Методика узагальнення і систематизації граматичного матеріалу, створення ділових документів, вивчення термінологічної лексики (відповідно до спеціальності)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція Методика узагальнення і систематизації граматичного матеріалу, створення ділових документів, вивчення термінологічної лексики (відповідно до спеціальності)

Мовна освіта в Україні передбачає удосконалення технології навчального процесу, наближення його до вимог сучасного суспільства, що потребує високоосвічених, інтелектуально розвинених і відданих державі громадян, які легко і вільно можуть спілкуватися між собою, утверджуючи статус української мови як рідної і державної. Досягти цього сучасна вища школа може за умов підвищення рівня навчання мови, розв'язання багатьох методичних проблем, пошуків нових підходів до навчання мови.

Однією з таких проблем є співвідношення теорії і практики - проблема, що давно хвилює як учених-методистів, так і викладачів, проблема, що потребує переосмислення і сучасного розв'язання. Йдеться не тільки про лінгвістичну теорію і практику та їх реалізацію на заняттях з української мови, але й про теоретичні положення сучасної методики як науки. Адже більшість викладачів розглядають цю проблему як співвідношення теоретичного матеріалу і практичної діяльності студентів на занятті.

Для сучасного викладача необхідним стає осмислення таких понять, як мовна і мовленнєва компетентність студентів, спілкування та його різновиди, комунікативна основа навчання мови тощо, які значною мірою визначають концептуальні засади навчання рідної мови.

У вжиток професійного мовлення викладача-словесника ввійшли терміни, пов'язані з комунікативним аспектом навчання рідної мови.

Основою курсу української мови є мовознавча наука - досить розгалужена система знань про мову, її структуру, основні одиниці і способи поєднання цих одиниць у тексті. Однак, виходячи із сучасних потреб мовної освіти, необхідно виділити й обґрунтувати такі поняття, як мова, мовлення, функції мови, мовленнєва діяльність, літературна мова та її норми, особливості усного і писемного літературного мовлення.

Для методики викладання української мови за професійним спрямуванням важливим є розрізнення лінгвістичних понять "мова-мовлення". Студенти вивчають мову, тобто засвоюють відомості з фонетики, лексики, граматики, стилістики. Ці відомості складаються з лінгвістичних понять і правил. Отже, вивчення мови - це засвоєння основ лінгвістики - тієї сукупності мовних знань, що забезпечують формування мовленнєвих умінь і навичок, необхідних кожній людині упродовж усього життя.

У процесі вивчення української мови студенти набувають знань про саму мову, її граматичну структуру і словниковий склад, історію та закони її розвитку; одержують уявлення про роль мови в ментальності українського народу, в його суспільному житті, розвитку інтелекту людини тощо. Це і становить їхню мовну компетентність. Застосовуючи знання мови, студенти розвивають навички вживання мови для мислення і спілкування. Цей процес тісно пов'язаний із засвоєнням норм літературної мови і формуванням мовленнєвих умінь і навичок.

Мовленнєва компетентність студентів - поняття комплексне. Вона, спираючись на мовну компетентність, містить цілу систему мовленнєвих умінь (уміння вести діалог, сприймати і будувати усні і писемні монологічні й діалогічні висловлювання різних видів, типів, стилів і жанрів), що слугуватимуть студентам для спілкування в різних життєвих ситуаціях. Мовленнєва компетентність кожної особистості виявляється у виробленні умінь користуватися усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів залежно від мети висловлювань і сфери суспільного життя.

Формування комунікативної компетенції вимагає комунікативного підходу до навчання мови. Проблема комунікативного підходу до навчання мови хоч і давня, але актуальна. Вона знайшла відображення у програмах і підручниках з української мови. Однак більшість викладачів і досі орієнтуються на засвоєння мовної системи, яка об'єднує різні рівні й одиниці мови, вважають, що знання словникового складу, фонетичної і граматичної систем забезпечать належний рівень мовленнєвих умінь і навичок. Як наслідок, більшість студентів виявляють низький рівень мовленнєвої культури і невміння спілкуватися в різних життєвих обставинах.

Потрібне комунікативне спрямування навчального процесу, тобто така організація навчання мови, яка б забезпечила активну мовленнєву діяльність студентів, викликала в них бажання висловлюватися, взаємодіяти із співрозмовником (слухачем, читачем), а головне, сприяла усвідомленню, що мова - засіб спілкування, який супроводжує людину протягом усього життя. Ураховуючи, що рівень комунікативних умінь у більшості пересічних громадян нашої держави досить низький, сучасний викладач повинен в основу навчання спілкування покласти навчання діяльності спілкування, щоб процес засвоєння мовного матеріалу і мовленнєва діяльність студентів поєднувалися з перевагою мовленнєвої практики. При цьому необхідно пам'ятати, що спілкування не зводиться тільки до використання мовного матеріалу: адже мовний матеріал служить лише формою вираження думки.

Комунікативно-діяльнісний підхід до навчання мови передбачає урахування: 1) потреби в спілкуванні; 2) мотивів акту спілкування; 3) обставин, за яких здійснюється комунікація. Спілкуватися студенти вчаться в процесі розв'язання комунікативних завдань, спрямованих на формування умінь визначати потреби спілкування, виступати в ролі мовця і співрозмовника, слухати, читати та сприймати почуте и прочитане, будувати висловлювання відповідно до потреб спілкування.

Для викладача важливо усвідомлення, що успішне розв'язання комунікативних завдань залежить від розуміння студентами спілкування як засобу вираження основної функції мови. Досягти цього можна тоді, коли змінити підходи до навчання мови: студентів треба навчити не тільки мовних засобів для одержання й передачі інформації, а те й самого процесу одержання і передачі інформації. При цьому слід пам'ятати, що обмін інформацією становить змістову сторону мовленнєвої діяльності, а користування лексикою і граматикою під час такого обміну - її формальну сторону. Отже, навчання спілкуватися включає змістову і формальну сторони мовленнєвої діяльності. Ураховуючи, що за законом діалектики зміст і форма взаємопов'язані, можна стверджувати: основною метою мовної освіти, яка включає в себе навчання мови як засобу спілкування, повинне бути навчання легко і вільно спілкуватися рідною (державною) мовою.

Основа формування мовної особистості - розвиток індивідуальних якостей мовотворчості, забезпечення вільного самовираження особистості, виховання патріота України. Ставлення до рідної мови, народу, країни є яскравим свідченням національної свідомості і рівня культури, цивілізованості людини. Тому в школах повинен панувати культ рідної мови як вияв патріотизму і віри в своє майбутнє.

Спілкування рідною мовою вимагає не тільки досконалих знань, але й уміння нею користуватися. Мистецтво спілкування - це володіння правилами мовної етики, вміння донести всі відтінки думки до слухача або читача.

Одним із розділів курсу української мови за професійним спрямуванням є узагальнення й систематизація найважливіших відомостей з мови, засвоєних в основній школі з урахуванням їх комунікативної значущості.

Важливе значення має відбір мовних відомостей, що забезпечували б ефективність навчання української мови. Мовна змістова лінія повинна бути не просто сукупністю роздрібнених теоретичних відомостей, а систематизованим викладом структурно-семантичної теорії з урахуванням внутрішньорівневих, міжрівневих і міжпредметних зв'язків. Таким чином, провідними постають семантичний і функціональний аспекти, що передбачають посилення уваги до значення й функції мовних одиниць у мовленні.

Так, під час повторення й узагальнення відомостей з фонетики, завдання ускладнюється й полягає в удосконаленні знань студентів про звукову систему української мови, опануванні методично адаптованих відомостей з фоностилістики, необхідних для правильної побудови власних висловлювань усіх стилів мовлення, а також у формуванні стійких фонетико-орфоепічних умінь і навичок, до яких належать розуміння всіх звуків під час аудіювання, правильну вимову звуків у мовленнєвому потоці, нормативне наголошення слів і словоформ, комунікативно доречне інтонаційно-ритмічне оформлення мовлення.

З метою формування культури мовлення студентів звертається увага на засоби милозвучності української мови - чергування окремих голосних і приголосних звуків, спрощення у групах приголосних, використання паралельних форм слів тощо.

Робота, спрямована на усунення орфоепічних помилок, здійснюється шляхом свідомого засвоєння літературної норми, використання артикуляційно-зіставних і аналітико-синтетичних прийомів, зокрема, прийому фонетичного аудіювання, прийому наслідування зразка, показу смислорозрізнювальної ролі звуків тощо. Систематичне розосереджене застосування орфоепічних вправ на заняттях сприяє формуванню в студентів культури усного мовлення.

Під час вивчення української мови за професійним спрямуванням важлива роль відводиться роботі над засвоєнням її лексичного багатства. Для реалізації мети й завдань навчання лексики необхідно знати й обов'язково брати до уваги основні тенденції розвитку сучасної лексичної системи з урахуванням останніх змін, передусім таких, як відкритість, динамізм, складність структури, нерівномірність і різні темпи розвитку окремих її шарів. Усі ці якості створюють певні труднощі у засвоєнні лексики, головною з яких є великий обсяг словникового складу та його постійний рух.

Треба враховувати, що словниковий склад української мови значно збільшився. Актуалізувалася лексика, що в словниках радянського періоду мала примітку застаріле або діалектне, наприклад, біржа, гімназія, губернатор, гувернантка, обряд тощо. Ця лексика є важливою з методичного погляду, оскільки більшість слів з пасивного словника перейшли до активного, тобто стали комунікативно значущими. У зв'язку з цим студенти повинні знати, що в словниках радянського періоду ці лексеми мали примітки на зразок: "заст.", "арх.", "діал", а також супроводжувалися коментарями "до 1917 року", "у капіталістичних країнах", "у віруючих" тощо, які сьогодні не відповідають дійсності і створюють труднощі для учнів.

Отже, необхідно допомогти студентам правильно працювати зі словниками, грамотно здійснювати інформаційний пошук. Студентам буде корисно дізнатися, що сучасна лексикографія активно використовує можливості комп'ютерної техніки.

Особливої уваги з боку словесника вимагає збагачення словника студентів власне українською лексикою, словами, що витворилися в українській мові й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики й формують національні ознаки мови: будинок, бондар, громада, жоржина, красень, лелека, мереживо тощо. Оскільки українська мова, що функціонує в країні і досі багато в чому залишається препарованою, "узгодженою" з російською, значною мірою втрачається її самобутність і привабливість. Обмеження у вжитку власне української лексики, української фразеології, заміна їх російськими відповідниками, міжмовна уніфікація не дають змогу репрезентувати державну мову в усьому її розмаїтті та багатстві барв. Узагальнення знань студентів із власне української лексики повинно ґрунтуватися передусім на позалінгвальному принципі, який відображає розвивально-виховний характер словникової роботи. У результаті систематичної копіткої роботи в активному словнику студентів мають з'явитися такі слова, як берегиня, варто, водограй, майдан, часопис, ґречний тощо. Для цього використовуються різні види вправ, переважно на текстовій основі.

Помітним потоком вливаються в повсякденне життя слова іншомовного походження. Основними причинами запозичень є необхідність найменування нового предмета та поняття: банкомат, сканер, дискета, принтер, пейджер, модем тощо; сприйняття іншомовного слова як більш престижного: ексклюзивний, бутик, візажист, офіс, імідж, супермаркет тощо; потреба у використанні евфемізмів: канцерогени; необхідність спеціалізації понять: експорт, імпорт тощо. Переважна більшість запозичень потрапила в українську мову з англійської. Основними сферами запозичень є ринкова економіка - бізнес, економіка, фінанси, політика - брифінг, спікер, істеблішмент, рейтинг, саміт тощо; масова культура, розваги, відпочинок - шоу, ді-джей, ремікс, кліп, хіт, фан тощо; оргтехніка - картридж, монітор, мультимедіа, файл, інтернет тощо. Це відкриває можливості для інтеграції знань студентів з української та англійської мов.

Вимагають особливої уваги інновації, що з'явилися в мові внаслідок різноманітних семантичних перетворень, зокрема - переосмислення. Мовознавці вважають переосмислення одним із джерел збагачення словникового складу української мови. Необхідно показати студентам, що в процесі переосмислення можуть брати участь лексичні одиниці будь-якого шару. Наприклад, іменник дах останнім часом став використовуватися в значенні "чиєсь заступництво"; дієслово"схуднути розвинуло значення "девальвуватися". При цьому слід наголосити, що в сучасній українській мові семантичні перетворення пов'язані з розширенням стилістичної дифузії, розхитуванням мовної норми.

Практичну спрямованість має узагальнення й систематизація відомостей з морфології. Оскільки в середній ланці учні познайомилися з системою частин мови, їхніми ознаками й категоріями, у них сформовані навички вживання частин мови в різних стилях мовлення. Таким чином, наявний ґрунт для введення в навчальні програми для студентів нового аспекту - вивчення частин мови з точки зору їх функцій у різних умовах спілкування, а також формування умінь і навичок комунікативно виправдано використовувати мовні засоби в мовленні.

Студентам корисно дізнатися, що різні частини мови можуть надавати текстові різного стилістичного забарвлення, що залежить від значення кожної частини мови, особливостей її форм та емоційно-експресивних відтінків. Головна функція частин мови в тексті - комунікативна, однак вони можуть виконувати й додаткову, стилістичну функцію, бо служать виражальними засобами мови. Студенти повинні знати морфологічні синоніми, що розрізняються засобами граматичного вираження й стилістичним уживанням, стилістичну функцію самостійних і службових частин мови. Синтез вивчення граматичної теорії й удосконалення культури мовлення старшокласників можливий за допомогою мовленнєвих вправ, у процесі виконання яких реалізується комплексний підхід до аналізу мовних засобів, здійснюється взаємозв'язок роботи з повторення граматики з мовленнєвим розвитком студентів. До таких вправ належать:

- вправи на осмислення виражального мовленнєвого потенціалу морфологічних одиниць;

- вправи, що передбачають висунення гіпотез про комунікативний намір автора при виборі варіанта мовного вираження у випадках можливої лексичної й граматичної синонімії;

- обґрунтування доречності використання певних морфологічних одиниць у тексті;

- аналіз тексту.

Викладачеві доводиться ураховувати зв'язки морфології з орфографією, лексикологією, синтаксисом, стилістикою, риторикою. Важливо не зупинитися на формальному показові різних частин мови, а висвітлити їхні виражальні можливості, що визначають використання різних частин мови в певних стилях мовлення.

Узагальнення і систематизація відомостей з синтаксису також має практичну спрямованість. Опанування студентами синтаксичних відомостей дає змогу для формування умінь і навичок уживання різноманітних синтаксичних конструкцій у власному мовленні, ураховуючи їх виражальні можливості, що визначає стильову закріпленість цих конструкцій.

Студенти повинні оволодіти засобами експресивного й емоційного, книжного й розмовного синтаксису й навчитися вдало використовувати синтаксичні засоби в контексті.

2. Офіційно-діловий стиль -- це мова ділових паперів, розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок, інструкцій тощо, а також виступи на зборах, наради, прес-конференції, бесіди з діловими партнерами. Це один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI-- XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і т. ін.). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів офіційно-ділового стилю характерні й спільні мовні риси.

Офіційно-діловий стиль існує у двох формах: усній і писемній.

Усне ділове мовлення - це спілкування людей під час виконання ними службових обов'язків (під час бесід, нарад, у години прийому відвідувачів тощо). Це може бути мовлення однієї службової особи перед іншою або перед колективом чи зібранням.

Писемне мовлення є вторинним щодо усного мовлення. Воно й виникло пізніше. Писемне мовлення офіційно-ділового стилю є монологічним.

Усна форма ділового стилю: ділова бесіда, діловий прийом, ділова доповідь, ділова розмова по телефону, ділова нарада, ділові переговори.

Писемна форма ділового стилю: документи різних видів: автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів, довідка, доповідна записка, пояснювальна записка, запрошення, звіт, лист, протокол, витяг з протоколу, телеграма, адреса, телефонограма, факс, акт, доручення, розписка, накладна, договір, трудова угода, контракт тощо.

Усне мовлення ділової людини має бути:

- виразним (потрібно з чіткою дикцією вимовляти кожне слово);

- точним і недвозначним (використовувати слова з прямим значенням);

- логічним (продумувати кожну фразу, викладати думки послідовно і логічно);

- відповідним ситуації Мовлення (кожен службовець повинен пам'ятати: що - коли - кому - де - про що - чому говорить і відповідно добирати мовні засоби);

- доречним;

- змістовним;

- стислим (у народі кажуть, що багато говорити не завжди означає багато сказати).

Документ - основний вид писемного ділового мовлення. Він фіксує та передає інформацію, підтверджує її достовірність, об'єктивність. Слово документ (dokumentum) у перекладі з латинської мови означає „повчальний приклад, взірець, доказ”. Цей термін має кілька значень:

а) діловий папір, який посвідчує певний юридичний факт, підтверджує право на що-небудь;

б) письмове посвідчення, яке офіційно підтверджує особу;

в) письмовий твір, грамота як свідчення про щось історичне, важливе.

Для юриста документ - засіб доказу, для історика - першоджерело, для працівника управління - засіб фіксації, передавання інформації. Багатозначність терміна зумовлена тим, що документ використовується в багатьох сферах людської діяльності з різною метою і є результатом відображення фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини.

Документи, як основний вид ділової мови, носій інформації, є засобом засвідчення, доведення певних фактів, отже, є основою для прийняття рішень, узагальнень, доказів, тобто мають велике правове значення.

Документ - це матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у завершальному порядку і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.

Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони - писемний доказ, джерело відомостей ділового характеру; відтворюють факти діяльності установи; виступають як предмет і як результат праці в управлінській діяльності. Відтворюють документи на папері, фотоплівці, магнітній та перфострічці, дискеті, перфокарті, дисках.

Документування - регламентований процес запису інформації на папері чи іншому носії, який забезпечує її юридичну силу.

Діло ведення (діловодство, справочинство) є складовою частиною роботи кожного підприємства, установи, організації.

У практичній діяльності установ (організацій, підприємств) зустрічаються документи різних видів (груп).

Види документів визначаються за кількома ознаками:

· За найменуванням розрізняють: листи, телеграми, телефонограми, довідки, заяви, службові записки, інструкції і т.д.

· За походженням кореспонденцію поділяють на службову (офіційну) й особисту. Службові документи виходять від організації, установ, службових осіб, а особисті - від окремих громадян (поза сферою їх службової діяльності).

· За місцем виникнення документи поділяють на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх належать документи, які діють всередині тієї установи, де вони складені. До зовнішніх - які є результатом спілкування цієї установи з іншими установами.

· За призначенням документи поділяють на розпорядчі, статутні, виконавчі, інформаційні.

· За напрямком - вхідні й вихідні.

· За строком виконання -термінові і нетермінові. Термінові виконуються у строки, встановлені законом, правовим актом, керівником. Нетермінові - які виконуються у строки, визначені керівництвом підприємства.

· За ступенем гласності - звичайні, для службового користування, секретні й несекретні.

· За стадіями створення - оригінали, копії, витяги.

· За складністю - прості (містять інформацію з одного питання) й складні (містять інформацію з двох і більше питань).

· За терміном зберігання - постійного, тривалого (понад 10р.) і тимчасового (до 10р.) зберігання.

· За технікою відтворення - рукописні і відтворені механічним способом.

· За юридичною силою: справжні (істинні) і фальшиві (підроблені).

· За носієм інформації - оформлені на папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці, перфострічці.

· За структурними ознаками ділові папери можна поділити на регламентовані (стандартні) й нерегламентовані (нестандартні).Стандартні - це документи, які мають однакову форму та заповнюються в певній послідовності й за суворо визначеними правилами (типові листи, типові інструкції, типові положення). Нестандартні документи створюються у кожному конкретному випадку для роз'яснення окремих ситуацій, їх друкують або пишуть від руки (протоколи, накази, заяви).

Типові, стандартні і регламентовані документи складаються завчасно, переважно за трафаретом, на бланкових паперах із захисними символами в суворо регламентованій послідовності (паспорт, свідоцтво, атестат, диплом). У стандартних документах частина тексту віддрукована на бланкові, а частина вписується під час його заповнення. Регламентовані документи досить поширені нині, коли надійним помічником людини став комп'ютер, завдяки якому можна набрати або створити певні тексти, роздрукувати їх на принтері, зберегти потрібні тексти для його відтворення в пам'яті машини або на дискеті, зробити комп'ютерний шаблон документа, що має в собі незмінні обов'язкові реквізити, а також поля, на які можна вносити необхідну уточнювальну інформацію. Проте без високоосвіченої людини - творця трафаретних зразків документів - не обійтися: редагування їх за допомогою текстового редактора (орфографія, грамотність, стильове оформлення), накреслення певних схем, переклад з однієї мови на іншу та відшуковування із запропонованих машиною мовних варіантів найбільш вдалого - усе це потребує значного рівня лінгвістичних знань.

У документах з високим рівнем стандартизації може бути передбачено не лише формуляр документа, а й навіть слова, словосполучення, речення, за винятком цілком конкретних відомостей. Для таких у готовому бланку залишається кілька незаповнених місць.

Нерегламентовані (індивідуальні) документи важко стандартизувати: вони довільні за формою, хоч необхідні реквізити в них завжди наявні. Це автобіографія, записки, телеграми, скарги. У документах з низьким рівнем стандартизації можна заздалегідь передбачити й сформулювати найзагальніші відомості, а спосіб викладу (добір слів і словосполучень, будова речень) залежить від конкретного змісту того, що викладається, від ситуації, від певних обставин ділового спілкування.

Під стандартизацією мови ділових паперів слід розуміти насамперед встановлення правил добору слів і термінів, правил побудови речень і словосполучень.

Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, називається формуляром. Формуляр-зразок - це модель побудови однотипних документів.

Реквізити - це сукупність обов'язкових елементів у документі, Ю без яких він не може бути підставою для обліку й не має юридичної сили.

Для складання організаційно-розпорядчих документів використовуються такі реквізити:

державний герб; емблема організації чи підприємства; зображення державних нагород; код установи, організації чи підприємства; код форми документа; назва міністерства або відомства; повна назва організації, установи чи підприємства - автора документа; назва структурного підрозділу; індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа, номер телефону, факсу, номер рахунку в банку; назва виду документа; дата; індекс; посилання на індекс та дату вхідного документа; місце складання або видання; гриф обмеження доступу до документа; адресат; гриф затвердження; резолюція; заголовок до тексту; відмітка про контроль; текст; відмітка про наявність додатка; підпис; гриф погодження; візи; печатка; відмітка про засвідчення копій; прізвище виконавця та номер його телефону; відмітка про виконання документа й направлення його до справи; відмітка про перенесення відомостей на машинний носій; відмітка про надходження.

Розрізняють два основні види формулярів - з поздовжнім і кутовим розміщенням реквізитів. У різних типах документів склад реквізитів неоднаковий. Він залежить від змісту, призначення і способу підготовки документа. Кожному реквізиту відведене певне місце. Це робить документ зручним для зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання.

Написання тексту документів - основні вимоги і правила

Основою службового документа є текст, який має чітко й переконливо відбивати причину й мету його написання, розкривати суть конкретної справи, докази, висновки. Текст повинен бути конкретним, об'єктивним, стислим, юридично бездоганним.

Текст поділяється на взаємозумовлені логічні елементи: вступ, основну частину (доказ), закінчення. У вступі зазначається причина написання документа, в основній частині викладається суть питання, наводяться докази, пояснення, міркування; у закінченні вказується мета, заради якої складено документ.

Під час складення текстів документів слід дотримуватися таких правил:

1) текст викладати від третьої особи: комісія ухвалила, інститут просить, ректорат клопочеться...

2) від першої особи пишуться заяви, автобіографія, доповідні і пояснювальні записки;

3) не вживати образних виразів, емоційно забарвлених слів і синтаксичних конструкцій;

4) уживати стійкі (стандартизовані) сполучення типу: відповідно до; згідно з; у зв'язку з; з метою; необхідний для; в порядку;

5) використовувати синтаксичні конструкції типу: Доводимо до вашого відома, що...; Нагадуємо вам, що...; Підтверджуємо з вдячністю...; У порядку надання матеріальної допомоги; У зв'язку з вказівкою;

6) дієприслівникові звороти вживати на початку речення: Приховуючи..... Беручи до уваги...; Розглянувши....;

7) використовувати мовні засоби, що відповідають нормам літературної мови і зрозумілі для широкого кола читачів;

8) вживати прямий порядок слів у реченнях (підмет передує присудкові; означення - перед означеним словом; додатки - після опорного слова; вступні слова - на початку речення);

9) щоб не виявляти гостроти стосунків з партнером, активну форму дієслів варто заміняти на пасивну. Наприклад: Ви не висловили свої пропозиції - Вами ще не висловлені пропозиції...

10) якщо ж важливо вказати не конкретного виконавця, то тоді треба вживати конкретну форму: Університет не гарантує...

11) уживати інфінітивні конструкції: створити комісію, відкликати працівників;

12) у розпорядчих документах слід вживати дієслівні конструкції у формі названого способу: Наказую...,Пропоную...

13) використовувати скорочення слів, складноскорочені слова і абревіатури, які пишуться у діловодстві за загальними правилами: р-н, обл., км., напр., канд. філол. наук;

14) надавати перевагу простим реченням. Використовувати форми ввічливості за допомогою слів: шановний, вельмишановний, високоповажний.

Якщо на початку документа викладаються обставини, які викликали його появу, або вказуються причини саме такої постановки питання, а в кінці викладається мета, такий виклад називається прямим.

Якщо ж мета викладається на початку документа, а вже потім даються пояснення, наводяться факти, розрахунки, такий виклад називається зворотним.

У будь-якому разі, виклад належить вести за чітко продуманим планом, ні в загальній системі викладу, ні в переходах від однієї частини тексту до іншої, ні в окремих формуваннях не можна порушувати законів логіки. Це - найзагальніша вимога, яка ставиться до тексту ділового паперу.

Композиційної стрункості діловим паперам надає вдале розміщення матеріалу, послідовний виклад, оптимально визначенні характер та обсяг відомостей.

У процесі викладу змісту не слід перевантажувати документ другорядними деталями, дрібницями, зайвими словесними прикрасами й надлишковими трафаретними формулами.

Процес підготовки стандартного документа зводиться до таких трьох операцій:

· добір серед досить обмеженої кількості стандартних конструкцій потрібних в тому чи іншому випадку;

· заповнення формуляра;

· побудова за готовими зразками словосполучень і речень, передбачених формулярами бланків.

Щоб швидко, грамотно й точно відобразити певний виробничий момент чи ситуацію, потрібні готові широко відомі словені формули. Вони виступають і сприймаються як сигнали певного типу інформації.

Бувають випадки, коли автор документа свідомо відмовляється від стандартного викладу. Це означає, що документу надається особливого значення.

Членування тексту на складові частини, графічне розмежування частин, а також використання заголовків, нумерацій та інших називаються рубрикацією. Рубрикація є зовнішнім вираженням побудови ділового документа.

Найпростіша рубрикація - поділ на абзаци, котрі вказують на перехід від однієї думки до іншої.

Послідовність розташування складових частин тексту позначається числовою нумерацією (а також буквенною). Нумерація підкреслює необхідність самостійного розгляду кожного з нумерованих елементів тексту.

Кожен службовець повинен дотримуватися рекомендованих норм і правил. Це допоможе краще сприйняти складений текст, сприятиме ефективнішому діловому спілкуванню, а значить - і вирішенню ділових питань.

3. Історія і сучасні проблеми української термінології. Сучасна українська термінологія практично не відрізняється від зафіксованої у радянських і теперішніх академічних словниках. Зросійщеність основних термінів і термінних слів термінологи й філологи пов'язують передусім з термінологічними бюлетенями Інституту мовознавства 1934-1935 років, які вилучили з ужитку 14,5 тисяч українських термінів і замінили їх термінами, нашвидкуруч створеними на зразок російських.

На початку 90-х років минулого століття ніхто не сумнівався, що для утвердження державності треба відроджувати українську мову в усіх сферах суспільного життя, бо внаслідок кількавікового чужомовного панування її понівечили та перетворили в суржик, а сферу вживання обмежили побутом, красним письменством і піснями.

У 1992-1994-х роках термінологію розробляли (і фінансували) у межах “Державної програми розвитку української мови”, далі ця тема та згадка про відродження поступово зникли, а проблем не вирішували, чому сприяли, зокрема, двомовні (російсько-українські) та чисто російські стандарти.

Напрями діяльності Технічного комітету стандартизації науково- технічної термінології (ТК СНТТ), оперті на засадах відродження української науково-технічної термінології та розвитку фахової мови, не втратили своєї актуальності й сьогодні - в розрізі вимог Конституції України (статті 10, 11) та Постанови Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. № 998 про “Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”, бо “Нині мовна ситуація в Україні характеризується низкою негативних явищ і тенденцій. Українська мова як державна ще не дістала належного застосування в галузях права, освіти, культури, науки, інформатики, військової справи, судочинства тощо” (цитата зі згаданої Постанови).

Теоретичні засади термінознавства та лексикографії. Термінологічне словникарство кінця 40-50-х років XX століття успадкувало від попередніх десятиліть і багаті національні традиції термінографії Наукового товариства імені Шевченка, Інституту української наукової мови, і наслідки її тотального винищення у 30-х роках. У цей час термінологічні словники друкувалися поодинокими виданнями. Першою лексикографічною працею, яка вийшла в повоєнні роки, був латинсько- українсько-російський словник медичної термінології (укладач М.Ф.Книпович).

У кінці 50-х років розвиток науки, техніки, освіти, видання українською мовою значної кількості наукової та навчальної літератури з різних галузей знань зумовили потребу створити словники, які, крім свого прямого призначення - подати український відповідник поняттю, -- були покликані сприяти упорядкуванню і нормалізації української науково-технічної термінології. Враховуючи гостру потребу в російсько-українських й українсько-російських термінологічних словниках із найважливіших галузей знань, Президія АН УРСР у 1957 році створила спеціальну Словникову комісію, до складу якої входили провідні вчені під головуванням академіка Й.З.Штокала. Завдання комісії полягало у визначенні основних принципів складання словників, організації авторських колективів, доборі спеціалістів-редакторів, а також у пильному контролі за їх працею й затвердженні словників до друку. Комісія залучила до складання словників фахівців різних галузей знань, максимально використовуючи при цьому допомогу лінгвістів-лексикографів. Передбачали підготувати спочатку 18 російсько-українських, а згодом українсько-російських словників.

Вагомий внесок у розвиток термінологічної лексикографії вніс академік П.С.Погребняк. З його ініціативи в листопаді 1970 року було проведено першу науково-методичну нараду з проблем упорядкування і нормалізації наукової термінології. Завдання, поставлені нарадою, передбачали підведення підсумків багаторічної праці, накреслення шляхів подальшої розбудови термінології, дослідження її розвитку, укладання словників. Особливо наголошувано на ролі Словникової комісії як координаційного, науково-методичного центру в термінологічній та термінографічній роботі наукових закладів України.

Протягом 60-70-х років термінографічна праця переживає певне піднесення. У складанні словників комісія керувалася положеннями, що термінологічні словники мають: відбивати сучасний рівень розвитку науки і техніки; закріпити реальну практику вживання термінів у науковій і навчальній літературі, яку видавали російською та українською мовами; упорядкувати використання термінів певних галузей знань. До термінологічних словників рекомендовано вводити і деякі загальновживані слова (номенклатурну лексику), що обслуговують певну галузь знання, а також поширені синоніми до них, крім архаїзмів, діалектизмів, професіоналізмів вузького вживання.

Термін (від латин, terminus - межа, кінець) - це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знань чи діяльності людини.

Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистецтва має свою термінологію. Виокремлюють такі основні групи термінологічної лексики: математичну (ділене, дільник, косинус, логарифм, частка), фізичну (молекула, коливання, статика, індукція), мовознавчу (фонема, афікс, парадигма, синтаксис, метатеза), літературознавчу (лейтмотив, верлібр, хорей, сюжет, фабула, анапест), філософську (діалектика, гносеологія, абсолют, апріорі, інтенція), фінансову (банк, кредит, лізинг, баланс), хімічну (кисень, іонізація, оксиди, хімічна реакція), біологічну (рецептор, гомеостаз, мезодерма), музичну (октава, квінтет, акорд, гармоніка), спортивну (ферзевий гамбіт, гросмейстер, аут, тайм, сет, раунд) тощо.

Серед системи термінів кожної галузі вирізняють дві складові - термінологію і терміносистему.

Термінологія - 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни (у цьому значенні все частіше використовують слово термінознавство); 2) сукупність термінів певної мови або певної галузі. Наприклад, можемо говорити про англійську, польську, російську, українську та інші термінологію, а також про термінологію математичну, юридичну, хімічну, технічну тощо.

Галузеві термінології, тобто сукупність термінів конкретних галузей, називають терміносистемами, або термінологічними системами.

Системність термінології зумовлена двома типами зв'язків, які надають сукупності термінів системного характеру:

- логічними (якщо між поняттями певної галузі науки існують системні логічні зв'язки - а вони є в кожній науці, - то терміни, які називають ці поняття, мають теж бути системно пов'язаними);

- мовними (хоча терміни позначають наукові поняття, вони залишаються одиницями природної людської мови, а відповідно їм властиві всі ті зв'язки, які характерні для загальновживаних слів - синонімічні, антонімічні, словотвірні, полісемічні, граматичні, тощо).

Термінологія - це не хаотична сукупність слів, а організована на логічному й мовному рівні система спеціальних назв. Науку, що вивчає термінологію, називають термінознавством.

Незважаючи на відмінності й багатогранність сучасних галузей наукового знання і властивих їм понять, існує низка спільних ознак, які визначають суть терміна як особливої мовної одиниці.

Основні ознаки терміна:

- системність: кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення, а за межами своєї терміносистеми він може мати зовсім інше значення;

- точність: термін повинен якнайповніше й найточніше передавати зміст поняття, яке він позначає, неточний термін може бути джерелом непорозумінь між фахівцями;

- прагнення до однозначності у межах своєї терміносистеми: якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів - однозначні, це зумовлено їх призначенням, але повністю усунути багатозначність (найчастіше двозначність) не вдається;

- наявність дефініції: кожний науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення.

Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна: нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення, відсутність синонімів, інтернаціональний характер, стислість, відкритість і динамізм системи, що виявляється у процесах термінологізації, ре- і детермінологізації, постійному поповненні системи новими термінами; прозорість внутрішньої форми терміна, що поліпшує його сприйняття і збереження у терміносистемі.

Термінологія виконує такі функції - позначає наукові поняття і задовольняє потреби спілкування фахівців - за умови, якщо вона є загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.

Способи творення термінів

Наукові терміни української мови, зокрема економічні, утворюються такими основними способами:

1. Вторинна номінація - використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: чиста конкуренція, ринок праці. Це найдавніший спосіб термінотворення.

2. Словотвірний - утворення термінів за допомогою префіксів (,надвиробництво, перепродукція), суфіксів (оподаткування. оборотність). складанням слів і основ (матеріаломісткість), скороченням слів СЕП (система електронних платежів), СЕЗ (спеціальні економічні зони).

3. Синтаксичний - використання словосполучень для називання наукових понять: державне замовлення. Синтаксичний спосіб - найпродуктивніший спосіб творення термінів у наш час.

4. Запозичення - називання наукового поняття іншомовним словом: контралінг, ліверидж.

6. Нормування, кодифікація і стандартизація термінів

Стандартизація термінології це вироблення термінів еталонів, зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов'язковою для вживання в офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.

Українські електронні термінологічні словники

У списку словників представлені лише найважливіші й найповніші словники української мови всіх видів. Список структурований за схемою українського лексикографа і бібліотекаря Т. Ю. Кульчицької, розширений за рахунок нових видань і доповнений електронними словниками.

Список організований за типами словників, а в межах певної рубрики - за хронологічним принципом

Окрім комерційних фірм, нині видання словників здійснює Національна академія наук України, відповідно до затвердженої президентом України ще 7 серпня 1999 р. програми «Словники України». А точніше одним із її підрозділів - Українським мовно-інформаційним фондом НАН України. І словники, що виходять у цій серії (це видання НАН) вважаються академічними, себто еталонними.

Із серії «Словники України» у першу чергу необхідно відмітити двотомний «Словник синонімів української мови», нове видання «Орфографічного словника української мови». На увагу також заслуговує ціла серія двомовних словників. З інших видань, здійснених Українським мовно- інформаційним фондом, у першу чергу треба відзначити перевидання «Пересопницької Євангелії».

Програмою «Словники України», окрім традиційних, себто виданих на папері, передбачалося і створення їх електронного відповідника для інформаційних комп'ютерних систем. Наявність енциклопедій та словників на електронних носіях - вважається одним із показників інтелектуального рівня нації.

Кодифікація термінів - це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.

Значення термінів зафіксовано у спеціальних словниках, довідниках. Розрізняють такі види: словники терміносистем, затверджені у вигляді стандартів; словники термінології (універсальні енциклопедії, галузеві енциклопедії, галузеві термінологічні словники).

Перекладні словники - найпоширеніший тип сучасних термінологічних словників. Серед двомовних термінологічних словників поряд з російсько-українськими найчастотнішими є англійсько-українські, латинсько-українські тощо, окрім того, ще укладають тримовні, значно рідше - чотири-семимовними.

Енциклопедично-довідкові словники фіксують терміни, подають пояснення наукових понять. Словникова стаття в лексикографічних працях такого типу складається з двох частин - назви поняття і його означення (дефініції).

Тлумачно-перекладні словники - це праці змішаного типу, які перекладають термін іноземною мовою (або кількома мовами) і подають його тлумачення. Цікавою лексикографічною працею, яку можна вважати певним символом нашого часу є «Тлумачно-термінологічний словник з ринкової економіки» (Харків, 1994), де, крім тлумачення, подано відповідники до українського терміна російською, англійською, німецькою, французькою, іспанською мовами.

Кілька років тому електронні словники перевернули свідомість лінгвістів, перекладачів, самих лексикографів та пересічних громадян, що мають справу з іноземною мовою. Електронний словник - комп'ютерна база даних, що містить особливим чином закодовані словникові статті, які дозволяють добирати потрібні слова, часто з урахуванням морфологічних форм і особливостей поєднання слів.

Стандартизація термінології - це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія обов'язкова для вживання в офіційних, наукових, ділових, виробничих текстах.

Основи стандартизації термінів було закладено у Німеччині в кінці XIX - на початку XX ст., коли виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений В. Вюстер.

В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна вважати Наукове товариство імені Тараса Шевченка (кінець XIX - початок XX століття), навколо якого гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут української наукової мови (20-ті - початок 30-х років). Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв'язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів, освіта, наука, виробництво потребує єдиної, зручної, логічної української термінології. З огляду на ці умови в Держстандарті України розроблено Концепцію державних систем стандартизації, метрології та сертифікації, схвалену урядом. У липні 1992 року спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології.

Залежно від ступеня спеціалізації терміни переділяються на такі групи:

1. Загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез тощо. Треба зауважити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: мовна система, закони милозвучності, теорія походження мови. До цієї категорії відносять і загально-технічну термінологію {машина, пристрій, агрегат).

Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях (економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність).

Вузькоспеціальні терміни - це слова чи словосполуки, які позначають поняття, що відображають специфіку конкретної галузі, наприклад: авантитул, аграф, боковик, правка, ретуш.

Українська наукова мова має давні традиції термінотворення, її терміносистеми формувалися на власній мовній основі, засвоюючи те, що вже було напрацьовано. Співвідношення національного та міжнародного було й залишається каркасом у концептуальному підході до термінотворення.

Для термінологічної системи характерні такі способи творення:

морфологічний спосіб (за відповідними словотвірними моделями);

семантичний, що реалізується за допомоги розвитку спеціальних значень у словах природної мови;

різні типи запозичень (словотвірне та семантичне калькування).

Наукові терміни української мови утворюються такими основними способами:

Вторинна номінація - використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: споживчий кошик, водяний знак, власний заголовок, ритмічна структура книги, сатиновий друк, чиста конкуренція, відчуження, ринок праці. Це найдавніший спосіб термінотворення.

Словотвірний - утворення термінів за допомогою префіксів {надвиробництво, пересупозиція), суфіксів {маркування, гумування, оборотність), складанням слів і основ {адрес-календар, гальванокліше, літературознавство, держава-монополія, матеріаломісткість), скороченням слів (СЕЗ - спеціальні економічні зони). Цей спосіб термінотворення найпродуктивніший.

Синтаксичний - використання словосполук для називання наукових понять: вихідні відомості, основний текст, академічне видання, спільний множник, зустрічний позов, державне замовлення, капіталодефіцитні країни.

4. Запозичення - називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж, бюргшафт, дисиміляція.

Терміни різноманітні за структурою, походженням і способами творення. За структурними моделями терміни переділяють на:

однокомпонентні терміни, наприклад: паритет, резолюція, субстрат, паралінгвістика.

двокомпонентні терміни - найчастіше це словосполучення іменник + іменник, наприклад: ректифікація кордону, стратегія спілкування, дискурс культури, універсали культури; або прикметник + іменник, наприклад: унітарна держава, цивільна відповідальність;

* трикомпонентні конструкції, до складу яких можуть входити
прийменники: а) прикметник + прикметник + іменник, наприклад: щілинні приголосні звуки, вільна економічна зона, центральна виборча комісія; б) прикметник + іменник + іменник, наприклад: структурний тип речення, адитивний синтез кольору, маскультурний код мови,
пасивний словник мовця; в) іменник + прикметник + іменник, наприклад: форма релігійного світогляду, речення з однорідними членами, ревізія міжнародного договору, теорія лінгвістичної відносності; г) іменник + іменник + іменник, наприклад: категорія числа іменника, позолота обрізів видання;

* багатокомпонентні аналітичні терміни, що мають чотири і більше компонентів, наприклад: автоматичний стапельний приймальний пристрій, визначення авторських і суміжних прав.

Національна мовна система будь-якої галузі знань неоднорідна за походженням, оскільки в її основі закладена універсальна греко-латинська система терміноелементів, яка в кожній мові специфічно асимілюється, з урахуванням особливостей фонетичної, орфографічної, граматичної, лексичної системи літературної мови. Схематично її можна представити сукупністю універсальних (інтернаціональних), питомих (національних), чужорідних (іншомовних), унікальних (безеквівалентних) та оказіональних (екзотичних) термінологічних одиниць, а також специфічної системи символів та інших екстралінгвістичних компонентів.

Розвиток новітньої української термінології тісно пов'язаний з характером сучасної науки. Десь із середини XX століття темпи її розвитку такі, що кількість опублікованих у наукових часописах світу статей подвоюється кожні 12-15 років. Це означає, що для опрацювання нових публікацій навіть у вузькій галузі необхідні доведені до автоматизму навички перекодування наукової інформації зі світових мов, зокрема англійської, українською.

Сьогочасну українську ситуацію в галузі термінологічного нормування ускладнює та обставина, що серед теоретиків і практиків термінотвору є прихильники принаймні двох термінотворчих традицій, кожна з яких передбачає різний національнокультурний вибір: одні зорієнтовані на використання усіх наявних в українській мові способів і засобів, а інші віддають перевагу калькуванню з російської мови.

Дискусії на численних термінологічних конференціях останніх років констатують, що чи не найважливішою проблемою сучасного українського термінознавства залишається питання збереження національного духу української термінології за умов широких глобалізаційних процесів сучасності. Полеміка відбувається з приводу найбільш прийнятних назв спеціальних понять з низки дублетних найменувань, а також щодо способів і засобів лексикографічного опрацювання й стандартування номінацій процесових понять, словотвірна структура яких відрізняється від аналогічних термінів інших слов'янських мов, насамперед російської.

Чимала кількість українських учених, особливо в різних галузях науково-технічних знань, черпала і черпає й досі базові фахові знання з російської наукової літератури. Разом зі здобуванням нових знань учені запозичають і мовні форми, забуваючи про те, що пропонований термін має органічно вписуватися за формою і звучанням в українську мову, підлягати внутрішнім її законам.

...