Основні аспекти превентивного виховання дітей та підлітків в історії педагогіки

Київ

MAIN ASPECTS OF PREVENTIVE EDUCATION OF CHILDREN AND ADOLESCENTS IN THE HISTORY OF PEDAGOGY

The article analyzes the main aspects ofpreventive education of children and adolescents in the history ofpedagogy and summarizes chronologically the historical process of prevention, which indicates the need for in-depth reflection on basic worldview matrices, including religious. In contrast to the confrontation between individuals, nations, communities, which is caused by modern cataclysms of global and local nature, preventive humane education offers cooperation, mutual understanding and mutual respect as a form of self-awareness and interaction. Educators are invited not only to have knowledge of a certain system of ethical values and tools to pass them on to students, but also to be in it and live by its principles to help young people overcome the problem of understanding and be ready for solidarity in practical values andjoint action. Particular attention is paid to the thesis that the assertion of human and human in man is the main postulate of preventive education. The article also explains the changes in views on preventive education, which were caused by the demands of the time and changes in the social environment, as well as the historical context andsocio-psychological basis ofbehavioral factors. The author analyzes the current scientific works, which are devoted to the problem ofpreventive education and training of specialists - practical psychologists. The meaning ofthe terms “preventive education”, “prevention”, “humanism”, in the sense ofsubordination to the fundamental requirements of harmonious coexistence of individuals in society. On the basis of the achievements ofphilosophical ethics from ancient times to the present, a semantic synthesis of humanistic ethical postulates has been carried out, which are present, on the one hand, in philosophical discourses and, on the other, in religions, and have practical and educational potential. for self-development. The article elaborates a table that reflects the key periods of development ofpreventive education and which reflects the full humanistic orientation of modern preventive education of children and adolescents.

Key words: preventive education, prevention, humanism.

Постановка проблеми

Нині соціальну ситуацію в Україні визначає тенденція морально-антропологічної кризи, що спонукає батьків і вчителів до пошуків ефективних шляхів превентивного виховання, які неможливо визначити без знання історичної спадщини у сфері ідей і цінностей. Одним із базових положень превентивного виховання є гуманізм, який на перше місце у виховному процесі ставить вихованця з його потребами. Саме він є тим ціннісним ядром, який поєднує дві етики - релігійну й секулярну. Принциповий лібералізм і плюралізм сучасної світоглядної системи спонукає науковців до пошуку нових перспективних шляхів розвитку превентивності через призму історичної дійсності.

Аналіз досліджень

Дослідженню превентивного виховання присвячені наукові праці О. Єжова, В. Кириченко, С. Кириленко, О. Киселиці, В. Оржеховської, О. Приймук, В. Приходько, Л. Рондяк, Т. Федорченко, Д. Отича, О. Лебєдєвої, Л. Щербини, І. Васильківського, О. Момот, які доводять актуальність заявленої теми й розглядають превентивне виховання в різних площинах.

Мета статті - проаналізувати основні аспекти превентивного виховання дітей та підлітків в історії педагогіки. У результаті аналізу історичних змін превентивності, надати рекомендації щодо сучасних підходів до превентивного виховання дітей та підлітків.

Виклад основного матеріалу

Аналізуючи превентивне виховання дітей та підлітків, нами виокремлено основні його етапи. Так, Л. Абрамова (Абрамова, 2006: 7) вважає, що материнська родова община на теренах України виникла близько 30 000 років тому й одержала в науці назву матріархату (від лат. «матер» - мати й грец. «архі» - «влада») Рід був універсальним колективом, він виконував шлюбні, господарські, релігійні, виховні, а згодом - військові й охоронні функції. Дітей змалку готували до життя в родовому колективі: передавали їм трудові навички, вчили дотримуватися обрядів, слухатися старших, шанувати матір, коритися її авторитету. У вихованні враховували стать і відповідні соціальні й господарські функції. Дівчаток готували до ролі матері - годувальниці, володарки, правительки. Хлопчиків знайомили з тими видами діяльності, які виконували чоловіки (полювання, виготовлення зброї, знарядь праці), й залучали до суспільної праці. У період матріархату й екзогамії дітей до п'яти-шести років виховувала мати. Потім хлопчиків передавали в суспільні чоловічі житла, дівчаток - у жіночі.

Таким чином, можна вважати, що матріархат на теренах первісної України й був першою сходинкою превентивного виховання, тому що готував дитину до її майбутньої соціальної ролі в колективі.

Важливим етапом в історії превентивного виховання була доба Античності. Тут склалися дві системи превентивного виховання дітей і підлітків - спартанська й афінська. Обидві системи обслуговували рабовласницькі системи. Спартанська система насамперед стосувалася хлопчиків, яких із семи років віддавали на виховання в державні школи інтернатного типу (агели). Тут вони мешкали до 18 років під суворим наглядом вихователів. Усе виховання мало на меті виробити в дітей безвідмовну покору, витривалість, уміння перемагати, тобто виростити вмілого воїна. Керувати справою превентивного виховання призначали відому владі людину - педонома («пайс» - дитя, «номос» - управляю). Він призначався старійшинами з-поміж знатних аристократів.

Афінське виховання на відміну від спартанського не було повністю державним, тут були школи й приватного типу. Навчали дітей гарних норм поведінки, розповідали казки й міфи про героїв. Велику увагу приділяли іграм. Дівчатка одержували сімейне виховання, що відповідало становищу жінки в рабовласницькому суспільстві. Їх вчили хатньому господарству, шиттю, рукоділлю, грати на музичних інструментах, гарних манер, читати й писати.

Заможніша частина молоді із 16 до 18 років вступала до гімнасії, де вивчала філософію, політику, літературу для того, щоб підготуватись для участі в управлінні державою та продовжувати займатись гімнастикою.

В Афінах виникли перші педагогічні теорії, тому видатні тогочасні філософи стали виразниками ідей превентивного виховання доби Античності.

Сократ (469-399 роки життя до Р.Х.) заперечував пізнання світу й природи з причини їхньої недоступності для пізнавання людським розумом і намагався переконати інших у тому, щоби пізнавати самих себе й вдосконалювати свою мораль. На його думку, це і є метою виховання. Сократ вів бесіди з превентивного виховання на площах, пропонуючи своїм слухачам пізнати істину шляхом запитань і відповідей, водночас не даючи готових положень. Такий метод навчання пізніше отримає назву «сократівського» або «евристичного». Ключова ідея Сократа в превентивному вихованні - «пізнання рятує від зла» - означає передусім настанову на розкриття особистістю в глибинах власної душі тих імпульсів, які спонукають до щирого єднання з іншими людьми, примноження порозуміння, взаємодопомоги, любові. Сократ вважав, що моральність не може бути примусовою або звичаєвою, вона має бути сформованою через активну волю до самовиховання, вдосконалення та взаємозбагачувального діалогу з іншими, на основі чого вона має переконатися в «божественному», космічному, а отже, в абсолютному смислі цінностей справжньої доброчесності.

Платон (427-347 роки життя до Р Х.) - учень Сократа. У творах «Держава» й «Закон» подав новий проєкт превентивного виховання в рабовласницькій державі. За цим проєктом діти до семи років мали виховуватися на майданчиках біля храму жінками-виховательками, призначеними державою, через казки, ігри, пісні, бесіди тощо. З семи до дванадцяти років діти відвідували державну школу, де вчилися читати, писати, лічити й співати. З дванадцяти до шістнадцяти - палестра, школа фізичного виховання. З шістнадцяти до двадцяти - ефебія, посилене військово-фізичне виховання. Після двадцяти років нездібні стають воїнами, а здібні до тридцяти років вивчають науки, саме вони будуть виконувати важливі державні доручення. Найздібніші й найдоброчесніші від тридцяти й до тридцяти п'яти років продовжували своє навчання, щоби стати керівниками держави. Після п'ятдесяти років звільнювалися з посади й могли продовжувати самовдосконалення. Отже, упевненість у природженості, напередвизначеності конкретних задатків людини привела Платона до обґрунтування ідеальної моделі суспільства із суворою ієрархією та апріорною нерівністю, де кожний громадянин цілком прив'язаний до своєї соціальної ніші, упокорений тотальному контролю влади. Превентивність Платонової моделі суспільства полягає в тому, що індивідуально-особистісне цілком приноситься в жертву загальнодержавному. Беззаперечний послух - ось головне правило його етики. «Ні в серйозних справах, ані в іграх ніхто не повинен привчати себе діяти на власний розсуд: ні, завжди - й на війні, й у мирний час - слід жити з постійним озиранням на начальника й додержуватися його вказівок» (Платон, 1996: 406) - так він пише про життя військових, але й інші сфери життя соціуму, він вважав, слід вибудовувати за принципом суворого підпорядкування та зречення від індивідуальності. Насправді Платон запропонував модель своєрідного тоталітаризму, який пізніше знайде своє практичне втілення в розбудові більшовицьких і фашистських режимів, саме вони й засвідчать не гуманність і згубність такого суспільного облаштування, а заодно й хибність такого превентивного виховання.

Учень Платона - Арістотель (384-322 роки життя до Р.Х.) у превентивному вихованні відомий тим, що перетворив етичну думку на струнку впорядковану дисципліну, обґрунтував специфіку предмета етики як науки про шляхи формування чеснот - практичної філософії, покликаної не лише продукувати знання, але й обґрунтовувати переконання та цінності. Моральні чесноти превентивного виховання Арістотель розглядав у руслі стародавнього принципу «золотої середини», вважаючи його запорукою уникнення крайнощів. Доброчесна поведінка є результатом підкорення наших пристрастей розумові. Метою доброчесності Арістотель вважає відчуття щастя (принцип евдемонізму); щастя в значенні усвідомлення того, що не зраджено моральний обов'язок, не ображено гідність іншого, зокрема, філософ пише: «Наше визначення, отже, узгоджується з [думкою] тих, хто визнає щастя як доброчесність...» (Арістотель, 1983: 66).

Демокріт (460-370 роки життя до Р.Х.) належав до кола грецьких і римських мислителів, що діяли після Арістотеля, в так звану добу еллінізму - епікурейців, стоїків, неоплатоніків. В їхніх ученнях значну увагу приділено внутрішньому світу особистості, в якому відбувається вибір оптимальних мотивів поведінки на основі мудрого балансу матеріальних і духовних інтересів. Вони наголошували на важливій ролі самоаналізу й інтелектуально-ціннісного самовиховання як способів подолання залежності від життєвої суєти й безглуздості знеособленого існування, що й було основою превентивного виховання тогочасних дітей і підлітків.

Період I-VI століття після Р. Х. у превентивному вихованні вважаємо церковним. Церковна доктрина превентивності ґрунтується на принципах, закладених у Біблії. На думку мислителів того часу, головне - уберегти дитину від гріха, де гріх, у перекладі з давньогрецької, - «не влучити в ціль». Образно кажучи, є ціль - благо для самого себе й ближнього. Для того, щоби влучити в цю ціль, Бог «полегшує» завдання, «малюючи» допоміжні кола - пропонуючи Декалог, або Десять заповідей. Останню, десяту заповідь про заздрість вважаємо першою, бо вона є основою для всіх інших - дев'яти. З заздрості людина може говорити неправду, красти, чинити перелюб, вбивати, не шанувати батьків, не пам'ятати дня, який слід присвятити Господу, вимовляти Ім'я Бога без належної шани, робити собі «ідолів» і вклонятися їм, і, що дуже важливо, відводити їм роль Бога у своїх думках, словах і вчинках. Головними глашатаями превентивного виховання можна вважати церковнослужителів, які щонеділі й що кожного свята навчали своїх прихожан (у тому числі дітей і підлітків) головним принципам християнського співжиття (Біблія УБТ, 2004: 95).

VI-ХІІ століття історії відомі як Середньовіччя. Зростає зацікавленість античними творами. У наукових колах західноєвропейських країн визнання здобуває Арістотель і низка інших античних філософів. Тоді Церква вимушена була поєднати католицьке вчення з філософією Арістотеля. Це вдалося Томі Аквінському: саме його вчення - томізм - поєднує християнську віру з природою та розумом, і саме його визнано офіційною ідеологією католицької церкви й разом із логікою є головним досягненням схоластики. Схоласти - професори, які намагалися примирити церковне і світське. У превентивному вихованні Тома виділяє дві здатності пізнання речей, які притаманні людині - почуття та інтелект. Пізнання починається із чуттєвого досвіду, коли під дією зовнішніх об'єктів у людини виникають чуттєві образи. З них інтелект абстрагує «умосяжний образ» речі, яка пізнається, та осягає таким чином її сутність. Істину Тома визначав як відповідність інтелекту й речі. Водночас поняття, створювані інтелектом у процесі абстрагування, є істинними тією мірою, якою вони відповідають речам природи. Самі ж речі природи є істинними настільки, наскільки відповідають своїм діям перед наявним в інтелекті Бога (Аквінський, 2003: 125).

Усі тогочасні школи належали церкві й ділилися на три категорії: монастирські (внутрішні й зовнішні); єпископські чи кафедральні; церковноприходські. Превентивність виховання зосереджена на підготовці молоді до служіння церкві. Проте на межі ХІ-ХІІ століть виникає потреба в освічених молодих людях, які могли б обслуговувати зростальні кількісно міста, тому змінюється і мета - допомогти в торговельних справах і розвитку ремесел. З'являються школи нового типу, які вже не належали церкві, а створювалися приватними особами й утримувалися коштом магістрату.

Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII століття. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження - перехідна епоха, й цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм». Гуманізм у превентивному вихованні стверджував повагу до дітей, прагнення до вдосконалення здібностей, заперечував фізичні покарання.

Франсуа Рабле (1494-1553 роки життя), французький письменник-гуманіст, автор роману «Гаргантюа і Пантагрюель», виклав свою систему превентивного виховання так: вільний інтерес та активність вихованця; спостереження за природою; читання книг; бесіди; широке знайомство з навколишнім життям, із мистецтвом; він стверджував, що «люди вільні, шляхетні, освічені, які мешкають у гідному суспільстві, їм вже від природи притаманні інстинкт і бажання, які штовхають їх на доброчинність і відвертають від гріха: цей інстинкт називається честь» (Рабле, 2004: 205).

Мішель Монтень (1533-1592 роки життя) виступав за справжнє превентивне виховання, яке вивчає не книги, а речі, не займається пустими роздумами, а спирається на досвід і надприродне, розумне пояснення фактів. Він вважав, що воно має утверджуватися на засадах розуму, самостійності думок, критичному ставленні до будь-яких поглядів та авторитетів. Зокрема, йому належать такі ідеї превентивно-інтерактивного виховання: