Історична університетська освіта

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зародження історико-методичної науки відноситься до періоду появи в Росії перших збірок, що містять історичні відомості. Це «Азбуковники» XV - XVII ст. і «Синопсис» («Огляд») - навчальний посібник, що з'явився в Києві в 1674 р. У ньому описуються військові події, даються переліки імен руських князів, українських гетьманів. «Синопсис» видавався понад 30 разів. У збірках матеріал подавався з урахуванням інтересів читачів, але підручниками вони не були. «Синопсис», швидше, був своєрідним навчальним посібником, друкованим джерелом відомостей з російської історії. навчання освіта філологічний

Викладання історії вперше почалося в московській гімназії пастора Глюка (1705 р.), а потім у школі Феофана Прокоповича в Петербурзі (1721 р.). У московській гімназії Глюка діти бояр, служилого і купецького люду займалися історією за бажанням в кінці навчального дня. У школі Прокоповича історію вивчали діти «всякого звання».

Державне навчання історії ведеться з 1726 р. Саме тоді при Петербурзькому університеті була утворена перша урядова академічна гімназія. Вона складалася з підготовчої німецької (3 роки) і латинської шкіл (2 роки). Починали з 5 класу і закінчували навчання першим, а історію вивчали з 3 класу. У 3-2 класах три години на тиждень вивчали стародавню історію, починаючи від створення світу і закінчуючи правлінням першого християнського імператора Костянтина Великого. У 1 класі на історію відводили дві години на тиждень, а вивчення її хронологічно доводили до 40-х рр. XVIII ст. Хтось із гімназистів вибирав історію, а хтось відвідував уроки хронології та геральдики, введені в якості спеціальних дисциплін з 1747 р. Не існувало обов'язкового повного систематичного курсу історії. Не було і класного викладання: кожен вчитель вів 3-4 предмета, і гімназист, в залежності від індивідуальних успіхів, переходив від одного предмета до іншого. Учні, які готувалися до вступу в університет, повинні були вивчати історію, географію, латинську і грецьку мови.

У першій половині XVIII ст. вивчалася тільки загальна історія, і викладання через відсутність вчителів і підручників велося на іноземних мовах. Перший переклад підручника з загальної історії на російську мову відноситься до 1747 Це було «Введення в генеральну історію Гільом (Гільмара) Кураса». Щоправда, книги для читання з загальної історії з'явилися раніше.

У підручниках із загальної історії 40-х - початку 60-х рр. події викладалися або монографічно, по середньовічній схемі чотирьох монархій (ассиро-вавилонської, перської, македонської (грецької) і римської), або синхронізовано,але дуже короткими періодами. Хронологічний виклад починався від створення світу. Перераховувалися правителі і війни, проводилися численні анекдоти. Часто легенди видавалися за дійсні факти, наприклад міф про Едіпа. Інформація з вітчизняної історії давалися у вигляді короткого «додатка» до підручників загальної історії або ж включалися в різні книги.

У привілейованих українських школах XVIII ст. як окремі предмети вивчалися також хронологія, міфологія, нумізматика, генеалогія, геральдика, стародавня географія. Матеріал в підручниках викладався в питально-відповідній формі і повинен був заучуватися учнями, а роль вчителя зводилася до керівництва «витверджування напам'ять». Про це, зокрема, сказано у Проекті духовної комісії 1722 р. про заснування «нижніх» шкіл у містах: «І задавати читання історії універсальної . і, скільки можливо, вибираючи найголовніші епохи, запитаннями та відповідями витвержівать напам'ять ».

У 60-ті рр. історію викладали і в духовних навчальних закладах, комерційному і художньому училищах. Серед навчальних дисциплін вона займала другорядне місце і була в гімназіях доповненням до філологічному курсом. У другій половині XVIII ст. в «Листі про порядок навчання наук» вказувалося, що історія належала до числа тих предметів, які служили для «прохлажденія і приємного отдохновленія» після серйозних занять мовами, математикою, філософією. Так, в Смольному інституті повідомлялися лише початкові відомості з історії «настільки, щоб дівчина не нудьгувала під час розмови». Панівна у навчальній історичній літературі XVIII ст. думка про історію недалеко відійшла від погляду Плутарха на цей предмет, як на склад матеріалів, з якого треба черпати приклади та зразки чесноти чи вади.

В кінці XVIII ст. комісія для установи народних училищ запропонувала цікавий спосіб повторення пройденого за тиждень, введений спочатку в Смольному інституті. Повторення проходило по суботах, коли всі вчителі збиралися разом і вели бесіду з вихованцями зі свого предмету. Учитель релігії питав вихованку: «Яку істоту називаємо ми Богом?», «Хто створив світ?». Вчитель географії продовжував: «Як розділяється цей світ на глобусі? »Учитель геометрії пропонував досліджувати« фігуру світу », знайти центр і обчислити поверхні. Потім черга доходила до вчителя історії, який з'ясовував хто описав створення світу. Коли жив святий історик Мойсей? Які писав він книги? Які народи і держави в його вік були? Проте один з інспекторів Смольного інституту відкинув цей спосіб повторення, сказавши, що «мистецтва і розсудливість учительського ніяким навчальним способом замінити не можна».

Одним з найбільших істориків XVIII ст., сучасником Петра був В.М. Татіщев. За його порадою історія як навчальний предмет вперше була введена в школу. Творами В.М. Татіщева, зокрема «Історією Російської з найдавніших часів», користувався М.В. Ломоносов.

У XVIII ст. в школах поступово почала затверджуватися історія. Цьому сприяла узагальнююча праця М.В. Ломоносова «Стародавня Російська історія». Першим шкільним підручником з історії багато дослідників визнають його «Короткий Російський літописець з родоводом» (1760 p.). Літописець включав конспективним огляд російської історії від Рюрика до Петра I і давав, правда, недосконалу періодизацію історії. У вигляді таблиці в підручнику наводилися відомості про російських князів і царів аж до імператриці Катерини II. «Літописець» входив складовою частиною до навчальних посібника з загальної історії. У 1769 р. з'явилося «Зображення Російської історії» А. Л. Шлецера - дві невеликі книжечки для іноземців. Як зізнавався німецький дослідник, написати зв'язну російську історію йому було не просто, так як літописи тоді ще науково не оброблялися.

Остання чверть XVIII ст. багата на навчальну літературу з історії. У малих училищах вводиться навчальна книга «Про посади людини і громадянина». Вона написана або Ф.І. Янковичем де Міріево, або самою Катериною II. У цьому суспільствознавстві XVIII ст. давалося пояснення понять душі, боргу, розуму, волі, розповідалося про подружній союз, про любов до Батьківщини, чеснотах і вадах, причому стверджувалося, що «істинне благо є в нас самих». Крім того, в книзі містилися медичні рекомендації і правила благопристойності .
У 1783 р. у Петербурзі засновується учительська семінарія для підготовки викладачів народних училищ. Вперше в число предметів, що вивчаються включається методика історії.

Ф.І. Янкович де Міріево підготував «Керівництво вчителям народних училищ». У ньому говорилося: «Учні повинні відповідати не «так» і не «ні», але повнотою мови» . «Краще, якщо вони відповідають справно своїми словами, ніж тими словами, які знаходяться в книзі, бо з того бачити можна, що вони справу розуміють». «При всіх учнів, а великих, намагатися вчителі повинні більш про освіту і витончено розуму їх, ніж про наповнення і вправі пам'яті». І далі: «Вчитель повинен всі слова вимовляти голосно, плавно і ясно, очі звертати скрізь і ходити біля всіх учнів, щоб бачити; чи все старанно його слухають і справу свою виправляють ».

Особливе місце в перетвореннях Росії XVIII ст. займає реформа 1786 р. по створенню народних училищ. Відповідно до Статуту народних училищ 1786 р. в школах вводиться класно-урочна система викладання, починається використання дошки та крейди. На спеціально створені комісії Катерина II поклала обов'язок «перекласти на російську мову або знову скласти необхідні навчальні керівництва». Комісією був складений план «Твори російської історії для народних училищ у Російській імперії», в якому настійно рекомендувалося «всяке важливе місце події чи справи описувати таким чином, щоб воно служило або до заохочення або в обережність людям нинішніх і майбутніх часів ».

Цим і керувався Ф.І. Янкович, коли писав свій підручник «Всесвітня історія, видана для народних училищ Російської імперії». У книзі викладалася історія країн і народів. У передмові містилися новаторські вказівки вчителю про ведення уроку: учні поперемінно читають по частинах навчальний посібник, вчитель пояснює прочитане, змушує учнів, якщо потрібно, показувати на карті місця подій, походів, переселень народів або робити позначки в хронологічній таблиці; для ознайомлювального свідомого засвоєння та закріплення своїх пояснень викладач пропонує учням питання, коротко повторюючи щоразу пройдене на попередньому уроці. При цьому вчитель повинен залучити до роботи по можливості всіх учнів.

Ф.І. Янкович ділив курс історії на основні частини, їх - на менш важливі. У розділі описувалися основні події із зазначенням конкретних осіб та історичних дат. Матеріал структурувався у вигляді схем, які учні заучували і по них відповідали на уроці. Ф.І Янкович вимагав не дослівного переказу тексту підручника, а викладення його своїми словами, в певному зв'язку і з опорою на ландкарти - спеціально видані настінні географічні карти. При цьому слід було дотримуватися наступної методики: «При поясненні земель вчитель показує кордон, річки і місця оних, позначаючись учням, які нині країни укладають ті місця, про які в історії йдеться, і проводить на карті крейдою колишні переселення народів з однієї землі до іншої». На зміну географічним картками приходили історичні. У 179З р. з ініціативи Ф.І. Янковича була надрукована настінна «Історична карта Російської імперії». На ній показаний територіальний зростання Російської імперії від епохи Петра I до царювання Катерини II.
У 1787 р. була переведена та опубліковано «Всесвітня історія для навчання юнацтва» І.М. Шрекка, що призначалася для 4 класу головних народних училищ. Вона поступово витіснила «Всесвітню історію» Ф.І. Янковича. Підручник І.М. Шрекка був побудований за принципом синхронності. Автор зробив спробу викласти історію по періодам із вказівкою загальних явищ у різних народів у той чи інший час. У підручнику був реалізований своєрідний компроміс: історія стародавнього світу викладалася монографічно, а історія середніх віків і нова - синхронно.

У 1799 р. літописець М. В. Ломоносова змінила «Коротка російська історія, складена для вживання в народні училища». Деякі дослідники вважають її автором Тимофія Киріака. Автор не обмежився викладом біографій государів, а розглянув внутрішнє становище держави. Нововведенням став додаток до підручника трьох історичних карт. До його недоліків слід віднести сухість викладу матеріалу, безліч дрібних подробиць, князівських імен. За обсягом і викладу підручник був доступний учням випускних класів головних народних училищ.

Таким чином, у 70-ті рр. XVIII ст. вітчизняна історія відділяється від загальної. Проте саме з загальної історії починалося історична освіта і в останньому класі при повторенні завершувалася вітчизняною історією. Між курсами був відсутній будь-який зв'язок. Разом з тим виділення російської історії в спеціальний курс не призвело до її вилучення з курсів загальної історії. Шкільним предметом історія стає лише наприкінці XVIII ст. в гімназіях як доповнення філологічного курсу. Як окремий навчальний предмет вона входила в план головних народних училищ.

Незважаючи на спроби впровадити нову методику викладання історії, багато що залишилося від колишніх часів, практикувалися «витверджування напам'ять дат, імен, достопам'ятні пригоди», завдання на уроці без пояснень (за підручником «від і до»). Домашніх завдань ще не було. На уроці в кращому випадку проводилося пояснювальне читання підручника, але розповідь вчителя була вкрай рідкісним явищем.
Одним з найважливіших результатів модернізації, що охопила всі сторони життя загальноімперського суспільства в кінці XIX - на початку ХХ ст. стало підвищення уваги з боку суспільства та держави до проблем освіти на всіх рівнях освітньої системи і, в першу чергу, до вищої освіти. Це пов'язано як з об'єктивною потребою модернізації соціуму і держави, фахівців в різних галузях професійної діяльності, так і формуванням своєрідної думки про значущість освіти в ідеологічних та світоглядних відносинах.

Пильну увагу держави і суспільства привертають проблеми історичної університетської освіти, що обумовлено, перш за все, специфічним становищем історичного знання в системі наук і навчальних дисциплін. Історія розглядається як засіб трансляції основних ідеологічних установок і засіб виховання особистості.

Історична університетська освіта, що перебувала під впливом загальної політики російського уряду в сфері науки і освіти та процесів розвитку світової та російської історичної науки в 70-х рр. XIX - початку ХХ ст., переживає активні трансформаційні процеси, пов'язані з пошуком форм навчання, які були б адекватні до соціальної реальності і нового стану історичної науки. Зміни охоплюють усі сторони освітньої сфери: змінюються організаційні основи, переживають перебудову структура та зміст історичної освіти, розвиваються методичні традиції.

Еволюція організаційних основ історичної університетської освіти перебувала в першу чергу під впливом державної освітньої політики і була пов'язана зі зміною адміністративно-правового статусу російських університетів, що стало результатом прийняття Загального Статуту Імператорських російських університетів в 1884 р. Статут готувався в обстановці гласності, ініційованої Міністерством Народного Просвітництва (МНП): університетська корпорація була покликана до активної участі в обговоренні положень майбутньої реформи та її головного положення - питання про співвідношенні повноважень уряду і професорської корпорації в житті університету. Університетська корпорація і МНП не змогли знайти компромісу відносно питання про автономію: університетська автономія була обмежена на користь попечительства навчального округу і МНП. Це зумовило негативні оцінки зміни положення університету за Статутом 1884 р. з боку сучасників.

Довгий час транслювалися в дослідницькій літературі оцінки Статуту 1884 р. як негативного для життя і розвитку університетської спільноти. Вводячи контроль держави над життям університетської корпорації і передаючи МНП право контролювати навчальний процес, Статут по суті знищив невідповідність в університетській системі Росії XVIII-XIX століть: створені установи, що фінансуються державою, сприймалися як елемент системи державних установ, покликані обслуговувати потреби в першу чергу держави, і університети представляли собою «держава в державі». Статут 1884 р. створив систему взаємовідносин держави і університетів, відповідно реаліям соціально-політичної практики Росії кінця XIX - початку ХХ ст., вже на практиці перетворивши університети як адміністративні одиниці в державні установи.

Цей Статут уособлювавав в собі тенденції до централізації та уніфікації системи освіти, які були необхідними ознаками освітньої системи, що знаходиться на всіх своїх рівнях під контролем державної влади і притаманними більшості світових систем освіти ХХ ст. В кінці XIX ст. практика державного управління університетами була характерна не тільки для Росії, але і для багатьох європейських держав, в першу чергу, для Франції, де державне регулювання стало способом виживання університету в умовах конкуренції з «спеціальними» школами.
Нововведення Статуту 1884 р. стосувалися і навчальної практики історико-філологічних факультетів (ІФФ). Основною ланкою нової навчальної системи стало введення незалежних від факультету випускних іспитів, покликаних проконтролювати обсяг і якість знань випускників ІФФ та семестрової схеми навчання, спрямованої на впорядкування, надання послідовності і повноти процесу навчання.

У змістовній сфері Статут 1884 р. посилювв роль класичних дисциплін у викладанні на ІФФ.

Однак, відразу після прийняття Статуту починається процес коригування його положень, які стосувалися безпосередньо навчального процесу на ІФФ - його структури та змісту. Цей процес був ініційований науково-педагогічним співтовариством ІФФ і підтриманий МНП. Обидві сторони були зацікавлені в створенні максимально ефективної системи навчання, тому були готові до конструктивного діалогу і компромісу. Підсумком компромісу між МНП і ІФФ стала зміна вимог до випускних іспитів і відновлення спеціалізації на ІФФ вже до 1890 р. Непрямим підтвердженням ефективності створеної системи є зростання кількості студентів на ІФФ, що підтверджується всіма дослідниками історії російської історичної науки. Вони констатували зліт історичного знання на рубежі XIX-ХХ ст. Однак, ця система втратила свою ефективність у добу політичних потрясінь, що охопили російське суспільство до 1905 р. Знову загострилось «університетське питання», і це призвело до чергової трансформації навчальної системи.

Пошуком нових форм, цілей та завдань навчання історії в університеті займаються представники науково - педагогічної спільноти ІФФ і діячи МНП. Результати пошуку формують нові ідеї університету, в силу чого історична освіта розглядається в контексті загальної університетської як її невід'ємна складова. Університетській освіті в цілому сучасники приписували дві основні функції: підготовка професіоналів (професійна освіта) і формування вчених та наукові дослідження (наукоформуюча функція). Важливою складовою професійної освіти і підготовки кадрів вчених є виховання, що визнають і універсітаріі та урядовці. Однак, акценти у визначенні цілей історичної освіти розставляють по-різному. Представники урядових кіл віддають пріоритет насамперед професійній освіти, вважаючи, що ІФФ покликані більшою мірою готувати викладачів для середньої школи. Виходячи з цього, формується уявлення про нові орієнтації освіти - навчання на ІФФ повинно зводитися переважно до передачі готового знання; основні вміння та навички, які повинні бути сформовані у студентів за роки навчання зводяться до переліку навичок професійного шкільного вчителя - уміння збирати, обробляти і транслювати інформацію. У цьому випадку виховна складова історичної освіти орієнтована на формування благонадійності майбутніх наставників юнацтва та прищеплення їм поважного і виваженого ставлення до історії власної держави. Прагматичність, орієнтованість на реальні потреби суспільства і кореляція з основними ідеологічними підходами до освіти є відмінними рисами урядового розуміння цілей історичної освіти.

Для науково-педагогічної спільноти ІФФ пріоритетною є мета підготовки вченого-дослідника. Необхідно зазначити, що нова орієнтація на цілепокладання поступається місцем уявленню про значущість формування у студентів ІФФ розумових і поведінкових стратегій, які дозволили б їм орієнтуватися в соціальній і політичній реальності, і навичок професійного історика-дослідника - вміння працювати з джерелами та літературою, формулювати й аргументувати власну точку зору. Визнаючи, що ІФФ готують не тільки вчених-дослідників, а й шкільних викладачів, універсітаріі-історики виробляють уявлення про те, що шкільний учитель не є простим передавачем готової інформації; це перш за все педагог, який вільно володіє історичним матеріалом і творчо відноситься до своєї професії. Для того, щоб ІФФ могли готувати для школи гідних педагогів, університетські викладачі історики пропонували розширити коло дисциплін ІФФ за рахунок психолого-педагогічних курсів.
Виховне значення історичної освіти полягає перш за все в тлумаченні понять загальнолюдського і цивільного. Знання історії дозволяє долучитися до культурного досвіду людства, знайомить з системою загальнолюдських цінностей і формує громадянина, що з повагою відноситься до власної країни та її історії.

Відмінності в розстановці акцентів при визначенні цілей історичної університетської освіти представниками уряду та ІФФ накладають відбиток і на уявлення про зміст історичної освіти, що проявилися, в першу чергу, на рівні програм курсів з історії. Міністерські програми з російської та загальної історії орієнтовані насамперед на вивчення фактичного матеріалу. Програми, що належать викладачам ІФФ несуть на собі відбиток авторських історичних концепцій, методологічних поглядів і оцінок. Специфіка міністерських та авторських програм курсів з історії на ІФФ відображає вельми важливий момент взаємин МНП і факультетів у навчальній практиці. Досить безликі в методичному і нейтральні в оціночному плані програми МНП дозволяють бачити в них насамперед обов'язковий мінімум змісту історичної освіти в університетах. Професори ІФФ, які читають курси, повинні були забезпечити всім студентам можливість витримати випускний іспит, включаючи в свої авторські курси зазначені в міністерських програмах сюжети, але аж ніяк не повинні були відмовитися від права знайомити студентів в підсумками та результатами своїх наукових пошуків. Подібна практика несла в собі небезпечну тенденцію - необхідність викладати сюжети, відображені в міністерських програмах при жорсткому контролі зі сторони МНП могла знищити авторське начало в матеріалі, що викладається. Однак, практика університетської історичної освіти рубежу XIX-ХХ ст. довела, що професори ІФФ знайшли способи співіснування державних вимог і власних поглядів на курсах, що читаються, в результаті чого при певній уніфікації були збережені і висока науковість, і неповторний авторський вигляд прочитаних курсів. Одним з таких способів стало розведення фактичного і теоретичного матеріалу курсу - перший студенти вивчали за допомогою рекомендованих професором навчальних посібників, другий становив основний зміст лекції. Крім цього, МНП не мучив професорів дріб'язковим втручанням в їхню діяльність, залишаючи на розсуд викладачів складання робочих планів, вибір навчальних посібників і т.д. Набір на ІФФ навчальних дисциплін у 70-х рр. XIX - початку ХХ століття зазнає значних змін і демонструє високий відсоток змінюваності курсів. Найбільшого впливу у списку навчальних курсів зазнали насамперед процеси розвитку історичної науки.

Розширення предметного поля історичних досліджень за рахунок культурної, соціальної, регіональної історії, формування спеціальних історичних дисциплін, виділення в самостійні області історичного знання джерелознавства та історіографії, розробка проблем методології історії - все це знаходить відображення у змісті навчальних планів ІФФ. Найбільш постійними з історичних курсів, що носять статус основних, традиційно залишалися загальний курс російської історії і курс з загальної історії, включав в себе історію Стародавнього світу, Середніх віків і Нового часу. З кінця 90-х рр. цей список в університетах поповнили курси з джерелознавства та історіографії російської історії і курс з методології історії. Найбільш мінливим був список спецкурсів, традиційно читалися лекції доцентів. Для порівняння: набір і назви навчальних дисциплін, принципи співвідношення основних і спеціальних курсів, де читали професори і доценти, в Московському та Санкт-Петербурзькому університетах мають свої відмінності. Представники Московського університету були більш схильні до створення курсів, що мали узагальнюючий теоретичний характер або охоплюють великі історичні періоди, тоді як пітерці були орієнтовані на курси монографічного характеру. Подібна специфіка і характер навчальних курсів чудово корелює зі специфікою підходів історичного дослідження, визначає своєрідність двох історичних шкіл. Співвідношення між характером навчальних курсів і наукових досліджень безсумнівно носить дуалістично характер - навчальні курси відзеркалювали моделі дослідження, що склалися, але вони ж і транслювали ці моделі на підростаючих вчених.
Розширення предметного поля історичних курсів, зміна організаційних основ історичної освіти приводить науково-педагогічне співтовариство до усвідомлення необхідності пошуку нових форм і методів викладання.

Новою формою занять на ІФФ з 70-х рр. XIX ст. стають семінарії та практичні заняття, орієнтовані на самостійну роботу студентів з джерелами й літературою, і покликані формувати дослідницькі навички і стимулювати вироблення власного стилю наукової роботи. У цей же період відбувається переосмислення сенсу і значення традиційної для університетів форми організації навчального процесу - лекції.

У науково-педагогічному співтоваристві формується образ ідеальної університетської лекції, що включав у себе основні вимоги до цієї форми навчальних занять і мав не жорсткий нормативний характер.

Студентів все менше приваблюють лекції, які будуються на відтворенні доступних студентам підручниках; лекції є компіляцією чужих творів і не несуть на собі відблиску особистості і творчого пошуку професора. На основі мемуарів випускників історичних факультетів можна відтворити образ «ідеальної» університетської лекції. «Ідеальна» лекція повинна відповідати вимогам високої науковості, знайомити студентів з історіографічною ситуацією з данного питання, відображати наукові інтереси професора і підтверджувати, що вся його робота є результатм тривалої і вдумливої роботи над матеріалом, а примітивною компіляцією. Крім того до лекції пред'являється ряд методичних вимог: вона повинна відповідати віку слухачів, читатися на добрій літературній, образній і при цьому максимально точній і науковій мові, що може «оживляти» історичні образи.

Становлення нової форми навчальних занять і формування образу ідеальної університетської лекції тісно пов'язані з початком оформлення нової самостійної навчальної дисципліни і області знання - методики викладання історії. Перші роботи в галузі методики викладання історії, створені університетськими професорами-істориками, були присвячені шкільній освіті, проте, ідеї, висловлені в цих роботах знаходили своє відображення і у викладацькій практиці вищої школи.

Всі перераховані вище процеси впливають на зміну характеру університетського викладача - історика, людину, яка є плоттю від плоті своєї епохи і в соціальному і в психологічному плані; який у своїй практиці з'єднує і відображає і тенденції урядового впливу на університет, і є носієм і виразником потреб факультету; людиною, яка об'єднує наукову та викладацьку сфери діяльності, і нарешті, людину, чия особистість, діяльність і погляди надають зворотний вплив на соціально-культурну ситуацію в країні, на життя alma mater і на викладання. Зміна ставлення до освіти провокує зростання усвідомлення цінності і унікальності викладацької праці в середовищі університетської професури, величезному і багатоплановому - не тільки навчальному, а й світоглядному, виховному - вплив професора на своїх учнів. Основним в образі університетського викладача стає уявлення про нерозривну єдність наукової та викладацької, професорської практики. Поява нової форми занять - семінарів - зумовило формування нового типу професора, професора-наставника. На відміну від професора-лектора керівник семінару не просто знайомив студентів з підсумками своїх роздумів, він разом з ними повинен був пройти шлях становлення молодого дослідника, допомогти сформувати навички вченого-історика і прищепити любов до цій копіткій праці. Природно, що для виконання подібних завдань професор, крім блискучих професійних якостей, повинен був мати певні психологічні установки, які б дозволили йому бути не тільки викладачем, але і вчителем. До числа таких особистісних якостей можна віднести в першу чергу яскраво виражену толерантність і запас поблажливого терпіння, вміння щиро радіти нехай навіть невеликим успіхам учнів, бажання допомогти знайти їм свій власний шлях у науці і в житті і - що вкрай важливо - глибоку повагу до особистості учня і повагу до молодої думки, небажання і невміння змусити учнів «jurare in verba magistri», погляд на учня перш за все як на паросток, у якого свій корінь і якому треба тільки не заважати рости.
У цілому необхідно відзначити, що еволюція системи історичної освіти в російських університетах у другій половині XIX століття протікала в рамках компромісу між урядовою політикою і устремліннями університетів, відображала всю складність і суперечливість трансформаційних процесів в імперському суспільстві. Період 70-х років XIX - початку ХХ ст. стає для історичної освіти в університетах переломним. Зміна організаційних принципів, визначення цілей, розширення змісту освіти, створення нових форм навчання та формування системи методичних вимог дозволяють створити вельми дієву систему підготовки як професійних істориків - дослідників, так і шкільних викладачів. Ефективність системи історичної освіти в сфері відтворення та регенерації наукового середовища стала інституційною основою розквіту історичної науки Російської імперії на рубежі XIX - ХХ ст. і забезпечила можливість підготовки висококласних фахівців - істориків та розвитку історичної науки на світовому рівні Не можна не відзначити цінність досвіду і традицій історичної університетської освіти рубежу XIX - ХХ ст.
Прихильником вивчення фактів та їх скрупульозного аналізу був Сергій Михайлович Соловйов. Свої ідеї він спробував реалізувати в «Навчальної книзі російської історії» (1859-1860 pp.), призначеної для гімназій. Прибічник наступності гімназичного та університетської курсів С.М. Соловйов вважав, що необхідно показувати зв'язок російської історії з загальною. У його підручнику суворо проведена ідея історичної закономірності. Однак його підручник дуже об'ємний (566 сторінок). Він виявився складним для гімназистів і за змістом, і за стилем викладу; в ньому не було ілюстративного допоміжного матеріалу - карт, хронологічних та генеалогічних таблиць.

В цей же час починають виходити підручники дуже талановитого автора, прихильника монархізму Дмитра Івановича Іловайського. У своїх книгах він прагнув дати опис подіям, майстерно групуючи факти і описуючи подробиці приватного життя. Матеріал подавався жваво, цікаво; автор підходив до історії, як до мистецтва. Історичні події у нього тільки описуються і зовсім немає «вироків про осіб та установах часів минулих».

Д.І. Іловайський вважав необхідним, щоб учні у відповідях суворо дотримувалися тексту підручника, а не передавали досліджуваний матеріал своїми словами. Він вихваляв «репетиційний метод», що зводиться до механічного заучування матеріалу. «При безперервних репетиціях волею - неволею учні повинні будуть твердо засвоювати навчальний матеріал» [11,38]. Він вважав, що переважаючою здатністю учнів шкільного віку є тільки пам'ять, що вони не здатні мислити.

Іншої точки зору дотримувався Михайло Матвійович Стасюлевич, видатний професор Петербурзького університету, історик - медієвіст ліберального спрямування, майстерний видавець і публіцист. У 1861 р. він пішов у відставку на знак протесту проти придушення студентського руху. З 1866 р. очолював журнал «Вісник Європи». М.М. Стасюлевича вважав за необхідне замінити репетиційний метод реальним (в перекладі з лат. Rеs - справа). Це метод роботи з документами без використання підручника в навчанні. «Не бездумне заучування учнями найважливіших історичних подій історії, але прочитання найважливіших літературних пам'яток людської думки - ось що найголовніше - повинно складати завдання історичного навчання». Стасюлевич прагнув до самостійного й активного вивчення історичних джерел під керівництвом вчителя, що сприяє розвитку пізнавальних здібностей учнів, формує вміння здобувати знання та успішно їх реалізовувати. У 1863-1865 рр. вийшла в світ його тритомна хрестоматія документів і статей з історії Середньовіччя. У книзі розглядалися соціальні відносини, побут, культура народів та умови їх формквання. Робота з хрестоматією повинна була служити розвитку критичного мислення учнів, формувати їх дослідницькі навички.

М.М. Стасюлевич писав: «В учня своєму вихователь повинен бачити не майбутнього історика, а лише людину, що користується плодами історичної розробки для свого морального і розумового вдосконалення ». Виходячи з таких позицій, найвисокішим і сильним почуттям він вважав патріотизм, суть якого розумів як любов до Батьківщини, здатність до самопожертви, підпорядкування своїх особистих інтересів інтересам народу.

Автором першої російської методики навчання історії за глибиною і науковості викладу можна вважати Я. Г. Гуревича, що опублікував в 1877 р. в «Педагогічному збірнику» ґрунтовну працю під назвою «Досвід методики історії». Я.Г. Гуревич значну увагу приділив елементарному навчання історії. Ще в 1871 р. він писав, що мета елементарного курсу - порушити свідомий інтерес до доступним дитячому розуміння явищ народного життя. Курс рекомендувалося побудувати так, щоб познайомити учнів головним чином з історією Вітчизни, вивчаючи найбільш яскраві особистості і пов'язані з ними події. Після цього рекомендувалося звертатися до головних явищ загальної історії.

Вивчення основних періодів і подій, а також «головних історичних народів» тривало на старшому ступені в систематичному курсі. Його завдання полягало в тому, щоб краще зміцнити у свідомості учнів отримані ними відомості, виявити внутрішній зв'язок відомих їм фактів і явищ. З загальної історії пропонувалося брати лише ті сторони життя народів, які виявилися найбільш повно, яскраво й самобутньо, наприклад: в історії Франції - розвиток монархічної влади, Англії - представницьких установ, Польщі - шляхетства. Такий підхід повинен був сприяти розумовому і моральному розвитку учнів.

У 1881 р. була переведена та опублікована «Методика історії» німецького педагога Г. Дістервега. Автор піднімав питання про істинність наукового знання, заповідаючи при навчанні історії не прагнути ні до чого, тільки правди, чи буде вона приємна чи неприємна, чи буде збігатися з поглядами релігійної, політичної партії чи ні. Метою викладання він вважав лише знання і викладання історії вітчизняної. Він був противником штучного насаджуваного патріотизму, вважаючи, що немає потреби «співати про любов до Батьківщини», оскільки готовність сприяти щастю і свободи рідної землі повинна витікати з «внутрішнього непереборного почуття».
Ідеї Дістервега були розвинуті в методиці німецького педагога Крігера. Його книга була перекладена, значно доповнена і перероблена методистами І. Виноградовим і А. Нікольським і надруковано під прізвищами цих авторів - «Методика історії за Крігером». Автори вважали, що ця наука повинна займати центральне місце в народній школі. Вони пропонували ввести в практику навчання нові методи.

Так, біографічний метод допускав «опис» видатних особистостей і за допомогою цього - вивчення певних фактів та подій; колективно - категоричний метод був пов'язаний з групованням історичного матеріалу з основних ідей чи проблем з урахуванням знаменних дат календаря. У зв'язку з пам'ятними датами і створювалися цікаві й доступні дітям оповідання, що вивчалися, в дні цих дат. Метод реальний, або хрестоматичний, ґрунтувався на читанні і обговоренні першоджерел з хрестоматій з метою познайомити учнів з «духом», що вивчається, епохи, життям народу. Існували також «прогресивний і регресивний» методи. Прогресивний метод полягав у вивченні подій у хронологічній послідовності починаючи з давніх-давен. При використанні регресивного методу події починали вивчати з сучасності, поступово заглиблюючись у минуле вітчизняної історії. Надалі цей метод застосовувався лише при повторенні.

Особливе значення методисти XX ст. приділяли вивченню рідної історії. У книзі «Про викладання вітчизняної історії» А. В. Добринін відзначав, що метою її вивчення, окрім знань та розвитку розумових здібностей, має стати пробудження в учнів любові до Батьківщини, поваги до великих людей, патріотів, які працювали в різний час на користь своєї держави. Виклад історії має бути глибоко осмисленим і пов'язаним в подачі фактів. Треба уникати загальних і абстрактних суджень.

Треба також згадати одного з найбільш видатних істориків України був В. Б. Антоновича. Із своїх учнів Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. С Грушевський, Д. І. Багалій, М. В. Довнар-Запольський, В. Г. Ляскоронський, О. С Грушевський, О. М. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Ф. Біляшевський та ін. Зокрема, учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південно-руських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що школу Антоновича називають «обласниками».

В 1891 р. вийшла книга С. Ламовицького «Шкільний метод і його ставлення до навчального предмета історії». На думку автора, історичний зміст «вивчається не заради його самого, це не є мета, а засіб за допомогою якою потрібно проводити виховний вплив на учнів». Вчений дорікав сучасній школі за спрощену передачу вчителем готових знань, коли майже немає ніякої напруги для учнів. Як вважав С. Ламовицкий, проблема полягає в тому, «як посильно доторкнутись до думок учнів, викликати в головах процес інтенсивної діяльності».

Один із шляхів активізації пізнання С. Ламовицкий бачив у евристичному навчанні, коли вчитель прагне «примусити учнів самих дійти до відомого поняття, судження та умовиводів». При цьому роль вчителя полягає не в повідомленні готових знань, а в проведенні бесіди з таких питань, які направляли б думки учнів до самостійного відшукування вже відомої істини. Евристичне навчання особливо доцільне, коли вирішуються завдання трансформації однорідних уявлень в поняття, знаходження тих відомостей, які випливають з порівняння вже наявних уявлень і понять ».

Помітний внесок у розробку методичних проблем вніс М.І. Карєєв - член-кореспондент Краківської та Російської академій наук, почесний член Академії наук СРСР. Він відомий як автор не тільки підручників із загальної історії, але й циклу статей про викладання історії, ряду методичних посібників. У 1900 р. в Санкт-Петербурзі вийшли його «Нотатки про викладання історії в середній школі». У цій книзі вчений розглядає такі важливі питання методики, як роль підручника в шкільному навчанні, відбір матеріалу, вимоги до його викладу, робота з книгою в класі.

Найбільший фахівець з загальної історії прийшов до висновку, що вітчизняну історію необхідно виділити в окремий курс, у зв'язку з цим треба вивчати відомості з історії інших народів. Причому всесвітня історія повинна бути не сумою історій окремих народів, а «зображенням» всесвітньо-історичного процесу. Детально слід розкривати лише історії народів, які важливі з всесвітньо-історичної точки зору і можуть впливати різними мірами на розвиток самої Російської імперії.
На початку 30-х рр. в умовах формування в СРСР тоталітарного режиму виховання активної особистості перестало бути першочерговим завданням школи. Державі були потрібні кваліфіковані кадри і одночасно слухняні виконавці висунутих згори ідей. На перший план ставилося завдання підвищення рівня освіти, який би забезпечив надійне засвоєння учнями основ наук і формування марксистсько-ленінського світогляду. Увага тепер зосереджувалась не на самостійності й активності, а на теоретичних знаннях.

Серією партійно-державних постанов початку 30-х рр. педагогічна концепція 20-х рр. і відповідна їй шкільна практика ліквідовувалися. У школі знову запроваджувалась класно-урочна система і значно підвищувалася роль учителя як керівника в навчальному процесі.

Після цих постанов інновації 20-х рр. були піддані нищівній критиці. Є.Голанта та С.Шапоринський наголошували на помилковості самої ідеї, котра не врахувала обставини: чим більше елементів безпосередньо (дослідження, експеримент) ми хочемо внести у навчання, тим більше засобів опосередкованого забезпечення має бути нами вжито. Наголошувалося на тому, що система породжувала нездорове суперництво, стверджувала індивідуалізм, переоцінювала можливості учня, нераціонально витрачала навчальний час, ігнорувала вчителя як центральну фігуру в навчальному процесі.

З початку 30-х рр. у методиці навчання історії - період реанімації догматичного навчання. Створені й відшліфовані згідно з вимогами “Короткого курсу ВКП(б)” підручники були розраховані на доволі жорстку методику викладання, в основу якої було покладено максимальне навантаження пам'яті учнів. Цьому періоду була притаманна боротьба між прибічниками традиційних підходів (орієнтація на чітко зафіксовану структуру уроку, жорсткий контроль і словесні методи викладання) і новаторською методикою, націленою на навчання школярів самостійно набувати знання й орієнтуватися в потоці інформації. Така оцінка цього періоду нам здається дещо перебільшеною. По-перше, чи можна назвати боротьбою визнання в публікаціях необхідності самостійної роботи учнів під керівництвом учителя за заздалегідь визначеними запитаннями до відібраного фрагменту тексту, який має однозначне прочитання (уривок з роботи класиків марксизму-ленінізму), тим більше, що офіційно самостійна робота учнів не була заборонена? По-друге, навряд чи використання в навчанні самостійної роботи учнів на рівні репродуктивного відтворення й виділення головного можна віднести до новаторської методики. Інша справа, що окремі методисти намагалися впроваджувати максимально можливі в тих умовах види самостійної діяльності учнів, аби хоч в якійсь мірі зберегти попередні здобутки методичних пошуків 20-х років.

У 30-40 рр. виходять статті, присвячені самостійній діяльності учнів на уроках історії. Але вони були спрямовані не стільки на поширення в практиці самостійної роботи учнів, скільки на закріплення її нового статусу - додаткового засобу переконання в правильності визначених у підручнику положень. Як правило, робота проводилася у кілька етапів: читання вчителем уривка з підручника і розбір його за допомогою запитань, спільне з учнями вивчення тексту і складання плану, самостійне конспектування.

Методисти під новим кутом зору почали дивитися на використання джерел у вивченні історії. До розряду першоджерел були внесенні роботи класиків марксизму-ленінізму. Розпочався пошук замінників лабораторного методу. Ним став метод документації, який полягав у виділенні учнями основних думок при читанні документа, доборі витягів і цитат для ілюстрації окремих положень, підтвердження висновків, запозичених з історичної літератури.

Тогочасні підручники, хоча й містили ілюстрації, у переважній більшості, були позбавлені джерел та пізнавальних завдань, тому мало сприяли інноваційній діяльності вчителя. До 60-х рр. не вийшло жодної збірки документів для самостійної роботи в класі. В цей період основна увага методистів була прикута до проблеми удосконалення уроку й окремих його елементів, передусім, викладання навчального матеріалу вчителем, опитування, добору матеріалу при підготовці до уроку, використанню окремих засобів навчання, а також посилення запам'ятовування матеріалу учнями та формування в них історичних понять. Цьому були присвячені роботи В.Бернадського, І.Гіттіс, О.Стражева, М.Зінов'єва, В.Карцева та інших.

По суті в 30-х рр. настав новий етап, що характеризується відновленням історії як самостійного предмету. ЦК партії дає вказівку відмовитися від лабораторно-бригадного методу. Основною формою організації навчальної роботи стає урок з групою учнів з певним розкладом занять, якого треба було суворо дотримуватись. (Постанова ЦК ВКП (б) «Про початкову і середню школу» від 5 вересня 1931р. та «Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі» від 5 серпня 1932 р.). Пропонувалося відновити систематичний курс історії в школі. Ставилася мета озброїти школярів міцними знаннями основ наук. Для підготовки кадрів вчителів відновлювалися історичні факультети у вузах, з'являлися кафедри методики.

Відповідно до цих постанов влітку 1933 р. Наркомос РРФСР видав програми з історії. В основу їх була покладена марксистська теорія суспільно-економічних формацій. Програми будувалися пошарово: за кількома темами з загальної історії йшла тема з історії СРСР .

Відповідно до програм були написані перші підручники з історії стародавнього світу та середніх віків. Автори не ставили перед собою мету відобразити громадянську історію окремих народів, а висвітлювали в основному форми суспільного життя. Матеріал рідної історії в підручниках давався у вигляді окремих вставок.

5 квітня 1934 р. в газеті «Правда» з'явилася стаття «Скелети в школі», в якій підручники історії піддавалися критиці за те, що давали абстрактний опис класової боротьби без конкретних фактів, абстрактні формули без образів. І вже в травні 1934 р. з'являється постанова РНК СРСР і ЦК ВКП (б) «Про викладання громадянської історії в школах СРСР». В основу побудови курсів було покладено принцип хронологічної послідовності в викладі історичних подій і лінійності (вивчення курсів один раз без повторень); вводилися самостійні курси вітчизняної та загальної історії.

Лінійний принцип навчання:

3-4 класи - елементарний курс історії СРСР (короткий курс історії);

5 клас - історія стародавнього світу (Схід, Греція);

6 клас - історія стародавнього світу та середніх віків;

7 клас - історія середніх віків і Конституція СРСР (її вивчення вводилося з 1936 р.);

8 клас - нова історія, ч. I; історія СРСР до кінця XVIII ст.;

9 клас - нова історія, ч. II; історія СРСР XVIII-XIX ст.;

10 клас - історія СРСР XX ст.; Новітня історія (вводилася з 1958 р.).

З 1935 по 1941 рр. у школах збільшується кількість годин на вивчення історії: з 14 до 25,5 в тиждень. З червня 1934 р. виходить журнал «Історія в середній школі». Починається інтенсивна підготовка нових програм і підручників. До складу авторських колективів увійшли найвідоміші науковці: М.М. Ванаг, Б.Д Греков, А.М. Панкратова (історія СРСР); СІ. Ковальов, Н.М. Нікольський, А.В. Мішулін (Стародавній світ); Є.А. Космінськи, А.І. Малишев, А.І. Гуківська (Середньовіччя); Н.М. Лукін, А.В. Єфімов (Нова історія).

Підготовка підручників велася під контролем наркома освіти А.С. Бубнова. Крім того, конспекти підручників («Історія СРСР», «Нова історія») рецензували Й.В. Сталін, А.А. Жданов, С.М. Кіров. Їх цікавила періодизація історичного процесу, розкриття вузлових проблем, формулювання, зв'язок історії СРСР зі світовою історією.

3 березня 1936 р. з'явилися постанови «Про підручниках з історії» і «Про організацію конкурсу на кращий підручник для початкової школи з елементарного курсу історії СРСР з короткими відомостями з загальної історії». Створенням конкурсних підручників займалися колективи під керівництвом І.І. Мінца, А.В. Шестакова, СМ. Дубровського, П.О. Горіна та ін.

Минуло трохи більше року, і в серпні 1937 р. 46 рукописів було представлено на конкурс. Журі під головуванням секретаря ЦК ВКП (б) А.А. Жданова постановило першої премії нікому не присуджувати, а другу віддати авторам підручника для 3-4 класів «Короткий курс історії СРСР» (А.І. Козаченку, А.С. Ніфонтовій, Н.Д. Кузнєцову і науковому редактору А.В. Шестакову).

Хоча підручник відрізнявся від попередніх подібних видань (з'явилися кольорові ілюстрації та карти, шрифтові виділення імен і понять; в кінці параграфів були зроблені узагальнення), йому були притаманні конспективний виклад, сухість і лаконічність, перевантаженість фактичним матеріалом. Роботу учнів ускладнювало відсутність питань і завдань, схем і таблиць. Підручник А.В. Шестакова цікавий тим, що його концепція історичного процесу в подальшому була покладена в основу всіх підручників з вітчизняної історії для старших класів та вузів.

У 1939 р. вийшли оновлені програми з історії (вони ж діяли і в 50-і рр.): із загальної історії (історія Стародавнього світу, Середньовіччя, Нова історія) та з історії СРСР. Розділи загальної історії вивчалися в 5-9 класах. Історія СРСР викладалася двічі: спочатку у вигляді елементарного курсу в початкових класах, потім як систематичний курс - у старших.

У 30-ті рр. ще не було взаємодії між методистами та вченими істориками в роботі над шкільними курсами історії. Методисти не втручалися у підбір змісту, а історики в підручниках мало враховували методичні особливості викладання історії в школі. І все ж підручники історії 40-х рр. з педагогічних ідей і характером подачі матеріалу відбивали рівень методики свого часу. До їх недоліків можна віднести перевантаженість фактами, іменами, датами при повній відсутності документів. У підручниках не було питань і завдань. Багато складних історичних понять взагалі не пояснювалися. Все це не сприяло організації самостійної роботи учнів. На уроках історії розповідь вчителя займала провідне місце, а самостійній роботі відводилася другорядна роль. Учень був більше об'єктом і менше всього суб'єктом навчання.
У роки Великої Вітчизняної війни на перше місце в навчанні історії висувається виховна мета. Перед вчителями було поставлено завдання посилити виховання патріотизму та інтернаціональної єдності. При вивченні доби Середньовіччя розглядалася історична роль слов'янських народів, їх спільна боротьба з чужоземними загарбниками, значення культурної спадщини. Викривався фашистський міф про «культурну місії» німців серед «варварів» - слов'ян. На уроках історії вивчалися історичні корені німецького «натиску на Схід», пангерманізму, залучалися спеціально написані по даній темі дослідження. Для вчителя призначалася також книга «З героїчного минулого нашої Вітчизни». Це була своєрідна добірка уривків з поем, сказань, літописів, історичних романів.

На уроках учителі намагалися вселити учням тверду впевненість у перемозі у Великій Вітчизняній війні, розкрити умови перемоги. Для цього розповідали на уроках про подвиги О. Невського, Д. Донського, О. Суворова і М. Кутузова. Вивчалися найбільш яскраві сторінки польсько-шведської інтервенції на початку XVII ст. і боротьба російського народу за свою незалежність, наводилися приклади стійкості і хоробрості російських воїнів. З історії Лівонської війни професор Панкратова рекомендувала розповідати про бої під Нарвою 1571 р., битву за Псков 1581 р., приводити героїчні приклади з історії Семирічної війни і Вітчизняної війни 1812 р.

Першим кроком на цьому шляху стало внесення змін до шкільних програм з метою посилення зв'язку викладання з життям країни, суворої дійсності і мужньою боротьбою народу.

У програмах і підручниках суттєво розширилось коло теоретичних питань, розкривається героїчна боротьба російського та інших народів країни проти іноземних поневолювачів, показуються високі зразки вітчизняного військового мистецтва, роль і значення полководців. Рекомендувалося в процесі викладання виділяти і найбільш докладно розглядати теми й розділи курсів, окремі сюжети, що допомагають осмисленню не тільки історичного минулого країни, але і подій Великої Вітчизняної війни.