Соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями фізичного здоров’я в умовах позашкільної освіти

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Кафедра практичної психології та соціальної роботи

Спеціальність «Соціальна робота»

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Соціальна реабілітація»

на тему:

Соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями фізичного здоров'я в умовах позашкільної освіти

Виконала: Чернічкіна О.Р.

студентка 2 курсу Ср-21д групи

Київ - 2023



Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями

1.1 Поняття соціальна реабілітаційна діяльність, сутність та цілі соціальної реабілітації

1.2 Історичний розвиток соціальної реабілітації

1.3 Види реабілітаційних заходів

1.4 Законодавчі акти як необхідна умова соціальної реабілітації дітей в Україні

Розділ 2. Соціальна робота з дітьми з обмеженими можливостями фізичного здоров'я

2.1 Дитяча інвалідність в Україні як соціальне явище

2.2 Поняття «дитина з особливими потребами»

2.3 Особливості роботи з дітьми з функціональним обмеженням

Розділ 3. Шляхи та засоби соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями в умовах позашкільної освіти

3.1 Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями

3.2 Технології соціально-реабілітаційної роботи з дітьми з функціональними обмеженнями

3.3 Механізм впровадження моделі реабілітація дітей з функціональними обмеженнями

Висновки

Список використаної літератури

Додаток



Вступ

Актуальність дослідження:

Статистичні дані свідчать: близько 6% населення України - люди з функціональними обмеженнями. Це є : захворювання нервової системи та органів чуття, дитячий церебральний параліч, психічні розлади, вроджені вади розвитку, ускладнення від певних хвороб чи наслідки аварій тощо.

Матеріальний, а відтак і духовний стан людей, а зокрема й дітей з обмеженнями можливостями фізичного здоров'я, залежить від соціальної політики держави. Вони не мають змоги цілком себе забезпечувати, отримують мінімальну державну допомогу та намагаються з усіх сил виживати у сучасному суспільстві. Окрім цього батькам таких діток ще складніше, тому що окрім того щоб забезпечити їх на фізіологічному рівні потрібні ще кошти на ліки, навчання і розвиток дитини, спілкування з ровесниками і найголовніше надати їм необхідний стимул для життя та підтримку.

Об'єкт дослідження: діти з функціональними обмеженнями.

Предмет дослідження: особливості соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями.

Мета дослідження є виявлення особливостей соціальної реабілітації дітей із обмеженими можливостями.

Завдання дослідження:

1. Розкрити сутність понять: соціальної реабілітації.

2. Розкрити сутність, зміст та цілі соціальної реабілітації.

3. Розглянути історичні аспекти соціальної реабілітації.

4. Розглянути дитячу інвалідність в Україні як соціальне явище.

5. Провести теоретичний аналіз технологій соціальної реабілітації з дітьми із обмеженими можливостями.

Структура курсової роботи передбачає вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел і літератури.

Розділ 1. Теоретичні аспекти соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями

1.1 Поняття соціальна реабілітаційна діяльність, сутність та цілі соціальної реабілітації

Поняття «соціальна реабілітація дітей із обмеженими можливостями здоров'я» так можна трактувати у різних його варіантах: як процес, як кінцевий результат як і діяльність. Соціальна реабілітація як процес є динамічну систему, у якої здійснюється послідовна реалізація постійно які під час взаємодії з дитиною тактичних завдань шляху до досягненню стратегічну мету - поновити його соціального статусу, формування стійкою дотриманої ситуацій особистості, здатної успішно інтегруватися у суспільство. Процес соціальної реабілітації здійснюється під наглядом спеціаліста у цій галузі, протікає, як і педагогічний процес, в спеціально організованих умовах, у ході використовуються різноманітні форми, методи лікування й спеціальні кошти на дитини.

Соціальна реабілітація як кінцевий результат - цей рекорд її кінцевих цілей, коли людина, має обмежені можливості здоров'я, після проходження комплексної реабілітації у реабілітаційних установах, вливається в соціально - економічне життя нашого суспільства та не відчуває своєї неповноцінності.

Соціальна реабілітація як діяльність стосується рівній мірі як до постаті фахівця, що є її організатором, і дитині, включеного в соціально-реабілітаційний процес, що виступає у ньому як суб'єкт роботи і спілкування. Соціально - реабілітаційна діяльність - це цілеспрямована активність фахівця з соціальної реабілітації уяву і дитини з обмеженими можливостями здоров'я з метою підготовки останнього до продуктивної і повноцінного життя у вигляді спеціальним чином організованого навчання, виховання і шляхом створення при цьому оптимальних умов. Названий вид діяльності жадає від фахівця з соціальної реабілітації глибоких професійних знань, високих морально - моральних чеснот, впевненості, що вона, обтяжений дефектом розвитку, може бути повноцінної особистістю.

Соціальна реабілітація дітей із обмеженими можливостями як процес як і діяльність із своєму будовою і цілям близька педагогічному процесу і педагогічною діяльності та її можна як їх різновид. Головним, що об'єднує, і те, що виконують єдину функцію, - забезпечують оволодіння зростаючим людиною досягненнями культури та соціальним досвідом, нагромадженим попередніми поколіннями, як знань, навичок, умінь, моральних цінностей, норм поведінки, і основі формується особистість дитини, здатного жити у світі початку й виконувати певні соціальні ролі. У цьому єдиними є більшість понять, які у однаково, як і школи, і у соціально-реабілітаційної практиці (навчання, виховання, формування особи і ін.) [4,c. 25].

Разом про те поняття «педагогічна діяльність» і «соціально-реабілітаційна діяльність» тотожні. Відмінність у тому, що друга спрямована не так на всіх дітей, а тільки тих, які мають виникають труднощі при входження у соціальний світ. Тож і ми зміст, і кошти на досягненні поставленої мети, і спрямованість у соціально-реабілітаційної практиці обумовлюються, передусім, специфікою розвитку з обмеженими можливостями.

Соціально-реабілітаційна діяльність, як будь-який інший вид діяльності, має якісні характеристики.

Найбільш загальні їх: цілеспрямованість, суб'єктивність, інтенсивність, динамічність, ефективність.

Цілеспрямованість соціально-реабілітаційної діяльності в тому, що соціальної реабілітації будується з урахуванням чітко окресленої мети, усвідомлення, якими особистісними і психічними якостями повинен мати дитина на завершальному етапі.

Специфіка соціально-реабілітаційної діяльності у тому, що соціально-реабілітаційні впливу впливають на дитину поруч із обмеженими можливостями не прямо, а побічно - внаслідок соціальної зумовленості соціально-реабілітаційної діяльності, її зв'язку з значеннями, фіксованими з поняттями мови, нормах моралі, цінностях. Соціально-реабілітаційне вплив матиме ефект лише тому випадку, якщо буде осмислено лише на рівні свідомості людини та приймуть індивідом своє власне.

Суб'єктивність соціально-реабілітаційної діяльності виявляється у проявах індивідуальності як фахівця з соціальної реабілітації, і дитини, включеного в соціально-реабілітаційний процес. Її якісні характеристики визначатимуться активністю його, наявністю минулого досвіду, установками, емоціями, цілями і мотивами, особливостями міжособистісних відносин, і навіть рівнем професійної компетентності фахівця з соціальної реабілітації.

Інтенсивність соціально-реабілітаційного процесу обумовлена наявністю в кожного фахівця з соціальної реабілітації індивідуального стилю діяльності. Його наявність дозволяє кожному їх за наявності різних особливостей нервової системи, різною структури здібностей, характеру домагатися певної ефективності під час використання різних засобів і засобів впливу

Динамічність соціально-реабілітаційної діяльності визначається поступальним рухом у реалізації поточних завдань регулярно працюють з дитиною. Для соціально-реабілітаційного процесу важливо домагатися хоча б маленьких, але позитивних зрушень на психіці. Динамічні зміни соціально-реабілітаційного процесу в разі, можуть призвести до позитивним змінами у розвитку особистості цілому [4, c. 34].

Ефективність соціально-реабілітаційної діяльності проявляється у співвідношенні досягнутого результату до максимально досяжному чи запланованому результату. Визначити її тільки у разі, якщо буде чітко виділено якісні критерії виміру результатів. Серед основних показників визначення ефективності соціально-реабілітаційної діяльності можуть бути взяті порівнянні зміни у рівні дитині, досягнутого за період, та її спроможність до адаптації й інтеграції на соціальну і життя з урахуванням реабілітаційного потенціалу [5, с. 63-64].

До інших важливих особливостей соціально - реабілітаційного процесу треба віднести те, що, на відміну педагогічного процесу, її обов'язковою умовою є, по-перше, проведення діагностичного обстеження дитини, з урахуванням результатів якого і будується реабілітаційний процес, по-друге, він здійснюється в нерозривній єдність із проведенням медичних заходів (медична реабілітація), психологічної та педагогічної реабілітацією та соціальній адаптацією.

Основна мета соціально-реабілітаційної роботи забезпечення соціального, емоційного, інтелектуального й фізичного розвитку, має порушення, і є спроба максимального розкриття її потенціалу навчання.

Друге важливе мета - попередження вторинних дефектів в дітей із порушеннями розвитку, виникаючих або після невдалої спроби руйнувати прогресуючі первинні дефекти з допомогою медичного, терапевтичного чи який навчає впливу, або у результаті спотворення відносин між дитиною та сім'єю, викликаного, зокрема, тим, що очікування батьків (чи інших члени сім'ї) щодо дитини зазнали краху [5, с. 75].

Проведення соціально-реабілітаційної роботи, що допомагає членів родини порозумітися з дитиною та придбати навички, ефективніше адаптувати їх до особливостей дитини, націлене на запобігання додаткових зовнішніх впливів, здатних погіршити порушення дитячого розвитку.

Третя мета соціально-реабілітаційної роботи - реабілітувати сім'ї, які мають дітей з затримками розвитку, щоб з найбільшим ефектом задовольняти потреби дитини. Соціальний працівник повинен ставитися до батьків як до партнерів, вивчати спосіб функціонування сім'ї і виробляти індивідуальну програму, відповідну потребам і стилям життя даної сім'ї.

Система реабілітації передбачає значний набір послуг, які надають як дітям, а й їхні батькам, сім'ї у цілому і більше широкому оточенню. Усі послуги скоординовано в такий спосіб, щоб допомогти індивідуальному і сімейному розвитку і захистити права всіх членів сім'ї. Допомога при найменшої можливості має подаватися у природній оточенні, тобто над ізольованому установі, а, по місця проживання, в сім'ї [4, с. 63-65].

Виховуючи дитини, батьки спілкуються з дітьми батьками, фахівцями, педагогами, входять у системи відносин, розміщені до інших взаємодіючі між собою системи. Діти розвиваються у ній - це теж система відносин, має власні правила, потреби й інтереси. Якщо ж дитина відвідує лікувальне чи освітнє установа, то підключається ще одне система з її власними правилами і законами. А товариство може зажадати висловлювати сім'ї, яка має дитину - інваліда, підтримку та співчуття, а може і відмовляти їй у цьому.

Підводячи підсумок, слід підкреслити, щоб соціально - реабілітаційна робота була успішною, необхідно домагатися нормалізації всіх таких взаємовідносин. Сукупність прийомів і методів, які забезпечують прогресивне розвиток дитини, має інвалідність, становлять технології соціальної реабілітації [6, с. 243]. Щоб детальніше зрозуміти ми розглянемо історичні аспекти.

1.2 Історичний розвиток соціальної реабілітації

Дослідження історичного аспекту соціальної реабілітації дає змогу правильно оцінити значення кожного етапу для подальшого розвитку теорії соціальної реабілітації, узагальнити сучасну практику і виявити причини сучасного стану цієї галузі педагогічної науки. Таке дослідження сприяє попередженню спроб поспішного, науково не обгрунтованого розв'язання складних соціально-педагогічних проблем в умовах будівництва демократичного суспільства.

Упродовж розвитку людського суспільства так чи інакше поставало питання про вироблення форм громадської опіки, лікування, а пізніше й навчання дітей з обмеженими психофізичними можливостями. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, передусім стану розвитку економіки, виробничих сил суспільства і характеру виробничих відносин, визначався політичним, моральним, релігійним світоглядом, станом розвитку науки, охорони здоров'я культури, освіти. В історії розвитку соціальної допомоги особам з відхиленнями розвитку можна виділити чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції у суспільство. [8, c. 227]

Історія опікунства дітей з вадами психічного чи фізичного розвитку в Україні сягає давніх часів. Перші офіційні документи про опіку датуються X ст., коли князь Київський Володимир Святославович указом від 996 р. зобов'язав церкву дбати про таких осіб. Є докази, що в Києво-Печерській лаврі вже в першій половині XI ст. відкрився притулок для дітей, у якому окрім сиріт, хворих та убогих, перебували й так звані калічні діти (глухі, сліпі, недоумкуваті). На утримання закладів громадської опіки передбачалася частина коштів від княжих прибутків, яка передавалася монастирям. В історії дефектології (О. Д'ячков, М. Ярмаченко, Х. Замський) наводяться факти про те, що в X-XII ст. у Київській Русі організовувалися заклади, де не лише опікали неповноцінних дітей, але й навчали їх елементам грамоти, живопису, співу та різних ремесел.

З прийняттям християнства в Київській Русі було запроваджено закони з Візантії, які увійшли до складу громадських Кормчих книг. Стосувалися вони становища «сліпих, глухонімих, божевільних та нестямних» у сім'ї, охорони їхнього майна та інших громадських прав, відповідальності перед кримінальним законом.

Таким чином, вже за часів Київської Русі виявлялися милосердя й гуманізм щодо убогих та калічних і мали певне відображення в офіційних законах. На основі нормативних актів і системи суспільного піклування, здійснюваного головним чином монастирями, формувалося суспільне ставлення до осіб з вадами психофізичного розвитку.

В епоху XV-XVII ст. в Україні значного поширення набували «богадільні - шпиталі», які визнавалися за специфічні форми допомоги хворим та інвалідам. Призначення богаділень не було чітко вираженим. До них приймалися каліки, безумні дорослі й діти, непрацездатні та інші особи, котрі внаслідок певних обставин жили за рахунок суспільства. Проте вже існуючі форми опіки дітей і підлітків були недостатніми. Їхня діяльність обмежувалася лише тим, що до цих осіб ставилися досить терпимо [8, c. 228].

Наступним періодом є медичний етап (XVIII-XIX ст.) У XVIII ст. відбулися окремі позитивні зміни в економічному та культурному перетворенні, розвитку науки і освіти. Швидкими темпами розвивалися педагогіка, медицина, зокрема психіатрія. Активізувалася й діяльність держави в питаннях виховання обездолених та калічних дітей. У цей період розроблялися заходи приватного порядку щодо влаштування богаділень, відкриття спеціальних виховних будинків для безумних. Вироблялися форми їх опіки, вживалися заходи загального характеру. Це можна вважати першими серйозними кроками у створенні системи громадської опіки.

Медичний етап характеризувався активізацією діяльності земських лікарів-психіатрів; організацією для розумово відсталих осіб при психіатричних лікарнях спеціальних дитячих відділень. На цьому етапі було зроблено перші кроки до вивчення потреби у спеціальному навчанні й вихованні осіб з вадами у розумовому розвитку. Допомога недоумкуватим стає не лише виявом милосердя, гуманності, але й соціальною потребою, засобом полегшення долі батьків [8, c. 229].

Також є лікувально-педагогічний етап (XX ст.) На цьому етапі було властиве прагнення до вивчення причин природи дефективного розвитку з метою раціональної організації лікувально-виховної роботи з такими дітьми.

Під впливом енергійної діяльності педагогів-ентузіастів, лікарів і громадських діячів освіти П.О. Бутковського, І.О. Сікорського, М.Д. Аленич, Ф.І. Ширяєва та ін. формується думка про можливість і необхідність спеціального виховання та навчання розумово відсталих дітей. На початку XX ст. для таких дітей почали відкривати лікувально-виховні школи і допоміжні класи. Проте через пасивність і байдужість чиновників із Міністерства освіти ця форма педагогічної допомоги дітям з вадами інтелекту не набула свого подальшого розвитку.

У радянський період в Україні, здійснюється диференціація системи фахової освіти, її структурне удосконалення, перехід від трьох до восьми типів спецшкіл. Вважалося, що в галузі освіти і виховання дітям-інвалідам у СРСР надані усі можливості. Дотепер вони в основному одержують середню освіту лише в інтернатах. Практично ж система шкільної освіти не вважає потрібним враховувати той факт, що перебування у спец інтернаті збільшує ізоляцію дитини від суспільства, що в значній мірі гальмує його психічний розвиток. Програма освіти у спец інтернатах недостатньо готує вихованця до самостійного життя в суспільстві [8, c. 230]

І останній період це сучасний етап - від ізоляції до інтеграції. Інтеграція інвалідів у суспільство в Західній Європі є головною тенденцією сучасного періоду, що базується на їх повній громадянській рівноправності. Цей етап характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80-90-ті роки організаційних основ спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємовідносин масової і спеціальної освіти [7, c. 231].

Тобто можна сказати що Україна зараз знаходиться на етапі лише переходу від третього до четвертого періоду, у той час як Західна Європа вже більше двох десятиліть переживає цей період і розташовується на його просунутій стадії. Змістом цього періоду є реорганізація взаємодії структур масової і спеціальної освіти й орієнтація останньої на підготовку дітей із відхиленнями в розвитку до життя як повноправних громадян суспільства, якому вони належать.

1.3 Види реабілітаційних заходів

Згідно Стандартних правил, процес реабілітації не обмежується наданням лише медичної допомоги, а включає широке коло заходів, починаючи від початкової і більш загальної реабілітації і закінчуючи цілеспрямованої індивідуальної допомогою.

У сучасній теорії соціальної роботи виділяють наступні види реабілітації інвалідів:

· медична,

· соціально - середова,

· професійно-трудова,

· психолого-педагогічна,

· соціальна;

· соціокультурна.

Зупинимося на характеристиці кожного виду.

Медична реабілітація включає в себе комплекс медичних заходів, спрямованих на відновлення або компенсацію порушених або втрачених функцій організму, що призвели до інвалідності. Це такі заходи, як відновне та санаторно-курортне лікування, профілактика ускладнень, реконструктивна хірургія, протезування, фізіотерапія, лікувальна фізкультура, грязелікування, психотерапія. Держава гарантує інвалідам у повному обсязі всіх видів медичної допомоги, включаючи медикаментозне забезпечення. Все це здійснюється безкоштовно або на пільгових умовах відповідно до законодавства.

Комітет ВООЗ (1980 р.) дав визначення медичної реабілітації: реабілітація - це активний процес, метою якого є досягнення повного відновлення порушених внаслідок захворювання або травми функцій, або, якщо це нереально - оптимальна реалізація фізичного, психічного і соціального потенціалу інваліда, найбільш адекватна інтеграція його в суспільстві. Таким чином, медична реабілітація включає заходи щодо запобігання інвалідності під час захворювання і допомогу індивіду у досягненні максимальної фізичної, психічної, соціальної, професійної та економічної повноцінності, на яку він буде здатний в рамках існуючого захворювання. Серед інших медичних дисциплін реабілітація посідає особливе місце, оскільки розглядає не тільки стан органів та систем організму, а й функціональні можливості людини в його повсякденному житті після виписки з медичної установи. В останні роки в реабілітацію введено поняття «якість життя, пов'язане зі здоров'ям». При цьому саме якість життя розглядають як інтегральну характеристику, на яку треба орієнтуватися в оцінці ефективності реабілітації хворих та інвалідів. Правильне уявлення про наслідки хвороби має принципове значення для розуміння суті медичної реабілітації та спрямованості реабілітаційних впливів.

Оптимальним є усунення або повна компенсація пошкодження шляхом проведення відновного лікування. Однак це не завжди можливо, і в цих випадках бажано організувати життєдіяльність хворого таким чином, щоб виключити вплив на неї існуючого анатомічного і фізіологічного дефекту. Якщо при цьому колишня діяльність неможлива або негативно впливає на стан здоров'я, необхідно переключення хворого на такі види соціальної активності, які найбільшою мірою будуть сприяти задоволенню всіх його потреб [16, c. 137].

Ідеологія медичної реабілітації за останні роки зазнала значну еволюцію. Якщо в 40-ті роки основою політики щодо хронічно хворих та інвалідів були їх захист і догляд за ними, то з 50-х років почала розвиватися концепція інтеграції хворих та інвалідів у звичайне суспільство; особливий акцент зроблено на їх навчанні, отримання ними технічних підсобних коштів. У 70-ті - 80-ті роки зароджується ідея максимальної адаптації навколишнього середовища під потреби хворих та інвалідів, всебічної законодавчої підтримки інвалідів у сфері освіти, охорони здоров'я, соціальних послуг і забезпечення трудової діяльності. У зв'язку з цим стає очевидним, що система медичної реабілітації в дуже великій мірі залежить від економічного розвитку суспільства.

Загальні показання в медичній реабілітації представлені в доповіді Комітету експертів ВООЗ з попередження інвалідності в реабілітації (1983). До них відносяться:

· значне зниження функціональних здібностей;

· зниження здатності до навчання;

· особлива схильність впливів зовнішнього середовища;

· порушення соціальних відносин;

· порушення трудових відносин.

Протипоказання до застосування реабілітаційних заходів включають супутні гострі запальні і інфекційні захворювання, соматичні й онкологічні захворювання, виражені розлади психічні захворювання, що ускладнюють спілкування і можливість активної участі хворого в реабілітаційному процесі.

Основні принципи медичної реабілітації найбільш повно викладені одним з її основоположником К. Ренкером (1980):

Реабілітація повинна здійснюватися, починаючи від виникнення хвороби або травми і до повного повернення людини в суспільство (безперервність і грунтованість).

Проблема реабілітації повинна вирішуватися комплексно, з урахуванням всіх її аспектів (комплексність).

Реабілітація повинна бути доступною для всіх хто її потребує (доступність).

Реабілітація повинна пристосовуватися до постійно мінливій структурі хвороб, а також враховувати технічний прогрес і зміни соціальних структур (гнучкість) [17, c. 128].

Оскільки одним з провідних принципів реабілітації є комплексність впливів, реабілітаційними можуть називатися лише ті установи, в яких проводиться комплекс медико-соціальних та професійно-педагогічних заходів. Виділяють такі аспекти цих заходів:

Медичний аспект - включає питання лікувального, лікувально-діагностичного і лікувально-профілактичного плану.

Фізичний аспект - охоплює всі питання пов'язані із застосуванням фізичних факторів (фізіотерапія, ЛФК, механотерапія), з підвищенням фізичної працездатності.

3. Психологічний аспект - прискорення процесу психологічної адаптації до нової в результаті хвороби життєвої ситуації, профілактика і лікування та розвитку патологічних психічних змін.

4. Професійний аспект - у працюючих осіб - профілактика можливого зниження або втрати працездатності; у інвалідів - по можливості, відновлення працездатності; сюди входять питання визначення працездатності, працевлаштування, професійної гігієни, фізіології і психології праці, трудового навчання перекваліфікації.

5. Соціальний аспект - охоплює питання впливу соціальних факторів на розвиток і перебіг хвороби, соціального забезпечення трудового та пенсійного законодавства, взаємини хворого та сім'ї, суспільства і виробництва.

6. Економічний аспект - вивчення економічних витрат і очікуваного економічного ефекту при різних способах відновного лікування, формах і методах реабілітації для планування медичних і соціально-економічних заходів.

2. Соціально-середова реабілітація інвалідів - це комплекс заходів, спрямованих на створення оптимального середовища їх життєдіяльності, забезпечення умов для відновлення соціального статусу і втрачених суспільних зв'язків. Така реабілітаційна діяльність націлена на забезпечення інвалідів спеціальним устаткуванням та обладнанням, яке дозволяє їм бути відносно незалежними в побутовому плані.

Із загального числа інвалідів не менше трьох чвертей потребують технічних засобах реабілітації. До недавнього часу в країні налічувалося всього тридцять найменувань реабілітаційних засобів проти двох тисяч, які були відомі у світі. У результаті реалізації федеральної комплексної програми «Соціальна підтримка інвалідів», прийнятій урядом у січні 1995 р., ситуація почала змінюватися на краще. На початок 1998 р. налічувалося вже понад 200 найменувань реабілітаційних засобів для інвалідів.

3. Під професійно-трудової реабілітацією інвалідів розуміється система гарантованих державою заходів щодо професійної орієнтації, професійного навчання та трудовому влаштуванню інвалідів відповідно до їх здоров'ям, кваліфікацією та особистими схильностями. Заходи професійно-трудової реабілітації реалізуються у відповідних реабілітаційних установах, організаціях і на виробництві. Зокрема, медико-соціальними експертними комісіями та реабілітаційними центрами здійснюється професійна орієнтація. Професійне навчання проводиться в звичайних або спеціалізованих навчальних закладах з підготовки фахівців різного профілю, а також у системі виробничо-технічного навчання на підприємствах. Працевлаштування інвалідів, які перебувають без роботи, здійснюють служби зайнятості, де для цього є спеціальні підрозділи.

4. Психологічна реабілітація дозволяє інваліду успішно адаптуватися у навколишньому середовищі та в суспільстві в цілому.

Кризові явища, характерні для сучасного стану російської економіки надають негативний вплив на становище мало-захищених груп населення, в тому числі на дітей з обмеженими можливостями. Їх чисельність неухильно зростає.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда включає в себе комплекс оптимальних для нього реабілітаційних заходів. Розробляється на основі рішення Державної служби медико-соціальної експертизи, воно містить як реабілітаційні заходи, що надаються інваліду безкоштовно відповідно до федеральної базовою програмою реабілітації інвалідів, так і такі, в оплаті яких бере участь і сам інвалід, або інші особи та організації.

Як вважають фахівці, реабілітація дітей-інвалідів має починатися на самих ранніх стадіях хвороби, здійснюватися безперервно до досягнення в мінімально можливі терміни максимального відновлення або компенсації порушених функцій. В індивідуальних комплексних програмах реабілітації дітей-інвалідів повинні бути відображені не тільки основні аспекти реабілітації (медичний, психологічний, педагогічний, соціальний, соціально-побутовий), а й реабілітаційні заходи, їх обсяг, терміни проведення та контролю.

Проблемною стороною реабілітаційного процесу в умовах для дітей з обмеженими можливостями є його певна замкнутість. Тут відсутня можливість більш широкого спілкування дітей-інвалідів зі здоровим оточенням, що накладає певний відбиток на рівень соціалізації дітей, ускладнює їх адаптацію в суспільстві. Такі проблеми краще вирішуються у реабілітаційних центрах для дітей та підлітків з обмеженими можливостями [18, c. 45-50]. Зразкове положення про ці центрах було затверджено Міністерством соціального захисту населення в грудні 1994 р. Відповідно до нього, метою діяльності центру є не тільки надання дітям та підліткам, які мають відхилення у фізичному чи розумовому розвитку, кваліфікованої медико-соціальної, соціальної, соціально-педагогічної допомоги, а й забезпечення їх максимально повної та своєчасної адаптацією до життя в суспільстві, сім'ї, до навчання і праці. Так, в реабілітаційному центрі позашкільної освіти «Творчість», успішно функціонувати в Самарі в другій половині 90-х рр., Навчання інвалідів шкільного віку в системі додаткової освіти проводилося в колективі здорових вихованців. Перші вчилися не соромитися своєї недуги, а другі - бачити у своїх товаришів по навчанню повноцінних людей.

Хоча в останні роки в нашій країні відкриваються все нові й нові подібні реабілітаційні центри, однак їх кількість недостатня. Не кожному інваліду по кишені виявляються витрати на проходження окремих курсів медичної та соціально-трудової реабілітації. У зв'язку з цим заслуговує на увагу досвід далекої Австралії, де інвалід, проходячи курс соціально-трудової та медичної реабілітації отримує надбавки до пенсії по інвалідності. І вони практично повністю покривають всі витрати на ці цілі.

Соціальна реабілітація, будучи однією з загальних технологій соціальної роботи, спрямована на відновлення не тільки здоров'я, працездатності, а й соціального статусу особистості, його правового положення, морально-психологічної рівноваги, впевненості в собі.

Соціокультурна реабілітація - це один із способів залучення людей з інвалідністю до активного життя суспільства, ефективний спосіб змінити позицію суспільства по відношенню до інвалідів і один із шляхів гуманізації суспільства в цілому [19, c. 32].

Соціокультурна реабілітація може зробити істотний позитивний вплив на інвалідів усіх вікових та соціальних груп, але особливе значення вона має для дітей-інвалідів. Щодо цієї категорії осіб головне завдання цього реабілітаційного напрямки діяльності - залучення молоді до культурних, духовно-моральних цінностей, до здорового способу життя, гармонійний розвиток на основі включення у світ мистецтва і культури. В основі підходів ідея вільної, гармонійно розвиненої особистості, яка орієнтована на духовно-моральні цінності і прагнути до постійного самовизначення, самовдосконалення, а так же визнанням важливої ролі мистецтва і літератури у формуванні та розвитку цієї особистості. Це - засіб розвитку різноманітних життєвих пізнавальних навичок, підвищення самооцінки особистості, можливість творчого самовираження та об'єднання індивідуальностей у спільність.

Як висновок у цілому інвалідність як проблема діяльності в умовах обмеженої свободи вибору, включає в себе декілька основних напрямків (правовий; соціальний; психологічний; суспільно-ідеологічний; виробничо-економічний). Кожен напрямок має свої завдання і спеціальні реабілітаційні заходи. Індивідуальна програма реабілітації інваліда з дитинства розробляється з усіх аспектів, тому вона отримала назву комплексної або багатопрофільної програми реабілітації.

1.4 Законодавчі акти як необхідна умова соціальної реабілітації дітей в Україні

Головним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993 р. «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». У цих правилах викладено таке тлумачення терміну "реабілітація": ... процес, маючий на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного та/чи соціального рівня діяльності та підтримувати його, надавши їм тим самим засоби для зміни їх життя та розширення рамок їх незалежності". Особливу увагу цей документ пропонує звернути на такі групи населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з двома, або кількома видами інвалідності, біженці-інваліди.

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім'ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури і спорту [20].

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України: «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про освіту», «Про пенсійне забезпечення», «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», «Про фізичну культуру і спорт», «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про благодійництво та благодійні організації», в Основах законодавства України про охорону здоров'я, Основах законодавства України про культуру.

В українському законодавстві основні положення соціальної політики держави щодо інвалідів визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», який прийнято у березні 1991 року.

Цей закон повністю відповідає міжнародним документам, передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачено створення належного архітектурно-інженерного середовища, пільги у наданні житла. Але на практиці більшість положень цього закону не виконується, що з одного боку можливо пояснити рівнем економічного розвитку нашої держави, а з іншого боку байдужістю чиновників різного рівня до проблем інвалідів та їх сімей [21, c. 63-66]

У цьому розділі ми розкрили поняття соціальної реабілітації, її зміст, цілі. Також було розглянуто певні історичні аспекти й види соціальної реабілітації, у наступному розділі ми розглянемо соціальну реабілітацію з дітьми які мають обмеженні можливості.

соціальний реабілітація діти обмежений здоров'я



Розділ 2. Соціальна робота з дітьми з обмеженими можливостями фізичного здоров'я

2.1 Дитяча інвалідність в Україні я к соціальне явище

Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід - це будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормальної особистої і (або) соціального життя з нестачі, чи це вродженого чи ні, його (або її) фізичних або розумових можливостей.[1]

У Рекомендаціях 1185 до реабілітаційних програм 44-ї сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 інвалідність визначається як обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, яка має інвалідність , бути інтегрованим у суспільство і брати участь у житті родини або суспільства на таких же підставах, як і інші члени суспільства. Суспільство зобов'язане адаптувати свої стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям.

Визначення соціально-правового статусу людини з інвалідністю отримує розвиток і уточнення в правових документах на рівні законодавства. Інвалід - це особа, яка має порушення здоров'я, обумовлене захворюванням, наслідками травм або анатомічними дефектами, що приводять до обмеження життєдіяльності [22, с. 67].

У розвиток цього визначення цей же закон водить ще одна ознака інвалідності - потреба такої особи в соціальному захисті. Особливий правовий статус встановлений для інвалідів, які не досягли 18-річного віку. Ця категорія називається «діти-інваліди». Порядок визнання громадян, в тому числі і не досягли 18 років, інвалідами, відповідно до яких громадянин визнається інвалідом при наявності таких умов:

- порушення здоров'я зі стійким розладом функцій організму;

- обмеження життєдіяльності;

- необхідність здійснення заходів соціального захисту.

За різними підставами всі інваліди поділяються на кілька груп:

- за віком - діти-інваліди та інваліди-дорослі;

- з причин походження інвалідності - інваліди з дитинства, інваліди війни, інваліди праці, інваліди загального захворювання;

- за ступенем працездатності - інваліди працездатні і непрацездатні.

Не всяке порушення здоров'я веде до інвалідності, а тільки те, що пов'язане зі стійким розладом функцій організму.

Діти-інваліди входять у більш широку групу, що позначається цілою серією формулювань, що несуть певний сенс, але не завжди відображають стан дітей і проблеми, що випливають з цього стану: «діти з особливими потребами», «діти з відхиленнями (порушеннями) у розвитку», «діти з обмеженими можливостями», «особливі» діти. Ці терміни використовуються у сфері професіоналів з метою заміщення поняття «інвалід» іншими, не приносять принизливий сенс в характеристику дітей, чиє життя відрізняється від традиційного поняття дитинства і нерідко наповнена фізичним болем і душевними стражданнями [22, c. 79].

В даний час не існує єдиних принципів класифікації порушень розвитку. Лапшин В.А. і Пузанов Б.П., автори однієї з найбільш відомих класифікацій порушень розвитку найчастіше, використовуються на практиці, виділяють наступні групи:

- діти з сенсорними порушеннями (порушення слуху та зору);

- діти з інтелектуальними порушеннями (розумова відсталість і затримки психічного розвитку);

- діти з порушеннями мови;

- діти з порушеннями опорно-рухового апарату;

- діти з комплексними (комбінованими) дефектами розвитку;

- діти зі спотвореним (дисгармонійним) розвитком.

Інвалідність у дітей означає суттєве обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній не адоптації, яка обумовлена порушеннями у розвитку, труднощами в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні в майбутньому професійними навичками. Освоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин вимагає від суспільства певних додаткових заходів, засобів і зусиль (це можуть бути спеціальні програми, спеціальні центри з реабілітації, спеціальні навчальні заклади і т.д.). Але розробка цих заходів повинна грунтуватися на знанні закономірностей, задач, сутності процесу соціальної реабілітації.

З точки зору медико-соціальна реабілітація запобігає порушення зв'язків людини з навколишнім світом і виконує профілактичну функцію по відношенню до інвалідності.

Перш за все, це соціальні проблеми: недостатні форми соціальної підтримки, недоступність охорони здоров'я, освіти, культури, побутового обслуговування, відсутність належної архітектурного середовища. Проблема інвалідності не обмежується медичними аспектами, вона в набагато більшій мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей. Головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає у порушенні його зв'язку зі світом, в обмеженій мобільності, бідності контактів з однолітками і дорослими, в обмеженому спілкуванні з природою, недоступності низки культурних цінностей, а іноді і елементарної освіти. Ця проблема є наслідком не лише суб'єктивного чинника, яким є стан фізичного і психічного здоров'я дитини, але й результатом соціальної політики та сформованого суспільної свідомості, які санкціонують існування недоступною для інваліда архітектурного середовища, громадського транспорту, соціальних служб

2.2 Поняття «дитина з особливими потребами»

Що стосується законодавчої дефініції поняття «дитина-інвалід», то воно визначається таким чином: «це - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист» [12, с.23].

У сучасній науковій літературі поруч з терміном «інвалід» широко використовуються наступні визначення: «люди з функціональними обмеженнями», «люди з особливими потребами», «особи з обмеженими можливостями», «особи з обмеженими фізичними властивостями», «люди з фізичними вадами», «неповносправні», «особи з відхиленнями в розвитку». Діти з функціональними обмеженнями на рівних правах з здоровими дітьми володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України. Всупереч наявним проблемам на сьогодні в Україні щодо дітей з функціональними обмеженнями вживаються заходи, націлені на 8 реалізацію їхніх соціальних потреб, створюється система соціальних служб, що дозволяє підтримувати, допомагати, реабілітувати дітей, розроблюються нові форми та види соціальної допомоги та підтримки таких дітей. Одним із найважливіших аспектів роботи соціального працівника із дітьми з функціональними обмеженнями є інтеграція з нормальними дітьми, повна соціальна адаптація.

2.3 Особливості роботи з дітьми з функціональним обмеженням

На людей що працюють у соціальній сфері, зокрема соціальних працівників та педагогів, психологів полягає завдання консультування людей, які мають дітей з функціональними обмеженнями стосовно труднощів у їх адаптації, а також зміна соціальної політики держави у ставленні до людей з функціональними обмеженнями. Для повної адаптації сім'ї одним із найважливішим напрямком є примноження і реалізація внутрішніх ресурсів зовнішнього середовища шляхом його гуманізації. Відбувається це за допомогою надання освітньої, посередницької, психологічної допомоги сім'ї. Важливою є індивідуалізація у підході до роботи з дитиною. Тому що діти усе відчувають, їм потрібна турбота, розуміння, особливий підхід, тим більше коли це дитина з функціональними обмеженнями.

Соціально-педагогічна робота з дітьми з функціональними обмеженнями залежить від специфіки життєдіяльності цієї дитини. Одним із важливих напрямків роботи є формування в суспільстві кращого ставлення до дітей з функціональними обмеженнями. Також важливу роль відіграють різноманітні організації і об'єднання які організовують і координують спільну діяльність, яка має на меті соціальну адаптацію та інтеграцію дітей з особливими потребами та їх сім'ями. Позитивний вплив має волонтерська допомога, тому що ці діти навчаються приймати допомогу від чужих людей, не комплексуючи з цього приводу, а також у процесі взаємодії з активними, доброзичливими людьми обмінюються інформацією, думками, ідеями, поглядами. Що у певній мірі допомагає дітям з особливими потребами розширити власний кругозір, та відволіктися від думок про власний стан здоров'я. [13, с.65]

Можна виділити наступні напрямки роботи соціальних працівників із дітьми з функціональними обмеженнями:

· вивчення соціально-психологічного стану дитини з функціональними обмеженнями;

· навчання елементам самообслуговування та норм елементарної поведінки в різних життєвих ситуаціях;

· психологічне консультування дітей з функціональними обмеженнями з особистісних питань;

· організація контактів з освітніми закладами;

· формування здорового мікроклімату у сім'ї; зокрема ставлення батьків до дитини-інваліда як повноцінного члена сім'ї;

· розвиток потенційних творчих здібностей дитини;

· здійснення профорієнтаційної роботи.

В. Шульга зазначає, що, на відміну від звичайного педагога у навчальному закладі, в роботі соціального педагога першорядну роль відіграє не навчальна, а, передусім, виховна функція, функція соціальної допомоги й захисту. Діяльність соціального педагога спрямована на саморозвиток особистості [14]

Поведінка дитини інколи буває дивною і непередбачуваною. Тому що вона ще не вміє керувати своїми емоціями, зокрема й негативними. Спричинити неадекватну поведінку дитини може таке:

1. Переживання гострого дискомфорту. Наприклад, якщо перервано улюблену гру дитини, найімовірніше вона висловить свій протест криками і діями (відмовиться віддавати предмети, іграшки). Тож не слід без нагальної потреби силою відривати дитину від гри, якою вона захоплена.

2. Емоційне перенасичення. Дитина намагається своїми діями дозувати емоційно насичену інформацію. Тоді необхідно негайно зупинитись і не наполягати на своїх діях.

3. Дитина своїми діями може намагатись підвищити собі настрій, при цьому надто збуджується, втрачаючи контроль над поведінкою. Завдання дорослого в цьому випадку - організувати гру, яка нібито пояснить дивну поведінку дитини, «легалізує» її.

4. Дитина виплескує негативні емоції, намагаючись звільнитись від напруження. Дорослий має допомогти їй впоратись із цим станом, навчити виходити з нього.

5. Найскладніший випадок - коли причину поведінки зрозуміти неможливо: дитина раптом починає дивно поводитися, хоча мить тому вона була спокійною. Діяти необхідно відповідно до ситуації: переключити увагу дитини (наприклад, погладити по спинці, запропонувати улюблену гру тощо).

Отже, соціальна робота з дітьми з обмеженими можливостями спрямована на розвиток особистості, адаптацію дитини до соціального середовища, її реабілітацію та максимальне сприяння до розвитку творчих здібностей, допомога у формуванні здорового мікроклімату сім'ї.

Розділ 3. Шляхи та засоби соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями в умовах позашкільної освіти

3.1 Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями

Найвищою метою реабілітації людей з функціональними обмеженнями є їх інтеграція у відкрите суспільство. О. Безпалько, вводячи в соціальну реабілітацію медичний, психологічний, педагогічний компоненти, визначає її наступні принципи:

- здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення проблеми;

- безперервність та постійність їх проведення;

- комплексний характер реабілітаційних програм;

- індивідуальний підхід до складання реабілітаційної програми[11].

Реабілітація дітей з функціональними обмеженнями не може бути абстрактною, тому що в кожного є особисті специфічні проблеми та труднощі, які потребують індивідуального підходу та контролю з боку психолога, соціального працівника для їх найефективнішого вирішення.

Таким чином можна визначити основні аспекти реабілітації:

1) реабілітація у всіх її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції;

2) реабілітація наступає після адаптації. Коли адаптація розглядається як пристосування з використанням компенсаторних здібностей ,то реабілітація - відношення, активізація особистості;

3) реабілітацію дитини не можна розглядати окремо від сім'ї, тому що сім'я лише сприяє розкриттю реабілітаційних можливостей;

4) соціальна реабілітація - неперервний, але обмежений за часом процес, протягом якого повинні з'явитися нові якісні характеристики дитини;

5) соціальна реабілітація має свою спрямованість, специфіку для кожного вікового етапу.

Перш як розпочинати реабілітацію потрібно визначити аспекти життєдіяльності дитини з функціональними обмеженнями, основними з яких є:

· ставлення до дефекту, що може сприйматися як усвідомлення (повне, часткове) чи не усвідомлене, сприйняття чи не сприйняття (дитиною), пригніченість(стан), адаптація чи дезадаптація тощо. Ставлення до дефекту в значній мірі обумовлене ставленням людей, що оточують дитину.

· становище в сім'ї, яке може бути стійким чи нестійким, доброзичливим чи відчуженим, гіпертонічним чи гіпотонічним (надлишок чи недостаток уваги), ефективність (надмірність батьківського роздратування, незадоволення), авторитарність виховання, примус, репресія.

Отже, адаптація дитини до суспільства є досить тривалим і важким процесом, як для дитини так для її батьків. Проблему їх соціалізації становить маса різних факторів, які не залежать від самих інвалідів

Соціально-педагогічна підтримка дітей з функціональними обмеженнями здійснюється в умовах навчально-виховного закладу в таких рамках:

1. Соціальна паспортизація даних дітей тобто своєчасне виявлення даної категорії дітей, фіксації їх анкетних даних.

2. Відвідування даних дітей на дому і складання акту обстеження житлово-побутових та моральних умов проживання в сім'ї.

3. Застосування до цієї категорії дітей психокорекційних методів роботи.

4. Виявлення творчих обдарувань, нахилів, реклама творчих здобутків дітей з різними фізичними та психічними відхиленнями на рівні села міста, в яких вони проживають. Ствердження їхнього особистісного ”я”.

5. Виховання в соціумі гуманного відношення до дітей з обмеженою дієздатністю.

6. Організація дозвілля, зайнятості в гуртках, клубах, секціях тощо.

7. Здійснення матеріальної допомоги сімўям, в яких проживають такі діти, тобто здійснення соціального захисту.

8. Проведення просвітницької роботи для батьків цих дітей, педагогів, вихователів.

9. Пошуки спонсорів для здійснення соціального захисту даної категорії дітей.

У процесі реабілітації надважливим є складання індивідуальної комплексної реабілітаційної програми. Яка являє собою систему, яка включає на кожному з виділених етапів ряд заходів у різних сферах реабілітації. Розробка моделі соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями є досить непростою, адже необхідно враховувати усі чинники та фактори впливу на ситуацію, становище у сім'ї, вихідний потенціал дитини, коло її спілкування, взаємовідносини у класі чи гуртках які дитина відвідує тощо. Значну роль має саме комплексність та безперервність реабілітації, а також спільна діяльність сім'ї, педагогів, дитини, психологів, медиків для ефективного і швидкого досягнення поставленої мети.

...