Темпоральні розриви в навчальному процесі в сучасній Україні: до питання нових викликів в умовах війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Темпоральні розриви в навчальному процесі в сучасній Україні: до питання нових викликів в умовах війни

О.О. Гончарова

Анотація

Актуальність теми дослідження. Військові дії на території України спричинили закономірну дезорганізацію в навчальному процесі у вітчизняних школах та університетах. Неможливість дотримуватися встановленого розкладу занять, що спричинюється проблемами доступу до мережі Інтернет та перебуванням у небезпеці учасників навчального процесу, не дає можливість “звірити годинники” і перебувати в єдиному потоці освітніх практик. Постановка проблеми. Особливість освітньої системи України в умовах війни полягає у тому, що виклик пандемії COVID-19 став своєрідним загартовуванням її на витривалість. Так, перехід на дистанційні форми навчання, вироблення навичок роботи на освітніх онлайн-платформах як в учнів, студентів, так і в учителів, викладачів, а - головне - розвиток здатності організовувати свій час в умовах відсутності безпосереднього контролю, сприяли темпоральній синхронійності навчального процесу поряд з втратою ним своєї наративності. Однак попри просторову розірваність і темпоральні розриви в процесі навчання, його учасники знаходилися в єдиному потоці освітніх практик. У ситуації ж війни додаються темпоральні розриви, спричинені неможливістю всіх учасників мати вільний доступ до мережі Інтернет і знаходитися у повноцінній безпеці. Це ставить під питання збереження системності у начальних практиках, а, відтак, ставить і питання їхньої ефективності. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Як зарубіжні, так і вітчизняні вчені всебічно досліджували процес синхронійності у навчальному процесі при використання Інтернет-технологій. Так, зарубіжні вчені M. Bunn, A. Bennet, P. J. Burke, E. L. Carpenter, A. M. Adams, R. C. Chick, M. C. Stull, D. F. Hale, B. W. Propper, T. J. Vreeland та ін. робили акцент на змінюваній темпоральності в освітніх практиках, які відбуваються в онлайн-середовищі, а дослідники V. Johansson, J. Stenlund, N. F. Johnson, H. Keane, H. Jordheim, E. Ytreberg, Y. M. Kalman, D. I. Ballard, A. M. Aguilar, C. Цhman, C. Pagбn Cбnovas, M. Ryan, M. Ryan визначили особливості синхронійної комунікації в мережі Інтернет. Вітчизняні дослідники В. Воронкова, О. Кивлюк, Ю. Борейко, Н. Дорфман, А. Сакун, І. Мордоус, К. Соколова, М. Триняк, О. Якимчук, В. Возняк, Н. Ліпін, О. Висоцька та ін. всіляко розглядали аспекти трансформації особистості, що знаходиться в середовищі інформаційного суспільства і зазнає на собі впливу нескінченних потоків різноманітних даних. Однак оскільки ситуація війни та вимушеного дистанційного режиму освітнього процесу для України є принципово новою, це питання у його новій конотації потребує свого всебічного розгляду. Постановка завдання. Необхідно визначити, як можливо зберегти наративність дистанційного навчання у воєнних умовах і мінімізувати його темпоральні розриви для того, щоб усі його учасники перебували у відносно єдиному потоці освітніх практик; необхідно визначити, які модифіковані завдання повинні стояти перед системою освіти в умовах війни для того, щоб вона адекватно відповідала на виклики поточної ситуації. Виклад основного матеріалу. Війна Росії з Україною стала другим вагомим викликом для всієї системи вітчизняної освіти після пандемії COVID-19. Неможливість як учнів, студентів, так і вчителів, викладачів повноцінно дотримуватися встановленого розкладу занять породила так звані темпоральні розриви у ритмах процесу навчання, поставила під ризик планомірність цієї роботи, яка тільки у своїй системності і може дати вагомі результати. У той же час навчання під час війни, і особливо - з соціо-гуманітарних дисциплін - не може бути припиненим, оскільки, з одного боку, надає учням і студентам навичок стортингу інформації в умовах інформаційних атак; з іншого боку, навчання сьогодні постає вагомим рекреаційним ресурсом як для учнів та студентів, так і для вчителів та викладачів, оскільки переносить увагу на конструктивну діяльність і у деякій мірі структурує час респондентів. Вочевидь, у ситуації війни перед освітнім процесом, враховуючи об'єктивні темпоральні розриви у ньому, мають бути поставлені нові цілі і завдання для того, щоб у надзвичайних умовах він продовжував зберігати свою ефективність. Висновки. Сьогодні, при проведенні бойових дій на території України, необхідно позбутися ілюзії, що дотримання єдиного, вивіреного на годиннику розкладу занять є доцільною освітньою практикою. Вона буде тільки породжувати додатковий стрес та невроз як у педагогів, так і в учнів, студентів, оскільки немає об'єктивних умов для її провадження. Натомість слід зробити акцент на дискурсивні наративні освітні інструменти, які можна провадити дистанційно, при цьому зберігаючи аспект комунікації між тим, хто навчається, і тим, хто навчає. Збережена комунікація, зв'язок між учителем, викладачем та учнем, студентом в процесі навчання, обмін думками між ними в процесі дистанційного обговорення нагальних соціогуманітарних проблем та інформаційних викликів -- це саме та головна мета, яку об'єктивно сьогодні можна досягнути в освітньому процесі під час війни.

Ключові слова: війна, освітній процес, темпоральний розрив, темпоральність, стортинг інформації, інформаційне суспільство.

Abstract

Urgency of the research. Military actions on the territory of Ukraine caused a natural disorganization in the educational process in domestic schools and universities. The inability to adhere to the established schedule of classes, which is caused by problems with access to the Internet and by the danger for participants of the learning process, does not allow to "synchronize clocks" and be in a single stream of educational practices. Target setting. The peculiarity of Ukraine's educational system during the war is that the challenge of the COVID-19 pandemic has become a kind of hardening it for endurance. Thus, the transition to distance education, developing skills on online educational platforms for pupils, students and teachers, and - which is most important - the development of the ability to organize their time in the absence of direct control, contributed to the temporal synchronicity of the learning process along with the loss of its narrative. However, despite the spatial disconnection and temporal gaps in the learning process, its participants were in a single stream of educational practices. In a situation of war, temporal gaps are added, caused by the inability of all participants to have free access to the Internet and to be fully secure. This calls into question the preservation of systematicity in the educational practices, and, consequently, raises the question of their effectiveness. Actual scientific researches and issues analysis. Both foreign and domestic scientists have comprehensively studied the synchronicity in the educational process which is influenced by Internet technologies. Thus, foreign scientists M. Bunn, A. Bennet, P. J. Burke, E. L. Carpenter, A. M. Adams, R. C. Chick, M. C. Stull, D. F. Hale, B. W. Propper, T. J. Vreeland and others focused on changing temporality in online educational practices, and such researchers as V. Johansson, J. Stenlund, N. F. Johnson, H. Keane, H. Jordheim, E. Ytreberg, Y. M. Kalman, D. I. Ballard, A. M. Aguilar, C. Цhman, C. Pagбn Cбnovas, M. R yan, M. R yan identified the features of synchronous communication on the Internet. Domestic researchers V. V oronkova, O. K yvliuk , Y. B oreiko, N D orfman, A. S akun, I. Mordous, K. Sokolova, M. Trynyak, O. Yakymchuk, V. Voznyak, N. Lipin and others described aspects of the transformation of the individual, who is in the environment of the information society and is influenced by endless flows of various data. However, since the situation of war and forced distance education in Ukraine is fundamentally new one, this issue needs to be comprehensively considered in its new connotation.

The research objective. It is necessary to determine how it is possible to maintain the principle of narrative in distance learning in military conditions and to minimize its temporal gaps so that all its participants are in a relatively uniform flow of educational practices; it is necessary to determine what modified tasks the education system must face in the conditions of war in order for it to adequately respond to the challenges of the current situation. The statement of basic material. Russia's war against Ukraine was the second major challenge for the entire national education system since the COVID-19 pandemic. The inability of pupils, students and teachers to fully adhere to the established schedule of classes has created so-called temporal gaps in the rhythms of the learning process, jeopardized the orderliness of this work, which only in its systematic organization can show significant results. At the same time, studying during the war, and especially in the socio-humanitarian disciplines, cannot be stopped, because, on the one hand, it provides students with the skills of storing information in the context of information attacks; on the other hand, being in the learning process today is an important recreational resource for pupils and students, as well as for teachers and lecturers, as it shifts attention to constructive activities and to some extent structures the time of respondents. Obviously, in a situation of war it is needed to affirm the new goals and objectives for the educational process in order for it to continue to be effective in emergencies.

Conclusions. Today, when conducting hostilities on the territory of Ukraine, it is necessary to get rid of the illusion that adherence to a single, time-tested schedule is an appropriate educational practice. It will only create additional stress and neurosis for both teachers and students, as there are no objective conditions for its implementation. Instead, emphasis should be placed on discursive narrative educational tools that can be conducted in a distance, while maintaining the aspect of narrative communication between teachers and learners. Preserved communication, communication between teachers and students in the learning process, exchange of views between them in the process of distance discussion of urgent sociohumanitarian problems and information challenges forms the main goal that can be achieved today in the educational process in time of war.

Keywords: war, educational process,

temporal gap, temporality, information storing, information society.

Актуальність теми

Військові дії на території України спричинили закономірну дезорганізацію в навчальному процесі у вітчизняних школах та університетах. Неможливість дотримуватися встановленого розкладу занять, що спричинюється проблемами доступу до мережі Інтернет та перебуванням у небезпеці учасників навчального процесу, не дає можливість “звірити годинники” і перебувати в єдиному потоці освітніх практик.

Постановка проблеми. Особливість освітньої системи України в умовах війни полягає у тому, що виклик пандемії COVID-19 став своєрідним загартовуванням її на витривалість. Так, перехід на дистанційні форми навчання, вироблення навичок роботи на освітніх онлайн-платформах як в учнів, студентів, так і в учителів, викладачів, а - головне - розвиток здатності організовувати свій час в умовах відсутності безпосереднього контролю, сприяли темпоральній синхронійності навчального процесу поряд з втратою ним своєї наративності. Однак попри просторову розірваність і темпоральні розриви в процесі навчання, його учасники знаходилися в єдиному потоці освітніх практик. У ситуації ж війни додаються темпоральні розриви, спричинені неможливістю всіх учасників мати вільний доступ до мережі Інтернет і знаходитися у повноцінній безпеці. Це ставить під питання збереження системності у начальних практиках, а, відтак, ставить і питання їхньої ефективності.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Як зарубіжні, так і вітчизняні вчені всебічно досліджували процес синхронійності у навчальному процесі при використання Інтернет-технологій. Так, зарубіжні вчені M. Bunn, A. Bennet, P. J. Burke, E. L. Carpenter, A. M. Adams, R. C. Chick, M. C. Stull, D. F. Hale, B. W. Propper, T. J. Vreeland та ін. робили акцент на змінюваній темпоральності в освітніх практиках, які відбуваються в онлайн-середовищі, а дослідники V. Johansson, J. Stenlund, N. F. Johnson, H. Keane, H. Jordheim, E. Ytreberg, Y. M. Kalman, D. I. Ballard, A. M. Aguilar, C. Ohman, C. Pagan Canovas, M. Ryan, M. Ryan визначили особливості синхронійної комунікації в мережі Інтернет. Вітчизняні дослідники В. Воронкова, О. Кивлюк, Ю. Борейко, Н. Дорфман, А. Сакун, І. Мордоус, К. Соколова, М. Триняк, О. Якимчук, В. Возняк, Н. Ліпін, О. Висоцька та ін. всіляко розглядали аспекти трансформації особистості, що знаходиться в середовищі інформаційного суспільства і зазнає на собі впливу нескінченних потоків різноманітних даних. Однак оскільки ситуація війни та вимушеного дистанційного режиму освітнього процесу для України є принципово новою, це питання у його новій конотації потребує свого всебічного розгляду.

Постановка завдання

Необхідно визначити, як можливо зберегти наративність дистанційного навчання у воєнних умовах і мінімізувати його темпоральні розриви для того, щоб усі його учасники перебували у відносно єдиному потоці освітніх практик; необхідно визначити, які модифіковані завдання повинні стояти перед системою освіти в умовах війни для того, щоб вона адекватно відповідала на виклики поточної ситуації.

Виклад основного матеріалу дослідження

Сьогодні майже ні в кого не викликає сумніву, що дефініція “інформаційне суспільство”, “SMART-суспільство” - це ті терміни, які найповніше відображають сутність актуального гуманітарного запиту. Якщо в доіндустріальну епоху головним ресурсом країн були природні ресурси, в індустріальну епоху - обсяг вироблених матеріальних благ, то в сучасності головним джерелом багатства та контролю стає інформація. Звідси випливає важливість гідної освіти для того, щоб вміти оперувати цією інформацією: виробляти її, аналізувати, поширювати і сортувати [8], [20], [38], [33], [31], [5], [3]. Раніше у філософських розвідках продукувалася думка, що усі негаразди людства і його недостатній прогрес зумовлюється браком інформації: її нестаток зумовлює кризи у прийнятті рішень [11], [12], інтуїтивність цього процесу, дезорганізацію у комунікації ланок, які відповідають за прийняття рішення, його невідповідність поточній ситуації тощо. Сьогодні ж кризу прийняття рішень пов'язують з діаметрально іншим процесом - перенасиченням інформацією. її стає настільки багато і вона часто є настільки неструктурованою, що прийняття рішень також огортається деякою інтуїтивністю: людський інтелект не здатен обробити такий великий об'єм даних, а інтелект штучний не здатен вирішувати складні моральні дилеми, якими просякнуте реальне людське життя. Отже, на сьогоднішній день значної трансформації вимагає і провадження освітнього процесу: сьогодні вже не стільки важливо навчити людину фактичним знанням (хоча, звісно, базовий фактичний матеріал вона має отримати), скільки виробити у неї навички критичного мислення, специфічний фрейм для стортингу інформації і тестування її на предмет відповідності дійсності.

Сьогоднішня система освіти, зокрема - освіти вищої - повинна плекати у студента бажання розбиратися в інформаційних потоках, розуміти, які ідеї стоять за тими чи іншими фактами та способом їх подання в інформаційному просторі, і “зважувати” ці ідеї на вагах здорового глузду [35], [7]. Для того, щоб відповісти на цей новий виклик інформаційної епохи, система освіти повинна, на нашу думку, провадити такі принципи організації навчального процесу:

Зберігати наративність в побудові навчальних курсів дисциплін. Важливо, щоб навчальний матеріал подавався при збереженні принципу історичності: кожна навчальна дисципліна має історію своїх базових відкриттів та винаходів, своїх видатних вчених. Учням або студентам необхідно розбиратися в основних віхах наукових досліджень для того, щоб бачити наратив розвитку тієї чи іншої науки. Далі, відповідно до усвідомленого наративу, їм буде легше аналізувати подальші нові наукові розробки і робити певний прогноз стосовно розвитку тієї чи іншої науки [21].

При збереженні наративності та принципу історичності у викладі дисциплін необхідно забезпечити і міждисциплінарність у викладі навчального матеріалу, особливо - у викладі матеріалу соціально-гуманітарних дисциплін. Цього можна досягнути, якщо ввести у навчальні плани або збільшити обсяг викладання таких соціально-гуманітарних дисциплін, як філософія, історія, психологія, політологія, соціологія. Міждисциплінарний підхід необхідний в навчальному процесі для того, щоб виявляти зв'язки між різними галузями знань, але при тому будувати ці зв'язки логічно і послідовно, дотримуючись базових правил логічного мислення [37].

Необхідно уникати принципу гіпертекстуальності у поданні навчального матеріалу. Гіпертекст провокує розпилювання уваги студента, нівелювання навичок вичленовувати з тексту головні та другорядні моменти, доходити логічним мисленням до недостатньо висвітлених аспектів проблеми. На перший погляд, гіпертекст забезпечує комфорт у навчанні, оскільки кожне незрозуміле слово або термін має своє посилання з тлумаченням, отже, складається враження, що значно спрощується процес пошуку уточнюючої інформації і зростають евристичні можливості учня/студента. Однак у той же самий час гіпертекст знищує наративність подання навчального матеріалу. Значно зростає спокуса переходити за посиланнями все далі і далі від попередньої канви навчального наративу, а відтак руйнується системність мислення, натомість приходить його кліповість [40]. Руйнуючи логіку подання навчального матеріалу, ми одночасно руйнуємо і головну навичку для стортингу інформації в буремному середовищі різноманітних фактів - навичку об'єднувати факти у логічні конструкції. Відтак, студент звикає до альтернативного принципу синхронійності - такої ситуації, коли одночасно панують і є рівноцінними декілька наративів і неможливо визначити пріоритетний з них, а тому у них легко заплутатися і акцентувати увагу на моментах, які не є ключовими.

Необхідно дотримуватися принципу системності у поданні навчального матеріалу, слідкувати за тим, щоб в аудиторії формувалося розуміння побудови розумових конструкцій від простих до складних, від однорідних до накладених одна на одну та синхронних [27], [32].

Вказані нами принципи та базові орієнтації у побудові навчально-освітнього процесу сприятимуть верифікації отриманої студентом інформації, оскільки плекають її структурованість, логічність зв'язків між її компонентами. Оскільки, згідно наукового типу світогляду, на якому будується вся ідея соціально-технічного прогресу у невіддаленому майбутньому, ми маємо піддавати перевірці тільки цілком емпіричні, видимі факти, а ця емпіричність базується на логічних зв'язках, то звідси випливає такий висновок: запропонована логічна схема, яку ми змогли “побачити”, сконструювати між розрізненими емпіричними фактами, може бути хибною, не пройти перевірку реальним життям; проте у будь-якому випадку вона має бути логічною, оскільки весь видимий іманентний світ емпіричних фактів базується на логічних взаємозв'язках. Іншими словами, перший специфічний фрейм для стортингу усієї вхідної інформації, яку студент буде отримувати протягом всього свого життя - це логічність зв'язку між розрізненими емпіричними даними; логічний зв'язок може не пройти перевірку реальним життям і виявитися хибним, однак він має бути апріорно; нелогічність, емоційність, упередженість у поданні фактів - це перший маркер того, що ми маємо справу з неякісним інформаційним продуктом.

Поточний освітній та навчальний процес в сучасному інформаційному суспільстві неможливо розглядати у відриві від чинної темпоральної парадигми цього суспільства, тобто від того, за якими принципами спливає соціальний час і як людина орієнтується у ньому. Спробуємо розібратися у її найвизначніших маркерах та особливостях.

По-перше, сучасне інформаційне суспільство дійсно привносить з собою принцип синхронійності в комунікаційні процеси [25], [29], [24]. Якщо раніше, у “доінтернетні” та “досмартфонні” часи, комунікація провадилася у певних обмежених просторово-часових координатах (навіть стаціонарний телефон, попри надану можливість комунікації через відстань, все ж таки задавав комунікації певні координати: по-перше, місце розташування телефону, від якого неможливо було відійти; по-друге, час розмови, який мав би бути зручним двом співбесідникам; по- третє, специфічна культура телефонної розмови, коли неввічливим є займати слухавку на довгий час, робити офіційні дзвінки вночі тощо), то сьогодні за допомогою технічних пристроїв комунікація має змогу вільно вриватися у наратив нашого повсякденного реального життя майже безконтрольно. На перший погляд, комунікація, для якої не виявляється просторово-часових обмежень, має значно розширити наші повсякденні можливості і сприяти комфорту провадження різноманітних соціальних практик. Однак з іншого боку вона ж кожного дня руйнує нашу повсякденну наративність, часто впроваджуючи у неї не пов'язані логічно комунікаційні сюжети. Наприклад, якщо раніше ви зустріли старого знайомого на вулиці і дізналися від нього новини про колишніх колег, то ця комунікація, не пов'язана з вашими повсякденними практиками, все ж таки була логічно включеною у вашу повсякденність: для того, щоб випадково зустріти знайомого, ви мали б спочатку вийти на вулицю, а перед тим зібратися вийти із дому з певними цілями, попередньо вирішивши, що маєте у цьому потребу. Отже, така комунікація є органічно вплетеною у логічний ланцюжок подій життя людини, хоча, на перший погляд, вона випадає з її рутинних практик. Натомість під час Інтернет- комунікацій обсяг наративів, які не входять до нашого рутинного сьогодення, різко зростає, і вони “виривають” нас із контексту реального життя, переносячи на себе нашу увагу. Відтак, поступово розривається наратив реальності, логічність і поступовість наших дій у ній. Наголосимо на тому, що вхідні несистемні наративи напряму впливають на прийняття нами життєвих рішень, і, таким чином, можуть впливати хаотизації нашого поточного життя в режимі реальних простору і часу, робити його темпорально розірваним.

По-друге, наявність мета-всесвіту інформаційних технологій продукує собою специфічну “техногенну вічність” [26]. Синхронійна комунікація з темпорально розірваними наративами завжди має свій “слід”, який зберігається на інформаційних серверах. Втім, навіть не вичленовуючи цю інформацію з серверів, ми можемо часто повернутися до завершених текстуальних розмов так, ніби комунікація перервалася щойно, хоча могли б пройти роки і десятиліття. Цей факт сприяє зміні нашої повсякденної темпоральної парадигми. Однією з найважливіших ознак часу, про яку наголошували такі вчені і філософи, як Арістотель, Г.Галілей, І. Ньютон, є його протяжність та тривалість. “Час є число переміщення, а “тепер”, як і те, що переміщується, є одиницею числа” [2]. Таким чином, час є числом руху. Проте з іншого боку, час неможливо акумулювати, зібрати всі точки “ тепер” у єдину пряму. Час у режимі реальності має можливість спливати, тобто точка “тепер”, так би мовити, постійно зникає і виникає, при цьому вона ніколи не “повторюється”. Тому ми можемо говорити про деяку лінійність часу в режимі реальності, про координати “минуле - теперішнє - майбутнє”, згідно яких і в яких ми будуємо причинно-наслідкові, логічні зв'язки [1]. В свою чергу, в цих причинно-наслідкових зв'язках згідно такої темпоральної парадигми ми конструюємо наш соціальний вимір, робимо його в деякій мірі передбачуваним. У кіберпросторі ж і часі цей аспект є нівельованим: час не спливає, він акумулюється у вигляді певного текстуально задекларованого наративу, до кожного з етапів якого можна повернутися. Таким чином, ми бачимо темпоральну ретроспективну “кібер- вічність”, яка “привчає” нас до ситуації незавершених наративів. Оскільки кіберчас не спливає, то потенційно можна повернутися у будь-яке “кіберминуле” і змінити його. Отже, уявлення про причинно-наслідкові зв'язки також поступово стирається, натомість продукується неоволюнтаризм та ідея того, що людина у будь-який момент може змінити комунікацію за власним бажанням. Кібервічність з ретроспективною орієнтацією поміщує нас у середовище, де наші соціальні зв'язки ніколи не бувають остаточно розірваними, а відтак знижується і відповідальність за їхнє провадження, змінюється і їхня цінність. дистанційний навчання темпоральний

По-третє, згідно описаної нами девальвації транзиту між координатами “минуле - теперішнє - майбутнє” і кіберреальності, поступово зникає наративність у темпоральній конструкції чинного соціального часу [22], [18]. Соціальний час у реальності, а не у віртуальності поступово починає сприйматися як такий, що можна довільно “відмотати”, змінити продуковані раніше наслідки. Таке відношення до соціальності продукує соціальний хаос, адже в реальності час спливає, у будь-який момент “тепер” не можна повернутися; відтак, прийняті в орієнтації волюнтаризму реальні соціальні, політичні, економічні рішення мають своїм наслідком хаотизацію чинної реальності і перетворення її на непрогнозований простір і час.

По-четверте, описаний нами “неоволюнтаризм”, що витікає зі зміни темпоральних парадигм, у свою чергу, зумовлює зростаючу нелінійність соціальних процесів, описаних у вченні І. Пригожина про відкриті дисипативні системи. Некерована нелінійність і непрогнозованість спричиняє появу точок біфуркації, в яких система може зазнати карколомних змін від незначних, на перший погляд, факторів; фактори ж, які здаються суттєвими і карколомними, можуть навпаки не призвести до змін системи. За вченням І. Пригожина, система буде перебувати у хиткому стані у точці біфуркації до тих пір, поки не знайде стан своєї рівноваги зі змінним зовнішнім середовищем [6], [9], [10]. Проте коли ми говоримо суто про соціальні системи, які все ж таки є конструйованими людською волею, ми мусимо зауважити, що некерований і непрогнозований волюнтаризм, який має коренем деконструкцію логічних причинно- наслідкових зв'язків, може спричинити перманентну нелінійність, і тоді система опиниться у вирі хаотичних, некерованих змін і хаосу.

Саме слово “темпоральність” має своїм коренем слово “темп”, а, отже - певну систематичну прогнозованість у зміні подій. Часто поняття соціального часу напряму пов'язують зі зміною соціальних подій [13], певною логікою у причинно-наслідкових зв'язках, які конструюють низку подій, явищ та фактів. Якщо ж причинно-наслідкові зв'язки руйнуються, змінюється і темпоральність; скоріше, тут ми можемо говорити про розпад соціального часу на середовище кіберчасу з його техногенною ретроспективною вічністю та середовище реального часу, в якому панує ситуативний момент волюнтаристського впливу та принципу прийняття рішення.

Отже, резюмуємо: сучасна модель темпоральної парадигми інформаційного суспільства, роблячи акцент на поточному моменті синхронійної комунікації у техногенній вічності мета-Всесвіту, одночасно девальвує поступальний хід соціального часу, а, отже, транзит між координатами “минуле- теперішнє - майбутнє”. Факти більше не випливають один з одного, скоріше вони суто волюнтаристски виникають і так само зникають, причому - у паралельних один до одного синхронних наративах [30].

На нашу думку, така зміна темпоральної парадигми сучасності несе у собі низку проблем і викликів для людської свідомості.

По-перше, людина як природна істота, яка має опцію абстрактного мислення, має здатність будувати перспективи та ретроспективи і, виходячи з них, планувати і переосмислювати свою реальність. Відмінність людини від тварини полягає у тому, що тварина існує у даному моменті, який вона не рефлексує з точки зору перспектив та ретроспектив; відтак, вона існує цілковито у данності, не усвідомлюючи того, що буде чекати її попереду або того, що призвело до її потрапляння у даний момент. Людина ж має пам'ять та уяву, вона може представляти собі ймовірні наслідки своїх дій та результати своїх попередніх кроків. Здатність до передбачень і прогнозів, виявлення логічних структур в оточуючій реальності призвели до появи “рукотворної природи” - світу культури, в якому людина отримала свою перевагу над тваринною фізичною міццю. Якщо ми планомірно будемо розмивати здатність до ретроспективного і перспективного мислення, ми поступово опинимося у реальності поточного моменту, яким ми не можемо раціонально керувати. Відтак, життя людини, цілих соціальних утворень і країн стане все менш керованим, зрозумілим, таким, що піддається аналізу. В перспективі можливе виникнення такої ситуації, коли рефлексія над поточним моментом (без усвідомлення ретроспектив і перспектив) втратить свою актуальність, а, отже, людина опиниться у ситуації неотваринності свого соціального буття; саме соціальне буття перетвориться на соціальні нетрі, в яких треба буде виживати, а не накопичувати знання і не переробляти його заради поколінь нащадків і у славу поколінь предків.

По-друге, змінена темпоральність означатиме і зміну тих повсякденних практик, до яких ми звикли. Однозначної зміни зазнаватимуть такі практики, які потребують планомірності, розуміння перспективи і поступальних зусиль для свого провадження. Такими практиками ми можемо назвати освітню, наукову діяльність, спортивну діяльність, підприємництво, побудова кар'єри та управління на всіх його ланках тощо. Якщо раніше ці види соціальних практик мали корелюватися з чинною темпоральною парадигмою, яка передбачала ретроспективність та перспективність бачення, то зі зміною плину соціального часу ми побачимо орієнтацію суто на даний часовий момент, з усіма його короткостроковими вигодами та ризиками. Тваринна “моментність”, “тут і зараз” без минулого і майбутнього - це та темпоральна реальність, якій буде піддаватися раніше пролонгований часовий вимір соціального середовища. Приклади ми можемо побачити сьогодні: під питання ставиться актуальність здобуття вищої освіти, яка є довготривалим процесом, вимагає від студента значних зусиль і концентрації уваги протягом значного періоду часу, причому не завжди отримані ним/нею знання є очевидними для використання на практиці, проте є визначальними для засвоєння подальших практичних знань. Натомість сьогодні у широкому публічному дискурсі ми спостерігаємо орієнтацію на короткострокові професійні курси, які одразу дають учню/студенту фах, однак не навчають його системному баченню тієї реальності, в якій він опинився.

По-третє, описаний нами прогноз можна назвати ситуацією “соціальної безчасовості” і невідрефлексованої “моментності”, яка вимагає від людини значної кількості власних ресурсів. Перманентний стрес, невизначеність і незрозумілість тих координат, в які абсолютно непрогнозовано і нелінійно може буквально відбутися “будь що”, змушують людину до провадження перманентної адаптації та пристосування. Ми говорили про пролонговані у часі соціальні практики. Такі практики вимагають від людини формування нових нейронних зв'язків, на які фізично необхідний ресурс часу. Якщо ж постійно перебувати у вирі адаптаційних процесів і не мати ресурсного часу спокою, то - навпаки - закономірно виникне дезадаптація і дезорганізація, психічне виснаження та глибокий дистрес. Психічно ж виснажена людина не здатна до творчості, наукових розробок, продуктивної праці і щасливого життя взагалі. Отже, запропонований нами прогноз і абстрактна темпоральна парадигма майбутнього може понести собою цілком реальні наслідки - дезорганізацію соціального життя, зміну характеру соціальних практик, що вимагають пролонгованих планомірних зусиль, і дезадаптацію психічного, ментального здоров'я пересічної людини.

Для того, щоб запропонований нами прогноз не справдився, ми мусимо зробити соціальну реальність більш прогнозованою та повернути лінійну темпоральність у будь- які її формі. Головне, що треба зберегти - це закономірність виникання подій, їхнього перебігу одна з одної та певний логічний зв'язок між сегментами реальності. Для цього необхідно плекати структурований інформаційний обмін вивіреними даними в сучасному суспільстві, раціональність прийняття рішень, що випливають з аналітичної обробки такої інформації, культуру мислення, яка передбачає вміння вести дискурс і при потребі поступитися власною позицією на користь знаходження істини (а істина в іманентному світі, як відомо, завжди є динамічною [14]; її пошук - це постійний творчий процес, який вимагає від дослідника умовної самотрансцендентності свідомості - бажання і здатності вийти за межі власної вузької світоглядної позиції, з елементом самопожертви своїм его заради віднайдення спільного консолідованого рішення). Для цього необхідно дотримуватися тих вихідних положень про навчально-освітній процес, про які ми зазначили на початку нашої статті.

Актуальна ситуація в розвитку освітніх технологій в сучасному інформаційному суспільстві здається нам дещо неоднозначною. З одного боку, ми не можемо провадити освітній процес у відриві від моделі соціального часу, який панує в чинній для нас інформаційні епосі, що вже стала для нас альтернативною мета-реальністю. З іншого боку, для того, щоб навчити учня/студента базовим принципам верифікації інформації у цьому мета-просторі, ми маємо вчити його/її, дотримуючись тих базових принципів логічності та наративності, які поступово зникають як принципи темпоральності. Наявний парадокс: ми маємо вчити тому, що, на перший погляд, втрачає свою актуальність, для того, щоб подолати цю актуальність.

Такий парадокс вирішується наступним чином. Широка філософська рефлексія і повинна виходити за межі наявної актуальності, у тому полягає її головна роль. Без подолання актуальності і без можливості бачити на декілька кроків вперед наявних соціальних умов ми позбавимо філософський світогляд його прогностичності, опинимося у вирі ситуативності і неможливості побачити за нею сутність актуальних речей, явищ і подій. Звідси випливає, що відновлення наративності та логічності, структурованості у поданні інформації в чинному освітньому процесі виступає як елемент філософської рефлексії над поверхневою актуальністю, як запобіжний захід хаотизації чинної соціальної реальності, і тому цей метод виходить за рамки чинної змінюваної темпоральної парадигми [39].

Однак ми не можемо не зауважити, що реальний освітній процес сьогодні, попри те, що в ідеалі він має бути націленим на формування критичного мислення і логіки побудови причинно-наслідкових зв'язків, зберігати системність та наративність, сьогодні все частіше перебігає в умовах, які нівелюють цю наративність [34], [36], [29]. Форма освітнього процесу може не корелюватися з його змістом, і не завжди це провина викладача чи студентів. Скоріше, це є специфічні “правила гри”, запроваджені у кіберпросторі, куди все більше переміщується освітній процес сьогодні. Численні онлайн-платформи, Zoom-конференції, листування електронною поштою та месенджерами, лекції у YouTube-каналах - всі ці альтернативні форми провадження освітнього процесу сьогодні, попри їхній очевидний комфорт та доступність для пересічних користувачів мережі Інтернет, є “вихідцями” з “кібертемпоральності”, а тому мають бути проаналізованими з точки зору форми подання навчальної інформації в режимі “техногенної вічності” на противагу тим формам подання інформації, які передбачають безпосередній контакт викладача та студента, що відбувається в темпоральному регістрі постійно зникаючого і виникаючого, проте ніколи не повторюваного “тепер” [16], [41], [23]. Нас цікавитимуть залежність наративності, системності, логічності у поданому матеріалі і закарбування цих принципів у світогляді студентів внаслідок ненаративної, синхронійної форми освітнього процесу.

По-перше, маємо констатувати: усі вищезазначені Інтернет-форми навчального процесу передбачають їхню синхронійність. Погодимося з тим, що цілком можливим здається нам одночасне прослуховування лекції на YouTube, листування у месенджерах, відповіді на текстові запитання викладача у чаті тощо.

По-друге, проваджений діалог учня та вчителя, студента та викладача у режимі месенджерів може спричинити необмежену у часових координатах комунікацію. Така комунікація майже ніколи не вдається повністю завершеною і вимагає від вчителя, викладача зусиль і самоконтролю для ї завершення. Постійна ж комунікація зі студентами в режимі 24/7 виснажує вчителя, викладача, забирає його/її вільний час, необхідний для рекреації та роботи.

По-третє, навчання в режимі офф-лайн передбачає визначену просторово-часову комунікацію, обмежену у рамках певного місця і часу доби. Це дисциплінує як учня/студента, так і вчителя/викладача. Необхідно банально дістатися до місця роботи/навчання, витрати на це час та зусилля, включити освітню діяльність в перелік своїх поточних планів, зосередитися на ній, оскільки проваджена комунікація ніколи не повториться і не буде однаковою. Всі ці кроки сприяють концентрації уваги людини на навчальному процесі, фокусують її на цій діяльності, розмиваючи на фоні інші активності у цей проміжок часу. Натомість Інтернет-комунікація з предмету навчання може бути в багатьох випадках перерваною, як якістю Інтернет-зв'язку з обох сторін, так і іншими життєвими наративами, які у неї вриваються. Зосередження уваги тільки на навчальному процесі в режимі Інтернет-комунікацій вимагає і від вчителя/викладача, і від учня/студента значних внутрішніх ресурсів, самодисципліни та контролю; постійний же контроль призводить до поступового виснаження.

Отже, форма, в якій подається навчальний матеріал, навіть гарно структурований та логічно вивірений, часто нівелює сам принцип наративності та концентрації людської уваги [21]. Звичайно, на це можна зауважити, що форма подання матеріалу не обв'язково має безпосередньо впливати на його зміст, що можна, наприклад, слухати ідеально системно вивірений і логічно поданий лекційний матеріал, а при тому синхронійно мити посуд або відповідати на поточні повідомлення у месенджері, але в будь-якому випадку ми матимемо справу з розфокусуванням уваги під час навчального процесу, а це веде за собою втрату первинного навчального наративу і розбавлення його поточними наративами, які у нього не вписуються. При провадження дистанційної форми навчання таке розфокусування уваги є більш вираженим, оскільки інформаційні наративи, які “вриваються” у структурований навчальний процес, не прив'язані до часу і місця, в якому проваджується цей навчальний процес, їх важче відслідкувати вчителю/викладачеві і дисциплінарно припинити їхній вплив. Також свідомий контроль людини за тим, щоб не відволікатися на поточні наративи під час навчального процесу, потребує значно більших зусиль та додаткової концентрації уваги на цьому моменті [21].

З усіма окресленими проблемами ми особливо гостро стикнулися під час карантину, спричиненого пандемією COVID-19 [19]. В умовах безальтернативності доступними стали тільки Інтернет-комунікації в освітньому просторі. Звичайно, такий варіант провадження освіти кращий, ніж ніякого, однак численні практики Інтернет- освіти “привчили” своїх реципієнтів до синхронійності та антинаративності у провадженні освітньої діяльності. Про це свідчать численні соціологічні розвідки про падіння якості шкільної та університетської освіти за останні роки [17], [28].

Таким чином, навчальний процес, системний та логічно вивірений, почав втрачати свою сталу темпоральність в режимі реального простору і часу. Він почав втрачати зв'язок з усталеними рутинними ритуалами повсякденного життя і перетворився на один із ерзац-наративів, які просякають Інтернет-простір. Втративши зв'язок із реальністю і перемістившися у віртуальний простір, навчальний процес став грати за його правилами: синхронійності, мультинаративності, продукувати симулякри і ерзац-проекти “живої” комунікації між викладачем та студентом. Така форма навчального процесу позбавляє його статусу повноцінної соціальної практики, пов'язаної з певними інституціями, реальним місцем і часом, що збирають людей під єдиним знаменником, визначають координати їхніх дій. В системі Інтернет-простору розв'язаним є особистісний волюнтаризм, який часто не сприяє переміщенню всієї групи студентів до єдиного освітнього процесу, що відбувається в режимі реального часу і реальних просторових координат. Отже, сама форма організації навчання вже передбачає певний ступінь волюнтаризму, який розхитує принцип усталених і однакових для всіх учасників процесу наративів. Темпоральні розриви в навчальному процесі означають, що кожен його учасник може знаходитися в особистісних часово- просторових координатах, вирішуючи певні навчальні завдання, нівелюється принцип групової динаміки, а, отже, кожен атамізований індивід відчужено по відношенню до інших є залученим у цей процес. Вчитель/викладач і заняття онлайн, в режимі хоча б спільного часу, якщо не простору, виступають єдиним агентом, “точкою збірки” цього процесу в контексті єдиної темпоральності, але навіть якщо заняття проходить онлайн і таким чином дисциплінує учнів чи студентів приділити саме таку кількість часу навчання, єдність темпоральності для всіх і тут є неочевидною, оскільки, по-перше, студенти територіально можуть знаходитися у різних часових поясах, і відтак для кожного з них будуть різні умови провадження навчального процесу і різні соціальні практики, які його супроводжують. Наприклад, у когось за вікном може бути ранок, і він перед навчанням прокидається, снідає і провадить процедури вранішньої гігієни. У когось, навпаки, за вікном може бути вечір, і після навчання він/вона будуть готуватися до сну. Таким чином, ці люди, незважаючи на спільність навчальної програми, вже можуть бути у різних темпоральних парадигмах у відношенні один до одного. По-друге, темпоральні розриви можливі і внаслідок перерваної навчальної наративності засобами Інтернет-комунікації або наративами з реального життя, які можуть здатися пріоритетнішими і відвернути на себе увагу. Так, наприклад, кішка, яка вдома опрокинула чашку з водою, обов'язково відверне на себе увагу учня\студента, який проходить Інтернет-навчання. Проте в умовах навчання у певній аудиторії у певному університеті, з визначеними просторово-часовими координатами навчального процесу, цієї кішки як “агента” “ворожого до навчання наративу” взагалі не могло б бути. Наявне також розмивання координати “простір”. Інтернет-платформи і навчання з дому сприяють тому, що простір навчання і простір особистісного, приватного життя стираються. Люди навчаються у тому ж місці, де, вони, наприклад, снідають, або де відходять до сну. Це сприяє тому, що пріоритетність навчальних практик також розмивається, і побутові наративи, які б не виникли під час навчання в інституції, “вриваються” в навчальну комунікацію і відвертають на себе увагу.

Темпоральні (і просторові) розриви в навчальному процесі, особливо в інформаційну епоху, коли наявною є синхронійна комунікація, по-новому ставлять перед нами питання, яке свого часу висловив відомий філософ М. Хайдегер: “Що ми можемо назвати подією? Чи є онлайн-навчання для нас повноцінною подією, яка структурує наш соціальний час і наші соціальні практики?” [15].

Відповідь на це питання сьогодні не може бути однозначною. З одного боку, онлайн-практики навчання, звичайно, вимагають від учня/студента та вчителя/викладача дисципліни і організаційної роботи щодо їхнього провадження, а, отже, певним чином конструюють соціальні практики особистості та її щоденні рутинні ритуали. Проте, з іншого боку, людина просторово залишається у координатах, для яких притаманні соціальні практики іншого типу (наприклад, провадження освітнього процесу у власній кімнаті і у власному будинку означає, що практично у будь-який момент навчальна комунікація може бути перерваною комунікацією і соціальними практиками принципово іншого типу, наприклад, вимогою дітей приділити їм увагу, незважаючи на час занять. Ці два типи комунікацій є просторово і часово невідмежованими один від одного, а, отже, підлягають взаємовпливу; наявний темпоральний розрив в навчальних практиках, “вривання” у них комунікацій іншого життєвого наративу). Отже, “територіальні” соціальні практики “диктують” “темпоральним” соціальним практикам свій наратив, обов'язково у нього “втручаються”. Звідси - контролювати системність і планомірність засвоєння навчального матеріалу за режиму онлайн стає все складніше, це вимагає значних зусиль самоконтролю та самомотивації.

Ситуація значно погіршується ще станом війни на території України, коли у наратив навчання онлайн в домівках чи місцях перебування учнів та вчителів, викладачів та студентів втручається ще наратив банального фізичного виживання. В навчальний процес втручаються такі стресові компоненти, як страх, відчай, цілковита невпевненість не те що у завтрашньому дні, але і у наступному моменті, пригнічення і дистрес. Пріоритетними і життєво важливими стають мотиваційні моменти знайти продукти харчування, дістати необхідні ліки, вчасно сховатися у бомбосховищі тощо; звичайно, всі ці моменти закономірно руйнують планомірність навчального процесу і аж ніяк не сприяють систематичній роботі зі студентами та учнями. Відтак, темпоральність навчального процесу виявляється розірваною, умовно кажучи, два рази: розрив відбувається внаслідок процедури онлайн-навчання, яке перебігає в умовах традиційного превалювання “територіальних” соціальних практик іншого типу; розрив відбувається і внаслідок “вривання” в навчальну комунікацію наративів фізичного виживання, які вимагають соціальних практик принципово іншого характеру та спрямування. Звідси змушені зробити такий висновок: в таких умовах не приходиться говорити про планомірність навчального процесу, він ризикує відбуватися хаотично і стрибкоподібно, якщо відбуватиметься взагалі.

Повертаючись до початку нашої статті, повернемося і до питання: як можливо забезпечити в навчальному процесі такого типу головну навичку, яку мають засвоїти учні та студенти в сьогоднішню епоху інформаційного суспільства - навичку сортингу інформації? Очевидно, що у ситуації війни в Україні, яка ведеться і на інформаційному фронті, ця навичка є напрочуд важливою і навіть життєво необхідною. Учні і студенти сьогодні є користувачами соціальних мереж, в яких розповсюджуються фейки та дезінформаційний контент, часто вони самі є агентами такої хибної інформації, ставлячи під удар не тільки свої психологічні ресурси та ресурси оточуючих, але і напряму шкодячи силам ВСУ. До того ж, прогалини у знаннях з таких дисциплін, як філософія, історія, психологія, політологія, соціологія тощо сприяють неправильній інтерпретації вхідної інформації про військові події, викривленню цілісної світоглядної позиції. Сьогодні, відмітимо, в загальному соціальному дискурсі вже не виникає питання того, нащо вивчати зазначені нами загальногуманітарні дисципліни, знання з яких не приносить “калькульваної” користі. Сьогодні і пересічному громадянину стає зрозумілим, що вміння розбиратися у дисциплінах загальногуманітарного спрямування приносить собою таку величезну перевагу, як вміння орієнтуватися у поточній інформації, вичленовувати з неї головне та другорядне, робити прогноз стосовно отриманих даних, приймати стосовно цього вивіреного прогнозу певні важливі життєві рішення. Однак зауважимо і те, що здатність до такого якісного сортингу інформації можлива за двох умов: 1. Якщо вхідна інформація відфільтрована на предмет своєї достовірності і відповідності перевіреним фактам та першоджерелам (за продукування інформації такої якості відповідальний кожен користувач мережі); 2. Якщо людина здатна якісно алалізувати отриманий контект і робити з нього логічно правильні висновки (за це також відповідальна кожна людина особисто, а також - експерти, у яких є кредит довіри аудиторії). Отже, ми стинулися із ситуацією, коли вимога інформаційної гігієни і сортингу інформації є напрочуд важливою і навіть життєво необхідною, а для того, щоб відповідати цьому новому і гострому для нас виклику і виробити у собі заявлені навички, ми маємо провадити освітній процес на окреслених нами вище принципах. У той же самий час ні форма навчального процесу, в якій він може перебігати за умов і війни і пандемії одночасно, ні темпоральні і наративні розриви, які хаотизують цей процес, не сприяють закріпленню і впровадженню цих принципів. Маємо “замкнуте коло”: для того, щоб виробити необхідні нам навички у учнів та студентів - оперувати інформацією в сучасному суспільстві - і для того, щоб гідно провадити інформаційну гігієну під час війни, ми маємо провадити навчальний процес в умовах, яких у нас реально немає...

Для виходу з цієї, на перший погляд, патової ситуації, ми можемо запропонувати наступні практичні рекомендації.

По-перше, слід дійсно визнати, що освітній процес у традиційних формах під час військових дій на території України не представляється нам можливим. Якщо провадити його у традиційних для нас формах, які передбачають чіткий розклад, (заняття є прив'язаними до певного визначеного часового проміжку - тобто в ідеалі передбачають спільний для багатьох темпоральний знаменник), то фактично темпорально і наративно він завжди буде розірваним, особливо на територіях, які стали центрами бойових дій, у нього завжди буде вриватися і переривати його певна дестабілізуючий наратив. Переривання ж навчального процесу сприятиме його хаотизації і навіть може стати небезпечним для банального виживання людей. Набагато логічнішим вдається нам визнати, що на сьогоднішній день, враховуючи військові дії на території України, навчальний процес має змінити свою форму. Проте зупиняти його зовсім - означатиме полишити учнів і студентів у ситуації інформаційного хаосу без адекватних інструментів його подолання. Відтак, має змінитися форма, характер, вимоги і до учня/студента, і до вчителя/викладача, але зупиняти процес зовсім ми не можемо. Нам вбачається і така можливість, щоб система середньої та вищої освіти змінила вимоги і до учнів/студентів, і до вчителів/викладачів на період військових дій в Україні, адже освіта (і особливо - навчання соціально-гуманітарним загальнообов'язковим дисциплінам) виконуватиме безпрецедентні для себе завдання у безпрецедентних умовах. Головна, пріоритетна задача у цей час виклику - зменшити, наскільки це вдається можливим, темпоральні і наративні розриви у чинному навчальному процесі, забезпечити його системність і планомірність.