Наукові підходи до організації навчання дітей з особливими освітніми проблемами

Key words: children with special educational problems, inclusive education, inclusive school, inclusive education, special education, correctional work.

Виклад основного матеріалу

Україна - європейська демократична держава, сутнісним завданням якої є створення належних умов для самореалізації своїх громадян. Люди з особливими потребами, в силу обмежених можливостей для належної соціалізації, потребують усебічної уваги соціальних інститутів суспільства. Уся історія людства є підтвердженням того, що саме за рівнем ставлення до своїх найменш соціально захищених громадян можна стверджувати про рівень розвитку цивілізованості держави, і суспільства загалом[5].

Сучасні інноваційні зміни у вітчизняній освітній парадигмі пов'язані з визнанням демократичних цінностей, що ґрунтуються на дотриманні прав і свобод особистості без ідентифікації її з фізичними та психічними особливостями, а відтак, широким упровадженням новітніх методів щодо їх упровадження.

Незважаючи на широку представленість у науковій літературі проблеми готовності та різнихпідходів до визначення поняття інклюзивної освіти (О. Асмолов, С. Максименко, В. Моляко, П. Перепилиця, С. Рубінштейн, Ф. Гоноблін, В. Крутецький, Г. Балл, А. Деркач та ін.),науковці розглядають її як інтегральне багатоаспектне психологічне утворення, яке поєднує у собінизку компонентів. Індивідуальне навчаннятеоретично обґрунтовується та класифікується як одна із форм навчальноїдіяльності школярів і в працях В. Дяченка, І. Лернера,Ю. Мальованого, В. Онищука, І. Підласого, М. Скаткіна, І. Чередова та ін.

Мета статті - розкрити наукові підходи до організації навчання дітей з особливими освітніми проблемами.

У міжнародних правових документах, державних законодавчо-нормативних актах соціального спрямування у багатьох країнах загальновживаний термін «діти з особливими потребами» («Children with Special Needs»). Це термінологічне означення передбачає зміщення наголосів з недоліків і порушень у дітей, відхилень від норми до фіксації їхніх особливих потреб. І, як зауважує А. Гордєєва, «Говорячи про особливості, ми відштовхуємося від людини взагалі, а не від норми, від людини з певними особливостями, притаманними лише їй. Особливість передбачає відмінність, несхожість, можливо, неповторність, індивідуальність, унікальність». Відповідно, дітьми з особливими потребами науковець вважає дітей з інвалідністю, дітей з незначними порушеннями здоров'я, соціальними проблемами, обдарованих дітей.

Широке використання терміна «діти з особливими потребами» зініціювала Саламанкська декларація, опублікована у 1994 р. У ній подано основне визначення «особливих потреб». Воно стосується всіх дітей і молодих людей, чиї потреби залежать від різної фізичної чи розумової недостатності або труднощів, пов'язаних з навчанням. Чимало дітей мають труднощі в навчанні, відтак - спеціальні освітні потреби на певних етапах свого навчання в школі.

При потрактуванні терміна «інклюзивна освіта» було проаналізовано визначення, які містяться в головних міжнародних документах: Стандартних правилах урівняння можливостей інвалідів ООН, Декларації прав дитини ООН, Саламанкській декларації та програмі дій з навчання осіб з особливими потребами, Міжнародних консультаціях із питань раннього навчання дітей з особливими освітніми потребами.

Інклюзивна освіта (інклюзія - inclusion (англ.) - залучення), передбачає створення освітнього середовища, яке б відповідало потребам і можливостям кожної дитини, незалежно від особливостей її психофізичного розвитку. Інклюзивне навчання - гнучка, індивідуалізована система навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку в умовах масової загальноосвітньої школи за місцем проживання. Навчання (у разі потреби) відбувається за індивідуальним навчальним планом, забезпечується медико-соціальним та психолого-педагогічним супроводом.

Сьогодні відбуваються кардинальні зміни в освітній політиці стосовно дітей з особливими потребами. В Законі України «Про освіту» від 05.09.2017 №2145-VIII визначено поняття інклюзивного навчання як системи освітніх послуг, гарантованих державою, що базується на принципах недискримінації, врахування багатоманітності людини, ефективного залучення та включення до освітнього процесу всіх його учасників.

На сьогодні в Україні є політична воля щодо впровадження інклюзивного навчання, є достатньо сформована законодавча база, яка постійно удосконалюється. При організації інклюзивного навчання слід керуватись постановою Кабінету Міністрів України від 15.08.2011 №872 «Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах (із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України» № 588 від 09.08.2017 р., яка визначає вимоги до організації інклюзивного навчання у закладах загальної середньої освіти з метою реалізації права на освіту дітей з атиповим розвитком за місцем проживання, їх соціалізації та інтеграції в суспільство, максимального залучення батьків до участі в освітньому процесі.

Отже, аналіз законодавчих та нормативноправових документів засвідчив, що політика сучасної України щодо дітей з порушеннями психофізичного розвитку як міноритарної групи, що потребує реабілітації та інтеграції, характеризується максимальним залученням держави до системного вирішення проблем, однак механізми реалізації цього процесу нині активно відпрацьовуються.

Інклюзивна освіта базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання. Мета інклюзії полягає в тому, щоб кожний навчальний заклад був заздалегідь готовий прийняти дітей з різними (відмінними) здібностями.

Інклюзивну освіту, як систему освітніх послуг, має забезпечувати інклюзивна школа - заклад освіти, що адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує наявні в громаді ресурси, залучає батьків, фахівців для надання спеціальних послуг відповідно до потреб кожної дитини, забезпечує сприятливий клімат в освітньому середовищі. Пріоритетом у галузі освіти дітей з особливими потребами стало нині створення інклюзивного шкільного середовища, в якому всі діти навчаються разом у системі масової освіти за відповідними навчальними програмами, пристосованими до їхніх потреб. Перехід до інклюзії передбачає зміни в усіх аспектах освітньої практики.

Система спеціальної освіти в Україні має вертикально-горизонтальну структуру. Вертикальна структура базується на вікових особливостях учнів і рівнях загальноосвітніх програм. Вертикальна структура визначається віковими періодами: раннього дитинства (від 0 до 3 років); дошкільний період (з 3 до 6-7 років); період шкільного та професійного навчання (з 6-7 до 16-21 років). Горизонтальна структура враховує психофізичний розвиток дитини, особливості її пізнавальної діяльності та характер порушення. Горизонтальна структура спеціальної освіти в Україні представлена 8-ма типами спеціальних закладів: для дітей з порушеннями слуху, слабочуючих, з порушеннями зору, слабозорих, з тяжкими порушеннями мовлення, з порушеннями опорно-рухового апарату, для розумово відсталих, із затримкою психічного розвитку [2, с. 61].

Досвід Польщі засвідчує, що сьогодні є можливість навчатися у 3-ох типах навчальних закладів:

1. Інтеграційна школа (у класі 15-20 учнів, із якими працює два педагоги - педагогпредметник та допоміжний педагог, який стежить за мікрокліматом у класі, дбає, аби ніхто з учнів не почувався дискомфортно. Учнів із неповносправністю в такому класі може навчатися не більше 5).

2. Загальноосвітня школа (доступна кожному. У класі працює 1 вчитель, може бути 1-2 учні із неповносправністю).

3. Спеціальна школа (у класі працює 1 учитель. Можуть навчатися 10-16 учнів із легкою неповносправністю, 6-8 учнів - із середнім рівнем неповносправності, 2-4 учні із сильно вираженою неповносправністю. Тут можуть навчатися діти із аутизмом, дитина із різними розладами, із низьким рівнем соціальної адаптації).

Якщо йдеться про загальноосвітню школу, то тут навчаються діти, які можуть засвоїти шкільну програму та продовжувати навчання далі. Загалом у Польщі притримуються думки, що інклюзивне навчання не означає, що всі діти потрапляють до особливої школи. Йдеться про те, що кожна школа має бути адаптована до потреб учнів. Учень, який має певні освітні потреби, не має ставати проблемою для школи. Школа має відповідати запитам середовища й змінюватися залежно від його потреб.

Реалізація ідеї інклюзії як однієї з провідних тенденцій сучасного етапу розвитку національної системи освіти жодною мірою не означає згортання існуючої диференційованої системи спеціальної освіти. Ефективне інтегрування можливе лише в умовах постійного удосконалення систем загальної та спеціальної освіти, ліквідації наявних кордонів між ними. Принципово важливою тут є продумана державнаполітика, яка має базуватися на оптимізації процесу інтегрування учнів з особливими потребами у загальноосвітній простір та враховувати науково-методичні підходи впровадження інклюзивної освіти:

- інклюзивна освіта потребує розроблення відповідної нормативно-правової бази, що закріплює правові засади здобуття освіти в різних формах особами з порушеннями психофізичного розвитку;

- інклюзивне навчання дітей з порушеннями психофізичного розвитку має відбуватися за участі різнопрофільних фахівців (корекційний педагог, асистент учителя, соціальний психолог, медичний працівник, соціальний працівник та ін.) й за умови вчасно проведеної корекційнорозвиткової роботи;