"Ганьба американської юридичної освіти": у світлі прочитання Алана Уотсона

Викладачі дуже погано освічені.

Критичне уточнення Алана Уотсона проти зростаючого дефіциту, вважай, відсутності правової культури викладачів права виглядає (за аналогією з іншими його висловлюваннями) як вердикт проти поширеної культури потурання у відборі та підготовці викладачів права. Активно й прямо визнаючи існування блискучих викладачів права у США, Алан Уотсон натомість критикує та висловлює занепокоєння у зв'язку зі зростаючою контркультурою «недосконалості». Він зазначає (й критикує), що відбір для викладання права дедалі менше відповідає чітким критеріям, які мають бути перевірені на рівні науково-практичних досліджень. Ба більше, він зазначає, що такий відбір переважно спиратиметься на комерційний імідж з нового типу привілейованих (за расою, етнічною приналежністю, сексуальною орієнтацією) й особливо на рекомендації тієї чи іншої гілки Ліги політкоректності. Часто викладачі права відбираються як «персоналії», здатні уособлювати факультетський імідж (неминуче за наказом Ліги політкоректності) або ж відповідно до іміджу, здатного очарувати спонсорів. Якщо б від цього обрані викладачі знали про право більше, це було б вельми цінним, проте, у підсумку, на вагах це важить небагато.

Для викладання права візьмуть тих, хто являє собою ринкову цінність, олігархічну цінність, а також цінність привабливості. Йдеться про схему набору, що її вже застосовують в адвокатських конторах, у роботі з компаньйонами та партнерами, які можуть принести більше грошей та заможних клієнтів. Така модель дедалі більше інфільтрується у світ правознавчих факультетів (маються на увазі гранти, асигнування, дотації, стипендії, пожертвування тощо).

Слідуючи за Аланом Уотсоном та спрощуючи його аргументацію, зазначимо, що криза юридичної освіти, криза педагогічної методології та педагогічне потурання підсилюються та розширюються всередині викладацького складу через нездатність юрфакультетів виправити ситуацію. Чимдалі викладачі права перетворюються на каналізаторів - необізнаних та таких, що безпідставно вважають себе самодостатніми геніями «права». Проблема у тому, що через відсутність «доктрини», через розумову девальвацію права, так само як і через його інтелектуальну та практичну маргіналізацію, все це згубно позначиться на правознавчому кліматі. Попросту, підкреслює Алан Уотсон, не вистачає логічного зв'язку між працею викладача (стосовно правового питання) й тим, чого він навчає в інтересах своїх студентів (стосовно розуміння у зв'язку з цим же питанням). Без зв'язку, який дозволяє викладачеві передати свої компетенції у праві, він мовить поза знанням та розумінням, він мовить, не здійснивши справжніх досліджень у царинах, яких навчає.

Дійсно, перевага викладача з солідними знаннями та адекватного «правовій доктрині» зазвичай є констатацією того, що він отримав таке знання, тому що він (вона) сам вдався до досліджень і в такий спосіб «виміряв та зрозумів практику» права! Такий викладач отримує автономію як справжній викладач- дослідник, а також як серйозний учений, тому що він опановує спосіб адекватного написання якісної доктринальної праці. Виходячи з цього, він здатний використовувати діалектику між теорією, догматикою та «практикою», аби навчити студентів розумінню правового смислу (доктрини), який згодом простежуватиметься в їхній практичній діяльності.

На противагу цьому, підкреслює Алан Уотсон, як досягти такого у випадку з викладачем, який не має справжнього знання про право і який змушений постійно шахраювати?

Троє погано освічених професорів.

Найбільшу главу присвячено аналізу слабких наукових досліджень, здійснених трьома відомими та впливовими професорами. Саме тут Алан Уотсон висловлює найбільш пряму та нещадну критику інтелектуальної нісенітниці та профанної обмеженості, які характеризують цих трьох професорів, до того ж і вказує їхні прізвища. Мета слугуватиме тому, щоб вибити з сідла їхніх численних самовідданих шанувальників в США (та поза їх кордонами) й тому, щоб надати розголосу глибоке юридичне невігластво, про яке свідчать їхні твори. Трьох жерців звуть Абрахам Артур Шиллер (1902-1977), професор римського права в Нью-Йоркському Університеті Колумбія; Мортон Дж. Гор- виць (1938), професор історії права США в Гарвардській Школі Права; й Дункан Кеннеді (1942), професор права в Гарвардській Школі Права.

У розділі «Абрахам Артур Шиллер» Алан Уотсон - сам будучи провідним експертом у римському праві - цікавиться професором Шиллером Абрахам Артур Шиллер, 1897-1977, був професором факультету права Університету Коламбія з 1928 по 1977. Стосовно римського права він опублікував працю Texts and Commentary for Study of Roman Law. Mechanisms and Development, New York 1946; стосовно римського законодавства - працю Mechanisms of Development, Den Haag / New York 1978., точніше його революційним (начебто) досягненням у галузі римського права Наведені уривки зі статті Алана Уотсона «Trade Secrets and Roman Law: The Myth Exploded», Tulane European & Civil Law Forum, 1996, Р. 19-29. [1, 143152]. Вважається, що А. Артур Шиллер відкрив, що сучасна «комерційна таємниця» безпосередньо сягає класичного права та права римських рабів Зазначимо, що «action servi corrupti» (себто превентивна або реституційна дія проти раба чи рабині) відповідає: Institutiones 4, 6, 23; Digest 11, 3; Codex Iustinianus 6, 2. [16]. Фактично він стверджував, що формула участі у судовому процесі, іменована «Actio Servi Corrupti», а саме, можливість для рабовласника в античному Римі вимагати відшкодування збитку (й захисту, а також фізичної недоторканності) через (і проти) зловживання іншої особи, є цьому джерелом. А. Артур Шиллер наполягав, що така формула дозволяє брати участь у судовому процесі під приводом, що третя особа «повернула підкупленого раба». Алан Уотсон протестує проти такого твердження, вважаючи його вигаданим та необгрунтованим.

Алан Уотсон прагне внести поправки та підкреслити, що в історії античного права фактично йдеться передусім про actio (тобто процедурну формулу), яка захищає від підкупу слуги (раба/рабині) третьою особою. Тим не менш це аж ніяк не стосується «власності» або «блага», хіба що морального та сексуального підкупу раба, що може завдати шкоди його власнику, його родині та його оселі. Це actio, що має деякі суттєві наслідки стосовно честі родини та соціальної респектабельності, проте ніяк не зв'язане з «комерційною таємницею».

Алан Уотсон указує, що, ув'язуючи захист комерційних таємниць із моральним підкупом та приниженням, яких можуть завдати рабині в її оселі, А. Артур Шиллер зробив антиісторицистську помилку, проявив незнання історичного контексту та не взяв до уваги історію. Він вигадав це ідеологічно, не беручи до уваги те, що ми знаємо про римське право, до того ж не маючи жодних доведень для своїх міркувань, хіба що вигадки за аналогією. Це те, що зветься науковим шахрайством.

У «досьє Мортон Дж. Горвиц» Тут Алан Уотсон використовує аргументи зі своєї статті «The Transformation of American Prop-erty Law: A Comparative Law Approach» Georgia Law Review, Vol. 24, No. 2 (Winter 1990), P. 163-221. Назва прямо відсилає до праці Мортона Дж. Горвиця The Transformation of American Law, 1780-1860, Cambridge (Mass.) Harvard University Press, 1977. [1, 152-176] Алан Уотсон звертається до одного з великих імен американської університетської науки, якому приписують найбільш справедливу та найбільш адекватну версію «перетворення американського права» Об'єктом критики є книга Мортона Дж. Горвиця The Transformation of American Law, 1780-1860, Cambridge (Mass.) Harvard University Press, 1977. Про Мортона Дж. Горвиця йдеться також у пра-цях: The Transformation of American Law, 1870-1960: The Crisis of Legal Orthodoxy, New York, Oxford University Press, 1992 та: The Warren Court and the Pursuit of Justice, New York, Hill & Wang Publishing, 1998.. Алан Уотсон холоднокровно зазначає, що М. Дж. Гор- виць спирається виключно на модний апріорний засновок - а саме на парадигму «політичної» наддетермінованості та на роль другого плану у «грі за владу» (дуже популярний вислів у 1960-1970 роках і навіть у теперішній час) - і що він знехтував конкретною та реальною історією права Книгу Горвиця можна зіставити з аналізом Уільяма М. Віцека The Lost World of Classical Legal Thought: Law and Ideology in America, 1886-1937, New York, Oxford University Press, 1998. Зазначимо, однак, що дискусія Віцека стосовно підйому та занепаду «класицизму» може бути більш інформатив-ною як передісторія Верховного Суду Сполучених Штатів, ніж опис «права» кінця XIX ст. та початку ХХ ст. (або юридичної думки взагалі).. У ретельному аналізі «riparien law» Вислів «riparian law» не має точного еквіваленту у французькій мові (так само як і в сучасному французькому і квебекському праві). Традиційно він перекладається як «водне право», навіть якщо така традиція є надто звужувальною. Слово «riparian» співвідноситься з «річковим» (і не передбачає права власності у суворому смислі) та, відповідно, може стосуватися як доступу до води (для поста-чання та споживання), так і риболовства, встановлення понтонів (і системи узбережжя), внутрішньо- річкового, навігаційного, мисливського транспорту, встановлення системи охорони прибережної зони тощо. - водного права - він показує як на доктринальному, так і на судово-практичному рівні, що Горвиць не здатен довести свій апріорний засновок. Там, де Горвиць вважає себе осяяним «реалістським» (!) відкриттям перетворення американського права, Уотсон констатує лише ідеологічну історію, вигадану задля красного слівця. Він вважає, що в книзі Горвиця мова йде:

(...) про вельми спокусливу демонстрацію і у такій якості дуже привабливу. Те, що він був увінчаним успіхом та вельми впливовим як автор теорії, не викликає жодного сумніву. Моє заперечення, тим не менш, у тому, що теорія, яка спирається на думку стосовно юридичного аналізу, не має ніякої цінності, якщо аналіз є неточним. Я не вважаю, що аналіз Горвиця стосовно фактів, або права, або розглянутих справ є точним. Я навіть задався питанням, чи читав він взагалі про відповідні справи Переклад автора: “(...) a very sexy thesis, and as such immediately attractive. That he has been suc-cessful and influential with this theory there can be no doubt. My difficulty, though, is that a theory that is based on judgement about legal analysis has no value unless the analysis is accurate. I do not think Horwitz' analysis of the facts or law or both of the cases his discusses is accurate. I have at times even wondered if he has read the cases.» [1, 176].

Звідси питання: чи є цінним вивчення історії американського права, засноване на упередженому та ідеологічному читанні? Чи не є дослідження історії, що спирається на наддетермінуючу або суто детермінуючу теорію, невідворотно шахрайським?

У «досьє Дункан Кеннеді» Алан Уотсон відтворює та посилається на аргументацію, розкриту в його статті «The Structure of Blackstone's Commentaries», Yale Law Journal 97 (1988), p 795-821. [1, 176-192, пор.: 120-126] Алан Уотсон виглядає ще нещаднішим. Тут Алан Уотсон аналізує суперечливу та постмодер- ністську статтю Дункана Кеннеді «Структура Блекстоунських коментарів» Дункан Кеннеді імітує у своїй статті аналіз праці Уільяма Блекстоуна «Commentaries on the Laws of England (1765-1796). Книга Блекстоуна багаторазово перевидавалась; існує три історичні переклади французькою. [17] та стверджує, не церемонячись, що «ця стаття є вочевидь фальшивою, а її 128 сторінок (!) незрозумілі [туманні]» Переклад автора: «This article is obviously wrong on its face and its 128 pages [sic!] are incom-prehensible». Зазначимо, що Алан Уотсон тут пише «128 сторінки», тоді як стаття Дункана Кеннеді містить де-факто 174 сторінки. Див. також: висновок Алана Уотсона, там само, С. 191 - «I insist that Kennedy's paper is without merit». [1, 176]. Чому ж?

Алан Уотсон зауважує, що вже у вступних словах до статті Дункана Кенне- ді заявлена глибина проблеми, бо її автор претендує на те, що може зануритись безпосередньо у «свідомість» та в «юридичну думку» Уільяма Блекстоуна! Як же він це робить? Як же він може раціонально здійснити таку трансменталь- ну та трансісторичну операцію? Чи не йдеться тут, скоріше, про неможливу та абсурдну місію? Зі всією очевидністю, Дункан Кеннеді на це не здатний. З цього Алан Уотсон констатує, що афірмація слугує помилковій претензії на те, що у зв'язку з цим немає ніякої необхідності аналізувати те, що Уільям Блек- стоун писав насправді (зокрема, книгу, що її прагне проаналізувати автор і яку в підсумку не аналізує), так само як і досліджувати її джерела (які він залишає поза увагою, змінює, видозмінює), ні навіть обмірковувати її контекст та реальну історію (він безсоромно стверджує, що його це не цікавить), бо автор працює над тим, що лише йому одному відомо! Дункан Кеннеді, отже, працює лише над «модним іміджем», що полягає у так званій традиції, яку він формує у приватному порядку, над іміджем ідеоправа, що дозволяє очарувати та мати фоло- верів (тобто послідовників), проте який нічого нам не повідомляє про Блексто- уна (скоріше, дезінформує, маніпулюючи нами).

Відповідно, Алану Уотсону залишається зазначити, що це не має жодного смислу! Натомість він пропонує нам 16-сторінковий точний та критичний контраналіз «структури Коментарів» Уільяма Блекстоуна, а також здійснює аналіз, якого немає у Дункана Кеннеді і якого, до того ж, у нього і бути не могло Див. нашу рецензію на праці Дункана Кеннеді у книзі: Bjame Melkevik, «Critiques d'un texte mythique: Rйflexions sur «L'enseignement du droit et la reproduction des hiйrarchies. Une polйmique autour du systиme» de Duncan Kennedy», Studia Universitatis Babes-Bolyai: Iurisprudentia, anul LIV, janvier 2011, no 1, Р. 99-128. Стаття містить критику «дискурсивних образних порад», що їх утворює Дункан Кенне-ді стосовно його власної концепції ідео-права. Йдеться про критику «критики, яка такою не є», оскіль-ки, враховуючи міфічний текст Дункан Кеннеді, «Правова освіта та відтворення ієрархій, за уважного та критичного прочитання, вимальовуються як демагогічний та софістичний образ. Цей легендарний текст, що впродовж десятиліть служив обґрунтуванням вузької політики «політичної моральності» на правових факультетах, виявився не більш, ніж протикультурним сплеском без справжнього змісту. Стаття ретельно аналізує, у яких контекстах Дункан Кеннеді вживає слово «ієрархія», і показує, як це слово, утворене на кшталт «мухоловки», вловлює небезпеку та розгубленість студентів. Підтримуючи анти-культурну модель Дункана Кеннеді та його критику владної політики, стаття наголошує на утво-реному тут тупику - як політичному, так і демократичному. Критика веде до пропозиції, що варто краще міркувати про юрфакультетський світ за демократичними критеріями та прагнути до навчання у контексті сучасного та демократичного права..

Критика колег, так само як інтелектуальна усунутість від їхніх педагогічних вигадок та оман, не кажучи вже про їхню політичну демагогію, «поетичні» та «літературні» фантазми, завжди була складним, скоріше, табуйованим питанням на юридичних факультетах [Див.: 18]. Консенсус полягав у тому, аби нічого не бачити, нічого не чути, нічого не казати і ніколи ніщо не критикувати. Колегіальність захищає посередність, так само як дурість та слабкі наукові дослідження. Найчастіше тиша стає єдиною відповіддю факультетів стосовно неуспішних студентів та ідеологічних надінвестицій. Разом з тим троє професорів (Абрахам Артур Шиллер; Мортон Дж. Горвиць; Дункан Кеннеді), що їх критикує Алан Уотсоном, являють собою, безперечно, вершки юр-олігархії у Сполучених Штатах. Йдеться про трьох понтифіків, здатних впливати та підтримувати правопорядок у своїх інтересах Про Дункана Кеннеді: «To win approval and a suitable position it was important to show allegiance to Kennedy». [1, 192]. Відкрита критика їх Аланом Уотсоном може обернутися тільки проти нього самого й завдати йому значної шкоди. І все ж його надихають турбота про якість досліджень та критична пильність проти безкультур'я та ідеологічної покірливості; він не любить університетських шахраїв і хоче, аби про це знали.

Разом з тим на юрфакультетському рівні сумарно це набуває особливого значення! Що говорити про тих, хто не в силах серйозно покласти край шахрайству, лицемірству та ідеологічним штампам? Що говорити про тих, хто зберігає мовчання стосовно того, у чого немає ні логічного, ні раціонального смислу як на рівні права, так і того, що належить до суто ідеологічного фан- тазму на правовому фланзі або до лівих прихильників чи до культурної ради- кал-реакційної течії? Чи не варто спочатку відкрити очі та діяти на користь сучасного смислу, сполученого з нашої правовою сучасністю?

4. На закінчення стосовно ганьби та їїздолання

Алан Уотсон вирішив знайти вихід з тупика, він наважився висловити все, що думає, і зробив це на користь вузького світу юридичної освіти, який він любить і якому він віддано служив усе своє життя. Критика Алана Уотсона - це тривожний сигнал, університетський крик проти галопуючої кретинізації, проти деградуючого безкультур'я, схвалюваних нашими елітами, нашими лівими та правими олігархами. Вони обґрунтовано побоюються іншої правової культури, яка може зашкодити їхнім привілеям, їхній владі та «повноваженням».

Крізь прочитання Алана Уотсона проступає меседж від людини, яка вирішила «вистояти». Кожна фраза, кожне висловлювання, кожна критика у книзі Алана Уотсона, прочитана та особливо зрозуміла, свідчить про те, що ми фатально помиляємося, піддаючись співу сирен, які стараються на користь ірраціоналізму, олігархічної влади, істеблішменту й «реакційного прогресизму». Їм не по душі правова культура, вони воліють бачити зігнуті спини, їм подобається панувати над іншим, над вами, над юридичною освітою, над індивідом, який шукає справедливості.

Скажемо однозначно! Ми згодні з Аланом Уотсоном та його оцінкою північноамериканської юрфакультетської культури. Він правильно написав і він має рацію. Він з честю зробив величезну послугу юридичній спільноті. Особливо чітко він зрозумів сучасні лінії розламу, що розколюють юрфакультет- ський світ та загрожують дедалі більше поширитися на користь ідеоправа, невігластва та ірраціональності - як юридичної, так і соціально-політичної.

Він зрозумів пульсуючу корупцію у дії, всередині правових факультетів, і як все це вже негативно позначається на правовій культурі та загрожує перетворитися на катастрофу. Він чудово усвідомив, що все це буде лише поглиблюватися та тліти без жодної надії на найскоріше зцілення!

Якщо критична розсудливість Алана Уотсона зосереджена, і назва на це вказує, на банкрутстві юридичної освіти у США, немає жодних причин радіти іншому приводу. Ідеологія, обрана нашими правими та лівими олігархами від права, буде безпощадною, і ось що очікує вузький юрфакультетський світ повсюди у світі, якщо ніхто не протестує, ніхто не критикує і якщо ніхто активно не відстоює якісну юридичну освіту, яка може також бути виправдана на рівні законодавчої розумності. На жаль, сьогодні безперечно взяли гору інтереси «ідеоправового» кретинізму, і вони завдають нам дедалі більших збитків Див. також: «L'enseignement du droit au dйbut du 21e siиcle. Perspectives critiques», Jurisprudence. Revue critique, Chambйry (France), де немає жодної критичної статті безпосередньо про те, що заявле-не - у некритичний спосіб? - у назві. [19]. І ідеоправовий кретинізм переможе, намагаючись зачепитися за юрфакультетські біографії в ім'я їхньої слави, влади та бізнесу. Тим гірше для права! Тим гірше для студентів. Тим гірше для вищої освіти й тим гірше для якості юрфакультетів!

А зараз вдамося до афоризму про розсудливість, висловленого Георгом Христофом Ліхтенбергом у 1793 році: «Сьогодні ми повсюдно силимось поширити знання, але хто знає, чи не з'являться через два-три століття університети, аби відтворити колишнє невігластво» [20, 504].

На жаль, це правда! Деякі сучасні університети та вчені роблять лише таке: відтворюють колишнє, аби зробити з нього нове невігластво, вимагаючи, аби решта вчиняла так само. Проблема криється у факті, що університети та їхні вчені прямо зараз поширюють колишнє невігластво, подвоюючи зусилля, аби додати до нього ще більше невігластва. На жаль, дедалі більше факультетів діє у такий спосіб, залучаючись у неуцтво, ірраціональність та ідеологічні фантами, й особливо активно зловживаючи словом «право». Вони зловживають словом «право», аби прославити «ідеоправо» (або краще: ідіот-право) їхніх уявлень, їхніх праць, їхніх ідеологій та їхніх владних ігор. Усі прославляють юридичне неуцтво, вважаючи себе здатними сказати «правду» та «вимовляти право», й тим гірше для істини. Більше не йдеться про вимогу «здорового права», яке ніяк не входить у їхню так гарно складену програму.

Ураховуючи все це, слід читати Алана Уотсона та його книгу «Ганьба американської юридичної освіти», бо ніколи не пізно сказати «ні» поточній ситуації та, як він, вистояти у створенні «здорового права» викладачами, які знають матеріал, а також те, як установити справжній зв'язок за своїми студентами за моделлю Алана Уотсона!

REFERENCES

1. Watson A. (2005). The Shame of American Legal Education. Lake Mary (FL): Vandeplas Publishing [in English].

2. Watson A. (2006). The Shame of American Legal Education. Lake Mary (FL): Vandeplas Publishing [in English].

3. Melkevik Bj. (2010). Scolies sur l'avenir des facultйs de droit. Philosophie du jugement juridique. Ste-Foy/Quйbec: Les Presses de l'Universitй Laval, coll. Dikй, p. 173-183 [in French].

4. Melkevik Bj. (2014). Philosophie du droit. Vol. 2. Ste-Foy: Les Presses de l'Universitй Laval, coll. Dikй, p. 191-202 [in French].

5. Melkevik Bj. (janvier 2011). Critiques d'un texte mythique: Rйflexions sur l'enseignement du droit et la reproduction des hiйrarchies. Une polйmique autour du systиme» de Duncan Kennedy. Studia Universitatis Babes-Bolyai (Cluj-Romanie), anul LIV, 1, 99-128 [in French].

6. Melkevik Bj. (2016). Quatre thиses critiques sur l'interdisciplinaritй dans le domaine du juridique. Une prйcision d'йpistйmologie juridique. Jean-Jacques Sueur et Sarah Farhi (dir.), Pratique (s) et enseignement du droit» - L'йpreuve du rйel, Actes du colloque organisй а la Facultй de droit de l'universitй de Toulon. Paris: Lextenso, coll. Contextes-Culture du droit, 2016, p. 354-372 [in French].

7. Kimball B. A. (2009). The Inception of Modern Professional Education: C. C. Langdell, 1826-1906. Chapel Hill (N. C): University of North Carolina Press [in English].

8. Kelsen H. (1953). Thйorie pure du droit. Introduction а la science du droit. Neuchвtel: Йditions de la Baconniиre, coll. Кtre et Penser, 37, 117-122 [in French].

9. Herrera C. M. (2004). La philosophie du droit de Hans Kelsen. Une introduction. Quйbec: Presses de l'Universitй Laval, coll. Dikй [in French].

10. Posner R. A. (1990). The Problems of Jurisprudence. Cambridge (Mass.): Harvard University Press [in English].

11. Posner R. A. (1986). Legal Formalism, Legal Realism, and the Interpretation of Statutes and the Constitution. Case Western Reserve Law Review, 37, 179-217 [in English]..

12. Feldman St. M. (2000). American Legal Thought from Premodernism to Postmodernism. New York & Oxford: Oxford University Press [in English].

13. Aristote (1960). Rhйtorique 1. Paris: Sociйtй d'Йdition «Les belles lettres,»,1357a and 1395b 22 [in French].

14. Melkevik Bj. (2014). Йpistйmologie juridique et dйjа-droit. Paris: Buenos Books International [in French].

15. Melkevik Bj. (2016) Quatre thиses critiques sur l'interdisciplinaritй dans le domaine du juridique. Une prйcision d'йpistйmologie juridique. Jean-Jacques Sueur et Sarah Farhi-Segond (dir.), Pratique (s) et enseignement du droit» - L'йpreuve du rйel, Actes du colloque organisй les 22 et 23 avril 2015 а la Facultй de droit de l'universitй de Toulon. Paris: Lextenso, coll. Contextes-Culture du droit, p. 354-372 [in French].

16. Schiller A. A. (1929-1930). Trade Secrets and Roman Law: the Actio Servi Corrupti. Columbia Law Review, 30, 837-845 [in English].

17. Kennedy D. (1979). The Structure of Blackstone's Commentaries. 28 Buffalo Law Review, 209-382 [in English].

18. Barraud B. (2016). La recherche juridique. Science et pensйes du droit. Paris: L'Harmattan, coll. Logiques Juridiques, p. 520-523 [in French].

19. Jamin C. (2012). La cuisine du droit. L'йcole de droit de Science Po: une expйrience franзaise. Paris: L. G. D. J., coll. Forum [in French].

20. Lichtenberg G. C. (1997). Le Miroir de l'вme (1793-1796). Paris: Йdition Josй Corti, coll. Domaine Romantique [in French].

Размещено на Allbest.ru