Історична університетська освіта

B елементарному курсі історії СРСР 4 класу вводилася тема «Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецьких загарбників». Вчителеві пропонувалося в доступній для учнів формі організувати розгляд наступних питань: «віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР», «Вітчизняна війна Радянського народу проти німецьких загарбників», «Червона армія і її героїчні подвиги», «Партизани - народні месники», «Міста - герої», «Переможна боротьба з фашистськими загарбниками».

У 8 класі в тему «Боротьба з німецькими загарбниками і шведськими феодалами» були включені такі формулювання: «жорстоке поневолення і винищення німецьких лицарів на Руські землі», «відсіч німецької агресії», «розгром німецьких «псів-лицарів» на Чудському озері » .

У програму курсу історії СРСР 9 класу були внесені такі питання: «Перемога над німцями і взяття Берліна» в темі про Семирічну війну 1756 - 1763 рр., «Наука перемагати» і «Потужний партизанський рух і його герої» в темі по Вітчизняній війні 1812 р. Найбільш значні доповнення були внесені в програму з історії СРСР для 10 класу. Збільшилась кількість годин на вивчення цього курсу з 82-х в 1940 р. до 130-ти годин у 1942 р. Суттєво була розширена тема «Брестський мир. Боротьба за перепочинок ». Сюди були включені питання про грабіжницькі умови миру, нав'язані німецькими імперіалістами, про організацію Червоної Армії і про її перемогу над військами німецького імперіалізму. У програмі була виділена підтема «Боротьба з окупантами в національних районах». Вона передбачає висвітлення боротьби з німецькими окупантами на Україні, в Білорусії та Прибалтиці, розгром і вигнання їх з цих територій. У порівнянні з довоєнними програмами вдвічі збільшувалася навчальний час на вивчення VI розділу «СРСР - країна соціалізму» (22 год замість 11). Рекомендувалося вивчити наступні питання: «Гітлерівський план «блискавичної війни», «Війна СРСР проти гітлерівської Німеччини - найбільш справедлива війна в історії», «Героїзм, безстрашність і самовідданість Червоної Армії та Червоного Флоту в боротьбі з німецькими загарбниками».
У курсах загальної історії значне місце зайняли сюжети, які дозволяють знайомити учнів з достовірними фактами, що показують слов'ян як народ не тільки численний і сильний, а й висококультурний. У програмах розкривалися принципові відмінності між війнами загарбницькими, несправедливими і війнами визвольними, справедливими.

Важливим напрямком в роботі вчених-істориків з надання допомоги школі у вдосконаленні історичної освіти, підвищенні його ефективності виховної була підготовка навчальних програм, методичних посібників і листів.

У посібниках містилися рекомендації, які допомагали вчителю на основі вивчення програмного матеріалу підводити учнів до усвідомленого розуміння закономірності перемоги над фашизмом. З цією метою особливо виділялися теми про визвольні війни народів СРСР та інших країн, про міжнародні відносини, про військові доблесті наших солдатів і мистецтво його славних полководців, утворення СРСР, а також теми, безпосередньо пов'язані з героїчною боротьбою радянського народу з гітлерівськими ордами. Зокрема, в темі «Вітчизняна війна 1812 р.» рекомендувалося відвести більше місце питань створення і дії народних ополчень, партизанській війні. Одночасно вчителя застерігали від суто зовнішнього, механічного зіставлення минулого й сучасності. Вказувалося, що в історії Вітчизняної війни 1812 р. є певна паралель з Великою Вітчизняною війною - народний характер боротьби, проте тепер він відрізнявся новим соціально-політичним змістом.

Підмогою вчителям історії служили публікації документів Великої Вітчизняної війни, статей про героїчні дії Червоної Армії, консультацій військово-патріотичного характеру. У 1942 р. «Історичний журнал» (№ 3-4) опублікував статті В. Авдіева (історія cтародавнього світу), Є. Космінського (історія cередніх віків), А. Єфімова (історія нового часу), в яких автори чітко виділили провідні напрямки перебудови викладання історії в умовах воєнного часу.

Істотну методичну допомогу учительству надавали наукові співробітники НДІ шкіл Наркомосу РРФСР, працівники кабінетів історії Інститутів удосконалення вчителів, органи народної освіти. У багатьох краях і областях країни випускалися брошури, інструктивно-методичні листи про викладання історії, що містять рекомендації та спеціально підібраний додатковий матеріал до занять.

Посилення військово-патріотичної спрямованості викладання історії зажадало пошуків і розробок найбільш доцільних методичних прийомів і засобів навчання. На заняттях широко використовувалися яскрава емоційна розповідь, бесіда вчителя з залученням матеріалів з періодичної преси, творів художньої літератури, книг для читання, хрестоматій з історії, різних прийомів самостійної роботи над навчальним матеріалом.

Класні заняття доповнювалися різноманітною позаурочною роботою. В історичних гуртках велика увага приділялася вивченню героїчного минулого і сьогодення народів нашої країни; учнівські конференції на теми: «Патріотизм російського народу», «Герої громадянської та Великої Вітчизняної воєн ». Школярі брали участь у створенні галерей і куточків про героїв-воїнів, в агітаційно-масовій роботі серед населення, виступали з доповідями, вели листування з фронтовиками і т.д. Таким чином, в роки Великої Вітчизняної війни відбулися суттєві зміни в зміст і спрямованості шкільних курсів історії. У програмах і підручниках збільшився обсяг і питома вага розділів тому, що мали принципове, визначальне значення для посилення військово-патріотичного виховання школярів, що було виправдано обставинами воєнного часу.

1. У методиці навчання історії другої половини XVIII - кінця ХХ ст. розроблялися такі теоретичні засади методів навчання історії: класифікація методів, опис і характеристика визначених груп методів, принципи відбору методів залежно від вікових психологічних особливостей розвитку учнів, типу навчального закладу. Виділялися дві основні групи методів: методи відбору, структурування та викладу навчального змісту і методи організації діяльності учнів на уроках історії. У першому випадку вченими обґрунтовувались різні способи побудови навчального змісту окремих історичних курсів, уроків історії та підручників для різного віку, різних типів навчальних закладів. У другу групу об'єднувалися способи організації діяльності вчителя й учнів на уроках історії. Саме друга група підпадає під сучасне визначення вихідного поняття методів навчання історії в методиці як способів взаємодії учасників навчального процесу, спрямованих на досягнення цілей і завдань шкільної історичної освіти, що реалізуються шляхом використання відповідних прийомів і засобів навчання історії в різних їхніх комбінаціях. Методи як першої, так і другої групи мали на практиці відбиратися вчителями залежно від названих вище критеріїв.
2. Генезис методів навчання досліджуваного періоду у цілому характеризується різновекторними процесами в розвитку досліджуваного і може бути представлений багатьма етапами, які формувалися у зв'язку зі змінами в суспільному житті та освіті, що відбивався у розробці нових програм, у тому числі авторських та варіативних; послабленні чи збільшенні тиску з боку чиновників щодо змісту навчання сприяло збільшенню кількості методів, появі принципово нових вимог і підходів.

3. Перехід від одного до іншого етапу генезису зумовлювалися сукупністю зовнішніх та внутрішніх чинників, що визначали тенденції змін. Серед зовнішніх чинників найбільш впливовими були: потреба в забезпеченні новими необхідними кадрами зростаючої інфраструктури ринку, започаткування профілізації освіти, виникнення нових типів навчальних закладів, швидкі темпи розвитку освіти в цілому й історичної зокрема, наростання протиріч між офіційно-ідеологічною доктриною в освітній галузі й зростанням суспільної свідомості, поступове усвідомлення суспільством кризи в освіті тощо. Серед внутрішніх - механічне копіювання педагогічного досвіду Заходу, переважно ідей німецької методики першої половини ХІХ ст. майже без аналізу ступеня доцільності їх застосування у вітчизняних школах, панування догматичних методів викладання на тлі вкрай перевантажених програм, що потребували механічних прийомів зубріння хронології в школі, неготовність частини вчителів переходити до продуктивних методів навчання, відсутність системи їх підготовки.

Проведене дослідження дозволяє констатувати якісні особливості виділених нами етапів у розвитку методики навчання історії у школі. Для першого етапу характерними були нагромадження значної кількості методів у теоретичному аспекті й початок їх застосування в практиці школи. Вивчення другого етапу засвідчує стійкий взаємозв'язок між методами навчання і розвитком історичної освіти в цілому, що у свою чергу значною мірою був зумовлений державною політикою, адже шкільна історія завжди розглядалась як складова державної ідеології Російської імперії. Саме такі чинники зумовили уповільнення розвитку теорії і практики методів навчання історії в ці століття. Характерним для третього етапу є не тільки нагромадження теоретичних розробок з проблеми, а й швидкий і різноманітний розвиток методів у практиці навчання, залучення значної кількості вчителів до методичної роботи з опису та поширення власного інноваційного досвіду. Четвертий етап пов'заний зі встановленням більшовицької влади. Радянські спеціалісти виявились досить прагматичними і методика викладання історії тут розвивається специфічно.

4. Аналіз викладання історії в різних типах освітніх навчальних закладів в межах досліджуваного періоду показав, що практичне використання тих чи інших методів навчання передусім залежало від профілю отримання майбутньої спеціальності, психологічних вікових і статевих особливостей розвитку учнів. Залежно від цього відбувався відбір і структурування змісту історичних курсів. Однак, провідним методом організації навчання в таких закладах продовжував залишатися догматичний із монологічним викладом матеріалу вчителем і заучуванням його учнями. Використання інноваційних методів навчання, що активізували діяльність школярів, значною мірою залежало від особистісних якостей, професіоналізму вчителів, їхнього бажання вдосконалювати власну педагогічну майстерність, адже постійною була нестача кадрів, якісно підготовлених у методичному плані.

Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми. Подальшого вивчення потребують питання розвитку методів навчання історії на інших українських землях.

Размещено на Allbest.ru