Особливості розвитку вітчизняної теорії та практики використання театрального мистецтва в навчально-виховній роботі з дітьми в першій третині ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ ВИКОРИСТАННЯ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНІЙ РОБОТІ З ДІТЬМИ В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХХ СТ.

Маргарита Альфрітівна Дергач, доктор педагогічних наук, доцент,

професор кафедри спеціальної педагогіки та спеціальної психології, Хортицька національна академія

Анотація

В науково-методичній статті представлено результати аналізу історіографічних матеріалів з проблеми використання театрального мистецтва як засобу виховання, навчання та соціалізації дітей педагогами та театральними діячами України на початку ХХ століття. Аналіз архівних джерел, рукописів, стародруків дозволив виявити когорту педагогів, доробок яких дозволяє нам зрозуміти особливості формування теоретичних основ та практики впровадження театрального мистецтва в освітню систему України.

Було визначено, що в педагогічних матеріалах початку ХХ століття наголошувалося на важливості засобів театру для розвитку складових естетичної сфери людини; морально-етичних якостей особистості, збудження її творчих сил, психологічних і психофізичних характеристик дитини: уява, пам'ять; самосвідомість, емоції, почуття, емпатійність, комунікативні навички. Окремо педагогічними діячами цього історичного періоду визначалися можливості театрального мистецтва в опануванні дітьми рідною мовою, у вихованні уважного і грамотного глядача.

Ключові слова: театральне мистецтво, навчання, виховання, школярі, педагогічна думка, педагогічна практика, історія педагогіки початку ХХ ст., Україна.

Аннотация

ОСОБЕННОСТИ РАЗВИТИЯ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ТЕОРИИ И ПРАКТИКИ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ ТЕАТРАЛЬНОГО ИСКУССТВА В УЧЕБНО-ВОСПИТАТЕЛЬНОЙ РАБОТЕ С ДЕТЬМИ В ПЕРВОЙ ТРЕТИ ХХ СТ.

Маргарита Дергач, доктор педагогических наук, доцент, профессор кафедры специальной педагогики и специальной психологии, Хортицкая национальная академия, Запорожье, Украина.

В статье представлены результаты анализа историографических материалов по проблеме использования театрального искусства как средства воспитания, обучения и социализации детей педагогами и театральными деятелями Украины начала ХХ века. Глубокий анализ архивных источников, рукописей, старопечатных изданий позволил выявить педагогов, разработки которых позволяет нам понять особенности формирования теоретических основ и практики внедрения театрального искусства в образовательную систему Украины.

Было определено, что в педагогических материалах начале ХХ века отмечалась важность средств театра для развития эстетической сферы человека; морально-этических качеств личности, возбуждение ее творческих сил, психологических и психофизических характеристик ребенка: воображение, память; самосознание, эмоции, чувства, эмпатийность, коммуникативные навыки и т.п. Также педагогическими деятелями этого исторического периода определялись возможности театрального искусства в овладении детьми родным языком, в воспитании внимательного и грамотного зрителя.

Ключевые слова: театральное искусство, обучение, воспитание, школьники, педагогическая мысль, педагогическая практика, история педагогики начала ХХ ст., Украина.

Abstract

DEVELOPMENT PECULIARITIES OF DOMESTIC THEORY AND PRACTICE OF USING THEATER ART IN EDUCATIONAL WORK WITH CHILDREN IN THE FIRST THIRD OF THE XX CENTURY.

Marharita Dergach, Doctor of Pedagogical Sciences, Associate Professor, Professor at the Department of Special Pedagogy and Special Psychology, Khortytsia National Educational and Rehabilitation Academy, Zaporizhzhia, Ukraine.

The article presents the results of the analysis of historical materials on the use of theatrical art as a means of education, training and socialization of children by teachers and theatrical practitioners of Ukraine in the early twentieth century. The in-depth analysis of archival sources, manuscripts, and old printed works allowed to distinguish teachers whose achievements allow us to understand the peculiarities of the formation of the theoretical foundations and practice of introducing theatrical art into the educational system of Ukraine.

During this historical period, the following issues were raised: the age limits of children's involvement in theatrical creativity, the specifics of the audience; mechanisms of children's dramatic creativity and development of appropriate approaches to the organization of theatrical work with children; requirements for repertoire selection; stages of acquainting children with theatrical art, methods of organizing and conducting rehearsal work, etc.

Scholars and educators of the time noted that children and adolescents who played only for their peers and parents could be involved in theatrical work; acquaintance with theatrical art should begin with simple theatrical forms, dramatized games, acting out charades, proverbs, «living pictures» and gradually move on to staging dramatic works; the basis of children's theatrical play are emotional experiences, and therefore the task of the leader is to emotionally captivate the child, put him/her in the right emotional state.

Based on the analysis of culturological aspects of the functioning of theatrical art in society, theoretical approaches to understanding the pedagogical possibilities of theater and the practice of using theatrical art in school, it was determined that pedagogical materials of the early twentieth century emphasized the importance of theater for the development of human aesthetics, moral and ethical qualities of the personality, activation of his/her creative forces, psychological and psychophysical characteristics of a child: imagination, memory; self-awareness, emotions, feelings, empathy, communication skills and abilities. Possibilities of theatrical art in fostering children's mastering a native language, in the training of attentive and competent spectators were defined.

Keywords: theatrical art, teaching, education, schoolchildren, pedagogical thought, pedagogical practice, history of pedagogy of the beginning of the XX century, Ukraine.

Вступ

На сучасному етапі модернізації суспільних відносин в Україні особливої гостроти й актуальності набувають питання всебічного формування особистості, здатної до самовиховання, творчого саморозвитку та самореалізації. Необхідність вирішення зазначеної проблеми зумовлена соціальними, культурологічними та педагогічними чинниками й викликає потребу в пошуку засобів формування особистості, одним з яких є мистецтво, зокрема театр.

Аналіз історико-педагогічного досвіду застосування театрального мистецтва у вітчизняній освітньо-виховній системі, викладений нами в попередніх дослідженнях (Дергач, 2012) продовжує зберігати актуальність, оскільки дозволяє отримати цілісну картину розвитку теорії й практики використання театрального мистецтва як засобу формування особистості, виявити історичний зв'язок проблем минулого й сьогодення, осмислити та презентувати накопичені в історії педагогічної думки й школи форми, способи, методи впливу на особистість засобами театрального мистецтва, розробити на їхній основі теоретичне й методичне підґрунтя введення театрального мистецтва як засобу формування особистості в сучасний вітчизняний освітній простір.

Інтерпретований доробок педагогів минулого, використання технологій, що були апробовані в історії вітчизняної культури, теорії та практики шкільництва, дає можливість розширити змістовну й технологічну частини педагогічного супроводу процесу формування особистості в ході її соціалізації, виховання, навчання; осмислити театральне мистецтво як самобутній оригінальний соціокультурний феномен, що має культуротворчий і психолого-педагогічний потенціал, використання якого здатне якісно оновити й удосконалити педагогічний процес.

Сучасна українська історіографія налічує певну кількість праць з історії розвитку педагогічної думки та практики використання театрального мистецтва як засобу формування особистості. Дослідники історії розвитку театрального мистецтва, діяльності братських шкіл і академій (XVI-XVII століття) вказують на особливе значення шкільної драми у вихованні учнів. Проблеми естетичного виховання дітей і молоді в ході музично-театральної діяльності в Україні в другій половині ХІХ - початку XX століть висвітлено в публікаціях О. Михайличенка (1999); питання морально-етичного виховання учнів засобами театрального мистецтва в Україні 1918-1941 років розроблено О. Котиковою (1989); особливості вивчення драматичних творів як засобу естетичного виховання школярів у 1930-1970-х рр. проаналізовано А. Барановою (1977); історичні аспекти використання театрального мистецтва в процесі естетичного виховання школярів частково вивчено М. Левченком (1996); використання української народної іграшки в творчій роботі з молодшими школярами досліджено С. Федоренко, А. Дашковською (2019). Проте початок XX століття, який відрізняється не лише бурхливими історичними подіями, ідеологічними ротистояннями, а й активними пошуками в галузі естетичного навчання і виховання, ще не отримали достатнього осмислення. Особливу цікавість, на нашу думку, викликає доробок першої третини XX століття науковців та практиків, які теоретично осмислювали та практично використовували театральне мистецтво в справі виховання і навчання школярів і юнацтва.

Мета статті - на основі аналізу історіографічних матеріалів визначити теретичні підходи та особливості використання театрального мистецтва в освітньо-виховній системі України першої третини XX століття.

Методи дослідження: науковий пошук здійснювався шляхом вивчення архівних матеріалів, стародруків, педагогічних журналів кінця XIX - початку XX ст., рукописів, відповідно були використані пошуково-бібліографічний, історіографічний, гіпотетико-дедуктивний, інтерпретаційно-аналітичний, порівняльно-зіставний методи.

Основна частина

Наприкінці XIX - початку XX ст. плеяда російських і українських вчених, психологів, фізіологів, педагогів, учителів долучилися до загальноєвропейського дискурсу, що розгорнувся навколо питання про значущість театрального мистецтва в розвитку особистості дитини. Серед найвидатніших постатей слід назвати М. Бахтіна, М. Дрізена, О. Буткевича, С. Русову, Г. Іваницю, М. Неваду, Г. Маляра, А. Калмикову. Саме їхні дослідження й думки, а також практика залучення дітей до театральної творчості дали поштовх для створення в 1920-1929 рр. вітчизняними ученими-педагогами і митцями театру концептуальних положень упровадження театрального мистецтва до шкільного життя та соціокультурної діяльності.

На початку XX ст. одним із найактивніших дослідників театру як засобу виховання дітей і молоді був М. Бахтін (1911а), який надавав цьому виду мистецтва важливого значення і вказував, що і родина, і школа в справі ознайомлення дітей з театром на той час діяли безсистемно: батьки вели дітей до театру, проте не відбирали виставу, призначену саме для них; школярі вивчали найкращі зразки драматургії, проте вчителі не намагалися продивитися з учнями їх у сценічному втіленні. Тим самим він наголошував на необхідності й важливості визначення умов і способів ознайомлення дітей із театром. Насамперед, дослідник намагався встановити, в якому віці доречно залучати дітей до театрального мистецтва. М. Бахтін указував, що в дітей уява набагато сильніша, ніж у дорослих, а тому вплив дорослого театру на них досить значний. На його думку, це відбувається тому, що дитина, на відміну від дорослих, сприймає сценічну дію як справжню реальність, а не ілюзію, тому ознайомлення дітей із театральними виставами треба розпочинати не раніше 13 - 14-річного віку. Іншим аргументом на користь саме цього віку М. Бахтін висував некоректну сьогодні думку щодо нездатності дітей молодшого віку до естетичних переживань. Про це вчений пише: «Початок серйозного естетичного розвитку можливий лише в старших класах середньої школи... Водити учнів молодшого віку на вистави серйозного репертуару є вкрай невдячним завданням: вони або засинають, або нудьгують в очікуванні якоїсь цікавої для них події (смішного чи страшного)» (Бахтін, 1911b, с. 155). Вважаємо, що основою таких думокє власні спостереження ученого. Водночас необхідно враховувати, що в ХІХ ст. і на початку ХХ ст. в театрах вистави, які призначалися б для дітей молодшого віку (окрім новорічних свят), не ставилися.

Не менш значущими є пошуки М. Бахтіним відповіді на питання: для якої аудиторії повинні грати діти? Вирішуючи його, він виходив з того положення, що сценічна вистава - це засіб колективного навіювання певної ідеї за планом, накресленим автором п'єси, а тому глядачі повинні бути схильні або замотивовані на таке навіювання з боку виконавців. Враховуючи цей чинник, дослідник висунув до особистості акторів певні вимоги: вони повинні «стояти вище за публіку, яку підкорюють своєю грою». Відповідно до цього він був переконаний, що учнівську виставу не слід демонструвати перед дорослими, які можуть упереджено ставитися до дитячої театральної гри. М. Бахтін та ін. вважали гру перед батьками, родичами, керівництвом школи та іншими категоріями дорослих шкідливою та такою, що здатна породжувати в одних дітей боязкість, невпевненість, сильні хвилювання перед виставою та впродовж неї; в інших дітей навпаки - участь у виставах збуджує самовпевненість, зарозумілість, пихатість, які виникають унаслідок непомірних, надлишкових компліментів з боку дорослих.

На думку М. Бахтіна, показ дитячих вистав перед однолітками або тими, хто менший від юних акторів за рівнем розвитку та віком, найменше сприяє розвитку негативних рис характеру дитини. У цьому випадку учасники шкільного театру дійсно здатні оволодіти увагою глядачів, а тому, переповнюючися гордістю, вони не мають жодного приводу для пихатості або зарозумілості. Учений указував, що «навіть почуття змагання, яке виникає в дітей протягом такої колективної роботи, набуває особливо піднесеного та шляхетного характеру» (Бахтін, 1911b, с. 184). До того ж майстерна гра окремих дітей може спонукати інших до бажання «потрапити з ними в лад», що стимулюватиме їх до самовдосконалення, саморозвитку та сприятиме об'єднанню дитячого колективу.

Іншим важливим положенням теоретичних роздумів М. Бахтіна (1907) було визначення механізму дитячої драматичної творчості. Спостерігаючи за дитячими театральними іграми, науковець дійшов висновку, що молодші школярі в іграх намагаються по пам'яті відобразити те, що вони бачили на сцені. Причому зміст вистави залишається на другому плані, головним же для дітей є втілення низки подій епізоду, що розігрували актори (Бахтін, 1907). Тобто увага дітей концентрується не на змісті вистави, а на сценічній дії актора, на сценічних подіях, які передаються через акторську гру. М. Бахтін указував, що саме акторську роботу і наслідують діти у власній драматизації.

Дослідник зазначає, що на початку ХХ ст. провідною теорією щодо розуміння природи акторської гри була концепція, запропонована Д. Дідро, в якій визначалися два механізми сценічної творчості: перший - механічне зображення малюнка дій персонажа п'єси, другий - переживання почуттів, якими наділений цей персонаж. На думку М. Бахтіна, дітям притаманний саме другий тип гри. Тому, розробляючи принципи режисерської роботи з організації дитячої драматизації, учений указував на два кардинально протилежні способи, які мають позитивний і негативний вплив на дітей. Як позитивний визначався такий, при якому діти повністю розуміють п'єсу та власну роль у ній, тому й здатні інстинктивно віднайти в собі всі потрібні інтонації, рухи тіла, міміку тощо. У цьому випадку вказівки режисера щодо деяких зовнішніх прийомів гри лише допомагають дітям глибше увійти у свою роль, адже міміка та рух безпосередньо пов'язані з мовою, а правильно знайдена інтонація породжує правильний жест, вираз обличчя, і навпаки. В іншому разі, якщо діти не захоплені п'єсою або не розуміють її, вказівки професійного режисера і навчання дітей «з голосу» та шляхом показу не матимуть результату: «У кращому випадку діти, як папуги, засвоять лише зовнішні прийоми гри, у гіршому, замисляться, навіщо все це потрібно, і дійдуть висновку, що це потрібне для того, щоб справити враження на інших, залишаючись «холодними». Іншими словами, це призведе до «акторства» в розумінні удавання» (Бахтін, 1911). Така думка М. Бахтіна може розглядатися як одне з методичних положень організації дитячої театральної творчості.

Спираючись на положення про прерогативу переживання в процесі створення дитиною драматичного образу, М. Бахтін визначає умови організації театральної роботи з дітьми:

1. Повне розуміння своєї ролі та перевтілення в персонаж.

2. Наявність у дитини запасу власних спостережень, на основі яких і відбувається розробка образу.

3. Самоспостереження та самокритика. У цьому аспекті вчений указував, що дитині-актору недостатньо відчути ті чи інші почуття, їй необхідно передати їх партнерам у грі та глядачам. Тому школяреві важливо визначити, що з арсеналу власних особистісних рис і якостей потрібне для художньо-творчого процесу і як досягти певних станів та відчуттів. Саме останні дві умови М. Бахтін вважав головними для розвитку психічних процесів дітей та молоді в ході їхньої театральної діяльності.

4. Пріоритетність художньої роботи в ході постановки дитячих вистав. Під «художністю» М. Бахтін розумів «єдність і гармонію між ідеєю та відтворенням її у виставі» (Бахтін, 1911b, с. 197). Успішність саме такого підходу, на думку вченого, полягала в тому, що діти внаслідок природної здатності до научуваності та жвавості уяви спроможні захопитися задумом автора ще скоріше, ніж дорослі. Саме це й необхідно враховувати режисерові на етапі підготовки до вистави. Стосовно таких цілей, як розвиток голосу, мови, впевненості, морально-етичних установок тощо, науковець вважав, що вирішити їх можливо тоді, коли вони залишаються на другому плані. Тобто в ході роботи над виставою під час пошуку дитиною засобів виразності розвиток мови і зазначених якостей її психіки буде відбуватися автоматично.

5. Обов'язкова, кропітка робота над виставою. Вчений підкреслює: «Не можна виступати перед будь-якою публікою з недостатньо підготовленою виставою; не можна також обирати п'єси заради виграшних ролей для дітей, п'єса обирається заради ідеї, що відображена у відповідних образах» (Бахтін, 1911b, с. 182).

М. Бахтін запропонував власний підхід поступового ознайомлення дітей із театральним мистецтвом, який базувався на дотичності розвитку дитини і театру. Для дошкільного віку вчений найдоступнішим вважав тіньовий театр (тоді його називали «китайські тіні», «іспанські тіні»). Наступним був театр Петрушки, адже «потреба сміятися в дітей така велика, що, як показує досвід, найефектніші, найпоетичніші вистави маріонеток втрачають привабливість для дітей, якщо там нема цього персонажа» (Бахтін, 1911b, с. 159). Далі йшов театр маріонеток. Зміст лялькових вистав, підготовлених дітьми, мав казковий, історичний, етнографічний та побутовий характер. У такому театрі-грі дитина була водночас і автором, і режисером, і актором, адже вона інсценувала улюблені казки, оповідання чи сюжети різних драм і комедій та грала за усіх дійових осіб.

Поступово, підростаючи, діти переходять від лялькового до справжнього дитячого драматичного театру. Допомагати в цьому процесі, на думку вченого, повинні вистави старших дітей, що влаштовувалися під керівництвом педагогів. Отже, дошкільний вік і початкову школу М. Бахтін вважав середовищем для запровадження саме лялькового театру.

У середній школі, на думку вченого, учнівські театральні постановки можна використовувати як засіб естетичного виховання - такий, що здатен посилити естетичне враження від поетичного тексту, з яким знайомляться учні на уроках літератури: «Коли учні розігрують «Притчу про блудного сина» С. Полоцького, «Вертепну драму про царя Ірода» або сцени із «Трессотипіуса» О. Сумарокова, то це звісно лише засіб наочного навчання в руках учителя словесності» (Бахтін, 1911b, с. 205).

Особливу увагу М. Бахтін приділив учнівській драматизації та інсценізації як дидактичному засобу, який необхідно застосовувати, насамперед, на уроках літератури. Учений указував, що «вивчати драму в класі все одно, що вивчати рослину за засушеним зразком» (Бахтін, 1911b, с. 154). Він вважав, що безпосередній обов'язок справжнього вчителя словесності - це застосовувати в навчанні, естетичному таморальному вихованні учнівської молоді наочність. Тому вчитель повинен домагатися того, щоб по можливості всі драматичні твори, які входять до навчальної програми, були продемонстровані учням у сценічному виконанні, навіть не дуже професійному. Такий метод науковець пропонував використовувати і на заняттях із Закону Божого та географії (етнографічні сценки). Ставлення М. Бахтіна до театрального мистецтва як дидактичного засобу було настільки серйозним, що він запропонував систему введення цього виду творчості до процесу навчання.

Він вказував, що в молодших класах учитель співу разом з учителем танців може поставити поетичні сценки казкового та побутового характеру, навіть невеличкі опери. У середніх та старших класах учителі нових і прадавніх мов, рідної мови та словесності можуть ставити невеличкі вистави, складність яких залежить від підготовленості класу, репертуару, теми, що вивчається. Наприклад, він пропонував обрати певну виставу російських класиків і виконати її на шкільній сцені. Такі постановки, на думку вченого, сприятимуть розвитку в учнів смаку та інтересу до класичного репертуару, а також створять певні уявлення про працю режисера й актора.

Визначивши шкільну драматизацію важливим чинником розвитку учнів, М. Бахтін позначив вимоги щодо її організації:

- основним завданням режисера у такій роботі є згуртування дітей в єдине потужне товариство;

- режисер повинен захопити дітей ідеєю вистави, а не її подробицями. Зробити це, на думку вченого, можливо і красою, і драматизмом, і навпаки, комізмом сюжету (Бахтін, 1911b, с. 201).

- з метою запобігання перевтомлюванню дітей у виборі п'єси необхідно враховувати тривалість її в цілому та окремих актів;

- ідея вистави та кожної окремої ролі не повинна перевищувати рівень розвитку й запасу спостережень дитини, адже від цього залежить її розуміння учнями (Бахтін, 1911b, с. 180).

Також учений порушував питання про організацію театральних виступів учнів на шкільних вечорах і відвідування школярами вистав у професійних театрах. Стосовно учнівської драматизації на вечірках М. Бахтін зауважував, що на шкільних дозвіллєвих заходах необхідно впроваджувати рольове читання байок, оповідань, уривків з драм. Відвідування драматичних вистав, на думку вченого, повинно бути нечастим, інакше в дітей може притупитися вразливість до яскравого, нового, розвинутися нав'язлива пристрасть до видовищ. Він указував, що відвідування театру повинно бути для дітей святом, до якого вони готуються заздалегідь, краще в школі. І репертуар театру, і відвідування його дітьми та школярами повинні контролюватися радою батьків і педагогів, а проведення попередніх бесід з дітьми про зміст таких вистав є обов'язковим. Багато з положень, розроблених М. Бахтіним, були інтерпретовані радянськими педагогами і впроваджені до шкільної практики.

Іншим дослідником педагогічного потенціалу театрального мистецтва був О. Буткевич (1909). Він вважав театр засобом, який сприяє активному узагальненню в уяві дитини навколишнього життя та впливає на її психічний розвиток. Для успішного впровадження театральної творчості дітей учений пропонував дотримуватися низки умов.

До першої він відносив вибір репертуару. Дослідник наполягав на тому, що на сцені діти повинні передавати лише ті почуття та настрої, які цілком відповідають рівню розвитку їхньої психіки. У порушенні цієї умови О. Буткевич вбачав два шкідливих наслідки. Перший: під час вистави діти можуть мати вигляд маріонеток, адже їм необхідно заучувати і промовляти незрозумілі слова. Інший - порушення природного процесу духовного розвитку дітей через те, що вони змушені опановувати чужу психологію. У цьому положенні О. Буткевичем мається на увазі відтворення дитиною психофізичних дій, що зафіксовані драматургом у поведінці героїв драматичного твору і нетипові для виконавця.

Друга умова стосувалася принципів роботи. Під час постановки вистав дітям необхідно давати широку ініціативу та самостійність. Допомога дорослих повинна обмежуватися поясненнями та вказівками, які робляться на етапі початкового читання п'єси. Детальне режисерство взагалі неприпустиме: «Дитина, що захоплена роллю, грає безпосередньо почуттями, за натхненням, а постійні зауваження і зупинки режисера можуть доводити маленького актора до остовпіння» (Буткевич, 1909, с. 156).

Третьою умовою було врахування вікових особливостей глядачів. У цьому питанні думки О. Буткевича і М. Бахтіна збігалися: віковий склад аудиторії глядачів повинен максимально наближатися до віку акторів, адже товариське середовище є найбільш природним для дитячого театру.

Також педагог наголошував, що гра дітей у шкільному театрі повинна бути вільною від будь-яких розрахунків за витрачені дитиною сили та здібності, тобто бути безкоштовною.

Досвідом організації шкільних постановок на сторінках «Педагогічного листка» ділилася вчителька Фребелевського товариства А. Калмикова (1913, с. 225 - 229). Вона пропонувала чотири «ступені» дитячого театру, які відповідали психологічним особливостям певних вікових груп. Для більшої наочності цей матеріал подаємо у вигляді таблиці (табл. 1).

Таблиця 1. Модель дитячої театральної творчості за А. Калмиковою