня, раціональне харчування, фізичну культуру, правила гігієни, відсутність шкідливих звичок(паління цигарок, алкоголь, та інше), доброзичливе ставлення до людей.

Здоровий спосіб життя проявляється в ставленні до свого здоров'я та здоров'я оточуючих, в своїй відповідальності за своє здоров'я та здоров'я майбутнього покоління.

Сучасні вчені вважають, що складові здорового способу життя являються:

· Оптимальний руховий режим

· Тренування імунітету і загартування

· Психофізіологічна регуляція

· Психосексуальна і статева культура

· Раціональний режим життя

· Відсутність шкідливих звичок

· Висока медична активність

Формування здорового способу життя не короткочасний захід, поширюється тільки на деякі групи, а тривалий, вимагає зусиль усього суспільства процесу. Зв'язок здорового способу життя та виховання проглядається протягом століть. «Якути, - писав російський академік І. Р. Тарханов наприкінці минулого століття в книзі «Про загартування людського організму», - натирають своїх новонароджених снігом, а остяк, подібно тунгуса, занурюють немовлят у сніг, обливають крижаною водою і закутують потім в оленячі шкури».[13]

У сукупності засобів формування здорового способу життя дітей, особлива роль належить природним силам(вода, повітря, сонце), а також гігієнічним чинникам. Нормативною основою життя і діяльності дітей, являється режим дня.

Ретельно складений і систематично виконується режим дня допомагає зберегти баланс між витратою та відновленням витрачених сил, зміцнює здоров'я, створює бадьорий, життєрадісний настрій, виховує акуратність точність, організованість, дисциплінованість, почуття часу, та спонукає до самоконтролю. В школі основними формами виховання здорового способу життя являються уроки фізичного культури, гімнастика до заняття, фізкультхвилинки.

1.2 Педагогічна діяльність по формуванню цінностей здорового способу життя дітей в процесі навчання

Проблема формування здорового способу життя досить ретельно висвітлюється в багатьох соціально-філософських, педагогічних, соціологічних, медичних працях. Особливої актуалізації, як уже вище згадувалось, ця проблематика набула у другій половині ХХ століття як у світі в цілому, так і в Україні.

Впровадження системи по формуванню здорового способу життя потребує врахування того факту, що кожна вікова група має свої, притаманні лише їй, специфічні особливості розвитку.

Учені з'ясували, що стан здоров'я особистості - це наслідок розвитку інтелекту і закладених у дитинстві батьками і вчителями моделей поведінки щодо зміцнення здоров'я. Тому останнім часом акцент у зміцненні та збереженні здоров'я зміщується у бік активізації самої особистості, підвищення її валеологічних знань, оволодіння уміннями і навичками здорового способу життя. Розпочинати таке навчання потрібно з раннього дитячого віку - у сім'ї, дошкільному закладі, а зі вступом дітей до школи стає можливим цілеспрямований педагогічний вплив на їхній загал.

Дошкільний вік є вирішальним у формуванні фундаменту фізичного і психічного здоров'я. До семи років людина проходить величезний шлях розвитку, що не повторюваний протягом подальшого життя. Саме в цей період йде інтенсивний розвиток органів і становлення функціональних систем організму, закладаються основні риси особистості, формуються характер, ставлення до себе і оточуючих. Очевидна значимість формування у дітей дошкільного віку певної бази знань і практичних навичок здорового способу життя, усвідомленої потреби в систематичних заняттях фізичною культурою і спортом.

Проблема здоров'я дітей завжди перебувала в центрі уваги педагогів, інтерес до неї не слабшає і сьогодні, оскільки зміна соціальних умов призвело не тільки до перегляду, але й істотного розбіжності поглядів різних соціальних інститутів на цілі і зміст фізичного і психічного розвитку дитини-дошкільника. Зокрема, в умовах системної неузгодженості відносин людини із зовнішнім природним середовищем необхідний перегляд педагогічних шляхів і умов валеологічного виховання дітей. У силу цього виникає потреба у створенні гнучких соціально-педагогічних технологій здоров'я зберігаючих навчання і виховання особистості в умовах державних виховно-освітніх установ. Використання педагогами таких технологій дозволить сформувати основи здорового способу життя, розвинути у дитини почуття співпереживання іншим людям, певні навички саморегуляції, що дозволяють попереджати девіантна поведінка.

Батьківська любов забезпечує дітям емоційну захист і психологічний комфорт, дає життєву опору, а любов і безмежне довіру дитини до батьків роблять його особливо чутливим до їх впливу. Сім'я гостро потребує допомоги фахівців на всіх етапах дошкільного дитинства. Очевидно, що сім'я і дитячий сад, маючи свої особливі функції, не можуть замінити один одного і повинні взаємодіяти в ім'я повноцінного розвитку дитини-дошкільника.

Як показує практика, і підтверджують педагогічні дослідження, батьки визнають пріоритет дошкільного закладу у вирішенні освітньо-виховних завдань, але не вважають за потрібне брати участь в педагогічному процесі. Педагоги недооцінюють роль сім'ї і не прагнуть об'єднати з батьками зусилля для розвитку і виховання дітей, тому не налагоджують належним чином зворотний зв'язок, не використовують повною мірою вплив сім'ї на виховання дитини. Сім'я є джерелом і важливою ланкою передачі дитині соціально-історичного досвіду, і, насамперед, досвіду емоційних і ділових взаємин між людьми. Враховуючи це, можна з повним правом вважати, що сім'я була, є і буде найважливішим інститутом виховання, соціалізації дитини.

Відомо, що дошкільний вік є вирішальним у формуванні фундаменту фізичного і психічного здоров'я. Адже саме до 7 років людина проходить величезний шлях розвитку, що не повторюваний протягом подальшого життя. Саме в цей період йде інтенсивний розвиток органів і становлення функціональних систем організму, закладаються основні риси особистості, формується характер, ставлення до себе і оточуючих. Важливо на цьому етапі сформувати у дітей базу знань і практичних навичок здорового способу життя, усвідомлену потреба в систематичних заняттях фізичною культурою і спортом.

Педагогічна технологія формування основ здорового способу життя у дітей дошкільного віку - це спеціальним чином організований педагогічний процес, що дозволяє дитині отримати елементарні анатомічні та медичні знання про власний організм; цілеспрямовано і гарантовано забезпечує збереження, підтримку, зміцнення і нарощування здоров'я його суб'єктів в єдності всіх його складових у ході їх взаємодії в навчально-виховних ситуаціях.

Підлітковий вік охоплює період від 10-11 до 14-15 років. За цей час діти дорослішають не тільки фізично, а й розумово, морально, соціально. Перебудовується організм підлітка, змінюється його самосвідомість, взаємини з однолітками і дорослими, збагачується пізнавальна і навчальна діяльність. У підлітковому віці розширюється коло суспільних інтересів дитини, особливе місце в її житті починають займати товариші, однолітки, друзі. Відбувається опанування суспільним досвідом та випробовуванням власних сил під час навчання у школі та спілкування з однолітками. Формуються різноманітні життєві навички, потрібні для адаптації в суспільстві, зокрема:

- спілкування з однолітками, молодшими, дорослими;

- критичне ставлення до себе й оточення;

- пізнання та оцінювання власних здібностей;

- соціально-психологічна адаптація до навколишнього середовища.

Кардинальні зміни у структурі особистості дитини, яка вступає в підлітковий вік, визначаються якісним зрушенням у самосвідомості. Підліток починає почуватися дорослим і прагне бути таким. Підлітковий вік і в науці, і в практиці називають перехідним, критичним, оскільки певна дисгармонія фізичного і психічного розвитку можуть спричиняти нервово-психічні відхилення, навіть у здорових підлітків спостерігаються коливання настрою, підвищена дратівливість, прагнення до асоціальних форм поведінки. Саме в підлітковому віці починає активно формуватися індивідуальний спосіб життя, від якого в майбутньому значною мірі залежить здоров'я особистості, тому що в перехідний період дуже важливо научити підлітка зміцнювати власний організм та керувати своєю психікою й поведінкою.

Другий етап підліткового віку - 12-14 років. У цей період стабілізується емоційно-вольова сфера дитини, відбувається інтенсивний розвиток самосвідомості, що якісно видозмінює інтелектуальні властивості особистості. У підлітків з'являється прагнення до морального і фізичного вдосконалення, загострюються почуття обов'язку, відповідальності.

У вихованні підлітків слід враховувати, що головною особливістю цього періоду є їхня активна діяльність на підставі формування стійких мотивів поведінки. Найтиповішими несприятливими для цього віку є неправильні форми спілкування, що призводить до шкідливих звичок, раннього статевого життя, антисоціальних вчинків. У зв'язку з цим, значну увагу варто приділяти мотивації правильної поведінки підлітка.

Робота з формування здорового способу життя буде ефективною, якщо вона задовольнятиме природні запити й потреби учнів, спонукатиме підлітків до самопізнання й само активності, розширюватиме межі їхньої практичної та розумової діяльності. При цьому треба враховувати дві безперечні умови: діяльність педагога щодо розвитку дитини й психологічну готовність учня до цього. Крім того, важливо спиратись на ті передумови, які захоплюють почуття учнів, викликають вияв позитивних емоцій.

Науково організований процес формування здорового способу життя повинен передбачати тісний зв'язок середовищ виховання (школи, сім'ї, суспільства), узгодження їхніх дій, ефективність засобів впливу з тим, щоб школярі постійно перебували під безпосереднім педагогічним впливом, щоб навіть їхній відпочинок сприяв інтелектуальному збагаченню й фізичному вдосконаленню.

У процесі по формуванню здорового способу життя підлітків слід прагнути сформувати мотивацію на здоровий спосіб життя, озброїти учнів системою знань, умінь та навичок з питань формування здоров'я та поліпшення їхнього здоров'я взагалі. Підлітки в процесі занять повинні:

- усвідомити значення способу життя для особистого здоров'я, доброго са-мопочуття, успіхів у навчанні;

- зрозуміти особистісно-індивідуальну сутність здорового способу життя, знати його фактори;

- знати про вплив навколишнього середовища на здоров'я людини, вміти взаємодіяти з довкіллям, розуміти, за яких умов воно (житло, клас, вулиця, дорога, ліс) безпечне для життя;

- знати особливості свого фізичного, психічного, розумового розвитку, характеру, пізнавальних процесів (уваги, пам'яті, уяви, мислення) для їхнього самовдосконалення та корекції;

- уміти вимірювати основні фізіологічні показники (зріст, масу тіла, частоту пульсу), розуміти значення цих показників для контролю за станом здоров'я та його корекції;

- знати й дотримуватися правила особистої гігієни, гігієни побутових та навчальних приміщень, одягу, взуття та ін.;

- знати основні правила раціонального харчування з урахуванням віку;

- усвідомити значення рухової активності для розвитку здорового організму, вміти задовольняти свої рухові потреби в процесі навчальних занять та протягом дня; займатися фізичною культурою і спортом;

- знати психолого-фізіологічні особливості розвитку хлопчиків та дівчаток, розуміти значення самовиховання у формуванні всебічно гармонійної особистості;

- знати, як берегти своє здоров'я від простудних та деяких інфекційних захворювань, що робити при їхньому виникненні, як надати першу долікарняну допомогу при деяких гострих патологічних станах;

- знати, які звички й чому становлять загрозу для здоров'я і не допускати їхнього виникнення;

- знати склад, родинні коріння своєї сім'ї, любити та поважати батьків, інших членів сім'ї;

- усвідомити зміст і значення загальнолюдських цінностей, поводитись згідно з ними; дбати про свій духовний розвиток, самовдосконалення та самореалізацію

В першому розділі ми розглянули:

1.Що таке поняття і сутність здорового способу життя.

2. Педагогічна діяльність по формуванню здорового способу життя дітей в процесі навчання.

Таким чином, ми дослідили, що здоров'я це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних вад. На сьогодні провідні вчені наголошують на цілісному понятті здоров'я, яке інтегрує чотири складові це: фізичне здоров'я людини, психічне здоров'я, соціальне здоров'я і духовне здоров'я особистості. Здоровий спосіб життя може включати в себе як дотримання режиму дня, раціональне харчування, фізичну культуру, правила гігієни, відсутність шкідливих звичок(паління цигарок, алкоголь, та інше), доброзичливе ставлення до людей.

Ми дослідили, що проблема формування здорового способу життя досить ретельно висвітлюється в багатьох соціально-філософських, педагогічних, соціологічних, медичних працях. Проблема здоров'я дітей завжди перебувала в центрі уваги педагогів, інтерес до неї не слабшає і сьогодні, оскільки зміна соціальних умов призвело не тільки до перегляду, але й істотного розбіжності поглядів різних соціальних інститутів на цілі і зміст фізичного і психічного розвитку дитини-дошкільника.

Таким чином ми дослідили, науково організований процес формування здорового способу життя повинен передбачати тісний зв'язок середовищ виховання (школи, сім'ї, суспільства), узгодження їхніх дій, ефективність засобів впливу з тим, щоб школярі постійно перебували під безпосереднім педагогічним впливом, щоб навіть їхній відпочинок сприяв інтелектуальному збагаченню й фізичному вдосконаленню.

РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ЦІННОСТЕЙ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ У ДІТЕЙ ІЗ ДЦП

2.1 Дитячий церебральний параліч (ДЦП). Причини, симптоми, форми. Загальне проявлення

ДЦП - органічне ураження мозку, що виникає в періоді внутрішньоутробного розвитку, в пологах або періоді новонародженості і супроводжується руховими, мовними і психічними порушеннями. Термін «дитячий церебральний параліч» об'єднує ряд синдромів, котрі виникають в зв'язку із пошкодженням мозку.

К.А. Семенова виділяла три стадії перебігу ДЦП: початкова, ранню резидуальную і пізню резидуальную з двома ступенями тяжкості перебігу. Перша стадія захворювання починається безпосередньо після народження або в період новонародженості; друга стадія зазвичай виявляється в 4-5 - місячному віці і триває 2-3 років, у важких випадках вона може перейти в третю стадію значно раніше - в 6-8 місяців. Остаточне формування патологічного рухового стереотипу і поява контрактур і деформацій на основі неврологічних синдромів, що розгорнулися протягом перших двох стадій, відбувається на третій стадії захворювання.

Причини розвитку ДЦП різноманітні. Прийнято виділяти такі причини:

· Пренатальні

· Перинатальні

· Постнатальні несприятливі фактори

Пренатальні фактори.

Зазвичай виділяють 3 групи цих факторів:

- Стан здоров'я матері

- Відхилення в процесі вагітності

- Фактори, порушення розвитку плода

К факторам 1 групи відносять:

• Конституцію матері

• Соматичне, ендокринне, інфекційне захворіння матері

• Шкідливі звички

• Ускладнення попередньої вагітності

К 2 групі факторів можуть бути віднесені несприятливо протікають пологи, котрими закінчилась попередня вагітність лікування тиреоїдних гормонів під час вагітності, кровоточення в пізні терміни вагітності, споживання матір'ю естроген них гормонів, внутрішньо маткові ушкодження.

К 3 групі факторів відносять наступне: вага менша 1500г., ненормальна позиція плода, мала вага плаценти, вагітність строком менше 37 неділь, виражений дефект родів, аномалія кінцівок, генетичні фактори.

Перинатальні фактори. До цих факторів відносять:

— Асфіксія в родах

— Родова травма

Особливо детально вивчено механізм асфіксії: киснева недостатність в родах веде к розширенню сосудів і їх тромбозу, виникає ішемія мозку, і в підсумку можуть розвиватися тяжкі церебральні порушення.

Причинами родових травм можуть бути механічні пошкодження при народженні, неправильне передлежання плода, скорочені роди, тривалі потуги, штучні пологи та ін.

На початковій стадіях можуть бути і інші фактори ризику розвитку ДЦП: патологія плаценти чи пуповини, обвиття пуповини, тривалі потуги, слабкості родової діяльності, передчасні роди.

Постнатальні фактори.

На постнатальній стадії виділяють наступні причини відхилень:

— Травми: черепа та костей, субдуральні гематоми і т.д.

— Інфекції: менінгіт, енцефаліт, абсцес мозку

— Інтоксикації: лікарськими речовинами, антибіотиками, свинцем, миш'яком, та ін.

— Киснева недостатність: при удушені, утопленні та ін.

— При новоутвореннях та інших набутих відхилень в мозку: пухлина мозку, кіста, гідроцефалія і т.д.

До факторів високого розвитку ДЦП відносять різні ускладнення в пологах: передчасні пологи, слабкість скоротливої матки під час пологів, стрімкі пологи, кесарів розтин, затяжні пологи, тривалий безводний період, сідничне передлежання плоду, тривалий період стояння головки в родових шляхах, інструментальне породіллі.

Можна сказати, що ДЦП - це полі-етіологічне захворювання мозку, яке виникає під впливом дії різних шкідливих речовин на організм ембріона, плода або новонародженого. Часто має місце поєднання різних шкідливих факторів.

Симптоми ДЦП коливаються від ледь помітної незграбності до важкої м'язової напруженості, яка заважає рухам рук і ніг і приковує дитини до інвалідного крісла. Тяжкість проявів пов'язана з пошкодженням мозку. Ці прояви можуть бути незначними, помітними лише для професіоналів, а бо можуть бути явними і очевидними для батьків та інших оточуючих людей. Як правило прояви дитячого церебрального паралічу мало помітні в ранньому дитинстві, але стають більш очевидними при дозріванні нервової системи дитини. Ранні ознаки розвитку ДЦП включають: поганий контроль голови, перевертання, хапання предметів рукою, сидіння без підтримки, повзання чи хода.

Форми ДЦП:

Спастична диплегія - найбільш часто зустрічаємо форма. Виникає при пошкодженні моторних зон кори, при чому з обох сторін. При цій формі спостерігається параліч всіх чотирьох кінцівок, більше виражений в ногах. Найчастіше ця форма з'являється у недоношених дітей. Фізичний розвиток дитини сповільнюється: він пізно починає тримати голову, сидіти та ін.

Зазвичай ця диплегія, на ноги уражається більше ніж на руки. Прогностично сприятлива форма в плані подолання мовних і психічних порушень і менш сприятлива в руховому відношенні.

Подвійна геміплегія також виникає в результаті пошкодження моторних зон обох півкуль мозку і супроводжується паралічем всіх чотирьох кінцівок з переважним ураженням рук. Основні клінічні прояви подвійної геміплегії переважання ригідності м'язів, посилюється під впливом зберігаються протягом багатьох років інтенсивних тонічних рефлексів. Діти не сидять, не стоять, не ходять. Мова відсутня через анартрії. Функція рук практично не розвівається. Але на щастя ця форма зустрічається дуже рідко.

Геміпарична форма ця форма характеризується пошкодженням кінцівок (руки і ноги) одного боку тіла. Рука зазвичай уражається більше. ніж нога. Пов'язано це з ураженням півкуль головного мозку. Прогноз рухового розвитку при адекватному лікуванні сприятливий. Діти ходять самі, здатність до навчання залежить від психічних і мовних порушень.

Гіперкінетична форма пов'язана з поразкою підкоркових відділів головного мозку. Причиною є білірубінові енцефалопатії. Рухові розлади проявляються у вигляді мимовільних насильницьких рухів. Вони бувають швидкими, химерно-уповільненими, а можуть носити змішаний характер. Спостерігається також тремтіння.

Атонічно - астетична форма виникає при пошкодження мозочка, яке часто поєднується з патологією лобових часток. При цьому наголошується низький м'язовий тонус, порушення рівноваги в спокої і ходьбі, порушення координації рухів. Рухи неспіврозмірні, неритмічно, порушення самообслуговування. Часто не можуть писати, малювати. Можуть бути інтелектуальні порушення різного ступеня тяжкості, також можуть бути порушення мовні і психічні.

Загальне проявлення ДЦП

Основними факторами, що приводять до появи ДЦП, є гіпоксія дитини в утробі матері або відразу після народження. Так, у більшості дітей причиною захворювання є патологія вагітності матері, а так само порушення аутоімунних механізмів. Родові травми, викликані різними видами акушерської патології, є невелика кількість числа, що призводить до пошкодження мозку плода.

Після пологів частою причиною є гемологічна хвороба новонароджених. В її основі можуть бути різні механізми. Гіпоксія, що лежить в основі розвитку ДЦП призводить до недорозвинення структур головного мозку дитини, особливо ділянок мозку, відповідальних за формування рефлекторних механізмів. Клінічні прояви залежать від ступеня ураження мозку.

Лікування ДЦП включає в себе, перш за все, комплекс лікувальної фізкультури та курси масажу, а так само застосування засобів, що знижують м'язовий тонус. Крім того, необхідні заходи щодо запобігання розвитку тугорухливості в суглобах уражених кінцівок а так само застосування препаратів, що поліпшують мікроциркуляцію та живлення нервової тканини.[6]

2.2 Особливості дітей із ДЦП

Провідна причина дитячого церебрального паралічу - це зміна нормальної структури головного мозку, а основними симптомами є різні розлади рухової сфери. Розлади рухів засновані на порушенні передачі сигналу від головного мозку до м'язів, і на супутньому патологічному стані м'язових груп (підвищений або знижений тонус).

ДЦП характеризується наявністю рухових, мовних, розумових, емоційних і вольових розладів, які пов'язані з пошкодженням самих різних м'язових груп і тканин головного мозку. Складнощі розвитку дітей з дитячим церебральним паралічем обумовлені великими труднощами при виконанні ними координованих і складних рухів.

Особливості дітей з ДЦП обумовлені двома основними факторами:

1. Порушення нормальної структури тканин центральної нервової системи.

2. Обмеження самостійності через неможливість вільно рухатися, і лише частковою здатності до самообслуговування.

Будь-які рухи дитини з ДЦП є уповільненими. Це створює ґрунт для формування диспропорцій між розвитком мислення та поданням про навколишній простір. Справа в тому, що абстрактні знання та навички логічного мислення можуть формуватися у дитини з ДЦП цілком нормально, без будь-яких затримок. А ось уявлення про навколишній просторі можуть формуватися правильно тільки в умовах постійного здійснення дитиною рухів, в ході яких виробляється м'язова пам'ять і стереотипи, а також розвиваються певні функції мозку.

В результаті такої диспропорції діти з ДЦП дуже часто погано вважають, їм важко засвоїти математичні дії. Інша особливість дітей з ДЦП полягає в зміненій розумової працездатності, тобто навіть на тлі нормального інтелекту дитина здатна займатися менший проміжок часу, засвоює менший обсяг інформації в одиницю часу, в порівнянні зі здоровим однолітком. Через даної особливості діти з ДЦП в 70% випадків мають затримку психічного розвитку. Під психічним інфантилізмом розуміється незрілість емоційно-вольової сфери особистості дитини. Це пояснюється уповільненим формуванням вищих структур мозку (лобові відділи головного мозку), пов'язаних з вольовою діяльністю. Інтелект дитини може відповідати віковим нормам, при цьому емоційна сфера залишається несформованою.

При психічному інфантилізмі відзначаються такі особливості поведінки: у своїх діях діти керуються в першу чергу емоцією задоволення, вони егоцентричні, не здатні продуктивно працювати в колективі, співвідносити свої бажання з інтересами оточуючих, у їхній поведінці присутній елемент «дитячості». Ознаки незрілості емоційно-вольової сфери можуть зберігатися і в старшому шкільному віці. Вони будуть проявлятися в підвищеному інтересі до ігрової діяльності, високої сугестивності, нездатності до вольового зусилля над собою. Така поведінка часто супроводжується емоційною нестабільністю, рухової розгальмованості, швидкою стомлюваністю.

Емоційна сфера дітей з ДЦП має такі особливості: вразливість, сильна вразливість, прихильність до опікунів і батькам. Основна причина затримки і порушень психічного розвитку дітей з ДЦП - в недостатності м'язової роботи (неможливість участі у рухливих іграх і т.д.) та обмеження контактів з однолітками через труднощі мовного спілкування. Діти з ДЦП мають розлади мови, зумовлені порушенням тонусу м'язів, що беруть безпосередню участь у вимові звуків.

Особливості формування особистості та емоційно-вольової сфери у дітей з діагнозом ДЦП можуть бути обумовлені двома факторами:

— біологічними особливостями, пов'язаними з характером захворювання;

— соціальними умовами - впливом на дитину родини і педагогів.

Іншими словами, на розвиток і формування особистості дитини, з одного боку, істотно впливає його виняткове становище, пов'язане з обмеженням руху й мови; з іншого боку - відношення родини до хвороби дитини, навколишнє його атмосфера. Тому завжди потрібно пам'ятати про те, що особистісні особливості дітей, які страждають на ДЦП, - результат тісної взаємодії цих двох факторів. Слід зауважити, що батьки, при бажанні, можуть пом'якшити фактор соціального впливу.

Незважаючи на перераховані особливості поведінки, емоційно-вольові порушення можуть проявляти себе по-різному.

В одному випадку це буде підвищена збудливість. Діти цього типу неспокійні, метушливі, дратівливі, схильні до прояву невмотивованої агресії. Для них характерні різкі перепади настрою: вони то надмірно веселі, то раптом починають вередувати, здаються втомленими і дратівливими.

Іншу категорію, навпаки, відрізняє пасивність, безініціативність, зайва сором'язливість. Будь-яка ситуація вибору ставить їх у глухий кут. Їх діям властива млявість, повільність. Такі діти з великими труднощами адаптуються до нових умов, важко йдуть на контакт з незнайомими людьми. Їм властиві різного роду страхи (висоти, темряви і т.д.). Ці особливості особистості та поведінки набагато частіше зустрічаються у дітей, хворих на ДЦП.

Підвищена стомлюваність - ще одна відмінна особливість, характерна практично для всіх дітей з ДЦП. У процесі корекційної та навчальної роботи, навіть за умови високого інтересу до завдання, дитина швидко втомлюється, стає плаксивою, дратівливою, відмовляється від роботи. Деякі діти в результаті стомлення стають неспокійні: темп мови прискорюється, при цьому вона стає менш розбірливою; спостерігається посилення гіперкінезів; проявляється агресивна поведінка - дитина може розкидати знаходяться поблизу предмети, іграшки.

Ще одна область, в якій батьки можуть зіткнутися з серйозними проблемами це вольова активність дитини. Будь-яка діяльність, що вимагає зібраності, організованості та цілеспрямованості, викликає в нього труднощі. Як вже зазначалося раніше, психічний інфантилізм, властивий більшості дітей з ДЦП, накладає істотний відбиток на поведінку дитини. Наприклад, якщо запропоноване завдання втратило для нього свою привабливість, йому дуже складно зробити над собою зусилля і закінчити розпочату роботу.

2.3 Форми і методи роботи с дітьми із ДЦП по формуванню цінностей здорового способу життя

Методичне забезпечення лікувально - корекційного процесу рухового розвитку дітей, котрі страждають ДЦП повинна ґрунтуватися наступних принципових положеннях.

На початкових етапах корекційної роботи із малими підопічними (ранній й молодший дошкільний вік), соціальній та разі тяжкого ступеня рухових порушень найефективнішим можна припустити індивідуальний метод взаємодії з дитиною, оскільки саме в цих ситуаціях він найбільш безпомічна й максимально залежить від дорослих.

Надалі, у процесі проходження дитиною лікувально-виховного курсу (в лікарняному стаціонарі, санаторії, реабілітаційному центрі й т.д.) виникає посилюється необхідність спілкування даної дитини з дітьми. Тому поруч із індивідуальним методом певне значення набуває індивідуально-груповий метод занять (при наповнюваності групи до 3-6 дітей)! Педагог (методист) як і приділяє велику увагу кожної дитини, але не ігнорує групових рухових взаємовідносин інших дітей. У цьому плані доцільно застосування методу «однорідної групи», коли підбираються у досить подібні підгрупи формою ДЦП, рівня тяжкості рухових порушень, розвитку, супутнім синдромам, віку й т.д.

Подальша соціалізація дитини (його перебування на спеціальному дошкільному установі, психоневрологічному реабілітаційному центрі, санаторії, школі-інтернаті) зумовлює необхідність посилення групового методу з організацією корекційно-виховного процесу.

Позитивними моментами групового методу є: формування рухових і інших взаємин між кожним конкретним дитиною та оточуючими дітей (без чого неможливий подальший досягнення ефективної соціальної адаптації серед однолітків і оточуючих співгромадян); значно більші можливості у плані виховання необхідних особистісних якостей, зокрема можливість використання наслідувальних реакцій, змагальності тощо.

Якщо ж говорити про спільний стилі рухових занять із дітьми раннього і дошкільного віку, то основним тут має стати ігровий метод, з якого реалізується таке основне напрям, як «корекція рухом через гру». У цьому плані будувати заняття необхідна за вигляді однієї великої тематичної гри, що з взаємозалежних (чи відособлених) ігрових ситуацій, завдань, вправ, ігор, підібраних в такий спосіб, щоб сприяти рішенню поставлених педагогом (методистом) корекційних завдань.

Важливе значення, особливо в дітей раннього і дошкільного віку (і має важку ступінь рухових порушень), має методо повторно-кільцівого побудови занять. Його сутність у тому, запропоновані у кожному занятті корекційні вправи (рухові режими) повинні поступово, частинами відтворювати послідовність етапів рухового розвитку здорової дитини першого роки життя: від поз лежачи на спині до присідаючи, уставанню на четвереньки тощо.

Слід зазначити також дуже важливий для дітей із ДЦП метод предметно - практичного взаємодії дітей у своїй по фізичного виховання. Позитивними моментами його є конкретність, пізнання властивостей матеріалів, розвиток «гарматної логіки» (ознайомлення з призначенням предметів, способами їхні діяння), певна кінцева результативність предметних діянь П.Лазаренка та ін.

Крім названих вище основних (значною мірою традиційних) методів необхідно пам'ятати також цілу групу щодо нових перспективних специфічних методів роботи зданим контингентом дітей:

а) метод музикально-ритмічної терапії (використання відповідних звукових і музичних режимів);

б)метод колірної терапії (оформлення інтер'єру залу, устаткування й інвентарю у колірних гамах, найприйнятніших у плані сприйняття певних груп дітей);

в) метод аналогій з тваринним і рослинним світом (використання відомих образів, типових поз, рухових повадок тощо);

р) метод «театру фізичного виховання» (з режисером-педагогом, дитячими акторськими ролями, ігровий атрибутикою тощо).

2.3.1 Масаж при ДЦП

Дітям страждаючими на ДЦП призначають масаж із єдиною метою понизити рефлекторну збуджуваність м'язів, попередити розвиток контрактур, зменшити синкинезії, стимулювати функцію паретичних м'язів, поліпшити кровообіг, зменшити трофічні розлади.

Перед масажем необхідно забезпечити максимальне розслаблення м'язів, підібравши початкове положення і вправи на розслаблення. Масаж проводиться диференційовано. Поглажування, розтирання,розминання скорочених м'язів з підвищеним тонусом проводиться ніжно, плавно, в повільний темп. Більше глибокий масаж з прийомами вібрації (шиття, лупцювання) застосовують для розтягнуті м'язів. Обов'язковий масаж паравертебральних спинномозкових сегментів. Методика і масажу таку ж, як із інсультах. Проте масажист має враховувати, і ним дитина, що це хворий як неспроможна виконати руху, але й ніколи їх виконував і тому уявляє, як він виконати. З іншого боку, дитина не розуміє потребу лікування, в нього менш зосереджується увага, ніж в дорослого.

Слід враховуватиме й те, що хворі ДЦП часто замкнуті, дратівливі. Тому масажист може бути витриманим, терплячим, лагідним із дитиною, привернути до собі. У кабінеті ж повинні прагнути бути іграшки, що відповідають віку дитини. Під час масажу необхідно стеження із дитиною розмовою, грою, створюючи позитивний емоційне тло.

Нині є низку методик масажу. Кожна їх доцільною у даному випадку. Знання великої кількості методик необхідне й для вмілого добору прийомів у разі, коли якась система прийомів виявляється неефективною. З використанням будь-який методики необхідно домогтися розслаблення м'язів. Для цього він проводять підготовчий масаж, використовуючи спеціальні укладання та вправи на розслаблення. Наприклад, спадний масаж з втиранням манестезинової мазі. Рекомендується втирати мазь, що охоплюють поглажування згори донизу, не чіпаючи сухожиль, до появи відчуття тепла. Для розслаблення великих м'язових груп застосовують валяння (разминання), у якому м'язова маса хворих хіба що перевалюється з одного руки масажиста в іншу. Для розслаблення м'язів плечового і тазостегнового суглобів пропонується катання, у якому хіба що «катають» двома руками у бік від себе, як качалку на тесті.

З метою розслаблення м'язів перед масажем можна використовувати прийом струшування. Для розслаблення кисті або стопи масажист захоплює передпліччя чи гомілка однієї рукою та робить ряд коротких і довгих рухів у вигляді струшування. Причому струшування спочатку виконують у малому обсязі й поволі, та був принаймні наступу розслаблення м'язів амплітуда і їхнє зростають. Для розслаблення м'язів на руці чи нозі масажист захоплює кінцівку за дистальний відділ. Руку беруть за пензель, фіксуючи променезап'ястковий суглоб, ногу - за гомілковостопний суглоб. Потім роблять вструшувані руху вгору - донизу й убік.

Для розслаблення м'язів успішно застосовують точковий (гальмівний) масаж. Так при анатомічно-астетичній формі ДЦП призначають стимулюючий (що збуджує) точковий масаж як пунктації коротких, різких, швидких надавлювань однією або кількома пальцями аналогічних точок, що є на шкірі над м'язами, що у русі. Палець не затримують на точці, а швидко забирають. Повторюють кілька разів на кожній фазі.

У окремих випадках рекомендується одні й самі точки надавати гальмівне чи які б збуджували дію, у залежність від мети масажу - розслабити м'язи чи стимулювати їх.

Для зниження гіпертонуса м'язів рекомендують вібрацію як засіб рефлекторної терапії, що проводиться з допомогою портативного електровибратора, покликаного забезпечити масажу особи. Масаж обличчя і комірцевої зони надає розслаблюючу дію на мімічні м'язи і сприяє лікуванню порушень промови. Для розслаблення м'язів живота запропонований так званий звуковий масаж, тобто виконання масажу живота разом із гімнастикою, і одночасним вимовою звуків. Під час масажу живота (лише з годинниковий стрілці) чи тактильного роздратування окремих ділянок живота хворий вимовляє звуки «ш-ш», «р-р-р» та інші, покашлює. Високоефективним способом зниження м'язового тонусу є погойдуванню дитини на м'ячі вагітною лежа на спині, на животі, при боці, разом із масажем спини, шиї, сідниць. Рекомендується також і зниження гіпертонуса м'язів поєднувати пасивне розтягнення напруженої м'язи з одночасним стимуляційним масажем м'язів-антагоністів. Для нормалізації м'язового тонусу під час масажу і протягом дня має значення розташування частин тіла, і їх взаємо-розташування стосовно друг до друга. Важливо становище голови у просторі і ворожість до шиї і тулуба.

Для виведення кінцівок і голови у правильне фізіологічне становище можна використовувати прийоми розслаблення зближенням місць прикріплення м'язів. Перш ніж розтягувати спастически напруженість м'язів, слід зробити спрямування бік дії напруженої м'язи остаточно, тобто. до обсягу зігнути кінцівку, якщо вона в згинальному становищі, чи повернути голову максимально убік прояви спастичної кривошиї тощо. Потримавши голову у стані лічені секунди і провівши легке поштовхи м'язів, що є до цього часу напруженому стані, можна без зусилля виконати максимально спрямування зворотний інший бік і зафіксувати його.

Для спастичних скорочених м'язів рекомендується використовувати лише погладжування і розтирання. У цьому необхідно проводити вибірково масаж окремих груп м'язів.

2.3.2 ЛФ і лікувальна гімнастика при ДЦП

Лікувальна фізична культура - складова частина медичної реабілітації хворих дітей ДЦП, метод комплексної функціональної терапії, використовує фізичні вправи як збереження організму хворого на діяльну стані, стимуляції внутрішніх резервів у запобіганні і лікування хвороб, викликаних вимушеної гіподинамією.

Кошти лікувальної фізичної культури - це фізичні вправи, масаж, загартовування, пасивна гімнастика (мануальну терапія), трудові процеси, організація всього рухового режиму хворих на ДЦП - стали невід'ємними компонентами лікувального процесу, відновного лікування в всіх лікувально-профілактичних закладах державної і реабілітаційних центрах.

Практично лікувальну фізкультуру - це, передусім терапія регуляторних механізмів, яка використовує найбільш адекватні біологічні шляху мобілізації власних пристосувальних, захисних і компенсаторних властивостей організму у ліквідації патологічного процесу. Разом з рухової домінантою відновлюється і підтримується здоров'я. Активний руховий режим і позитивні емоції є джерелом енергії для самозахисту організму всіх рівнях його життєдіяльності, як і нормі, і при патології.

Позитивний ефект, що спостерігається під час використання коштів лікувальної фізкультури в хворих з ДЦП, є наслідком оптимальної тренування всього організму. Принципи і механізми розвитку тренованості однакові як і нормі, і при патології. Можна лише про кількісному вираженні, рівні, і обсязі тренованості: тренування він ставить завдання максимального підвищення функціональних можливостей організму, окремих його систем органів, а щодо призначення лікувальної фізкультури вирішуються завдання дозованої тренування, підвищувальної функціональне стан хворого рівня здорової людини. Для отримання позитивного реабілітаційного ефекту в дітей із ДЦП необхідна тривала і завзята робота. Завдання ЛФ під час залишкових явищ:

- зниження гіпертонуса призводять м'язів і м'язів згиначів, зміцнення ослаблених м'язів;

- поліпшення рухливості в суглобах, корекція порочних установок ;

- поліпшення координації рухів і рівноваги;

- стабілізація правильного становища тіла, закріплення досвіду самостійного стояння, ходьби;

- розширення загальної рухової активності дитини, тренування вікових рухових навичок;

- навчання разом із вихователями батьками самообслуговування, засвоєнню основних видів побутової діяльності, зі урахуванням розумового розвитку.

Аби вирішити поставлених завдань використовуються такі групи вправ:

- вправи на розслаблення, ритмічне пасивне поштовхи кінцівок, махові руху, динамічні вправи;

...