Формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної казки

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Факультет педагогіки і психології

Кафедра методик та технологій дошкільної освіти

Спеціальність «Дошкільна освіта»

ВИПУСКНА РОБОТА

на здобуття першого (бакалаврського) освітнього ступеня

на тему:

Формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної казки

Виконала Павлишена М.О.

Студентка групи 405 ЗДШЛ

Науковий керівник: к.філол.н.,

доцент Поворознюк С.І.

Київ - 2019

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи формування ціннісного ставлення до батьків дітей старшого дошкільного віку

1.1 Формування ціннісного ставлення до батьків у дітей дошкільного віку, як педагогічна проблема

1.2 Психолого-педагогічні особливості формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку

1.3 Українська народна казка як засіб формування ціннісного ставлення до батьків у дітей дошкільного віку

Висновки до першого розділу

Розділ 2. Експериментальне дослідження формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної казки

2.1 Вивчення рівнів сформованості ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку

2.2 Обґрунтування методики формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної казки

2.3 Аналіз ефективності методики формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної казки

Висновки до другого розділу

Загальні висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність теми

Соціально-культурні процеси, які відбуваються у сучасному суспільстві й активно впливають на стиль людських взаємин, моделі міжособистісної взаємодії, проникають навіть у сферу стосунків дітей дошкільного віку та дорослих (батьків, педагогів та інших близьких дорослих). Батьки, створюючи сімейний мікроклімат, формують у дітей ціннісні орієнтації та моральні норми, виховують у них суспільно вагомі особистісні якості і поступово залучають до суспільного життя. Відтак, сім'я потребує педагогічного супроводу з боку найпершої освітньої інституції - закладу дошкільної освіти, зокрема від дошкільного педагога. Нормативним підґрунтям для виконання окресленого завдання є положення Законів України «Про освіту» (2017), «Про дошкільну освіту» (2017), Базового компонента дошкільної освіти в Україні (2012). Для суспільства питання виховання молодого покоління на гуманістичних засадах були важливими на всіх етапах суспільного розвитку.

Формування ціннісного ставлення дітей до батьків засобами української народної казки, як окрема цілісна проблема, була досліджена такими науковцями, як: Т. Поніманська, Л. Повалій, Н. Муляр, М. Машовець, А. Богуш, І. Бех, Н. Нападій, А. Карнаухова та ін.

Численними психолого-педагогічними дослідженнями визнано питомий педагогічний потенціал художньої літератури у вихованні дітей дошкільного віку (Н. Карпінська, Л. Стрєлкова, Н. Химич та інші); а одним з її дієвих засобів виокремлюється дитячий фольклор і, передусім, казка як невід'ємний складник рідної культури.

Під час огляду досліджень і сучасної практики дошкільної освіти виявлено суперечності: між потребою суспільства у формуванні ціннісних орієнтацій особистості і недостатнім методичним забезпеченням реалізації виховного потенціалу української народної казки у вихованні дітей дошкільного віку; між недостатнім рівнем сформованості педагогічної культури батьків у формуванні ціннісного ставлення членів родини один до одного і до інших людей та потребою сучасної сім'ї у створенні сприятливого морального середовища.

Виявлені суперечності підтвердили актуальність проблеми і зумовили вибір теми дослідження: «Формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної казки».

Об'єкт дослідження - моральне виховання дітей старшого дошкільного віку.

Предмет дослідження - методика формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної казки.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати й експериментально перевірити ефективність методики формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної казки.

Сформульована мета дослідження зумовила необхідність виконання таких завдань:

на основі теоретичного аналізу уточнити сутність ключового поняття «ціннісне ставлення» стосовно дітей старшого дошкільного віку;

розкрити виховний потенціал української народної казки в контексті теми дослідження;

визначити критерії, показники та охарактеризувати рівні сформованості ціннісного ставлення до батьків дітей старшого дошкільного віку;

розробити та експериментально перевірити методику формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної казки.

Для досягнення мети та розв'язання завдань дослідження використано такі методи:

- теоретичні: аналіз, порівняння, узагальнення наукових джерел для уточнення досліджуваних дефініцій «ціннісність», «ставлення», «ціннісне ставлення»; вивчення та узагальнення педагогічного досвіду, систематизація й узагальнення теоретичних та емпіричних даних для моделювання;

- емпіричні: діагностичні (бесіда, опитування, анкетування); педагогічний експеримент (констатувальний, формувальний та контрольний етапи); систематичне спостереження; аналіз продуктів творчої діяльності дітей для визначення рівнів сформованості ціннісного ставлення до батьків дітей старшого дошкільного віку; доведення доцільності застосування методики формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку засобами української народної казки;

Теоретичне значення: уточнено суть поняття «ціннісне ставлення»; конкретизовано теоретико-методологічні засади формування ціннісного ставлення до батьків дітей старшого дошкільного віку; визначено роль і місце української народної казки, як засобу морального виховання дітей старшого дошкільного віку; розроблено й апробовано експериментальну методику використання української народної казки у процесі формування ціннісного ставлення дітей старшого дошкільного віку до батьків.

Практичне значення: матеріали випускної роботи можуть бути використані у практичній діяльності педагогічних працівників закладів дошкільної освіти; викладачами закладів вищої освіти під час викладання навчальних дисциплін «Дошкільна педагогіка», «Психологія дитяча», «Психологія дитячої творчості», «Дитяча література», «Педагогічна творчість», проведення лекційних, семінарських, практичних занять; при написанні студентських робіт, таких як реферати, курсові, випускні роботи; під час проходження педагогічної практики в закладі дошкільної освіти студентами спеціальності «Дошкільна освіта».

Експериментальна база дослідження. Дослідження проводилося у закладі дошкільної освіти “Барвінок” Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району. У дослідженні брали участь 40 дітей, які були поділені на дві групи: експериментальну (діти старшої групи “Калинки” - 20 осіб) та контрольну (діти старшої групи “Пізнайки” - 20 осіб).

Cтруктурa бакалаврської роботи. Рoбoтa cклaдaєтьcя зі вступу, двох рoздiлiв, висновків до кожного розділу, загальних висновків, cпиcку викoриcтaних джерел (92 найменувань, дo яких вхoдить психолого-педагогічна, cпeцiaльнa лiтeрaтурa, пeрioдичнi видaння тощо) та додатків. Робота містить 8 таблиць та 4 діаграмми.

Загальний обсяг випускної роботи складає 104 сторінки. Основний зміст викладений на 101 сторінці.

Розділ 1. Теоретичні основи формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку

1.1 Формування ціннісного ставлення до батьків у дітей дошкільного віку, як педагогічна проблема

Актуальність проблеми морального виховання впродовж останніх десятиліть особливо загострюється на тлі реалізації сучасних пріоритетних завдань щодо виховання незалежної особистості, здатної до самореалізації в змінному соціумі. Виховання громадянина завжди було в епіцентрі уваги педагогічної науки і практики. Сьогодні на перший план вітчизняної науки піднесено теорії, що проголошують пріоритет особистісних цінностей перед цінностями окремих груп [Бех п., с. 165].

Водночас в умовах глобальної екологічної і духовної кризи проблема співжиття людей на гуманістичних засадах набуває значення категоричного імперативу збереження життя на землі людини як духовної особистості. Особливе значення у цих процесах - збереження та розвиток духовності людини - має сім'я. Саме сім'я відіграє найважливішу роль у соціалізації особистості дитини-дошкільника. Зазначимо, що для розуміння сучасної ситуації родинного виховання важливо усвідомити змінні процеси, пов'язані з появою нового типу культури міжпоколінних відносин. М. Мід виокремила культуру трьох типів міжпоколінних відносин, які визначають характер навчання молодого покоління: постфігуративна, заснована на тому, що молоде покоління переймає досвід у старшого покоління; кофігуративна, де діти та дорослі вчаться не тільки у старшого покоління, а й у однолітків; префігуративна, в якій не тільки діти вчаться у дорослих (батьків), але й дорослим (батькам) доводиться навчатися у своїх дітей.

Для першого, постфігуративного, типу характерною є передача поколінням нащадків у незмінному вигляді з боку старшого покоління та прийняття на віру заданих дорослим світом «нормативів». Виходячи з того, що постфігуративна культура намагалась зберегти себе без змін, пріоритетними були репродуктивні методи навчання. Наслідки цього типу культури проявляються ще і в сучасній освіті - в її змісті, методах та організації. Кофігуративний тип культури передбачає, що діти й дорослі вчаться у своїх сучасників, зокрема своїх однолітків, хоча традиції, норми життя, задані предками, для них також мають велике значення. Цей тип культури в освітньому процесі породжує стосунки співпраці між педагогами та дітьми як рівноправними партнерами. Префігуративна культура, за словами М. Мід, відображає наш час, «де дорослі вчаться у своїх дітей або разом з ними», адже вони, як і діти, можуть лише спрогнозувати, яким буде майбутній світ, отже, приречені на життєтворчість.

З огляду на принципово інші умови життєдіяльності, задані цим типом культури, організаційні форми, методи навчання, характер взаємин суб'єктів освітнього процесу також мають оновитися, бо вони не можуть залишатися такими, якими були раніше. Перехід до префігуративної культури відзначився оновленням значень ключових педагогічних понять і категорій. Так, поняття освіта, починаючи з епохи Відродження, розумілась як спосіб висвітлення, розкриття, розвитку в глибинах особистості себе самої, власних схованих потенцій; формування людиною образу свого «Я» через саморозвиток, заохочення, входження у культуру, у світ, у спілкування з іншими. Проте паралельно існувало інше визначення, що акцентувало увагу на заданий зовнішніми умовами процес набуття знань, умінь, навичок. Лише у префігуративній культурі суть освіти не тільки визначається, а й технологічно розробляється як керована ззовні самоосвіта. Така характеристика трансформаційних змін, що відбуваються у діаді «дитина-дорослий» дає можливість припустити, що саме префігуративна культура виступає орієнтиром для дорослого щодо беззаперечного прийняття здатності дитини дошкільного віку до усвідомлених проявів моральної поведінки, серед яких ціннісне ставлення до дорослих займає ключову позицію [Машовець, с. 250].

Ціннісне ставлення до людини (дорослого, дитини) базується на поняттях «цінність» та «ціннісна орієнтація». Ціннісне ставлення до людини, навколишнього світу належить до моральної категорії. За твердженням І. Беха, ціннісне ставлення включає в себе почуття цінності іншої людини, її моральної самобутності. Науковець наголошує, що дорослі «зобов'язані сприяти дитині в опануванні нею соціальних норм за допомогою роз'яснення їй функціональних елементарних правил, які діють у суспільстві людей, серед яких вона живе» [Бех, с. 152].

Одним із найперших і найважливіших інститутів соціалізації для дитини є сім'я. Це єдине місце для набуття дитиною першого досвіду соціальної взаємодії. Згодом у житті кожного з нас з'являється досвід такої взаємодії в закладі дошкільної освіти, школі, гуртках, студіях, у дворі, на вулиці, в інституті, на роботі. Сім'я протягом усього подальшого життя людини залишається тим тлом, на якому відбувається її особистісне зростання. Саме тому державна політика в галузі освіти обумовила визнання позитивної і провідної ролі сім'ї у вихованні дітей [Н. Нападій, с. 5].

У статті 8 Закону України «Про дошкільну освіту» (2017) передбачено: «Батьки або особи, що їх замінюють, несуть відповідальність перед суспільством і державою за розвиток, виховання і навчання дітей а також збереження їх життя, здоров'я, людської гідності» [Зак. Укр. про Д.О.].

Соціальне навчання відбувається в сім'ях з двох сторін: з одного боку, в процесі безпосередньої взаємодії дитини з батьками, а з іншого, - здійснюється за рахунок спостереження дитиною особливостей соціальної взаємодії членів родини між собою. Добре, коли переважає позитивна взаємодія, спрямована на кооперацію, а не постійні конфлікти. У родині всі її члени мають дотримуватися принципів сімейного співіснування: батьківська любов, вимогливість, увага і гуманність у ставленні одне до одного і повага до особистості й гідності дитини, висування реальних вимог, послідовність, розумна міра відповідальності й самоконтролю дитини відповідно до її віку, батьківське керування без зайвого крику, справедливе використання арсеналу стримувань і покарань; урахування індивідуальних особливостей дорослих і дітей; залучення дітей до життєдіяльності сім'ї на засадах рівності та взаємоповаги; відкритість і довіра у стосунках із дітьми; життєрадісність, оптимістичність відносин між дорослими й дітьми в родині; вимогливість, послідовність і справедливість; своєчасне здійснення допомоги дитині; чуйність, дотримання культури спілкування, поведінки тощо [Н. Нападій, с. 5].

Спілкування в сім'ї є для дитини першою школою громадянства, яка формує її особистість, розвиває в неї почуття власної гідності та виховує ціннісне ставлення до всіх членів родини. Батьки повинні пам'ятати, що найкращі вихователі не зможуть замінити дитині рідних батьків. Щоб виховувати дитину, треба віддавати їй своє серце, любити її, але й цього недостатньо: потрібні почуття відповідальності, терпіння, знання особливостей дитини та вміння виховувати [Н. Нападій, с. 5].

Лише в умовах достатнього спілкування в сім'ї в дитини може сформуватися ціннісне ставлення до своїх рідних. Вона навчається бути щирою, перейматися радощами й прикрощами близьких, турбуватися про них. Досить часто від різних людей можна почути нарікання на брак часу для виховання дітей: робота забирає увесь час. Але у зайнятих батьків бувають виховані діти, і в мами домогосподарки може бути невихована дитина. Справа тут не лише в кількості часу. Важливо, щоб той короткий час, який приділяється дитині, був насичений увагою та інтересом, щирістю й довірою, приносив взаємне задоволення, щоб дитина нетерпляче чекала зустрічі з татом і мамою, цінувала кожну хвилину, проведену разом [Н. Нападій, с. 6].

Батьки передають дітям знання, розуміння навколишнього світу, досвід суспільних стосунків та соціальних форм поведінки. У сім'ї ніколи не можна розділяти життя батьків і дітей. Лише у спільному житті з дорослими, поділяючи їхні радощі й турботи, беручи на себе частину відповідальності, дитина стає справжньою людиною та навчається цінувати свою родину. «Виховувати» означає: «опікуватися про матеріальні й моральні потреби малолітнього, у нижчому значенні - вигодовувати, годувати й одягати, у вищому - настановляти, навчати всьому, що потрібно для життя» [Ананьев 1958, p. 254].

Далеко не кожна дитина народжується від любові між чоловіком і жінкою. Далеко не кожні батько або мати є прикладом для наслідування. Існує думка про те, що поганих батьків немає, адже батьки дають своїм дітям дві речі: життя та умови для життя [Богініч 2006].

На жаль, умови бувають не завжди сприятливими для особистісного зростання дитини. Тому поганих батьків не існує, але бувають погані вихователі, бо вихователь - це професія, якою слід оволодіти. Як підкреслював у своєму виступі на одинадцятих успінських читаннях о. Адальберто Майнарді (монастир Бозе, Італія): «Батьки - цінність і небезпека для дитини. Проблема з батьками, а не з дітьми». У нас в Україні є значна кількість небайдужих батьків, які читають фахову літературу та періодику, відвідують курси для молодих мам і татусів, сімейні клуби, відшуковують необхідну для себе інформацію в мережі Інтернет, регулярно знаходять час для бесід із фахівцями, щоб бути гарними вихователями для власних дітей [Н. Наппдій, с. 6].

Особистісними цінностями являються усвідомлені і прийняті людиною загальні компоненти сенсу її життя. Вони повинні забезпечуватися смисловим ставленням людини до життя. Цінністю називаємо те, що є особливо важливим для людини, те що вона готова оберігати і захищати від посягань і руйнування з боку інших людей. Цінності є глибокими переконаннями особистості, що визначають дії і думки в різних ситуаціях [Н. Нападій, с. 6].

Згідно з визначенням тлумачного словника, «ціннісні орієнтації:

а) етичні, естетичні, політичні, релігійні і тому подібне підстави-критерії, на яких базуються і якими пояснюються оцінки особою або спільністю навколишньої реальності, диференційованого, вибіркового підходу до неї і спосіб орієнтації;

б) підстави, згідно з якими особа або група «вибудовує» сприйняті ним об'єкти, суб'єкти, явища і події за ступенем їх значущості».

Ціннісні орієнтації закладаються, формуються, розвиваються і змінюються у ході накопичення суб'єктом життєвого досвіду в умовах мінливого світу, а знаходять своє відображення у меті, соціальному виборі, уявленнях, ідеалах, інтересах особистості в умовах реальної взаємодії. Ціннісні орієнтації тісно пов'язуються з інтелектуально-вольовою та емоційною сферами соціальної активності суб'єкта і обумовлюють змістову сторону як індивідуальної, так і групової діяльності і спілкування [Н. Нападій, с. 6].

У роботах У. Томаса та Ф. Знанецького вперше категоріально використаний термін «ціннісні орієнтації», як інтерпретацію поняття «ставлення», тобто переживання особливої значущості якогось явища [Савельєва 2012 p., с. 53].

Методично обґрунтованими можна вважати дослідження ціннісних уявлень М. Рокича, де зазначено, що ціннісні орієнтації визначають зміст спрямованості особистості, складають ядро її мотивації, життєвих орієнтацій і відображають ставлення людини до себе, навколишнього світу та інших людей [Савельєва 2012, p., с. 53].

Учений розрізняє два класи цінностей: перший включає цінності, важливі для життя людини в цілому, тобто головні, кінцеві цілі індивідуального існування особи; другий клас складають цінності, яким віддається перевага у будь-якій життєвій ситуації. Такий поділ відповідає традиційному поділу на цінності-цілі і цінності-засоби. Термальні цінності, тобто цінності-цілі включають в себе активне діяльне життя, життєву мудрість, здоров'я, цікаву роботу, красу природи і мистецтва, любов, матеріально забезпечене життя, наявність хороших і вірних друзів, загальну хорошу обстановку в країні, суспільне визнання, пізнання, рівність, самостійність як незалежність в думках, свобода як незалежність у вчинках, щасливе сімейне життя, творчість, упевненість у собі, задоволення (розвага) [Н. Нападій, с. 7].

Інструментальними цінностями, тобто цінностями-засобами є акуратність, вихованість, високі запити, життєрадісність, старанність, незалежність, непримиренність до недоліків у собі та інших, освіченість, відповідальність, раціоналізм, самоконтроль, сміливість у відстоюванні власної думки, чуйність, терпимість, широта поглядів, тверда воля, чесність [Савельєва 2012, p., с. 54].

Загальні спостереження та соціологічні дослідження підтверджують, що поведінка особистості не є вільною від ціннісних орієнтацій. Цінності є суб'єктивною ознакою, оскільки певні цінності у певній інтерпретації притаманні кожній конкретній людині [Н. Нападій, с. 7].

Вищеозначені положення підкреслюють той факт, що основою формування загальнолюдських позитивних якостей, і якостей вужчого значення, які є відображенням взаємодії батьків і дітей, є повага дітей до дорослих.

Подальший аналіз наукових досліджень історико-педагогічного характеру дав змогу визначити, що культ Батька та Матері утверджувався і за часів Козацької Доби, саме він панував у козацьких сім'ях і формував національну культуру, свідомість народу, про це свідчать літописи, літературно-художні твори [Ант. пед. м., с. 272].

Такий підхід у вихованні дітей значною мірою сприяв формуванню морально-духовних цінностей особистості, зокрема, шани до дорослих, старших членів родини. Ідею необхідності формування ціннісного ставлення до батьків, що популяризувалася у літописах, трактатах, літературно-художніх творах, поширювали в своїх працях і українські філософи-просвітителі Г. Сковорода, Т. Шевченко. Зокрема, Т. Шевченко зазначав, що: «…треба людей поважати, панотця і паніматку добре цінувати! Бо котрий чоловік теє уробляє, повік той щастя собі має, смертельний меч того минає, отцова й матчина молитва зо дна моря виймає» [Стельмахович М.Г., с. 232].

Особливо цінними й співзвучними до теми нашого дослідження є історично виважені положення про те, що у час розвитку та становлення української державності, формування національної свідомості та світогляду чільне місце належить формуванню морального обличчя нації, зокрема особливої уваги заслуговує проблема визначення базисних засад, засобів та механізмів впливу, при цьому значення набуває аспект виховання поваги до дорослих. Це підтверджується наступними моральними постулатами: слово батька вважалося законом, порушення якого розглядалося народом, як втрата гідності; при цьому ціннісне ставлення до батьків нерідко асоціювалося з патріотичними почуттями.

Ян Амос Коменський першим у педагогіці обґрунтував головний принцип гуманістичного виховання, суть якого зводиться до твердження, що «повага до людини починається з поваги до дитини». Зокрема, розглядаючи питання взаємин батьків та дітей, він прийшов до висновку, що батьки внаслідок особистої некомпетентності у вихованні дитини - надмірного вияву сліпої любові найчастіше стають жертвою власного недалекоглядного виховання, адже дитина, яка росла в увазі, турботі, спілкуванні, дисципліні завжди буде виявляти повагу до батьків, діти ж, які виховувалися у сліпій любові, вседозволеності, розпусті будуть платити батькам свавіллям і впертістю [Коменський, с. 211, 213].

Реалії сьогодення та сучасна практика виховання ілюструють незаперечну та безапеляційну доказовість твердження педагога-класика. На особливу увагу заслуговують визначені Я. Коменським умови, за яких можливе виховання поваги до батьків: компетентність батьків у вихованні; увага і постійна турбота про дитину з боку батьків; безпосереднє спілкування з дитиною; дисципліна, підзвітність батькам. Великого значення Я. Коменський надавав і власному прикладу дорослих, спираючись на вікові особливості психіки дитини, а саме: здатність до наслідування, наголошував на позитивному прикладі дорослих. На думку вченого, підкріплюючими методами прикладу є словесні: роз'яснення та настанови і практичний досвід; вправляння дитини у добрих вчинках, наголошуючи на обов'язковості створення умов для ефективності вправляння.

Цінними для нашого дослідження є методичні поради видатного педагога С. Русової, яка відстоювала думку про необхідність створення системи національного виховання дітей, спираючись на національні традиції, рідну мову. С. Русова вбачала в родині важливу частину процесу всебічного виховання дитини, її ідеалом вона вважала свідому рівноправну спілку, в якій «батько, й мати, й діти несуть кожний свій обов'язок, свою працю, й мають свою волю, але всі об'єднані одним спільним шуканням добра й правди» [Русова, с. 214].

Важливу виховну роль С. Русова відводила народним традиціям, зокрема, проведенню народних свят, наголошуючи, що «в кожному святі треба єднати народне, національне, фольклорне з загальнокультурним і давати щось естетичне, красиве й радісно веселе» [Рус., с. 43, 50].

«Виховуючи повагу до дорослих та батьків, треба вчити дітей бути добрими дітьми своїх батьків», - таке твердження В. Сухомлинський тлумачить як прагнення дитини приносити в сім'ю мир та спокій; а радість і щастя батьків має стати головним прагненням дитини. На думку вченого, в цьому процесі є здатність дитини контролювати своє бажання розумом, думкою, свідомістю: як це бажання сприймуть батьки? Що воно їм дасть і що в них забере? «Бути добрими дітьми своїх батьків і матерів» - одне з провідних етичних повчань щодо стосунків між поколіннями у педагогічній спадщині В. Сухомлинського. Одним із найвагоміших методів виховання ціннісного ставлення та поваги В. Сухомлинський вважав практичні дії дитини, яка в колі сім'ї повинна мати можливість виявляти свою турботу, співчуття, співпереживання.

Будучи не лише теоретиком, але й педагогом-практиком В. Сухомлинський створив у Павлиській школі таку атмосферу, в якій панував духовний культ матері, а повага до неї базувалась на глибокому розумінні і усвідомленні дитиною значущості матері, що сприяло проявам поваги, цінності, любові і благоговіння. Таким чином, за нашим переконанням, система роботи В. Сухомлинського повністю підтверджувала той факт, що моральна свідомість як духовна сторона моралі, базується на осмисленні проблеми, а у взаємодії з моральною діяльністю і моральними стосунками утворюється мораль як системна цілісність. Саме тому видатний педагог підкреслював, що діти краще сприймають роз'яснення, обґрунтування доцільності моральних стосунків, ніж сухі вказівки дорослих. Прикладом є з'ясування обов'язку дітей перед старшим поколінням: «Тим, чим ти став і станеш у майбутньому, ти зобов'язаний старшим поколінням. Повага до старших поколінь - закон нашого життя. Поважати старших треба тому, що вони мудріші, духовно багатші за тебе» [Сухомл., с. 456].

Таким чином, дослідження проблеми виховання ціннісного ставлення до дорослих дозволяє констатувати, що у теорії та практиці педагогіки ця проблема була і є надзвичайно актуальною, і саме цим зумовлюється тенденція до поглиблення наукового пошуку її розв'язання у сучасному соціумі.

1.2 Психолого-педагогічні особливості формування ціннісного ставлення до батьків у дітей старшого дошкільного віку

В останні роки втрачається усвідомлення пріоритетної ролі художньої літератури в людському житті та спостерігається падіння інтересу до читання загалом. Знижується участь батьків у залученні дитини до читання, яке замінюється переглядом телепередач, комп'ютерними іграми та активним користуванням інтернетресурсами. Саме тому нині гостро постає проблема формування в батьків та дітей інтересу до читання художніх творів, початкових уявлень про роль художньої літератури в житті людини, уміння проникати у світ незвіданого, неймовірного, фантастичного, - у світ казки. Мова казки для дітей дошкільного віку проста та доступна, сюжети загадково-неймовірні та зрозумілі дітям, що сприяє розвитку усіх психічних процесів. Герої казок доступні дитячій уяві та мисленню. Залежно від типу казки, сюжету, головних героїв у дітей формуються моральні поняття та цінності, через процес ототожнення себе з позитивними героями. Саме казка показує дітям, що добрим бути краще, ніж поганим, що треба прагнути робити добрі вчинки. Разом з тим казка розкриває риси та характерні ознаки негативних героїв, тому завдання батьків та педагогів правильно зосереджувати увагу на характеристиці негативних героїв і пояснювати дітям, чому саме вони негативні.

В Базовому компоненті дошкільної освіти зміст освітньої лінії «Дитина в соціумі» передбачає формування у дітей навичок соціально визнаної поведінки, вміння орієнтуватись у світі людських взаємин, готовності співпереживати та співчувати іншим. Завдяки спілкуванню з дорослими, як носіями суспільно-історичного досвіду людства, в дитини з'являються інтерес та вміння розуміти інших, долучатися до спільної діяльності з однолітками та дорослими, об'єднувати з ними свої зусилля для досягнення спільного результату, оцінювати власні можливості, поважати бажання та інтереси інших людей. Взаємодія з іншими людьми є своєрідним видом входження дитини в людський соціум, що вимагає уміння узгоджувати свої інтереси, бажання, дії з іншими членами суспільства. [Баз. комп. д.о. (2012)]

Сім'я - усвідомлює зміст понять «сім'я», «сімейні традиції» (склад, ознаки: спільне проживання, взаємна турбота, любов, доброзичливість, сімейні обов'язки, повага та гідне ставлення до членів сім'ї, збереження сімейних традицій). Розуміє, що батьки Ї найрідніші люди, які доглядають та виховують своїх дітей, ставиться до них з любов'ю та повагою, турбується про них; відгукується на їхні звернення, прохання, дотримується порад дорослих. Знає, що рідні брати-сестри Ї це діти, народжені в одній сім'ї. Встановлює й підтримує доброзичливі, дружні стосунки з ними, ставиться до них з любов'ю. Турбується про рідних братів-сестер, дослуховується до старших, опікується молодшими. Знає, що дідусь та бабуся доводяться батьками татові та мамі. Поважає їх, піклується про їхнє здоров'я, самопочуття; шанобливо ставиться до них. Дбає про них, допомагає, не ображає їх своїми висловами, вчинками та поведінкою. Дотримується правил сімейного співжиття. Усвідомлює обов'язки кожного члена сім'ї, намагається виконувати свої, підтримує порядок у своєму помешканні, розуміє внесок кожного члена сім'ї у її добробут. Співчуває хворим членам родини, прагне надати посильну допомогу.

Родина - знає, що родина об'єднує усіх родичів матері та батька, усвідомлює ступінь рідства. Ініціює підтримання родинних зв'язків, виявляє інтерес до спільних родинних справ, свят, зустрічей, фото- та фільмотек тощо. Бере участь у складанні історії роду, веденні родовідного дерева. Відчуває себе повноцінним членом родини. Прагне бути в присутності рідних «самим собою», розраховує на розуміння і захист. Помічає зовнішню та внутрішню схожість і несхожість із рідними. Прагне діяти так, щоб не засмучувати близьких, щоб викликати у них почуття задоволення. Виявляє чуйність та уважність; стримує свої бажання, якщо вони заважають рідним; прагне бути причетною до спільних турбот і проблем сім'ї

Родинно-побутова компетенція - обізнаність із нормами та правилами сімейного (родинного) співжиття; здатність їх дотримуватися; уміння підтримувати доброзичливі, дружні, довірливі стосунки в родинному колі, виявляти турботу і любов до рідних та близьких членів родини. [Русова С.Ф, c. 6-10].

Потрібно сміливіше впроваджувати в практику роботи дитячих садків і самостійне створення дошкільнятами казок на лоні природи. Виховне значення саме цих казок полягає в тому, що діти відчувають їх в обстановці, яка породжує казкові уявлення: тихим вечором, коли на небі засвітлюються перші зірки; в лісі, у затишній хатинці, при світлі тліючих вугликів, коли за вікном шумить осінній дощ і співає свою пісню холодний вітер. З розповідей вихователя діти дізнаються про життя народів інших країн, про моря й океани, про багатства рослинного і тваринного світу, про природні явища.

В чарівний світ казок дитина потрапляє майже відразу після свого народження: їх читають батьки, бабусі, дідусі. Самостійно діти починають цікавитися казками вже на першому-другому році життя. Казки є першим знайомством дітей з чарівним та неосяжним світом літератури, світом людських взаємин та соціумом.

Читання та переказ казки сприяє розвитку фантазії, пам'яті, мислення та збагачує мовлення дитини та її творчий потенціал. Очевидно, казка, як і будь-який художній твір має своєрідність жанру - щасливий кінець, який формує у дітей дошкільного віку оптимізм, впевненість у подоланні будь-яких життєвих труднощів. Вперше українські народні казки упорядкував Б. Грінченко у 1907 р. [Монке О.С., с. 23]. За допомогою української народної казки діти краще пізнають та вивчають рідну мову, яка, у 1934 р. в м. Парижі була визнана третьою у світі за милозвучність серед двох тисяч мов світу [Садовенко С.М., с. 7].

Дитячі казки створюють в уяві дитини прості образи персонажів, які є для дитини цікавими. При цьому вся необхідна та корисна інформація засвоюється малюком автоматично та непомітно. Також слід зазначити, що під впливом казок дитина набуває невідомих їй до цього часу навичок психічної активності, одним з яких є вміння подумки діяти при уявних ситуаціях, що є основою всіх видів творчої діяльності. Незважаючи на те, що в казках дітям розповідаються вже готові фантастичні історії, проте для них завжди залишається широкий простір для власної уяви. Слухання та драматизація казок дає змогу дітям оволодівати соціальними функціями, стосунками та мовою як головним засобом спілкування. Казку можна назвати моделюванням соціальних відносин. Слід зазначити, що під час драматизації казки розвивається інтелектуальна сфера дитини [Садовенко С.М., с. 21].

За допомогою казки дитині найлегше пояснити основні принципи моральності поведінки. Тобто, дитина за допомогою казки починає розрізняти добро і зло. Герої казок є або поганими, або хорошими. Цей аспект казок є особливо важливим при визначенні та формуванні симпатій кожної дитини, адже вона повинна навчитись самостійно відрізняти добро від зла. Діти завжди ототожнюють себе з позитивними персонажами, тому казки прищеплюють дітям позитивні риси характеру. Моральні поняття, які є елементами образів казкових героїв, надійно закріплюються в характері дитини, відіграючи важливу роль в реальному житті та спілкуванні з оточуючими людьми. Дитина розуміє, що негативні персонажі в казках завжди караються, тому єдиним способом уникнути покарання є відповідна поведінка. Добро постає в казках не у вигляді якихось правил або законів, а сформоване в образах сильних і хоробрих принців, лицарів, богатирів, або доброї феї, яка готова в будь-який момент прийти на допомогу. Слід зазначити, що для повноцінного психологічного розвитку дитини дошкільного віку максимальне значення має не інтелектуальна, а саме емоційна сфера, яка формує в дитини правильні почуття.

Казки у зрозумілій для дитини формі показують шлях до вирішення різноманітних життєвих ситуацій. Адже у кожній казці є певна проблема, яку треба вирішити під час оповідання. Дитина ототожнює себе з героями казки, роздумує, щоб вона у цьому випадку зробила. Проте, останнім часом діти все менше читають книжки, рідше спілкуються один з одним та граються на вулиці. В той же час і самі батьки все менше часу проводять із дітьми, рідше читають та розглядають звичайні паперові книжки. Повсякденне використання сучасних електронних носіїв в нашому житті - це вже звичне явище і, тому батькам та педагогам слід уміло переключати увагу та інтерес дитини з гаджетів на літературні джерела та намагатися використовувати новітні технології тільки на користь. Проте, жодні електронні носії не замінять традиційної паперової книги, через яку доносяться до сприйняття дитини основні моральні та духовні надбання. Тому це досить легко зробити за допомогою казки, яка є своєрідним культурним містком між поколіннями. А вибір яким саме способом створити для дитини світ казки робити спільно з дітьми, уміло націлюючи їх.

Якщо говорити про добір казок, то їх можна умовно поділити на групи. Так більша частина чарівних казок характирезується поєднанням фантастичного і героїко-історичного сюжетів.Це такі казки: “Івасик-Телесик”, “Кривенька качечка”, “Три брати”, “Царівна-жаба”, “Чабанець”, “Кирило Кожум'яка”, “Іван Побиван”, “Іван-мужичий син”, “Козак Мамарига”, “Яйце-райце”, “Казка про королевича та залізного вовка”, “Летючий корабель”, “Казка про Іллю Муромця та Солов'я-розбійника” та ін. Інша група - соціально-побутові казки, в яких відображаються дійсні, реалістичні події, в них переважає тема праці: “Правда та кривда”, “Мудра дівчинка”, “Кирик”, “Язиката хвеська”, “Два брати”, “Заяче сало” та ін.

Старшим дошкільникам стають доступними байки українських письменників, в алегоричних образах яких засуджуються негативні вчинки людей - несправедливість, зажерливість - і вихваляються кмітливість, дотепна вдача. Дошкільникам доступні байки Л. Глібова (“Лебідь, Щука і Рак”, “Чиж та голуб”, “Зозуля та півень”), Б. Грінченка (“Журавель та горобець”, “Жайворонок та свиня”, “Хміль та квітка”), Є. Гребінки (“Лебідь і гуси”, “Сонце та хмари”, “Горобці та вишня”), О. Пчілки (“Снігур та щиглик”, “Миша-городянка і Миша-хуторянка”) та ін.

Не лише читання, а й ходожня комунікація набувають особливого значення для старших дошкільників. Просто читати дитині - вже недостатньо, кожен прослуханий твір варто обговорювати. Зміст кожного прочитаного твору має бути усвідомлений дитиною. Найбільш ефективний підхід - розмовляти за змістом твору, пропонувати дитині придумувати альтернативні кінцівки. Варто пов'язувати те, що зображено і написано на сторінках книги, із власним досвідом дитини, говорити про героїв твору, Звертати увагу на окремі слова в тексті, пояснювати їх значення, виокремлювати певні поняття. Такий тип читання називається діалогічним. Можна пропонувати переказувати твір, шукати в тексті улючові слова, складати за змістом твору речення, придумувати закінчення твору чи свої розповіді, казки, виконувати ігрові завдання тощо [Пр. «Дитина», с. 258]

Дорослий має допомогти дитині помітити цікаві художні образи, порівняння, означення, інші засоби виразності мови й мовлення тощо. Спонукайте дитину до спілкування за змістом розглянутого, почутого, самостійно чи спільно з вами прочитаного в книзі, цікавтеся її почуттями, настроєм після прослуханого чи прочитаного твору, ставленням до героїв. Стимулюйте до самостійних роздумів, запитань, висновків тощо.

Така діяльність сприяє розвитку мовленнєвої, пізнавальної та творчої активності дитини, дає змогу поступово набувати навичок активного читача, самостійно обирати твір для слухання (читання, розучування на пам'ять), спілкуватися за змістом прочитаного та самостійно інтегрувати елементи іншої мистецької діяльності (театралізовані ігри, інсценізації. Римування, спів, образні рухи, маски) тощо [Пр.”Дитина”, с. 259].

Старші дошкільники вже готові виконувати такі завдання за змістом тексту: намалювати словесний портрет головних дійових осіб, придумати інше закінчення казки, ввести у казковий сюжет нового героя, поширити казку новими епізодами, уявити себе на місці казкового героя, передати його стан та почуття за допомогою жестів, міміки, голосу, перетворити казку на оповідання, маленький віршик.

Варто пам'ятати важливе правило: працювати з книгою, так само як і гратися, можна лише тоді, коли цього хоче сама дитина [Пр. «Дитина», с. 260].

Ознайомлення дитини старшого дошкільного віку з широким колом літературних творів різного жанру та тематики доцільно здійснювати в тісній взаємодії з її естетичними, пізнавальними. соціально-моральними, мовленнєвими уподобаннями. Важливо не обмежувати можливості дітей схематичним відтворенням ними літературних творів, наслідуванням виразних засобів.

Увагу дітей доцільно концентрувати на образній виразності казки (оповідання, вірша), деталях опису зовнішності й поведінки персонажів, несподіваному розвитку сюжету тощо. Доцільно створювати емоційно насичені ситуації переповідання дитиною улюбленого твору (індивідуальне у діалозі з дорослим, по черзі з однолітками) та створення власного твору. Дорослий варіює форму відтворення літературного твору (словесно програє разом із дитиною найяскравіші моменти, музично їх озвучує, ілюструє виразними рухами та інтонаціями голосу, зображує в малюнку, створює модель-схему тощо).

Спонукаючи дітей до створення власних казок, розповідей, віршованих рядків, педагог орієнтує на відомі їм аналоги народних та авторських сучасних творів різноманітної тематики (про богатирів, космос, мандрівки світом, життя тварин, природні стихії, сучасні професії, взаємини людей, особливості хлопчиків і дівчаток, дружбу тощо) та апелює до власного досвіду дітей (минулого та теперішнього), їхніх мрій про майбутнє. Організовує творчі ігри на кшталт “Що сталося б, якби...”. Під час таких ігор персонажів, елементи сюжету дитина може вільно комбінувати, поєднувати, знаходити несподівані рішення.

Доцільно залучити до літературного розвитку дітей членів їхніх родин, відроджувати сімейні традиціїчитання літературних творів значного обсягу частинами протягом декількох днів,супроводжуючи читання обговоренням змісту твору, іграми. Можна використати тематичне групування творів, демонструючи дітям варіативність літературного образу, втіленого у творах різними авторами. Корисно час від часу ознайомлювати дітей із групою творів, пропонувати осмислити їх та відшукати різні способи розв'язання порушених у них проблем, знайомих та зрозумілих дитині: “добро-зло”, “красиве-бридке”, “безпечне-небезпечне”, “споживання-створення”, “дружба-зрадництво” тощо. Оскільки дитині складно самій сформулювати проблему в узагальненому вигляді, педагогові потрібно організувати спільне її обговорення, практикувати розмірковування вголос, доповнення думок міркуваннями однолітків та думкою дорослого. Завдяки цьому дитина поступово починає усвідомлювати неоднозначність різних життєвих ситуацій та вчинків літературних персонажів, оцінювати явище з різних боків.

Літературний розвиток здійснюється як на традиційних заняттях, так і під час вільної діяльності (сюжетних та режисерських ігор, малювання на літературну тематику, словесної творчості, індивідуального і колективного розглядання та читання книжок). Зібравши дитячі цікаві висловлювання, розповіді з власного досвіду, придумані дітьми казки, оповідання, вірші, пісеньки, загадки, можна разом із вихованцями створити рукотворні книжки, журнали, плакати, комікси, стінні газети тощо [Пр. «Я у світі», с. 261-262]

1.3 Українська казка як засіб формування ціннісного ставлення до батьків у дітей дошкільного віку

Вивчення психолого-педагогічних джерел з проблем становлення моральної сфери дитини дошкільного віку [І. Бех, с. 39, В. Кузьменко, с. 24, Т. Поніманська, с. 54, Ю. Приходько, с. 132] дозволило виокремити різноманітні шляхи та засоби впливу на особистість з метою формування ціннісного ставлення до дорослих: соціально-педагогічна діяльність батьків; побут сім'ї; художня література; періодичні видання; електронні засоби інформації; усна народна творчість; українські казки; мистецтво. Серед засобів чільне місце посідають народні традиції, звичаї, усна народна творчість, тобто, національна культура. Підтвердженням цьому слугує педагогічна спадщина видатного педагога К. Ушинського, який надавав великого значення вихованню, що створене народом і побудоване на народних основах. Адже, на його думку, саме таке виховання володіє великою силою виховного впливу, на відміну від тих педагогічних систем, що побудовані на абстрактних ідеях або запозиченні [Ушинський, с. 118].

Педагог не раз наголошував на величезному значенні пам'яток народної творчості у вихованні та навчанні й на чільне місце серед них поставив народні казки «як перші й блискучі спроби» народної педагогіки: «І я не думаю, щоб хто-небудь був спроможний змагатися у цьому випадку з педагогічним генієм народу. Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних…. освіченою літературою» [Ушинський, с. 118].

У формуванні такої моральної якості, як ціннісне ставлення до дорослих, потрібен органічний зв'язок знань, тобто правильних уявлень і понять та оцінних відношень (добре, погано, благородно і т.д.), адже, як свідчать результати досліджень, оцінні ставлення та судження є первинним регулятором моральних дій дитини [Люблинская, с. 74], тому найбільш живий емоційний відгук у дитини викликають емоційні засоби, серед яких провідне місце займає казка.

Українські народні казки доступні дітям уже з раннього віку як за умов родинного виховання, так і в дошкільному закладі.

Оскільки казки різні за змістом, за сюжетом, різняться композиційною будовою, методика їх використання у різних вікових групах також специфічна. Казки повинні насамперед відповідати віковим особливостям дітей. Тут доречним буде застереження І. Франка: «Гола, повна правда життя - то тяжка страва. Старші можуть заживати її, вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так, як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім стані, в образках, у байках, і вони так приймають її» [Франко, с. 34].

Дітям раннього та молодшого дошкільного віку доступні казки «звіриного епосу», про тварин, оскільки вони «...заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи, але не розбуркують молоду фантазію дивоглядними образами заклятих замків, царів, розбійників, драконів та демонів, не тривожать молодого чуття страшними трагічними пригодами та незрозумілими для дітей відносинами обох полів».

Психологами доведено, що дошкільник надзвичайно активний у сприйманні казки. Нам не доводилось зустрічати абсолютно пасивних та байдужих дітей до змісту казки. Слухаючи казку, діти постійно переривають хід розповіді, втручаються в події, звертаються з запитаннями, намагаються допомогти казковим героям.

Академік О.В. Запорожець описує, як він організував з групою дошкільників драматизовану гру в дитячому театрі. Одна група дітей була виконавцями, друга - глядачами. Проте до кінця вистави границі між залом і сценою зникли, глядачі бігли на сцену грати; їх не задовольняла позиція глядача. «Дитина не хоче і не вміє займати позицію стороннього глядача стосовно описаних у казці подій,- пише автор.- Вона намагається втрутитись у хід подій, прийняти сторону тієї чи іншої особи, намагається реалізувати цілі позитивного персонажа не тільки в уяві, а й дійово» [Запорожец, с. 192].

Дошкільник, за словами О.В. Запорожця, не егоцентричний у сприйманні твору, його активність виявляється і в тому, що він легко приймає позицію героя, подумки діє разом з ним, імітує жестами деякі його дії, бореться з його ворогами.

Активне ставлення приводить дитину іноді до несподіваних з точки зору дорослих дій. Дитина чорною фарбою замальовує на картинці негативного героя, вириває ілюстрацію з його зображеннями, випускає під час переказу неприємні для неї події («Я не хочу про нього розповідати»), змінює хід подій, заміняє кінцівку.

Образи художніх творів викликають у дітей почуття співпереживання, співчуття. О.В. Запорожець відмічає, що дітей не задовольняє невизначеність ситуації, коли невідомо, хто «хороший», а хто «поганий». Вони намагаються відразу виділити позитивних героїв, приймають їхню позицію, негативно ставляться до всіх, хто їм заважає. Іноді навіть неживі предмети піддаються суворій критиці, якщо дитина не знаходить, кого можна звинуватити в тому, що трапилось. Зрозумілі і близькі приклади поведінки героїв казки діти зіставляють з особистим досвідом і переносять на себе або на своїх товаришів деякі якості діючих персонажів. Перенесення прикладів казки на свій побут не обмежується власним досвідом. Діти, критикуючи поведінку своїх товаришів, зіставляють їх з героями казки. Співчуття героям, моральні оцінки їхніх вчинків набувають усвідомленого характеру [Запорожец с. 63].

Розуміння дітьми моралі казки відбувається на основі їхньої внутрішньої активності, яка викликана емоційним сприйманням змісту твору. Зовні це виявляється в міміці, жестах, репліках, висловлюваннях дітей.

Діти дошкільного віку добре розуміють мораль казки, диференціюють, де добро, а де зло, й активно приймають сторону добра.

Психологи зазначають наполегливість, з якою діти вимагають повторити вже знайому казку з тими ж деталями, без найменших змін дрібниць, навіть інтонацій у ході оповіді. Очевидно, ця стереотипність поведінки дає дитині впевненість у тому, що і цього разу все скінчиться добре. Оскільки знайомство з казкою у дитини дошкільного віку може відбутися тільки за допомогою дорослого через слухове сприймання, вважаємо за необхідне детальніше проаналізувати це явище.

Сприймання художнього твору - складний процес, в основі якого знаходиться як слухання, уявлення, емоційне реагування, усвідомлення та розуміння. Діти старшого дошкільного віку набувають уміння розрізняти труднощі, пов'язані із сприйманням художнього тексту: за відносно короткий період часу вони навчаються розрізняти художню вигадку й зображувану дійсність. О. Запорожець [c.98] зазначає, що дитина, виявляє достатньо реалістичний підхід до творів навіть там, де важко це дається дорослому, тобто у дитини починають складатися реалістичні критерії естетичних оцінок.

У 20-х рр. у нашій країні було організовано «Похід проти казки». Противники її стверджували, що зміст казки не відповідає принципам соціалістичного реалізму, що казка відриває дітей від реального життя, що діти не можуть відокремити реальність від вигадки. Було висунуто лозунг «Геть казку з життя дитини!». Це був хибний підхід, і досить швидко казку знову було повернено дитині [Пос. Б.Л., с. 63].