Використання видів місцевої флори Путильщини в курсі біологія

Размещено на http://www.allbest.ru

Магістерська робота на тему:

«Використання видів місцевої флори Путильщини в курсі біологія»



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

РОЗДІЛ 2. МАТЕРІАЛ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1 Об'єкт , предмет і методи дослідження

2.2 Огляд природніх умов Путильщини

РОЗДІЛ 3. Результати дослідження та їх обговорення

3.1 Видовий склад рослин у підручниках з біології та його аналіз

3.2 Методичні підходи до вивчення рослин з використання флори Путильщини

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Удосконалення системи освіти нашої держави на сучасному етапі розвитку суспільства пов'язано з необхідністю приведення її у відповідність з принципами демократизації і гуманізації, децентралізації і переходу до диференціації освіти.

Територіальне, природне, соціально-культурне розмаїття нашої країни дає можливість формування власної освітньої традиції. При виконанні вимог компонентів стандарту практично реалізується в життя відомий принцип «єдність в різноманітті».

На Путильщині функціонує 22 заклади освіти, 21 з яких знаходяться в сільській місцевості.

Сільські школи знаходяться в більш вигідному положенні в порівнянні з міськими з точки зору близькості до природних об'єктів і можливості їх застосування в навчально - виховному процесі. Однак, як показали наші дослідження, місцеве природне оточення не завжди використовується вчителями в повній мірі. Сільські вчителі слабо володіють методикою реалізації краєзнавчого принципу. У багатьох вчителів, особливо молодих фахівців, виникають труднощі в тому, як безпомилково і обгрунтовано, не перевантажуючи учнів зайвими подробицями, вибрати з місцевого різноманіття природних об'єктів потрібні, несучі дидактичну цінність, щоб при спостереженні за ними пізнання не зупинялося тільки на сприйнятті, уявленні і простому накопиченні фактичного матеріалу без його осмислення, а завершувалося формуванням біологічних понять, розкриттям законів і теорій. У своїй роботі сільські вчителі часто вони обмежуються лише невеликим поруч промислових гербаріїв та колекцій, службовців ілюстрацією до досліджуваного матеріалу, в основному ж застосовують навчальні посібники на друкованій основі.

Учні сільських шкіл мають низький рівень знань про особливості місцевої природи, не володіють методикою спостереження, постановки дослідів; їх знання носять теоретичний, «книжковий» характер, відірвані від життя, не уявляють для них практичної цінності.

У зв'язку з цим нами виявлено протиріччя між великою можливістю використання місцевого природного матеріалу в навчальному процесі в сільських школах і недостатністю методичних розробок по їх реалізації в навчанні біології. Це дає нам підставу вважати тему дослідження актуальною.

З встановленого нами протиріччя випливає наступна проблема: які методичні умови використання місцевих природних об'єктів в сільській школі?

Актуальність даного питання визначила тему дисертаційного дослідження: «Використання видів місцевої флори Путильщини в курсі біологія».

Відповідно до мети сформульовано гіпотеза дисертаційного дослідження: якщо визначити методичні умови формування біологічних знань на основі використання місцевих природних об'єктів, відібрати зміст навчального матеріалу біологічної освіти, який необхідно вивчати із залученням природних об'єктів місцевого краю, виявити вимоги до відбору природних об'єктів, то це підвищить ефективність засвоєння біологічних знань сільськими школярами, сприятиме активізації пізнавального інтересу.

Методологічною основою дослідження послужили теорія змісту загальної освіти (В. В. Краєвський, І. Я. Лернер, М.Н.Скаткін і інші), теорія розвитку понять (Н.М.Верзілін, Б.В.Всесвятскій, С.А .Павловіч, І.В.Козирь, І.Д.Зверев, А.Н.Мягкова, Г.С.Калінова, Т.В.Іванова і інші), теорія створення і використання системи засобів навчання С.Г. Шаповаленко, Т.С.Назарова, Н.А.Пугал, А.М.Розенпггейн і інші), розробки первинних комплексів стосовно до уроків, екскурсій, фенологическим спостереженнями і практичних робіт на пришкільній навчально - дослідній ділянці.

Об'єкт дослідження - процес навчання біології в школах Путильщини.

Предмет дослідження - Використання видів місцевої флори Путильщини в курсі біологія.

В ході дослідження застосовувалися такі методи:

а) теоретичного дослідження: теоретичний аналіз і синтез літературних джерел, програмних матеріалів та навчально - методичних комплектів;

б) емпіричного дослідження: особисте викладання, педагогічне спостереження, проведення експериментальної роботи;

в) соціологічного дослідження: анкетування вчителів та учнів, усні опитування, аналіз контрольних робіт, тестування, статистична обробка результатів експериментальної частини.

Мета роботи - використання видів місцевої флори Путильщини в курсі біологія.

Завдання:

- розглянути об'єкт , предмет і методи дослідження;

- проаналізувати огляд природніх умов Путильщини;

- дослідити видовий склад рослин у підручниках з біології та його аналіз;

- розглянути методичні підходи до вивчення рослин з використання флори Путильщини.

Структура роботи. Магістерська робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

освіта навчання біологія путильщина



РОЗДІЛ І.ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

Зародження вітчизняної методики викладання біології пов'язують з виходом у світ у 1786 р. першого шкільного підручника «Нариси природничої історії» В. Ф. Зуєва. Методика викладання біології пройшла тривалий і складний шлях розвитку від простих емпіричних узагальнень до пізнання справді наукових закономірностей процесу навчання і виховання. Цей розвиток супроводжувався боротьбою різних думок, у тому числі й тих, що заперечували методику. Однак теоретичні досягнення методики, перевірені практикою, затвердили її як науку і сприяли розробці науково обґрунтованої системи навчання і виховання по всіх шкільних біологічних дисциплінах.

Що лежить і повинно лежати в основі викладання - наука чи мистецтво, відомі об'єктивні положення чи талановитість учителя? Звичайно, обдарованість, мистецтво у викладанні має величезне значення, але це мистецтво буде приводити до позитивних результатів тільки в тому випадку, якщо робота викладача буде спиратися на міцний науковий фундамент. У своїх прагненнях теоретично обґрунтувати методику біології будемо звертатися до таких наукових дисциплін:

а) Науки про природу є тим джерелом, що надає в розпорядження методиста невичерпний за своєю кількістю і нескінченний за своєю різноманітністю матеріал для побудови курсів шкільного біології. Крім матеріалу, науки про природу важливі для нас також і своїми методами. Історія оволодіння природою в багатьох випадках дає нам надзвичайно коштовні вказівки, якими шляхами можна прийти до правильного і безперечного вирішення основних питань вивчення життя природи зі школярами.

б) Педагогіка взагалі і, зокрема, дидактика, визначальні цілі і завдання, що стоять перед школою, і загальні вказівки, що дають, щодо змісту і методів викладання, повинні бути покладені в основу усіх висновків методики біології, як і взагалі будь-якої іншої методики. Не можна будувати теорію методики у відриві від загальних теорій навчання і виховання.

в) У багатьох випадках при вирішенні основних питань викладання біології ми будемо звертатися до психології як до науки, що досліджує закономірності психіки учнів. Це обов'язково і зовсім неминуче, тому що, створюючи теорію викладання біології, ми не можемо ігнорувати ті досягнення в галузі психології відчуття, сприйняття, мислення і т.д., якими оперує наука.

г) За деяким виключенням усі науки до середини XIX ст. розвивалися на основах формальної логіки, і нам знадобиться не раз посилатися на її методи і «закони», звертаючи іноді до них безпосередньо, а іноді за посередництвом хоча б тих же наук про природу. Використовуючи дані перерахованих наук, методика біології не є, однак, простим еклектичним поєднанням цих даних. Вона має свій власний предмет дослідження, свої завдання і закономірності. Найважливішими досягненнями методики викладання біології є розробка змісту і структури шкільної біології, теорії розвитку в учнів біологічних понять, системи організаційних форм навчання біології, системи методів і засобів навчання. Кожна наука характеризується наявністю класифікацій. У методиці викладання біології розроблені класифікації біологічних понять, методів навчання, організаційних форм і засобів навчання.

Ознаки науки: реально існуючий об'єкт пізнання, можливість вивчення його науковими методами дослідження; достатній обсяг достовірних наукових знань; побудова їхньої системи. Методиці викладання біології властиві такі методи дослідження: вивчення передового досвіду вчителів, педагогічні спостереження, педагогічні експерименти, бесіди з учнями, анкетування серед вчителів і учнів, вивчення шкільної документації.

Методика біології має свій зміст (предмет вивчення) і свої завдання в межах загальних завдань освіти і виховання. Предметом вивчення методики біології є процес навчання учнів біології, що протікає у визначених історичних умовах, виявлення закономірностей цього процесу, на основі яких можна удосконалювати навчання і з найбільшою повнотою вирішувати навчальновиховні завдання. Вивчення процесу навчання методика біології робить всебічно, у складних взаємозв'язках, у розвитку. Вивченню підлягають усі сторони навчання: зміст, викладання вчителя, навчання учнів, результати навчання, притому стосовно різних вікових груп. Завдання методики біології полягає в тому, щоб правильно визначити мету викладання біології, розробити зміст навчального предмета, організацію, методи і прийоми викладання (включаючи і питання навчального устаткування), досліджувати особливості засвоєння учнями біології.

Досліджуючи закономірні зв'язки між змістом навчального предмета, викладанням і засвоєнням, методика повинна встановити такі принципи і правила навчання, випливаючи якими учитель може успішно реалізувати поставлені перед ним державою навчально-виховні завдання. Основні завдання методики біології загалом можна визначити так:

1) Методика біології з'ясовує значення і місце біології як навчального предмета в загальній системі виховання, тобто ті навчально-виховні завдання, що розв'язує навчання біології. Дидактика, визначаючи зміст навчання в цілому і включаючи біологію в навчальний план, уже враховує навчально-виховне значення її як навчального предмета, але лише загалом. Більш виразно і точно встановити, що саме в освітньому і виховному відношенні дає навчання біології, можна тільки на основі вивчення процесу навчання, що і входить до завдання методики біології.

2) Методика навчання біології розробляє і визначає зміст навчання основам біології, що повинна бути включена в програми для різного віку, а також послідовність її вивчення.

Це одне з найважливіших завдань методики біології.

3) Методика біології розробляє, з огляду на специфічні особливості біологічних наук, методи і прийоми навчання цього предмета, а також організаційні форми, у яких проходить навчання.

4) У завдання методики біології входить також розробка обладнання навчального процесу різними наочним приладдям, підручниками і науковопопулярною літературою. Як видно, зміст методики біології досить складний і він повинен знайти відображення у визначенні методики біології.

Його можна дати в такому виді: методика викладання біології - один з розділів дидактики, що вивчає процес навчання основам біології з метою встановлення закономірностей навчання і на основі їх розробляє зміст предмета, методи й організаційні форми, устаткування і результати навчання.

Учені-методисти І. Мороз та М. Скиба [8] запропонували періодизацію історії розвитку методики навчання біології в Україні:

1. Передісторія - характеризується викладанням елементів природознавства у братських школах (кінець XVI - початок XVIІІ ст.). Природознавчий матеріал не виділявся в окремі навчальні предмети, методики викладання природознавства у цей період не було, методичні ідеї лише зароджувалися.

2. Зародження методики викладання природознавства (кінець XVIІІ - середина ХІХ ст.).

3. Оформлення методики викладання природознавства як наукової дисципліни (2-га половина ХІХ - початок ХХ ст.).

4. Становлення і розвиток методики викладання біології як науки в Україні в роки педагогічного пошуку, відродження української школи і педагогіки (20-ті роки - початок 30-х років ХХ ст.).

5. Розвиток методики викладання біології у 30-х роках ХХ ст. у період ліквідації української системи освіти й уніфікації її із загальносоюзною.

6. Розвиток методики біології у воєнний і післявоєнний періоди (40-ві - кінець 50-х років ХХ ст.).

7. Розвиток методики біології в період реформ шкільної біологічної освіти (60-ті - 80-ті роки ХХ ст.). 8. Сучасна методика викладання біології в умовах незалежності України (90-ті роки ХХ ст. - дотепер). Детальніше історію розвитку методики навчання біології розгляньте за посібником «Загальна методика навчання біології» за редакцією І. В. Мороза (2006).

Співвідношення між життєвими формами (біоморфами) видів рослин. В цьому також добре проявляється екологічна природа флори даної території. Для цього проводиться біоморфологічний аналіз флори або аналіз за біоморфами, тобто відносять всі виявлені види рослин до певної біоморфи та виражають кількість видів кожної біоморфи у відсотках. Найчастіше для цього використовують класифікацію К. Раункієра або І.Г. Серєбрякова.

Основними ознаками для виділення життєвих форм К. Раункієр приймав знаходження бруньок відновлення рослин протягом несприятливої пори року відносно поверхні ґрунту. За цією ознакою він виділив такі типи життєвих форм рослин: фанерофіти - рослини, бруньки відновлення і закінчення пагонів яких знаходяться високо над поверхнею ґрунту на багаторічних стеблах; хамефіти - рослини, бруньки відновлення й закінчення пагонів яких в несприятливий період року розміщуються невисоко над поверхнею ґрунту (до 20-30 см), так що в зимовий період захищаються снігом або опалим листям; гемікриптофіти - рослини, бруньки відновлення й закінчення пагонів яких в несприятливий період року розміщуються на рівні ґрунту. В зимовий період живими залишаються тільки нижні частини рослин з бруньками відновлення, які захищені ґрунтом та опалим листям; криптофіти - рослини, бруньки відновлення й закінчення пагонів яких в несприятливий період року розміщуються в ґрунті або на дні водойм. В залежності від цього виділяють геофіти і гідрофіти. Терофіти - однорічні рослин, які несприятливий період року перебувають у вигляді насіння. За І.Г Серєбряковим виділяють такі життєві форми рослин - дерева, чагарники, чагарнички, напівчагарники, трав'янисті полікарпики та трав'янисті монокарпики. - Екологічна природа таксонів, що входять до складу флори.

Шляхом екологічного аналізу флори можна виявити головні риси досліджуваного екотопу. Такий аналіз передбачає детермінування видів за показниками їх пристосування 10 до основним екологічних факторів з наступним об'єднанням у відповідні групи і визначенням їх питомої частки. Основними екологічними факторами, які впливають на формування флори є вода й зволоженість ґрунту, світловий режим, родючість ґрунту, наявність в ґрунті карбонату кальцію чи засоленість ґрунту. - За ступенем пристосування до водного середовища і зволоження ґрунту рослини поділяють на чотири групи: гідрофіти, гігрофіти, мезофіти і ксерофіти. Гідрофіти ростуть в повільно протічних і стоячих водоймах.

Гігрофіти приурочені до перезволожених екотопів, сформованих на болотах, берегах рік, озер і ставів, на заболочених землях. Мезофіти потребують середнього рівня зволоженості. До них відносять рослини суходільних лісових та лучних угруповань. Ксерофіти зростають в умовах недостатньої зволоженості, наприклад в рівнинній частині області на схилах південної експозиції, де сформована лучно-степова рослинність. Іноді в межах цих груп виділяють підгрупи.

- За ступенем пристосування до інтенсивності освітлення рослини поділяють на геліофіти, факультативні геліофіти та сціофіти. Геліофіти - рослини відкритих місць - лучних, петрофільних і прибережно-водних угруповань, боліт, лісових вирубок. Факультативні геліофіти ростуть у світлих широколистяних лісах, на узліссях, по чагарниках, трапляються й на луках. Сціофіти пристосовані до зростання у затінених місцях - нижніх ярусах темнохвойних, мішаних та широколистяних лісів з великою зімкненістю крон. Факультативні сціофіти зазвичай ростуть у затінених місцях, але можуть виходити також на узлісся та лісові галявини. - За відношенням до вмісту поживних речовин у ґрунті рослини поділяють на евтрофи, мезотрофи та оліготрофи. Евтрофи, що вимагають високої родючості, зустрічаються на бурих лісових ґрунтах, евтрофних болотах, берегах річок, сільськогосподарських угіддях. Мезотрофи зростають переважно на дерново-опідзолених ґрунтах, оліготрофи - на пісках, скелях, на оліготрофних та частково мезотрофних болотах. - За відношенням до наявності в ґрунті карбонатів або обмінного кальцію рослини поділяються на кальцефіли та кальцефоби. - За відношенням до засолення ґрунтів рослини поділяють на галофіти (облігатні й факультативні) та глікофіли.

- Шляхи історичного становлення флори визначають за допомогою географічного аналізу на підставі встановлення географічних елементів флори з врахуванням походження кожного виду і загального характеру його ареалу, тобто за типами ареалів. Типи ареалів мають подібні форми, розміри і положення, а також центр походження. 11 - Аналіз ендеміків та реліктів у складі флори дозволяє виявити специфіку даної флори. При дослідженні ендемізму враховують відсоток ендеміків, їх вік, а також вік реліктів. - При узагальненні отриманих результатів дослідження флори певної території обов'язково враховують частку (у відсотках) рідкісних та зникаючих видів рослин, що зустрічаються на даній території (види, занесені до Червоної книги України, регіонального червоного списку, реліктові, ендемічні види, види рослин, що знаходяться на межі ареалу). Наявність таких видів є показником природоохоронної та наукової цінності досліджуваної території. Враховують також кількість видів лікарських, декоративних, медоносних рослин (можна також у відсотках), що є показником практичної цінності досліджуваної флори. При вивченні лікарських рослин території обов'язково враховують частоту трапляння видів, їх запаси.

- При узагальненні отриманих результатів дослідження флори враховують також частку видів синантропної флори (у відсотках). Така частка може служити показником екологічного стану досліджуваної території, інтенсивності антропогенного впливу на природні екосистеми.

- Результати флористичних аналізів флори за різноманітними показниками можна представити у вигляді таблиць, діаграм.

При вивченні флори важливого значення набуває аналіз ендеміків і реліктів у її складі. Саме ендеміки і релікти зумовлюють специфіку флори і відрізняють її від інших флор. Різні флори характеризуються різним характером і різним ступенем розвитку ендемізму, що може коливатися в значних межах. Вік ендеміків може бути різним, що також важливо для встановлення специфіки флори.

Наявність реліктів у флорі є свідченням змін, що відбувалися в ній протягом певного історичного часу під впливом зміни екологічних умов. Проте релікти, як і ендеміки, можуть мати різний вік. Аналізуючи генезис флори, насамперед з'ясовують відносний вік певних видів, зокрема ендеміків і реліктів даної флори, їх сучасне положення в її складі, їх зв'язки з іншими видами в межах флори як цілісного комплексу.

Чітких, різко виражених меж між флорами в природі не існує. Склад флор змінюється як у просторі, так і в часі. Саме через це питання класифікації флор є складним. Виділення одиниць флористичного районування (фітохорій) базується на флористичному принципі і носить ієрархічний характер.

Об'єднання флор, різних за своїм складом у тих або інших одиницях районування, проводиться на основі подібності їх складу. Подібність флор визначається як за кількісними показниками (абсолютна кількість або відсоток співпадаючих і неспівпадаючих таксонів), так і за ступенем систематичної спорідненості неспівпадаючих представників різних груп рослин.

Особливо враховується при флористичному районуванні властивий флорам ендемізм, ступінь його враженості, характер ендемізму, локалізація ендеміків у межах території, що її займає флора. Розвиток ендемізму, таксономічний ранг ендеміків флори дуже важливі для оцінки значення тієї чи іншої територіальної одиниці в системі флористичного районування.

Систематичні групи рослин повинні бути скрізь поширені. Серед рослин основою для побудови класифікації є поширення покритонасінних і голонасінних.

Відміни між фітохоріонами, особливо вищого рангу, звичайно не можна пояснити лише сучасними умовами, зокрема кліматом. Так, у межах тропічного поясу на основі особливостей флори виділяють два царства. Очевидно, що на формування флори значний вплив мали історичні фактори. Флора кожного царства формувалася своїми шляхами, при цьому важливе значення мали зміни конфігурацій материків, переміщення земної кори як у горизонтальному (рух плит), так і у вертикальному (опускання і підняття суші) напрямках.

Внаслідок цих процесів у різні періоди історії Землі в певних реґіонах припинявся вільний обмін флорами або, навпаки, створювалися умови для зв'язку між флорами, що раніше були роз'єднані. Розглядаючи питання формування флор, треба враховувати і загальну еволюцію рослинного світу, в результаті якої одні таксони на певній території вимирали, а інші виникали. В умовах ізоляції, що створювалася внаслідок геологічних процесів, це вело знову ж таки до поглиблення своєрідності флор кожної з відокремлених територій.

Виходячи з того що на поверхні Землі існують території, що відрізняються за характером рослинності, флору нашої планети поділяють здебільшого на 6 царств. Царство - це вища фітохоріономічна одиниця.

Царства поділяють на області, а ті в свою чергу, - на провінції. Нижчою фітохоріономічною одиницею є округ. Крім основних одиниць існують і проміжні категорії - підцарство, підобласть, підпровінція, підокруг. Основними при встановленні фітохоріономічних одиниць, тобто при виділенні тієї чи іншої території у флористичне царство, область, провінцію, округ, є ступінь ендемізму таксонів різних рангів, а також географічний, історичний і генетичний елементи флори, особливо для царств і областей. Так, царство характеризується ендемічними таксонами вищих категорій, зокрема родин і порядків, та максимальною своєрідністю флори в цілому.

Флористичні області виділяються на основі високого родового і видового ендемізму та наявності ендемічних таксонів більш високого рангу. Для флористичної області характерним є також певний набір родин, що в ній панують з відносно постійним їхнім співвідношенням. Отже, як бачимо, фітохоріони всіх рангів характеризуються своєрідністю флори, чим і зумовлюється їх розмежування.

За А. Л. Тахтаджяном (1978), флора суші поділяється на 6 царств, у межах яких виділяють 34 області. (Рис. 14). Флора Світового океану класифікується окремо.

Голарктичне флористичне царство - найбільше за площею. Воно охоплює позатропічну частину північної півкулі, тобто всю Євразію, за винятком Індокитаю та Індостану, що лежать на південь від тропіка Козерога, північну і позатропічну Африку і майже всю Північну Америку. На території Голарктики зустрічаються арктичні пустелі, тундри, ліси (хвойні, мішані, широколисті літньозелені, субтропічні), середземноморські ліси і чагарники, степи, прерії, напівустелі, пустелі, рослинність гір помірних широт.

У складі флори цього царства - 50 повністю або частково ендемічних родин, зокрема гінкгові, телігонові, адоксові, букові, платанові, розові, вербові, селерові тощо.

Голарктичне царство поділяють на 3 підцарства: Бореальне, Давньосередземноморське і Мадреанське або Сонорське.

До Бореального підцарства входять області: Циркумбореальна, Атлантично-Північноамериканська, Східноазіатська, або Японо-Китайська, Скелястих гір; Давньосередземноморське підцарство охоплює Макронезійську, Середземноморську, Сахаро-Аравійську і Ірано-Туранську області; Мадреанське, або Сонорське, підцарство представлене лише однією підобластю, яка має ту ж назву, що й підцарство. Назва походить від назви гір Сьрра-Мадре.

Найбагатша серед флор Голарктичного царства флора Бореального підцарства. Вона налічує в своєму складі багато ендемічних родин і родів; для ряду областей характерна наявність значної кількості давніх і примітивних родин і родів.

Циркумбореальна область, яка є найбільшою в Бореальному підцарстві, охоплює всю Європу (крім Сереземномор'я), Північну Анатолію, Кавказ (крім Талишу і аридних областей), Урал, Сибір (крім південно-східної частини по течії р. Амур), Камчатку, Північний Сахалін, північні Курильські острови (на північ від о. Ітуруп), Алеутські острови, Аляску, і більшу частину Канади. У флорі області відсутні ендемічні родини. Кількість ендемічних родів також порівняно незначна.

До них належать: кінський часник, лунарія, шиверекія, сольданела, яглиця, медунка, водяний різак, гніздівка тощо. Більшість ендемічних родів зростає в Піренеях, Альпах і на Кавказі. Найбільш насичені ендемічними видами Піренеї, Альпи, Карпати, Кавказ, гори Сибіру і Канади.

Характерними для Циркумбореальної області з хвойних є види сосни, ялини, ялиці, модрини, в Канаді - тсуги і туї; з широколистих - види дуба, бука, берези, вільхи, клена, граба, тополі, верби, ясена, в'яза, липи, горіха, каркаса, хмелеграба, кизилу. Досить поширені є види сливи, глоду, груші, яблуні, горобини, рододендрона, калини, бузини тощо.

Більша частина Циркумбореальної області зайнята хвойними, мішаними і широколистяними лісами. На півночі частині області переважають болота і тундра, на півдні - лісостеп і степ. В горах рослинність формується відповідно до закономірностей вертикальної поясності. Пояс високогірної рослинності найбагатший ендемічними таксонами.

Східноазіатська область охоплює Східні Гімалаї, гірську Північну М'янму, гірський Північний Тонк, значну частину континентального Китаю і о. Тайвань, півострів Корею, острови Рюкю, Кюсю, Сікоку, Хонсю, Хоккайдо, Бонін і Волкано, південні острови Курильської гряди на південь від лінії Міябе, південну і центральну частини Сахаліну, Примор'я, значну частину басейну р. Амур, а також південно-східну частину Забайкалля і частину Монголії (на північному сході і крайньому сході).

Флора області дуже своєрідна і багата. В її складі 14 ендемічних родин і понад 300 ендемічних родів; усього близько 17 тис. видів. Такі ендемічні роди, як гінкго, метасеквойя, елеутерокок, лимонник, магнолія та деякі інші свідчать, безумовно, про давній вік цієї флори.

Атлантично-Північноамериканська область займає простір від атлантичного узбережжя Північної Америки до Великих рівнин і від узбережжя Мексиканської затоки до південних районів Канади.

Флора цієї області характеризується великим багатством і високим ендемізмом. Ендемічними тут є дві родини і майже 100 родів; дуже багато також ендемічних видів, серед яких чимало третинних реліктів. Дослідженнями встановлено, що у флорі атлантичного узбережжя Північної Америки і флорі Східної Азії є багато спільних родів і близьких вікарних видів, що, безумовно, свідчить про існування в минулому зв'язків між Азією і Північною Америкою. Ці зв'язки були двобічними, проте основною все ж була флора Східної Азії.

Область Скелястих гір розміщена в межах Західної Канади і західних штатів Північної Америки, від Аляски до Ньою-Мексіко. ЇЇ флора близька до флори Циркумбореальної області, але разом з тим і досить самобутня для виділення в самостійну. Тут є одна ендемічна родина, кілька десятків ендемічних родів і значна кількість ендемічних видів. Переважають на території області хвойні ліси, до складу яких входять сосна жорстка, туя складчаста, секвойя вічнозелена, а в горах секвойядендрон гігантський.

Давньосередземноморське підцарство простягається від Макаронезії на заході через усе Середземномор'я, Передню і Середню Азію до пустелі Гобі на сході. Флора цього підцарства формувалася переважно під впливом міграцій на межі бореальних і тропічних флор. У ній добре виражені також зв'язки з африканською і, зокрема, капською флорою. Давньосередземноморське підцарство поділяється на Макаронезійську, Середземноморську, Сахаро-Аравійську і Ірано-Туранську області.

Макаронезійська область охоплює Азорські острови, Мадейру, Канарські острови і острови Зеленого Мису. Тут порівняно небагато ендемічних родів. Найбільш багата флора Канарських островів, яка характеризується досить високим видовим ендемізмом. Значна частина ендемічних видів є давніми, реліктовими - це види лавру, суничника, чагарникової капусти, драконового дерева.

Для рослинного покриву Макаронезії характерні вічнозелені лаврові ліси, які серед сучасних рослинних формацій є найближчими до міоценових і пліоценових лісів Європи і Кавказу.

Середземноморська область охоплює Піренейський, Апеннінсь кий і Балканський півострови, острови Середземного моря, Марокко, Північний Алжир, Туніс, північно-західну Триполітанію, узбережжя Палестини, Ліван, західну Сирію, західну Анатолію, а також південно-гірську частину Криму і Чорноморське узбережжя Кавказу. Ендемічними у флорі області є родина Афілантових, близько 150 родів більшість з яких належать до родин капустяних, кипарисових, бобових, селерових, айстрових і злакових. Видовий ендемізм у флорі області досягає 50%.

Природний рослинний покрив Середземномор'я зберігся тільки в деяких гірських районах, на рівнині і в передгір'ях він дуже видозмінений або й зовсім знищений і замінений культурною флорою. Типовими рослинними угрупованнями області є жорстколисті і хвойні ліси з дубів кам'яного і коркового, лаврів, каштана посівного, суничника дрібноплідного, миртів, маслини, сосен чорної, далматської, пінії, ялиць білої, грецької, македонської, кедрів ліванського і атласького, а також різноманітні формації кущів, кущиків і напівкущиків (шибляк, гарига) з дуба пухнастого, граба, маслини, подушкоподібних форм астрагалів та ін.

Сахаро-Аравійська область охоплює пустелі Північної Африки, Аравійського півострова і Малої Азії. Всього у флорі області налічується близько 1500 видів, понад 300 з яких є ендемічними. У рослинному покриві переважають пустельні і напівпустельні формації та рідколісся. До цієї області входить найбільша пустеля світу Сахара (близько 1300 видів на 9 млн. кмІ). У цій пустелі виникла дуже цікава життєва форма, так звана "ієрихонська роза", що характерна для рослин з різних родин. Цікавими є також їстівні лишайники - аспіцилія кущова, леканора їстівна, алекторія борозниста, що відомі під назвою "манни небесної".

Ірано-Туранська область розміщена в межах Передньої, Середньої і Центральної Азії від Центральної і Східної Анатолії на заході до пустелі Гобі на сході. Флора цієї області характеризується досить високим родовим і особливо видовим ендемізмом (близько 25%). Основними рослинними формаціями є напівпустельні і пустельні. В окремих місцях збереглися реліктові ділянки мезофільних і значні площі ксерофільних дубових лісів. Представниками ендемічних родин тут є акантолимон, бунгея, колідіум. Багато ендемічних родів нараховують родини хрестоцвітих, складноцвітих, маревих, гвоздичних.

Мадреанське, або Сонорське підцарство (область) займає простір від південного заходу Орегону через Каліфорнію до північної частини нижньої Каліфорнії і включає жаркі пустелі від Південної Каліфорнії до Арізони, Нью-Мексіко і Техасу і далі на південь до Мексиканського нагір'я, більшу частину Невади і Юти та окремі частини сусідніх штатів США. У флорі підцарства є 4 ендемічні родини і значна кількість ендемічних родів (близько 10%); видовий ендемізм досягає 40%. Характерними є види сумаху, фісташки, глоду, модрини, кипариса.

Палеотропічне царство охоплює тропіки Старого Світу: Африку до Капського царства, Мадагаскар і Сейшельські острови, півострів Індостан, Малайзію, Полінезію, за винятком Австралії і Нової Зеландії. До його складу входять всі тропічні острови Тихого океану. Флора цього царства дуже багата і своєрідна. Тут близько 40 ендемічних родин, найбільш відомими з яких є непентесові, бананові, панданові та інші. Рослинний покрив царства дуже різноманітний. Тут зустрічаються різні типи тропічних лісів, мангри, савани, колюче рідколісся, тропічні зарості чагарників, напівпустелі, пустелі, болота і високогірна рослинність тропіків.

Царство поділяється на 5 підцарства і 12 областей. Тут існує 2 відокремлені флори - африканська та індомалазійська, що знаходяться на значній відстані одна від одної.

Флора Африканського підцарства дуже своєрідна - чверть усіх квіткових рослин є ендеміками. Саме тут у пустелях Намібії росте вельвічія дивна.

Мадагаскарське підцарство характеризується виключно високим ендемізмом (85%). Тут є 9 ендемічних родин, 300 ендемічних родів і багато видів. За кількістю видів на першому місці орхідні, потім айстрові і молочайні, значна кількість пальм і серед них дерево мандрівників. Мадагаскарська флора має споріднені зв'язки з малазійською, що характеризується високим ендемізмом і наявністю великої кількості давніх, примітивних форм квіткових рослин.

Індомалазійське підцарство характеризується надзвичайним багатством флори, за специфікою якої його поділяють на 5 областей. Тут зустрічається 11 ендемічних родин і дуже багато ендемічних родів і видів, кількість яких ще й досі не відома. Найбільшу цікавість являє родина дегенерієвих, представники якої мають примітивну квітку, види паразитного роду рафлезія та пальми, що відіграють важливу роль у формуванні рослинних угруповань Індомалезії.

Певний інтерес являє собою флора Полінезійського підцарства, до складу якого входять Гавайська і Полінезійська області. Ця острівна флора характеризується досить високим родовим і видовим ендемізмом (до 90%). Ендемічні родини тут відсутні. Виявляються зв'язки з індомалезійською і африканською флорою.

Новокаледонське підцарство включає одну область. Це також острівна флора, що характеризується високим ендемізмом. У її складі 5 ендемічних родин і понад 130 родів, багато не лише ендемічних, а й примітивних видів. Саме тут зустрічається 6 з 12 безсудинних родів квіткових.

Флора Новокаледонської області споріднена з малезійською та австралійською флорами. На Новій Каледонії зростає близько 2700 видів і 90% з них є ендеміками. Найбільша кількість ендемічних видів з родин пальмових маренових, аралієвих, бобових, миртових та ін. Ендемічним для цієї області є паразитна рослина серед хвойних - паразитаксус з родини подокарпових.

Неотропічне царство займає тропічну частину півострова Флорида, низовини і узбережжя тропічної Мексики, всю Центральну Америку, Антильські та інші тропічні острови, більшу частину Південної Америки, крім півдня континенту. У флорі Неотропіків є близько 25 ендемічних родин, багато ендемічних родів і видів. Воно має багато спільних родів з Палеотропіками, що свідчить про існування в минулому тісного зв'язку між цими царствами.

Неотропічне царство поділяється на 5 областей: Карибську, Амазонську, Бразильську, Андійську і Гвіанського нагір'я.

У Карибській флорі 2 ендемічні родини і понад 500 ендемічних родів. Монотипний рід мікроцикас, що належить до саговникових, зростає лише в Західній Кубі.

Область Гвіанського нагір'я налічує одну ендемічну родину і близько 50% ендемічних видів, причому у високогір'ях ендемізм збільшується до 90-95%.

Амазонська область найбагатша за кількістю видів (понад 40тис.). Ендемічними в межах області є одна родина, близько 500 родів і понад 3 тис. видів. Найхарактернішою рисою цієї області є вологі тропічні ліси, так звані гілеї. Зустрічаються тут також рідколісся, чагарникові зарості, савани.

У флорі Бразильської області ендемічні родини відсутні. Тут близько 400 ендемічних родів і багато ендемічних видів. Рослинний покрив представлений переважно колючочагарниковими і кактусовими рідколіссями та саванами, зустрічаються гірські вічнозелені ліси та дуже своєрідні араукарієві ліси.

Андійська область. Флора області порівняно бідна. У її складі є одна ендемічна родина і чимало ендемічних родів, але вона цікава в тому відношенні, що в її складі є значна частина видів, які характерні для Голантарктики і Голарктики.

Капське царство найменше серед флористичних царств на Землі, до нього входить одна область, розташована в південно-західній частині Африки на вузькій смузі 80 км завширшки і 1800 км завдовжки (на південь від р. Оранжевої, на сході до Драконових гір). Флора області дуже багата, у її складі 7 ендемічних родин, понад 280 родів і близько 7 тис. видів. Видовий ендемізм досягає 90%. У зв'язку з аридизацією клімату Південної Африки територія, зайнята капською флорою, весь час скорочується.

Основним типом рослинності тут є вічнозелені склерофільні чагарники ("капський маквис"), у складі яких багато ендемічних видів. Зустрічаються також окремі ділянки вічнозелених лісів з подокарпусів, маслини, численні роди вересових, протейних, айстрових та інших родин. Капська флора відома як всесвітній центр походження декоративних рослин, зокрема цибулинних і бульбоносних.

Своєрідність капської флори пояснюється особливостями її формування та існування, адже саме ця частина Африки входила до складу Гондвани, а пізніше розвивалася в умовах ізоляції, що існує і нині. Пустелі, що лежать на південь від Капського царства, є непереборною перешкодою для обміну між флорою півдня Африки і сусідніми флорами.

Австралійське царство займає майже всю Австралію і острів Тасманію. Флора його дуже багата і самобутня. У її складі близько 20 ендемічних родин, понад 570 ендемічних родів і 75% ендемічних видів, що сформувалися ще в крейдяний період. Найважливішу роль у флорі царства відіграють злакові, бобові, миртові, протейні, орхідні, лілійні, молочайні.

Ядро австралійської флори виникло з давньої голантарктичної флори під впливом ксерофітизації. Проте певну роль відіграла палеотропічна флора, що дала початок таким характерним елементам флори Австралії, як евкаліпти і акації. Зовсім відсутні в Австралії кущі, підродина яблуневі, родини валеріанові, чайні, вересові, бегонієві та інші.

Флора Австралії є дериватом елементів давньої флори Гондвани.

Голантарктичне царство охоплює південно-західну частину Південної Америки, Вогняну Землю, Фолклендські острови, Нову Зеландію. У флорі царства близько 2 тис. видів, 10 ендемічних родин і значна кількість родів і видів (75%). З хвойних характерні подокарпуси, араукарії, з листяних - нотофагус. Флора антарктичних островів дуже бідна, переважають спорові, квіткові (20-25 видів). Флора царства виникла від давньої помірної флори Гондвани.

Флористичне районування Світового океану

Флора океану виділяється в Океанічне царство яке займає простори всього Світового океану. Тут домінують морські водорості і зустрічається не більше 30 видів квіткових.

Однорідність середовища зумовлює досить однорідну флору. Можна виділити 3 океанічні області: Північну (Бореальну) - межі простягання від Північного тропіка до Арктики, Тропічну - межі простягання від Північного тропіка до 28-35° пд. ш. і Південну - простягається на південь від Тропічної області. Для Тропічної області характерні численні червоні водорості і бура водорость саргасум, для Північної - ламінарії, для Південної - макроцистис, лесонія, дюрвілея.

Найбагатшою флорою характеризуються неритові області Світового океану: зелені, бурі водорості, серед них фукуси, ламінарії. В областях більших глибин (більше 200 м) поширені червоні водорості (багрянки).

Мілководдя Світового океану має різний характер дна. У місцях з неглибоким дном (мулистим, піщаним) розповсюджені квіткові рослини - рупія, зостера (морська трава).

Флора бентосу представлена зеленими, синьо-зеленими, червоними і бурими водоростями, а також вищими рослинами - зостерою, тала сією.

Програма забезпечує перехід від предметоцентризму до дитиноцентризму, щоб теза «навчати учня, а не викладати предмет» стала дієвою, а не залишалася гаслом. На підставі компетентнісного підходу, знання мають бути не багажем «про всяк випадок», а ключем до розв'язання проблем, забезпечення успішної самореалізації в соціумі, облаштування особистого життя. Сьогодні неможливо навчити дитину всього, значно важливіше сформувати в неї потребу в неперервній освіті. Тому зміст навчального матеріалу визначено з огляду на корисність, потрібність його за межами школи. Кожен навчальний предмет, і біологію зокрема, розглядаємо як засіб розвитку особистості учня.

Метою базової загальної середньої освіти є розвиток і соціалізація особистості учнів, формування їхньої національної самосвідомості, загальної культури, світоглядних орієнтирів, екологічного стилю мислення та поведінки, творчих здібностей, дослідницьких і життєзабезпечувальних навичок, здатності до саморозвитку й самонавчання в умовах глобальних змін і викликів.

Випускник основної школи -- це патріот України, який знає її історію; носій української культури, який поважає культуру інших народів; компетентний мовець, що вільно спілкується державною мовою, володіє також рідною (у разі відмінності) й однією чи кількома іноземними мовами, має бажання і здатність до самоосвіти, виявляє активність і відповідальність у громадському й особистому житті, здатний до підприємливості й ініціативності, має уявлення про світобудову, бережно ставиться до природи, безпечно й доцільно використовує досягнення науки і техніки, дотримується здорового способу життя.

Основне завдання сучасної загальноосвітньої школи полягає в наданні змоги учневі осягнути внутрішню логіку предмета, що вивчається, у ретельному доборі навчального матеріалу за принципом життєвої доцільності й функціональності, в активізації ролі самостійного навчання. Варто також ураховувати те, що для успішної реальної діяльності сьогодні недостатньо знань і вмінь, необхідні ще віра в себе, у свої сили, здатність ухвалювати рішення, жити й працювати в колективі й зосереджувати свої зусилля на конкретних завданнях, виявляти проблему, формулювати припущення й вести самостійний чи спільний пошук способів її розв'язання, брати на себе відповідальність за результати дій і вчинків.

Біологія разом з іншими предметами робить свій внесок у формування ключових компетентностей. Цей внесок розкрито в таблиці «Компетентнісний потенціал навчального предмета».

Програма забезпечує перехід від предметоцентризму до дитиноцентризму, щоб теза «навчати учня, а не викладати предмет» стала дієвою, а не залишалася гаслом. На підставі компетентнісного підходу, знання мають бути не багажем «про всяк випадок», а ключем до розв'язання проблем, забезпечення успішної самореалізації в соціумі, облаштування особистого життя. Сьогодні неможливо навчити дитину всього, значно важливіше сформувати в неї потребу в неперервній освіті. Тому зміст навчального матеріалу визначено з огляду на корисність, потрібність його за межами школи. Кожен навчальний предмет, і біологію зокрема, розглядаємо як засіб розвитку особистості учня.

Метою базової загальної середньої освіти є розвиток і соціалізація особистості учнів, формування їхньої національної самосвідомості, загальної культури, світоглядних орієнтирів, екологічного стилю мислення та поведінки, творчих здібностей, дослідницьких і життєзабезпечувальних навичок, здатності до саморозвитку й самонавчання в умовах глобальних змін і викликів.

Випускник основної школи -- це патріот України, який знає її історію; носій української культури, який поважає культуру інших народів; компетентний мовець, що вільно спілкується державною мовою, володіє також рідною (у разі відмінності) й однією чи кількома іноземними мовами, має бажання і здатність до самоосвіти, виявляє активність і відповідальність у громадському й особистому житті, здатний до підприємливості й ініціативності, має уявлення про світобудову, бережно ставиться до природи, безпечно й доцільно використовує досягнення науки і техніки, дотримується здорового способу життя.

Основне завдання сучасної загальноосвітньої школи полягає в наданні змоги учневі осягнути внутрішню логіку предмета, що вивчається, у ретельному доборі навчального матеріалу за принципом життєвої доцільності й функціональності, в активізації ролі самостійного навчання.

Варто також ураховувати те, що для успішної реальної діяльності сьогодні недостатньо знань і вмінь, необхідні ще віра в себе, у свої сили, здатність ухвалювати рішення, жити й працювати в колективі й зосереджувати свої зусилля на конкретних завданнях, виявляти проблему, формулювати припущення й вести самостійний чи спільний пошук способів її розв'язання, брати на себе відповідальність за результати дій і вчинків.

Біологія разом з іншими предметами робить свій внесок у формування ключових компетентностей. Цей внесок розкрито в таблиці «Компетентнісний потенціал навчального предмета».



РОЗДІЛ 2. МАТЕРІАЛ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1 Об'єкт , предмет і методи дослідження

Добір способу дії, методики і методології дослідження - важливий етап роботи.

Методика (гр. metodike) - сукупність методів, прийомів проведення будь-якої роботи. Методика дослідження - це система правил використання методів, прийомів та операцій. Методологія - це концептуальний виклад мети, змісту методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об'єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища. Методологічна основа дослідження не є самостійним розділом в науково-дослідницькій роботі, однак в розділах основної частини подають виклад загальної методики і основних методів дослідження.

Пошуки методологічних основ дослідження здійснюються за такими принципами:

- вивчення наукових праць відомих учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення конкретної галузі науки;

- узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивчали цю проблему;

- аналіз наукової і практичної діяльності українських учених і практиків у цій сфері;

- вивчення наукових праць зарубіжних учених і практиків.

Стратегічні методологічні положення і принципи знаходять своє тактичне втілення у методах дослідження. Науково-дослідницька робота, як і будь-яка діяльність людини, передбачає використання різноманітних методів опанування дійсності.

Метод (грец. methodos - спосіб пізнання) - спосіб досягнення мети, сукупність прийомів і операцій теоретичного, практичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню певного конкретного завдання.

На практиці метод реалізується як сукупність прийомів, операцій, спрямованих на теоретичне відображення або практичне опанування об'єкта пізнання, діяльності.

Вибір конкретних методів дослідження диктується характером фактичного матеріалу, умовами і метою певного дослідження. Методи є упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослідження, використання технічних прийомів і проведення операцій із теоретичним і фактичним матеріалом у заданій послідовності.

З огляду на сферу реалізації розрізняють загальні і спеціальні методи наукових досліджень.

Структурними елементами загальних методів дослідження є філософські загальнонаукові принципи пізнання дійсності. За функціональним критерієм їх поділяють на такі групи:

- методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірювання, порівняння, історичний метод, експеримент);

- методи, які використовують на емпіричному і на теретичному рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, моделювання);

- методи теоретичного дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, гіпотетико-дедуктивний, системний методи, прогнозування, дисперсний аналіз).

Спостереження - систематичне цілеспрямоване вивчення об'єкта, що дає змогу отримати первинну інформацію. Метод спостереження дає можливість аналізувати й описувати біологічні явища. Для того, щоб з'ясувати суть явища, необхідно перш за все зібрати фактичний матеріал та описати його. Спостереження ведеться безперервно або за певною схемою. Цей метод значно поширений у зоології, ботаніці, екології.

Вимірювання - представлення властивостей реальних об'єктів у вигляді числової величини. Метод дає точні, кількісно визначені відомості про об'єкт. У розвитку емпіричного пізнання вимірювання є його вищим і досконалішим способом. Перехід від спостереження до вимірювання вимагає відповідних приладів та інструментарію, нових понять і припущень.

Порівняльний метод дозволяє через порівняння вивчати подібність і відмінність організмів та їхніх частин. Порівняння є важливою передумовою узагальнення, багато важить в умовиводах за аналогією. На його принципах заснована систематика, створена клітинна теорія.

Історичний метод з'ясовує закономірності появи та розвитку організмів, становлення їхньої структури та функції.

Експериментальний метод пов'язаний зі створенням ситуації, яка допомагає досліджувати властивості та явища живої природи. Цей метод дозволяє вивчати явища ізольовано й домогтися їх повторюваності під час відтворення експериментальних умов. Експеримент забезпечує глибше, порівняно з іншими методами, проникнення у суть явища і пов'язаний з активним і цілеспрямованим втручанням дослідника в природні умови існування предметів і явищ або створенням штучних умов, необхідних для виявлення його відповідної властивості. Розрізняють експерименти природні і штучні. Одним із різновидів штучного експерименту є лабораторний. Дослідження об'єкта проводиться поетапно: на кожному етапі застосовуються найдоцільніші методи відповідно до конкретного завдання. Основною метою експерименту є перевірка теоретичних положень (підтвердження робочої гіпотези), а також ширше та глибше вивчення теми наукового дослідження.

Абстрагування - метод наукового дослідження, який полягає у виокремленні суттєвих, істотних ознак, аспектів, відносин предметів, процесів, явищ. Процедурно це означає проникнення мислення вглиб об'єкта, з'ясування його сутності, своєрідне його розчленування задля пізнання найістотнішого. Абстрагування здійснюється двома етапами. На першому етапі вивчають характеристики об'єкта і поділяють на суттєві і несуттєві. На другому - об'єкт дослідження заміняють іншим, простішим, що становить спрощену модель, яка зберігає головне в складному.

Процес абстрагування в системі логічного мислення тісно пов'язаний з іншими методами дослідження і передусім з аналізом і синтезом.

Аналіз (грец. analysis - розладання) - це метод пізнання, який дає змогу поділити предмет на частини, виявити структуру об'єкта, відокремити суттєве від несуттєвого, звести складне до простого. Аналіз формує в дослідника здатність до структурування об'єкта дослідження, до визначення його складових без взаємодії з ним шляхом логічної абстракції. Відіграючи велику роль у пізнанні, аналіз, однак, не дає конкретного знання, тобто знання як єдності різноманітного. Це завдання виконує синтез, який є протилежною дією в мисленні.

...