Предмет аналізу освітньої політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова

Предмет аналізу освітньої політики

Гальпєріна В. О. кандидат філософських наук, доцент

Савельєв В. Л. доктор історичних наук,

директор Інституту магістратури, аспірантури та докторантури

Аналізується теоретичний та категоріальний арсенал

Анотація

“Education Policy and Administration”. які використовують представники українських дослідників, що працюють у царині освітньої політики та управління освітою.

Ключові слова: освітня політика, управління освітою, категоріальний апарат.

Annotation

Galperina V. A., PhD, Associate Professor, National Pedagogical University M. P. Drahomanova

Savelyev V. L., doctor of historical sciences, National Pedagogical University, is the name of M. P. 3 Drahomanov

Theoretical analyzes and categorical arsenal “Education Policy and Administration ”. using representatives of Ukrainian researchers working in the field of education policy and management education.

Keywords: education policy, education management, categorical apparatus.

Аннотация

Гальперина В. А., кандидат философских наук, доцент, Национальный педагогический университет им. М. П. Драгоманова

Савельев В. Л., доктор исторических наук, директор Института магистратуры, аспирантуры и докторантуры, Национальный педагогический университет им. М. П. Драгоманова

Предмет анализа образовательной политики

Анализируется теоретический и категориальный арсенал “Education Policy and Administration”. которые используют представители украинских исследователей, работающих в области образовательной политики и управления образованием.

Ключевые слова: образовательная политика, управление образованием, категориальный аппарат.

Виклад основного матеріалу

Сучасний стан справ в українському дискурсі управління освітою та освітньої політики багато в чому схожий із ситуацією у післявоєнній Німеччині, де інституціалізація політичної науки “відбувалась на початковій фазі як рецепція тих теорій, що розроблялися в англомовному просторі”. Звертаючи увагу на цей факт, українські дослідники зазначають, “що гонитва за американським лідером і навіть перегукування з ним у спільному комунікативному просторі потребують узгодження категоріального апарату політичної науки, уточнення її засадничих понять, що вживаються в англомовних теоріях і не мають адекватних аналогів у німецькій політичній думці” [1].

Цей висновок значною мірою залишається актуальним і для українських дослідників, що працюють у царині освітньої політики та управління освітою.

В американській, а також англосаксонській науковій традиції, цією проблематикою, як зазначалось на початку розділу, переймається “Education Policyand Administration”, кваліфікована як наука та мистецтво. Зверталась увага також на те, що вона складається із двох самодостатніх частин і має міждисциплінарний характер, оскільки використовує потенціал багатьох наук. Перш ніж приступити до аналізу теоретичного та категоріального арсеналу “Education Policy and Administration”, слушно почати із перекладу як самої назви, так і понять, які використовують представники цієї науки. Почнемо із терміну “administration”. В літературі пропонуються наступні варіанти його перекладу: “управління”, “адміністрування” [2, c. 34].

В нашому випадку важливо пам'ятати, що термін “administration” є складовою назви поважної у США та світі науки, про яку згадувалось раніше, а саме - “Public Administration”. В українській науковій та публіцистичній літературі, як зазначає О. Дем'янчук, “міцно вкоренився термін “державне управління” [3, c. 166]. Насамперед, це стосується перекладу терміну “Public Administration” як науки. Відповідно перекладається і друга складова назви “Education Policyand Administration” як “управління” або “управління освітою” за контекстом.

Значно більше питань викликає, як свідчить практика, переклад та тлумачення терміну “educational policy”. Зупинимось на цьому докладніше, хоча вже доводилось висловлювати відповідні думки з цього приводу [4, c. 83-96]. Термін українською мовою може відповідати принаймні трьом варіантам англійською мовою - “education(al)Цей термін вживається в англомовній літературі як ідентичний у варіантах як education, такі educational.politics”, “education(al) policy” та “education politics and policy”. М. Кармазіна зауважує, що переклад понять policy та politics “є досить варіативним” [5].

В нашому випадку слід враховувати той факт, що в американській науковій традиції відмінності між термінами “education policy” та “education politics” є відображенням існування двох окремих, і в той же час органічно взаємопов'язаних між собою, напрямів дослідження освітньої політики. Важливо у зв'язку із цим зазначити, що їх інституціалізація, яка почалась у 60-х роках, відбувалась у контексті домінуючих у той час уявлень про освіту та освітню політику. І політики, і науковці та експерти (в першу чергу це стосується представників науки про політику - Policy Science) поділяли у ті часи (60-70 роки) філософію так званого “високого модернізму” із його, як зазначає Я. Кларк (професор університету Торонто), “технократичною зарозумілістю, поєднаною із місією зробити цей світ кращим” та надмірною вірою у нашу здатність “вимірювати та моніторити його” [6, c. 172]. Відповідно, утверджувалось “раціоналістичне”, “інструменталістське”, що ґрунтується переважно на методології позитивізму, як і у сфері Public Administration, бачення ролі освіти, освітньої політики в суспільстві. За останні десять років, писав у 1976 році американський сенатор Дж. Баклі, “навчання на всіх рівнях перетворилось на інструмент суспільної політики” [7].

“Інструменталістський” підхід заявляв про себе як домінуючий аж до початку ХХІ ст. у змісті двох головних складових дослідження освітньої політики - і як “politics” (в контексті політичної науки - Political Science), і як “policy” (в контексті Policy Science). Розглянемо докладніше це питання. Почнемо із напряму досліджень, що визначається терміном “EducationPolitics”, який іноді перекладається у нас як “політика освіти”. Виглядає досить незвично і навряд чи відповідає нашим традиціям вживання терміну “освітня політика” і наповнення його відповідним змістом.

У 1959 році американський професор Т. Еліот, представник політичної науки (Political Science), “обґрунтував необхідність і виступив з ініціативою розпочати дослідження” [8] в сфері “Politics of Education” в рамках наукової дисципліни, яку він представляв. Ця ініціатива була невипадковою. В середовищі дослідників, зацікавлених політико-освітньою проблематикою, на той час вже досить поширеним і стійким було усвідомлення, що “політичні проблеми або ігнорувались, або неадекватно інтерпретувались вченими, що репрезентували філософію, історію, соціологію та економіку освіти” [8].

Ініціатива Т. Еліота була із розумінням сприйнята науковим загалом. Почали виходити монографії, статті, проводились численні конференції та семінари, запроваджувались нові курси в університетах. Вчені, які репрезентували політичну науку та дисципліни, що досліджували освітню проблематику, активно обговорювали проблеми формування нової сфери знань - освітньої політики (Politicsof Education). В результаті склались відповідні передумови для її організаційного оформлення. В 1969 році було створене “Товариство освітньої політики” (The Politics of Education Society - PES). У 1978 році воно отримало назву “Асоціація освітньої політики” (The Politics of Education Association - PEA) і як “спеціальна група інтересу” (Special interest group - SIG) в рамках Американської освітньої дослідницької асоціації (American Educational Research Association - AERA) отримала “повний статус як один із головних підрозділів” (Division L). При цьому PEA має тісні зв'язки і з Американською асоціацією політичних наук (The American Political Science Association), на сайті якої, зокрема, зазначається, що метою PEA “є заохочення та підтримка процесу дослідження політичних функцій та кінцевих результатів освіти на всіх рівнях”.

“Асоціація освітньої політики” об'єднує “вчених та практиків, творців політики в сфері освітнього врядування та освітньої політики”. Головна мета членів Асоціації - це знаходити відповіді на ключове політичне питання - “Хто контролює освіту?” [9, c. 4]. Це органічно вкладалося в контекст традиційного визначення політичної науки, що належить Г. Ласвелу, згідно з яким це наука про те, “хто отримав, що, коли і як” [10, c. 141]. В центрі уваги “традиційної політології, - зауважує Дж. Стігліц, - завжди перебувала роль груп із певними інтересами та те, як різні політичні організації та суспільні групи використовують політичну владу” [11, с. 189].

Класична політична наука, що вивчає політику (politics), розглядає, як зазначається в підручниках, такі її аспекти: контекст (історичний, економічний та соціальний), головні політичні інституції, багаторівневе врядування, партійні системи, механізми участі громадян в політичному житті тощо [12, с. 4]. Практично ті самі питання є предметом інтересу і дослідників освітньої політики (Education Politics), але вже з погляду з'ясування характеру взаємодії, взаємовпливів політичних та освітніх систем суспільства. А саме: як “формальні структури та інституціональні традиції впливають на освітню політику (Education Politics)”, як її основні актори діють у відповідному “культурному, макрополітичному та мікрополітичному контексті”, якими є цілі і зміст поведінки зацікавлених груп тощо. В колі інтересів дослідників освітньої політики: “цілі політичних систем, включаючи справедливість, рівність, можливості, ефективність та вибір; ресурси та засоби досягнення цих цілей”; соціальні, зокрема, протестні рухи; способи розв'язання “ідеологічних суперечностей та конфліктів в інтересах певних або усіх стейкголдерів”. Інакше кажучи - “політичний процес, політичні інституції, політична культура, політична поведінка” [13, c. 8, 10].

Практично одночасно із становленням дослідження освітньої політики як PoliticsofEducation у США та Канаді почав розвиватися і другий напрям - дослідження та аналіз освітньої політики як Education Policy Study and Policy Analysis. Його прибічники теж орієнтувалися на зовнішні концептуальні джерела - але вже не на політичну науку (Political Science), а на науку про політику (Policy Science), яка включає в себе дослідження політики (Policy Study) та аналіз політики (Policy Analysis). Факт звернення американських та канадських науковців до концептуального потенціалу науки про політику невипадковий. В Сполучених Штатах Америки фахівці з суспільних наук, зокрема із освітньої проблематики, відігравали активну роль у процесі розробки (policymaking) політики, залучались урядом до перевірки альтернатив політики, побудов її моделей, здійснення реформ. Тому не випадково обумовлене суспільними викликами взаємне тяжіння освіти та політики найбільш рельєфно виявило себе в суспільних науках саме у США.

У 1951 році вийшла в світ праця політологів під редакцією Д. Лернера та Г. Ласвела “Політичні науки: сучасний розвиток цілей і методу”. Значення висловлених у ній ідей, зокрема Г. Ласвелом, високо оцінюються американськими вченими. Саме ця робота, як зазначається у відповідній літературі, заклала основи науки про політику (Policy Science), яка, на відміну від традиційної політичної науки (Political Science), має фундаментальну практичну орієнтацію. Для нас важливо зазначити, що наука про політику має й інші виразні характеристики, а саме: багатогалузевість та чітку нормативність. “Під багатогалузевістю Г. Ласвел розумів те, що наука про політику мала б відійти від вузького дослідження політичних інститутів і структур та охопити у собі досягнення таких наук, як соціологія й економіка, право та політика. Під вирішенням проблем він мав на увазі, що наука про політику мала б чітко дотримуватися канонів релевантності, орієнтуючи себе на вирішення реальних проблем, а не займатися чисто академічними та часто безрезультативними дебатами, якими, наприклад, славиться тлумачення класичних, іноді розмитих політичних текстів. Чітка нормативність, згідно з Г. Ласвелом, означає, що наука про політику не мала б ховатися під маскою “наукової об'єктивності”, а повинна була визнавати неможливість розділення цілей та засобів або цінностей та методів у дослідженнях дій влади” [14, c. 11].

Орієнтація науки про політику (Policy Science) на дослідження того, що влада насправді робить, а не на те, що вона має чи повинна робити, викликали віру дослідників освітньої проблематики в те, що вона здатна розв'язати “дихотомію між політикою (policy) та її впровадженням (policy implementation)”, виявити дійсні причини існуючого розриву між обіцянками політиків та реальною практикою освітньої реформи [15]. Особливі надії в зв'язку із цим покладались на аналіз політики (Policy Analysis) як складової частини науки про політику (Policy Science). Вперше цей термін вжив Ч. Ліндблом (C. Lindblom) у 1958 році. Цей вид аналізу політики А. Вільдавськи назвав “повідомлення правди владі” [16, c. 44].

Вчені, що орієнтувались на науку про політику, мали бути реальним уособленням її мультидисциплінарного характеру. Результативне дослідження потребує знань принаймні у двох галузях - “у концепціях науки про політику, а також в історії та складових реальної досліджуваної галузі політики” [14, c. 12]. В нашому випадку мова іде про освіту та науки, що досліджують її - філософія освіти, соціологія освіти, економіка освіти, психологія, педагогіка тощо. Сфера науки про політику вирізняється наявністю “багатьох підходів та відповідним понятійним апаратом” [17, c. 2].

Вважається, що “хоча дослідження в сфері освіти мають довгу історію, історія досліджень політики в сфері освіти бере свій початок у 1966 році - з опублікування звіту Коулмена”[18, c. 6]. КоулменДж., вперше в національному масштабі, намагався визначити причини відмінностей в ефективності роботи шкіл. Чимало зусиль розробці моделі роботи школи присвятили і автори цитованої монографії. Уся їх практична діяльність упродовж 60-х років була підпорядкована вирішенню проблеми: як донести до розробників та творців освітньої політики, поради і рекомендації, побудовані на дослідженнях, і тим самим зробити освітню політику більш ефективнішою та результативнішою.

Розвиток двох напрямів у дослідженні освітньої політики із самого початку поставив питання їх співвідношення та концептуальної значущості у вирішенні наукових та практичних питань. З початку, у 50-60-х роках “акцент робився на politics, а policy розглядалась як залежна змінна, а не як окремий предмет досліджень” [9, c. 4]. Надалі інтерес дослідників до проблематики politics проявлявся нерівномірно - він то “посилювався, то затухав”[13, c. 19]. У 70-х роках відбувся “вибух досліджень у цій сфері”[9, c. 5]. Взагалі, 70-80-ті роки вважаються “золотою ерою” у діяльності членів PEA, які зосереджувались виключно на проблематиці educationpolitics. Надалі ж почали відбуватися певні зміни в тематиці та фокусі досліджень і почала зростати кількість прибічників впровадження в сферу досліджень освітньої політики концептуального арсеналу науки про політику (Policy Science). І вже в кінці 80-х на початку 90-х років було констатовано, що “відбулось серйозне зрушення від політичних (political) досліджень освітньої політики у бік активізації впровадження аналізу політики”. Навіть з'явились твердження, що напрям у вивченні “Education Politics вичерпав себе”, оскільки не відбулось ніяких змін “з точки зору тематики, методів та теоретичних підходів”. Склалась ситуація невизначеності. “Після 1959 року, коли Т. Еліот закликав до необхідності вивчення освітньої політики (politics), з одного боку, наче багато чого змінилось у цій сфері, а з другого, - практично нічого”, констатували Е. Алеман (університет Юта) та Б. Максі (університет Міссурі, Колумбія).

Поступово між цими напрямами встановилась певна рівновага. Практика довела, завдяки зусиллям прибічників багатовимірного підходу до вивчення освітньої політики, їх концептуальну взаємозалежність. Для того, щоб зрозуміти це, потрібно було спочатку з'ясувати та обґрунтувати “адекватно” відмінності між цими двома підходами, а саме: чим політичне (political) як похідне від politics відрізняється від політики (policy) в сфері освіти. І вже на цій основі визначити місце і роль існуючих поглядів в сфері дослідження освітньої політики (Educational Politics and Policy). Здається, американська дослідниця Д. Шіпс розставила цілком адекватно акценти в зв'язку із цим. “Дослідження політки (policy), - зазначає вона, - є міждисциплінарною сферою за визначенням. Часткове це пояснюється тим, що тут виникають проблеми, з якими мають справу ті, хто реально причетний до вироблення рішень. Чітко виявлена практична нагальність досліджень та аналіз політики обумовлює їх нерозбірливість у застосуванні найрізноманітнішої інформації, підходів та інструментарію, запозичених з економіки, соціології, права, психології, а також і політичної науки. Ця наука є міждисциплінарною ще тому, що потребує як навичок та вміння застосовувати методи аналізу політики, а також історичних знань та розуміння проблем певної соціальної сфери. Політична наука, скоріше, є внутрішньо єдиною дисципліною та має свою власну та довгу історію, уособленням якої вона є. Її представники звертають увагу на проблеми такого рівня, які для тих, хто виробляє рішення, не становлять ніякого інтересу, але водночас забезпечують концептуальне підґрунтя для вирішення багатьох питань політики (policy). Без праць представників політичної науки вона (policy) стане стерильною” [21].

Таким чином, виявивши по яких напрямках утверджувались в англосаксонському, насамперед, американському дискурсі дослідження освітньої політики як “Education Politics” та, як “Education Policy”, можна тепер з'ясувати, яким чином ці напрямки пов'язані із теорією та практикою державного управління - Public Administration. Почнемо із “Education Policy”, оскільки органічний характер зв'язків саме цього напряму із “Public Administration” став підґрунтям одного із принципових постулатів науки державного управління як у вітчизняному, так і західному дискурсі. “Політика і управління є тісно взаємопов'язаними. Державне управління є своєрідною формою і засобом практичного втілення в суспільну практику державної політики” [22, c. 55], - наголошують українські автори. Відповідно, й державна політика в галузі освіти і державне управління освітою взаємопов'язані. “Державне управління є засобом (механізмом, інструментом) здійснення державної політики в галузі освіти” [23, c. 6-7], констатує Є. Красняков. Це визначення цілком співпадає із визначенням, яке, як уже зазначалося, сформулював Т. Серджованні ще у 1981 році, наголошуючи на нероздільності політики (policy) та управління [24].

Керуючись зазначеним постулатом про органічну єдність управління та політики (policy), західні вчені відповідним чином формулюють визначення освітньої політики. У монографії Р. Фернандо та Н. Мак-Гінна “освітня політика - це політика, що стосується цілей освітньої системи та дій, що мають бути здійснені з метою їх досягнення” [18, c. 29]. ДжонсМ. під освітньою політикою розуміє складне явище, що складається із таких елементів: а) визначення цілей і намірів; б) прийняття рішень щодо програми дій і пов'язаного з цим передбачення видатків; в) впровадження програми у життя; г) аналіз ефектів впровадженої у життя програми [25, c. 26].

В українському дискурсі переважна більшість існуючих визначень освітньої політики мало чим відрізняються від наведених вище. Наприклад, К. Корсак розглядає “національну освітню політику в широкому розумінні як сукупність пріоритетів і цілей, які формує уряд чи інший вищий орган для здійснення заходів щодо удосконалення і розвитку системи освіти чи її елементів” [26, c. 112]. Або ще один варіант, згідно з яким освітня політика - “це вироблений, схвалений та виконуваний урядом і громадськими організаціями курс дій, спрямований на втілення в життя визначених цілей, методів і змістового наповнення учбових програм, які використовуються в освітньому процесі і призводять до розвитку мислення учнів та студентів, здобуття ними знань і навичок” [27, c. 686].

Згадувані зарубіжні та українські автори за всієї принципової схожості їхніх позицій стосовно визначення освітньої політики все ж таки йшли до цього в різних культурно-політичних контекстах. Поряд із цим в українському дискурсі присутні публікації, що є прямою ретрансляцією домінуючого у 60-90-х роках напряму у західній науковій традиції, представники якого переймаються проблемами освітньої політики, а саме - “раціоналістичного”. Показовим у зв'язку із цим є навчальний посібник І. Іванюк, яка беручи у певний період безпосередню участь у реалізації освітніх програм Міжнародного фонду “Відродження” в Україні, мала можливість не тільки ознайомитись із західною теорією і практикою, але й докладала певних зусиль до його поширення в України. Зокрема, під час розробки Національної доктрини розвитку освіти у 2000-2002 роках, коли до цього процесу активно залучались західні експерти із відповідним досвідом.

У своєму навчальному посібнику І. Іванюк не тільки формулює визначення освітньої політики (Educational Policy) як низки “дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та/або системи освіти” [28, c. 14], але і надає читачеві можливість ознайомитись із відповідним західним досвідом теорії і практики її формулювання та реалізації. Головна увага при цьому приділяється розгляду “раціоналістичної” версії аналізу політики, який розглядається, як і у відповідних виданнях 8090-х років, “інструментом для відповіді на певні основні питання освітньої політики” [28, с. 4]. Порівняємо цю оцінку із вже згадуваною тезою стосовно ролі аналізу політики в контексті Public Policy та Public Administration - “повідомляти правду владі”.

Процес формування та реалізації освітньої політики подається у посібнику за канонами її “раціоналістичного” бачення як послідовних циклів (етапів, фаз) - від аналізу існуючої ситуації до оцінювання отриманих результатів та наслідків. Ця схема, як “класична”, витлумачувалась та популяризувалась дослідниками, що представляють Школу політичної аналітики Національного університету “Києво-Могилянська Академія” [29, с. 16-21], а також особливо активно вченими Національної академії державного управління при Президентові України. “Поетапне” бачення державної політики як “замкненого циклу” є однією із головним тем навчальної дисципліни “Державна політика: аналіз та механізми впровадження”, що викладається в Академії. З огляду на більш як 10-річний період її викладання [30] відповідні ідеї, слід вважати, стали надбанням досить значної кількості слухачів, в тому числі і представників чиновного люду.

Можна припустити, що досить широкий вітчизняний дослідницький загал мав можливість ознайомитись також й з основними положеннями “класичного” західного варіанту аналізу освітньої політик, зокрема, в інтерпретації В. Гальпєріної, С. Клепка, О. Дем'янчука та інших [31]. І, безумовно, завдяки посібнику І. Іванюк. Цікаво, що передмову до цієї роботи написав Т. Фініков, який вважає, що в ній викладено “в систематизованому вигляді те, що вкладає в поняття освітньої політики модерна політична наука” [32]. Якщо виходити із змісту наявного у посібнику матеріалу, то він є відображенням концепцій та методології, що репрезентують переважно не політичну науку (Political Science), а науку про політику (Policy Science), та її складові - дослідження освітньої політики (Educational Policy Study) та аналіз освітньої політики (Educational Policy Analysis).

Характерно, що у Т. Фінікова не викликає ніяких критичних зауважень репрезентована у посібнику методологія “формування, реалізації та аналізу освітньої політики”. Однак ця методологія, в чому нескладно переконатись шляхом елементарного порівняння відповідних текстів, принципово не відрізняється від позиції тих зарубіжних авторів, яких Т. Фініков звинувачує у формально-абстрактному розумінні політики як дії, спрямованої на досягнення “мети чи завдань організації”, про що вже йшла мова. Власне, усім своїм змістом, оскільки його наповнення забезпечується відповідними текстами, що репрезентують “раціоналістичний” напрям у англосаксонській версії науки про політику (освітню політику), посібник спрямований на обґрунтування визначення освітньої політики саме як низки дій, спрямованих на “досягнення цілей освітніх організацій та/або системи освіти”.

Причини схожості підходів західних та українських дослідників (“теоретичного гомоморфізму”) Т. Фініков вбачає у наявності спільного “політичного підґрунтя”, яке виявляє себе як “спорідненість “управлінського стилю” радянського авторитаризму та сучасного “тотального адміністрування” періоду “постполітики” [33]. У зв'язку з цим хотілося б зробити деякі уточнення, зокрема, стосовно “управлінського стилю” радянського авторитаризму, характерною рисою якого є чітка етатистська традиція, інструменталістське розуміння ролі держави у здійсненні внутрішньої, в тому числі і освітньої, політики. У новій редакції Програми КПРС, прийнятої XXVII з'їздом КПРС 1 березня 1986 року, було записано, що загальнонародна держава “выступает главным орудием совершенствования социализма в нашей стране” [34, c. 158]. Що змінилося з того часу у характері управління освітою? Замість “загальнонародної” з' явилась українська держава, але чи відбулись радикальні зміни у взаємовідносинах державних органів і закладів освіти? Питання риторичне.

Відповідно, існуюча практика домінування держави в освітньому просторі, що навряд чи зможуть заперечити навіть найпалкіші прибічники ідеї державно-громадської моделі управління освітою, знаходить відповідне відображення в існуючих визначеннях освітньої політики. Їх автори демонструють одностайність незалежно від того, яку сферу знань вони репрезентують. Хоча, найбільш послідовними “державниками”, з огляду на характер дисципліни, виступають представники науки з державного управління. Наприклад, головний консультант секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Є. Красняков, який захистив кандидатську дисертацію на тему: “Державна політика в галузі освіти: теоретико-історичний аспект”, послідовно реалізуючи “державницький” підхід, вважає, що “у сучасних політичних умовах суб'єктом державної (курсив мій - В. Савельєв) освітньої політики виступають як регіональна структура управління освітою, так і міжнародні органи та установи, які здійснюють освітню політику на світовому рівні (наприклад, ЮНЕСКО, Міжнародний фонд “Відродження” та інші)”. Ця теза повторюється і в наступних публікаціях.

Зрозуміло, що приналежність до певної наукової сфери, в даному випадку до науки державного управління, зобов'язує приділяти головну увагу саме державі, національній державі. Навряд чи буде правомірним наділяти ЮНЕСКО, Міжнародний валютний фонд державними функціями у їх традиційному розумінні як функції nation-state з усіма її атрибутами - суверенітет, кордони тощо. Ці міркування стосуються і Європейського Союзу, який теж не є державою у її традиційному, модерному розумінні. Його освітня політика не є ані державною, ані сумою державних політик держав-членів ЄС. Ця специфічна регіональна освітня політика певного регіонального об' єднання, що відображає спільну позицію його членів на світовій арені по головних питаннях освіти.

Сталість етатистської традиції в інтерпретації освітньої політики, що підживлюється пострадянською практикою її реалізації, знайшла своє додаткове підкріплення, як цілком слушно зауважив Т. Фініков, у “сучасних західних доктрин (які відбивають практики західного суспільства)... періоду “постполітики” [33]. В цілому погоджуючись із цим висновком, варто зробити певні уточнення. Насамперед, слід зауважити, що світ західних доктрин “періоду “постполітики” є далеко неоднозначним і його вплив на український дискурс освітньої політики теж неоднозначний.

Західні уявлення про освітню політику “начали поступать” в Україну досить інтенсивно з середини 90-х років, насамперед, в контексті однієї із складових науки про політику (Policy Science) - аналізу політики (Policy Analysis). Друга складова - це “Policy Study”. На початку 90-х років, - за визначенням П. Радо, - аналіз політики був відсутньою ланкою освітньої політики в Україні. “Відповідно до традицій посткомуністичних країн та “станом речей”, дослідження освіти та аналіз політики не відрізнялись і не були відокремлені один від одного” [37].

Існуючі на той час в американській, англосаксонській традиції відмінності між політичною наукою (PoliticalScience) та наукою про політику (Policy Science = Policy Study - Policy Analysis) із самого початку не завжди враховувались в українському дискурсі. Кілієвич зазначав у зв'язку з цим, що досить поширеним було “нерозуміння різниці між PolicyScience та Political Science - обидні назви перекладаються як “політологія” або “політична наука” [38]. Наприклад, Шавкун, посилаючись “на думку деяких науковців” (С. Саханенка), вважає, що існує “поняття “політична наука (Policy Science)”, завдання якої є “розроблення і реалізація “курсу дій (рішень) у публічній сфері” [39, c. 17]. Тому не дивно, що існує погляд, згідно з яким “освітня політика (Education Policy) - це “одна із сучасних політологічних наук, що займається теоретичним обґрунтуванням політичної діяльності в галузі освіти, плануванням і прогнозуванням едукації” [40, c. 78].

Причин зазначеного, досить поширеного, явища неадекватного тлумачення стану справ у західному дискурсі обумовлені цілою низкою факторів і є певною мірою закономірними. Наукові дисципліни в Україні, що досліджують проблеми політики і управління відчували і відчувають на собі досить потужні впливи по двох векторах - російському та західному. Якщо розглядати політичну науку в нашій країні, то тут прижилася російська точка зору на предмет політичної науки та її поділ на загальну (теоретичну) та прикладну. Достатньо просто порівняти існуючі публікації, зокрема російські та українські підручники. “Политология - наука о политике. Ее задача, - пишуть російські колеги, - изучение политики как в ее сущности, так и в ее проявлении. Таким образом, она, естественно, разделяется на теоретическую и практическую (прикладную)”[41].

За бажанням можна продовжити, оскільки сучасні визначення принципово не змінились. На думку українських вчених, “політологія є загальною інтеграційною наукою про політику в усіх її проявах” [42]. Відповідно зазначається, що “політологія як наука функціонує на теоретичному і прикладному (практичному) рівнях, які, взаємодіючи, доповнюють один одного.... Саме взаємодія цих рівнів політичного знання зумовлює повноцінний розвиток політичної науки” [43].

В американській, англосаксонській науковій традиції склались та існують дещо відмінні погляди на предмет і структуру політичної науки. І в цьому немає нічого дивного, оскільки “чи не в кожній країні Заходу існує свій погляд на сутність політичної науки, ступінь її науковості” [44, c. 21]. Важливо у зв'язку з цим враховувати ці особливості в процесі перекладу та інтерпретації відповідних текстів. У США і досі зберігається, хоча і не категорично окреслений поділ на власне політичну науку (Political Science) та науку про політику (Policy Science). Остання, як вже зазначалось, поділяється на дослідження - політики - Policy Study (зауважимо - не політичні дослідження, що є, з точки зору американських вчених, прерогативою Political Science), та Policy Analysis (аналіз політики), а не політичний аналіз. У зв'язку із цим вельми показовою є назва першого розділу монографії відомих західних фахівців М. Говлета та М. Рамеша “Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики” у кваліфікованому перекладі О. Рябова: “Наука про політику та політична наука”. На їх думку, наука про політику (Policy Science) “є окресленою “дисципліною” з унікальним набором концепцій, сфер інтересів, із власним лексиконом та термінологією”[14, c. 11].

Власне, представники Policy Science переймаються тією ж проблематикою, що і вчені в Росії та Україні, які репрезентують прикладний сегмент вітчизняної політичної науки. Але якщо стосовно української (російської) традиції коректно включати до політичної науки усі напрями досліджень, що стосуються політики, то стосовно англосаксонської, американської традиції навряд чи правомірним буде кваліфікувати PolicyScience як “політичну науку”.

Розглядаючи питання функціонального, предметного розмежування між політичною наукою (Political Science) та наукою про політику (Policy Science) не можна оминути питання використання їх представниками ключових термінів - politics, policy, polity. Кармазіна М., зокрема, наголошує, що “більшість західних дослідників погоджується з тим, що саме вони відображають змістовне, предметне поле “політичної науки” [44, c. 23]. У зв'язку із цим зауважимо, що навряд чи це відповідає дійсності. У США, англосаксонських країнах політична наука (Political Science) і наука про політику (Policy Science) з огляду на існуючі відмінності у їх предметній спрямованості відповідно використовують, говорячи словами М. Говлета та М. Рамеша, свій власний лексикон та термінологію. Для політичної науки (Political Science) такими ключовими, “робочими” термінами, скажімо так, є polity та politics. Для науки про політику (Policy Science) - policy. В українській політологічній традиції ці відмінності, як правило, не враховуються. Наприклад, В. Токовенко, нарахувавши дев' ять визначень політики, кваліфікує їх як політологічні (“розпорошені в політологічній літературі”) [45, c. 26-27].

У зв'язку з цим, хотілося б зауважити, що принаймні одне із наведених В. Токовенко тлумачень політики, а саме як програми дій або утримання від них, що спрямовані на розв'язання суспільно значущих проблем, запозичено із контексту іншої науки - а саме, якщо говорити про США, то це “Policy Science”, якщо про Україну - то це наука державного управління, точніше аналіз державної політики. Представники цієї наукової дисципліни, як у США, так і в Україні досліджують політику у вимірі, що визначається поняттям “policy”, або точніше “public policy” - державна (суспільна) політика.

У цій сфері, на відміну від політичної науки, в Україні з початку 90-х років процес формування науки державного управління відбувався в умовах домінуючого впливу американського, точніше англосаксонського, варіанту PolicyScience, насамперед, однієї з її складових - аналізу політики (Policy Analitics). Можна сказати, що за 20 років сформувався такий собі український філіал американської науки про політику та її складових - Policy Study - Policy Analysis. Його представники, а це насамперед загін дослідників на чолі із провідними науковцями Національної академії державного управління при Президентові України, які доклали найбільше зусиль до тиражування зарубіжного досвіду впровадження дослідження та аналізу політики (policy), в основному поділяють його методологію та методи дослідження, їх предмет. Ця позиція знайшла своє відображення у численних публікаціях таких авторів як Т. Брус, О. Валевський, К. Ващенко, В. Ребкало, В. Тертичка, Кілієвич, В. Романов, О. Рудік та інші. Варто також зауважити, що в Україні було перекладено відповідної літератури профільних західних фахівців більш ніж у будь-якій іншій країні Східної Європи.

У дослідженнях названих авторів знайшли своє відображення у відповідній інтерпретації концепції та методи, притаманні домінуючим у 60-90-х роках поглядам представників, за виразом Д. Стоун, “проекту раціональності” у американській та англосаксонській науковій традиції науки про політику та науки державного управління. У Національній академії державного управління при Президентові України є також група дослідників, яка має дещо відмінні погляди на статус аналізу політики, на переклад та інтерпретацію ключових англомовних термінів, на взаємовідношення теоретичної, емпіричної та прикладної складових у дослідженні та аналізі політики. У зв'язку із цим слід назвати, насамперед, С. Вирового, Ю. Кальниша, Рейтеровича, С. Телешуна, О. Титаренка, у працях яких обґрунтовується “специфічний окремий науковий напрям” [46, c. 77] - політична аналітика у державному управлінні, яка “народжується”, завдяки, зокрема, зусиллям названих авторів, на стику “двох фундаментальних теоретико-прикладних наук - політології й державного управління”.

Створюваний “політичними аналітиками” своєрідний парасольковий теоретико-прикладний мікс уособлює в собі, відповідно, специфіку як зарубіжних (західних та російських), так і вітчизняних підходів до дослідження та аналізу політики. Зокрема, тут фігурує притаманний російській та вітчизняній науці поділ політології на теоретичну та прикладну, що не є характерним, принаймні термінологічно, для англосаксонської американської наукової традиції, представники якої, як правило, ведуть мову про політичну науку (Political Science) та науку про політику (Policy Science). Власне ця позиція послідовно відстоюється у вітчизняному дискурсі завдяки публікаціям авторів (О. Кілієвича, В. Тертички та ін.), які є об'єктом критики “політичних аналітиків”, зокрема Ю. Кальниша.

Прибічники “специфічного наукового напряму”, збираючи під парасольку політичної аналітики притаманні політології та теорії державного управління дослідження, декларують у своїх публікаціях необхідність залучення підходів, характерних для таких філософських напрямів, як феноменологія, герменевтика та структуралізм, які акцентують увагу на логіко-лінгвістичних аспектах мови політики, на дискурс-аналізі тексту “у найширшому розумінні слова” [46, c. 15,23-24]. В цьому пункті можна побачити певну схожість позицій українських вчених із думками тих дослідників, які репрезентують “інтерпретивістський”, що опонує “проекту раціональності”, напрям у американській, англосаксонській політичній науці та науці про політику. Слід зауважити, що “політичні аналітики” працюють настільки злагоджено, що можна навіть натрапити на абсолютно ідентичний текст під різними прізвищами [46, c. 44-47;47].

У 2005 році Ю. Кальниш констатував, що “поряд з тим, що політична аналітика стала предметом широкого вивчення, дослідження та впровадження у вітчизняну політичну теорію й практику, в теорії державного управління України перевага досі віддається виключно аналізові державної політики” [48]. Нині ситуація практично не змінилась і “адепти”, за висловом Ю. Кальниша, аналізу державної політики як українського варіанту “проекту раціональності”, все ще займають домінуючі позиції. Їх публікації є відповідною інтерпретацією поглядів, насамперед, американських та канадських колег, оскільки вважається, що підхід до аналізу політики в європейських країнах є “дещо іншим” [49, c. 3]. Стосовно предмету, методології, методів Political Science та Policy Science все чітко визначено - це різні науки, різні навчальні дисципліни. Політика у вимірах, що передаються поняттями polity та politics - це предмет політичної науки - Political Science. Політика у вимірах, що передається поняттям policy - предмет Policy Science (Policy Study - Policy Analysis).

Представниками політичної науки в Україні, а також “політичними аналітиками”, цей поділ кваліфікується по-іншому - як існування в рамках цілісної науки двох складових - теоретичної і прикладної, що органічно між собою пов'язані. Відповідно, схожі на аналіз політики (Policy Analysis) у своєму прикладному аспекті процедури кваліфікуються російськими та українськими політологами теж як наукова та навчальна дисципліна [50]. В цьому зв'язку слід зауважити, наскільки важливо враховувати існуючі відмінності у підходах представників політичної науки, науки про політику і науки державного управління у США, Україні та Росії до історії та джерел становлення предмету, методології та понятійного апарату. Наприклад, по-різному виглядає постать Г. Ласвела - відомого американського вченого, у висловлюваннях представників названих дисциплін у їх конкретно-національному вимірі. Американські вчені М. Гавлет та М. Рамеш вважають, що Г. Ласвел є одним із засновників науки про політику[14, c. 11]. У статті українського політолога В. Рубанова він теж згадується як фундатор, але вже “політичного аналізу” [50]. Схожі думки висловлюють С. Телешун, О. Титаренко, І. Рейтерович та С. Вировий, які поділяють думку, згідно якої із виходом у 1951 році колективної монографії за редакцією Г. Ласвела почався “офіційний відлік інституційної історії політичної аналітики в США” [46, c. 41]. Кармазіна М. згадує Г. Ласвела як політолога, який на початку 1950-х років “обґрунтував вивчення політичного курсу” “тієї чи іншої держави, здійснення урядами тих чи інших політик, розв' язання конкретних завдань”[44, c. 26]. У згадуваній колективній монографії за редакцією В. Горбатенка американський вчений - один із фундаторів практичної політології [43].

Різний зміст вкладається, як уже зазначалось, у поняття “політичний аналіз”. Для українських політологів - це переважно прикладна складова політичної науки, навіть окрема дисципліна. Для адептів державної політики характерним є чітке розмежування понять “політичний аналіз” і “аналіз політики”. “Політика у значенні politics є предметом дослідження політичного аналізу, а у значенні policy - аналізу політики” [51], зазначає К. Ващенко. Який висновок випливає з цього? Насамперед, навряд чи правомірним буде, скажімо, при перекладі терміну “Policy Analysis” перекладати його і відповідно інтерпретувати як “політичний аналіз”, оскільки це не відповідатиме реальному смислу цього феномену, який сформувався в американському науково-культурному контексті. На практиці все відбувається дещо по-іншому. У російській та українській політологічній традиції склалось, як вже зазначалось, дещо відмінне бачення предмету політології, її структури. В процесі його обґрунтування, зрозуміло, не можна було обійтись без вивчення американської, англосаксонської наукової спадщини. І в результаті відбуваються цікаві речі, коли той же Г. Ласвел для усіх є “своїм”, “рідним”. І для американців, і для росіян, і для українців. І це тоді, коли він особисто та американські інтерпретатори його поглядів вважали, що він є фундатором науки про політику (Policy Science), складовою якої є аналіз політики (Policy Analysis), в російських та українських версіях він належить до тих, хто обґрунтував у відповідь на суспільну потребу необхідність у прикладній, практичній політології. Іншими словами, якщо для західної традиції Г. Ласвел є органічною постаттю - “піонером емпіричної теорії політики” [52, c. 46] (у значенні policy), а не “політичної теорії” (у значенні politics), то у російському та українському дискурсі характер інтерпретацій його поглядів, як і інших представників PolicyScience, є причиною існування досить суперечливих, а іноді і взаємовиключних, оцінок ситуації у американському дискурсі, який репрезентують політична наука (Political Science) та наука про політику (Policy Science).

Відповідно, неоднозначно виглядають спроби перекладу на українську мову та тлумачення смислу англомовних термінів, які використовуються представниками цих наук - politics, polity та policy. Наприклад, в одному із видань “policy” визначається в українському еквіваленті як “політика = сфера суспільної діяльності, яка пов'язана із здобуванням і втіленням влади в державі” [53, c. 112; 40, c. 78]. Якщо ж звернутись до відповідних словників-лексиконів, виданих, скажімо, у США та Спроба авторів обов'язково пов'язати політику і владу і надати цьому універсального значення є, очевидно, відображенням певної традиції в посткомуністичній політичній науці, на що ми вже звертали увагу. Відсутність у більшості мов, що вживаються в регіоні, - зазначав П. Радо, - “спеціального терміну, адекватного поняттю “policy“, означає відсутність розуміння різниці між діями, що мають своєю метою “захоплення влади (або вплив на неї), та діями, що мають своєю метою зміни у поведінці (чи вплив на неї) індивідуумів або інститутів“ (Rado P. TransitioninEducation: Policy-making and the Key Educational Policy Areas in the Central Europeanand Baltic Countries. - Budapest, Hungary: OpenSocietyInstitute. - 2001. - P. 35). Але навіть коли таке розуміння є, переклад поняття “PolicyAnalysis”, скажімо на французьку мову як “analysepolitique” (політичний аналіз) означатиме “абсолютно інше значення та застосування⁴⁴ (I. Geva-May.From Theory to Practice. Policy Analysis, Cultural Bias and Organizational Arrangements // Public Management Review, Vol. 4, No. 4, December 2004, P. 584 та I. Geva-May. Cultural Theory: the Neglected Variable in the Craft of Policy Analysis // Journal of Comparative Policy Analysis: Research and Practice. - Vol. 4, No. 3, November 2002, P. 250).

Англії, то наведене визначення насправді розкриває певною мірою зміст іншого поняття - “politics” [54, c. 322], що також перекладається на українську як “політика”, але несе інше змістовне навантаження. Що ж стосується визначення авторами словників-лексиконів власне поняття “education policy - освітня політика”, то він майже відповідає характерному для англомовної літератури розумінню цього поняття як “policy”. “В англійській мові, - зазначає Ж. Бодуен, - термін “політика” (policy) означає “результати дії уряду, тобто програми, рішення, дії владних структур, наприклад, “зовнішня політика” США або “культурна політика” Дж. Ланга; - термін “політика” (politics) означає радше, “процес”, пов'язаний з реалізацією і завоюванням державної влади в окремому суспільстві, наприклад, політика стратегії партії РПР або труднощі в “проведенні політики” урядом Шірака” [55, c. 6]. У французькій мові “слова laviepolitique означають приблизно те, що англомовні народи називають politics, політичним життям, а слова lapolitique publique - англійську policy, політику. Тільки у 1960-х роках розмежовано дослідження політики і політичного життя, бо з'явилася думка, що розуміння результатів політики вимагає набагато докладнішого аналізу процесів формування політик, ніж той, до якого звичайно вдавались дослідники політичного життя” [56, c. 519].

Запропоновані Ж. Бодуеном варіанти перекладу термінів “policy” та “politics” є найбільш вживаними, в тому числі і в українському дискурсі. Зокрема, при перекладі терміну “policy” пропонується розглядати його в контексті понять рішення, управління, цілі, поведінка та наміри, дія та бездіяльність очікувані та неочікувані результати [57, c. 65]. В зв'язку із цим навряд чи обґрунтованими виглядають спроби перекладу терміну “policy” у множині “policies” як “політичні принципи”, а “policy circuits” - “цикли політики” (про них піде мова далі) як ділянки політичних принципів” [52, c. 321-322]. Досить несподівано у зв'язку з цим виглядає також переклад широковживаного терміну “policymaking”, який традиційно розуміється як розробка/творення політики [2, c. 34] у значенні “розробки політичних принципів” [52, c. 321-322].

У зв'язку із цим зауважимо, що у справі перекладу та тлумачення зазначених англомовних термінів важливо враховувати контекст, в якому вони вживаються - предмет відповідної науки, як його розуміють її фундатори, а не інтерпретатори, притаманні їй методологія та методи дослідження тощо. Наголосимо ще раз, спираючись на відповідні дослідження[14, c. 16;58], що політична наука (Political Science) - це дослідження самої освітньої політики (Education Politics), здійснюється “академічними вченими” і стосується “мета політики” (Politics). Наука про політику (Policy Science) - це дослідження та розробка рекомендацій для освітньої політики (Education Policy). Вони є уособленням двох різних вимірів освітньої політики - академічного та практичного, прикладного, що органічно пов'язані між собою.

Безпосередні виконавці досліджень для освітньої політики (Education Policy Study) та аналізу освітньої політики (Education Policy Analysis) - дослідники та аналітики політики. Їх діяльність, шляхом проектування політики державних та інших інституцій, має своєю метою безпосередній вплив на її результати і наслідки.