Термінологічний аналіз основних дефініцій педагогічного феномена "ІТ-освіта"

Житомирського державного університету імені Івана Франка

The relevance of the research is determined by the rapid pace of development of digital technologies and digital society, as well as the rapid development of digital pedagogy, which requires clarification and specification of many concepts that are actively and not always appropriately exploited by mass media, popular science and scientific sources.

Purpose: to carry out a terminological analysis of the main definitions of the pedagogical phenomenon "IT education".

Methods: general-theoretical methods of analysis, synthesis and generalization for the study of documentary, narrative, journalistic and popular science sources, identification of the main basic concepts of research, clarification of their semantics and features of introduction into scientific circulation.

Results: an analysis of official (laws, resolutions, decrees, orders, concepts, information-analytical and statistical reports), scientific (monographs, scientific articles, materials of conferences, webinars, seminars), reference (dictionaries, handbooks, encyclopedias), educational (textbooks, training manuals), production-practical (methodical and practical manuals, educational programs, working training programs, curricula, reports on self-evaluation of educational programs, etc.), journalistic and popular science (publications in mass media, materials of sites, web resources) sources has been carried out.

Conclusions: hypero-hyponymic, generic-species relations in the lexical-semantic system of modern pedagogical science related to the use of the pedagogical phenomenon "IT education" are investigated; it has been found that this concept is a component of the pedagogical category "education" a complex, multifaceted, polysemantic phenomenon, variously presented in official, reference, scientific, educational literature; the essence of the concept of "IT education" is determined; the lexical-semantic group of basic and related concepts ("digital education", "media education", "digital culture", "digital competence", "IT competence", "digital literacy", "digitalization", "digital skills", "digital-skills", etc.) is substantiated.

Keywords: terminological analysis, IT education, digital education, digital skills, digitalization of education.

Вступ

Поняття «ІТ-освіта» є складовою педагогічної категорії «освіта» складного й багатоаспектного явища, що має багато визначень. Феномен «освіта» називають «загальною, цілісною, поліфункціональною і полізмістовою категорію», по-різному представленою в офіційній, довідковій, науковій, навчальній літературі. Зокрема, поняття «освіта» тлумачиться як:

основа інтелектуального, духовного, фізичного і культурного розвитку особистості, її успішної соціалізації та економічного добробуту, запорукою розвитку суспільства і держави (Про освіту. Закон України, 2017; Ярмаченко, ред., 2001, с. 351);

загальнолюдська цінність, цінність розвитку людини і суспільства (Освітній портал, 2022);

процес: навчання й виховання людини, що має певну тривалість, різницю між вихідним і кінцевим станами учасників даного процесу, технологічність, що забезпечує зміни й перетворення; розвитку і саморозвитку людини, що залежить від оволодіння соціально вагомим досвідом людства і втілений у знаннях, уміннях, творчій діяльності та емоційно-ціннісному ставленні до світу (Ортинський, 2009);

результат діяльності суб'єкта та його співробітництва з іншими (Малафіїк, 2015);

процес і результат: засвоєння учнями знань, умінь, навичок, досвіду емоційно-чуттєвого ставлення до світу, досвіду творчої діяльності для стратегіальної організації власного життя, самореалізації та самоактуалізації (Пальчевський, 2007; Чайка, 2011), формування наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей (Фіцула, 2009), побудови образу «Я» за образом культури, її відтворення й розвитку, представлена у трьох взаємопов'язаних аспектах (як освітня система, освітній процес і результат цього процесу)» (Мойсеюк, 2007), засвоєння людиною системи знань про світ, суспільство, себе, способи мислення й діяльності, формування власної особистості (Рацул, Довга, & Рацул, 2016);

освітній простір сукупність закладів освіти, державної системи управління й суспільних об'єднань, що реалізують освітні програми;

система, що має певну структуру, ієрархію її елементів у вигляді наукових та освітніх закладів різних типів (дошкільна, шкільна, професійна (професійно-технічна), фахова передвища, вища, освіта дорослих, позашкільна) (Ярмаченко, 2001, с. 351);

соціальний інститут, що є сукупністю певних установ і осіб, які забезпечені спеціальними матеріальними засобами і здійснюють конкретні соціальні функції (Кохан (ред.), с. 68), покликаний відтворювати культуру через постійну передачу соціально значимого досвіду попередніх поколінь наступним (Мойсеюк, 2007);

феномен культури, що забезпечує її трансляцію, відтворюваність і зміну (Рацул, Довга, & Рацул, 2016).

Отже, для вирішення визначених нашим дослідженням завдань важливо виокремити кілька важливих узагальнюючих тез: освіта забезпечує певний рівень розвитку пізнавальних потреб і здібностей людини, її знань, умінь і навичок, певних компетентностей, необхідних для конкретного виду практичної діяльності, а її зміст традиційно визначається як триєдиний цілісний процес засвоєння досвіду попередніх поколінь (навчання), формування очікуваних суспільством рис і якостей особистості (виховання), забезпечення розумового, фізичного та емоційного розвитку особистості (розвиток).

Метою освіти, відповідно до Закону України «Про освіту» (2018) є всебічний розвиток людини, її талантів, здібностей, цінностей і компетентностей, збагачення потенціалу Українського народу, виховання освічених відповідальних громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору. Даний закон дає також визначення низки понять, важливих для обґрунтування термінології дослідження, а саме: «система освіти» (сукупність складників освіти, її рівнів і ступенів, кваліфікацій, освітніх програм і стандартів, ліцензійних умов, закладів освіти та інших суб'єктів освітньої діяльності, учасників освітнього процесу, органів управління та нормативно-правових актів, що регулюють відносини між ними); «види освіти» (формальна, неформальна, інформальна); «форми освіти» (інституційна очна денна і вечірня, заочна, дистанційна, мережева; індивідуальна екстернатна, сімейна/домашня, педагогічний патронаж, на виробництві; дуальна), «складники освіти» (дошкільна, повна загальна середня, позашкільна, спеціалізована, професійна (професійно-технічна), фахова передвища, вища, освіта дорослих); «рівні освіти» (дошкільна; початкова; базова середня; профільна середня; професійна (професійно-технічна) освіта початковий, базовий і вищий рівні; фахова передвища; вища освіта початковий, бакалаврський, магістерський, освітньо-науковий/освітньо-творчий рівні); «ключові компетентності» (математична; компетентності у галузі природничих наук, техніки і технологій, інноваційність; інформаційно-комунікаційна, навчання впродовж життя та ін.); «науково-методичне забезпечення освіти» (розроблення освітньої політики; проведення соціологічних досліджень; створення й видання підручників/посібників; наукова, методична, консультативна підтримка закладів освіти тощо).

Заначимо, що, на відміну від феномена «освіта», поняття «ІТ-освіта»/ «цифрова освіта» попри свою актуальність залишається терміном, дуже розмаїто представленим у різного роду джерелах.

Джерела. Викладені у статті висновки зроблено на основі вивчення низки джерел: офіційних (закони, постанови, розпорядження, накази, концепції, інформаційно-аналітичні і статистичні звіти), наукових (монографії, наукові статті, матеріали конференцій, вебінарів, семінарів), довідкових (словники, довідники, енциклопедії), навчальних (підручники, навчальні посібники), виробничо-практичних (методичні і практичні посібники, освітні програми, робочі навчальні програми, навчальні плани, звіти щодо самооцінювання освітніх програм тощо), публіцистичних і науково-популярних (публікації в ЗМІ, матеріали сайтів, вебресурсів).

Метою статті: здійснити термінологічний аналіз основних дефініцій педагогічного феномена «ІТ-освіта».

Методи: загально-теоретичні методи аналізу, синтезу та узагальнення для вивчення документальних, оповідальних, публіцистичних і науково-популярних джерел, виявлення основних базових понять дослідження і проведення їх термінологічного аналізу (для уточнення семантики та особливостей введення в науковий обіг). Термінологічний аналіз базувався на положенні про «гіперо-гіпонімію» родо-видові відношення в певній лексико-семантичній системі, де гіперонім визначається як слово з ширшим значенням, що виражає загальне, родове поняття, а гіпонім як слово з вужчим значенням (називає предмет, властивість, ознаку) і є елементом певної множини. Відтак, поняття «освіта» розглядається як гіперонім відносно терміну «ІТ-освіта», що, в свою чергу, є гіперонімом для низки інших понять (наприклад, «формальна, неформальна, інформальна ІТ-освіта»).

Результати та обговорення

Аналіз наукової й довідкової літератури, вітчизняних нормативно-правових документів та публікацій у ЗМІ дає підстави стверджувати, що у вітчизняній теорії і практиці поняття «ІТ-освіта» та «цифрова освіта» вживаються як синонімічні. Однак у ЗМІ здебільшого використовується термін «ІТосвіта», а в сучасних наукових джерелах «цифрова освіта».

Як зазначає К. Краус (2018, с. 49), цифрова освіта «головним чином функціонує за рахунок цифрових технологій, тобто електронних транзакцій, що реалізуються шляхом використання Інтернету». За визначенням О. Спіріна (2021, с. 1096) цифрова освіта це процес організації взаємодії здобувачів освіти з суб'єктами педагогічної та освітньої діяльності для досягнення очікуваних результатів навчання лише засобами цифрового освітнього середовища (цифрові технології навчання, управління й підтримки наукових досліджень, цифрові освітні ресурси і сервіси, цифрові сліди/результати навчання). О. Спірін звертає також увагу на те, що цифрова освіта часто ототожнюється з поняттям «електронна освіта», що використовується для позначення «форми здобуття освіти з використанням винятково інформаційно-комунікаційних технологій».

В Україні Міністерством цифрової трансформації створено електронну платформу «Дія. Цифрова освіта». Рубрики з назвою «Цифрова освіта» з'явилися також на сайтах місцевих органів влади, закликаючи населення підвищувати цифрову грамотність через участь у марафоні від «Дія. Цифрова освіта». Аналізуючи їх зміст, можна сказати, що, по суті, цифрова освіта представлена на них як шлях і спосіб набуття цифрової грамотності.

Найбільш відомим поняттям, дотичним до теми дослідження, є також термін «медіаосвіта», що часто трактується у вузькому значенні як «медіаграмотність» (Considine, 1999). У вітчизняній довідковій літературі поняття «медіаосвіта» пояснюється як: «вивчення школярами закономірностей масової комунікації /преси, радіо, телебачення, кіно, відео тощо/, підготовка їх до життя в сучасному інформаційному світі, опанування вмінь сприймати й осмислювати різну інформацію, особливо за допомогою технічних засобів» (Савченко, 2001, с. 311); «навчання теорії та практичним умінням для опанування сучасних мас-медіа» (Академія української преси. Історія проекту, 2022). У Концепції впровадження медіаосвіти в Україні (2016) цей термін пояснюється як «частина освітнього процесу, спрямована на формування в суспільстві медіакультури, підготовку особистості до безпечної та ефективної взаємодії із сучасною системою масмедіа, включаючи як традиційні медіа (друковані видання, радіо, кіно, телебачення), так і новітні (комп'ютерно опосередковане спілкування, Інтернет, мобільна телефонія) з урахуванням розвитку інформаційно-комунікаційних технологій» (Найдьонова, & Слюсаревський, 2016). У іноземних джерелах для позначення даних феноменів використовуються терміни «медійна грамотність», «інформаційна грамотність», «електронна медіаграмотність», «візуальна грамотність», «інтернет-грамотність», визначення змісту яких зводиться до позначення компетенцій змістовної взаємодії з засобами масової інформації та інформаційними каналами в будь-яких формах і технологіях (Darton, 2022). У сучасних дослідженнях такі поняття як «медіаграмотність», «медіаосвіченість», «медіакомпетентність», «медіакультура», «медіаменталітет» представлені як складники безперервної медіаосвіта (Приходькіна, 2021, с. 93).

Актуалізація поняття «цифрова освіта» зумовило також необхідність визначення поняття «цифрова педагогіка», що в сучасній довідковій літературі пояснюється як «новий еволюційний етап розвитку електронної педагогіки». Варто зазначити, що в новій Енциклопедії освіти (2021) відсутній термін «електронна педагогіка». Водночас Вікіпедія визначає зміст цього поняття як систему наукових знань, практичних умінь і навичок, а також світоглядних і морально-етичних ідей, які необхідно опанувати в процесі навчання в електронному освітньому середовищі. Це джерело посилається на визначення В. Бикова (2008) (наука, що розробляє специфічні завдання створення й ефективного впровадження в освітню практику інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), зокрема реалізація завдань відкритої освіти) та І. Костікової (2015) (новий напрям педагогічної науки, предметом якого є педагогічна система відкритої освіти; система педагогічних методів, методик, форм навчання і виховання у високотехнологічних інформаційно-освітніх середовищах). При цьому, в резюме до теми зазначається, що поняття «електрона педагогіка», що активно вживалося у пострадянському науковому просторі, нині замінено запозиченим із зарубіжного контексту поняттям «цифрова педагогіка». З цього можна зробити висновок, що поняття «електронна педагогіка » та «цифрова педагогіка», по суті своїй є синонімами, вживання яких у сучасних педагогічних дослідженнях має визначатися дією принципу історизму (тобто, в історико-педагогічних дослідженнях пострадянського періоду варто використовувати термін «електронна педагогіка», а в новітніх «цифрова педагогіка»).

ІТ-освіта може виступати як процесом, так і результатом формування особистості цифрової ери, об'єднуючи низку часто вживаних педагогічних феноменів, зокрема: ІТ-навички, digitalskills, цифрові навички, цифрова грамотність і цифрова культура, що також потребують чіткого визначення. На жаль, сучасна довідкова педагогічна література або взагалі не містить цих термінів, або не дає чіткого обґрунтування їх семантики. Водночас, ці поняття активно експлуатуються в сучасному науковому та публіцистичному дискурсах.

Так, поняття «ІТ-навички» (IT-Skills або навички для ІТ-професіоналів) зазвичай вживається для позначення професійних здатностей ІТ-фахівців. Наприклад, аналітики компанії Burning Glass Technologies топовими ІТ-навичками 2021 року визнають Project Management, SQL, Software Development, Java, Python, Software Engineering, JavaScript, Linux, Scrum, Technical Support тощо (Миронова, 2021; Український спектр, 2022). Роботодавці акцентують увагу на умінні фахівців користуватися мовами програмування (SQL, Java, Python, Scala, Swift, Ruby, JavaScript, Objective-C тощо), розробляти алгоритми, вести Хмарні обчислення, використовувати набір засобів розробки iOS SDK, займатися розробкою застосунків для мобільних пристроїв тощо (Cosmonovа.net, 2022). Основними навичками ІТ-професіоналів майбутнього в засобах масової інформації називають: спеціальні базові здатності, сформовані на основі засвоєння арифметичних основ ЕОМ (системи числення і операції з числами, логічні операції); фізичних основ ЕОМ (напівпровідники, транзистори, логічні елементи, схеми, інтегральні мікросхеми); теорії алгоритмів (алгоритми і структури даних; складність, ефективність, способи представлення інформації в пам'яті); мов програмування (задача й поняття мов програмування, рівні й типи мов, абстракція й рівні абстракції, трансляція/компіляція, шаблони, принципи, парадигми); машинне навчання і штучний інтелект; шифрування і кібербезпека; проєктний менеджмент (Project Management) і ключові навички (Soft Skills); консалтинг; Data Science (управління стрімким зростанням даних); серверна віртуалізація (архітектура програмного забезпечення, покликана оптимізувати діяльність операційних систем) (Ucode IT academy, 2020).

Для фахівців ІТ-галузі виокремлюють також особливий набір Soft Skills (м'яких навичок), що мають підсилювати дію IT-Skills: високий рівень володіння щонайменше англійською мовою; уміння працювати в команді; здатність до активного слухання; навички писемного мовлення; послідовність, здоровий перфекціонізм; готовність до навчання впродовж життя (GRC.ua, 2017; Eastern Peak, 2021; LOGOS: IT Academy, 2022).

Варто наголосити, що на сайтах ІТ-спільнот усе частіше стали з'являтися публікації про так звані «гібридні навички», необхідні для працевлаштування на дуже затребуваних «гібридних робочих місцях». Ці поняття стали вживатися з 2015 року, а з 2019 набули особливої актуальності завдяки звіту вже згадуваної компанії Burning Glass Technologies «The Hybrid Job Economy: How New Skills are Rewriting the DNA of the Job Market» («Гібридна економіки робочих місць: як нові навички переписують ДНК ринку праці»). Для успішного виконання завдань гібридне робоче місце потребує широкого спектру знань і навичок, тобто гібридних навичок, що об'єднують hard і soft skills із різних галузей, допомагають вирішувати нагальні завдання на більш високому рівні та в умовах гібридизації ринку праці убезпечують кар'єру ІТ-фахівця (Івлєва, 2021; Однорог, 2018; 2021).

Поняття «цифрові навички» зазвичай вживається у більш широкому значенні, ніж «ІТ-навички», позначаючи компетенції та вміння, що дають змогу людям використовувати електронні інструменти й сервіси не лише для здобуття освіти, професійного та особистісного розвитку, але і в повсякденному житті. Базовими цифровими навичками є здатності і вміння: користуватися побутовими пристроями і гаджетами, шукати інформацію, створювати власний онлайнкабінет, робити і пересилати фото, завантажувати відео та музику, здійснювати замовлення, бронювання, покупку, оплату товарів і послуг через Інтернет, поповнювати мобільний чи картку через мобільний банкінг, спілкуватися через соціальні мережі та електронну пошту, набирати текст на клавіатурі, вести власний блог, долучатися до онлайн-курсів тощо.

Володіння певним набором цифрових навичок визначає цифрову грамотність особистості. Водночас існують схожі поняття: «інтернет-грамотність», «комп'ютерна грамотність», «медіа-грамотність», що очевидно потребують чіткого визначення. На жаль, ці поняття не знайшли місця в сучасній Енциклопедії освіти (2021). Однак вони активно використовуються у наукових працях і публікаціях численних зарубіжних і вітчизняних вебресурсів. Зокрема, особливе місце поняттю «цифрова грамотність» відведено на сайті Міністерства та Комітету цифрової трансформації України, де стартувала Національна компанія з цифрової грамотності «Цифрова освіта». Проєкт має на меті «за три роки навчити цифрової грамотності 6 млн. українців». Для цього створено онлайн-платформу, де розміщено безкоштовні курси з цифрової грамотності. Започатковано національне тестування на рівень цифрової грамотності, розроблено цифрограм для громадян (1.0; 2.0), держслужбовців, медичних працівників, учителів. Зазначено, що завдання національного тесту на цифрову грамотність «систематизовані за сферами знань європейської рамки цифрових компетентностей DipComp2.1. для громадян, що була адаптована українськими експертами». Водночас визначення поняття «цифрова грамотність» на сайті немає. Однак зміст поняття можна визначити за структурою питань тесту, що стосуються: основ комп'ютерної грамотності, інформаційної грамотності і вміння працювати з даними, створення цифрового контенту, комунікації та взаємодії у цифровому суспільстві, безпеки в цифровому середовищі, розв'язання проблем у цифровому середовищі та навчання впродовж життя.

Цифрову грамотність пов'язують також із цифрової гігієною (грамотне споживання інформації для захисту персональних даних, банківських карток, листування, іншої конфіденційної інформації в мережі) і цифровою безпекою (дотримання основних правил кібербезпеки) феноменами, обов'язковими для успішного життя в цифрову еру (Ковалено, 2021). Відтак, цифрову грамотність можна визначити як здатність особистості ефективно й безпечно використовувати сучасні цифрові технології в роботі й навчанні, професійному та особистісному розвитку.

У деякій мірі дотичним до поняття «цифрова грамотність» є термін медіаграмотність (медійна грамотність), що трактується як: результат медіаосвіти; рівень медіакультури; сукупність знань, умінь і навичок, які дають людям змогу аналізувати, критично оцінювати і створювати повідомлення різних жанрів і форм, розуміти й аналізувати складні процеси функціонування та впливовості медіа в суспільстві; здатність до експериментування, інтерпретації, створення та аналізу медіатекстів (Шейбе, & Рогоу, 2017, с. 23-24); світоглядна позиція, що визначає активність і грамотність людини, її розвинуту здатність до сприйняття, створення, аналізу медіатекстів, розуміння значимості медіа в сучасному світі та пов'язану з цим важливість громадянської відповідальності (Wright, Rayburn, 2015, с. 457).

Важливою складовою цифрової освіти є цифрова культура поняття, що як і багато інших термінів, пов'язаних із цифровою освітою, не має, на жаль, чіткого визначення. Зокрема, цифрову культуру можна розуміти і як технологічний феномен (засновані на цифровому кодуванні артефакти й символічні структури, що сприяють підтримці певних цінностей) (Галкін, 2012), і як систему правил поведінки людини, яких вона дотримується під час використання інформаційнокомунікаційних технологій (Литвинова, 2016). У наукових джерелах поняття «цифрова культура» часто вживається також у значенні «електронна культура», «кіберкультура», «аудіовізуальна культура», «інформаційна культура», «мультимедійна культура» тощо. О. Базелюк (2018, с. 84) зазначав, що дослідники іноді нечітко позначають предметно-смисловий зміст поняття даного поняття, плутаючи його з цифровою грамотністю і цифровою компетентністю. Досліджуючи цифрову культуру педагогічних працівників, О. Базелюк (2018, с. 84) визначав цей феномен як динамічну єдність компонентів: аксіологічноправового (усвідомлення відповідальності за дії, що здійснюються з цифровими ресурсами), інформаційно-технологічного (комп'ютерна і цифрова компетентність), комунікативно-етичного (етична поведінка у сфері цифрових відносин), пізнавально-інтелектуального (компетентність і вільна орієнтація у сфері цифрових технологій, гнучкість мислення, культура і творчий характер діяльності суб'єкта в цифровому середовищі), особистісно-творчого (креативність мислення, творча уява, схильність до моделювання), що характеризує специфічні якості особистості, її здатність до ефективної і продуктивної взаємодії з суб'єктами й об'єктами цифрового середовища, спрямовані на їх пізнання та творче перетворення.

У педагогічних дослідженнях часто вживається поняття «інформаційна культура». М. Жалдак (2021) трактує його як здатність суспільства ефективно використовувати передові інформаційні ресурси й засоби інформаційних комунікацій. Поняття охарактеризоване у двох основних значеннях (як інформаційна культура суспільства та інформаційна культура особистості). Основними факторами розвитку інформаційної культури є такі: система освіти (визначає загальний рівень інтелектуального розвитку людей, їх матеріальних і духовних потреб); інформаційно-комунікаційна інфраструктура суспільства (визначає комунікаційні і комунікативні можливості людей); демократизація суспільства (визначає правові гарантії доступу людей до необхідних інформаційних ресурсів); розвиток економіки країни (матеріальні можливості людей щодо придбання і користування сучасними засобами інформаційної техніки).

Як у вітчизняній педагогічній науці, так і в зарубіжному педагогічному дискурсі дуже дискусійним залишається визначення змісту поняття «цифрова компетентність», що часто вживається нарівні з такими поняттями, як: «інформаційна компетентність», «інформаційно-комунікаційно-технологічна (ІКТ) компетентність», «інформатична компетентність», «комп'ютерна компетентність», а також: «цифрова грамотність» (digital literacy), «інформаційна й технологічна грамотність» (information and technology literacy), «технологічна грамотність» (technology literacy), «інформаційно-комунікційно-технологічні (ІКТ) навички (ICT-skills), «цифрові навички» (digital-skills) тощо.

Вітчизняні вчені пояснюють це новизною самого явища, що стрімко розвивається разом із розвитком технологій (Гуржій, & Овчарук, 2013, с.42). Попри те, що нині доведеною є розбіжність таких понять як «компетентність» (гіперонім слово з ширшим значенням, що виражає загальне родове поняття, утворене множиною інших) і «навичка» (гіпонім слово з вужчим значенням, що називає предмет як елемент системи множин, роду), зауважимо, що в наукових публікаціях дані поняття часто вживаються як однорідні. Крім того, саме поняття «цифрова компетентність» вживається як у вузькому значенні (у застосунку до цифрової або технологічної галузі), так і досить широкому (поширюється на всю соціальну сферу, економіку, систему цінностей). Уточнимо, що, на думку А. Гуржія та О. Овчарук (2013, с. 42), для зарубіжного дискурсу характерним є більш широке трактування означеного феномену. В Україні поняття «цифрова компетентність» є предметом пильної наукової уваги багатьох науковців, серед яких: М. Артюшина, В. Биков, А. Кочараян, С. Литвинова, Н. Морзе, О. Овчарук, Л. Петренко, О. Спірин, Н. Сороко, О. Базелюк, О. Білоус. З огляду на семантичну багатогранність цього поняття, у нашому дослідженні будемо послуговуватися визначенням О. Спіріна та О. Овчарук (2021, с. 1095), які під цифровою компетентністю розуміють здатність особистості впевнено і ґрунтовно користуватися засобами цифрових технологій не лише у професійній діяльності, але й у процесі працевлаштування, здобуття освіти, громадській діяльності, дозвіллі, тобто у всіх сферах, що є «життєво необхідними для участі у щоденному соціально-економічному житті».

Крім того, тривалий час дискутується питання щодо синонімічного вживання понять «компетентність» і «компетенція» в лексичних конструкціях з означеннями «інформаційна», «інформатична», «інформаційно-комунікаційна», «інформаційно-комунікативна», «інформаційно-комп'ютерна».

Поняття «інформаційна компетентність» є одним із найбільш розмаїто представлених у сучасних наукових джерелах. Зокрема, це поняття визначалося як: поєднання комп'ютерної і технологічної грамотності (Information Literacy Competency Standards for Higher Education, 2000); здатність працювати з сучасними бібліотечними ресурсами для пошуку та опрацювання інформації (Caravello, Borah, Herschman, & Mitchell, 2001); здатність знаходити, оцінювати, використовувати і повідомляти відомості; сукупність знань, умінь, навичок і вміння їх застосовувати при розв'язуванні задач з використанням засобів нових інформаційних технологій (Баловсяк, 2006). Однак, за визначенням О.Спіріна (2009), інформаційну компетентність більш точно варто називати «інформаційно-комунікаційно-технологічна або ІКТ-компетентність). Це «підтверджена здатність особистості використовувати інформаційні технології для гарантованого донесення й опанування інформації з метою задоволення власних індивідуальних потреб і суспільних вимог щодо формування загальних (які ще називають ключовими або базовими) та професійно-спеціалізованих компетентностей людини».

Від інформаційної компетентності сучасні педагоги (О. Барна, В. Вембер, О. Кузьмінська, Н. Морзе, О. Спірін, О. Токарська, О. Шило та ін.) пропонують відрізняти поняття «інформатична» компетентність, яка визначається як: «інтегративне утворення особистості», що поєднує відповідні знання, уміння, навички і здатності (Токарська, 2021), «підтверджена здатність особистості задовольняти власні індивідуальні потреби й суспільні вимоги щодо формування професійно-спеціалізованих компетентностей людини в галузі інформатики» (Спірін, 2009), «здатність людини орієнтуватися в інформаційному просторі, оперувати інформаційними даними на основі використання сучасних інформаційно-комунікаційних технологій відповідно до потреб ринку праці для ефективного виконання професійних обов'язків» (Морзе, Вембр, & Кузьминська, 2009, с.23), «інтегрована здатність учня ефективно й результативно працювати в умовах інформаційного середовища» (Шило, 2016).

У значенні «інформаційна компетентність» дослідники часто використовують поняття «комп'ютерна компетентність», визначаючи його зміст як здатність фахівця до використання інформаційно-комунікаційних технологій на теоретичному, практичному і творчому рівнях (Баловсяк, 2006).

Важливо також здійснити семантичне розмежування таких понять, як діджиталізація, цифрова трансформація, інформатизація, цифровізація, комп'ютеризація освіти.

У сучасних педагогічних дослідженнях часто використовується поняття «діджиталізація», що є загальним терміном на позначення цифрової трансформації суспільства й економіки, що, за визначенням Innolytics.ag, описує «перехід від індустріальної епохи й аналогових технологій до епохи знань і творчості» (Innolytics.ag, 2022). Діджиталізацію трактують також як «глибинне проникнення цифрових та інноваційних технологій» до всіх сфер діяльності суспільства, що функціонує в умовах ери цифрових можливостей (Веретенникова, & Устименко, 2021, с. 42). Відтак, діджиталізація суспільства зумовлює, зокрема, й діджиталізацію освіти (Єршов, 2021). Тобто термін «діджиталізація» це свого роду «хайпове» слово, що є синонімом на позначення поняття «цифрова трансформація».

Наголосимо, що терміни «інформатизація» та «цифровізація» освіти мають родо-видові відношення. Поняття «інформатизація освіти» є ширшим і визначається як «сукупність взаємопов'язаних організаційно-правових, соціальноекономічних, навчально-методичних, науковотехнічних, виробничих і управлінських процесів, спрямованих на задоволення інформаційних, обчислювальних і телекомунікаційних потреб, що пов'язані з можливостями ІКТ учасників освітнього процесу, а також тих, хто цим процесом управляє та його забепечує» (Биков, 2021а, с. 421). Водночас, «цифровізація освіти» є сучасним етапом її інформатизації, що передбачає «насичення інформаційно-освітнього середовища електронно-цифровими пристроями, засобами, системами та налагодження між ними електронно-комунікаційного обміну», що по суті створює «кіберфізичний освітній простір» На думку О. Спіріна (2021, с. 1099), цифровізація освіти залежить від сучасних тенденцій розвитку інформаційного суспільства, основними вимірами яких є штучний інтелект, «машинне навчання» і нейромережі, блокчейн і криптовалюти, великі дані, телемедицина, доповнена і віртуальна реальність, чат-боти й віртуальні помічники, мобільність і кібербезпека, Інтернет речей, робототехніка і робототехнічні системи, комп'ютерний зір, хмарні й туманні обчислення. О. Спірін визначає також основні напрями цифровізації освіти: доступ усіх суб'єктів освітнього процесу до цифрових технологій; створення загальнодоступних електронних освітніх ресурсів і цифрових платформ; розроблення і впровадження інноваційних комп'ютерних, мультимедійних та комп'ютерно орієнтованих засобів навчання для створення цифрового навчального середовища (мультимедійні класи, науково-дослідні STEM-центри, віртуальні лабораторії, інклюзивні класи, класи змішаного навчання); організація широкосмугового доступу до Інтернету у закладах освіти всіх рівнів; розвиток дистанційної форми освіти; підвищення рівня цифрових компетентностей і цифрової грамотності всіх суб'єктів освітнього процесу.

Існує також поняття «комп'ютеризація освіти», що визначається В. Биковим як «впорядкована сукупність взаємопов'язаних організаційно-правових, соціально-економічних, науково-методичних, науково-технічних, виробничих і управлінських процесів, спрямованих на формування в системі освіти комп'ютерно-технологічної платформи інформатизації освіти» (Биков, 2021b, с. 465).

цифрова педагогіка термінологічний

Висновки

Досліджено гіперо-гіпонімічні, родо-видові відношення в лексико-семантичній системі сучасної педагогічної науки, пов'язані з використанням педагогічного феномена «ІТосвіта». З'ясовано, що це поняття є складовою педагогічної категорії «освіта» складного, багатоаспектного, полісемантичного явища, розмаїто представленого в офіційній, довідковій, науковій, навчальній літературі. Обґрунтовано лексико-семантичну групу базових і суміжних понять, серед яких: «цифрова освіта», «медіаосвіта», «цифрова культура», «цифрова компетентність», «ІТ-компетентність», «цифрова грамотність», «цифровізація», «діджиталізація», «цифрові навички», «digital-skills» тощо.

Поняття «ІТ-освіта» представлено як складний багатоаспектний міждисциплінарний феномен, що, з точки зору педагогічної науки, має низку значень: 1) цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання чи вдосконалення цифрових знань, умінь і навичок; 2) процес передачі акумульованих суспільством цифрових знань молодому поколінню для розвитку в нього відповідних пізнавальних можливостей і цінностей, набуття цифрових умінь і навичок для практичного застосування молоддю набутого цифрового досвіду у соціальному житті та професійній діяльності; 3) результат формування особистості цифрової ери (засвоєння певної системи цифрових знань, практичних умінь і навичок, рівня розвитку розумово-пізнавальної і творчої діяльності та морально-естетичної культури споживачів цифрових технологій); 4) система суб'єктів освітньої діяльності (заклади освіти, підприємства, установи, організації; педагогічні, науково-педагогічні працівники, самозайняті особи у формальній або неформальній освіті), що провадять освітню діяльність, забезпечуючи процес і результат формування й розвитку цифрових навичок, цифрової грамотності, цифрової культури й цифрової компетентності здобувачів освіти; 5) спеціальні онлайн-платформи для підвищення цифрової грамотності (наприклад, «Дія. Цифрова освіта»).

Перспективним напрямом подальшого науковою пошуку є обґрунтування наукових підходів до вивчення ІТ-освіти як історико-педагогічного феномена на загальнофілософському, загальнонауковому, конкретно-науковому та міждисципілнарному рівнях.

Список посилань