Предмет аналізу освітньої політики

Саме аналіз освітньої політики (Education Policy Analysis) як складова науки про політику (Policy Science) виконує “технологічні” функції. В контексті “аналізу освітньої політики” (Education Policy Analysis), його функцій та мети цілком логічно можна розглядати освітню політику “як управлінський стратегічний інструмент, що належить до класу гуманітарних технологій” [59].

Виокремлюючи специфіку зазначених сфер важливо її не абсолютизувати. Обіймаючи власний статус прикладної суспільно-наукової дисципліни, аналіз політики, відповідно, й аналіз освітньої політики, не може виконувати свої функції не спираючись безпосередньо на політичну науку, методологічний фундамент якої, у свою чергу, складають соціальна філософія, філософія політики, філософія освіти. Наголошуючи на питанні “як?”, аналіз політики (Policy Analysis) аж ніяк не може ігнорувати питання “чому?”. “Ми не можемо зрозуміти, що повинна робити (або не робити) влада, як наголошується в “аналітичній” літературі, поки ми не знаємо, що вона може чи не може робити, що є предметом “дослідницької літератури” [14, c. 18].

Таким чином, предмет аналізу освітньої політики - це політика (policy), що є уособленням пошуку “шляхів оптимальної реалізації інтересів суб'єктів політичної дії” [60] у сфері освіти - державних органів, інституцій громадянського суспільства, бізнесу. Предмет політичного аналізу освітньої політики - це політика “як об'єктивна реальність, як перелік фактів” [61, c. 46] (politics), що впливають безпосередньо чи опосередковано на політику (policy) різних суб'єктів освітньої системи. Політика (politics) - це об'єкт уваги представників політичної науки (макрополітика). Політика (policy) - це сфера професійного інтересу представників науки про політику, її складової - аналізу політики (Policy Analysis). Отже, політичний аналіз і аналіз політики - це взаємопов'язані, але не тотожні поняття. Цей момент, як зазначає В. Тертичка, подекуди ігнорується коли проявляється “нерозуміння відмінності між поняттям політичний аналітик і аналітик політики” [57, c. 157].

У контексті вищесказаного цілком коректним і зрозумілим виглядає висновок Ф. Реймерза та Н. МакГінна, що “часто аналіз політики не передбачає політичного аналізу” [61, c. 46]. Цілком можливо, що в деяких випадках дійсно достатньо, скажімо, економічного, фінансового аналізу для визначення освітньої політики (policy) як програми дій певного суб'єкта без політичного аналізу “об'єктивної реальності” (politics) - політичного середовища (інституцій, ідей, політичної культури).

Таким чином, в українському дискурсі процес формування інституційної архітектоніки наук, що вивчають політику, освітню політику у США, інших англосаксонських країнах знаходив своє відображення, головним чином, крізь призму витлумачення текстів, що репрезентували пануючий напрям у політичній науці (Political Science) та, перш за все, у науці про політику та її складових - дослідженні політики (Policy Study) та аналізі політики (Policy Analysis) і аналізі освітньої політики (Education Policy Analysis). Фактично поза увагою вітчизняних дослідників опинився інший напрям, що ідентифікував себе як “пост-позитивістський”, точніше сказати “антипозитивістський”, і заявив про свою незгоду із пануючим підходом ще у 80-х роках ХХ століття.

“Постпозитивісти”, зокрема Дж. Дрижек, одна з найбільш авторитетних постатей у таборі опонентів домінуючих на той час поглядів, найбільше претензій висували на адресу аналізу політики, а відповідно, і аналізу освітньої політики, в тому вигляді, якій він мав завдяки зусиллям прихильників позитивістської методології. ДрижекДж. писав у 1982 році, що існуюча сфера аналізу політики є “фрагментованою та незрозумілою”, зокрема, через “відсутність загально прийнятої парадигми, добре розвинутої теорії та відповідних методів, необхідних для застосування у вивченні специфічних проблем політики (policy) [62]. З того часу, як вважає М. Гейєр, “ситуація не змінилась”, тобто залишається актуальною поставлена під сумнів Дж. Дрижеком та його однодумцями “епістемологічна та методологічна визначеність мейнстриму аналізу політики” [63, c. 181]. В результаті, на сьогоднішній день має місце “розмежування між “позитивістським підходом до аналізу політики, що грунтується на мікроекономічних методах, та використанні формально аналітичної техніки із наміром “повідомляти правду владі”, з одного боку, та новим “пост-позитивістським підходом”, представники якого концентрують свою увагу на техніках, що стосуються самого процесу з метою впливу на дискурс політики, ідеї та аргументи” [6, c. 172].

У концентрованому вигляді позиція “антипозитивістів” була, зокрема, обґрунтована у книзі американського політолога Д. Стоун, яка перед тим, як бути перекладеною у 2000 році, витримала два видання (1988, 1996 р.р.). Цікаво, що особливою популярністю у науковому та експертному середовищі в Україні ця книга не користувалась і не користується на фоні абсолютного домінування видань авторів, що репрезентують, за висловом Д. Стоун, “проект раціональності”. Монографія американського політолога, доречи, не фігурує у списку рекомендованої літератури численних методичних посібників із аналізу політики, що були підготовлені у Національній академії державного управління при Президентові України.

Стоун Д. вважає, що “проект раціональності”, основи якого були закладені дослідженнями Г. Саймона про “науку адміністрування”, та “мріями” Г. Ласвела “про науку формування і виконання політики, не враховує самої сутності політичного життя. Більше того, це нездійсненна мрія, з позицій проекту раціональності політика постає непорядною, дурною, помилковою й позбавленої пояснень діяльністю. Події, вчинки та ідеї політичного світу наче виходять за межі категорії логіки і здорового глузду. Категорії аналізу в проекті раціональності стоять певною мірою понад політикою або поза нею. За допомогою раціональності нам хочуть запропонувати правильну точку зору, щоб судити про добропорядність реального світу” [10, c. 15-16]. освітній політика управління освіта

Отже, чому Д. Стоун не задоволена існуючим станом речей, на період написання книги, у галузі державної політики та аналізу політики?

По-перше, американська дослідниця рішуче виступає проти “категоричного заперечення політичних методів в ім'я раціонального аналізу”. Вона вважає хибною позицію тих науковців, хто зневажливо думає, “що політичні методи зашкоджують правильній політиці”.

Стоун Д. навпаки, наполягаючи на тому, що “всі ми і в буденному житті, і в управлінні є продуктом політики”, має намір запропонувати “таку форму аналізу політики, котра оцінювала б політичні методи як творчу й цінну рису суспільного життя” [10, с. 6].

По-друге, Д. Стоун доводить, що обмеженості аналізу політики багато в чому обумовлені тим, що він сповідує економічну “модель суспільства як ринку”. Це не дозволяє створити переконливий образ світу політики та політичного життя, оскільки за його межами залишається питання взаємозалежності, відданості та об'єднання індивідів у плеканні та обстоюванні громадських, а не виключно приватних інтересів.

По-третє, американський політолог вважає, що у більшості праць з аналізу політики “бракує теорії”, а переважає, за виразом одного із її колег, “повсякденний позитивізм” [63, с. 189]. Стоун Д. замість “моделі суспільства як ринку” пропонує “модель суспільства як політичного об'єднання” [10, с. 18]. На її думку “сутністю формування політики” є не стільки раціональні схемі визначення її альтернатив, скільки боротьба за ідеї. “Ідеї є засобом обміну і способом впливу, могутнішим навіть за гроші, голоси виборців та зброю. Спільні погляди спонукають людей до дії та об' єднують особисті прагнення в колективні зусилля. Ідеї становлять серцевину кожного політичного конфлікту. Вироблення політичного курсу є, в свою чергу, постійною боротьбою за класифікаційні критерії, категорійні межі та визначення ідеалів, що й обумовлює людську поведінку” [10, с. 19].

І, нарешті, представники позитивістського мейнстриму “в галузі державної політики та політичного аналізу надто схиляються перед об'єктивністю й установленими правилами”. Стоун Д. скептично ставиться до спроб “вивести такі правила поведінки, що автоматично вели б до об'єктивно “кращих” наслідків”. Її мета - обґрунтувати “такий тип аналізу політики, що поціновує політичні переконання й суспільство, що розкриває аргументи та політичні вимоги, покладені в основу того, що сприймають звичайно без заперечень як наукову істину”. Американська дослідниця вважає, що “кожна норма аналізу, якою ми послуговуємося для окреслення мети, визначення проблеми й оцінки політичних рішень, випливає з політики. Не існує “золотої норми” рівності, продуктивності, соціального виміру, причинності, ефективності тощо” [10, с. 6-7].

Прибічники нових підходів, критикуючи “раціоналістичний проект”, вважали і вважають, що він є уособленням вчорашнього, якщо не позавчорашнього дня політичної науки, науки про політику та особливо аналізу політики. “Позитивістський”, “науковий”, “орієнтований на кількісні методи” аналіз політики “був складовою особливого інституційного порядку, в котрому політичні та економічні еліти, ізольовані від голосів громадян, задумали створити економічно та технологічно ефективні рішення того, що вони вважали за суспільні проблеми” [64, с. 13]. Відповідно, модерна політична наука (РоШсаї 8гіепсе) та аналіз політики (Роїісу Analysis) “були міцно прив'язані до практики забезпечення стабільності політичних інститутів західної національної держави (nation state) у післявоєнний час як у сфері міжнародних відносин, так і у порівняльній політиці, і у дослідженні політичних інститутів [63, с. 177]. Відповідним чином формувався концептуальний арсенал наук, що переймалися вивченням політики у трьох її іпостасях - як polit^s, як polity, і як роїісу, визначались їх функції, в першу чергу аналізу політики, що безпосередньо пов'язаний із політичною практикою - державною політикою та управлінням, її формулюванням та здійсненням.

“Антипозитивісти” вважають, і до речі не без підстав, що у 80-х роках в сфері політики почали відбуватись зміни принципового характеру, на фоні яких традиційні аналітичні підходи, що орієнтувались на позитивистську методологію, почали виявляти свою неспроможність. На зміну стабільності і порядку прийшли хаос і невизначеність, про що дуже полюбляли і полюбляють писати політологи, аналітики політики та професійні політики. Цей стан є характерним для політики в усіх її вимірах - глобальному, регіональному, національному. Зокрема, традиційні політичні інститути національної держави переживають складні часи, коли налагоджувані протягом століть демократичні механізми вироблення та реалізації політики почали давати збої. Йдеться, насамперед, про “кризу класичного модерного уряду”, якій вже не спроможний адекватно реагувати на весь діапазон викликів сучасності, про ерозію партій і партійних систем, які вже не є “провідним майданчиком для виразу політичних преференцій у політичному процесі”. В результаті в суспільстві, мова йде про розвинуті країни, утворився своєрідний “інституційний вакуум”, як наголошують активні прибічники нових підходів до аналізу політики у їх інтерпретивістський, постпозитивістський версії. “Інституційний вакуум” позначає відсутність нових чітко визначених правил та норм, у відповідності із якими міг би здійснюватись сучасний політичний процес та визначатись параметри нагальних політичних практик. Іншими словами, “не існує загальновизнаних правил та норм, які визначають процес формування політики” [63, с. 175] у відповідності із сучасними умовами, для яких характерні хаос, нестабільність, ризики тощо. Зміни у характері політичних процесів у демократичних країнах знайшли відповідне відображення і у правовій системі, визначальним елементом якої “стає юридична практика, а не закони і норми. Відповідно, у майбутньому стане все більш витребуваним розроблення нових інститутів, що ґрунтуються на процедурах і кооперації. Вони будуть адаптовані до нових можливостей для приватних організацій, різноманітних форм кооперації, до застосування високих технологій у непередбачуваних умовах” [65], зазначає В. Горбатенко.

Сказане, запевняють прибічники нових підходів, аж ніяк не означає, що “класичні модерні інститути раптом відмерли” [63, с. 184]. Вони (уряд, парламент, партії тощо) існують, вони все ще володіють значним впливом і владою. Але фокус в тому, що держава, державні органи втратили монополію і на владу, і на авторитет. Як наголошує у своїй книзі “Майбутнє влади” професор Гарвардського університету, відомий політолог Дж. Най, “розосередження влади від урядів є однією з найбільших політичних змін нашого століття” [66].

За таких умов функція “традиційного” аналізу політики повідомляти, сформульовану на основі експертного знання, правду владі виглядає досить проблематичною. До кого, за умов її розосередження, звертатись? “До держав, до транснаціональних корпорацій, споживачів, недержавних організацій, народу? До медіа?” [63, с. 182] - задаються питанням прибічники “постпозитивістських” підходів у науці про політику та аналізу політики.

Зафіксувавши у 80-90-х роках ХХ ст. дію нових тенденцій у “децентралізованому світі врядування” розвинутих демократій, західні дослідники, відповідно, зреагували пошуком адекватних теоретичних підходів до них. До такого висновку нині, хоча і із зрозумілим запізненням, приєднались і українські політологи, констатуючи, що “сучасний суспільний розвиток вимагає розробки нових підходів до розуміння і усвідомлення сутності і змісту такої складної категорії як політика” [67, с. 5].

В процесі обґрунтування нових підходів до дослідження політики (politics) та аналізу політики (policy), західні дослідники, що репрезентували існуючі відтінки “пост-позитивістського” напряму - “критичний аналіз політики” (Critical Policy Analysis), “інтерпретивістський аналіз політики” (Interpretative Policy Analysis), “деліберативний аналіз політики” (Deliberative Policy Analysis), сформували та обґрунтували новий вокабуляр. На їх думку, він є “відображенням загальновизнаних змін у природі політики (politics) та вироблення політики (policy making), невдоволення вельми обмеженими результатами у вирішенні складних політичних проблем шляхом прямих державних втручань” [64, c. 2], доречність яких обґрунтовує “традиційний позитивістський” аналіз.

“Нова мова”, на думку “постпозитивістів”, є “відображенням змін у природі та топографії політики як politics”, в середовищі якої сформувалася “нова ланка політичних практик між різними рівнями державного управління, між державними інститутами та соціальними організаціями. Нова мова є виявленням розуміння можливостей цих нових політичних практик” [64, c. 1]. Яка термінологія була характерною для “традиційного” розуміння політики та аналізу політики? Називають, насамперед, такі поняття як держава (thestate), уряд (government), влада, авторитет (power, authority), лояльність (loyalty), суверенітет (sovereignty), участь (participation), група інтересу (interestgroup). У прибічників “нових” підходів переважно фігурують - врядування (governance), інституційна спроможність (institutional capacity), мережі (networks), складність (complexity), довіра (trust), деліберація (deliberation), взаємозалежність (interdependence) [64, c. 1].

Орієнтація на новий вокабуляр є відображенням відповідних змін у проблематичній спрямованості наук, що досліджують політику - політичної науки, науки про політику та її складових - досліджень політики та аналізу політики, а також характеру взаємовідносин між ними. Почнемо із політичної науки (Political Science). Традиційно вважалось, що політологія - це наука про те “хто отримав, що, коли і як?”. Іншими словами, предметом дослідження була і певною мірою залишається проблема ефективності державної політики у розподілі суспільних благ - “товарів чи послуг, багатства чи прибутків, здоров'я чи захворювань, можливостей чи обмежень” [10, c. 41]. Ці дослідження лягали в основу розробки конкретних рекомендацій дослідниками політика та аналітиками політики, що орієнтувались переважно на методологію та методи позитивізму, для органів влади як найефективніше здійснити зазначений розподіл в процесі розробки та впровадження конкретних політик (policies).

Альтернативний погляд на предмет політичної науки спирається, як і в науці державного управління, про вже йшла мова, на концептуалізацію культури в якості фактора, що визначає характер політичних процесів. Акценти на антропологічній спрямованості сучасної політики ґрунтуються на парадигмі “майбутньої цивілізації”, центральною ланкою якої “є людина, рівною мірою наділена свободою і відповідальністю”[67, c. 6].

Прибічники культурологічного підходу заперечують традиційне бачення політики (policy) як простої результуючої існуючого інституційного порядку (polity). Продуковані різноманітними суб'єктами політики, як інституалізованими (владними), так і неінституалізованими, політичні практики самі стають основою для формування нового інституційного порядку. Відповідно, процес вироблення політики (policy) в суспільстві стає своєрідним майданчиком, на якому люди заявляють свою позицію, чого вони бажають, якою мірою вони поділяють існуючу культурні цінності. За цих умов головною функцією створюваного нового порядку (polity) та політики (politics) “є не просто пошук шляхів вирішення нагальних проблем, а головним чином пошук формату, якій міг би забезпечити довіру між взаємозалежними акторами” [63, c. 183,184].

У текстах представників нових підходів послідовно обґрунтовується архаїзм ідеї, згідно якої політика (policy) - це сфера технократичної експертизи та дії, які нібито забезпечують процес вироблення рішень у нейтральний та неупереджений спосіб. Ця критика лунає з боку, насамперед, тих дослідників і експертів, які “демонструють зростаючий інтерес до дискурсивних підходів в аналізі політики (і практики) в вбачають сутність політичних практик у деліберативних та дискусійних процесах. Спрямованість цих підходів, наголошує М. Крозьє обумовлює розуміння того, що політика (policy) - це дискурсивний конструкт, який знаходить своє втілення у лінгвістично сформованому світі смислів та наративів” [68, c. 513]. Дискурс-аналіз “забезпечує чітко визначений та адекватний шлях розуміння процесу формування політики (policy) [69, c. 26], підкреслює С. Болл. Таке бачення політики та управлінської практики передбачає розвиток смислів на усіх стадіях від її формулювання до впровадження. “Для подібних практик характерним є роз'яснення, пояснення, запитання та переконання у інтерпретативний спосіб, а не заходи із інструменталістського вирішення проблем та їх менеджменту за критеріями результативності” [68, c. 513-514].

Важливо ще раз нагадати, що дискурсивне бачення політики (policy) не передбачає, як наголошує М. Крозьє, виокремлення в процесі аналізу політики його політичних (political) та техніко-раціональних складових, на що, зокрема, звертає увагу і Д. Стоун. Це означає, що аналітики політики (policyanalysts) виступають не сторонніми спостерігачам, а є одночасно і політичними акторами, “бажають вони цього, чи ні” [68, c. 513]. Саме вони, стикаючись із хаосом проблем, які породжують численні конфліктуючи інтереси, змушені їх досліджувати з метою пошуку балансу між технічними та політичними компонентами своєї діяльності.

Політичний процес - це процес комунікації із практичними наслідками, це ключова ідея дискурсивних підходів до аналізу політики. Комунікація наповнена смислами, які є відображенням процесу участі громадян у розробці рішень та їх доступу до політичної інформації. Характерним для інтерпретивістського підходу є відсутність відмінностей між комунікаціно-згенерованою владою (політичним процесом прийняття рішень) та її адміністративним застосуванням через підпорядкування адміністративного процесу політичному у відповідності із критеріями деліберації. Ця модель політики, політичного процесу є уособленням руху від сцієнтисько-механістичного типу раціональності до сучасного типу європейської раціональності - комунікативної раціональності - “як поєднання цілераціональності та ціннісної раціональності”, як постійно діючого суспільного дискурсу “стосовно найбільш життєво значущих питань, завдяки якому реалізується етика відповідальності” [70].

Філософською основою комунікативної раціональності, на яку в свою чергу спирається дискурсивний підхід до політики, є як вважають його прибічники, “американський прагматизм Дж. Дьюї” та інших його представників, зокрема в політичній науці та науці про політику. До речі, і даному випадку згадується Г. Ласвел та його праці, який і тут вважається “своїм” [64, с. 6]. В зв'язку із цим доречно нагадати особливості прагматичного методу, який застосовується у інтерпретивістських тлумаченнях політичних текстів та наративів. “Прагматический метод, зазначає американський філософ В. Джемс, это прежде всего метод улаживания философских споров, которые без него могли бы тянуться без конца. Представляет ли собой мир единое или многое? - царит ли в нем свобода или необходимость? - лежит ли в его основе материальный принцип или духовный? Все это одинаково правомерные точки зрения на мир - и споры о них бесконечны. Прагматический метод в подобных случаях пытается истолковать каждое мнение, указывая на его практические следствия” [71, с. 26]. Завдяки зазначеному методу дискурсивний, інтерпретивний підхід забезпечує, на відміну від позитивістських схем, більш “тонке розуміння процесу вироблення політики” [64, с. 6] в сучасних умовах нестабільності та непередбачуваності.

Одним із різновидів конкретного втілення дискурсивного підходу є деліберативний аналіз політики (Deliberative Policy Analysis) і як politics, і як policy [64, c. 24], що пов'язаний “із конкретною, повсякденною активністю громадян, політиків та управлінців” [64, c. 15]. Деліберативний аналіз політики спирається не на плюралістичну, а на деліберативну модель демократії, яка “зосереджена саме на механізмах, здатних, на думку прихильників цієї концепції, забезпечити добре демократичне врядування” [72]. Термін “деліберація” походить від латинського “deliberation” (англійський відповідник - “deliberation”), що означає “старанне зважування”, “обговорення”, “обдумування”, “обмірковування”. Як зауважує А. Колодій, це слово дуже містке і властиві йому нюанси не властиві однозначному перекладу українською (як доречи і російською).

Поняття деліберативної демократії зобов'язане своєю появою у науковому обороті Дж. Дьюї. У сучасній політичній теорії його розвивали Й. Коган, К.-П. Ріпп та інші, але найвагоміший внесок у розвиток моделі деліберативної демократії зробив Ю. Габермас [73, c. 99]. Його комунікативна теорія стала філософською основою зазначеної моделі. Її ключові поняття - комунікація та публічність. Публічність - реальність дискурсів, що здійснюються через медіа та соціальні комунікації. У літературі визначаються три виміри деліберації в процесі розробки політики (policy): а) обмін аргументами “за” та “проти” стосовно конкретних рішень, який пов'язаний із необхідністю врахування різних думок, що є виразом відповідних інтересів; б) цей процес включає також розробку спільних правил гри; в) це, як вираз культурної політики (culturalpolitics), є майданчиком, на якому люди обговорюють та порівнюють ціннісні переконання, або виявляють, поділяють, або не поділяють певні позиції [63, c. 183].

Один із теоретиків деліберативної політики Й. Коген обгрунтував низку вимог до зазначених процедур деліберації:

1. консультації здійснюються в аргументованій формі, тобто шляхом упорядкованого обміну інформацією між партіями;

2. консультації мають бути відкритими та публічними, таким чином, щоб ніхто не був із них принципового виключений;

3. консультації позбавлені зовнішнього примусу, за виключенням примусу “сили аргументів”;

4. консультації направлені в цілому на раціонально мотивовану згоду і можуть в принципі продовжуватись тривалий час, не виключаючи при цьому їх тимчасового припинення за рішенням більшості;

5. політичні консультації мають стосуватись, перш за все, питань, що є предметом спільного інтересу всіх;

6. політичні консультації розповсюджуються на інтерпретацію потреб і дополітичних настанов, не обмежуючись межами ціннісного консенсусу, що спирається на загальну традицію і практику [73, c. 101-102].

Деліберативний аналіз політики (Deliberative Policy Analysis), що спирається на відповідні теоретичні обгрунтування в контексті політичної науки та науки про політику, є креативною органічною складовою, а не технократично-сцієнтистським інструментом в руках політичної еліти, політики, орієнтованої на обговорення суспільних проблем та їх колективне вирішення. Відповідно, зазнали змін проблематика, методологія та методи досліджень, функції аналізу політики та роль аналітика політики. Його роль у процесі розробки політики тепер полягає не у “повідомленні правди міністрам”, а у “розподілі її між численними акторами впливу” [6, c. 174]. На цій основі в процесі інтерактивного обговорення громадянами існуючих проблем виробляється уявлення про те, що є спільним благом. “Ключовий інструмент мережевого суспільства - дискурс - трансформує образ політики, яка, розвиваючи спільні інститути політичної участі та публічність демократії, рухається у напрямку деліберативності. Критерієм тут стає не участь у формуванні суверенної волі або політичної влади, а можливість участі у формулюванні порядку денного та аргументованих основ політичної дії, якими керується політична воля” [73, c. 102].

Деліберативний варіант аналізу політики не вичерпує собою існуючі відтінки у пост-позитивістських підходах, що опонують “проекту раціональності”, у його традиційній, позитивістській версії. Насамперед, з боку “новаторів” визнається, що “і сьогодні залишаються ситуації, коли традиційні підходи демонструють свою результативність [68, с. 520], зокрема модель “циклічності політики” [6, с. 174]. Однак, щоб застосовувати її в сучасних умовах, необхідно “аналітичний арсенал доповнити теоріями, що мають забезпечити більш глибоке розуміння динаміки формулювання порядку денного, адаптації політики, її впровадження та оцінювання” [6, с. 173]. Іншими словами - подолати теоретичний дефіцит.

У дискурсі спостерігаються також спроби знайти компроміс між “політичним (political)”, переконливо обґрунтованим Д. Стоун, та технократично-інструментальним поглядом на політику (policy) [74, c. 156]. І в даному випадку пропонується більш уваги звертати на теоретичну, доказову складову (evidencebased orevidenceinformed) політики. “Нам потрібно, як зазначає М. Говлет, більше емпіричних досліджень стосовно характеру діяльності, пов'язаної із політикою, зокрема, яке місце займають в процесі політики його учасники, як формуються питання порядку денного, який дискурс сприймається як найбільш впливовий, яким чином ця діяльність співвідноситься із результатами процесу у будь-який час” [74, c. 158]. За умови виконання цих вимог “уряди зможуть краще засвоїти уроки минулого та уникнути типових помилок, а також ефективніше застосовувати нові техніки для вирішення старих і нових проблем” [74, c. 154].

І все ж, найбільш послідовно налаштовані прибічники дискурсивного напряму у дослідженні та аналізі освітньої політики вважають, що найбільш ефективне вирішення цього завдання можливе лише за умови застосування нових підходів. Складність, заплутаність соціального і політичного життя, що асоціюється із сучасною інформаційною так комунікативною динамікою, вже не піддається адекватному аналізу за допомогою традиційних схем, побудованих на основі лінійних моделей політики за принципом “вхід”-“вихід”. Сучасна політична система, сучасний політичний процес, що все більше набувають комунікаційного характеру, значною мірою не сприймають лінійної логіки у їх дослідженні і аналізі. Нові політичні ідентичності, нові форми дій з боку недержавних інститутів, рухів, нові рамки врядування, що вибудовуються за мережевим принципом, серйозно контрастують, як наголошують прибічники дискурсивних підходів, із урядовою політикою, хоча вони при цьому досить активно взаємодіють.

В умовах, коли владні інституції, уряд все частіше стикаються у своїй діяльності із інформаційними та комунікаційними проблемами та дилемами, їх здатність вирішувати нагальні питання значно послабилась останнім часом. Нові підходи, переконує М. Крозьє, здатні забезпечити розв'язання проблем, пов'язаних із все зростаючою складністю суспільного та політичного життя. Спираючись на них, “найрізноманітніші актори та інститути, урядові та неурядові, бізнесові структури, організації громадянського суспільства включаються в процес формування порядку денного, а саме, що має бути зроблено в інтересах суспільства, реалізують поставлені завдання в рамках існуючої політичної системи. Венчурні акції здійснюються спільно із політичною владою, в контексті її реконфігурації в сучасних умовах” [68, c. 519]. Прибічники нових підходів пропагують свого роду етику “швидкого реагування” на конкретні та нагальні проблеми політики (policy). Відповідно, політичні актори мають бути здатні до імпровізації і по-суті, і процедурно.

Розглянувши політичні аспекти “educational policy and administration”, доречно звернути увагу і на другу складову західної “науки та мистецтва”, а саме, питання практичної реалізації освітньої політики в контексті історично існуючих систем управління. В англомовній літературі, що присвячена проблемам управління в освіті, найбільш вживаними ключовими термінами є “administration”, “management” та “governance”. Наскільки дозволяє гадати нам досвід роботи із відповідними текстами, ми цілком поділяємо висновок англійського дослідника Дж. Діалава, який вказує на “недбалість” авторів багатьох публікацій у використанні зазначених термінів, зокрема, коли вони вживаються як однопорядкові. З подібними явищами нескладно зустрітись і в процесі знайомства із вітчизняними або російськими виданнями [75].

Список використаних джерел

1. Култаєва М. Д., Бойченко М. І. Передмова перекладача // Клаус фон Байме. Політичні теорії сучасності / М. Д. Култаєва, М. І. Бойченко ; [пер. з нім. М. Култаєвої та М. Бойченка]. Київ: Стилос, 2008. С. 12.

2. Кілієвич О. Англо-український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки / О. Кілієвич. К.: Видво Соломії Павличко “Основи”, 2003.

3. Дем'янчук О. Державна політика і державне управління: політологічні аспекти: [монограф.] / О. Дем'янчук. К.: Факт, 2008.

4. Андрущенко В. П., Савельєв В. Л. Освітня політика (огляд порядку денного) / В. П. Андрущенко, В. Л. Савельєв. К.: МП “Леся”, 2010.

5. Кармазіна М. Політичні поняття і категорії: відтінки, іпостасі, метаморфози logos'y / М. Кармазіна // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. К.: Український центр політичного менеджменту. 2010. Вип. 19. С. 14.

6. Clark I. Professionalizing policy analysis in Canada // Canadian Public Administration. 2008.Vol. 51. № 1.

7. Buckley J. Education and Politics: Separate? // Change. Vol. 8. № 9 (Oct. 1976) - P. 38.

8. Kirst M., Mosher E. Politics of Education // Review of Educational Research. 1969. Vol. 39. № 5. P. 623.

9. Kirst M. A Forty-Year Perspective on the Politics of Education and its Association // Politics of Education Association Bulletin. 2006. Vol. 31. № 1.

10. Стоун Д. Парадокс політики. Мистецтво ухвалення політичних рішень. К.: Видавничий дім “Альтернатива”, 2000.

11. Стігліц Дж. Економіка державного сектора. Київ: Основи, 1998.

12. Garnett M., Lynch P.Exploring British Politics. Second ed. Longman. 2009.

13. Cibulca J., Fusarelly L., Cooper B. Preface: The Need for a Politics Handbook // Handbook of Education Politics and Policy. Ed. by Cooper B., Cibulca J., FusarellyL.Routledge. 2008.

14. Говлет М., Рамеш М. Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики / М. Говлет, М. Рамеш; [пер. з анг. O. Рябов]. Львів: Кальварія, 2004.

15. Zajda J. Education and policy: Changing paradigms and issues // International Review of Education. 2002. Vol. 48. № 1/2. P. 69.

16. Романов В., Рудік О., Брус Т. Вступ до аналізу державної політики: [навч. посіб.] / В. Романов, О. Рудік, Т. Брус. К.: Видавництво “Основи”, 2001.

17. Fitz J., Davis B., Evans J. Education Policy and Social Reproduction Class inspiration and symbolic control. N.Y. 2006.

18. Reimers F., McGinn N. Informed Dialogue - Using Research to Shape Education Policy around the World. Westpost. Praeger. 1997.

19. Introduction // The Future of the Politics of Education Association: A Committee Report [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.fsu.edu

20. AlemanE., MaxcyB. A Forty Two Year Perspective on the Politics of Education and the Future of PEA // Bulletin. 2006. Vol.31. № 1. P.1.

21. The Future of the Politics of Education Association: A Committee Report. [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.fsu.edu

22. Державне управління: Курс лекцій / В. Д. Бакуменко, Д. І. Дзвінчук, О. С. Поважний. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2011.

23. Красняков Є. В. Державна політика в галузі освіти в Україні: теоретико-історичний аспект. Автореф. дис.... канд. наук з державного управління. К., 2012.

24. Sergiovanni T. Theory and Practice in Education Policy and Administration: An Hermeneutics Perspective. Abridged Version. [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.eric.ed.gov/PDFS/ED228693.pdf

25. Яновський А. Школа громадянина: американський досвід наші потреби / А. Яновський ; [пер. зпольс. Л. Гриневич]. Львів: Літопис, 2001.

26. Корсак К. В. Освіта, суспільство, людина в ХХІ столітті: інтегрально-філософський аналіз / К. В. Корсак. Київ - Ніжин, 2004.

27. Основи демократії: [підручник для студентів вищих навчальних закладів] / за заг. ред. А. Ф. Колодій. [3-є видання, оновлене і доповнене]. Львів: Астролябія, 2009.

28. Іванюк І. В. Освітня політика. Навчальний посібник / І. В. Іванюк. К.: Таксон, 2006.

29. Система розробки і здійснення публічних політик в Україні / під заг. ред. О. П. Дем'янчук. К.: Факт, 2004.

30. Державна політика: аналіз та впровадження в Україні: Конспект лекцій для навчального модуля: [уклад. В. А. Ребкало, В. В. Тертичка]. К.: Вид-во УАДУ, 2002. С. 39-74; Державна політика: аналіз та механізми її впровадження: [метод. рек.; уклад. О. І. Кілієвич, В. В. Тертичка]. К.: НАДУ, 2009. С. 11-12.

31. Докладніше про це див.: Пономаренко В. М. Дослідження та аналіз освітньої політики в Україні. Автореф. дис.... канд. політичних наук. Київ, 2010. 19 с.

32. Фініков Т. Передмова // Іванюк І. В. Освітня політика. Навчальний посібник / І. В. Іванюк. К.: Таксон, 2006. С. 8.

33. Фініков Т. “Управлінська міфологія” в сучасних підходах до аналізу освіти // Філософія освіти. 2008. № 1-2. С. 222.

34. Материалы XXVII съезда Коммунистической партии Советского Союза. М.: Политиздат, 1986.

35. Красняков Є. Освітня політика як інструмент впливу держави на систему освіти / Є. Красняков // Шлях освіти. 2006. № 4. С. 2.

36. Красняков Є. Державна освітня політика і сутність поняття, системність, історико-політичні аспекти / Є. Красняков // Віче. № 11. 13 липня 2011. С. 3.

37. Rado P.Transition in Education. Policy Making and the Key Educational Policy Areas in the Central-European and Baltic Countries, 2001. P. 35, 51.

38. Кілієвич О. Інституалізація аналізу політики в Україні / О. Кілієвич // Суспільна політика та стратегічний менеджмент. 2008. № 1. С. 9.

39. Шавкун І. Г. Філософія менеджменту / І. Г. Шавкун. Запоріжжя, 2007.

40. Василюк А. Педагогічний словник-лексикон. Англоукраїнський. Українсько-англійський / А. Василюк. Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2004.

41. Общая и прикладная политология: Учебное пособие. Под общей редакцией В. И. Жукова, Б. И. Краснова. М.: МТСУ; Изд-во “Союз”, 1997. 992 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://grachev62.narod/krasnov/ch_43.htm

42. Рудич Ф. Політична наука в Україні: стан і перспективи / Ф. Рудич // Політичний менеджмент. 2003. № 1. С. 6.

43. Прикладна політологія: [навч. посіб.] / за ред. В. П. Горбатенка. К.: ВЦ “Академія”, 2008. 472 с.

44. Кармазіна М. Політична наука: предмет, структура, методологія / М. Кармазіна // Політичний менеджмент. 2010. № 1.

45. Токовенко В. Політичне керівництво і державне управління: проблеми взаємовідносин та оптимізація взаємодії: [монограф.] / В. Токовенко. К.: Вид-во УАДУ, 2001.

46. Вступ до політичної аналітики: [навч. посіб.] / автор. кол.: С. О. Телешун, О. Р. Титаренко, І. В. Рейтерович, С. І. Вировий ; за заг. ред. С. О. Телешуна. К.: Вид-во НАДУ, 2006.

47. Кальниш Ю. Сучасний зарубіжний досвід імплементації політичної аналітики в державному управлінні: теорії і практика / Ю. Кальниш // Вісник Національної академії державного управління, Політологія і право. 2006. № 3. С. 175-178.

48. Кальниш Ю. Об' єкт, предмет і основні дефініції політичної аналітики в державному управлінні / Ю. Кальниш // Вісник НАДУ, Політологія і право. 2005. С. 331.

49. Державна політика: аналіз та впровадження в Україні: [конспект лекцій до навчального модуля] / уклад. В. А. Ребкало, В. Тертичка. К.: Вид-во УАДУ, 2002.

50. Рубанов В. Проблеми інституалізації політичного аналізу у пострадянському суспільстві / В. Рубанов // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. К., 2007. С.42.

51. Ващенко К. Сутність і особливості політичного аналізу / К. Ващенко // Нова парадигма: журнал наукових праць / гол. ред. В. П. Бех. К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2007. Вип. 62. С. 102.

52. Клаус фон Байме. Політичні теорії сучасності / Клаус фон Байме ; [пер. з нім. М. Култаєвої та М. Бойченко]. Київ: Стилос, 2008.

53. Василюк А., Танась М. Педагогічний лексикон. Англопольсько-український / А. Василюк, М. Танась. WarszawaKijow. 2006.

54. Lexicon of Terms and Concepts in Public Administration, Public Policy and Political Science. Second Edition. Kyiv: Osnovy Publishers, 1998.

55. Бодуен Ж. Вступ до політології / Ж. Бодуен ; [пер. з фр. О. Марштуненко]. К.: Основи, 1995.

56. Політики дослідження (PolicyStudies) // Короткий оксфордський політичний словник / [пер. з англ. за ред. І. Макліна, А. Макліна]. К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2006.

57. Тертичка В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні / В. Тертичка. К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002.

58. Тертичка В. Державна політика як дієздатна влада: чому це важливо для України / В. Тертичка // Актуальні проблеми внутрішньої політики. 2005. № 1. С. 33-36; Тертичка В. Політичні аспекти вироблення державної політики в Україні / В. Тертичка // Сучасна українська політика. Політики та політологі про неї. К., 2008. Вип. 12. С. 58-60.

59. Попов А. А. Образовательная политика и означение жизненного пространства: контекст культурообразования / А. А. Попов // Поколение. 2002. № 2. С. 5.

60. Валевський О. Методологічні засади аналізу державної політики / О. Валевський // Філософська думка. 2000. № 5. 62-63.

61. Раймерз Ф., Мак-Гінн Н. Компетентний діалог: використання досліджень для формування світової освітньої політики / Ф. Раймерз, Н. Мак-Гінн. Львів: Літопис, 2004.

62. Dryzek J Policy analysis as hermeneutic activity // Policy Science. 1982. Vol. 14. № 2. P. 310.

63. Hajer M. Policy without Polity? Policy analysis and the institutional void // Policy Sciences. 2003.Vol. 36. № 2.

64. Hajer M., Wagenaar H. Introduction // Deliberative Policy Analysis. Understanding Governance in the Network Society. Eed. By M. Hajer and H. Wagenaar. Cambridge Un-ty Press, 2003.

65. Горбатенко В. П. Культура постмодерну та ї вплив на характер сучасних правовідносин / В. П. Горбатенко // Сьомі юридичні читання: матеріали Міжнародної наукової конференції 1920 травня 2011 року. К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2011. С. 26.

66. Най Дж. Кібер-війна і світ / Дж. Най // День, 12 квітня 2012 року.

67. Бабкіна О. Нова філософія політики в множинності сучасного світу / О. Бабкіна // Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. Науковий часопис Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, Серія 22 [Гол. ред. О. В. Бабкіна]. К.: Видавництво Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, 2011. Вип. 6.

68. Crozier M. Rethinking Systems: Configurations of Politics and Policy in Contemporary Governance // Administration and Society. 2010.Vol. 42. № 5.

69. Ball S. Education Policy and Social Class: The Selected Works of Stephen J.Ball. N.Y., 2006.

70. Андрос Є. Виклик як шанс / Є. Андрос // День, 2728 липня 2012 року.

71. Джемс В. Прагматизм. Эбер М. Прагматизм, исследование его различных форм. Юшкевич П. О прагматизме. К.: Вид-во “Україна”, 1995.

72. Колодій А. Процес деліберації як складова демократичного врядування. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://political-studies.com

73. Назарчук А. В. Понятие делиберативной политики в современном политическом процессе / А. В. Назарчук // Полис. Политическиеисследования. 2011. № 5.

74. Howlett M. Policy analytical capacity and evidence-based policymaking: Lessonsfrom Canada // Canadian Administration / Administration Publique Du Canada. Vol. 52. № 2.(June/Juin 2009).

75. Dearlove G. Fundamental changes in institutional governance structure: the United Kingdom // Higher Education Policy. 1998. Vol.11. № 1. P.111.

Размещено на Allbest.ru