Розробка навчальних програм з всесвітньої історії для народних шкіл Харкова у 1941 - 1942 рр.

Розробка навчальних програм з всесвітньої історії для народних шкіл Харкова у 1941 - 1942 рр.

Анотація

Розглядаються окремі аспекти процесу відродження шкільної історичної освіти в окупованому німцями Харкові. Шляхом опрацювання низки першоджерел, монографій та наукових статей, автори дослідили початкову фазу розробки навчальних програм зі всесвітньої історії для харківських народних шкіл, як мали визначати межі викладання даної навчальної дисципліни у 1942 - 1943 навчальному році. Як свідчить аналіз, упорядниками навчальних програм та методичних рекомендацій з даного предмета виступили авторитетні науковці та громадські діячі міста Харкова, що утворили так звану «дев'ятку» Василя Дубровського. На думку авторів статті, саме «дев'ятці» чернігівця Дубровського, незважаючи на проектно-декларативний характер методичних розробок, вдалося створити нову освітню історично-інформаційну парадигму, що базувалась на принципах: дерадянізації, українізації та європеїзації шкільної історичної науки.

Ключові слова: вчені, всесвітня історія, Громадський комітет Харкова, інтелігенція, історики, навчальна програма, навчальний матеріал, товариство «Просвіта», Харківська міська управа, тематичне планування.

Abstract

Curriculum development in world history for the national school of Kharkov in 1941 - 1942

Separate aspects of the process of the revival of school history education in German- occupied Kharkiv. By examining a range of primary sources, monographs and scholarly articles, the authors investigated the initial phase of curriculum development in world history for the Kharkiv public schools, determined the parameters of the teaching of this discipline in the 1942 - 1943 school year. As our analysis shows, developers of curricula and methodical recommendations on world history was made by reputable scientists (the so-called «nine» by Vasily Dubrovsky) and public figures of the city. According to the authors of the article, «nine» was born Chernigiv Dubrovsky, despite the project-declarative teaching materials, managed to create new educational and historical information paradigm based on the principles of de-sovietization, europeanization and ukrainianization of the school of historical science.

Key words: world history, intellectuals, historians, the Public Committee of Kharkiv, curriculum, educational material, Association «Prosvita», thematic planning, Kharkiv city Council, the scientists.

Основна частина

Процес пошуку нових освітніх історичних орієнтирів значною мірою залежить від модерної навчальної парадигми, яка регулює діяльність шкільної галузі України. Останнім часом наша держава стала долучатись до усталених європейських стандартів сприйняття історичного минулого, в основу яких покладено принципи історизму, об'єктивності, антропоцентризму тощо. Нині українська шкільна історична освіта працює над розробкою альтернативних навчальних програм для різних типів навчальних закладів, з урахуванням їх спеціалізації та профілю. Важливим завданням є створення комплексу навчально-методичних матеріалів з урахуванням новітніх тенденцій розвитку історичної науки та залученням сучасних інформаційних технологій. Такі пріоритети викликані прагненням вітчизняної освіти долучитись до усталених європейських стандартів і остаточно порвати з освітнім радянським минулим. Слід зазначити, що спроба європеїзації середньої освіти в Україні чи не вперше у минулому столітті проявила себе за часів Гетьманату та у роки Другої світової війни. Попри значну заідеологізованість догмами націонал-соціалізму, ланка середньої школи в Україні в 1941 - 1944 рр. переживала період декомунізації та пристосування до стандартизованих норм німецької освітньої концепції першої половини XX ст.

Варто наголосити, що процес становлення і розвитку освітньої царини на теренах окупованої України у роки радянсько-німецької війни є доволі привабливою темою, якій у різні роки приділяли увагу дослідники: В. Гінда [5 - 6], Р. Рибальченко [32,34], А. Скоробогатов [37, 39, 41- 44], Д. Титаренко [47- 48]. Загалом ця тема стала одним з важливих сегментів вивчення окупаційної історії України, зокрема ролі регіональної інтелігенції, лояльної громадськості та колаборантів у відродженні суспільного життя в межах сіл, міст, районів і областей, захоплених німцями у 1941 - 1942 рр. Серед науковців, які розглядали ці процеси під призмою вивчення націоналістичного руху опору, варто виділити таких істориків, як: П. Бабак [2], О. Дьякова, С. Куделко [7; 16], С. Крижний [28], М. Коваль [26 - 27], А. Скоробогатов [37 - 44].

Життєдіяльності окремих персоналій, які доклали зусиль у відродженні освіти на Харківщині у 1941 - 1943 рр., історії функціонування товариства «Просвіта», специфіці культурно-освітнього життя прифронтової зони, присвятили свої праці вітчизняні історики: В. Казимір [24 - 25], М. Коваль [27], С. Куделко [7], Д. Титаренко [47], Т Чугуй [49 - 52], харківський краєзнавець Р. Рибальченко [33].

Джерельну базу даного дослідження становлять документальні матеріали фонду Р-2982 Державного архіву Харківської області (далі - ДАХО. - Авт.), та статті в окремих номерах газети «Нова Україна», яка майже безперервно друкувалась у Харкові з грудня 1941 по серпень 1943 року [1].

Відчуття реального перебігу подій та відчуття специфічних умов людського буття тих років було б неможливим без опрацювання спогадів осіб, що жили і працювали в окупованому Харкові. Це головним чином спогади та мемуаристика таких відомих особистостей, як: В. Доленко [36], Л. Дражевська [14], В. Дубровський [15], А. Любченко [29], Р. Рибальченко [34], О. Семененко [35], О. Соловей [13, 45], Ю. Шевельов [53].

Створення німецькою владою на окупованих територіях нової української школи передбачало розробку логістично-інфраструктурного алгоритму навчального процесу. Тому цілком природно, що це знайшло відображення у розробці навчальних програм, які мали стати інформаційно-тематичним планом дій у викладанні предметів. Слід зазначити, що, попри декларовану планом «Ост» політику тотального винищення та асиміляцію підкореного населення, німецькі чиновники залучали кращі українські кадри до співпраці. Це стало поштовхом до адміністративно-управлінського колабораціонізму, який охопив собою всі населені пункти піднімецької України. І хоча українські органи місцевого самоврядування були повністю підконтрольні й підзвітні владним структурам Третього Рейху, в гуманітарній царині німці проявляли певний управлінський лібералізм. Такі кроки стали підґрунтям для нової хвилі українізації та культурної напівавтономії, що спричинило сплеск української національної самосвідомості. Таким чином, для німців удруге, впродовж першої половини XX ст., доволі актуальним стає українське питання.

Доволі знаковим регіоном гуманітарного лібералізму нацистів були п'ять областей УРСР: Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська та Ворошиловградська, які утворювали на українських землях так звану Прифронтову зону німецької окупації. Наймасштабнішим мегаполісом Лівобережжя була колишня столиця УРСР - місто Харків, який був визнаний окупантами найбільшим містом з захоплених Вермахтом на території Радянського Союзу. Згідно з даними німецького грудневого перепису 1941 року, в Харкові мешкало близько 456,6 тис. чол., із яких 77% (171 тис.) становили жінки та діти до 16 років, кількість яких становила 128 тисяч. Третю за чисельністю групу мешканців Харкова становили літні люди - 48,4 тис. чол. [28, с. 121]. Національний та віковий склад харків'ян, що опинились під німецькою владою, був також досить строкатим [Див. таблиці 1 - 2].

Наявність великої кількості дітей спонукала місцеву окупаційну владу поряд з відновленням міської інфраструктури приділяти увагу дошкільному та шкільному вихованню, яке в ідеалі мало охопити усе неповнолітнє населення міста, що швидко перетворювалось на вуличну «шпану» з девіантною поведінкою. Вступ німців до Харкова 24 жовтня 1941 року перервав 1941-1942 радянський навчальний рік, але і не сприяв початку нового - німецького, адже окупаційна влада зіштовхнулася з численними господарськими труднощами, що панували у напівмертвому місті. Окупанти розуміли, що для початку повноцінного навчального процесу в дошкільних, загальноосвітніх та вищих навчальних закладах були потрібні необхідні ресурси, яких ні у німців, ні у лояльної до них громадської активної харківської інтелігенції не було. Тому не випадково, що штат відділу освіти - Харківської міської управи (далі - ХМУ. - Авт.), створеної ще 26 жовтня 1941 року, станом на 20 лютого 1942 року складався з трьох чоловік [12, арк. 63].

Така позиція бургомістра Харкова - Олексія Крамаренка (1882 - 1943) (тут і далі товщина шрифту наша. - Авт.) пояснювалась бажанням зекономити кошти, шляхом звуження низки безплідних відділів, які мали опікуватись процесом консервації спортивно-фізкультурної та культурно-освітньої інфраструктури міста, яка впродовж кінця 1941 - першої половини 1942 року де-факто не працювала. Водночас цивільний очільник міста делегував частину повноважень у гуманітарній сфері створеному 25 жовтня 1941 року за ініціативи відомого громадсько-політичного діяча Володимира Доленка (1889 - 1971)

Громадському комітету Харкова (далі - ГКХ. - Авт.), а також членам утвореної ГКХ організації товариства «Просвіта» під головуванням професора Харківського університету - чернігівця Василя Дубровського (1897 - 1966).

Крамаренко Олексій Іванович

Правління Крамаренка закінчилося у квітні 1942 р., коли холодна пора року у місті закінчилась. Причина заміни другого обербургомістра Харкова, як і його подальша доля, й до сьогодні остаточно не з'ясована.

Доленко Володимир Андрійович

«... під прихованим командуванням Доленка харківська міська адміністрація опинилася в українських руках, постала «Просвіта», вперше одверто зустрілися різні покоління українців», - писав Юрій Шевельов.

Варто зауважити, що владні структури під- німецького Харкова вирізнялися певною специфікою, притаманною Прифронтовій окупаційній зоні Третього Рейху. На відміну від, скажімо, Райхскоміса- ріату Україна території ближнього тилу не мала німецького цивільного управління, хоча формально і підпорядковувалась Імперському міністерству окупованих східних територій на чолі з райхсміністром Альфредом Розенбергом (1893 - 1946), відомим своїми ліберальними поглядами в українському питанні. Водночас, у межах Прифронтової зони розповсюджувалася майже абсолютна багатоступенева влада сил Вермахту, підпорядкованих штабу німецьких груп армії «Південь» під головуванням генерал-фельдмаршалів: Герда фон Рунштедта (до 1.12.1941), Вальтера фон Рейхенау (1.12.41 - 12.01.42), Моріца фон Бока (18.01.42 - 9.07.42), Еріха фон Манштейна (12.02.43 - 31.03.44).

Вищим органом управління в межах тилового району став спочатку адміністративний відділ при штабі командувача військового тилового району. З кінця 1942 року керування здійснювали адміністративні відділи при штабах груп армій. Політичні вказівки (номінально, обов'язкові до виконання. - Авт.) вказаним структурам направляло вищезгадане Міністерство окупованих східних територій. У доповненні до всього уособленням німецької влади на усіх захоплених землях СРСР стали головним чином численні силові структури (у тому числі і сформовані частково за ініціативи ОУН підрозділи місцевої допоміжної поліції), метою діяльності яких було підтримання соціальної стабільності та втілення нацистської політики на окупованих Вермахтом територіях. Таким чином, з одного боку, в Харкові та регіоні усім заправляло німецьке військове командування - персоніфікацією якого була міськкомендатура, з іншого - Харківська міська управа, яка являла собою український маріонетковий орган місцевого самоврядування. Саме ХМУ, з напівспонтанно призначеним німцями бургомістром О. Крамаренком, стала уособленням цивільного управління цього східного мегаполісу. Така позиція була вкрай вигідна для німецьких військових. Адже вони практично не знали специфіки Харкова та не володіли відповідними навичками щодо соціально-економічного впорядкування міського життя, а тому охоче делегували частину владних повноважень новоствореним відділам ХМУ [44].

Станом на кінець 1941 року темп реалізації плану «Барбаросса» суттєво знизився. Провал наступу під Москвою став сигналом, що вояків групи армій «Південь» в окупованому Харкові чекає холодна і виснажлива зима. Тож німці вирішили перекласти частину функцій (а в перспективі і відповідальності) на О. Крамаренка та очолювану ним міську управу, якій підпорядковувались створені у листопаді 1941 року 19 обербургомістратів Харкова, що де-факто були складовими єдиного адміністративно-територіального тіла колишньої першої столиці УСРР. Така позиція означала формування офіційного двовладдя у Харкові. Однак український істеблішмент міста, виходячи з ідеологічного забарвлення, ділився на кілька складових. Їх умовно можна розділити на чотири ключові сегменти: владно-бюрократичний, монархічний, націоналістичний та патріотичний. Як зазначає професор А. Скоробогатов, уособленням першої була вищезгадана ХМУ (очолювана з жовтня 1941 р. бургомістром O. Крамаренком), другу гілку складало колишнє дворянство Слобідської України (лідер - В. Бекарюков), третю - західноукраїнські націоналісти (Б. Коник, з «похідної групи» ОУН (м) та Р. Процинський, який очолив харківську референтуру ОУН (б)), Громадський комітет Харкова (лідер - М. Сліпченко) та товариство «Просвіта» (голова - В. Дубровський). Дві останні громадські установи виникли завдяки зусиллям старого громадівця і соратника Миколи Міхновського (1873 - 1924) - Володимира Доленка, який, по-суті, став «сірим кардиналом» місцевого політичного впливу в окупованому Харкові [44, с. 188 - 193]. Названі політсили постійно конкурували між собою у прагненні зосередити у своїх руках якомога більше владних можливостей, що призводило до розхитування місцевої владної піраміди. Не виключно, що усі вони були складовими глобального сценарію (оперативної гри) німецьких спецслужб, кожній з яких Абвер та СД відводили особливу роль. Водночас, «не маючи необхідної кількості своїх представників, вони (німці. - Авт.) повинні були користуватись послугами місцевої еліти», - підкреслює В. Гінда [4, с. 248]. При цьому окупований Харків майже ніколи не відчував браку кадрів. Адже, незважаючи на втрату столичного статусу, в місті мешкала велика кількість колишніх чиновників, партійних функціонерів та інститутської професури, що не змогла або не схотіла евакуюватись на Схід. Окупація стала справжнім випробуванням та тестом на виживання для місцевої інтелігенції. За даними професора М. Коваля, за час окупації Харків втратив: 1 академіка (79-річного Олексія Бекетова (1862 - 1941). - Авт.), 21 доктора - професора та 37 асистентів [26, с. 18].

Відсутність роботи та вкрай нестерпні умови життя змушували багатьох із них долучатися до громадсько-політичної діяльності, яку організовували, переважним чином, патріотично налаштовані українці, а контролювали німці. Вважається, що найбільших успіхів у підборі кадрів для владних структур Харкова досяг В. Доленко. Його соратники та однодумці утворили професійну команду, яка, використовуючи досвід та зв'язки, проникла в майже усі управлінські структури, залишивши помітний слід в історії Харкова часів німецької окупації. «Для українських верств населення Харкова часи окупаційного режиму були зірковим часом сплеску національних почуттів. Це явище було підсилене німецькою політикою, кінцевою метою якої було роздмухування ворожнечі між росіянами і українцями», - зазначав дослідник P. Рибальченко [32, с.15].

Німці вдало маніпулювали українськими групами впливу, залишаючи за собою контролюючу і караючу функцію, зберігаючи статус повноцінної влади. Так, патріотичній групі «доленківців» вдалося потіснити західноукраїнських націоналістів, які дуже скоро потрапили у немилість до німців, зазнали репресій і до червня 1942 року не мали жодного впливу на суспільно-політичне життя Харкова. Окрім того, група В. Доленка (в якості помсти за закриття німцями ГКХ) дискредитувала обербургомістра О. Крамаренка, виставивши його прихильників у ХМУ (так званих «крамаренківців») корупціонерами та політичними лузерами в очах німецької адміністрації. Як результат: з кінця квітня 1942 року третім обербургомістром Харкова став висуванець В. Доленка - Олександр Семененко (1898 - 1978), з ім'ям якого вітчизняні історики пов'язують часткову стабілізацію життя харків'ян. Боротьба за вплив на суспільно-економічне та громадсько-політичне життя Харкова між «доленківцями» та «крама- ренківцями» проходила по усіх можливих фронтах владних щаблів, до яких мали відношення ХМУ та ГКХ. Співпраця обома сторонами сприймалась як частково вимушений тактичний крок, навіть за умови досягнення компромісу. Слід зазначити, що обербур- гомістр О. Крамаренко (цю посаду він зайняв з 22 січня 1942 р.) з початку свого головування у ХМУ намагався лавіювати між німцями, ОУНівцями (які деякий час контролювали друковані ЗМІ, зокрема газету «Нова Україна», але так і не створили на Харківщині впливової підпільної мережі) та місцевими націонал-патріотами («доленківцями». - Авт.) з метою їхнього часткового підпорядкування своїй владі. Це змушувало його залучати членів Громадського комітету, товариства «Просвіта», яскравих представників ОУН та представників монархічних кіл Харкова. Так, заступником голови ХМУ (О. Крамаренка. - Авт.) з 1 січня 1942 року став вищезгаданий висуванець В. Доленка, керівник правничого відділу міськуправи - О. Семененко, заввідділом освіти - Петро Дрига (?-?). Але чи не найбільший внесок у розбудову культурно-освітньої сфери міського буття окупованого Харкова зробило очолюване В. Дубровським товариство «Просвіта», установчі збори якого відбулися вже 8 грудня 1941 року. Саме воно гуртувало навколо себе найвидатніших науковців та громадських діячів Харкова, більшість з яких займали антирадянські позиції. «В окупованому Харкові частина української інтелігенції намагалася створити осередки національно-культурного життя, використовуючи можливість критикувати більшовицьку систему та розповідати про її злочини, в чому німецька окупаційна влада була на перших порах зацікавлена», - зазначав Р. Рибальченко [32, с. 135].

Станом на кінець 1941 року процес структури- зації «Просвіти» було в основному завершено, а 21 грудня 1941 року затверджено загальний план роботи товариства. У ході боротьби за вплив на ЗМІ голова ГКХ В. Доленко завдяки шантажу домігся від першого редактора газети «Нова Україна», члена ОУН (м) - Петра Сагайдачного (1896 - 1975) кооптації визначних членів «Просвіти» у редакторський відділ та у якості постійних авторів статей цієї міської багатотиражки.

Семененко Олександр Платонович

«Він був народжений, щоб стати президентом або прем'єром України.

Незважаючи на сурові побутові умови, подекуди декларативний характер дій, члени вказаних організацій заклали підвалини розбудови громадського та культурно- освітнього життя, одним з яскравих проявів якого стала розробка навчальних підручників та програм для середніх шкіл Харкова та Харківської області. Примітно, що цей процес стартував ще наприкінці 1941 року. Так, 18 грудня 1941 року керівництво Політехнічного інституту надіслало до відділу освіти ХМУ на затвердження проект підготовчих курсів з 6 предметів: української мови, історії України, німецької мови, математики, фізики і хемії (так у документі. - Авт.) [8, арк. 1].

Що стосується навчальних програм для середніх шкіл Харкова і Харківщини, то точкою відліку процесу їхнього проектування слід вважати 16 січня 1942 року. Саме того дня газета «Нова Україна» оприлюднила замітку «Програми і підручники для шкіл», у якій анонсувала про початок роботи під егідою ХМУ, авторських бригад з розробки навчальних програм та підручників з історії України, української мови та літератури [31, с. 4].

Нагадаємо, що дебют директивних зрушень в освітній галузі в окупованих українських територіях Рейху пов'язують з наказом від 12 січня 1942 року райхскомісара Еріха Коха (1896 - 1986), який проголосив відкриття початкових народних шкіл у Райхскомісаріаті України. Таким чином, окупаційною владою було започатковано дозвільну фазу відновлення освітньої галузі в Україні. І хоча території Прифронтової зони не підлягали юрисдикції так званого «коричневого царя України», тамтешня окупаційна адміністрація, відповідно до німецької правничої традиції, поволі долучалася до імперських директив своїх сусідів. Як відомо, німці - це нація, яка звикла до порядку. Тому стандартизовані базові розпорядження регіонального керівництва сусідніх областей сприймала як істину в останній інстанції. При цьому слід звернути увагу на більш лояльне ставлення військових чиновників Прифронтової зони до відродження освітнього процесу. Не варто забувати і про протиріччя в українському питанні, які постійно виникали між А. Розенбергом та його підлеглим Е. Кохом [Детальніше див. 5 - 6]. Офіцерів Вермахту, в принципі, мало цікавив процес розробки навчальних планів, адже їхня відповідальність зосереджувалась у межах інф- раструктурно-тилового забезпечення збройних сил німецької армії. Тому військові чини та представники спецслужб обмежились ревізійно-контролюючими функціями, передавши справу методичних розробок у руки місцевих колаборантів/лоялістів. Зважаючи на те, що у трьох співробітників відділу освіти ХМУ свого клопоту вистачало, О. Крамаренко вирішив довірити цю справу представникам харківської «Просвіти», лідерам похідних груп ОУН та фахівцям з ГКХ. Таким чином, на початку 1942 року справа у відродженні освіти на теренах Харкова та Харківщини опинилася в руках українців, які з завзяттям взялися до цієї справи. Як свідчать архівні документи Держаного архіву Харківської області (далі ДАХО. - Авт.), до складу комісії під головуванням професора В. Дубровського увійшли сім чоловік: проф. В. М. Державін, проф. А. С. Кадевалов, доцент Б. Г. Львов, доцент О. Я. Кіктєв, доцент А. Г. М'якшин, доцент Г. І. Ющенко, І. Ф. Кравченко. Трохи пізніше до них приєднався професор Л. Александренко. Матеріали було обговорено та ухвалено на спільних засіданнях усіх членів так званої «дев'ятки» історичної секції, яка мала створити шаблон навчальних дисциплін для закладів середньої освіти [10, арк. 1- 2].

Ядро комісії становили науковці харківських ВИШів, головним чином доценти та професори кафедр Харківського університету. Скоріше за все кандидатури розробників-методистів було запропоновано В. Дубровським, який був відомим харківським професором, учнем академіка Дмитра Багалія (1857 - 1932), а тому мав непогано знати місцевих науковців. Вказані особи були причетні до розробки навчальних програм у так званий дебютний період - на початку 1942 календарного року. Як свідчать документи ДАХО напередодні 1942 - 1943 навчального року, відділ освіти ХМУ займався вдосконаленням та остаточним затвердженням навчальних планів з предметів, що мали вивчати учні народних шкіл Харкова. Фактично цей процес тривав безперервно, але архівні документи, що містяться у ДАХО, дозволяють визначити зимово-весняну - січнево-березеневу та літню - червнево-серпневу фази. Наявні архівні справи фонду Р-2982 дають можливість проаналізувати та дослідити цей процес. Згадані документи так званого окупаційного фонду ДАХО позиціонуються як програми для націоналістичних шкіл Харкова [Див. ДАХО Р-2982 оп. 4. спр. 184 - 205]. Зокрема опис 4, фонду Р-2982 містить відомості про робочі програми з історії для 3-7 кл. (спр. 190). Загалом програми для середніх шкіл Харкова на 1942 - 1943 н. р. представлені досить широко і включають майже усі предмети, які мали опановувати учні в процесі навчання.

Державин Володимир Миколайович

Його постать належить до плеяди видатних українських учених. Державин був відомим культурологом, літературознавцем, критиком, фахівцем у галузі загального і порівняльного мовознавства, класичної філології, орієнталістики (зокрема єгиптології та арабістики), історії Сходу.

Перед «дев'яткою» стояло непросте завдання: у короткі строки розробити навчальні програми та підручники з історії для народних шкіл. У свою чергу члени «дев'ятки» фактично кинули виклик радянській системі історичної освіти, сформованої впродовж 1920-х - 1930-х років. Розробка шкільних програм з історії в окупованому німцями Харкові стала доволі знаковою. Адже на відміну від інших предметів їхнє впорядкування мало проводитись з особливою ретельністю і виваженістю. Після методичних дебатів на початку 1942 року члени комісії ухвалили колегіальне рішення щодо проекту навчальних програм з історії (а разом з нею й інших предметів) для середніх шкіл. Цій стадії передував процес прив'язки років навчання з відповідними періодами всесвітньої історії, беручи до уваги фах та наукову спеціалізацію того чи іншого розробника-науковця. На жаль, резолютивні мітки архівних документів не дають можливість встановити стовідсоткове авторство у розроблені тих чи інших навчальних планів з історії. Але відомо, що програму з Історії Стародавнього світу (у документах - Давньої історії. - Авт.) було розроблено знаменитим філологом, фахівцем з історії Сходу, надзвичайним професором Володимиром Держави- ним (1899 - 1964). У свою чергу курс середніх віків (у документах - Середньої історії. - Авт.) та нового часу розробив професор Л. Александренко. Більш складним видається авторство упорядника програм з історії України. Беручи до уваги, що у кінці усіх розробок курсів української історії стоїть прізвище В. Дубровського, то можна приписати авторство саме цій людині. Нагадаємо, що уродженець Чернігова Василь Васильович Дубровський був не лише головою харківської «Просвіти», а й фаховим істориком. Свого часу Дубровський закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут. Під керівництвом академіка Д. Багалія у 1925 році він захистив дисертацію на тему: «Селянські рухи на Україні після 1861 р.». [Детальніше див. 24-25]. Упродовж 1920-х - початку 1930-х рр. Василь Васильович працював у низці науково-освітніх та архівних установ на Чернігівщині та у Харкові, тому мав великий досвід історичних досліджень та навчально-методичних розробок і легко міг укласти шкільну програму з історії України. Не можна виключати і участь у розробці шкільних програм з історії і середньої доньки Д. Багалія - Ольги Багалій-Татаринової (1890 - 1942), яка також була професійним істориком-архі- вістом, бібліотекознавцем, бібліографом та активним членом харківської «Просвіти».

Створення навчальних програм з історії та інших дисциплін для харківських шкіл передувало розробці декомунізованої шкільної літератури, яку члени комісії підготували навесні 1942 року. Так І. М. Крилов створив підручник з української мови для 1-3 класу; Ю. В. Шевельов і Д. Ф. Соловей - посібник для 7 класу, збірник вправ з української мови, хрестоматію з української літератури для 5 класу; В. В. Дубровський - підручник з історії для 3-4 класу; для 5 класу - В. М. Державин, 6-го класу - Г. М. М'якшин, 7-го класу - Б. І. Львов.

Дубровський Василь Васильович

«Коротке волосся йоржиком, круглі вічка окулярів, короткі вусики, щось середнє між козаком Мамаєм і вчителем земської школи передреволюційних років». Так, у своїх споминах характеризував Василя Дубровського Юрій Шевельов

Як зазначав харківський етнограф Р. Рибаль- ченко, що пережив німецьку окупацію: «також був заплянований вихід букваря Деполовича [32, с. 16]»...

Довідка

Шевельов (Шерех) Юрій Володимирович