Рецензування досліджень з історії освіти на сторінках часопису "Записки Наукового товариства імені Цевченка" (1895-1914): теоретико-методологічні акценти

REVIEW OF STUDIES ON THE HISTORY OF EDUCATION ON THE PAGES OF THE JOURNAL “NOTES OF THE SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY” (1895-1914): THEORETICAL AND METHODOLOGICAL ACCENTS

The purpose of the article is to analyze the reviews of studies on the history of education published in the “Notes of the Shevchenko Scientific Society” and to find out the theoretical and methodological visions of the reviewers. The research methodology is based on the principles of historicism, systematicity, objectivity, as well as methods of historiographical analysis and synthesis. The scientific novelty is that for the first time in Ukrainian historical science, the reviews of Ukrainian scientists (M. Hrushevskyi, I. Franko, O. Lototskyi, S. Lypkivskyi, S. Ivanytskyi, V Hnatyuk, M. Korduba, S. Tomashivskyi, etc.) published in “Notes of the ShSS” on the studio on the history of education and outlined their theoretical and methodological principles. It was found that the vast majority of reviews in “Notes of the ShSS” in the history of education studio belonged to the review and general type. Most often, the reviewers evaluated the works of other scientists from the positions of romanticism (neo-romanticism) and positivism, took into account the importance of the narrative for the history of the Ukrainian people and the modern scientific and cultural needs of Ukrainians, and also analyzed the attitude of the authors of the reviewed works to the interests of the Ukrainian people, the idea of the uniqueness of Ukrainian history. The reviewers sometimes argued with the authors of the works they analyzed precisely for national reasons. Among the positivist principles, the authors of the reviews paid special attention to objectivity and scientific thoroughness in the research of sources, traditionally valued the professional use of historical documents, and repeatedly gave recommendations on the need to research the materials of various archives. Analyzing the works of their fellow researchers, scientists paid attention to the thoroughness of historiography, took into account the use of statistical materials. The reviewers also evaluated the construction of the narrative by the authors of historical studies, in particular, they attached importance to independent thought, the logic of the presentation and argumentation, as well as the literaryness of the language. They condemned complicity, deviations from the researched problem, saturation of the text with trivial messages, unsatisfactory structuring of research. In the spirit of positivism, the reviewers opposed deductively constructed narrative constructions in which hypotheses are transformed into “facts”, analyzed the evidence of scientific argumentation in the reviewed papers.

Key words: scientific review, journal “Notes of the Shevchenko Scientific Society”, historiographic environment, romanticism (neo-romanticism), positivism, reviewer.

Постановка проблеми

Дослідження жанру наукових рецензій українських істориків дає змогу не лише деталізувати коло їхніх наукових інтересів і рівень бібліографічної ерудиції, але й з'ясувати визначальні теоретико-методологічні маркери, якими оперували і на які спиралися вітчизняні дослідники. Свої рецензії українські вчені другої половини ХІХ - початку ХХ ст. оприлюднювали на сторінках періодичних наукових часописів, котрих на той час було не так вже й багато. Проте саме навколо них, зокрема і навколо збірника «Записки Наукового Товариства імені Шевченка» (далі - «Записки НТШ»), формувалися певні історіографічні мікросередовища (мікрогрупи), які характеризувалися різнотривалою комунікативністю мережевого типу і горизонтальною лінійністю інтелектуальних альянсів. Взаємини дописувачів (у тому числі й рецензентів) певного наукового часопису являли собою гнучку і динамічну структуру потоків інформації та комунікацій. Відтак аналіз наукових рецензій на сторінках «Записок НТШ» (1895-1914), значна частина яких присвячувалася аналізові досліджень з історії освіти, дасть змогу уприявнити історіософські візії та методологічний інструментарій широкого кола авторів часопису, а ширше - методологічну культуру українських істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Аналіз досліджень

Рецензійний жанр у наукових студіях українських істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст. привертає увагу багатьох сучасних дослідників. Серед них відзначимо праці І. Гирича (Гирич, 2008), В. Тельвака в В. Тельвак про рецензійну спадщину М. Грушевського (Тельвак, 2001; Тельвак & Тельвак, 2005; Тельвак, 2011), Г. Михайленко про рецензійні практики О. Лотоцького (Михайленко, 2014), Т. Дубової про аналіз авторами «Записок НТШ» історичних публікацій на сторінках «Київської старини» (Дубова, 2009). Однак, наразі немає дослідження, яке б фокусувалося на аналізі рецензійних публікацій у 1895-1914 рр.

Мета статті - проаналізувати рецензії на дослідження з історії освіти, які публікувалися у «Записках НТШ» та з'ясувати теоретико-методологічні візії рецензентів.

Виклад основного матеріалу

Рецензування наукових праць було невід'ємною складовою редакційної політики «Записок НТШ». Роль рецензійного жанру особливо зросла, коли головним редактором часопису став Михайло Грушевський. Як стверджує І. Гирич, М. Грушевський розробив і запровадив у «Записках НТШ» шість типів рецензійної продукції: 1) рецензійна стаття (дискусійна студія з приводу висловленої іншим поважним автором історіографічної думки, яка має полемічний характер); 2) проблемно-рецензійна стаття (рецензія на низку публікацій одного автора або кількох авторів з якоїсь проблеми, що носить не стільки дискусійний, скільки підсумовуючий характер); 3) оглядова рецензія (рецензійна стаття на групу авторів чи публікацій в одному друкованому органі з певного питання, більш описового, ніж критичного характеру); 4) звичайна рецензія (рецензія на одну працю одного автора, що носить не полемічний, а інформаційний характер); 5) вибірково-оглядова рецензія (рецензія на окремі публікації, що мають українознавчий інтерес, у наукових збірниках, періодичних журналах і газетах описового характеру); 6) замітка (бібліографічний анотаційний опис, завданням якого є довести до відома читача факт виходу нової книги або статті) (Гирич, 2008: IX).

У фокусі рецензійної уваги авторів, постійних і епізодичних дописувачів до часопису «Записки НТШ» були інші періодичні наукові та популярні видання, які видавалися як у підавстрійській Галичині, так і за її межами. Наприклад, регулярними були рецензії на дослідження, опубліковані в журналах «Київська старина», «Учитель», «Труди Київської Духовної Академії», «Квартальник історичний» та ін. Тож у поле зору рецензентів потрапляли статті, присвячені історії освіти (освітнім діячам, закладам освіти, становищу шкільництва на певних територіях в окремі осторичні періоди тощо). Частими були рецензії на монографічні, книжкові праці українських, польських, російських авторів з історії освіти. Спираючись на запропоновану І. Гиричем класифікацію, зазначимо, що більшість рецензій на прації з історії освіти належали до оглядового і загального типу.

Рецензії найбільш виразно представляли погляди вчених на методологічну складову аналізованих праць, а відтак виявляли теоретико-методологічні візії самих рецензентів. Спродуковані ними методологічні характеристики традиційно поділимо на три рівні: загальнофілософський, конкретно-науковий, інструментальний.

Найчастіше рецензенти оцінювали праці інших учених з позицій романтизму (неоромантизму) та позитивізму. Наперед зазначимо, що їхні характеристики часто не відзначалися суворою дисципліною: рецензенти демонстрували деякі імперативи тієї чи іншої доктрини, часто сполучаючи їх.

Однією з ключових засад романтичного історіописання, котра на тривалий час увійшла до української історіографії, була ідея народу як визначального історичного героя, котрий має власну свідомість, інтереси й приймає відповідні рішення. Так, С. Липківський, аналізуючи працю Г. Булашева про історію парафіяльних шкіл Київської єпархії, дорікнув йому нез'ясуванням думки народу щодо парафіяльного шкільництва. «Похибкою автора є ще і те, що він обминає питання, як сам народ відносить ся до парафіяльної школи» (С. Л., 1895: 42), - зауважив він, очевидно, вважаючи народну оцінку діяльності зазнаного типу шкіл обов'язковою до з'ясування дослідникам. Учень М. Грушевського М. Кордуба, рецензуючи праці Н. Мухіна та І. Каманіна з історії Києво-братського монастиря та його школи, також зробив ремарку, яка виказує національну позицію автора й водночас романтизоване розуміння народу як історичного діяча. Він підкреслив значення українського чернецтва для «історичного життя України» й водночас зауважив, що монастирі «вкупі з народом» боронили його (народу) справу «літературою, проповіддю та школою» (Кордуба, 1895: 34).

Один із рецензентів (криптонім «П.») праці професора М. Петрова, присвяченої Київо-Могилянській колегії другої половини XVII ст., виявив певне романтизовано-містичне розуміння народних освітніх традицій. На його думку, в нарисах М. Петрова Київська колегія зображена без духовного зв'язку з українським народом, що позбавляє розуміння, яким чином «перенесена з чужої сторони школа», прижилася і розвивалася на українському ґрунті (П., 1897: 18). В уявленні рецензента, будь-яка освітня інституція, що постала і розвивалася на теренах певного народу повинна мати зв'язки з його «духовним життям». Саме тому він наводив приклад братських шкіл, які за рівнем освіти поступалися Київській колегій, але за своєю «вартістю, своєю ідеєю... та своїм впливом на тогочасне життя» стояли вище (П., 1897: 18). Крім того, рецензент наголошував: до появи Могилянської колегії були у нас свої шкільні звичаї, традиції, «свій напрямок духовний», який не міг не вплинути на формування нової школи, навіть попри те, що її сконструйовано за польськими взірцями (П., 1897: 18). Апеляція до української національної духовної культури та освітніх традицій, їхньої містичної спроможності трансформувати чужорідні культурні сегменти також свідчить про певні неоромантичні уявлення рецензента.

Топос Київської колегії-академії знайшов продовження в одній з рецензій С. Липківського, який відгукнувся на відому й контроверсійну працю польського історика А. Яблоновського про цей заклад освіти. У цій статті проблемно-рецензійного характеру С. Липківський намагався протиставити цивілізаційній концепції польського вченого власне неоромантичну візію. Він дорікнув автору неповною оцінкою історичної ролі академії, оскільки не було розкрито її значення для Русі (С. Л., 1901: 18). Рецензент визнав польські схоластичні впливи на Могилянську колегію, але вважає позитивними серед них лише ті, що були пов'язані «з духовними інтересами українського народу». Зрештою наголошує: схоластицизм - «не відповідає характерови, ні темпераментови українського народу» (С. Л., 1901: 19).

Більшість рецензентів «Записок НТШ» оцінювали значення будь-якого наративу з історії освіти крізь призму: а) важливості наративу й викладених у ньому фактів для історії українського народу й сучасних наукових і культурних потреб українців; б) ставлення авторів рецензованих праць до «українського питання». Щодо першого оцінювального підходу, то він проявився, наприклад, у рецензії М. Кордуби на праці Н. Мухіна та І. Каманіна. Так, рецензент наголосив, що кожен «цікавий до своєї істориї українець» може привітати вихід монографій з історії українського чернецтва (Кордуба, 1895: 34). Рецензент праці М. Петрова про Київську академію XVII ст. зробив висновок, що ця студія «має на читача-Українця якийсь сумний вплив. Переглянувши життє, науку, та устрій тієї школи, що була на Вкраїні, Українець-читач тільки скаже про київських вчених та про шкільні порядки: від нас вийшли та не нашими були» (П., 1895: 18). Тож рецензент вважає вагомим оцінювальними маркером пізнавальний інтерес українського читача, для якого, на його думку, буде нецікавою праця про українську освітню інституції без наголосу на її національних витоках і ролі для українського культурного життя.

Подібно й О. Кониський у рецензії на монографію Д. Протопопова про Санкт-Петербурзький комітет грамотності підкреслює її значення для українського читача («має за для Українців свій специяльний інтерес»). У книзі показано реакцію Комітету грамотності на прагнення української громади утворювати школи з українською мовою навчання. Рецензент подав опис взаємин Комітету і української громади, наголосивши на тому, що до 1866 р. комітет підтримував прагненя українських діячів щодо запровадження української мови в народних школах на теренах України. З іншого боку, О. Киниський дорікав Комітету грамотності за те, що після 1866 р. він став на позиції «обрусеня Польщі» і сприяв «обрусеню України» (О. К., 1899: 37-38). Такі ж акценти зробив С. Іваницький (псевдонім «С. Грущенко») у рецензії на працю В. Серебрєннікова про Київську академію у другій половині XVIII ст. (Грущенко, 1898, с. 27) та І. Шпитковський у рецензії на виданий М. Петровим перший том актових документів з історії Київської академії (Шпитковський, 1908: 227).

I. Франко у коротеньких рецензіях на праці російських істориків К. Харламовича та П. Кулаковського підкреслював внесок їхніх студій у висвітлення історії українського народу. З приводу праці К. Харламповича про «західноруські» православні школи рецензент відзначив «історично важну епоху» (XVI-XVII ст.) для української історії, коли «ріжні сили» за допомогою політичних і релегійних уній намагалися втягнути ці землі у «круговорот західної культури» (I. Ф., 1901: 16). У рецензії на студію П. Кулаковського про «руську школу» в Сербії XVIII ст. дослідник наголосив на тому, що українці на той час також брали участь в організації слов'яносербської школи, а тому дорікнув автору незначною увагою до ролі вихованців Київської академії у поширенні освіти на Балканах (Франко, 1904a: 20). Схожу рецензійну позицію займав М. Залізняк, аналізуючи статтю С. Рождєствєнского про особливості освітніх реформ імператриці Катерини II. З праці російського дослідника рецензент виокремив факти, пов'язані з Україною (наприклад статистику по «українським губерніям»), з жалем констатував, що у другій частині статті було небагато фактичного матеріалу, котрий «належав би до історії шкільництва на Україні'» (Залізняк, 1910: 207-208).

Важливо, що рецензенти нерідко полемізували з авторами аналізованих ними праць саме з національних мотивів. Так, О. Лотоцький під псевдонімом «О. І. Лобанський» дорікав російському досліднику М. Песковському за національні наголоси в біографії педагога та земського освітнього діяча М. Корфа. Авторська «крутатина в поглядах», на думку рецензента, виявляється тоді, коли автор торкався «національного елєменту в житю та дїяльности М. О. Корфа». Рецензентові сподобалося визнання М. Песковським того, що М. Корф зріднився з Україною. З іншого боку, він запротестував проти думки автора про отримання М. Корфом «закваски коренного русскаго» виховання (Лобанський, 1895: 84). Рецензент бачив у такій непослідовності авторське бажання наголосити на російськості Корфа, а тому вказав на національно-політичну позицію М. Песковського - «общерус».

Полемічний стиль рецензентів особливо прикметно проявлявся у характеристиці праць польських істориків. Так, Е. Барвінський, аналізуючи працю Л. Фінкеля про історію Львівського університету, узявся підкреслювати руський/український характер інституції. Він наголосив на тому, що руська кафедра на чолі з Я. Головацьким (1849) з'явилася скоріше, ніж кафедра польської мови (1856), що русини у 1862 р. отримали на правничому виділі дві надзвичайні кафедри, у той час коли поляки «ще зовсїм немали польських викладів», і лише внаслідок «горячих старань» намісника А. Голуховського 1867 р. в університеті впроваджено «язик викладовий польський» (Барвінський, 1895: 33). З націоналньих міркувань Е. Барвінський кинувся виправдовувати М. Шашкевича, якому польський історик дорікнув «неморальним вчинком» (Барвінський, 1895: 33).

На другу частину монографії “Historya uniwersytetu Lwowskiego” (автор С. Стажинський) рецензію написав науковець, який підписався криптонімом «М.». Припускаємо, що це був М. Грушевський, який звертав особливу увану на питання мови навчання в Львівському університеті. Рецензент підносить слова С. Стажинського про необхідність навчання рідною мовою в закладах освіти, зокрема і в університеті, а потім висловив здивування з приводу того, що автор виступає проти «руської мови» як мови університетського навчання. М. Грушевський дорікнув автору тим, що той вважав руську мову ще незрілою для середніх і вищих шкіл. Русини ж бо становлять третину студентів університету і мають право в своїй «альма матріс» відчути: ця святиня науки є і для них хоча б частково народною (М., 1895: 35-36). Безумовно, у цій рецензії яскраво проявилася боротьба за рівноправність української мови в університеті, котра згодом вилилася у політичну боротьбу за український університет у Львові.

Рецензенти завжди намагалися підкреслювати позиції авторів аналізованих праць щодо «українського питання», принагідно виявляючи свої політичні антипатії. О. Кониський, наприклад, зауважив: Д. Протопопов «цілком і щиро переконаний ідеєю справедливости і п р а в а української мови пановати в українській школї...» (О. К., 1899: 38).

В. Дорошенко у рецензії на збірку документів до історії освіти в Росії, назвав її укладачів прихильниками «обрусительної» політики, які трактували все населення західної Русі як єдиний з Росією народ (В. І., 1899: 29). Антимосквофільські інвективи помітні у рецензіях І. Франка (Франко, 1904a, с. 21) та І. Кревецького (Кревецький, 1909: 236). Траплялося, що рецензенти не до кінця розкривали свою візію національних та політичних позицій авторів праць з історії освіти. Для прикладу,

С. Томашівський у рецензії на статтю Е. Харкевича про історію української гімназії зазначив, що «становище автора супроти Русинів не дуже “офіцияльне”» (Томашівський, 1903: 37). Історик натякав на те, що Е. Харкевич був директором гімназії, а відтак мав би дотримуватися поглядів офіційних властей, проте у науковій статті цього не помітно. Саме це позитивно оцінив рецензент, але так і не пояснив, у чому саме полягала ця «неофіційна» позиція автора статті.

Чимало рецензентів, які публікувалися у «Записках НТШ» різною мірою перебували під впливом позитивізму й декларовиних цим вченням взірців науковості. Серед позитивістських принципів вони особливу увагу приділяли об'єктивності та науковій ретельності в опрацюванні джерел. Так, Е. Барвінський, рецензуючи працю Л. Фінкеля “Historya uniwersytetu Lwowskiego do r. 1869”, визнав твір цінним і обширним, написаним на підставі «перворядних жерел рукописних і друкованих. з властивою авторови докладностею науковою і об'єктивносте» (Барвінський, 1895: 33). Вказували вчені й на ознаки необ'єктивного висвітлення авторами тих чи тих фактів, процесів, подій. Так, С. Липківський вважав статті Г. Булашева з історії парафіяльних шкіл «сторонничими» (С. Л., 1895: 42). І. Франко дорікав С. Залеському, який під псевдонімом “Swiatlomir” опублікував монографію про стан народної освіти в Галичині 1772-1902 рр., однобічним і неповним висвітленням різних питань. На думку рецензента, автор односторонньо подав опис боротьби за справу шкільництва в галицькому сеймі, вказавши на протистояння шляхти і лібералів та польських «людовців», але не згадавши про «руське питання» (Франко, 1904: 43).

Історики традиційно цінували фахове використання історичних джерел. Тож рецензенти доволі часто відзначали саме цю складову дослідницької практики авторів-істориків. Так, рецензент дослідження М. Петрова з історії Київської академії хвалив автора за повноту і новизну опрацьованих джерел: «Велика сила вказівок про архивні материяли дуже кидається у вічі всякому читачеви і дуже виразно показує, як багацько працював шановний професор над розшукуваннєм нових наукових материялів» (П., 1895: 15). На його думку, багатство джерел та їх критичне використання роблять працю М. Петрова помітною в українській історичній літературі (П., 1895: 15). Загалом, рецензенти у «Записках НТШ» відзначали новизну опрацьованих документів у працях Д. Багалія (В. Г., 1895: 39), А. Лебедєва (Грушевський, 1895a: 62), С. Миропольського (С. Л., 1896: 15-16), В. Серебреннікова (Грущенко, 1898: 26), К. Харламповича (Ю. С., 1898: 19), С. Голубєва (С. Т., 1902: 23), В. Пархоменка (І. Д., 1906: 205) та інших вчених, які досліджували різні аспекти історії освіти.

Водночас рецензенти у записках НТШ висловлювали низку критичних зауваг, які відбивають їхні джерелознавчі знання та уявлення. Так, рецензенти неодноразово давали рекомендації авторам щодо необхідності опрацювання матеріалів того чи того архіву або ж конкретних документів. Зокрема, М. Кордуба закликав істориків звернути увагу на монастирські архіви де «можна знайти важні документи та пам'ятники» (Кордуба, 1895: 35). Він дорікнув російському історику Н. Мухіну за недостатнє використання матеріалів з архіву Київської духовної консисторії та Центрального архіву при Університетеі Св. Володимира. «Таким робом автор не виявив особливої енергії у розшукуванню джерел для своєї працї, а покористував ся тим, що, як кажуть, було на похватї. Ті джерела, з яких користав ся автор, показані у передмові, але ми не можемо сказати, що б і сей науковий материял гаразд використано» (Кордуба, 1895: 37), - зазначив рецензент.

І. Франко рекомендував К. Харламовичу використати документи з архіву князів Сангушків (І. Фр., 1898: 31-32). В. Гнатюк, загалом позитивно окресливши масштаби опрацюваня джерел у праці Д. Багалія про історію Харківського університету, зауважив, що автор не подав двох «важливих документів», хоч і згадав їх у своїй студії (В. Г., 1895: 39). Рецензент з криптонімом «Д. Я.» дорікав авторам історії Подільської духовної семінарії, які обмежилися лише архівом навчального закладу і єпископської консисторії, бо ж «джерел до істориї семинарії хоч трошки та все таки є» (Д. Я., 1900: 40).

Неодноразово рецензенти розглядали різні підходи авторів і упорядників рецензованих праць до публікації історичних джерел. Деяким з них дорікали за відсутність будь-якої класифікації джерел. Так, М. Кордуба наголосив, що польський дослідник М. Барановський, публікуючи документи з історії галицького шкільництва, «не уложив в якійсь системі ті матеріяли: в видавництві сїм нема навіть хронольоґічного ладу, не кажучи вже про відповідний подїл на ґрупи. Тож хіснованє з них вельми утруднене» (М. К-а, 1895: 49).

В. Дорошенко критикував укладачів збірника документів з історії російської освіти за представлення повного тексту джерел, в яких майже не йдеться про освітні сюжети (наприклад, у мемуарах А. Чарторийського при публікації збережено його спогади про службу міністром закордонних справ). Рецензент навіть іронізував над таким підходом, наголосивши, що упорядник «так шанує свої жерела» (В. І., 1899: 30).

Рецензенти по-різному оцінювали публікацію певних документів у повній, скороченій чи переказаній формі. Так, І. Джиджора дорікнув В. Пархоменку за те, що той переказував документи до історії Переяславської семінарії і Чернігівського колегіума XVIII ст., а не подавав їх «в цілости» (І. Д., 1906, с. 205). На думку рецензента, публікація джерела у повному обсязі дала б змогу іншим історикам проаналізувати його, натомість переказаний автором документ «тільки тратить на вартости» (І. Д., 1906: 205). З іншого боку, С. Томашівський вважав негативним те, що Е. Харкевич у студії з історії Львівської академічної гімназії наводив джерельну інформацію «in crudo», без детального аналізу та інтерпретації. Історик зауважив: «Форму цитовання жерел, або й лїтератури in extenso, треба назвати похибкою» (С. Т., 1903: 37).

До слова, С. Томашівський позитивно поставився до апробованого київським істориком Голубєвим методу публікації джерел у праці з історії Київської академії кінця XVII - початку XVIII ст. Як відомо, дослідник відстоював публікацію джерел з максимально широкими критичними коментарями щодо походження, мови, достовірності, значимості, взаємопов'язаності з іншими документами. Таким чином, публікація кожного історичного документа, по суті, перетворювалася в окреме джерелознавче дослідження (Галів, 2017: 281). С. Томашівський схвально відгукнувся про додатки у рецензованій праці С. Голубєва, побачивши у них «справжню вагу», бо автор помістив цінні зауваження та пояснення щодо документів, виявиши широку поінформаність з історіографією проблеми та рукописними збірками московських архівів (С. Т., 1902: 23-24).

В опублікованих у «Записках НТШ» рецензіях з історії освіти зустрічаємо декілька міркувань з приводу методів критики джерел. Зокрема, С. Липківський негативно поставився до конструювання С. Миропольським дедуктивних висновків на основі «мовчання джерел». Російський історик, як відомо, вважав, що відсутність у давньоруських джерелах повідомлень про парафіяльні школи пов'язані з тим, що такі освтіні осередки були звичним і загальним явищем, а тому вже не привертали увагу літописців (С. Л., 1897: 9). У рецензії на статтю К. Харламповича М. Грушевський дорікнув автору недоречним покликанням на польських хроністів Меховського і Стрийковського на доказ того, що певних звісток не було в руських літописах. Це, на думку М. Грушевського, «перечить простим правилам льоґічної дедукції» (Грушевський, 1902: 5).

Інколи рецензенти не погоджувалися з авторськими підходом до класифікації джерел. Для прикладу, І. Шпитковський негативно поставився до того, що М. Петров у першому томі актів до історії Київської академії об'єднав у групи документи близькі за змістом, але не з наукових, а практичних міркувань. На думку рецензента, розміщення документів у хронологічному порядку полегшило б їхній пошук в усьому томі. Крім того, рецензент вважав не зовсім виправданим застосований М. Петровим поділ матеріалу на документальний і такий, що не має документального характеру. І. Шпитковський наголосив на неможливості провести чіткої границі між обома категоріями, а використання такого підходу «о крок дальше могло б довести впрост до абсурду» (Шпитковський, 1908: 225).

Звісно, аналізучи праці своїх колег-дослідників, вчені звертали увагу на опрацьованість історіографії. І. Франко, наприклад, відзначив неопрацьованість історії освіти в Галичині: «А дійсна, наукова історія галицького шкільництва так і лишаєть ся далі pium desiderium (благочестивим бажанням. - Авт.)» (Франко, 1904: 44). Тож учений вітав наукові праці на цю тематику. Рецензенти також аналізували використання бібліографії в аналізованих ними наукових працях. Так, М. Грушевський у рецензії на одну з праць К. Харламовича вказував на певну бібліографічну неповноту, бо автор не використав його книг з історії Київської землі та студії П. Мілюкова про головні течі в російській історичній думці (Грушевський, 1902: 5). Російському досліднику І. Івакіну, котрий аналізував «Повчання...» Володимира Мономаха, М. Грушевський дорікнув частковим володінням літературою з цієї проблеми (М. Г., 190: 189). Характеризуючи одну зі статей К. Харламовича, професор зауважив дотримання автором позицій російського історика Є. Голубинського у питанні про автентичність оповідання В. Татіщева про давньоруську школу у Смоленську (Грушевський, 1902: 5). Один із рецензентів різко критикував М. Петрова за надмірну довіру до тверджень Є. Болховітінова щодо устрою Київської колегії та життя школярів (П., 1895: 17). І. Франко відзначив використарння С. Залеським багатої літератури, але закинув йому невикористання праць руськоукраїнських дослідників (Франко, 1904: 42).

Під впливом новітніх вимог розвитку науки рецензенти на шпальтах «Записок НТШ» приділяли увагу тим працям з історії освіти, які спираються на певні статистичні матеріали. Наприклад, І. Франко схвально поставився до наведеної С. Залеським статистики про кількість анальфабетів у Галичині на початку ХХ ст. Рецензент говорить про стастичні дані як «незаперечний факт» (Франко, 1904: 43). З іншого боку, С. Липківський поставив під сумнів російську статистику, яку використав Г. Булашев щодо стану шкільництва на Київщині наприкінці ХІХ ст. (С. Л., 1895: 42). Історик І. Кревецький дорікнув І. Карбулицькому за відсутність у його праці з історії народного шкільництва на Буковині саме статистичних матеріалів. «Впадає в очи при читанню книжки д[обродія] Карбулицького також брак яких небудь статистичних дат про письменність між буковинськими народніми масами, що було-б як раз наглядним показчиком, з яким усмпіхом сповняє народня школа свою цивілізаторську місію й які є результати праці народнього учительства між народом» (Кревецький, 1907: 215-216), - слушно зауважив рецензент.

Певну увагу вчені-рецензенти звертали на конструювання наративу авторами історичних студій, зокрема надавали значення самостійній думці, логічності викладу та аргументації, а також літературності мови. Так, М. Кордуба вважав, що Н. Мухін у певних розділах своєї праці не проявляв авторської самостійності, бо «покірно слідував» за попередніми істориками-дослідниками С. Голубєвим та М. Максимовичем, причому з праць останнього «виписував цілі сторінки» та ще й «часом і не до ладу» (Кордуба, 1895: 37). Історик О. Грушевський помітив компілятивний характер статті С. Пєтухова про гімназію вищих наук в Ніжині, однак відзначив її корисність для тих, хто не знайомий з ширшими працями М. Гербеля та М. Лавровського про цей навчальний заклад (О. Г-ий, 1896: 27). С. Липківський також назвав монографію А. Яблоновського компіляцією з праць С. Голубєва та М. Петрова, однак відзначив суттєву самостійну складову: автор змалював культурні відносини і суспільне тло, під власнику кутом зору висвітлював факти, зробив власні загальні висновки про значення Києво-Могилянської академії (С. Л., 1901: 17).

Доволі часто рецензенти оцінювали й стиль наукового тексту. Для прикладу, О. Лотоцький, аналізуючи книгу А. Бутовського про історію Бахмутського духовного училища, відзначив деталізований, скрупульозний виклад різноманітних подробиць на підставі архівних документів. Рецензент вважав, що такий документально-офіційльний виклад «мало має живого інтересу» (О. І. Л., 1895: 84). Натомість щодо книги М. Песковського про барона М. Корфа він висловився позитивно: життєпис написаний «живо, тепло, з чутєм, без наукових претенсий, для загалу суспільства» (Лобанський, 1895: 84). С. Іваницький розкритикував сухий і деталізований стиль монографії В. Серебрєннікова, особливо схематичність та дріб'язковий поділ плану. Рецензент наголосив, що така «манера» заважає читачеві легко схопити живий і суцільний образ життя Київської академії, але допомагає авторові доволі повно використати джерельний матеріал та подати «повні відомости що до річи» (Грущенко, 1898: 27). М. Грушевська негативно поставилися до сухого, офіційно-патріотичного тону російських істориків у праці про Університет Св. Володимира за роки правління імператора Ніколая І (М. Г-ка, 1899: 21).

Схожу думку висловив рецензент з приводу книги про минуле Подільської духовної семінарії: «Істория написана сухо, офіцияльно, без жадної докладносте, в звичайнім обрусительнім напрямі. Перебігаючи її здаєть ся, нїби столїтнє житє сеї середньої духовної школи тілько тим і обмежувалось, що в нїй було стільки то ректорів, що деяких з них наставлено архиєреями, що кільком талановитим учням її дано після важну посаду, що в кїнці, семи нарию протягом столїття не раз реформували. Питання про внутрішнє житя школи, про саме шкільне дїло, про реформи автор перебігає дуже швидко, показуючи лише де-не-де, що у його було трохи джерел для більш докладної істориї...» (Д. Я., 1900: 40).

Важливим вважалося уміння автора дотримуватися єдиної логічної лінії викладу матеріалу. Так, В. Гнатюк дорікав Д. Багалієві, що той у двох томах історії Харківського університету не завжди вдало групував факти. Не бажаючи детально розкривати питання, які вже були висвітлені у працях іших вчених, Д. Багалій, присвячував їм недостатньо уваги, натомість зосереджуючись на інших фактах та подіях, які не завжди були важливими. Рецензент назвав це «нерівномірністю в оповіданні та користуванні матеріалами» (В. Г., 1895: 39; В. Г., 1897: 40). Схожі недоліки побачив рецензент у студії М. Петрова з історії Київської колегії'/академії. На його думку, автор при викладі матеріалу «трохи збочує від предмету своєї студиї», багато пише про ті явища, які мали незначний зв'язок з навчальним закладом, надмір уваги приділяє Варлааму Ясинському, а про інших діячів колегії, які зробили значний внесок в її розвиток, обмежується «коротенькими замітками» (П., 1897: 15-16). С. Липківський розкритикував зроблений А. Яблоновським поділ історії Києво-Могилянської академії на дрібні періоди і численні структурні розділи, через що втратилася цілісність праці, з'явилися повтори, а виклад став «тяжким» (С. Л., 1901: 121). С. Томашівський, окреслюючи зміст реферату І. Кокорудза з історії Ягелонського університету, відзначив, що у ньому «одно заакцентовано, иньше поминене» (С. Т., 1902: 14). За неповноту й недотримання «шляху історичного» (діахронічного викладу) рецензійної критики зазнала студія А. Павенцького про розвиток шкільництва на Русі (І. Б., 1901: 7).

У цьому контексті особливо дошкульною виявилася рецензія С. Іваницького на працю М. Теодоровича про минуле Волинської духовної семінарії. Рецензент висловився про книгу як про «чудне нагромадженнє всіляких сирових матеріялів, до речи й не до речи злучених до купи», вдався до іронії про «містичний лябиринт», наголосивши, що в книзі можна знайти те, чого зовсім не чекаєш, наче в якомусь нерозібраному архіві (С. Г., 1903: 21). С. Іваницький зауважив, що зміст розділів не відповідає їхнім назвам. На його думку, автор відволікся й замість історії семінарії оповів про минуле повітових духовних шкіл (острозької, кременецької, загаєцької, ковельської, клинецької бердичівської, германської, мілецької, білостоцької, житомирської) (С. Г., 1903: 22-23). Перелічивши численні фактологічні помилки, рецензент зрештою запропонував автору назвати книгу «Материяли до істориї семинариї й иньших духовних шкіл на Волини» (С. Г., 1903: 24)

У дусі позитивізму рецензенти виступали проти наперед визначених дедуктивно побудованих наративних конструкцій, в яких гіпотези трансформовано у «факти». Особливо це проявилося у рецензії М. Грушевського на дослідження російських учених про Луку Жидяту. Цю статтю український історик вважав типовим прикладом змагань сказати щось про те, про що власне нічого або майже нічого невідомо: «ідуть апріорні виклади, довільні припущення, на яких поверх за поверхом будуються виводи і заключення...» (Грушевський, 1895: 4). Відзначимо й заувагу С. Липківського, який помітив у праці С. Миропольського такий дедуктивний засновок: автор поставив за мету показати, що церковно-парафіяльна школа, яка на той час інсувала в Росії та вела боротьбу з земськими закладами освіти, є «споконвічною», тобто сформувалася упродовж історичного життя «народу руського», а тому є питомою для народу. Задля цієї мети автор, на думку рецензента, «робить екскурзию в попередні часи істориї і всякими способами вишукує там, чого йому треба» (С. Л., 1895: 8-9; С. Л., 1896: 15). Звісно, таке конструювання історії освіти видається рецензентові сумнівним.

Контроверсійні, апріорні, сумнівні дедуктивно-номологічні засновки рецензенти «Записок НТШ» помічали у працях А. Яблоновського (С. Л., 1901: 18), П. Кулаковського (Франко, 1904a: 21). Учені звертали увагу на доказовість наукової аргументації у рецензованих працях. Зокрема, критикували дослідників за оперування здогадами (С. І., 1904: 26), або ж давно усталеними в науці припущеннями. Так, М. Кордуба, аналізуючи брошуру І. Каманіна про братську школу у Києві, не визнав висновки автора про заснування цього освітнього осередку ще наприкінці XVI ст. й наголосив на потребі подальших досліджень. Водночас рецензент цілковито відкинув наведені І. Каманіним «непрямі» докази стародавнього існування в Києві братської школи, зауваживши, що вони й залишаться такими та не збільшать доказів до цього питання. Одні з «непрямих» доказів належать до «катеґориї догадок» (про побудову Костянтином Острозьким наприкінці XVI ст. школи в Києві), інші (про існування школи у раніші часи) є поза темою дослідження, бо «хоча у Київі тоді і були школи коло церков, то з сього ще не значить, що була і братська школа» (Кордуба, 1895: 39).

Висновки

Отже, переважна більшість рецензій у «Записках НТШ» на студії з історії освіти належали до оглядового і загального типу. Лише деякі з них мали розгорнути проблемно-дискусійних характер. Рецензії найбільш виразно представляли погляди вчених на методологічну складову аналізованих праць, а відтак виявляли теоретико-методологічні візії самих рецензентів: М. Грушевського, І. Франка, С. Липківського, С. Іваницького, В. Гнатюка, М. Кордуби, С. Томашівського та ін. Найчастіше рецензенти оцінювали праці інших учених із позицій романтизму (неоромантизму) та позитивізму, брали до уваги важливість наративу й викладених у ньому фактів для історії українського народу й сучасних наукових і культурних потреб українців, а також аналізували ставлення авторів рецензованих праць до інтересів українського народу, ідеї окремішності української нації та її історії. Рецензенти часто полемізували з авторами аналізованих ними праць саме з національних мотивів. Серед позитивістських принципів автори рецензій особливу увагу приділяли об'єктивності та науковій ретельності в опрацюванні джерел, традиційно цінували фахове використання історичних джерел, неодноразово давали рекомендації щодо необхідності опрацювання матеріалів того чи того архіву або ж конкретних документів. Звісно, спостерігали відмінності у поглядах рецензентів на питання класифікації історичних джерел, правил їхньої публікації. Аналізучи праці своїх колегдослідників, вчені звертали увагу на ретельність опрацювання історіографії, брали до уваги використання (не використання) статистичних матеріалів. Рецензенти оцінювали й конструювання нарації авторами історичних студій, зокрема надавали значення самостійній думці, логічності викладу та аргументації, а також літературності мови. Вони різко засуджували компілятивність, відступи від досліджуваної проблеми, насичення тексту дріб'язковими фактами і повідомленнями, незадовільне структурування досліджень. У дусі позитивізму рецензенти виступали проти дедуктивно побудованих наративних конструкцій, в яких гіпотези трансформовано у «факти», аналізували доказовість наукової аргументації у рецензованих працях.

Список використаних джерел

1. Барвінський Е. [рецензія] Ludwik Finkel. Historya uniwersytetu Lwowskiego do r. 1869, Льв., 1894. Записки НТШ. 1895. Т. VI. Кн. ІІ. С. 30-33.

2. В. Г (Гнатюк В.) [рецензія] Багалій Д. И. проф. Опытъ исторіи Харьковскаго университета (по неизданнымъ матеріаламъ), том 1-й (1802-1815), выпуск 1-й, Харьків 1894, стор. 202 (передрук з Записок Харківського Унїверситету). Записки НТШ. 1895. Т VI. Кн. ІІ. С. 37-40.

3. В. Г (Гнатюк В.) [рецензія] Проф. Д. И. Баталій. Опытъ исторіи Харьковскаго Университета (по неизданнымъ источниками). Т I (1802-1815). Выпускъ второй. Харьків, 1896, ст. 203-483. Записки НТШ. 1897. Т XV. Кн. I. С. 37-41.

4. В. І. (Дорошенко В.) [рецензія] Сборникъ матершловъ для исторіи просвЪщены въ Россіи, извлеченныхъ изъ Архива М. Н. Пр. Т I. Учебныя заведенія въ западныхъ губерніяхъ до учрежденія Виленскаго учебнаго округа, 17821803. Спб. 1893; т. II. Уч. завед. въ зап. губ. 1802-1804. Спб. 1897. Записки НТШ. 1899. Т. XXVII. Кн. І. С. 28-33.

5. Галів М. Д. Методика опрацювання джерел в історико-педагогічному наративі Степана Голубєва. Вісник Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка: Педагогічні науки. 2017. Вип. 1. С. 279-290.

6. Гирич І. Рецензійний жанр у творчості М. Грушевського. Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. Львів: Світ, 2008. Т. 14. С. VII-XII.

7. Грушевський М. [рецензія] К. В. Харламповичъ. Къ вопросу о просвіщеніи на Руси въ домонгольскій перюдъ (По поводу взглядовъ В. Н. Татищева и Е. Е. Голубинского). Записки НТШ. 1902. Т. XLVHI. Кн. IV. С. 5.

8. Грушевський М. [рецензія] Памятники древне-руской церковно-учительной литературы, вип. I., содержащій поучения Луки Жидяты, Феодосія Вел. и Кирилла Туровск. изд. Журнала Странникъ, под ред. проф. А. И. Пономарева, Спб., 1894. Записки НТШ. 1895. Т. VL Кн. ІІ. С. 2-5.

9. Грушевський М. [рецензія] Сборникъ Харьковскаго историко-филологическаго общества. т. IV. Труды Педагогическаго отділа историко-филологическаго общества, вып. II. Харьків, 1894. Записки НТШ. 1895. Т. VL Кн. ІІ. С. 61-63.

10. Грущенко С. (Іваницький С.) [рецензія] Кіевская академія съ половины XVIII віка до преобразованы ея въ 1819 году, В. Серебренникова, К., 1891. Записки НТШ. 1898. Т XXV. Кн. V. С. 26-28.

11. Д. Я. [рецензія] Столітний юбилей Подольской Духовной семинаріи 1798-1898, Камінець, 1899. Записки НТШ. 1900. Т. XXXVH. Кн. V. С. 40.

12. Дубова Т. Історичні матеріали журналу «Кіевская Старина» (1882-1906) на сторінках «Записок Наукового товариства ім. Шевченка»: оцінка публікацій. URL: https://www.lsl.lviv.ua/data/Zapysky/Zapysky_1_17_2009/JRN/ PDF/4.pdf

13. Залізняк М. [рецензія] С. В. Рождественскій. Изъ исторіи учебныхъ реформъ Императрицы Екатерины II (Журналъ Министерства Народнаго Просвіщенія, 1909, март і червень). Записки НТШ. 1910. Т ХСУ Кн. Ш. С. 206-209.

14. І. Б. [рецензія] А. Павенцкий. Початок і розвій шкільництва на Руси (Учитель, 1899-1900). Записки НТШ. 1901. Т. XLIH. Кн. V С. 7-9.

15. І. Д. (Джиджора І.) [рецензія] Вл. П-ко. Изъ исторіи образованы на Украині (Кіев. Старина, 1905, IX, с. 235247). Записки НТШ. 1906. Т. LXTX. Кн. I. С. 204-205.

16. І. Ф. (Франко І.) [рецензія] К. Харламповичъ. Западнорусскія православныя школы XVI и начала XVII віка, отношеніе ихъ къ инославнымъ, религіозное обученіе въ них и заслуги ихъ в ділі защиты православной вірьі и церкви, Казань, 1898. Записки НТШ. 1901. Т XLIV. Кн. VI. С. 16.

17. І. Фр. (Франко І.) [рецензія] К. Харлампович. Острожская православная школа, истрико-критический очерк (Киевская старина, 1897, V і VI, стор. 177-207, 303-388). Записки НТШ. 1898. Т XXII. Кн. II. С. 30-32.

18. Кордуба М. [рецензія] Н. Мухинъ. Кіево-Братскій училищный монастырь, историческій очеркъ, K., 1893 р.; И. Каманинъ. Еще о древности братства и школы въ Кіеві, 1895 р. Записки НТШ. 1895. Т. VIII. Кн. IV. С. 34-39.

19. Кревецький І. [рецензія] Ілярій Карбулицкий. Розвій народного шкільництва на Буковині, Вашківці, 1907, ст. 148. Записки НТШ. 1907. Т. LXXVL Кн. П. С. 214-216.

20. Кревецький І. [рецензія] Ів. Созанський. Олександер Духнович (Угро-руський автор народних учебників і публіцист), Львів, 1908, ст. 24. Записки НТШ, 1909. Т. ХС. Кн. TV. С. 233-236.

21. Лобанський О. І. (Лотоцький О.) [рецензія] Песковскій М. Л. Баронъ Н. А. Корфъ, его жизнь и педагогическая діятельность, біографическій очеркъ. Жизнь замечательныхъ людей, біографическая библіотека Ф. Павленкова. Спб., 1893, стор. 95. Записки НТШ. 1895. Т. V. Кн. I. С. 84-85.

22. М. (Грушевський М.) [рецензія] Starzynski Stanislaw. Historya uniwersytetu Lwowskiego. Czesc II (1869-1894), Льв., 1894, стор. 442. Записки НТШ. 1895. Т. VL Кн. ІІ. С. 33-37.

23. М. Г. (Грушевський М.) [рецензія] И. М. Ивакинъ. Князь Владимфъ Мономахъ и его поученіе, часть первая: Поученіе дітям, Письмо къ Олегу и отрывки, М-ва, 1901, ст. 326. Записки НТШ. 1906. Т. LXkX. Кн. I. С. 189.

24. М. Г-ка. (Грушевська М.) [рецензія] Юевъ и университетъ св. Владиміра при императорі Николаі I, К., 1896. Записки НТШ. 1899. Т. XXVHL Кн. ІІ. С. 19-21.

25. М. Кр. (Кордуба М.) [рецензія] Л. Струнина. Первыя воскресныя школы въ Кіеві (К. Старина 1898, V, ст. 287-307). Записки НТШ. 1899. Т. XXVHL Кн. ІІ. С. 21-22.

26. М. К-а (Кордуба М.). [рецензія] Baranowski M. Materyaly do historyi szkolnictwa galicyiskiego; Materyaly do historyi szkol lwowskich; Szkoly obwodu stanislawowskiego przed 100 laty (Szkola, р. 1894). Записки НТШ. 1895. Т. VIII. Кн. IV. С. 49.

27. Маслійчук В. Ранні рецензії Михайла Грушевського. Грушевський М. С. Твори у 50-и томах. Львів: Світ, 2008. Т. 14. С. XX-XXVI.

28. Михайленко Г. Рецензування як складова інтелектуальної біографії Олександра Лотоцького. Scriptorium nostrum. 2014. № 1. С. 51-69.

29. О. Г-ий. (Грушевський О.) [рецензія] С. Пітуховь. Гимназія высшихъ наукъ кн. Безбородко въ Ніжині (Журналъ Мин. Народ. Просв. 1895, IX, 72-129). Записки НТШ. 1896. Т. XIII. Кн. V. С. 26-27.

30. О. I. Л. (Лотоцький О.) [рецензія] Бутовській А. Историческая записка о бахмутскомъ Духовномъ Училищі за первое 50-тилітие его существованія (1841-1891 г г.) 263 стор. Бахмут, 1893 р. Записки НТШ. 1895. Т. V. Кн. I. С. 84.

31. О. К. (Кониський О.) [рецензія] Исторія С. Петербурскаго Комитета Грамотности, состоявшаго при Императорськомъ Вольномъ Экономическомъ Обществі (1861-1895). Составилъ Д. Д. Протопоповъ, Спб., 1898 стор. 370. Записки НТШ. 1899. Т XXVII. Кн. I. С. 35-38.

32. П. [рецензія] Проф. Н. Петровъ. Ківская академія во второй половині XVII віка, К., 1895, стор. 171. Записки НТШ. 1897. Т. XV. Кн. I. С. 14-19.

33. С. Г. Ованицький С.) [Рецензія] Н. Ив. Теодоровичъ. Волынская духовна семинарія. Исторія первоначального устройства ея и подв^омственныхь ей духовныхъ училищъ. Почаїв, 1901, ст. II - 1020. Записки НТШ. 1903. Т. LII. Кн. II. С. 21-24.

34. С. Гл. Ованицький С.) [рецензія] Michal Rolle. Ateny Wolynskie, szkic z dziejow oswiaty w Polsce, Льв., 1898, стор. 397. Записки НТШ. 1898. Т. XXII. Кн. II. С. 42-43.