Символіка українців

Размещено на http://www.allbest.ru

СИМВОЛІКА УКРАЇНЦІВ

Народні символи України -- сакрал українського народу. В українській графіці використовуються символи й образи з пісенної народної творчості, з легенд, що використовуються в обрядах і звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках тощо. За втіленням символіки умовно поділяються на рослинні і тваринні.

Українці відтворюють ці символи у вишивці на сорочках, рушниках тощо, у розписі посуду, в кованих виробах, у різьбленні, в барельєфному прикрашанні житла, у розписах печі в хатах, гончарних виробах, у гравюрі, а також, в окремому виді української творчості -- в писанках.

У іконах (на дереві, склі), українські, руські, майстри, прикрашали ікону стилізованими симетричними квіточками, суцвіттями й «яблучками», розташованими у горішній її частині. Серед мотивів декору українських ікон використовувалися такі стилізовані квіти, як гвоздика, тюльпан, троянда, лотос, гранат, крин-лілія, акант та виноградна лоза.

Серед речей-оберегів -- рушників та ікон -- переважав рослинний декор. символ український народ дидактичний гра патріотизм

У «Словнику символів культури України» подана така класифікація символів:

1. Поселення та житла українців (хата, покуть, ворота).

2. Народного одягу (кожух, китайка, символіка верхнього одягу).

3. Громадського побуту і звичаєвості (Зелені свята).

4. Галузей господарства, народних промислів (сінокіс, ткацтво, писанкарство, веретено).

5. Народної ботаніки, зоології, медицини, астрономії (барвінок, бджола, лелека, зоря).

6. Народної міфології, демонології (чорт, мавка).

7. Язичництва, християнства (Білобог, Ярило, Ісус Христос).

8. Атмосферних явищ, географічних назв (роса, вітер, Дніпро).

9. Чисел, геометричних фігур (три, дев'ять, коло).

10. Геральдики, нумізматики, архітектури (тризуб, храм).

11. Усної народної творчості (замовляння).

12. Народних звичаїв, обрядів, вірувань, традицій, ігор (символіка народних ігор).

13. Кольорів, форм, мінералів, прикрас (білий, червоний, дукач).

14. Частин людського тіла (голова, око, рука).

15. Запорозького козацтва (Запорозька Січ).

16. Слова, мови, мовлення, алфавітів (символіка слов'янської абетки, книга, Слово).

17. Творів художньої літератури, зокрема, Г. С. Сковороди, Т. Г. Шевченка, М. Т. Рильського, О. Т. Гончара та ін.

18. Кінесики (адорація, поцілунок).

19. Астрології, антропоніміки (антропонімічна символіка).

20. Географії, геології, землезнавства (гора, камінь, земля, захід -- схід).

21. Квітникарства (мак, мальва, конвалія, чорнобривці).

22. Історичних постатей, видатних діячів культури (Тарас Шевченко, Маруся Чурай)



СПИСОК СИМВОЛІВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

· Народний одяг: вишиванка, шаровари, кожух, вінок.

· Народна графіка: вишитий орнамент, петриківський розпис.

· Геральдичні символи: тризуб, жовтий і синій колір, козак з мушкетом, лев, восьми та чотирьох кутні зірки, сонце, місяць.

· Символи влади: булава, штандарт.

· Галузі господарства, народні промисли: сінокіс, бджільництво, ткацтво, писанкарство, кузня.

· Релігійні символи: християнства і язичництва: Ісус Христос, Оранта, Святий Миколай, Архангел Михаїл, писанка,крашанка, колядки, щедрівки, веснянки, Купала, Ярило, Сварог, Перун, Дажбог, Білобог.

· Народної міфології, демонології:вій, мавка, чорт, водяник.

· Традиційне житло: хата.

· Традиційні страви:борщ, сало, пироги, вареники, куліш.

· Географічні обєкти і явища: Дніпро, Карпати, Майдан, Запорізька Січ, степ, ліс, зірки.

· Тварини і рослини лелека, ластівка, жито, пшениця, просо, баштан.

· Усної народної творчості: думи, замовляння.



ВІНОК

Вінок -- символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

А в цьому домочку, як у віночку

Тут господар -- багатства володар,

Тут господиня -- червона калина,

Тут дівочки, як квіточки,

Тут синочки, як колосочки!

Віночки з роду-віку були найкращою прикрасою дівчини, неодмінною ознакою національного українського одягу. Український віночок -- не просто прикраса, а оберіг, адже в ньому є така чаклунська сила, що болі знімає, волосся береже. До віночка впліталось багато різних квітів, кожна квітка щось символізувала. Деревій -- символ нескореності, барвінок -- символ материнської любові, ружа, мальва і півонія -- символи віри, надії і любові. Ромашка у вінку наймолодша за своїм віком, приносила не лише здоров'я, а й доброту і ніжність. Любисток додавали, щоб хлопці любили. І обов'язково вплітали калину -- символ дівочої вроди та нашої України. А всього в українському віночку -- дванадцять квіточок. І кожна -- лікар, оберіг від злих сил.

Вінок є частиною українського національного костюма. В давнину їх носили тільки дівчата. Плели з живих квітів. Вважалось, що в них є чаклунська сила, здатна захистити від будь-якого лиха. Тому український віночок не просто прикраса, а й оберіг.

Традиційно український віночок прикрашали різнокольоровими стрічками. Кожен кольор мав свою символіку.

Так, коричневий -- це символ землі, жовтий -- символ сонця, синій -- символ неба і води, зелений -- символ мудрості, рожевий -- символ врожаю, малиновий -- символ здоров'я, фіолетовий -- символ мудрості.

У віночку нашім

Різнобарвні квіти --

Символ України

І дарунок літа.

Тож усім на нього

Подивитись любо:

Гілочку зелену

Узяли у дуба,

Квіточку любистку,

Щоб усіх любили,

У барвінку листя,

Аби довго жили.

Чорнобривців квіти,

Щоб чорніли брови,

Кетяги калини --

Для краси й любові.

У вінок вплітають

Колосочки жита,

Щоб могли багато

І в достатку жити.

А в червонім маку,

Що цвіте у полі,

Кров людей, пролита

У боях за волю.

Є ще різні квіти

В нашім ріднім краї,

Їх веселе літо

У вінок вплітає.



РОСЛИННІ СИМВОЛИ

До рослинних символів відносяться калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

· барвінок -- вірність

· волошка -- скромність і ніжність

· каштан

· калина

· мак -- краса й молодість

· верба -- * виноград («виноградна лоза», «горішками виноград» тощо). ще в середині XIX ст. цей малюнок мав рідше геометричні форми, і лише на початок XX ст. набув натуралізованих обрисів, перетворившись на детальні сюжетні зображення виноградних грон або композиції з переплетеної виноградної лози.

· лілея -- як квітка, присвячена Діві Марії, означала чистоту й невинність

· дуб - сакральне деревом слов'янського світу, символ життя, сонця, вічності буття, довгого віку та структури світобудови («світове дерево») // побажання здоров'я, довголіття (там само)

· тополя

· троянда («рожа», «ружа», «хрещата ружа»)

· соняшник

· вишня

· фіалки -- веселощі й радість, поєднання «в парі», лісові фіалки -- туга

· чорнобривці

· хміль

Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

Рослинні мотиви протягом століть трансформувалися у різні фантазійні сплетіння, доповнені завитками, листям, стеблами. Окремі рослинні мотиви, як виноград, троянда, вважається, перейшли в ужиток з міського чи монастирського середовища

Барвінок

Барвінок -- символ України. Україну називають барвінковим краєм. Прекрасна, осяйна ця рослина. Квітневої пори на коротких пагонах розкриваються ніжні, кольору небесної блакитні, п'ятипелюсткові квіти барвінку. Чому так люблять і шанують люди барвінок?

Через нев'янучу зелень і виняткову живучість у середні віки барвінкові приписували чудодійну силу і вважали його символом вічності й постійності. Ка зали, що він оберігає від влади диявола і всякої нечисті й через те вішали над дверима оселі та ніколи не викидали на смітник, а лише у воду.

Барвінок -- трав'яниста вічнозелена рослина, яка зустрічається у дикому вигляді на узліссі, на схилах, у лісах. Стебло стелиться по землі. Траву барвінку застосовують при туберкульозі, дизентерії, коліті, відвар п'ють при авітамінозі та зубному болю.

Барвінок має багато символів: символізує віру у свої сили, несе переможність природи, символ кохання, вірної і взаємної любові, краси, пам'яті.

Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання, і барвінок-символ вічності. Послухайте ще одну легенду: «Ця рослина,коли ще не мала своєї назви,дуже заздрила запашній фіалці, та була у великій шані серед людей. І тоді вона звернулась до богині Флори,щоб та подарувала їй аромат, красу і людську любов.

Однак не всесильною була богиня квітів і весни, і не змогла вона нагородити рослину великою красою. Зате дала їй гучну назву «вікна», що означає «перемога». Що ж переможного вбачали люди у цій скромній, з такими ж скромними синіми квіточками рослині-вічнозеленій окрасі наших гаїв, садів? У ній прихована могутня цілюща сила перемагати тяжкі недуги. За це люди подарували барвінкові свою любов.

Справжня народна мудрість захована в прислів'ях , приказках та загадках. Цікаво було спостерігати , як народ пов`язав біологічні властивості рослин та характер, поведінку людини. Ми залюбки розшукували, виписували приклади улюбленого жанру народної творчості. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

Легенди про барвінок

Ще за тих часів, коли в Карпатах люди поклонялись язичницьким богам, теплої купальської ночі молодь бавилася біля яскравої ватри. А потім дівчата, співаючи, опускали в швидкі води Черемоша барвисті вінки. Нехай пливуть до милого, хай причарують його серце навіки, хай зв'яжуть серця вірним коханням на все життя.

Однієї такої ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша, ловлячи голоси ставних легінів, котрі гуляли на березі ріки.

Ось вінки і сплетені. Лунко сміючись, веселою ватагою побігли юні чарівниці до Черемоша, аби кинути вінки на воду. Пливіть, мовляв, віночки, до щасливого берега кохання!

Лише Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала.

Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати, кликати своїх подруг. Та дарма, лиш таємниче відлуння відгукувалося на її голос.

А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось незнаних птахів, на галявині, що світилася феєричним сяйвом, завели свій танок лісові дівчата-мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяючи розкрити якусь незвідану таємницю.

Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно-зелені гладенькі листочки, а з-поміж них виглянули ніжно-блакитні п'ятипелюсткові квіти.

І почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем:

-- Пам'ятай, Ладо, що п'ять пелюсток цієї квітки -- то п'ять засад щасливого подружнього життя. Запам'ятай їх і збережи в серці своєму на все життя: перша пелюстка -- то краса, друга -- ніжність, третя -- незабутність, четверта -- злагода, п'ята -- вірність. Будь щаслива!..

Замовк голос, приліг вітерець між трав лісових, стало тихо-тихо.

І тоді якась невідома сила повела дівчину через ліс. Почало благословлятися на світ. Лада опинилася на крутому березі Черемоша.

Нікого там уже не було. Молодь давно додивлялась останні сни купальської ночі по своїх оселях. Стояла Лада над Черемошем і все вагалася: чи кидати їй цей дивний вінок у кришталеві води, чи зберегти його для себе?

Незчулася, як підійшов до неї леґінь красний, торкнувся легенько рукою її плеча і мовив:

-- Ти забарилася, Ладо, зі своїм вінком. Черемош його не прийме. Може, мені подаруєш той вінок?

Не промовила дівчина ні слова. Мовчки простягнула красному леґіню свій вінок. А потім гойдалися дерева, сп'яніло плив зелений ліс, і радісно шепотіли хвилі Черемоша. Вінок упав на траву, розсипався, розрісся веселими зеленими стьожками попід кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок.

… Довге і щасливе життя прожила з того часу Лада зі своїм судженим, а молодь відтоді плете вінки з барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання.\

*** *** ***

Розпускаючись одним із перших весною, як і пахуча фіалка, барвінок вважав себе вкрай ображеним через те, що всі люди й боги звертають увагу на фіалку, а не на нього, хоча за красою свого листя і квітів він ні скільки не гірший, хіба що йому не вистачає її чарівного запаху. І ось одного разу, коли Флора спустилась весною на землю й, зачарована п'янким запахом фіалки, голубила її, пропонуючи додати їй зросту, аби вона вивищувалась над іншими квітами, а не пахнути в затінку інших рослин,- раптом пролунав тоненький жалібний голосок.

- Хто там скаржиться?- запитала Флора.

- Це я,- відповів барвінок.

- Що ж тобі треба, чому ти плачеш?

- Я плачу тому, що ти, мати усіх квітів, не обдаруєш мене навіть поглядом, забуваєш про мене, тоді як фіалці - уся твоя увага й ласка.

Флора глянула на маленьку рослину, котру зовсім не знала, а, може, просто забула, оскільки навіть боги не в змозі запам'ятати усіх створених ними істот, й запитала:

- А як тебе звуть?

- Мене ніяк не звуть,- відповів барвінок,- я ще не маю імені.

- То що ж ти хочеш?

- Я хотів би мати якийсь такий тоненький приємний запах, як у фіалки. Дай мені його, Флоро, і я тобі буду дуже і дуже вдячний.

- Ні, цього, на жаль, я тобі не можу дати,- відповіла Флора.- цю чудесну властивість рослина одержує у момент свого виникнення з волі творця і передається їй разом із першим поцілунком того генія, котрому доручено її оберігати. Ти ж народився без запаху.

- Ну, то нагороди ж якимось особливим даром, котрий порівняв би мене з фіалкою, на яку я схожий навіть забарвленням, а проте ніхто не помічає.

- Гаразд,- відповіла богиня,- квітни ж ти довше, аніж фіалка, квітни й тоді, коли фіалка давно вже буде мертвою.

- Спасибі тобі, Флоро, це великий дарунок. Тепер, коли закохані шукатимуть по всьому саду й не зустрінуть більше фіалки, то, можливо, вони звернуть увагу й на мене. І, зірвавши, прикріплять квіти барвінку до своїх гарячих грудей.

- Можливо, - відповіла богиня.

- Але ось що я тебе ще попрошу. Зроби мої квіти більшими, ніж у фіалки,- додав барвінок.

- Якщо хочеш - і це я можу зробити. Нехай твої квіти будуть більшими. Величина - то протилежність глибини, - мовила Флора вже роздратовано, обурюючись впертою наполегливістю маленької рослинки, й хотіла вже йти, проте та безвісна маленька квіточка була, здавалося, усе ще невдоволена. - То що тобі ще потрібно? - запитала Флора. - Ти одержиш більші, ніж у фіалки, квіти й цвісти будеш довше за неї - хіба цього мало?

- Так, Флоро. Якщо ти така вже милосердна до мене, то дай мені якесь ім'я. Бо без нього я - все одно що бурлака чи волоцюга.

Замість того, щоб розсердитись, Флора усміхнулась.

- Гаразд, - погодилась вона, - це дуже просто, ти матимеш назву Pervinca ( переможна ), тобто рослина - переможниця, оскільки, хоч би там що, а хочеш перемогти скромнішу й красивішу сусідку свою. Нехай же ім'я твоє підкреслюватиме твій заздрісний характер.

І ось з того часу наш барвінок має наукову назву Pervinca або Vinca.

Жили колись давно чоловік з дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім'я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього. Сохло серце за Баром у однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.

І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкві до шлюбу.

Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом…

А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.

*** *** ***

Жили колись давно чоловік із дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім'я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці вийти за нього. Сохло серце за Баром в однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання. І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкві до шлюбу. Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За. хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом...

А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.

*** *** ***

Жили колись давно чоловік з дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім'я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього. Сохло серце за Баром у однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка.

Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.

І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкві до шлюбу.

Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом...

А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.

Загадки

Цвіте синьо, лист зелений,

Квітник прикрашає.

Хоч мороз усе побив --

Його не займає. (Барвінок)

***

Цвіте синьо, лист зелений

Квітник прикрашає,

Хоч мороз усе побив --

Його не займає.

***

Лист зелений не пропав,

А під снігом задрімав.

Щоб у синю сукенчину

Одягнуть весняну днину.

***

Лист зелений і міцний,

Сніг для нього не страшний,

А коли весну стрічає,

Сині очі розкриває.

Прислів'я та приказки

Ой де Грицько коні пас, поріс барвінок по пояс.

Барвінок на вінок, а полин на віник.

Вірші про барвінок

Барвінок

Недавно ще гула метелиця,

Кругом лежав біленький сніг.

А вже барвінку листя стелеться

Зеленим килимом до ніг.

Воно під снігом і під кригою

Всю зиму зелень берегло.

І перше стрілося з відлигою,

Зустріло сонечко й тепло.

Як з перемогою та славою

Весна з'являється на світ,

То квітне радістю ласкавою

Барвіночку синенький цвіт.

Барвінок

(Людмила Яцура)

У барвінку очі - крапельки із неба.

В паростках зелених - сила від Землі.

Вірити і жити нам сьогодні треба,

І добро творити і тобі, й мені.

Посаджу барвінок, буде хай на спомин,

Зацвіте хай рясно, як прийде весна.

Хай блакиттю сяє біля дому, школи,

Щоб ще красивішою нам земля була.

Барвінок цвів і зеленів…

(Тарас Шевченко)

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт передсвітом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив… Поморозив…

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

Волошки

Це символ святості, чистоти, привітності та чемності, хлоп'ячої краси й добра. Волошки - запашна лікувальна трава із синіми квітами, сильним стійким запахом. Колись селяни розводили їх поблизу своїх осель. Волошки мали широке ритуальне застосування - їх клали за ікони, прикрашали хрести в церквах, святили на Маковія (14 серпня), на Спаса (19 серпня). На Трійцю із волошок плели обрядові вінки. На думку етнографів, сакралізація цієї рослини пов'язана з легендами про знайдення хреста Господнього. На місці, де євреї сховали хрест Спасителя, виросла пахуча й цілюща трава, яку в Україні назвали «волошки». За іншою легендою, рослина одержала назву «від імені святого Василя Великого, який начебто за життя дуже полюбляв квіти й зелень і завжди прикрашав ними свою оселю». Вінки з освячених волошок одягали на голову померлим дівчатам, також ці квіти клали в труну. Волошки інколи були атрибутом весільної обрядовості, ними кропили молодих, із них робили купіль для дітей при хворобах. Також вони символізують святість, чистоту, красу коханої.

Легенда про волошки

Назва “васильок”, що усталилася за родом волошок у російській ботанічній літературі, походить з народної легенди. Сільський хлопець - красень Василько якось косив у полі жито. Саме тоді у полі бавилися русалки. Одній з них дуже припав до душі Василько. Зачарувала русалка хлопця. Забув про все на світі і пішов за нею. А вона ж, пустуючи і сміючись, вела його в поля все далі й далі та й сама в нього закохалася. Не схотіла з ним розлучатися: обернула Василька на польову квітку, щоб нагадував синь води.

Відтоді, за легендою, щороку літньої пори русалки бавляться в хлібах, коли зацвітає волошка синя, плетуть з неї вінки і прикрашають свої голівки.

Є ще одна легенда

Якось прогулювалась по полях богиня родючості Церера і почула жалібний голос волошок: “Нас орачі недолюблюють, відділили від жита”. На що Церера відповіла волошкам: “Недарма вам дали колір блакитної води: стійко тримайтеся біля трудівника - жита і не хиліться, як схиляє воно повні колоски. А раз в рік і вас підуть женці шукати, щоб прикрасити вінками свої голови”. В цій легенді знайшло своє відображення свято врожаю. А у слов'ян волошки завжди використовувались для прикрашення іменних снопів, які з піснями приносили додому. Перевитий волошками, цей сніп довго красувався в передньому кутку. Лише вибір іменного снопа був різний: росіяни - перший сніп, а українці - дожиночний, останній.

Одного разу небо докоряло рослинам хлібного поля за невдячність: ” Усе, що населяє землю, складає мені подяку. Квіти шлють пахощі, ліси - таємничий шепіт, птахи - чарівні співи, лише ви стоїте вперто і мовчите ”.

- Це неправда, ми зовсім не невдячні. Ми прикрашаємо землю морем зелені, і в нас немає іншого способу висловити свою вдячність. Ми не можемо піднестись до тебе, дай нам таку змогу, і ти відчуєш нашу ласку і любов.

- Гаразд, - відповіло небо. - Ви відчуєте ласку і любов небес, я зійду до вас.

І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіточки, шматки його самого. Відтоді серед хлібного поля квітнуть квіти, а колосся хилиться до них і шепоче найніжніші слова любові і поваги.

Загадки про волошку

Синьоока ця заброда

В полі водить хороводи.

Де вона вінки спліта --

Пшениці рідкі й жита.

***

Синьоока чарівниця

Часто в полі в нас вертиться.

Де вінки вона спліта --

Пшениці ростуть й жита.

***

У матінки - квіточки

Лиш блакитні діточки.

З жита виглядають,

Літечко вітають.

***

На просторах поля золотого

Сині зірочки тремтять.

Мов шматочки неба голубого,

Виграють, виблискують, горять.

***

Сині зірочки пухнасті

Виглядають з жита,

Мов веселі оченята.

Як їх не любити?

***

Блакитні оченята

Із жита виглядають.

Хоч квіточки ці люблять,

Та з поля виганяють.

Прислів'я та приказки

Синьоока чарівниця часто в полі в нас вертиться; де вінки вона спліта - там пшениці рідкі й жита.

Де волошки, там хліба трошки.

Вірш про квітку волошку

Сині волошки

Зннтились трошки:

Вічками

Сіяли синь.

Дзвоники сині

В синій долині

Вушками:

«Дзень-дзинь».

Вірш про волошку на українській мові

Я - волошка синьоока,

Падаю усім до ока.

Пахну житом і полями,

Бо вмиваюся дощами.

Вірші про волошку для дітей

Там, де колоси налиті.

Розцвіла волошка в житі.

На голівці у волошки

Поселилось неба трошки.

***

Ось волошки, сонні трошки,

Синім шовком шиті,

Ясноокі, чисто вмиті,

Розбрелися по житі.

***

А в стерні -- волошки,

Сині, неозорі,

І такі дрібненькі --

Слізки росяні,

Назривав їх трошки.

Це волошки-зорі!

Ниточки тоненькі --

Мрії весняні.

В. Чумак

Волошки

(Ірина Сонячна)

Цвітуть в душі моїй волошки,

Такі прекрасні,особливі.

Немає суму ані трошки!

Лиш тільки, кольори грайливі.

Вони для мене, наче скарб,

Багатше, сяючої брошки,

В життя моє, принесли фарб,

Небесні ангели -- волошки!

Верба

Близько 30 видів росте в Україні. Кажуть: «Де вода, там і верба». Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна. Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу і Т. Шевченко. Перебуваючи у засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла вона йому на Втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Левиної Мавки. Похилені вербові гілки викликають зажуру і смуток.

Тиждень перед Великоднем називається вербним (вербна неділя). Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба є особливо цілющою

Верба -- дерево цілюще. Настій із вербової кори знижує температуру. Відвар вербової кори вживають при грипі, вірусних інфекціях, ревматизмі.

Верба була священною для наших предків, священною вона повинна залишатись і для нас.

Верба-символ краси,безперервності життя.Вона живуча:встромиш у землю гілочку-і виросте дерево,засип ранку порошком меленої вербової кори-і кров зупиниться. З давніх -давен в Україні вербу вважали святим деревом. Перед Великоднем шостий тиждень посту називався «Вербним». На Вербному тижні,у неділю,святили вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба є особливо цілющою. У сирій землі вона швидко пустить корінчики і виросте гарне дерево. Не можна допустити, щоб зникли вербові насадження на нашій Україні. Незабутні слова В. Симоненка з вірша

"Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу..."

А якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі;

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Освячені її гілочки служили оберегами полів від граду,під час грози їх викидали на двір,щоб,як казали, «град припинився», обкурювали хату від хвороб,клали у купіль немовляти. Діти хльостали один -одного освяченими гілочками,примовляючи:

Не я б `ю-верба б' є.

За тиждень-Великдень.

Недалечко-червоне яєчко!

Спаси і сохрани,Матір Божа,

Під своїм покровом.

На це хльостання не можна було ображатись,оскільки верба давала силу і здоров `я.

Тому у нашого народу найбільш шанованим деревом є верба. „Без верби і калини - нема України”, - говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. Говорять: „Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна.

Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні.

Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу Т.Г. Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і вирославона йому на втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Левиної Мавки. Похилені вербові гілки викликають зажуру і смуток.

Ще тільки зійшов сніг, тільки пригріло сонечко, а верба вже поспішає привітати світ Із весною, даруючи йому пухнасті жовті котики. Це дерево зацвітає першим. Віддавна шанується в Україні.

Стоять верби над річкою чи ставком і, опустивши свої віти у воду, навівають сум.

Як йде весна до мого краю,

І грає сонце веселіше,

Верба найперша зацвітає,

І на землі стає світліше.

Верба схилилась над водою

І віти-коси в річці миє.

Своєю вродою простою

Людині завжди серце гріє.

А як журба на серці, туга.

Прийди до світлої вербички

І прихилися, як до друга

Чи як до рідної сестрички.

Вона послухає, зігріє

І стане легше в світі жити.

Вона твій біль забрать зуміє,

Верба уміє це робити.

Верба дарує нам багато корисного, лікує. Вона -- ніби позначка води на землі. Тому й криницю копають завжди під вербою. На сухому місці це дерево не росте ніколи. «Де срібліє вербиця, там здорова вербиця», -- говорить народне прислів'я.

Українці вважають вербу святим деревом і шанують його. На останню неділю перед Великоднем припадає Вербна неділя. Цього дня в церкві повсюди святять нарізані вербові гілочки. Повсюди в Україні побутував звичай ритуального биття ними.

Люди вірили в чудодійну силу живої верби. Вона мала достаток і здоров'я. Верба дуже живуча. Ввіткнеш гілочку чи кілок у вологу землю -- виросте дерево. Верба -- символ неперервності життя. Красива, ніжна, невибаглива, корисна.

Плакуча верба

Легенда Поділля

У матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та от напали на рідну землю вороги. Прийшов до матерів старший:

- Благословіть, мамо, за свій край боротися.

Стиснулося в матері серце, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити.

А коли попросив благословення найменший, не витримала:

- Не пущу! -- скрикнула. -- Один ти у мене залишився!

- А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?

Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала Поверталися їхні друзі, схиляли .перед матір'ю голови, приносили їй невтішні звістки: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мати над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти.

Отак на світі з'явилася плакуча верба.

Прислів'я та приказки

На городі під вербою стоїть колодязь із водою.

Де срібліє вербиця - там здорова водиця.

Верба і дівчина приймуться де-небудь.

Верба, як трава лугова: ти її покоси, а вона знову виросте.

Де не повернешся, золоті верби ростуть.

Гнучка, як лоза.

Зігнувся, як верба над водою.

Така правда, як на вербі груші.

Високий, як лоза, а дурний, як коза.

Верболіз б'є до сліз.

Вербові дрова, а козячий кожух - то й випре дух.

Де ростуть верби, там чисті джерела води

Загадки про вербу

Проливала дрібні сльози

молода дівиця.

Полоскала довгі коси

у чистій водиці. (Верба)

***

Довгі, тонкі віти має,

Золото кору вкриває,

З гілок кошики плетуть,

В церкву раз на рік несуть.

Вірші про вербу

Верба

(Катерина Перелісна)

Тане снiг, течуть струмки,

Ожива травичка,

I до сонця гiлочки

Простяга вербичка.

I м'якенькi, як пушок,

Нiжнi, як шовковi,

Ясно дивляться з гiлок

Котики вербовi.

Вербові сережки

(Ліна Костенко)

Біля яру, біля стежки

одягла верба сережки.

Головою хилитала,

потихесеньку питала:

- Де ота біленька хатка,

що гарнесенькі дівчатка?

Хай би вибігли до стежки,

подарую їм сережки.

Вербичка

(Дмитро Мегелик)

Посадив Петрусь вербичку

Зелененьку, невеличку,

Щоб над стежкою росла,

Кучерявою була.

Перша пташка прилетіла,

В молодому листі сіла,

Заспівала на гіллі:

-- Трі-лі-лі-лі, трі-лі-лі… --

Потім промінь золотистий

Примостився теж на листі,

Він приніс для юних віт

Аж від сонечка привіт.

Радо Петрик поглядає

На вербичку і питає:

-- Ти скажи мені про те,

Хто скоріше з нас росте?

Дві вербички

(Федір Петров )

Ми з Данилом біля річки

Посадили дві вербички.

А вони сплелись гілками,

Обнялись, немов руками.

Та й стоять, як ті сестрички,

На леваді, біля річки.

Ще й листочками кивають,

Наче в гості зазивають.

В.Бойченко

***

Знов до порога повертаю

По радості чи по біді

І поглядами обіймаю

Ці тихі верби при воді.

Хвилини кращої немає,

І зайві будь-які слова,

Як їх зелена кров скипає

Й мою червону зігріва.

Котики вербові

(Анатолій Камінчук)

Сонце по діброві

Ходить, як лисичка.

Котики вербові

Жмурять жовті вічка.

Вже не хочуть спати,

Хоч і трішки сонні.

Гріють лапенята

На яснім осонні.

Тополя

Поет не випадково сказав: "Прийдуть з України верби і тополі". Тополя також є нашим народним символом. Зі стрункою тополею порівнювали гнучкий дівочий стан та нещасливу дівочу долю. Про тополю написано багато пісень, складено легенди. Т. Г. Шевченко написав поему "Тополя":

По діброві вітер віє,

Гуляє по полю.

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Існує така легенда. В одному селі жила красива дівчина Поля і мужній хлопець на ім'я Стриба. Вони кохали одне одного. Одного разу старші люди попросили Стриба побігти у сусіднє село і довідатись, чи все там спокійно. Побіг Стриба, але, не добігаючи до села, побачив багато ворогів. Швидше вітру прибіг юнак додому, розповів людям про те, що бачив. Вирішили забрати худобу, пожитки і перечекати у горах, поки вороги залишать їхню землю. Бог блискавки і грому Перун побачив людей і вирішив дізнатися, чому вони тут. Спустившись на землю, Перун розпитав у людей, що сталось. Люди розповіли. І тут він побачив Полю. Вона йому дуже сподобалась, і він сказав: "Ця дівчина така гарна, що я візьму її собі за дружину".

Люди зраділи, бо мати такого Високого покровителя не всім дано. А Стриба, почувши, впав непритомний. Побачив це Перун і промовив: "Бачу я, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Тож нехай вона буде нічия". Вдарив палицею об землю і там, де стояла Поля, виросло струнке зелене деревце. Люди, котрі стояли ближче, бачили, що відбулося, а ті, які стояли далі, питають: "Де Поля?" Їм відповідають: „То Поля”. А Стриба Перун забрав з собою на небо і зробив Богом земних вітрів.

Символом рідної землі, символом дівочої вірності, краси є тополя.

Тополі на волі

Стоять собі мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна

Повита красою...

Неначе диво.

А кругом

Широколистії тополі.

Тополя містить і виділяє фітонциди (речовини, які очищають повітря від пилу, бактерій). Під тополею легко дихати. Якщо людина хоче пити, треба посмоктати гілочку тополі і спрага мине. Тополя стійка проти сполук сірки, хлору. Тополя -- прекрасний фільтр (затримує ЗО кг пилу і сажі за літній період). Бруньки тополі використовують як барвник для фарбування тканин. Мазі й відвари із бруньок мають цілющі властивості, їх використовують для лікування ран, ударів, опіків.

Легенда про тополю та Стрибога

У полянина Жития та його дружини Добрини народилася вродлива донька, яку волхви нарекли Поляною. Росла вона як з води. І вимостилася в дивовижну красуню, якої світ не бачив. Багато красенів-парубків сваталися до неї, та Поля була вірна Стрибі - найпрудкішому з усіх юнаків округи. Міг він навіть обігнати стрілу, яку випустили з найтугішої тятиви. Тож воєвода посилав Стрибу гінцем в різні кінці, коли була в тому потреба.

Щасливі були і Поляна, і Стриба, і стали вони до весілля готуватися. Та на заваді стала врода Поляни. Бо її краса осліпила навіть грізного громовержця Перуна з Вирію. І надумав бог блискавки взяти злюб з Поляною.

- Бути Поляні Богинею! - вигукнув громовержець так, що його почули всі поляни. І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який щедро поливатиме їхню Землю дощем, а ще, дивись, вогняними стрілами відганятиме ворогів.

Про Стрибу всі забули. Всі, крім Полі. Вона боялася злюбу з Перуном і тихо плакала за своїм коханим. Та ось вбрали Полю в найкращий одяг і повели до урочища Перуна, аби віддати в жони громовержцеві. Все плем'я полян ішло за Перуновою нареченою. І похнюплений Стриба також. Ось і задрижала Земля, всі попадали навколішки, лише Поляна стояла горда, як богиня, - у золотому осяяні. З пучком вогненних стріл у руці з'явився Перун. Молодецькі сріблясті вуса спадали аж на його могутні груди. Горіли золоті кучері на голові. Сяяли його очі.

Усміхаючись, бог-красень став наближатися до Полі.

- Прощай, кохана моя Полю! - скрикнув розпачливо Стриба, вихопив короткого мисливського меча і вгородив собі в серце. Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля, залившись слізьми. Спохмурнів Перун і сказав:

- Ні, не хочу, щоби на злюбі моєму лилися кров і сльози. Хай же ти, чарівна Поляно, нікому не дістанешся!

Сліпуче сяйнули блискавки, вдарив грім. У неймовірному страхові люди припали до Землі. А коли підвели голови, то не побачили красуні Полі. Замість неї виросло дерево - високе й струнке, як дівчина.

- То - Поля! - вжахнулися передні.

- Що то за дерево? - допитувалися задні.

- Тополя,- відказували їм. Так і пристала до дерева назва - ТОПОЛЯ.

А Перун злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу Живої Води, бризнув на лице мертвому Стрибі й ожив юнак.

- Будь моїм побратимом, Стрибо!- сказав Перун.- Адже обидва ми осиротіли без нашої Полі. Чи згоден?

- Згоден, - відповів Стриба. Перун схопив за руку побратима, потягнув за собою і... обидва легко злетіли в небо, полинули у Вирій. Там Стриба з дозволу Рода вкусив молодильне яблуко і став безсмертним.

- Роде, - звернувся Перун до Сокола, - дай крила для ніг мого побратима Стриби - його я хочу зробити богом вітрів, без яких не буде життя на Землі.

І тоді Сокіл-Род пустив дві сльозинки, і до ніг Стриби впало два крила. І врочисто промовив Перун:

- Тепер ти володар вітрів на світі, тепер ти не Стриба, а СТРИБОГ! - Так вони стали побратимами - Перун і Стрибог. Стриба щодуху ганяє хмари по світу, а Перун їх розпанахує стрілами, пускаючи життєдайний дощ на Землю в потрібному місці. Так вони творять добро: без вітру й без дощу й справді немає життя на Землі.

Тополя (українська легенда)

Покохала дівчина козака, але волоцюгу -- без хати i роду. Коли засне мати, то й біжить вона опівночі до парубка над ріку під вербу. I милуються в любощах, аж поки не зазоріє.

Та ось поїхав козак y похід, залишивши дівчину з тугою та смутком в серці. Щодня бігала вона на пагорб, що за селом. Довго стояла на вершині, вдивляючись y шлях, що зникав за обрієм, визирала, чи ми- лий не їде. Та як не було козака, так i нема, a дівчина карі очі видивляє, сльози ллє. А мати свариться на неї, що не береться до роботи.

Одного разу під вечір дівчина, як завше, пішла на пагорб. Мати вернулася з роботи стомлена i, не заставши дочки вдома, спересердя закляла її словами: «А бодай ти вже i не вернулася більше» -- i дівчина, як стояла -- та й стала на горбі тополею.

Колись була тополя дівчиною...

Колись була тополя дівчиною.

Налетіли на село турки, старих порубали, молодих у полон забрали. Іде в невільничому гурті дівчина і кожен крок її все важче дається, бо веде він далі від рідного дому. Вночі стомлені бранці поснули, заснула і варта. Тільки дівчина не спала, тихо звільнившись од пут, втекла. А на світанку, коли зовсім мало залишилося до села, де могла сховатися од ворога, побачила за собою кінну погоню.

-- Батьку степ, поля рідні, порятуйте мене!

Біжить і благає. Ще трохи і вхопить її за коси вершник. Ось вже вхопив, та рука сковзнула з гілки, бо за мить одну обернулася дівчина тополею.

Так і стоїть тепер край села.

Береза і тополя

Одружився хлопець на красуні, яку любив усім серцем, і жив з нею щасливо, а мати невістку зненавиділа і поклала щоб то не було зжити її зі світу. Ось зазвала вона раз до себе молодих на пригощання і налила їм в чарки зелена вина, тільки ніхто не помітив, що з різних глеків наливала: синові - вина чистого, а молодій дружині - із злим зіллям отруйним. Але у молодих було в звичаї мінятися чарками - ось вони і почали один одного пригощати. Усе в житті навпіл вони ділили - розділили і смерть.

Рвала матір на собі волосся, а пізно. Залишилося їй тільки поховати їх чимдалі один від одного: сина перед церквою, а невістку позаду церкви. У ту ж ніч виросла з могили чоловіка тополя, а з могили дружини берізка виросла, і сплелися вони гілками, та так, що не розрубати, не розірвати. Хотіла матір зрубати дерева, та люди не дали. А береза та тополя в тому селі і по сю пору ростуть.

Прислів'я та приказки

Верба і калина є символом України.

Будь високим, як верба, а багатим, як земля.

Без верби і калини нема України.

Де верба, там і вода.

Гнучка, як лоза.

Зігнувся, як верба над водою.

Така правда, як на вербі груша.

Верба, як трава, ти її покосиш, а вона знову виросте.

Де не пройде, золоті верби ростуть.

Високий, як лоза, дурний, як коза.

Де срібліє вербиця, там здоров'я водиться.

Добра, як з курки молока, а з верби петрушки.

Прикмети

Зацвіла верба -- це прийшла весна.

Де є верба, там є вода.

Перед дощем на листках плакучої верби з'являються крапельки вологи.

Де ростуть верби, там чисті джерела води.

Загадки про тополю

Серед літа, мов пір'їнки,

Стиха падають сніжинки.

Під віконечком у Олі

Цвітом вкрилися … (Тополі)

***

Як дерево називається, що влітку в білий пух одягається? (Тополя)

Вірші про тополю

Тополя

(Тарас Шевченко)

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий

Марне зеленіє.

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

……

Підем, станем під тополі.

(Тичина Павло)

Підем, станем під тополі.

Все летять, летять граки...

І танцює дощик в полі,

В боки взявшись,-- іч який!

Дощик каже: -- А я бризну! --

Каже льон: -- А я росту! --

Діти кажуть: -- Ми Вітчизну

Нашу любимо святу

Вишня

Вишня -- символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої. У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О. Шокала, -- світове дерево життя. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. «У давнину в Україні, -- підкреслює дослідник, -- вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік». На думку Г. Лозко, назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний» (пор. із словом «Все-вишній» Всевишній). Отже, вишня -- це «божественне дерево», присвячене Сварогу.

Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто «вишнім» сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова «вишня», зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя. По-перше, слово «вишня» -- слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як «вишник», «вишника». Водночас слово «вись» (висота) (світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба) мало аналогічні форми -- «вишник», тобто «вищий», «старший», «вишок» -- вершина, шпиль.

Словник Б.Грінченка фіксує форму «вишній», тобто «верховний», а отже «небесний», «божественний». Водночас у Словнику вміщено фразу «Господи вишній, чи я в тебе лишній?», яку можна зіставити із фольклорним виразом «Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня…» Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо «світ» -- це «свят».

За даними М.Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір (пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог). Споконвіку священні речі українців -- білі (хата, вишиванка, хустина, рушник). Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України. Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня -- це рідна домівка: «Садок вишневий коло хати» (Т. Г. Шевченко). Або: «Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати» (М.Старицький).

У поемі І. Я. Франка «Іван Вишенський» змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону.

Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої:

Ще сніг ковтала повідь широченна,

І рала ждав іще тужливий лан.

А під горою вишня -- наречена

Вже до віночка міряла туман.

У поемі І.Драча «Смерть Шевченка» вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря. І на завершення -- рядки, написані одним із авторів Словника:

О, вишня -- Матінко Всевишня -

Весь білий світ -- то вишні цвіт.

Правічне дерево Вкраїни -

Її безсмертя в плині літ.

О.Потапенко.

Прислів'я та приказки

Слива цвіте - запах хороший, вишня цвіте - очей не відірвеш (японська).

Серед квітів - вишня, серед людей - самурай (японська).

Три дня не минуло, а вишня відцвіла (японська).

Життя - кошик з вишнями (англійська).

Солодко вишень, так пансько страву.

З боярами не їж вишень, а то кістьми закидають.

Були вишні, та всі вийшли.

Загадка про вишню, черешню

Зелені сережки

На гіллі висіли,

На сонечці підсмажились

І почервоніли!

(Вишня, черешня)

***

Поміж листя оксамиту

дозрівають серед літа,

мов сережки, червоненькі,

дрібні ягідки смачненькі. (Вишні)

***

По дві сестрички

На гойдалках гойдались,

Червоними личка

Від сонечка стали.

Вишенька

(Грицька Бойка)

Ранньою весною

В нашому садку

Я сама садила

Вишеньку струнку.

I шумить листвою --

Вже така, як я! --

Вiд усiх найкраща

Вишенька моя!

Калина

Калина -- символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов'язує світ мертвих зі світом живих.

З гілочки калини батько синові робив сопілочку, а слабеньким дівчаткам-немовляткам робили колисочку із калини. Калину оспівують у піснях, про неї складено легенди. В одній із них розповідається про те, як вродлива дівчина Калина завела у болото ворогів-бусурманів. Багато з них загинули, але загинула і молода красуня. На місці її загибелі виріс кущ, який на честь дівчини і назвали калиною.

Калиною прикрашали весільний коровай. Перед молодими на столі ставили букет із гілочок дуба та калини. І на весільному рушнику вишивали калину з дубом як символи дівочої краси і ніжності та чоловічої сили і міцності.

Калина символізує материнство: кущ -- сама мати; цвіт, ягідки -- діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина -- український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо.

А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Калина-символ кохання,краси,щастя. Навесні калина вкривається білим цвітом і стоїть,як наречена у білому вбранні,а восени палахкотить гронами червоних плодів. Калиною уквітчують весільний коровай,оселю,печуть смачні пероги,лікуються.Народ склав про неї багато легенд та пісень.

Калинова сопілка,калинова колиска,калиновий лист-говорять у народі. Дуже любив цей кущ Т.Г.Шевченко. Він опоетизував калину в своїх творах:

Сонце грії,вітер віє з поля на долину,

Над водою гне з вербою червону калину.

На калині одиноке гніздечко гойдає,

А де ж співає соловейко?-не питай,не знає.

Тече вода з-під явора,

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина,

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Калина -- найчарівніша рослина, кущ, про неї складено найбільше художніх творів, пісень, легенд, прислів'їв, загадок. Із давніх-давен вона була найулюбленішою рослиною, що росла біля кожної хати українця. Калина давно стала символом України.

Кожен із нас усе життя пам'ятає пісні, які співала нам мама, -- колискові. Вони передають материнську любов і ніжність. У своїх піснях матері виспівують своїй дитині щасливу долю, міцне здоров'я.

Колискова про калину

На калині мене мати колихала,

В чистім полі щастя-долі побажала..!

Ой, калинонько червона, не хилися,

В чистім полі щастя-долі наберися.

Та літа давно минули, одлунали,

Як мене гілля високе колихало.

Знов калина коло млину розцвітає,

Мого рідного синочка забавляє.

Виростай же, мій синочку, мій соколе,

Тобі щастям колоситься рідне поле.

Пролягла тобі на зорі путь орлина,

І в дорогу проводжає цвіт калини.

Легенди про калину

Жила в одному селі дуже гарна дівчина. Помітив її якось воєвода, вирішив продати, щоб мати великі гроші. Але дівчина була дуже швидкою, і була б утекла, якби не зачепилася своїм намистом за кущ калини. Розсипалося намисто. Дівчину було спіймано, так і загинула вона в неволі. А на тому місці, де розсипалося червоне намисто, виросли кущі з криваво-червоними плодами. Це була калина.

*** *** ***

Колись давно нашу землю загарбали татари. Вони нападали на. села й міста, спалювали їх, старих людей і дітей убивали, а молодих забирали в полон. Ось одного разу схопили вони зненацька кількох дівчат і наказали провести до великого міста. Дівчата завели лютих ворогів у непрохідні ліси. Коли зрозуміли вороги це, то було вже пізно, адже потрапили всі в густі хащі. Оскаженілі від люті, порубали вони дівчат шаблями. Там, де пролилася кров дівоча, виросли кущі з яскраво-червоними ягодами, ніби краплинами крові.

*** *** ***

Калина є пам'яттю за всіма полеглими.

На весіллях калиною оздоблювали коровай та гільце, вбрання нареченої, щоб підкреслити її чистоту, дівочу невинність, а також одяг молодого та весільні вінки. На хрестини калину затикали в калачі, шишки для кумів, клали в першу купіль дитини. Дівчата садили цей кущ й на могилах коханих.

Легенда про калину

На нашу землю хто тільки не нападав. Ординці лихі, турки, німці. Усіх не перелічити. Ось і налетіли якось турки. А сталося те на Київській землі. Розлетілась тоді чутка, що головного їхнього предводителя поранено отруйною стрілою, а отрута в ній смертельна. Тому, хто його вилікує, обіцяли таку винагороду, яку загадаєш. Понаїхало тих лікарів, знахарів та шептунів видимо-невидимо, але ніхто вилікувати не міг.

...