Комунікативні здібності вчителя в структурі гуманістичної парадигми освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Комунікативні здібності вчителя в структурі гуманістичної парадигми освіти

Резнікова О.А.

S к.п.н., доц. кафедри психології ДДПУ

Гейченко Ю.Ю.

студент I курсу магістратури

спеціальності 053 "Психологія" ДДПУ

Анотація

У статті проведено аналіз теоретичних підстав дослідження комунікативних здібностей вчителя. Розкрито значення комунікативних здібностей вчителя в аспекті завдань гуманізації сучасної системи освіти, насамперед гуманізації педагогічного спілкування між учасниками педагогічної взаємодії.

Ключові слова: педагогічна діяльність, комунікативні здібності, освіта, гуманістична парадигма. освіта комунікативний вчитель

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Проблема комунікативних здібностей не є новою для психологічної науки. Їх роль для життєдіяльності людини ніколи не заперечувалась, проте частіше всього значення даного виду здібностей недооцінювалось. В психології переважна увага приділялась здібностям предметно-пізнавального характеру. Вони традиційно вивчаються в загальній і диференційній психології і називаються здібностями до різних видів діяльності. Водночас здібності міжособистісного характеру мають не менше значення для психологічного розвитку індивіда і набуття ним необхідних форм суспільної поведінки. Без уміння адаптуватися до людей, взаємодіяти з ними і u r c е s налагоджувати хороші взаємостосунки в різних ситуаціях, нормальне життя і психічний розвиток особистості були б просто неможливі.

Нерозвинені у свій час комунікативні здібності виявляються на наступних етапах життєвого шляху особистості в її нездатності гнучко поєднувати свою активність з активністю інших людей. Без достатнього рівня розвитку комунікативних здібностей ніяка діяльність не може бути ефективною. Саме з цієї причини вчені, які досліджують проблему вдосконалення професійної підготовки різного роду спеціалістів все більше уваги надають формуванню у них різного роду характеристик комунікативної діяльності.

Наявність комунікативних здібностей є важливим чинником успішності особистості у професійному аспекті. Однак особливого значення ця категорія набуває в освітній сфері, де виступає як професійно-особистісна характеристика спеціаліста. Тому, розглядаючи діяльність вчителя та його професійні здібності до спілкування з іншими учасниками педагогічного процесу, вважаємо правомірним виходити з розуміння актуальності даних здібностей на сучасному історичному етапі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Діапазон дослідження комунікативних здібностей є досить широким: основні положення теорії комунікативних здібностей (Г.С. Васильєв, А.А. Кідрон, С.Д. Максименко, К.К. Платонов та ін.); етапи та чинники формування комунікативних характеристик особистості в процесі онтогенезу (Л.С. Виготський, І.П. Волков, І.С. Кон, Г.С. Костюк, М.І. Лісіна, Р.С. Нємов, Т.О. Піроженко та ін.); специфіка комунікативних здібностей як професійно необхідних (спеціальних) здібностей педагога (О.О. Бодальов, В.А. Кан-Калік, О.О. Леонтьєв, Л.О. Савенкова, В.А. Семиченко, Т.Д. Щербан, Т.Д. Яценко та ін.); створення методів та конкретних методик діагностики рівня розвитку комунікативних характеристик особистості (В.А. Кан-Калік, Ю.М. Орлов, В.Ф. Ряховський, В.В. Синявський, Б.О. Федоришин та ін.).

В останні роки з'явилося багато робіт, у яких безпосередньо чи у зв'язку із вивченням інших проблем досліджуються питання комунікативної активності особистості. В численних працях вітчизняних та зарубіжних авторів (Н.Л. Коломінський, С.Д. Максименко, К. Роджерс, М.Форверг, Я.І. Шкурко) по- різному розуміється роль і місце комунікативних здібностей в становленні й розвитку особистості. Важливе значення для дослідження означеної проблеми мають праці, в яких розглядаються питання, пов'язані з онтогенетичним розвитком спілкування (Л.С. Виготський, І.С. Кон, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, та ін.), механізмами регуляції та саморегуляції особистості (М.Й. Боришевський, О.В. Киричук, С.Д. Максименко та ін.).

Загалом, проблема комунікативних здібностей особистості та їх реалізації полягає у співвідношенні потенційно можливого та актуально існуючого. Виокремлення можливих напрямків і шляхів удосконалення процесу спілкування, його корекції пов'язане із визначенням загальної психологічної структури комунікативних здібностей, їх основних складових як загального так і специфічно-професійного характеру, виокремлення суб'єктивних та об'єктивних передумов розвитку даних здібностей.

Спільним у більшості авторів є те, що вони наголошують на спрямованості комунікативних здібностей на позитивний результат спілкування. Виражаючи спрямованість дій суб'єкта не на об'єкт, а на інших суб'єктів, утворюючи соціально-психологічну основу взаємодії, комунікативні здібності дозволяють особистості швидко включатися у професійну діяльність і забезпечувати її якісний результат, надають можливість вільно реалізовувати свої сили в мінливих соціально-економічних та соціально-психологічних умов.

Формулювання мети статті: теоретичний аналіз проблеми комунікативних здібностей вчителів.

Виклад основного матеріалу дослідження. Однією з ознак сучасної системи освіти є гуманістична спрямованість навчання і виховання, яка різносторонньо висвітлюється у Державній національній програмі "Освіта (Україна ХХІ століття)" та законі України "Про освіту". Необхідність реформування системи освіти в цьому напрямі обґрунтовується багатьма вченими.

Гуманістична психолого-педагогічна наука стверджує нові ціннісні орієнтації: демократизму, гуманізму, духовності, відкритості світові, пріоритетності загальнолюдських цінностей. Учень в системі шкільного навчання і виховання бачиться основною, найважливішою цінністю з особливим, індивідуальним, багатим внутрішнім світом, із здатністю до саморозвитку, до самовдосконалення (М.Й. Боришевський, З.С. Карпенко, М.В. Савчин, В.А. Семиченко та ін.).

Гуманізм у навчально-виховному процесі - це його гуманні цілі та зміст, гуманні способи взаємодії педагогів і учнів, в основі яких - орієнтація педагога на суб'єкт-суб'єктні відносини з учнями. Отже, можемо стверджувати, що гуманізація освіти відбувається насамперед через гуманізацію педагогічного спілкування між учасниками педагогічної взаємодії.

Багатогранну комунікативну діяльність педагог здійснює постійно, і для ефективності своєї роботи він повинен бути і джерелом інформації, і людиною, яка намагається пізнати іншу людину чи групу людей, бути організатором спільної діяльності та взаємовідносин у колективі. Досвід педагогів -практиків доводить, що органічний процес спілкування в цілеспрямованій педагогічній взаємодії може викликати певні труднощі. Причиною цього постає незнання вчителем структури й законів професійного спілкування, слабкий розвиток комунікативних можливостей і комунікативної культури загалом. Педагоги з низьким рівнем розвитку комунікативних здібностей швидко втомлюються, дратуються, почувають себе невпевнено, перебувають у постійній емоційній напрузі, що, звичайно, ускладнює їх роботу в школі.

В цьому контексті вважаємо за необхідне зазначити, що в аналізі педагогічного спілкування дослідники роблять висновок про його принципову тотожність самій педагогічній діяльності, тобто про її комунікативну природу (В.А. Кан-Калік, О.М. Коропецька, О.О. Леонтьєв, С.Д. Максименко, В.В. Рижов, М.В. Савчин, В.А. Семиченко, С.В. Терещук, М.В. Тоба, Т.Д. Щербан та ін.). По суті, жодна з функцій педагога не може бути здійснена поза його багатогранною взаємодією і спілкуванням з дітьми. В педагогічній діяльності спілкування виступає не просто як одна з функцій вчителя поряд з його іншими функціями, а як універсальна форма самої цієї діяльності, як те, в чому власне й живе, функціює сама ця діяльність [].

Спілкування і співробітництво складають живу тканину діяльності педагога. Адже справжнє навчання і виховання - це насамперед досвід повсякденного спільного життя й діяльності педагога і учнів, це досвід співробітництва. Згадаймо, що видатні педагоги минулого, кращі вчителі сучасної школи, педагоги-новатори, майстри педагогічної праці - це перш за все майстри спілкування, які вміють будувати навчально -виховний процес як форму справді спільного життя і діяльності з вихованцями, як взаємодію і співробітництво з ними, як спілкування -діалог.

У свою чергу, діалогічне спілкування є універсальним психологічним механізмом аксіогенезу особистості, зазначає З.С. Карпенко. В процесі діалогічного спілкування відбувається включення Іншого в духовний світ Я як повноважного партнера, можливого взірця саморозвитку. Психологічний зміст діалогічної інтенції, вважає автор, становить здатність до особистісної антиципації - передбачення духовної перспективи іншої людини, віра у можливість її досягнення, що можливе при "обіймаючому", неупередженому, любовному ставленні до Іншого [1, с.32].

Таким чином, основною парадигмою в дослідженні педагогічних комунікативних здібностей вчителя є суб'єкт-суб'єктна взаємодія, яка характеризується тим, що суб'єктом і об'єктом відносно один до одного є люди, які відрізняються активністю, здатністю свідомого цілеспрямованого планування та організації своєї поведінки і життєдіяльності загалом, які взаємовпливають, певним чином сприймають і оцінюють один одного. Йдеться про симетричність спілкування як міжсуб'єктної взаємодії, яка обґрунтовується в працях Г.О. Балла, С.Л. Рубінштейна, М.С. Кагана, Б.Ф. Ломова та ін.

Важливо зазначити, що в психологічній науці комунікативні здібності вважаються здібностями окремого роду. Тривалий час науковцями активно обговорюється питання про їх вродженість чи набутість, а також про можливість розвитку цих даних у багатьох осіб.

Виокремлюючи комунікативні здібності в загальній структурі педагогічних здібностей, В.А. Крутецький стверджує, що це здібності до спілкування з дітьми, вміння дотримуватися педагогічного такту, міри, здатність вчителя швидко й точно реагувати в різних обставинах шкільного життя, знаходити правильний підхід до учнів, встановлювати з ними доцільні, з педагогічної точки зору, взаємовідносини [цит. за 2].

Розглядаючи комунікативні здібності як спеціальний компонент здатності до педагогічних впливів, Н.В. Кузьміна розкриває їх зміст як можливість встановлювати адекватні взаємовідносини відповідно до розвитку учнів та їх вимог до вчителя [цит. за 2]. Автор вважає, що комунікативні здібності, виявляючись в специфічній чутливості педагога до способів встановлення контакту - ефективних взаємовідносин, забезпечується: а) здатністю до ідентифікації; б) чутливістю до індивідуальних особливостей учнів; в) добре розвиненою інтуїцією; г) сугестивними властивостями.

Отже, здібності до спілкування є основою діяльності педагога, умовою його професійної придатності. Це, власне кажучи, професійно-особистісний компонент роботи вчителя, який є складною системою соціально-психологічної взаємодії з учнями.

Більш детальну типологію спеціальних комунікативних здібностей, якими повинен володіти педагог, подає Р.С. Нємов [цит. за 3]. Він визначає кілька груп педагогічних комунікативних здібностей, які стосуються:

1) пізнання людини людиною (включають загальну оцінку людини як особистості, оцінку зовнішньої поведінки людини із її внутрішнім світом, вміння "читати" пози, жести, міміку, пантоміміку);

2) пізнання людиною самої себе (оцінка своїх знань, здібностей, свого характеру та інших рис особистості; оцінку того, як людина сприймається іншими);

3) правильного сприймання та оцінювання ситуацій спілкування (здатність спостерігати за оточенням, звертати увагу на його найбільш інформативні ознаки; вірно сприймати і оцінювати соціальний і психологічний зміст певної ситуації);

4) вміння відповідно поводити себе відносно інших людей (вступати в контакт з незнайомими людьми; вміння поводити себе так, щоб бути правильно зрозумілим і сприйнятим іншою людиною; вміння поводити себе так, щоб дати можливість іншій людині виявити свої інтереси і почуття; вміння попереджувати виникнення конфліктів і своєчасно розв'язувати конфлікти та непорозуміння, які уже виникли);

5) дій особи відносно самої себе (уміння керувати тими аспектами власної поведінки, які важливі для встановлення нормальних взаємовідносин з оточуючими людьми для забезпечення правильного сприйняття і розуміння цими людьми нас самих, здатність людини до самосприймання, що спрямовується на усунення звичок і схильностей, які перешкоджають спілкуванню).

Здібності до формування взаємодії з людьми, вважають психологи, в найбільшій мірі є соціально зумовленими.

Таким чином, комунікативні здібності педагога є його професійно- особистісною характеристикою, що забезпечує йому можливість формувати спілкування з учнями ефективно, творчо, активно, гуманістично спрямовуючи його. Високий рівень розвитку цих здібностей надає педагогові впевненості у своїх силах, зумовлює здатність довільно управляти своєю поведінкою та поведінкою інших, врівноваженість і витримку у спілкуванні.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок з цього напрямку

Викладений вище матеріал дозволяє зробити висновок про те, що комунікативна діяльність педагога є логічним взаємозв'язком між індивідуальними особливостями спілкування і соціальною обумовленістю педагогічного комунікативного процесу. Розвиток рівноправних взаємин між вчителем та учнем передбачає здібність педагога до професійного спілкування з пріоритетною орієнтацією на особистість учня. Комунікативні здібності можна розглядати як сукупність професійно-особистісних якостей, які є основою готовності вчителя до педагогічного спілкування і спрямовують його до пошуку й прийняття адекватних рішень в ситуаціях взаємодії з учнями. Перспективними вважаємо організацію емпіричного дослідження рівня розвитку комунікативних якостей вчителя, його комунікативних знань, умінь та навичок.

Список використаних джерел