Становлення державно-громадських механізмів розвитку інклюзивної освіти в Україні (1990-2020 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Становлення державно-громадських механізмів розвитку інклюзивної освіти в Україні (1990-2020 роки)

Лариса Броніславівна Платаш кандидат педагогічних наук, доцент, доцент кафедри педагогіки та соціальної роботи

У науковій статті проаналізовано державно-громадські механізми розвитку інклюзивної освіти в Україні за період 1990-2020 рр. Тривалий час Україна обмежувалась реалізацією лише державних програм. Офіційне запровадження інклюзивної освіти розпочинається у 2011 р. Автор статті виділяє три етапи розвитку інклюзивної освіти в Україні за часів її незалежності - декларативно-інформаційний (1999-2000), активно-пошуковий (2001-2010), практико-зорієнтований (2011-2020) із властивими їм ознаками активності державних закладів та громадських інституцій, організацій у розвитку інклюзивної освіти, виданні навчально-методичної літератури.

З 1990-2020 рр. в Україні сформувалася система взаємодія соціальних ланок «держава - Міністерство освіти і науки України й підпорядковані йому заклади освіти - науково-дослідні установи - фонди, громадські організації, об'єднання» із властивими їм роллю, статусом, механізмами дій, формами та методами реалізації державної політики в галузі освіти. Основними механізмами розвитку інклюзивної освіти визнано: узгодження законодавства; інформаційно-аналітична та просвітня діяльність; експериментальне впровадження практики інклюзивного навчання; розробка навчально-методичного забезпечення; створення й організація системи інклюзивної освіти осіб з особливими потребами, підготовки й перепідготовки фахівців.

Ключові слова: інклюзія, розвиток інклюзії, інклюзивна освіта, інклюзивне навчання, державно-громадські механізми, нормативні документи, періодизація.

ГОСУДАРСТВЕННО-ОБЩЕСТВЕННЫЕ МЕХАНИЗМЫ ИНКЛЮЗИВНОГО ОБРАЗОВАНИЯ В УКРАИНЕ (1990-2020 ГГ.)

Лариса Платаш, кандидат педагогических наук, доцент, доцент кафедры педагогики и социльной работы, Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича, Черновцы, Украина

В статье проанализированы государственно-общественные механизмы развития инклюзивного образования в Украине за период 1990-2020 гг. Длительное время Украина ограничивалась реализацией лишь государственных программ. Официальное введение инклюзивного образования произведено в 2011 г. Автор статьи выделяет три периода развития инклюзивного образования в Украине - декларативно-информационный (1999-2000 гг.), активно-поисковый (2001-2010 гг.), практикоориентированный (2011-2020 гг.), с характерными им признаками активности государственных учреждений и общественный институтов, организаций в развитии инклюзивного образования, издании учебно-методической литературы.

Внедрение инклюзивного образования в Украине совместно поддерживают государственные и негосударственные фонды, организации и объединения. Первыми присоединились Международный фонд «Возрождение», «Фонд Открытого общества», Всеукраинский фонд «Шаг за шагом», «Сеть в поддержку инклюзии. Школа - для всех», «Благотворительный фонд Порошенко» и другие в тесном сотрудничестве с Министерством образования и науки Украины. Совместные государственнообщественные инициативы направлены на внедрение инклюзивного образования и формирования положительной среды восприятия инклюзии лиц с нарушениями психофизического развития.

С 1990-2020 гг. в Украине сформировалась система взаимодействия социальных звеньев «государство - Министерство образования и науки Украины и подчиненные ему учреждения образования - научно-исследовательские учреждения - фонды, общественные организации, объединения» с присущими им ролью, статусом, механизмами действий, формами и методами реализации государственной политики в области образования. Основными механизмами развития инклюзивного образования признаны: согласование законодательства; информационно-аналитическая и просветительская деятельность; экспериментальное внедрение практики инклюзивного обучения; разработка учебно-методического обеспечения; создание и организация системы инклюзивного образования лиц с особыми потребностями, подготовки и переподготовки специалистов.

Ключевые слова: инклюзия, развитие инклюзии, инклюзивное образование, инклюзивное обучение, государственно-общественные механизмы, нормативные документы, периодизация.

STATE AND PUBLIC MECHANISMS FOR THE DEVELOPMENT OF INCLUSIVE EDUCATION IN UKRAINE (1990-2020)

Larysa Platash, Candidate of Pedagogical Sciences, Associate Professor, Associate Professor at the Department of Pedagogy and Social Work, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University, Chernivtsi, Ukraine

The article analyzes the state-public mechanisms for the development of inclusive education in Ukraine for the period 1990-2020. In the 1990s, there was inertia on the part of state institutions in deciding to implement inclusive education. For a long time, Ukraine was limited to implementing only state programs («Children of Ukraine», «Long-term Program for the Advancement of Women, Family, Maternal and Child Welfare», «State National Program «Education» (Ukraine of the 21st Century)», etc.. In fact, in 2011 inclusive education was introduced in Ukrainian schools when the Cabinet of Ministers of Ukraine approved Decree No. 872 of August 15, 2011. Since then, the Ministry of Education and Science of Ukraine has been pursuing an active policy of developing inclusive education, publishing educational and methodological literature on the topic.

The author of the article distinguishes three periods of the development of inclusive education in Ukraine during its independence. The first (1990-2001), when there is a slowdown, moderation of the state's actions in introducing declarative changes in the country's legislation; considerable attention is paid to the implementation of state programs to support children. The second period (2001-2010) begins with the general project work of the All-Ukrainian Fund «Step by Step», the Ministry of Education and Science of Ukraine and the Institute of Special Education of the Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine; it concludes with the approval of the «Concept for the Development of Inclusive Education». In terms of the development of an inclusive educational environment, the work of many public organizations and foundations on the formation of philosophy of inclusion and the formation of a social ground for the introduction of inclusive education was fruitful. The third period (2011-2020) is characterized by excessive attention of the state, various institutions, teachers, the public to the problems of inclusive education for people with special needs, as well as informing the population through the media about achievements in the field of inclusive education.

The implementation of inclusive education in Ukraine is supported in close cooperation with the Ministry of Education and Science of Ukraine by the International Fund «Renaissance», «Open Society Foundation», AllUkrainian Fund «Step by Step», «Inclusion Support Network. School for All», «Poroshenko Charity Foundation», etc. Joint initiatives are aimed at introducing inclusive education and creating a positive environment for the perception of inclusion of people with impaired psychophysical development.

Keywords: inclusion, development of inclusion, inclusive education, state-public mechanisms, period, program, project, normative documents, manual, periodization.

Вступ

Активна суспільна позиція українців, що спостерігається останнім часом, засвідчує про їх прагнення оновити всі сфери життя з урахуванням міжнародних стандартів. З набуттям Україною незалежності посилились заходи щодо дотримання прав рівності громадян в суспільстві. Ратифікація або підписання положень, рекомендованих Генеральною Асамблею ООН, Радою Європи та ін., зумовили низку оновлень і змін на державному, регіональному, місцевому, інституційному рівнях. Спостерігаємо

синхронізацію європейської та української нормативних баз. У галузі освіти для осіб з інвалідністю - це Закони України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (875-ХІІ від 1991 р.), «Про ратифікацію Конвенції про професійну реабілітацію та зайнятість осіб з інвалідністю» (624-IV від 06.03.2003), «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» (2961-IV від 06.10.2006); «Про внесення змін до деяких законів України щодо прав осіб з інвалідністю» (1000-V від 03 березня 2007 р.; 4213VI від 22.12.2011), «Про внесення змін до Закону України «Про врегулювання містобудівної діяльності» щодо посилення захисту осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення при здійсненні містобудівної діяльності» (473-ІХ від 16.01.2020) та ін.).

В останні роки державними структурами системно реалізуються заходи, спрямовані на оновлення умов функціонування закладів спеціальної та загальної середньої освіти; пошук ефективних способів забезпечення ефективності інклюзивного навчання; усунення перешкод у здобутті освіти дітьми з особливими освітніми потребами. Зміни в освітньому процесі регламентуються низкою державних законів і документів Кабінету Міністрів, Міністерства освіти і науки України. Ще у 2010 р. інклюзивна освіта та пов'язані з нею поняття і явища були маловідомі в освітніх колах. Завдяки зусиллям науковців, представників міжнародних та вітчизняних, державних і недержавних інституцій, громадських організацій, благодійних фондів, їх просвітницької роботи з населенням, запроваджено інклюзивне навчання - спочатку у закладах загальної середньої освіти (з 2011), потім - дошкільних (з 2015) та закладах вищої освіти (з 2019). На початок 2020 р. в українському суспільстві утвердилось розуміння соціальної та освітньої інклюзії; державними й громадськими структурами здійснюється пошук механізмів врегулювання питань розвитку інклюзії осіб маломобільних груп; сформувалася відповідна система інклюзивної освіти, ієрархія установ, причетних до її розвитку; визначені посадові обов'язки адміністрації школи, педагогічних працівників, фахівців Інклюзивно-ресурсних центрів; здійснюються спроби налагодження ефективної міжвідомчої співпраці для забезпечення якісних умов функціонування інклюзивного простору на конкретно визначеному рівні (державному, регіональному, місцевому) (Platash, 2019).

Зрозумілим видається факт, що запровадження інновацій в українській освіті можливе за умови послідовного та виваженого державного врегулювання й координації дій інституцій, зацікавлених в обстоюванні інтересів осіб з особливими потребами і покращення якості освіти українців. Цілком логічною видається необхідність проведення дослідження механізмів досягнення спільного результату - формування української системи інклюзивної освіти.

Бачення становлення державних механізмів розвитку інклюзивної освіти знаходимо у наукових розвідках, що вийшли друком після 2000 р. Їх можна згрупувати за професійною сферою дослідника - державне управління, соціологія, соціальна педагогіка, охорона здоров'я (Н. Нижник, О. Машков (1998), Р. Ларіна, А. Владзимирський, О. Балуєва (2008), О. Потопахіна (2009), Н. Рудий (2012), Т. Кондратюк (2013), О. Мордань (2015) та ін.). У вітчизняній корекційній педагогіці є багато праць, у яких аналізуються підходи до інклюзивної освіти, розглядається досвід інших країн щодо її організації (А. Колупаєва (2009), С. Миронова (2016а, 2016b), В. Нечипоренко (2019), М. Чайковський (2016) та ін.). Проте цілеспрямованих досліджень становлення державно-громадських механізмів розвитку інклюзивної освіти в Україні не здійснено.

Мета статті - проаналізувати процес становлення механізмів державно-громадського врегулювання питань впровадження інклюзивної освіти в Україні у період з 1990 по 2020 рр., а на цій основі - виокремити й охарактеризувати етапи розвитку цих механізмів у контексті еволюційних змін свідомості учасників інклюзивного освітнього процесу щодо забезпечення права на освіту осіб з особливими потребами.

Методи дослідження. Системний й компаративний підходи уможливили аналіз процесу запровадження інклюзивної освіти як множини елементів (складових), взаємозв'язок яких складає цілісну картину суспільного руху з імплементації прав осіб з особливими освітніми потребами у здобутті якісної освіти та навчанні разом з іншими однолітками. Застосовані методи історико-бібліографічного, історико-педагогічного аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення.

Виклад основного матеріалу статті

Намагання уряду України привести у відповідність до європейських стандартів суспільну реальність зумовили перегляд базових цінностей інклюзії, що реалізуються у багатьох зарубіжних країнах уже тривалий час. Маємо змогу спостерігати, як сформована система української освіти із адаптивно-гнучкою соціалізуючою практикою до реформаційних впливів постійно оновлюється через інкорпорування й акумулювання кращих здобутків європейської практики.

Імплементація в Україні міжнародних норм дотримання прав осіб з особливостями психофізичного розвитку являє собою сукупність цілеспрямованих інституційно-організаційних заходів держави (нормотворчих, регулятивно-діяльнісних, освітньо-педагогічних), спрямованих на забезпечення реалізації міжнародно-правових зобов'язань, взятих на основі підписання чи ратифікації відповідних документів (Platash, 2018).

У державній політиці незалежної України виокремлюємо три етапи розвитку державно- громадських механізмів імплементації європейської практики інклюзивного навчання у контексті еволюційних змін суспільної думки щодо забезпечення права на освіту осіб з особливими потребами. Утверджені в радянську добу догмати внутрішньодержавного управління й контролю за діяльністю діючих соціальних інституцій ґрунтувалися на діючому всесоюзному законодавстві.

Перший, декларативно-інформаційний етап, охоплює період 1990-2000 рр. із властивою йому помірністю у внесенні декларативних змін у законодавстві України, реалізації державних програм з підтримки дітей.

На момент набуття Україною незалежності основними орієнтирами для визначення вітчизняних механізмів державної політики стосовно дітей в період розквіту епохи постмодерну були і залишаються «Конвенція ООН про права дитини» (995-021), «Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей» (995-075 від 30.09.1990) та «План дій із здійснення Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей у 90-і роки». Тому після 1990-го року простежуються відчутні зрушення у внутрішній державній політиці у напрямі прозорої імплементації міжнародних норм дотримання прав дітей.

Передбачалося, що «інтегроване навчання та виховання» змінить «ізольоване інтернатне виховання» (Миронова, 2016b). На цій основі увага держави спрямовувалася на такі заходи, зокрема: збереження й оптимізацію діючих та створення нових навчально-виховних закладів для дітей дошкільного віку; удосконалення мережі загальноосвітніх шкіл; вдосконалення якості освіти і виховання школярів з урахуванням їх розвитку, здібностей та потреб; сприяння розвитку психолого-педагогічних служб, які здійснювали обстеження, профілактику, корекцію; надання ефективної консультативної допомоги всім учасникам навчально-виховного процесу; розробка концепції реабілітації та моделі реабілітаційного центру для дітей з обмеженими фізичними та розумовими можливостями (Національна програма «Діти України», 1996).

Важливі державні акти незалежної України (Конституція України (1996; ст.21, 24, 53), ЗУ «Про освіту» (1993), «Про загальну середню освіту» (1999), ін.), а також ратифіковані у 1973 р.

«Загальна декларація прав людини» (1948), «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права» (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права» (1966) лише декларували рівність прав людини та неприпустимість їх обмежень. В основному вітчизняні нормативно-правові акти розроблялись без урахування міжнародних стандартів стосовно осіб з інвалідністю.

Одним із перших документів, у якому конкретизовано заходи щодо «забезпечення права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною» є Національна програма «Діти України» (63/96 від 18.01.1996). Вона реалізувалася спільно із «Довгостроковою програмою поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства» (№ 431-93-п від 28.07.1992), Державною національною програмою «Освіта» (Україна ХХІ століття) (№ 896-93-п від 03.11.1993). Через зростання в Україні кількості дітей із хворобами різного ґенезу вагомим напрямом державної освітньої політики окреслено «створення сприятливих умов для розвитку дітей, забезпечення їх соціально-правового захисту; формування гармонійно розвиненої особистості, громадянина, здатного до повноцінної життєдіяльності в усіх сферах виробництва, науки, освіти і культури» (Миронова, 2016а).

Вимогою часу постала необхідність в конкретизації педагогічних та корекційно-розвивальних послуг, що надавалися державними інституціями відповідно до чинного у 2000-х роках законодавства. У зв'язку з цим, на законодавчому рівні внесено зміни до низки нормативних документів, які були доповнені певними положеннями або втратили чинність на основі нового документа. Зокрема, «Положення про навчально-реабілітаційний центр» (z0034-98, наказ МОНУ № 325 від 28.08.1997), затверджене у

рамках визначених завдань програми «Діти України», двічі переглядалося. Його доповнили два інших документи з ідентичною назвою - у 2012 (z502 від 16.08.2012; наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України № 920 від 16.08.2012) та 2019 (№ 221-219-п від 06.03.2019; постанова Кабінету Міністрів України № 221 від 6.06.2019). Навчально-реабілітаційні центри - заклади нового типу, створені на базі спеціальних шкіл для дітей з порушеннями розвитку, розширювали спектр освітньо-реабілітаційних послуг.

На тлі загальної декларативно-інформаційної політики держави стосовно усунення усіх форм та видів дискримінації, простежуються поодинокі заходи соціальних інституцій, що поступово зосереджують свою діяльність на просвітній цілі й висвітлення у соціальних мережах, ЗМІ провідних інклюзивних цінностей: повага до особистості - визначальний орієнтир реалізації соціальної політики; визнання рівності у забезпеченні прав людини не лише на освіту, а й успішну соціалізацію в соціумі, саморозвиток, самореалізацію; врахування відмінностей й людського різноманіття задля підвищення якості надання послуг та забезпечення їх доступності (Платаш, 2017).

Під впливом провідних європейських інституцій Україна здійснює перші дії у напрямі легалізації прав осіб з інвалідністю на державному рівні. Зокрема, у 1997 р. ратифікує «Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод» (№ 995-004 від 04.11.1950), прийняту Радою Європи з урахуванням положень Загальної декларації прав людини (1948). Таким чином, Україна взяла на себе зобов'язання узгодити нормативну базу у відповідності класичних нормативних положень з прав людини. Ймовірно, факт порушення Парламентською асамблеєю Ради Європи питання про можливе припинення членства України у Раді Європи через те, «що не поспішала змінювати своє законодавство у сфері прав людини відповідно прийнятих нею міжнародних пактів» стимулювало уважність України до прав людини. Однак після вивчення представниками Ради Європи ситуації, рішення про застосування санкцій до Україні було відкладено.

Контроверсійним є також такий факт: станом на грудень 2017 р. із 173 конвенцій, угод, кодексів, протоколів РЄ, що стосуються основоположних прав та свобод людини, Україна ратифікувала лише 32 та підписала 10 документів. Зокрема, для впровадження інклюзивної освіти вагомими стали - Європейська соціальна хартія (статті 15, 17), Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (ст.14), Рамкова конвенція про захист національних меншин (статті 7, 6, 12), що за змістом визначених статей передбачають: заборону дискримінації за будь-якими ознаками (у т. ч. соціального та національного походження, приналежністю до національних меншин, статтю, расою, мовою, місцем народження); вжиття заходів із реалізації права осіб з інвалідністю на самостійність, соціальну інтеграцію та освіту; визнання й повагу до прав кожної людини; створення атмосфери терпимості та вжиття заходів для взаєморозуміння та співробітництва в галузі освіти, культури й засобів масової інформації; «рівні можливості для доступу до освіти всіх рівнів», а також «належні можливості для підготовки вчителів і доступу до учбових посібників.

Зауважимо, з 2014 р. не відбулося особливих кардинальних змін у напрямі ратифікації чи підписання Україною конвенцій, соціально важливих для світової спільноти. Однак протягом 1990-2000 рр. окреслюються ключові акценти національної політики: 1) визнання державою європейських цінностей щодо визнання прав людини та поваги до людського розмаїття; 2) соціальне переосмислення функціональної спроможності діючих інституцій, а на цій основі - перегляд вітчизняного законодавства, яке регулювало їхню діяльність; 3) толерантність держави до утворення нових / реорганізації діючих міжнародних, всеукраїнських, регіональних фондів, організацій та об'єднань, які, в свою чергу, розширювали співпрацю із міжнародними інституціями та лобіювали інтереси осіб з інвалідністю.

На декларативно-інформаційному етапі започаткували активну громадську позицію фонди, організації та об'єднання, які у співпраці з міжнародними, європейськими партнерами сприяли формуванню суспільної думки стосовно рівності прав та доступності освітньо-соціальної сфери як визначальних можливостей забезпечення самостійного функціонування осіб з інвалідністю в соціумі.

У таких умовах відбулося об'єднання дій державних й громадських структур, генерація ідеї рівності та соціальної справедливості в українському суспільстві. Започаткований перегляд нормативної бази соціально-освітніх інституцій лише посилило необхідність переосмислення вітчизняних реалій та стало основою, на якій надбудовувалися нові «цеглинки» змін у соціальній та освітній галузях, регламентовані чинним та оновленим законодавством. Поступово Україна вступила у фазу активності щодо лобіювання інклюзивної політики та забезпечення соціальної справедливості на гуманістичній й демократичній основах.

Другий етап, активно-пошуковий (20012010), розпочинається спільною проєктною роботою Всеукраїнського фонду «Крок за кроком» (надалі - ВФ «Крок за кроком»), МОНУ й Інституту спеціальної педагогіки ім. М. Ярмаченка АПН України (надалі - ІСП ім. М. Ярмаченка АПНУ) та завершується затвердженням Концепції розвитку інклюзивної освіти. У площині розвитку інклюзивного освітнього середовища плідною є робота багатьох громадських організацій, фондів з формування філософії інклюзії та становлення соціального підґрунтя для запровадження інклюзивної освіти.

Важливим для реформування сучасної освітньої системи було внесення змін до «Положення про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів» (№ 228- 94-п від 05.04.1994; втратило чинність 10.03.2016, підстава № 147-2016-п), «Порядку ліцензування діяльності з надання освітніх послуг» (№ 1019- 2007-п від 08.08.2007; втрата чинності 02.02.2016, підстава № 1187-2015-п); постанови Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 № 848 «Про затвердження Державного стандарту початкової загальної освіти для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку», Положення про дистанційне навчання» (2004) та ін. Зміни, внесені у зазначені документи стосувалися питань: 1) врахування потреб осіб з порушеннями психофізичного розвитку та передбачення необхідного персоналу для надання освітніх послуг; 2) універсальності засобів та критеріїв оцінювання навчальних досягнень; актуалізації проблеми професійної компетентності працівників закладів освіти; 3) створення спеціальної навчально-методичної літератури; вдосконалення матеріально-технічної бази, адаптованої для навчання осіб з особливостями розвитку.

Спільним для запровадження зарубіжної та української інклюзивної освіти є ініціативність громадських організацій та участь батьків у вирішенні питань навчання дітей з ООП. В Україні активно просувають інклюзію ВФ «Крок за кроком», «The Canadian International Development Agency (CIDA)» та ін. Загальновідомим фактом є тісна співпраця цих інституцій з МОН України, ІСП ім. М. Ярмаченка АПНУ, іншими громадськими організаціями всеукраїнського, регіонального, міського підпорядкування.

Протягом 2001-2013 рр. реалізовувалися масштабні проєкти спільної роботи ВФ «Крок за кроком, МОНУ та ІСП ім. М. Ярмаченка АПнУ:

- «Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх закладах» (наказ МОНУ № 586 від 10.08.2001; науковий керівник - В. В. Засенко);

- «Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку шляхом запровадження їх інклюзивного навчання» (наказ МОНУ № 1087 від 01.12.2008; у координаційній групі В. В. Засенко, О. В. Єресько, Ю. І. Завалевський).

Обидва експерименти спрямовувалися на формування філософії інклюзії на державному, суспільному, міжособистісному та освітньому рівнях. У звітних матеріалах значиться, що результативність проєктів доведена у науковому, державно-інституційному, навчально-методичному, організаційно-просвітницькому напрямах. Також досягнуто мети, зокрема: доведено суспільно- гуманістичну значущість інклюзивного навчання для учнів шкіл, батьків, педагогів; виявлено позитивні сторони інклюзивного навчання для дітей з особливостями розвитку та їх однолітків, батьків, навчального закладу, країни.

Потужне сприяння у запровадженні інклюзивної освіти здійснив ВФ «Крок за кроком» - член Міжнародної асоціації Світового форуму, Ради особливих дітей, Національної Асоціації освіти молоді, Коаліції «Захисту прав дітей з інтелектуальною недостатністю». Основна мета фонду - «сприяти втіленню освітніх реформ із реалізації особистісно-орієнтованої, інклюзивної освітньої моделі» (Річний звіт, 2013, с. 3). Шляхом залучення батьків, освітян (керівників шкіл, викладачів закладів вищої освіти та інститутів післядипломної педагогічної освіти, педагогів), представників громадських організацій, у партнерстві з міжнародними об'єднаннями, ВФ «Крок за кроком» реалізував програму «Інклюзивна освіта», а в ній - три проєкти: «Інклюзивна освіта: крок за кроком» (2013-2015), «Розвиток інклюзивної освіти шляхом використання індексу інклюзії в Україні, Азербайджані, Таджикистані та Монголії» (2014-2015), «Розвиваємо інклюзивну школу разом: партнерство між інклюзивними та спеціальними навчальними закладами» (20122015).

Створена у 2012 р. «Мережа на підтримку інклюзії. Школа - для всіх» (надалі - Мережа) з дорадчим органом «Рада Мережі» об'єднала громадськість, освітні інституції та органи влади у розвитку інклюзивної освіти в Україні. Основне призначення Мережі - просувати інклюзивну політику через громадські інституції; допомагати батькам та освітянам у реалізації інклюзивної освіти.

Згідно статутного документу, «Рада Мережі» керується принципами проекту: інклюзивна освіта - для всіх учнів; розуміння інвалідності у рамках соціальної й правозахисної моделей; права вільного вибору батьками навчального закладу для своєї дитини, виховання дітей в громаді; зосередженості на потребах сім'ї; розвитку можливостей всіх учасників (на рівні організацій та осіб), прозорості та інклюзивності цього процесу; рівноправного партнерства.

За сприяння «Ради Мережі» чинне законодавство зведено у відповідність міжнародним актам. Так, у 2009 р. ратифікована Конвенція ООН «Про права людей з інвалідністю» (2006); у 2010 р. затверджено «Концепцію розвитку інклюзивної освіти» (Наказ МОНУ № 912 від 01.10.2010) та ін. інклюзивний освіта педагогічний корекційний

Фактично до вересня 2011 р., часу затвердження «Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах» (постанова КМУ № 872 від 15.08.2011) в Україні функціонувала сегрегативна (інтернатна) система навчання та виховання дітей з інвалідністю, а відповідно - й соціальна сегрегація дорослих із статусом інвалідності. Цей документ офіційно починає відлік часу з реалізації інклюзивного навчання в закладах загальної середньої освіти.

Активно-пошуковий етап, насичений експериментально-проєктною роботою за тісної співпраці державних та громадських інституцій, спричинив фетишизацію інклюзивної освіти на рівні управлінських структур. Таку реакцію управлінців системи освіти України, а також зацікавленість вітчизняних фондів, організацій та об'єднань пояснюємо потужною фінансовою й грантовою допомогою міжнародних, європейських партнерів, зацікавлених у просуванні інклюзивної політики стосовно осіб з інвалідністю та уніфікації освітнього законодавства у країнах пострадянського простору.

Актуалізація проєктної діяльності різноманітних інституцій уможливила посилення просвітницької роботи серед населення, а також - 1) стимулювання закладів освіти впроваджувати інклюзивне (поряд з інтегрованим) навчання; 2) «включення в проблему інклюзії» інститутів післядипломної освіти, інклюзивно-ресурсних та тренінгових центрів, Інституту спеціальної педагогіки імені М. Ярмаченка НАПН України з метою здійснення підготовки й підвищення кваліфікації педагогічних працівників; 3) залучення до процесу інклюзивного навчання педагогічних працівників, батьків, тренерів, менторів; 4) забезпечення архітектурної доступності експериментальних закладів загальної середньої освіти.

Таким чином, МОНУ у тісній співпраці з ІСП ім. М. Ярмаченка АПНУ, а також іншими державними, недержавними установами, фондами, організаціями, об'єднаннями вдалося вибудувати систему інклюзивної освіти, яка, як передбачалося, сприятиме утвердженню інклюзивних цінностей та розширить можливості успішного функціонування в соціумі школярів з особливостями психофізичного розвитку. Для пересічного українця та педагогічного працівника стали зрозумілими неминучість освітньої реформи, оскільки активно пропагувалися у соціальних мережах й ЗМІ цінності інклюзії, висвітлювався досвід інклюзивної практики освітян, зарубіжні партнери представляли переконливі аргументи щодо важливості соціальної інклюзії для розбудови демократичного суспільства, охоплено інклюзивним процесом широке коло вітчизняних установ й організацій.

Третій, практико-зорієнтований етап (20112020) характеризується інтенсивністю впровадження інклюзивного навчання у закладах освіти (загальної середньої, дошкільної, вищої, професійно-технічної, вищої), а також появою низки наукових, навчальних, навчально- методичних матеріалів з описом досвіду зарубіжних країн та питань організації інклюзивної освіти.

Зважаючи на факт набуття у 2001-2010 рр. актуальності включення маломобільних груп населення в соціальне середовище, пріоритетним для державної соціальної політики України у 2020х рр. є створення ефективного інклюзивного освітнього простору. Визначальними документами, на основі яких відбулася зміна гуманітарної політики України з медичної моделі інвалідності на соціальну, є «Конвенція про права осіб з інвалідністю» (№995_g71 від 13.12.2006) й Факультативний протокол до неї (ратифіковані Законом України № 1767 від 16.12.2009).

Європейські рекомендації щодо забезпечення прав рівного доступу осіб з порушеннями психофізичного розвитку до освітньо-соціальних послуг було враховано у Концепції «Загальнодержавної програми «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів та розвитку системи реабілітації інвалідів» на період до 2020 року» (№ 245-р від 30.03.2011). Автори програми розглянули основні недоліки імплементації міжнародного законодавства з питань забезпечення прав осіб з інвалідністю в Україні. На їх усунення у восьмирічний термін заплановано поступову оптимізацію мережі діючих реабілітаційних установ та перегляд законодавчої бази з питань освіти, охорони здоров'я, а також працевлаштування, використання транспортних засобів особами з інвалідністю.

Багаторічна реалізація «Державної цільової програми «Національний план дій з реалізації Конвенції про права осіб з інвалідністю на період до 2020 року» (706-2012-п від 01.08.2012) зосереджувалася на просвітній роботі серед освітян з питань особливостей потреб осіб з інвалідністю шляхом - 1) запровадження у закладах вищої освіти, інститутах післядипломної педагогічної освіти навчальної дисципліни «Інваліди: етичне спілкування, супровід, допомога»); 2) поширення через Internet-мережу методичних посібників з питань навчання, виховання та розвитку дітей з порушеннями психофізичного розвитку; 3) широкої просвітницької пропаганди у медіазасобах та друкованих ЗМІ щодо «забезпечення принципів розумного пристосування та універсального дизайну»; 4) забезпечення особам з інвалідністю архітектурної доступності до будівель, споруд, навчальних закладів (Державна цільова програма, 2012).

У заданому полі активно працює Міжнародний фонд «Відродження» (далі - МФ «Відродження», Фонд), діяльність якого зосереджена на захисті прав людини та грандовій підтримці ініціатив розвитку відкритого демократичного суспільства в Україні. Особливу нішу в діяльності Фонду займають ініціативи, присвячені просуванню інклюзивності як цінності, сприянню системним змінам в освітній галузі України з метою її наближення до найкращих європейських практик. Спільними зусиллями Фонду та МОНУ є експертна підтримка, розробка та впровадження ефективної політики України у сфері інклюзивної освіти. У 2011 р. Фонд підтримав дослідження Європейської дослідницької асоціації (ERA) на виявлення ступеню розуміння та сприйняття інклюзії українцями. Всеукраїнська вибірка склала 500 респондентів, 2/3 з яких виявили позитивне ставлення до інклюзії осіб з інвалідністю та розуміння, що зміни в більшості сфер життя є неминучими. Опитані респонденти сприймають інклюзивну освіту як засіб прояву толерантного ставлення в українському середовищі.

У рамках реалізації проекту «Розвиток інклюзивної освіти шляхом використання індексу інклюзії в Україні, Азербайджані, Таджикистані та Монголії» працівниками Фонду розроблено «Індекс інклюзії» - моніторинговий інструмент, що містить добірку практичних матеріалів для оцінки якості послуг інклюзії навчальним закладом та розвитку інклюзивного освітнього середовища в ньому. З часу започаткування впровадження інклюзивної освіти Фондом спільно з вітчизняними, зарубіжними партнерами реалізовано близько 30 заходів, присвячених просуванню інклюзивної освіти в Україні.

Особлива активність Фонду спостерігається у 2017-2019 рр. Це, зокрема, підтримка МОНУ у розробці Концепції «Нова українська школа»; міжнародні конференції; круглі столи; форуми; інтерактивні інклюзивні перформанси та ін. Аналіз програм Фонду, підтверджує їх просвітницьке спрямування, охоплює широке коло зацікавлених в інклюзії осіб - педагогічних працівників, управлінців державних і недержавних структур, батьків, представників Інклюзивно-ресурсних центрів, зарубіжних представників, українських та зарубіжних експертів. Усі зібрання проводилися з широкоформатною метою - усунення бар'єрів та залучення громади до співучасті у виробленні єдиної стратегії розвитку інклюзивної освіти; віднаходження механізмів усунення перешкод у організації інклюзивного навчання на загальнонаціональному, місцевому та шкільному рівнях; привернення уваги до соціальної інклюзії.

У рамках підписаного «Меморандуму про співпрацю в межах ініціативи з впровадження інклюзивної освіти в Україні» МФ «Відродження» співпрацює з «Благодійним фондом Порошенка» (надалі - БФП, започаткував свою діяльність у квітні 2016 р.), який сприяв розвитку мережі Інклюзивно-ресурсних центрів та створення ресурсних кімнат у закладах освіти. Спільною ініціативою МФ «Відродження» та БФП був чотирирічний проєкт у Запорізькій області, який передбачав розробку індивідуальних програм розвитку дітей з особливими освітніми потребами та спільного викладання в інклюзивному класі; адаптування навчальних планів тренінгового супроводу й співпраці з батьками; обмін досвідом інклюзивного навчання та інформування на всеукраїнському рівні про результати його здійснення.

Значний внесок у просування державної політики інклюзивної освіти в Україні вносить «Фундація Відкритого суспільства» (Open Society Foundations) (надалі - Фундація): адвокація визнання юридичних прав дітей з особливими освітніми потребами через підтримку батьків; фінансування емпіричних досліджень, у т. ч. підтримка організації навчання молоді з інвалідністю; надання послуг у створенні мережевих контактів та можливостей здійснення інклюзивного навчання для шкіл, асоціацій батьків, вчителів; підтримка групи громадянського суспільства, які дають можливість молодим людям, батькам, викладачам, бути почутими; співпрацює з державними структурами, які беруть участь у розробці та реалізації законів, які регулюють інклюзивну політику, освіту і стратегії на національному рівні.

Особливо активну діяльність з підтримки інклюзивної освіти шляхом реалізації проектних заходів здійснює Інститут спеціальної педагогіки ім. М. Ярмаченка АПНУ. У період 2010-2020 рр. за участю й ініціативи інституту реалізовано: 9 проектів (всеукраїнських, міжнародних), зорієнтованих на лобіювання питань інклюзивного навчання, зокрема - «Інклюзивна освіта осіб з інвалідністю», «Залучення дітей з епілепсією до загальноосвітнього простору та ін.» (2015-2017), «Відкрита школа» (2018), «Підготовка педагогів до роботи з дітьми з особливими освітніми потребами в умовах інклюзивного середовища» (2019), долучились до спільного проекту МФ «Відродження» та БФП з розроблення підручника «Основи інклюзивної освіти» для закладів вищої освіти та Інститутів післядипломної педагогічної освіти та ін.); експерименти - всеукраїнського («Розвиток інклюзивного освітнього середовища в Запорізькій області», 2016) та 8 локального рівнів («Науково-методичне забезпечення інклюзивного навчання дітей з ООП», 2015; ін.); низку заходів науково-практичного спрямування (круглі столи, семінари, конференції, курси підвищення кваліфікації педагогів, майстер-класи).

Практико-зорієнтований етап розвитку державно-громадських механізмів розвитку інклюзивної освіти в Україні охоплює різноаспектну діяльність державних установ, фондів, організацій, зосереджену на вирішенні питань запровадження інклюзивного навчання у закладах освіти: розвиток інклюзивної культури установи, навчально-методичне забезпечення освітнього процесу, фахова підготовка та інклюзивна компетентність педагогічних працівників.

Подолання негативних стереотипів сприйняття осіб з порушеннями психофізичного розвитку здійснювалось шляхом подання у ЗМІ, соціальних мережах інформації про успішний досвід інклюзивного навчання та успішного функціонування в соціумі. Зацікавлені в інклюзії інституції приділяють основну увагу наступним напрямам: 1) моніторинг ступеню зацікавлення інклюзією серед українців, фінансування емпіричних досліджень; 2) розробка та видання моніторингових інструментів для оцінки якості надання інклюзивних послуг закладами освіти; 3) проведення широкої просвітницької кампанії із залученням представників різних соціальних структур, освітніх закладів, батьків дітей з особливими освітніми потребами; проєктна робота із моніторинговою та просвітницько-навчальною метою, а також фахова підготовка/перепідготовка педагогічних працівників. Однак найвагомішим показником практико-зорієнтованого етапу є напрацювання державними та недержавними інституціями масиву навчально-методичної літератури. Вагомою фінансовою основою інклюзивного навчання є виділення субвенційних коштів з державного бюджету (постанова КМУ від 14.02.2017 № 88).

Із запровадженням інклюзивного навчання назріла проблема фахової підготовки педагогічних працівників. Наказом № 1/9-456 від 18.06.2012 Міністерство освіти і науки України зобов'язало педагогічні навчальні заклади запровадити навчальну дисципліну «Основи інклюзивної освіти». Вченими розроблено низку посібників для підготовки здобувачів вищої освіти до професійної діяльності в умовах інклюзивного навчання (К. Бондар, І. Демченко, А. Колупаєва, С. Миронова, М. Порошенко, З. Шевців та ін.). Зауважимо, поступово сформувалася наукова школа фахівців, обізнаних у питаннях інклюзивного навчання осіб з особливими освітніми потребами та відкритих до фахового діалогу із майбутніми та діючими працівниками освіти, зокрема: В. Засенко, Н. Гаврилова, А. Колупаєва, І. Луценко, О. Мартинчук, А. Миронова, В. Нечипоренко, В. Синьов, Т. Скрипник, Д. Шульженко та ін. За їх участю проводяться навчальні семінари й тренінги, індивідуальні консультації та наукові заходи з питань організації інклюзивної освіти.

Оскільки навчальних посібників, рекомендованих Міністерством освіти і науки України, небагато, то нестачу навчальної літератури заповнюють посібники - навчальні, навчально-методичні, практичні; колективу авторів, одноосібні; авторські, укладені; створені у рамках проектів, описаних вище, і не лише. Знайдені видання ми згрупували за такими критеріями:

- філософські та правові засади інклюзивної освіти: «Відстоювання інтересів дітей з особливими потребами, дітей з інвалідністю на інклюзивну освіту: Тренінговий модуль» (2010); «Лідерство та інклюзивна освіта: навчальний курс та методичний посібник» (2011); «Інвалідність та суспільство» (2012); «Права людини: знати, щоб захищати. Що треба знати про захист прав дітей з інвалідністю» (2015) та ін.;

- зарубіжний та вітчизняний досвід успішного інклюзивного навчання: «Огляд ролі асистентів учителів у канадських школах. Досвід провінцій Манітоба, Нова Шотландія та Альберта» (2012); «Розвиток політики інклюзивних шкіл. Інтегроване планування послуг, їх надання та фінансування в Канаді» (2012); «Інклюзивна освіта в Україні» (2013); «Освіта, охорона, здоров'я та соціальне забезпечення дітей з порушеннями психофізичного розвитку: проблеми та шляхи їх вирішення: матер. парлам. слухань у Верховній Раді України 4 черв. 2014 р.»; «Діти в умовах загальноосвітньої школи (досвід закладів освіти Дніпровського району м. Києва» (2015); «Інклюзивно-ресурсний центр: досвід проекту» (2015); «Міжнародні документи зі сфери інклюзивної освіти» (2015); та ін.;

- організація діяльності закладу освіти та інклюзивно-ресурсного центру. «Інклюзивна школа: особливості їх організації та управління» (2007), «Організаційний розвиток: тренінговий модуль» (2010); «Стратегії викладання в інклюзивному навчальному закладі» (2012); «Індекс інклюзії: загальноосвітній навчальний заклад» (2013); «Індекс інклюзії: дошкільний навчальний заклад» (2013); «Індекс інклюзії: розвиток навчання та участі в життєдіяльності шкіл» (2015); «Школа для кожного» (2015); «Педагогіка інклюзивної освіти» (2016); «Інклюзивна освіта від А до Я: порадник для педагогів та батьків» (2016); «Організаційно- методичні засади діяльності інклюзивно-ресурсних центрів» (2018) та ін.;

- організація освітнього процесу: «Інклюзивна освіта. Підтримка розмаїття у класі» (2010); «Діти з особливими освітніми потребами та організація їх навчання» (2010, 2011); «Диференційоване викладання в інклюзивному навчальному закладі» (2012); «Гіперактивна дитина у класі. Стратегії реагування та організація навчального середовища» (2015); «Спільне викладання в інклюзивному класі» (2015);«Універсальний дизайн в освіті» (2015); «Доброго ранку! Ми раді, що ви тут» (2016); «Створення сприятливого освітнього середовища для дітей віком 3-5 років у дитячих садочках на сході України» (2017) та ін.;

- просвіта батьків: «Путівник для батьків дітей з особливими освітніми потребами» (2010); «Інклюзивна освіта. Посібник для батьків. Досвід Канади» (2012); «Працюємо разом: дитина з особливими потребами в школі. Довідник для батьків. Досвід Канади» (2012); «Навчально- методичний посібник для батьків дітей з особливими освітніми потребами. Ч. ІІ» (2013); «Підтримай себе - підтримай дитину: путівник для батьків дітей з особливими потребами» (2015) та ін.;

- індивідуальні основи інклюзивного навчання: «Планування спрямоване на кожного учня: посібник з розроблення та впровадження індивідуальних навчальних планів» (2012); «Індивідуальне оцінювання навчальних досягнень учнів з особливими освітніми потребами в інклюзивному класі: навчальний курс та науково- методичний посібник» (2011); «Керівництво «Індивідуальне оцінювання навчальних досягнень учнів з особливими освітніми потребами в інклюзивному класі» (2011); «Дитина з аутизмом в закладі освіти» (2015); «Діти з синдромом Дауна: факти, навчання, допомога» (2015); «Інклюзивне навчання: організаційне, змістове та методичне забезпечення» (2015); «Індивідуальна програма розвитку. Методичні матеріали» (2015) та ін.;

- функціональні дії та обов'язки фахівців: «Асистент учителя в інклюзивному класі» (2015); «Створення індивідуальної програми для дітей з особливими освітніми потребами» (2015); «Технології психолого-педагогічного супроводу дітей з аутизмом в освітньому просторі» (2015) та ін.

Представлений перелік посібників з інклюзивної освіти свідчить про вагомі напрацювання дослідників і авторських колективів МФ «Відродження», ВФ «Крок за кроком», «Благодійного фонду Порошенка», сприяння Міністерства освіти і науки України, Інституту спеціальної педагогіки ім. М. Ярмаченка АПНУ та інших інституцій. Ми не брали до уваги праці дослідників проблем розвитку інклюзії в Україні. Проведений аналіз цих видань засвідчує наступне:

1) фактично після затвердження на державному рівні «Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах» (2011) досліджувані нами інституції здійснюють активну підготовку навчально-методичної літератури;

2) кожне видання є цілісною навчально-методичною працею, яка відображає інформаційну новизну, практичну спрямованість з конкретної проблеми. Увага авторів зосередилася на найбільш актуальних питаннях: організація діяльності фахівця освітньої установи у конкретних умовах; взаємодія фахівців закладу освіти; участь батьків в організації інклюзивного навчання дитини. Блок навчально-методичної літератури присвячений організації діяльності інклюзивної школи. Особливу цінність посібникам надають рекомендації методичного змісту, підкріплені інструкціями дій, зразками документів для педагогічних працівників.

3) найпродуктивнішим для видання літератури виявився 2015 рік, оскільки після проведених у 2001-2013 рр. експериментальних проєктів було апробовано модель інклюзивної освіти та виявлено змістові та методологічні засади інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми потребами у закладах різних типів; продемонстровано умови ефективної соціальної інтеграції дитини з порушеннями психофізичного розвитку. Наступні проєкти, організовані фондами, громадськими організаціями, передбачали підготовку навчально-методичної літератури, відповідно до проблеми, на вирішення якої спрямовувалася співпраця учасників проєктної групи.

Узагальнюючи, можемо сказати, що 75-річне членство України у складі Генеральної Асамблеї ООН уможливило не лише аналіз сформованої системи функціонування українського суспільства, а й перегляд вітчизняної законодавчої бази та впровадження актуальних для країни положень важливих документів міжнародного права з питань забезпечення прав людини в розмаїтому суспільстві.

За тридцятирічний період незалежності в Україні, у ході апробації механізму запровадження інклюзивної освіти згенерувалася системна взаємодія чотирьох соціальних ланок «держава - МОНУ й підпорядковані йому заклади освіти - науково-дослідні установи - фонди, громадські організації, об'єднання», у ході якої здійснюється взаємна співпраця, набуття соціального досвіду, обмін інформацією, відпрацювання конкретних інструкцій для директорів й педагогічного колективу, досягнення загальної цілі. Кожній із ланок цієї соціальної структури властиві роль, місце/позиція, статус, а також механізми дій, форми й методи, реалізація яких забезпечила активну злагоджену взаємодію всіх учасників процесу впровадження інклюзивної освіти й, відповідно, - зміну свідомості педагогічних працівників, батьків, українців. Встановлено наступні державно-громадські механізми впровадження інклюзивної освіти:

1) системна ланка «держава»: а) членство в ООН (з 1945 р.), Раді Європи (з 1995 р.), приєднання до «Центральноєвропейської ініціативи» (1996 р.) та ін., співпраця й системна взаємодія, з якими сприяє розширенню можливостей із дотримання зовнішніх зобов'язань, інтеграції у єдиний освітньо-правовий простір; б) реалізація законодавчої та виконавчої функцій, приведення у відповідність міжнародним стандартам вітчизняної нормативної бази, а також розробка державних актів освіти; в) фінансова підтримка й сприяння розвитку освіти, створення рівних можливостей для усіх у здобутті освіти; г) цілеспрямована просвітньо-інформаційна робота та висвітлення міжнародного та вітчизняного досвіду й здобутків у ЗМІ, соціальних мережах; в) створення та регуляція діяльності закладів освіти, фондів, організацій, об'єднань;

2) системна ланка «МОНУ з підпорядкованими йому закладами освіти»: а) міжнародне співробітництво з питань освіти і науки; б) взаємодія з системою виконавчої влади в Україні, КМУ; в) формування й реалізація стратегії розвитку інклюзивної освіти, забезпечення її функціонування і підтримки субвенційними фінансуванням; г) реалізація державних цільових програм; д) визначення пріоритетів перепідготовки педагогічних працівників, їх сертифікація та підвищення кваліфікації; е) інституційний аудит закладів освіти;

3) системна ланка «науково-дослідні установи»: а) участь у розробці нормативної документації МОНУ; б) обґрунтування науково- методологічних та психолого-педагогічних детермінант розвитку інклюзивної освіти, в) створення інклюзивного освітнього середовища для дітей з особливими освітніми потребами; г) впровадження технологій і моделей супроводу дітей з особливостями розвитку; д) проектна та науково-дослідна діяльність в галузі інклюзивної та спеціальної освіти; популяризація інклюзивного навчання; е) підготовка науково-педагогічних працівників; надання методичної допомоги, консультування фахівців інклюзивної освіти, батьків; є) міжнародне та вітчизняне співробітництво з науковими центрами, закладами освіти, громадськими організаціями, фондами.